Капкан

Громи били - не зломили, Вітер дув - не зігнув, Падав дощ, ще й на ніс, А він ріс, а він ріс!

(Дитячий вірш)

Пізня осінь 1944р. Народ неначе задубів, чекаючи чогось злого, небувалого. Життєдіяльність в краю налагоджувалася дуже мляво, наче хтось штучно заважав її розвитку. Ніяких проявів політичної чи повстанської діяльності. Можливо, оунівці очікували вияснення ситуації щодо того, як вести себе по відношенню до нових властей. Адже велися, як тепер відомо, між тими й іншими переговори. Зокрема з тими подіями зв'язане трагічне знищення більшовиками Руднєва[3], як твердив поет-партизан Платон Воронько.

Розуміли всі, що так довго тривати не може. Чогось чекали.. І ось та розв'язка настала, така жорстока, неначе її підготував сам сатана.

В ту тяжку осінню пору, пору вагань, невпевненості, раптом пронеслась така довгождана звістка: "У лісі знову з'явилися повстанці". Люди, що так хотіли почути ту звістку, беззастережно повірили у неї і гірко-гірко за те поплатилися.

А сталося ось що. Хоча фронт уже був за межами України, а по наших краях все ще ходили совітські партизани-ковпаківці, або, як їх називали, "Червона мітла". Вимітала та "мітла " не фашистів, як то б мало бути, а українців, яких для переконливості називали "українськими націоналістами", та ще й "буржуазними" - назву притулили, як корові сідло, до тих нещасних убогих українських селян. Цікавилися членами ОУН, українськими активістами. Проінформовані, наведені поляками-сусідами (знову - "розділяй та владарюй") про те, хто в селі український активіст, червономітлівці, вдаючи з себе воїнів УПА, почали входити у контакт з людьми, що чекали якоїсь житейської зміни і, до того ж, були необачними. Список жертв зростав. Провокатори так захопилися своїми успіхами, що надумали провести на краю села ранком одного дня "націоналістичний" мітинг. От тоді аж люди розгадали той підступ і на мітинг ніхто не прийшов. Та напасники спритно оточили село і половили усіх молодих людей - 27 чоловік. Спаслися ті, котрі вночі утекли із села. Правда, серед полонених було декілька чоловік, що під час окупації були членами ОУН. Основна ж маса полонених були людьми аполітичними, як кажуть, винні Богу душу.

Керівник місцевої групи ОУН Петро Верес, потрапивши до неволі, покінчив життя самогубством. Одного чоловіка, Петра Федоріва, було вбито, мого батька тяжко поранено. На решту чекали Караганда, Воркута, Магадан. Та й тих усіх до таборів не довезли. Декого (наприклад - Петра Гарапця) повбивали просто так , "без суда і слєдствія".

Щодо мого батька, то, вважаючи його смертельно пораненим (розривна куля застряла у кістці черепа), навіть не взяли до лікарні: щоб не мати мороки, залишили помирати. Люди якось перекрили рану хлібом і доставили додому. Та, на зло усім чортам, він вижив! Якось приватно-підпільним шляхом (офіційно жодна лікарня не хотіла приймати), за значні підкупи, після довгих митарств, невдач (під час операцій не могли із кості витягнути кулю) вилікувався і прожив 96 років ще й 4 місяці.

Руйнування українського села, знищення українців воюючою стороною, котра вигравала війну - подія, що виглядає алогічно. Але ж то лише так здається. Війна й велася якраз для того, щоб розширити життєвий простір для розростання імперії. Захопленою та придатною для освоєння територією можна вважати ту, на якій є можливість поселятися. Якщо ж немає таких умов, то їх треба створити. Отже йшло звичайне фізичне знищення корінного населення. Із захоплених молодих людей рідко хто повернувся на рідну землю. До того ж, забрані люди використовувалися, як дешева робоча безправна сила в несприятливих районах імперії. Яке вдале використання надбань Чінгіс-хана та Цезаря водночас! А ще такі події мали нести психологічну атаку: сіяти паніку, зоологічний страх, щоб попередити можливий опір зі сторони автохтонів. Мали вбити людську гідність у тієї частини населення, що залишалася на місці (як робочий елемент) - майбутніх колгоспників.

Досягнути своєї мети напаснику в певній мірі вдалося. Одначе, хоч і зазнало село Гранки-Кути важкого удару, на коліна поставлене не було. Надходив останній воєнний Новий рік - 1945 і привів за собою найвеличніші, народні, найоптимістичніші Різдв'яні свята - коляди з їх різноманітною атрибутикою, дійствами, колядками. То хіба можна вішати носа? Треба було організуватися, зібратися на силах, переконати хоча б себе, що не все ще програно. Треба було надіятися.. Появилися розповіді-легенди, які оцінювали ситуації у краю і у світі. Люди сподівалися, що після закінчення війни світ стане гуманнішим, що людство буде спільно за це боротися. Відродилися й зростали повстанські сили, і с. Гранки-Кути все-таки теж спромоглося поставити декілька повстанців та їх співучасників. Крім згаданих Петра та Івана Вересів ще діяло три або чотири їх однофамільці. Також активними були родини Шпаків, Горінів. Всіх, певна річ, знати не довелося: підпілля - не для дітей.

Взагалі, прихильниками повстанців була переважна більшість мешканців, тож не випадково тут підтримувано групу повстанців, яка діяла до середини 60-х років. Ще багато фактів красномовно свідчать про стійкість і одностайність тутешнього люду. Наприклад, у нас на хуторі в 40-х роках діяв спостережувальний пункт повстанців. Очолював його повстанець, який мав псевдо "Остапенко". Мешканці сіл якнайактивніше допомагали в роботі цього закладу. Інформація передавалася через певних людей, зокрема Михайлом Гарапцьом.

Невдовзі після трагедії у селі Гранки-Кути знову з'явилися озброєні люди. Навчені недавньою бідою мешканці перелякалися: чи не "мітла" бува повернулася? Військо займалося своєю військовою справою, не вело непотрібних розмов, відпочило - і зникло. Через якийсь час стало відомо, що насправді то був відділ УПА (когось із командирів, чи , може, головного звали "Лис") і йшли вони слідами "мітли". Наздогнали останню аж на залізничній станції у Болехові, неподалік відомого Гошова. Там покарали напасників за всі їх нечестиві справи. Була навіть повстанська пісня про ту подію.

Зовсім інакше склалася ситуація у сусідніх селах Горішнє та Долішнє. Про безчинства провокаторів там було повідомлено людей. Більшість чоловіків, особливо молоді, зрозумівши, що виходу немає: або ти станеш "гарматним м'ясом", пішовши до війська, або залишившись удома, перетворишся на об'єкт полювання. Тому подалися у повстанці, аби гідно захистити свою честь, землю, рідних - стали на бій з переважаючим ворогом і "боролись, як соколи, і боролись, як орли"- співали про них.

Оті всі житейські колізії були віддзеркалені, художньо відтворені у найуніверсальнішому, найдоступнішому художньому засобі - у пісні. Пісня також була найактивнішим носієм оптимізму, закликом до оборони краю:

- Добрий вечір тобі, Українська мати. Пошли своїх синів рідних За Вкраїну воювати - колядували-зверталися уже через два місяці після гранко-кутівської драми. Таких патріотичних пісень-колядок на зразок народно-церковних було створено цілу низку. У них передано і перипетії війни, і справи домашні та міжнародні, і положення у сусідів.

.І лише одна з болем відізвалася на те лихо, що, як сніг звалилося на голови нашого люду. То колядка-пісня, яка наслідувала старовинну колядку "Нова радість (рада) стала" - "Сумний був св'ят-вечір в сорок п'ятім році."