Політична культура.

У політику люди (суб'єкти політики - особистості, соціальні групи, верстви, класи, народності, нації) завжди привносять частину свого внутрішнього світу, надій, спо­дівань, інтересів, уявлень про сенс життя та щастя. Це виявляєть­ся в політичній культурі - в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичних платформах і програмах, у політичних рішеннях, у політичній поведінці.

Політична культура - надзвичайно важливий компонент полі­тичної системи, оскільки світ політики не існує без людини, наді­леної свідомістю. Від того, які політичні й моральні принципи (ціннісні орієнтації) вибирає особистість у процесі політичної діяльності, залежить ефективність політики, а отже, і життя сус­пільства в цілому, його прогрес.

Політичні системи тісно пов'язані з соціальним середови­щем, в якому вони функціонують і розвиваються. Власне, соціальне середовище зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як й інші пост- соціалістичні країни, перебуває на етапі системної трансформації своєї суспільно-політичної системи. Відповідно перед суспіль­ством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна докт­рина державотворення.

Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з підходів, спираючись на національно-етнічну платформу розвит­ку України, стверджують, що "оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна дер­жава". Адже молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсум­ком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації україн­ської нації. Проте в багатонаціональній державі, якою є Україна, національна ідея - надто делікатний інструмент, невміле повод­ження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у дер­жавотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї. Адже в Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не на­цію, яка дала назву країні, а її народ, не етнічну спільність, а полі- етнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

Водночас національна ідея, за словами академіка П.Толоч- ка, не етнічна, а державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво но­вого суспільного устрою, потрібна політична нація, до якої в Ук­раїні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих принципах грома­дянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи націо­нальну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня дер­жавної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.

Прийняття Конституції України (1996) символізувало становлення в нашій країні нового типу політичної системи, заснованої на поділі політичної влади на законодавчу, виконавчу та судову й механізмах стримувань і противаг. З цього часу відбу­вається активний процес втілення конституційних принципів у діяльності всіх органів влади. На жаль, вони залишаються меншою мірою реалізованими на регіональному рівні влади та в органах місцевого самоврядування.

Звичайно, на ефективність нової політичної системи впли­вають різні чинники - від особистих уподобань, розумінь консти­туційних положень, до законодавчого унормування владних відно­син. Добре відомо й те, що досконалості меж не існує і хто хоче, той шукає шляхів взаємодії, досягнення консенсусу.

Однак останні зміни до Конституції України не знімають проблеми політичної реформи як у власне політичній, так і в зако­нодавчій площині. Маючи принципово відмінні, нові правила, го­ловним стає їх запровадження в площину конкретних процедур і рішень. Верховній Раді, Президенту й уряду України ще не раз доведеться зіткнутися з безліччю проблем і законодавчих неуз- годженостей. Гостроти ситуації може додавати значне посилення ролі партій у вітчизняній політичній системі.

Проте мова йде не лише про політичну кризу, але й про шля­хи запобігання кризовому перебігу подій, небажаним колізіям за умови ствердження чітких норм і положень у відповідних законах про Президента, уряд, регламент роботи Верховної Ради України, про опозицію тощо. Адже мета політичної реформи в Україні - посилення демократичної складової суспільства, зміцнення інсти­тутів демократії. Саме тому в політиці мають бути задіяні всі ме­ханізми демократичного поступу.

У відповідних законах необхідно закріпити розподіл функцій глави держави та голови уряду, визначені в Конституції, а також механізми їхньої реалізації. Слід також чітко виписати процедури формування й відставки уряду чи окремих його членів, процесу опрацювання й затвердження урядових рішень тощо. Не менш важ­ливим у здійсненні політичної реформи є завдання формування культури політичного діалогу, яка здебільшого існує в багатьох країнах.