Конфлікт ідентичностей.

Виявляється як суперечність щодо вільного визначення громадянином своєї етнічної та громадян­ської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Про­стежується і в країнах, де національні меншини компактно про­живають у районах, що колись належали їхнім етнічним батьків- щинам (проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрі­вання конфлікту ідентифікації було зумовлене тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного само­визначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоніс­тичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вва­жають, що невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть пере­ростанню в антагоністичну. Натомість пошук взаємних компро­місів, способів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне проти­борство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.

В об'єктивному історичному процесі розрізняють конфлік­ти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов - негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб'єктів-учасників конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів.

- відкрита - відверте протистояння, зіткнення, боротьба;

- закрита, або латентна, коли відвертого протистояння немає, але точиться невидима боротьба.

Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, в якому "національне питання було вирішено раз і назавжди".

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масш­табів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяль­ність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, актив­но обстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно політичні конфлікти поділяють на два види:

-  конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;

- конфлікт всередині існуючої влади, який пов'язаний із внут- рішньогруповою боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональ­них, релігійних, демографічних, регіональних та інших відносин. Нині часто спостерігається один із різновидів соціального конфлік­ту - міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали кра­ху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Поняття "конфлікт" використовують у політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контр­революція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені (І.Прокопенко, В.Малишенко) визначають де­кілька рівнів розвитку політичного конфлікту, пов'язаних із гене­зисом владних відносин:

1)  у масштабах усього політичного простору щодо легіти­мації влади, її визнання чи невизнання (йдеться про "народну" легітимацію, що заснована на довірі мас до влади, на підтримці політичної еліти);

2) конфліктні відносини в політичній еліті щодо обсягу влад­них повноважень, обґрунтування їхньої необхідності;

3) боротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній

арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових па­раметрів, до яких належать:

-  рівень;

- масштаби;

-  гострота;

-  сфера виникнення;

-  динаміка розвитку;

-  технологія врегулювання.

Вирізняють певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російський вчений В.Смолянський пропонує виокрем­лювати такі стадії:

1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

2)   переходу потенційного конфлікту в реальний (усвідом­лення зазіхання на власні інтереси);

3)  конфліктних дій;

4)  розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація (англ. eskalation - поступове розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім - спад і завершення. Конфліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в іншій сфері. Часто після завершення конфлікту виникає ще один етап - постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. У разі загострення він може започаткувати новий конфлікт. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт, кон­флікти у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути класифіковане за ступенем розв'язання - як повне або часткове вирішення, та за характером наслідків - як успіх, комп­роміс, вихід з компромісу, поразка.

Французький політолог Б.Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де нема конфліктів, - кладовище.

Сучасний період розвитку суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виник­ненням численних конфліктів у різних сферах життя. Але суб'єкти управління не завжди розуміють внутрішні причини того, що відбу­вається, неспроможні адекватно реагувати на небезпечні процеси. Нерідко це є наслідком відсутності прикладних методик моніто­рингу, експертизи та оптимізації конфлікту.

Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов'яза­ній з регулюванням конфліктів та управлінням ними, із співвідношен­ням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від поясню­вальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники І.Бекешкіна, К.Боулінг, В.Кремень, В.Небоженко, М.Пірен, Е.Сте­панов та інші розглядають конфлікт як динамічний тип соціаль­них відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті певних суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не підда­ються цілковитому усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України ак­туальним є дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього пов'язана із слабким знанням закономірнос­тей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період.

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому CP CP, а потім в Україні та деяких інших пострадянських державах дослі­джують у політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багатопартійності, полі- тико-економічні колізії в державному і приватному секторах еко­номіки, а також політичне підґрунтя етнічних процесів. Поряд з теоретичним аналізом пропонують механізми, які можуть забез­печити зниження негативних наслідків.

Більшість соціально-політичних конфліктів може бути оп- тимізована на будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом управління ними.