Політичні технології

(грец. techne - мистецтво, май­стерність) - сукупність методів і систем послідовних дій, спрямо­ваних на досягнення необхідного політичного результату.

У політичній практиці політичні технології постають як су­купність методів застосування об'єктивних законів політики, ма­теріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження.

Особливості політичних технологій зумовлені характером політичного процесу, який охоплює найрізноманітніші види полі­тичної діяльності в межах конкретної політичної системи. Серед них - політична участь, яка має на меті формування в процесі полі­тичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, та політичне функціонування як професійна політична діяльність щодо вироб­лення правових норм, управління політичними інститутами.

Політичні технології поділяються на загальні, - що стосу­ються інтересів всіх суб'єктів політичного процесу, та індивіду­альні - притаманні окремим суб'єктам політики. Серед перших найпоширенішими є технології завоювання (виборчий процес як комплекс спеціальних технологій) та утримання влади. Індивіду­альні технології використовують окремі політики в процесі своєї політичної діяльності. Вони пов'язані із завоюванням популярності, вмінням контактувати з громадянами (виборцями, членами пев­ної партії, об'єднання тощо), майстерністю дискутувати, виголо­шувати промови, вести мітинги, збори, вдосконалювати власний імідж тощо.

Люди по-різному ставляться до політики. Одні беруть актив­ну участь у її практичній реалізації, інші - індиферентні до неї. За­цікавленість політикою зумовлена багатьма чинниками (вік, стать, соціальне становище, сімейний стан, кланові, національні традиції, інформованість, рівень освіти, культури, інтелекту та ін.). Відповідно до цього вироблено наступну типологію політичних ролей:

-  рядові громадяни (суб'єкти й об'єкти політики, політичних процесів);

-  рядові громадяни, опосередковано залучені до політичної практики як члени профспілок, виробничих колективів тощо;

-   громадяни, які належать до виборного органу, є активни­ми членами певної політичної організації;

-   громадські, політичні діячі, які активно займаються прак­тичною політичною діяльністю;

-  професійні політики (для них політична діяльність є домі­нуючою);

-  політичні (загальнодержавні, загальнонаціональні) лідери.

Беручи участь у політиці, людина керується здебільшого

двома мотивами: альтруїстичним (вдосконалити суспільне життя) та егоїстичним (здобути владу, популярність, багат­ство тощо). Більшість політиків демонструє перший і намагається приховати другий мотив, особливо спочатку. Мотиви визначають мету і програму політичної діяльності. Мотивуючими її чинника­ми є потреби самовираження, самореалізації, визнання, свободи, самозабезпечення, влади тощо. Як правило, всі вони взаємозалежні. Щоб розпізнати справжню мету політичної діяльності суб'єкта політики, передбачити її результат, слід уважно аналізувати харак­тер і особливості його потреб.

Вибір людиною позиції та відповідної лінії поведінки у сус­пільно-політичному житті залежить від її політичної орієнтації.