Тема 3. Управління політичними процесами

Основні засади управління політичними процесами для суспільств індустріального типу були розроблені, як зазначає Даніїл Наріжний, в контексті позитивістських соціально-політич­них концепцій, згідно з якими суспільство в своєму розвитку про­сувається від простого до складного, від нижчого до вищого щаб­ля свого розвитку (О.Конт, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, К.Маркс і Ф.Енгельс). Тому політичні процеси і технології управління ними сприймалися в цей період "як соціальні механізми досягнення (побудови) суспільного ідеалу, як важелі й інструменти детермі­нованого соціального розвитку".

Криза ж індустріального суспільства поширилась й на на­уку, спричинивши кризу позитивістських управлінських концепцій. Нові суспільні умови й особливо затяжні суспільно-трансформа- ційні процеси поставили проблему пошуку якісно нових теорети- ко-методологічних обґрунтувань й адекватних часові інструментів управління політичним процесом.

Роботи постмодерністських соціальних та політичних мисли­телів з позицій методологічного плюралізму випорожнили розмаїт­тя ідей щодо розуміння сутності нового суспільства й адекватних новим умовам технологій управління політичними процесами (Д.Белл, О.Тоффлер). Суттєву ефективність соціальній науці й уп­равлінській практиці надав людський вимір суспільних процесів (М.Вебер, К.Мангейм, К.Поппер).

Дедалі політичні технології стали набувати особистісного забарвлення. Відтепер вони спрямовуються не тільки на задово­лення загальносоціальних, але й індивідуальних потреб, адже їх суб'єкти починають спиратися як на групові, так і на особистісні мотиви політичної діяльності. А самі управлінські технології все ширше акцентують свою увагу на комунікативному компоненті політичної діяльності. Теоретичні ж засади і принципи, що їх зак­ладають науковці у розуміння соціуму, ототожнюються з образом нестійкої, відкритої системи, якій притаманні нелінійний харак­тер розвитку і самоорганізація (Н. Луман, Ю. Хабермас).

Однією з принципових особливостей постмодерністського підходу в управлінні політичними процесами стала актуалізація проблеми влади (М.Фуко, О.Зинов'єв), яка стає фокусом сучасно­го соціального управління.

Під тиском суспільно-трансформаційних змін до порядку дня новоутворених незалежних держав "стукаються" ініціативи сто­совно впровадження інформаційних моделей управління політични­ми процесами. Як інваріантні компоненти цих моделей постають 1) інформатизація політико-управлінських процесів, 2) інформати­зація міжвідомчої й міжсуб'єктної взаємодії та 3) інформатизація взаємодії ключових політичних акторів з громадським та бізнес- секторами країн. При цьому політичні технології стають наче той Троянський кінь, спроможний врешті-решт переламати суспільну ситуацію на користь сучасної якості та рівня комунікацій влади та громадськості, політичних партій та електорату. Чітка ідентифі­кація взаємозв'язків між ними стає важливим аспектом розробки таких важливих інформаційно-комунікативних моделей, як "елек­тронний уряд", "електронний парламент", "реєстр виборців" чи "електронні вибори" тощо.

Отже, одним із ключових інструментів, здатних осучаснити управління політичними процесами і водночас підвищити їх ефек­тивність, є інформаційно-комунікаційні технології. Це висуває на порядок денний держав проблему кадрового забезпечення в ца­рині інформаційних технологій і, відповідно, потребує визначення кваліфікаційних вимог до різних категорій державних службовців у сфері використання інформаційних технологій.

Сучасна практика політичного управління виявила загальну тенденцію зростання ролі принципів, сформульованих теорети­ками постмодерну, у підвищенні ефективності функціонування системи соціальної і політичної інженерії. Реалізація саме цих принципів сприяє тому, що управління демократичним суспільст­вом стає більш гнучким, набуває системного характеру, дозволяє вчасно розробляти унікальні технології управління, які б макси­мально відповідали складному й унікальному об'єкту управління.