2.2. Політична влада та її роль у суспільній життєдіяльності

Під політичною владою звичайно розуміють реальну спро­можність окремої особи або групи людей втілювати свою волю в політиці, ідеології, правових та моральних нормах, зміцнювати політичну роль суб'єкта влади. Центральним інститутом та основним знаряддям політичної влади є держава, яка виступає як державна організація політичного управління суспільством, фактор консолідації політичної системи. Державна влада є інститу- ційним вираженням певної загальної для всіх людей волі, інтегрую­чого та узгоджуючого начала, що скріплює суперечливі фрагмен­ти соціуму в сталу цілісність. Вона перевищує всі інші різновиди влади як за обсягом, так і за засобами впливу, оскільки поширюєть­ся на всі сфери суспільного життя і здійснюється за допомогою спе­ціального апарату управління, володіючи монопольним правом ви­давати нормативні акти, які є обов'язковими для всіх членів сус­пільства, і застосування насильства щодо тих, хто ці акти порушує.

Державна влада, таким чином, являє собою найбільш розви­нену, найвищу форму політичної влади і має з останньою багато спільних ознак, таких як: авторитетність, легітимність, вольова спрямованість, наявність ознак верховенства. Проте ототожнюва­ти на цій підставі політичну і державну владу не варто, оскільки ці спільні ознаки відрізняються межами застосування, обсягами, методами, формами прояву, суб'єктами.

Державна влада - і це слід мати на увазі - завжди є владою політичною, але вона не поглинає всього політичного в суспільстві. Якщо ж це відбувається, тобто якщо держава вбирає до себе все політичне життя, відбувається одержавлення суспільства, порушу­ються принципи демократії і встановлюється тоталітарний режим. Державна влада є формою суспільної влади, яка спирається на спеціальний апарат примусу й поширюється на все населення, будучи концентрованим вираженням, основою політичної влади [4, с. 60-62].

Функції державної влади досить різноманітні й охоплюють усі сфери суспільства. Передусім - це вироблення стратегії уп­равління суспільством. Важливе місце щодо цього займає інте­гративна функція - намагання об'єднати всі соціально-політичні сили, ресурси в ім'я досягнення намічених цілей.

Це розробка і прийняття конкретних рішень з основних на­прямів розвитку суспільства із застосуванням функції мотивації - підпорядкування власній позиції інших політичних сил через мо­тивацію інтересів.

Функцією державної влади є оперативне управління й регу­лювання суспільних процесів через право, систему політичних норм або застосування законів.

Не менш важливою є функція стабілізаційна - контроль за найважливішими параметрами стабільності і спрямованості роз­витку суспільства, консолідація суспільства, гармонізація суспіль­них відносин через власну діяльність.

Дані функції реалізуються більш-менш креативно залежно від типу державної влади. Критеріями в даному разі можуть стати і характер розподілу владних повноважень між основними гілка­ми влади, і наявність дієвої системи стримувань та противаг.

Макс Вебер вважав, що авторитетна влада поділяється на три типи: традиційна, харизматична і раціонально-правова. В ос­нові функціонування традиційного типу влади лежить дотриман­ня існуючих традицій, схвалених у суспільстві норм поведінки. У таких випадках лідер має право керувати згідно з традицією і йому підкоряються всі, хто визнає непорушність звичаїв. У цьому ви­падку і правитель зобов'язаний непорушно дотримуватись звичаїв. Харизматичний тип влади опирається на беззаперечну віру, сліпе підкорення лідерові. Його авторитет повинен підкріплюватися ви­датними особистнісними якостями (сміливість, інтелект тощо). Ра - ціонально-правовий тип влади спирається на віру в силу права. При цьому влада реалізовується лише згідно з чинним законодавством. Можлива також ситуація, коли реалізація політичної авторитетної влади санкціонується широкими масами населення. Таке санкціо­нування називається легітимацією (від лат. legMmus - визначення або підтвердження законності якогось права або повноваження).

На його думку, політичне правління може розраховувати на успішний результат тільки тоді, коли люди дійсно "зсередини" визнають існуючу політичну владу, вважаючи її законною, право­мірною і саме в цьому він вбачав найбільшу гарантію стабільності державного, суспільного устрою. "Ті, хто панує, - писав він, - та їхні підлеглі прагнуть внутрішньо впорядкувати відносини пану­вання за допомогою певних правових засад, які надають цим сто­сункам " легітимності". Втрата віри у такого роду легітимність може дати далекосяжні наслідки" [5, с. 157].

Порядок, який існує в суспільстві, тримається не лише за допомогою юридичних скрипів, норм права. Треба дивитися глиб­ше: ці норми дають лише зовнішню гарантію стійкості соціальної системи. Але є ще внутрішня гарантія. Вона пов'язана із світо-

глядними, ідейно-політичними уподобаннями громадян, з їхніми цінностями, особистими інтересами. Як зазначає М.Вебер, їхня дія може внести вирішальні зміни і в норми права, і у владні відносини.

Легітимація є дуже важливим поняттям політології. Легіти­мація влади виявляється у визнанні громадянами існуючої систе­ми влади, упевненості в її необхідності та законності, а отже, і готовності їй коритися. Це спосіб надання владним відносинам загальнозначущої форми, коли суспільство встановлює певну сис­тему норм і цінностей, які підтверджують законність чиїхось прав, повноважень справляти визначальний вплив на інших і, відповідно, згода громадян підкорятися цьому впливові. При цьому виділя­ються два аспекти процесу легітимації політичної влади: 1) доб­ровільний - ґрунтується на довірі, що трансформується в готовність без опору виконувати її рішення, оскільки дії влади відповідають юридичним, соціальним нормам і загальновизнаним цінностям; примусовий - ґрунтується на застосуванні різних методів пока­рання з боку влади для підтримки прийнятих рішень.

Легітимність системи влади визначається відповідністю її діяльності вимогам, уподобанням, прагненням більшості населен­ня. Важливими тут стають механізми артикуляції, агрегування та імплементації інтересів. Легітимація є суб'єктивним явищем, тому й окремі індивіди, й соціальні групи підтримують владу певної системи - або не визнають її - залежно від того, якою мірою вона відповідає їхнім інтересам.

З поняттям легітимності тісно поєднується фактор ефектив­ності влади.

Як влучно зазначив Сеймур Ліпсет, "стабільність будь-яко­го даного державного ладу, його довготривала здатність приймати рішення і забезпечувати їх додержання без відкритого застосування сили значною мірою залежить від його законності та ефективності" [6, с. 133]. Під нею розуміють результативність, що характеризує ступінь виконання владою своїх функцій у політичній системі сус­пільства, реалізації очікувань і вимог громадян до неї. Легітимність і ефективність влади - два найважливіших фактори її стабільності. Досягнути ефективності, не маючи легітимності - визнання і підтримки громадянами, - досить складно. У свою чергу, підви­щення легітимності можливе передусім на шляху зміцнення мо­ральних засад політики, здатності влади вирішувати гострі суспільні проблеми в інтересах народу.

Безумовно, не можна ігнорувати в питаннях стабільності суб'єктивний фактор. Коли йдеться про інституціональний інстру­ментарій, що має забезпечувати максимально можливу політичну стабільність у суспільстві, мається на увазі не тільки принцип поділу гілок влади та їх врівноваження одна відносно одної, а й наявність політичних лідерів, які були б позбавлені тиску різних соціальних груп та інтересів і виконували роль незалежних і неупереджених арбітрів у державному управлінні, спираючись на прогресивне законодавство.

Можна з певністю констатувати, що для держав, в яких відносно слабка укоріненість демократичних цінностей у полі­тичній культурі суспільства, підвищення стабільності влади мож­ливе передусім на шляху зміцнення моральних основ у політичній діяльності, практичної демонстрації, здатності влади вирішувати гострі економічні і соціальні проблеми в інтересах громадян.

Загальновизнаним є те, що політична влада використовується для задоволення інтересів певних частин суспільства. Різні со­ціальні групи по-різному впливають на прийняття рішень інститу­тами політичної влади і в такий спосіб реалізують свої інтереси. Саме абсолютизація інтересів у масовій свідомості викликає поя­ву лідерів, які, використовуючи методи популізму, чітко виявляють певні інтереси, але не можуть реально досягти соціально необхід­ної мети. Таким чином, функціонування політичної влади базуєть­ся на усвідомленні соціальних інтересів. Лише в цьому випадку може бути прийнятним рішення, що в майбутньому слугуватиме інтересам різних соціальних груп.