2.1. Поняття та сутність влади й владних відносин

акторами, де один суб'єкт прагне визначити діяльність і поведінку іншого, отримуючи при цьому бажаний для себе результат. Умо­вою реалізації влади є можливість та здатність перших впливати на поведінку інших.

Суб'єкт влади втілює в собі активне, регулююче начало влади. Ним може бути держава, партія, колектив, інші спільноти людей, організація, окрема людина. На думку українських дослід­ників В.Полуріза і П. Ситника, суб'єкт стає носієм влади за наяв­ності низки якостей:

-  бажання володарювати, волі до влади;

- компетентності, організованості, відповідальності, певних моральних якостей;

-  уміння створити (організувати) засоби для володарювання;

-  авторитету і довіри людей.

Суб' єкт визначає зміст владного впливу, використовуючи для цього переконання, наказ, команду і т. ін., в яких визначається по­ведінка об'єкта влади, вказується або мається на увазі заохочення і покарання за виконання або невиконання наказів. Рівень обґрун­тованості наказів впливає на характер відносин між суб'єктом і об'єктом влади.

Об'єкт влади - це виконавець наказів суб'єктів влади. Влада неможлива без підкорення об'єкта. Готовність до підкорення зале­жить від таких факторів:

-  збігу повеління суб'єкта влади з позицією об'єкта волода­рювання, відповідності його потреб характеру пред'явлених до нього вимог;

-  особистих якостей об'єкта володарювання, ситуації і за­собів впливу, психологічного сприйняття керівника виконавцями, наявності або відсутності в нього авторитету.

Якості об'єкта політичного володарювання визначаються, насамперед, політичною культурою населення. Низький рівень політичної культури створює основу для деспотичних і автори­тарних режимів. І навпаки, високий рівень політичної культури стимулює соціально-політичну активність населення, забезпечує демократичний розвиток суспільства [2, с. 124].

Розмірковуючи про сутність влади, не можна не сказати про те, що останнім часом поширюється тенденція, згідно з якою влада розглядається вже не просто як "здатність і можливість здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку інших людей", а найперше як право, що його дає влада, на управлінський вплив. І такий підхід є цілком виправданим, адже в правовій дер­жаві ніхто не має права здійснювати, а тим більш нав'язувати свою волю, а регулювання суспільних відносин відбувається через нор­мативно-законодавчі акти, приймати які мають ті суб'єкти, яким це довірило суспільство.

Зазначена вище нерівність між суб'єктами й об'єктами вла­ди базується на певних засадах і підтримується цілою системою ресурсів.

Під засадами розуміється владна база володарювання, на яку спираються суб'єкти влади. Ресурси - це потенційні й реальні за­соби, які використовуються або можуть бути використані для зміцнення влади та її реалізації.

Можна висловитися таким чином: засади влади - це її фун­дамент, а ресурси - потенціал і технологія, які використовуються для панування й управління.

Для здійснення політичного керівництва й управління най­важливішими, безумовно, є адміністративно-силові засади: су­купність владних засобів, що забезпечують найважливіші функції, їх апарат, силові відомства.

Не менш важливими є економічні засади: пануючі форми власності, обсяг валового національного продукту на душу насе­лення, структура виробництва, технологічний рівень виробницт­ва тощо.

Політична влада так само спирається на соціальну базу - певні угрупування й верстви, підтримуючи їх матеріальний добро­бут, доступ до різних форм освіти, соціального забезпечення і т. ін.

Не може обійтися політична влада без юридичних засад - відповідного законодавства, інститутів та організацій, які забезпе­чують їх застосування, та культурно-адміністративних, інформацій­них засад - засобів масової інформації, духовних цінностей, знань.

В управлінні державою на першому місці перебувають, мабуть, організаційні ресурси, спрямовані на створення оптималь­них організаційних структур управління, що гарантують ефективне проходження владних розпоряджень, контроль за їх виконанням тощо. Але можливість їх якісного і ефективного застосування зале­жить від наявного і вмілого використання економічних (матеріаль­них), демографічних, культурно-інформаційних та соціальних ресурсів, які існують у суспільстві.

Що ж стосується джерел влади, то вони є не менш різно­манітними.

Первісним джерелом влади була сила. Терор, організоване насильство, як відомо, ще із стародавніх часів досить часто вико­ристовувалися урядами для закріплення свого панування і для того щоб продемонструвати, що сила звичайно породжує поступливість, покірливість навіть з боку тих, хто особисто не відчуває біль його наслідків. Цей факт допомагає пояснити, чому влада у свідомості народу ототожнюється найчастіше з прямим насильством. Дивува­тися цьому не доводиться тому, що й наш час, на жаль, дає доволі багато прикладів того, що це джерело влади зберігає свою роль.

Проте сила є не єдиним джерелом влади. Іншим джерелом ще з незапам'ятних часів було багатство за тією простою, але переконливою причиною, що його володарі використовуючи його чи то просто купували собі владні посади, чи то підкуповували тих, хто цими посадами володіє. Як засвідчує практика, й це дже­рело влади в наш час зберігає свою актуальність, що особливо притаманно політично нестабільним, нерозвиненим і перехідним суспільствам. Такою ж самою мірою це стосується й такого дже­рела влади, як займане становище (соціальний статус).

Але, незважаючи на те, що названі чинники й сьогодні ви­ступають як джерела влади, для раціональних розвинених суспіль­них систем провідними є не вони, а знання, досвід та інформація. Відомий американський учений О.Тоффлер зауважує з цього при­воду, що зміни, які відбулися на порозі ХХІ ст. у природі влади, свідчать, що влада, заснована на силі і багатстві, втрачає свій вплив, хоч і не зникає повністю. Але справжньої влади набувають знання в різних формах - інформації, науки, мистецтва, етики. Владі знання відповідає і новий спосіб одержання суспільного багатства - "супер- символічна економіка" і відповідно новий тип культури [3, с. 114].

Знання і досвід завжди служили важливим джерелом влади, але в наш час, коли з огляду на зростаючу складність суспільних процесів, життя вимагає безлічі різноманітних навичок, їх роль значно підвищилась. Наш час невипадково називають епохою експертів, тобто спеціалістів у конкретній галузі знань. І дієздатність влади сьогодні, її ефективність чи не в першу чергу залежить від того, наскільки вміло і своєчасно вона впроваджує у свої політичні рішення і дії новітні наукові здобутки, поради і ре­комендації експертів-науковців.

Необхідно, однак, зауважити, що експерт завжди характе­ризується більш або менш вузькою спеціалізацією. Жоден експерт не в змозі володіти всім обсягом інформації, яка міститься в різних галузях знань, внаслідок чого спеціалізація експертів потребує координації їх діяльності, яка, у свою чергу, залежить від організа­ції. Отже, інформація та організація перетворюються на найважли­віші джерела влади. Володіння інформацією дає можливість бути глибоко обізнаним у різних сферах поточного суспільного життя, прогнозувати його розвиток, відкривати його вади. Водночас вона дає необхідний матеріал про політичних прихильників і супротив­ників і, що не менш важливо, забезпечує можливість маніпулювати свідомістю мас, нав'язуючи їм відповідні соціально-політичні орієн­тації. Недарма ж кажуть: "Хто володіє інформацією - володіє світом".

Водночас зростає роль тих, хто організовує і спрямовує зу­силля експертів. Організація, таким чином, стає середовищем для становлення відносин, які сприяють мобілізації ресурсів і людей, спрямованій на практичну реалізацію прийнятих рішень. Вона вис­тупає як джерело влади і в іншому контексті - те, що не під силу одному, досягається спільними зусиллями. Саме від організаційних здібностей залежить становище, яке займає індивід у суспільній ієрархії і яке забезпечує можливість володіння інформацією.

Характеризуючи джерела влади, не можна сказати, що навіть наявність усіх із названих не забезпечить володіння владою, якщо немає інтересу до неї, і тому інтерес у такому контексті слід роз­глядати як ще одне дуже важливе джерело влади. М. Вебер неви­падково підкреслював, що той, хто займається політикою, прагне до влади - або до влади "заради неї самої", щоб насолоджуватися почуттям престижу, яке вона дає, або до влади як засобу, що підко­рений іншим цілям - ідеальним або егоїстичним. Але в будь-яко­му випадку саме інтерес до влади завжди виступає як рушійна сила боротьби за неї і, відповідно, як джерело влади. Таким чи­ном, характер інтересу до влади є одним із чинників, які визнача­ють її сутність, а, відповідно, і її трактування.