12.2. Моніторинг соцієтальних змін в українському суспільстві (1992-2008 роки)

Натомість розгортання процесів трансформації в україн­ському суспільному просторі відбувається перманентно. Щойно утворена суверенна держава дістає потужний інфляційний удар по її економіці (1992). А невдовзі, як засвідчують наші дослідження, українське суспільство входить у смугу системної кризи (1994-).

Аналіз даних моніторингу соцієтальних змін українського суспільства за період з 1992 р., здійснений за допомогою оригі­нальної кількісної методики "кольорових переваг" [2], свідчить про хвилеподібну кон'юнктуру загальносистемних змін і конку­руючих під час системної кризи тенденцій його розвитку. Ця, так би мовити, " соцієтальна кон'юнктура", власне, і стає сприятливою спонукою чи, навпаки, гальмом на шляху суспільних перетворень.

Першою такою загальною тенденцією, що панувала в ук­раїнському суспільстві протягом 1994-1998 рр., стає ліберальна тенденція, яка надихала правоцентристські політичні сили краї­ни на реформування державно-владних відносин. Виразником і водночас інтегратором перших реформаторських ініціатив став Президент України Леонід Кучма, а головним протиборцем - ліве політичне крило парламенту.

Першим серйозним випробуванням для новостворюваної політичної еліти і держави в цілому стала конституційна криза 1995-1996 рр., що її роздмухувало "зловживання свободою з боку громадсько-політичних об'єднань" (за А. де Токвілем). Блискуче вирішення політичного аспекту системної кризи знайшло своє втілення в прийнятій 28 червня 1996 р. Конституції України, яка заклала на подальше ключовий принцип розподілу повноважень центральних органів державної влади на законодавчу, виконавчу й судову. Україна вирішувала проблему розподілу функцій влади пізніше від Росії, яка переживала конституційну кризу в жовтні 1993 р. До того ж спосіб вирішення зазначеної конституційної проблеми в цих країнах сутнісно різнився і був відповідним влас­тивостям, що їх віддзеркалювали коди національних культур. Ук - раїнський варіант рішення визначався, за нашими даними, "медіан­ним" (62:38) кодом її культури, в той час як російське рішення відповідало коду близької до "симетрії" (56:44) культури.

Вичерпавши кризовий потенціал і закріпивши реформа­торські здобутки в Конституції України, державно-владна еліта отримала сприятливу для своїх подальших дій авторитарну домі­нанту, що панувала в суспільстві протягом 1999-2003 рр. і з успі- хом використовувалася для своєрідної апробації на життєздатність політичних нововведень.

Новий період розвитку українського суспільного проекту реформ (з 2004 р.) певною мірою повторює в межах нового со­ціально-політичного циклу реформаторський період 1994-1998 рр. і водночас набуває якісно інших - людських ознак. Відповідно, нова психосоціальна культура українського суспільства, яка постає і закріплює себе в політичній культурі помаранчевої революції, перетворюється на джерело (і водночас на запобіж­ник незворотності) подальших суспільних реформ.

Для перевірки цієї наукової гіпотези було використано експ- рес-варіант якісної психодіагностичної методики, розробленої на основі шести психосоціальних за своєю природою бінарних шкал- опозицій [8] викладачами кафедри психодіагностики та медичної психології Національного університету ім. Тараса Шевченка Кари­ною Малишевою, Ольгою Морозовою під керівництвом завідую­чого цією кафедрою доктора психологічних наук, професора, чле- на-кореспондента АПН України Леоніда Бурлачука.

Спеціальний метод опису міфологічних i соціальних струк­тур у термінах бінарних опозицій був широко представлений на початку ХІХ ст. у працях французьких етнологів Р.Ерца i М.Гранса, розвинутий у радянський період О. Золотарьовим і М.Бахтіним, але найбільш пов'язаний з ім'ям французького соціолога Клода Лев і-Строса (Levi-Strauss), у творах якого ми зустрічаємося з люди­ною "зими" і людиною "літа", з "холодними" і "гарячими" суспіль­ствами тощо. Бінарні шкали-опозиції, за допомогою яких автори цього розділу вже протягом багатьох років спостерігають й аналі­зують зміни психосоціальної культури України, спроможні відобрази­ти як стійку, історично незмінну складову психології українсько­го соціуму, так і складову мінливу (динамічну). Зокрема, йдеться про такі 6 бінарних шкал-опозицій, як "Екстраверсія / Інтровер­сія", "Емоційність /Прагматичність", "Ірраціональність /Раці­ональність ", "Інтуїтивність /Сенсорність ", "Екстернальність / Інтернальність", "Екзекутивність /Інтенціональність".

Кожна з цих психосоціальних характеристик є наслідком, своєрідним історичним результатом того, що не раз повторювало­ся в поведінці окремих людей і долі цілого народу, а отже, цілком може слугувати інструментом вимірювання самобутності України (або відхилень від неї). Самобутність або національний характер, менталітет тощо - це те найсильніше і найприродніше в життє-

проявах народу, що історично забезпечувало йому змогу виживати й розвиватися. Це своєрідна налаштованість, завдяки якій україн­ське суспільство зберігає енергетичний зв'язок із своїм Творцем. Вона допомагає суспільству, цілим його верствам і окремій людині здійснювати за різних соціально-історичних випробувань життєво важливі вибори та налаштовувати на них кожного члена суспіль­ства, аби зберегти здатність соціуму в цілому повернутися, зреш­тою, до самого себе, особливо в найкритичніші моменти історії.

Інакше кажучи, йдеться про соцієтальну ідентичність як бага­товимірну психосоціальну реальність, що визнається багатьма вче­ними як надійний засіб гармонізації внутрішнього життя соціуму, запорука його самоприйняття й подальшого розвитку. І все ж тради­ційна логіка дослідника не припиняє спроб запитувати: з ким або з чим, з якими якостями, портретом, профілем, з якою природою пов'я­зана соцієтальна ідентичність? Звісно, що із соціально-психологіч­ною (психосоціальною) природою. Адже немає більш сталого і відносно незмінного, ніж психіка соціального суб'єкта - особистості, суспільства, цивілізації. Ні політика, ні економіка, ні технологія чи будь-який технологічний бік цивілізації, її культури не можуть змага­тися з рівнем фундаментальності і відносної сталості, що нею харак­теризується психіка і психологія соціального суб'єкта.

У ширшому суспільно-історичному контексті також справед - ливо буде зазначити, що саме психосоціальний або соцієтальний фактор ніби у фокусі зосереджує і віддзеркалює всі складнощі й перипетії сучасних суспільно-історичних змін. Так, російський психолог Андрій Брушлінський, підкреслюючи головний висновок, що його робить на основі аналізу постмодерної (постіндустріаль- ної, посттрансформаційної) повоєнної доби західноєвропейської історії Серж Московічі, говорить: "1) психічне і соціальне не­подільні; 2) психічне (вірування, пристрасті тощо) частіше, ніж це прийнято вважати, лежить в основі соціального (суспільних структур, продуктів, інституцій тощо) і тому 3) психологія скла­дає підвалини соціології" [13, c. 6-7].

Інакше кажучи, успіх нинішніх суспільних реформ лежить у площині відносин, що складаються між матеріальним та ідеаль­ним, зовнішнім і внутрішнім, психічним і соціальним у людській при­роді, а конфлікти, що супроводжують суспільні перетворення та реалізацію державно-політичних рішень, зосереджені переважно в психокультурі політико-управлінської еліти та українського загалу.

У цьому контексті цілком можна погодитись із думкою В.Степаненка, що "посткомуністичні трансформації є не так про­цесом зміни ... владних режимів, як масовим рухом щодо транс­формацій багатовимірних соцієтальних ідентичностей широких верств населення Центральної та Східної Європи" [15, c. 76].

На нашу думку, вищезазначені бінарні шкали-опозиції є інструментом, цілком спроможним адекватно віддзеркалювати стан сформованості соцієтальної ідентичності будь-якого народу, в тому числі й українського.

Проведені на основі оригінальної методики дослідження дають змогу прослідкувати основні якісні зміни, що їх зазнало українське суспільство напередодні помаранчевої революції (жов­тень 2002 р.*) та у постпомаранчевий період (травня 2005 і травня 2009 рр.**; січня і грудня 2006, грудня 2007 і грудня 2008 рр.***). Ці зміни контролювалися за розробленими авторами наступними со­ціально-психологічними шкалами-опозиціями (див. табл. 12.1-12.6):

Таблиця 12.2

Шкала "Емоційність / Прагматичність" - засоби світосприйняття (людина, за П.Сорокіним, істота чуттєва/мисляча)

 

Шкала "Ірраціональність / Раціональність" - форма світосприйняття (сприйняття цілісно - гештальтом, єдиним і неподільним чином / частинами - дискретно, у деталях)

 

 

 

Таблиця 12.5

Шкала "Екстернальність / Інтернальність" - локус-контроль

(схильність суб'єкта приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім/внутрішнім силам)

 

Шкала "Екзекутивність / Інтенціональність" - гендер

(жіноча/чоловіча соціокультурна стать, або традиційно віднесені до жінки чи до чоловіка соціальні ролі)

 

Коментуючи в цілому одержані результати, зазначимо, що процес формування нової соцієтальної ідентичності українсько­го суспільства перебуває в активному творенні і ще далекий від завершення. Він має свої підйоми і спади.

Так, якщо напередодні помаранчевої революції (жовтень 2002 р.) і, як свідчать вибіркові соціально-психологічні дослі­дження, під час її активних подій більшість (66%) дорослої части­ни українського суспільства не мала сформованої соцієтальної ідентичності і характеризувалася ситуаційною поведінкою (амбі­валентністю), сфера її інтересів, відповідно, не виходила за межі задоволення первинних потреб, а стан свідомості визначався в ціло­му зовнішнім інформаційним впливом, то вже в грудні 2008 р. ця частка суспільного загалу суттєво скоротилась (до 52%). Відповід­но (з 34% до 48%) збільшилась частина населення України, яка сформувала свою соцієтальну ідентичність. Саме цей "свідомий" український загал став ядром процесів демократизації і тим локо­мотивом, що виявив свою активність і політичну підтримку новій владі під час помаранчевої революції. Наперед скажемо, що зро­зумілим також є і те, що найактивніші та відданіші ідеям пома­ранчевої революції представники українського загалу ставали тим сприятливим середовищем, з якого здійснювався добір (рекруту­вання) новопризначених голів районних державних адміністрацій.

Самодостатня частка українського суспільства станом на жовтень 2002 р. виявляла більшість тих, хто за всіма 6-ма контро­льованими соцієтальними характеристиками сформував якісно нові властивості, зокрема: інтроверсію (27,9% із 47,2% тих, хто самовизначився), прагматизм (20,8% із 35,4%), раціональність (26,4% із 38,6%), сенсорність (12,9% із 20,9%), інтернальність (22,5% з 30,3%) та інтенціональність (17,4% із 29,5%).

Розкриваючи зміст окремих із названих характеристик, за­значимо, що за шкалою "екстраверсія / інтроверсія " суспільство може бути оцінено з точки зору рівня його орієнтованості на цінності оточуючого світу (екстраверсія), або ж на власні цінності (інтроверсія). При цьому зависокий рівень його екстравертованості може свідчити про експансивність і агресивність суспільства чи певної його частки по відношенню до інших, про легковажність, безвідповідальність і слабкість духу щодо вирішення власних внутрішніх проблем. І навпаки, надвисокий рівень інтровертова- ності свідчить про закритість і небажання вести діалог з іншими людьми, групами людей, країнами і народами. У цілому ж та чи інша надмірність рівня сформованості зазначених соцієтальних ознак може свідчити як про силу, так і про слабкість суспільства.

Інтровертованість (а також корелююча з нею інтерналь- ність) під час помаранчевої революції була показником рішучої готовності українців до радикальних змін сталого за радянської доби і принципово не зміненого під час першої половини трансфор­маційного періоду історико-психологічного портрета українця як безмірно жертовного (терплячого заради суспільного чи колективно­го блага), роботящого (спрямовуючого свої зусилля на суспільно значущі цілі) і водночас маргінального суб'єкта, який давно поки­нутий державою, але все ще сподівається на її доброчинність. Це була психологічна готовність повернутися до історично притаман­ної українцю соцієтальної ідентичності, яка перетворилася на нео- чікуваний як для політичної еліти (включно з опозицією), так і для всієї країни соціальний результат. Під впливом пасіонарного ядра Майдану раптом кудись зникла політична інфантильність українського народу. Натомість її місце посіла активна позиція зрілих людей (не натовпу і не маси!), що потребували від влади іншого ставлення до себе. Звідкись миттєво виникли такі далекі для радянського повсякдення якості, як самоповага, почуття люд­ської гідності, чітка раціональна позиція і велика віра у справед­ливість вимог і соціальну значущість нового колективного духу. І носієм цього духовного багатства раптом стала не одна людина, а мільйони українців! Виникло суспільне поле колективного духу, утворився стан колективної душі з високим, майже нереальним, Божим почуттям власної ідентичності й призначення.

Увесь світ побачив сильних, красивих, розумних, добрих, безстрашних людей з очима, повними любові одне до одного. Не­нависть, неприязнь чи агресія так і не з'явилися на українському Майдані навіть серед тих, хто не розділяв його цінностей. Май­дан перетворився на "Спільноту", на місце прийняття важливих суспільних рішень (Віче), місце радощів і прощення - формовті- лення колективної душі, колективного сенсу і почуття, що підкрес­лювали історичну значущість ситуації, нових відносин. Не емоцій, які можна виміряти частотою пульсу, а саме почуттів, які не вимі­рюються нічим, але які творять із роз'єднаних, атомізованих і на­вантажених власними проблемами індивідів єдину родину, об'єднану світлим і сильним духом. Атмосфера Майдану переда­лась усій столиці України та іншим майданам - Львова, Луцька, Тернополя, Донецька, Харкова, Сімферополя...

Почуття того, що мільйони людей водночас поділяють най­важливіші спільні цінності їх життя, створило поле небувалої в Україні солідарності. Кількість образ, цинізму, нелюбові, байду­жості, злочинності, порушень прав людини з боку набридлої вла­ди переросла у якість ставлення народу як до самого себе, так і до владних дій, внаслідок чого громадяни України перетворилися і стали самими собою. Не іншими, а тотожними собі! Самість для будь-якого народу, як і людини, є вищою життєвою метою, бо вона є, за словами К.-Г.Юнга, завершеним виразом тієї доленос­ної комбінації, яка називається індивідуальністю. У кожного на­роду вона своя і саме до неї він несвідомо прагне. Ось що означає інтроверсія!

Виокремлення напередодні помаранчевої революції показ­ника "прагматичності" української соцієтальної психіки супро­воджувалося зростанням практик використання в процесі вирішен­ня життєвих проблем таких критеріїв, як: "логічно / нелогічно", "правильно / неправильно", "розумно / нерозумно", "вигідно / не­вигідно" тощо. Помітно зростало в суспільстві прагнення всі про­блеми вирішувати власними силами, свою значущість i правоту люди прагнули підтверджувати справами, а не розмовами про них, все рідше когось про щось просили. У цілому зростало, так би мовити, відсторонене, дистанційоване ставлення до оточуючого світу, що, безперечно, зміцнило імідж " самодостатності" українців. Усе частіше викликали повагу такі чесноти, як надійність, сумлін­не ставлення до правди як до закону, за яким живуть люди. В суспільстві визрівала нова доба відродження духовності!

Водночас нинішня "емоційність" українців поступово пере­ростає в оціночний простір, в якому колись панували такі головні критерії, як: "добре / погано", "потрібно / непотрібно" людям, "гу­манно / негуманно", "чесно / нечесно" тощо. Досвід минулих по­милок починає вчити українців, а інстинкт самозахисту завдяки Майдану все ж прокинувся і починає впливати на якісно новому рівні. Страх та інші сильні емоції вже не здатні робити з людьми те, що вони робили нещодавно.

Попри тяжкі й історично тривалі випробування країни на вичерпність її інтелектуальних ресурсів, дослідження засвідчили, що Україна зберігає природну здатність до їх відтворення. Так, напередодні помаранчевої революції зросли значення бінарних опозицій "раціональність" і "прагматичність", що характеризує соціум з точки зору його здатності до організації, структурування, аналізу і доведенню певної мети до певного результату. Є надія, що владний хаос, вплив якого журналісти намагаються (скоріше несвідомо) поширювати на інші сфери життя, буде-таки кому спи­нити. Адже, як відомо, структура будь-якої практичної дії людини чи соціуму перебуває у певній залежності від структури і особли­востей процесу сприйняття, який завжди передує дії. Характерна й прогресуюча в сучасній Україні "раціональність" - це настанова на детальне, точне, послідовне і завершене сприйняття будь-яких явищ, процесів, проблем, ідей тощо. Тому як тільки будь-який предмет (проблема, ідея) потрапляє в поле уваги раціонального соціуму, він піддається ретельному поелементному аналізу. Вод­ночас просто ідей чи проблем в їх абстрактно цілісному виразі раціональний соціум не сприймає. Ідея має бути розкрита, техно­логічно розщеплена, наділена чіткими характеристиками, забез­печена засобами її реалізації, баченням шляхів і можливих підходів її втілення в життя. Отже, нинішня українська "раціональність" прагне до безперервного теоретичного і практичного розгортання ідеї, процесу чи задуму. До того ж дії, пов'язані зі становленням національної ідеї-проекту, також вимагають планомірності, по­слідовності і поступовості. Звісно, що в Україні є політики, здатні саме до таких принципів структурування українського простору. І все ж для такого підходу необхідний час і підтримка, розуміння народу, роз'яснення на рівні засобів інформації.

Зростання рівня "сенсорності" напередодні помаранчевої революції було рівноцінне зростанню того, що дрімало в колек­тивній психіці, - підвищення рефлективності, яка зумовлює роз-

виток глибокої духовної культури, прагнень нових досягнень, що домінують над спокоєм. Реформи і соціальні нововведення хоч і прямують у життя методом "спроб і помилок", але все ж працю­ють. Момент фундаментальної творчості успішно замінюється терплячою роботою, розбудовою нових технологій життя (газова епопея в Україні). Зросла практичність і настанова братися за ре­альні справи, здатність і потреба захищати ці справи і всю культу­ру в цілому, взагалі захищати щось "своє".

Натомість якісна ознака "інтуїтивність ", що лежала в основі побудови радянської фундаментальної наукової школи і загально­освітньої, середньої, політехнічної школи, була спрямована на формування універсального знання й універсальної (всебічно роз­виненої) особистості. До речі, це єдина ознака, за якою з 2002 до 2006 рр. вже відрізнялася поведінка українців і росіян в Україні.

Доречно додати, що радянському прототипу "екстерналь- ного " соціуму були притаманні широкі соціальні практики, коли у своїх невдачах і кризах люди звинувачують когось іншого і постій­но шукають "ворогів", через потребу конформності перебувають у залежності від інших культур і соціумів. Для них дуже важли­вий будь-який зовнішній авторитет, зовнішній імідж, ідеологема, міфологема. Такі соціуми не обтяжені виявом толерантності в міжнаціональних відносинах і міждержавних конфліктах (нинішні Україна, Росія, Білорусь). Бажання послабити і перекласти на інших власну відповідальність обертається для них потребою державно- владних структур у директивно-авторитарних формах правління.

Натомість "інтернальні" соціуми, до яких цілком правомірно відносити Україну помаранчевої доби, можна назвати сильними, адже домінуюча тут інтернальна настанова є своєрідною силою етосу, його глибинної соцієтальної структури, що стає прихова­ним регулятором суспільного життя. "Інтернальні" соціуми відрізняються більш активною, послідовною та соціально відпові­дальною поведінкою. У складних обставинах вони шукають не "ворогів", а об'єктивні чинники, в тому числі історичну логіку сус­пільних процесів. Таким соціумам притаманні висока задово­леність життям і працею, що пов'язується з розвиненим почуттям активної суб'єктності, немає звичок перекладати своє на чужу го­лову, звинувачувати когось у тому, що цілком залежить тільки від нього. Такі соціуми самодостатні і нонконформні, їх поведінку доповнюють емоційна стабільність (коли "емоційність" перехо­дить у "прагматичність"), рішучість і високий рівень самоконт- ролю (наприклад нинішні Японія, Німеччина, Велика Британія, США). Україна ж, будучи асимільованою в єдиний Радянський Союз, набула так званого дистресового архетипу "екстерналь- ності", якого може позбутися шляхом суспільних реформ і ретель­ного аналізу своїх історичних помилок.

В цілому ж показник "екстернальність / інтернальність" - це один із найсуттєвіших показників, що віддзеркалює особли­вості механізмів соціального контролю: його орієнтованості на зовнішні (суспільні) чи внутрішні (індивідуальні) форми відпові­дальності, контролю чи самоконтролю.

Інтегральний портрет українського соціуму доповнюється такою бінарною опозицією, як "інтенціональність / екзекутивність" (гендер або чоловіче/жіноче начало, гендерні соціокультурні стереотипи). У давньокитайській філософії цим якісним власти­востям присвячено текст "Хуайнаньцзи", в якому чоловіче - це ро­зумна родова суть, а жіноче - начало, яке управляє генетичним циклом пір року й знаряддєво-будівничою діяльністю зі створен­ня домівки. Саме це й визначає суть цієї опозиції: "інтенціо­нальність" - визначення мети, тоді як "екзекутивність" - її виконан­ня, реалізація. Український суспільний загал найбільше характе­ризується сьогодні "інтенціональністю", рівень якої виявляє себе удвічі вище серед управлінців з їх місією визначення мети сус­пільного розвитку. Щоправда, низький рівень "екзекутивності" ук­раїнського суспільства залишає менше можливостей для реалізації цієї мети. Це одна з суттєвих проблем України сьогодні.

Контраверсійна зміна 4-х якісних соцієтальних ознак - "інтроверсії" (27,9%) на "екстраверсію" (32,7%) - так само, як і корелюючих з цією якістю "прагматичності" (20,8%) на "емоційність" (21,5%), "сенсорності" (12,9%) на "інтуїтивність" (23,2%), "інтернальності" (22,5%) на "екстернальність" (22,2%), що відбулася в короткий постпомаранчевий період 2005 р. в Ук - раїні, може свідчити про розлад (сподіваємось - тимчасовий) " пси­хічного здоров'я" українського соціуму. Цю метаморфозу, на думку професора Л.Бурлачука, можна пояснити як посттравматич­ний синдром або реакцію соціуму на нереалізовані високі очіку­вання стосовно результатів діяльності помаранчевої влади. Ця хво­роблива реакція призвела до послаблення віри українців у власні сили, у свою зірку, у свою культуру, свій досвід і в свою еліту. Натомість нинішня суспільна свідомість, як і в недалекому радянсь­кому минулому, знову (хоча й неприродно) вишикувалася під ма-

теріалістичні гасла і притаманні радянській суспільно-історичній епосі механізми соціально-класового протистояння. Власне, саме цим, на нашу думку, й можна пояснити той феномен, що чим ак­тивніше вів передвиборчу парламентську (2006 р.) пропаганду політичний блок "Наша Україна", тим активніше електоральні го­лоси від цього блоку перекочовували до їх політичних опонентів - Партії регіонів і БЮТ. Ці ж психосоціальні зміни в характеристи­ках українського суспільства посилили його емоційну складову і налаштованість на пошук причини (ворога і спасителя) не в собі, а ззовні.

Такий у цілому неприродний масовий невротичний суспіль­ний стан (до того ж активно поширюваний за допомогою ЗМІ), що отримав у психіатрії назву "вічного хлопчика", - стану масової безвідповідальності і активного пошуку захисту ззовні ("сильної руки"), власне, і є, на нашу думку, тією історично небезпечною пасткою, в яку під час трансформаційних змін тією чи іншою мірою закономірно потрапляє суспільство. Так, за даними порівняльно­го соціально-історичного аналізу, Україна, схоже, перебуває зараз у психосоціальному стані, що відповідає стану Німеччини часів поствеймарської республіки 1930-1933 рр. На жаль, світова політо­логія і практична політика ще не напрацювали адекватних рекомен­дацій, аби убезпечити суспільний рух на цьому відтинку націо­нальної історії.

А втім, є підстави стверджувати, що авторитаризм, який переживають країни під час перехідної доби, має не тільки нега­тивні наслідки, будучи певним відступом від демократії. В умовах слабкої, а іноді просто безсилої демократії, авторитарний політич­ний режим вирішує найскладніші для демократії питання, пов'язані з гармонізацією соціально-економічних інтересів у суспільстві. Втілюючи різні форми державного примусу і посилюючи тим са­мим регуляторну функцію держави, він відтворює баланс соціаль­них інтересів, що його порушують, зловживаючи свободою підприємництва, групи крупного капіталу. Водночас відбувається диференціація суб'єктів підприємництва на групи: крупного капі­талу (ФПГ), який скеровується (авторитарною) державою у зовніш­ньоекономічну діяльність, а також малого і середнього бізнесу, вотчиною якого віднині стає внутрішньоекономічне життя краї­ни. Своєрідне "переформатування" економіки стає, таким чином, локомотивом бюджетно-податкової реформи країни, яка тягне за собою решту нашарованих за час зволікань суспільних реформ, а разом вони стають надійними гарантіями для становлення "серед­нього класу" як основи сталого розвитку країни.

У позначеному контексті цілком правомірно, з нашої точки зору, говорити про універсальну, історичну місію сучасного авто­ритаризму, яка полягає у створенні середнього класу. Певною мірою можна говорити й про інваріантність способу реалізації цього історичного завдання, який здебільшого полягає в перероз­поділі надприбутків, як це яскраво проявилося в "новому курсі" президента США Франкліна Рузвельта (1882-1945), який керував країною трохи більше трьох президентських каденцій (1032-1945). І все ж цей елемент не єдиний у портфелі засобів створення серед­нього класу. В кожній країні він має свою комбінацію управлін­ських елементів, що її зумовлює неповторна соціокультурна специфіка країн, які зазнають випробувань авторитаризмом.

Стосовно якостей нинішньої політико-управлінської еліти України, що її репрезентують у дослідженні новопризначені голо­ви РДА, то передусім привертає увагу високий (порівняно з сус­пільним загалом) рівень сформованості їх соцієтальної ідентич­ності, який станом на травень 2005 р. становив 60,3% (проти 34% соцієтальної ідентичності, що її набув український загал станом на жовтень 2002 р. і 47% - станом на грудень 2008 р.). Власне, це, на нашу думку, забезпечило високий рівень сформованості со­ціальних інтересів і соціальної активності цього владно-політич­ного прошарку суспільства.

Водночас із шести найважливіших характеристик соціально- психологічної сутності керівних кадрів України сформованими і такими, що отримали шанс на відтворення в елітному прошарку голів райдержадміністрацій, виявилися "раціональність" (64,9%), "інтернальність" (47,6%), "інтенціональність" (78,8%).

Позначений результат, з одного боку, віддзеркалив пасіонарні (за Л.Гумільовим) риси української владно-політичної еліти, а з дру­гого - віддзеркалив "перехідний" і недовершений стан властивостей керівних кадрів держави, що його 2005 р. презентували такі риси, як:

- "екстраверсія" (41,5%), яка блокує фундаментальні паго­ни демократичної свідомості керівників і налаштовує їх на зас­тарілі (суто матеріальні) ресурси творення державної політики; також вона позбавляє змоги керівні кадри реалістично оцінити зміни в сучасному українському суспільстві, зокрема нове місце і роль в ньому людини і в цілому суб'єктивного чинника як базово­го не тільки для реалізації, а й для творення державної політики і

суспільно-політичних реформ. Саме тому, ставши до керма управ­ління, вони стереотипно (як і за радянської доби), перестають "чути" голос "знизу";

-   "інтуїтивність" (72,7%), яка підсилює колишній (радян­ський) стереотипний психокомплекс керівних кадрів тим, що в кон­тексті творення державної політики вони все ще віддають перева­гу "глобальним", "універсальним", "інваріантним", "абстрактним" способам мислення і дії. Саме це віддаляє сучасну владно-полі­тичну еліту від практичного і рутинного здійснення суспільних реформ та проблем сьогодення, від конкретики, що її породжу­ють динамічно змінні реалії. Тим самим у цілому подовжується "міфологічний" стан свідомості керівних кадрів, нарощується "ре­форматорська заборгованість" країни в цілому, наростає віро­гідність різного роду суспільних загострень і кризових аномалій. Тут малоефективною стають як українська вікова традиція, так і нова (ініційована пасіонарною часткою населення) соціально-по- ведінкова практика, що дедалі активніше спирається на "сенсорні" способи мислення і дії за правилом: "не помацаю - не повірю!". Слід також зазначити, що саме за цією соціально-психологічною якістю керівний склад українства виявляє схожий на російський етнічний загал ("інтуїтивний") спосіб мислення і дій;

-  "прагматичність" (16,4%), яка за своїм природним змістом налаштовує людей на прийняття утилітарних цінностей і лежить у площині сучасних європейських орієнтацій, поки що охоплює недостатню частку керівних кадрів. Зокрема, ця соціально-психо­логічна обставина блокуватиме адекватне розуміння курсу на євро­атлантичну інтеграцію України.

Висновки

1. Перехідний процес торкається всіх сфер суспільного життя. Але з усіх можливих криз найгострішою в цьому процесі постає криза ідентичності, що її нині зазнає українське суспільство.

Суперечливий характер перехідної доби визначається втра­тою старих (притаманних модерну) і надбанням нових (притаман­них постмодерну) форм ідентичностей.

Загалом соцієтальна ідентичність України зумовлюється кодом її культури, що дорівнює значенню пропорції 62:38 і визнача­ється поняттям "золотий перетин". Власне, це й формує супереч­ливий характер протікання її перехідних процесів. Так, на початку 90-х рр. вона виявляла чимало стриманості в той час, як Росія демонструвала світові здебільшого радикалізм. Починаючи ж з кінця 90-хрр., коли виникла об'єктивна потреба в посиленні дер­жавно-владного впливу на суспільні процеси і у цьому контексті в Росії заговорили про посилення авторитарних тенденцій, Украї­на, навпаки, ніби збільшила свою готовність до розвитку демо­кратії. Не випадково перший президент СРСР Михайло Горбачов, характеризуючи особливості поведінки українців, сказав: "... тут все подібно до росіян, але набагато м'якше. За всіх перипетій ви (українці - Е. А.) всерівно вирішуєте свої питання демократично. Авторитаризм не проходить" [12, с. 13].

2. У контексті посттрансформаційних очікувань доречно за­уважити, що дедалі наочніше ставатиме специфіка національних інтересів, що її, власне, й визначає нова соцієтальна ідентичність, у тому числі країн східнослов'янської субкультурної єдності.

3.  Досліджені властивості української ментальної традиції природно налаштовують її носіїв на найкращу реалізацію ролі своєрідного "драгомана" - перекладача в глобальній мозаїці мен- тальностей народів світу. Додатковими аргументами на користь такої місії України виступають такі загальновизнані риси націо­нального характеру українців, як толерантність, сенсорність, само­достатність.

Специфіка коду української культури, в основі якої лежить "медіанність" її психокультури, надає їй в сучасному світі префе­ренції щодо якісного виконання ролі драгомана - посередника, комунікатора, третейського судді у вирішенні проблем, що вини­кають у відносинах між різними цивілізаціями.

Питання для самоконтролю

1.   Прокоментуйте (спираючись на дані моніторингу со- цієтальних змін українського суспільства) характер загальних змін, що його зазнала суспільна поведінка за час державної незалеж­ності України.

2.    Охарактеризуйте (на прикладі голів райдержадміні- страцій) реформаторський потенціал української політико-управ- лінської еліти.

3. Назвіть періоди української трансформації, найпридатніші для здійснення суспільних реформ. Поясніть чому.

4.  Охарактеризуйте причину уповільнення (2008 р.) і навіть згортання (2009 р.) ідентифікаційних процесів в Україні.

5.  Назвіть прогресуючі соцієтальні властивості суспільства й політико-управлінської еліти України та розкрийте їх "участь" у процесах державотворення.

6.  Розкрийте особливості соціального та соцієтального мо­дусів ідентичностей.

7.  Який із модусів ідентичності (соціальний чи соцієталь- ний) найпридатніший для залучення їх володарів до лав лівоцент- ристських політичних сил і чому?

8.  Який з модусів ідентичності характеризує модерне сус­пільство?

9.  Який з модусів ідентичності українського суспільства ха­рактеризує постмодерне суспільство?

10.   Які з соціальних прошарків українського суспільства найпридатніші для маніпулювання їх думкою: ті, що сформували 1) соціальну ідентичність; 2) соцієтальну ідентичність чи 3) які характеризуються амбівалентністю? Поясніть чому.

Список використаних джерел

1. Афонін Е. А. Психокультура України: "помаранчевий пе­рехід" / Е. А. Афонін, О. А. Донченко, В. О. Антоненко // Соц. психологія. - 2006. - № 4. - С. 77-93.

2. Афонин Э. А. Цвет и психика = Color and Psyche / Э. А. Афо­нин // Аэропорт. - 2006. - № 1. - С. 52-55.

3.  Большой толковый социологический словарь (Colhns). - Т. 1, 2 : пер. с англ. - М. : Вече ; АСТ, 1999. - 544 с.

4. Бурлачук Л. Ф. Психодиагностика / Л. Ф. Бурлачук. - СПб. : Питер, 2002. - 352 с.

5. Гантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світо­вого порядку / С. Хантінгтон. - Львів, 2006.

6.  Глобальні трансформації: політика, економіка, культура : пер. з англ. / Д. Гелд, Е. Мак-Грю, Д. Голдблатт, Дж. Ператон. - К., 2003.

7.  Грамши А. Из тюремных тетрадей : избранные произве­дения: пер. с итал. / А. Грамши. - М., 1980.

8. Донченко Е. А. Социетальная психика / Е. А. Донченко. - К. : Наук. думка, 1994. - 208 с.

9.  Історія європейської ментальності. - Львів, 2006.

10. Краткий словарь по социологии / под общ. ред. Д. М. Гви- шиани, Н. И. Лапина ; сост. Э. М. Коржева, Н. Ф. Наумова. - М. : Политиздат, 1989. - 479 с.

11. Лейн Д. Еліти, класи та громадянське суспільство в пе­ріод трансформації державного соціалізму / Д. Лейн // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2006. - № 3.

12. Михайло Горбачов. - Життя після смерті ... // Дзеркало тижня. - 2004. - 24 квіт. - С. 13.

13.                                  Московичи            С. Машина, творящая богов : пер. с фр. / С. Мос- ковичи. - М. : Центр психологии и психотерапии, 1998. - 560 с.

14. Соціокультурні ідентичності та практики / за ред. А. Руч­ки. - К. : Ін-т соціології НАН України, 2002. - 315 с.

15. Степаненко В. Концепція громадянського суспільства в осмисленні посткомуністичних суспільних трансформацій // Сус­пільна трансформація: концептуалізація, тенденція, український досвід / В. Степаненко ; за ред. В. В. Танчера, В. П. Степаненка. - К. : Ін-т соціології НАН України, 2004. - С. 73-98.

16.                   Aust St. Еіп Kontinent macht Geschichte. Experiment Europa / Stefan Aust, Michael Schmidt-Klingenberg. - Munchen, 2003.

17. How Europeans see themselves - Looking through the тіггог with public opinion surveys. - Luxembourg : Office for Official PubHcations of the European Communities, 2001. - 56 pp. - Режим доступу : http://ec.europa.eu/publications/booklets/eu_documentation/ 05/txt_en.pdf