12.1. Соцієтальна ідентичність та її вплив на політику й державне управління

цію з ними [3, т. 2, с. 228-230]. Такий теоретичний підхід цілком відповідав добі революційного модерну, що його започаткувала Велика Французька революція (1789-1794). Точніше, він відпові­дав психосоціальній природі тогочасної ("емоційно чутливої") людини з певним набором психосоціальних властивостей: "екст­раверсія", "емоційність", "ірраціональність", "інтуїтивність", "екс- тернальність", "екзекутивність" [1]. Саме цей набір людських властивостей був причиною домінування в суспільстві "матеріаліс­тичних поглядів на історію", а в контексті суспільної самосвідо­мості - поширення ідентифікаційних практик, що ґрунтуються на класових, вікових, етнічних, професійних та інших соціальних (читайте соціально-матеріальних) відмінностях і різновидах со­ціальної ідентичності. "Емоційно чутлива" психосоціальна типоло­гія людини доби модерну визначала й механізми єднання людей у суспільство. В основі цих механізмів лежав феномен солідарності, що його детально дослідив відомий французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917).

Певний внесок у розуміння соціальної ідентичності внесли представники теорії символічного інтеракціонізму з Чиказької школи соціології Чарльз Кулі (1864-1929) і Джордж Мід (1863­1931). Так, під впливом американського філософа-прагматика Джона Дьюї (1859-1952) соціолог Дж.Мід виділяв свідоме мис­лення, самосвідомість і саморегулювання соціальних акторів. В його уяві "я " виникає із соціальної інтеракції, завдяки чому люди­ною "приймаються ролі інших", робляться своїми внутрішніми позиції реальних та уявних інших. Зокрема, спираючись на роз­роблене Кулі поняття "дзеркального я", Мід включив "я" (я сам, яким я є) у безперервну взаємодію з "ми" (я, яким бачать мене інші). При цьому "ми" представляє позиції соціальних груп - "уза­гальненого іншого" та через прийняття ролі у грі й "уявні репе­тиції" ми внутрішньо засвоюємо цінності групи як свої власні. Безперервно віддзеркалюючи себе, як нас бачать інші, ми стаємо компетентними у виробництві і вираженні соціальних символів. При цьому мова і символічна комунікація набувають у Міда зна­чення поступу до вивільнення людської діяльності від природно­го (соціально-матеріального) детермінізму.

Складну діалектику цього процесу в його інтегральному сенсі тлумачить сьогодні фактор соцієтальності. В соціології доволі тривалий час точаться дискусії щодо розуміння поняття " соцієталь- ний", що його ввів 1903 р. у науковий обіг німецький соціолог

А.Г.Келлер [10, с. 333-334]. З того часу термін "соцієтальний" ви­користовується в соціології для позначення суспільних відносин і процесів у їх, так би мовити, інтегральному, загальносистемному сенсі. Цей термін набув у науковому середовищі неабиякої попу­лярності з початком суспільно-трансформаційних змін, що відбу­ваються на межі ХХ-ХХІ ст. Позначаючи глибинні й всеосяжні зміни, що їх зазнала соціальність, у тому числі модус ідентичності, він цілком правомірно може бути поширеним на феномен ідентич­ності. В цьому контексті так само, як психофізіологічна ідентич­ність позначає єдність і спадковість фізіологічних і психологічних властивостей, станів та процесів, психосоціальна (або соцієталь- на) ідентичність означає неподільність і спадковість соціального (соціально-матеріального) та психологічного (соціально-ідеального, символічного) світів.

За всієї наближеності один до одного терміни соціальна та соцієтальна ідентичності все ж не є тотожними.

Під терміном "соцієтальна ідентичність" слід розуміти багатовимірну психосоціальну реальність [1, с. 80], яка постає в соціокультурній "мозаїчності" нової суспільно-історичної епохи постмодерну. Хоча обидва модуси (соціальної і соцієтальної) іден­тичності формуються єдиним кодом певної суспільної культури, все ж вирішальну роль у формуванні нової - соцієтальної ідентич­ності відіграють нематеріальні культурні цінності. Та й самі цінності, що їх опановують представники постмодерного суспіль­ства, зазнають радикальних змін, зокрема, термінальні цінності доби модерну поступаються інструментальним цінностям нової сучасності. У цілому це виглядає як "прихованість" моральних норм, що визначає масову культуру доби постмодерну. Внаслідок цього мова стає середовищем, яке безпосередньо не може нести істину або універсальний сенс. Постає простір раціональних со­ціальних суб'єктів, що його наповнює зовні схожа та соціально неструктурована маса людей, якій, здається, не відомі традиційні соціальні цінності.

Таким чином, соцієтальна ідентичність - це новий різновид ідентичності, характерний для індивіда й суспільства постмодер- ної доби; це характеристика індивіда і суспільства з точки зору його ототожнення із самим собою в контексті зв'язності і безпе­рервності власної зміни. Цей різновид ідентичності може поставати як інтегральний образ усієї сукупності ролей, доступних індиві­дам в їх особистісному досвіді. Соцієтальна ідентичність прихо-

дить на заміну соціальній ідентичності, що притаманна самосвідо­мості представника модерного суспільства з його матеріалістичною картиною світу і тотожністю з соціальними групами і спільностями. Обидва модуси ідентичності супроводжують будь-яку суспільно- історичну епоху, проте домінуючий із них визначає характер епохи суспільства. Так, у модерному суспільстві домінує модус соціальної ідентичності, у той час як у постмодерному суспільстві - системо­утворюючим стає модус соцієтальної ідентичності.

У нових суспільних умовах відбувається прискорена зміна політичного домінування, гегемонія якого, як справедливо зазна­чав італійський теоретик марксизму Антоніо Грамші (1891-1937), досягається шляхом гегемонії культурної. Причому "як тільки па­нівна соціальна група виконає свою функцію, ідеологічний блок проявляє тенденцію до розпаду" [7, с. 332].

Постмодерна парадигма політики посилює значення ціннісних орієнтирів у процесі формування громадської думки як важливого механізму сучасної державної політики, який впливає на прийняття раціональних політичних рішень. Англійський со­ціальний філософ і антрополог Ернст Гелнер у своїх роботах цілком слушно підкреслює роль знання як вирішального фактора соціальних трансформацій [3, т. 1, с. 109]. Будучи соціокультурною квінте­сенцією суспільного розвитку, знання стають також важливим фак­тором постмодерної політики.

Водночас знання про соцієтальні особливості народу форма­лізуються у своєрідній "карті", яка за аналогією з геномом людини спричинює соціальну поведінку і дає підстави вести мову про кон­кретний ментальний код культури нації. Менталітет можна розгля­дати як "систему поглядів, оцінок, норм і умонастроїв, ґрунтовних на наявних у цьому суспільстві знаннях і віруваннях, які разом із домінантними потребами й архетипами колективного несвідомого визначають ієрархію цінностей, а отже, й характерні для представ­ників соціальної спільноти переконання, ідеали, схильності, інте­реси й інші соціальні установки, що відрізняють цю спільноту від інших" [9, с. 14]. Ментальність значною мірою сягає у несвідоме та фіксує архетипові відмінності між соціальними суб'єктами.

Особлива роль у цьому сенсі належить політичній культурі як системі домінуючих цінностей та нормативних моделей поведін­ки влади та громадян. Ізраїльський соціолог Ш.Айзенштадт у дос­ліджені "Політична система імперій" (1967) показав, що для за­безпечення своєї ефективності імперські системи мобілізують чи створюють нові матеріальні та культурні ресурси. Зокрема, істо­ричний спадок Римської імперії, втілений у нормах римського права, грецької культури та іудео-християнської релігійної традиції, став визначальним для європейської ідентичності [16, с. 14]. Фор­мування цих "результатів" є процесом довготривалим, нелінійним і непростим.

Наприклад, у контексті становлення й розвитку Європейсь­кого Союзу тривалий час точиться дискусія щодо необхідності загальноєвропейської ідентичності, яка б спиралася на спільні цінності західного світу. Однак, попри більш як півстоліття від дня заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі (1952) у складі шести Європейських країн (Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Франції, ФРН), ще й досі з приводу даної ідентич­ності існує чимало як скепсису, так і оптимізму. Реальний же стан справ свідчить, що європейська ідентичність поки що перебуває у стадії становлення. Про це, зокрема, свідчать дані загальноєвро­пейського опитування, згідно з якими станом на 2000 р. (у рамках Європи-15) вже 10% населення ідентифікувало себе з єдиною Європою. При цьому "європейцями" відчували себе найбільше мешканці Люксембургу (31%), Бельгії (15%), Італії (15%), у той час як близько 60% жителів скандинавських країн ототожнювали себе з національними спільнотами своїх країн [17, c. 11].

Здається, цілком примарною на сьогодні виглядає ідея циві- лізаційної ідентичності, яка спирається на процеси, що протіка­ють в ЄС, але з розширеною інтерпретацією і ареалом, пошире­ним на англосаксонський західний світ. У такому ж самому сенсі можна говорити сьогодні й про православну цивілізаційну іден­тичність, що поширюється на країни пострадянського простору, та про ісламський арабський світ, який має спільну мову.

Постіндустріальна спрямованість сучасного суспільного розвитку посилює значення соціокультурного чинника в усіх сфе­рах суспільного життя. Причому мозаїчна природа сучасної куль­тури, посилення міграційних процесів і міжкультурних впливів у світі стають основними детермінантами, які диференціюють су­часну систему як суспільних, так і міжнародних відносин. Амери­канський політолог Самюель Гантінгтон (1927-2008) зазначав, що "...у світі після "холодної війни" культура і культурні ідентичності (на найширшому рівні вони являють собою цивілізаційні ідентич­ності) визначають моделі згуртованості, дезінтеграції і конфлік­ту" [5, с. 11]. За нових історичних умов соціокультурний чинник є

визначальним для аналізу суперечностей процесів суспільно-полі­тичних трансформацій у світі.

Від кінця 70-х рр. XX ст. триває "третя хвиля" демократи­зації, яка стає дійсно глобальною [6, с. 71]. Адже, як слушно за­значає професор Кембриджського університету Девід Лейн (1938), "транснаціональний капіталістичний клас не міг існувати в про- крустовому ложі країн державного соціалізму" [11, с. 22]. Таким чином, історичний спадок радянської моделі суспільного розвитку та периферійний статус нових незалежних держав, які утворилися після розпаду СРСР, стають ключовими стримуючими факторами розвитку сучасного громадянського суспільства на пострадян­ському просторі.

Відповідно до гегелівського тлумачення ідеї громадянського суспільства воно означає визнання рівнозначності інтересів держа­ви й індивідів. Однак у пострадянських суспільствах, особливо на місцевих рівнях, ще не спостерігається реального впливу громадян на прийняття державних рішень та рішень місцевого самовряду­вання. Причому "у таких країнах, як Росія та Україна, - на думку Д.Лейна, - дієвої форми сучасного капіталізму не створено, і є сум - ніви щодо того, чи сформовано сучасний капіталізм узагалі" [11, с. 27]. Це не дивно, адже формування європейської моделі капіталіз­му відбувалося за специфічних історичних умов і тривало майже двісті п'ятдесят років - від нідерландської та англійської буржуаз­них революцій ХУІ-ХУП ст. до загальноєвропейської революції 1848 р. Натомість формування громадянського суспільства, наприклад, в умовах України відбувається менше двох десятиріч.

Близько двох десятиліть тому американський політолог Френсіс Фукуяма (1952-) написав книгу "Кінець історії" (1992), в якій доводив, що демократія є світлим майбутнім всього людства. Однак на розвиток цієї думки в книзі "Державне будівництво" (2004) він доходить висновку, що перш ніж будувати демократію, треба створити державність. Від того, якою буде ця державність, вирішальним чином і залежатиме якість демократії.

Цілком очевидно, що з нашаруванням після 2004 р. "реформа­торської заборгованості" українського політикуму в галузі будів­ництва демократичної держави - провалу адміністративно-тери­торіальної реформи і реформи місцевого самоврядування (2005), "зависання" судової, інфраструктурно-економічної, бюджетної, пенсійної, страхової та багатьох інших реформ - почали нароста­ти протиріччя: між державною владою і громадянським суспільством, а тема демократизації суспільства від періодичного потрапляння у науковий та громадсько-політичний дискурс незалежної України на­буває чи не найвищого свого протистояння в останній (постпомаран- чевий) період як протистояння демократії й авторитаризму.

Звісно, що національний попит на реформи залежить від ресурсних, організаційних та професійних спроможностей полі- тико-управлінської еліти, легітимності політичної системи, гар­монійності культурних та структурних чинників. Історія також свідчить, що володарюють ті, хто реально впливає на процес прий­няття владних рішень. І якщо не обмежені звичаєвими та право­вими нормами правителі часів абсолютизму здійснювали свою владу довільно, то в сучасному складному суспільстві здійснення владних рішень стає питанням балансування соціальних інтересів. При цьому політично не захищені інтереси і, більше того, їх відвер­те ігнорування з боку впливових фінансово-промислових груп і політиків, як це стає дедалі очевидним у постпомаранчевій Ук­раїні, стають першопричиною суспільної нестабільності.

Як доводить аналіз даних моніторингу "соцієтальних змін в українському суспільстві, 1992-2009" (табл. 12.1-12.6), застрявання процесів державотворення в Україні стає також суттєвим факто­ром уповільнення процесів формування нової - соцієтальної ідентич­ності, що є фундаментальною основою становлення соціальних інтересів. Так, якщо протягом 2002-2007 рр. щорічна прогресія кількості тих, хто сформував нову ідентичність, становила 2-3% від загальної кількості дорослого населення України, то протягом 2008 р. ця динаміка практично призупинилася (табл. 12.7).

Більш детальний аналіз предмета обговорення надають змогу здійснити дані спеціального дослідницького проекту, що реалізуєть­ся кафедрою державної політики та управління політичними про­цесами Національної академії державного управління при Прези­дентові України. Нижче викладаються основні положення проекту.