10.2. Сутність та основні характеристики політичної модернізації управління в сучасному інформаційному суспільстві

 

Рис. 10.1. Моделі організації та їх характерні ознаки

Однією з найважливіших загальних характеристик є раціо­налізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників - "довіри до влади" і підтримки її управлінських рішень громадянами країни.

У контексті дослідження важливо розглянути історичні ета­пи модернізації.

I   етап - доіндустріальна модернізація: перехід від індустрі­ально-аграрного і ремісничого виробництва до мануфактурного, виникнення різних форм відчуження;

II  етап - ранньоіндустріальна модернізація: перехід від ману­фактурного виробництва до машинного, або фабрично-заводського;

ПІ етап - пізньоіндустріальна модернізація: США (1914-1929 рр.), Західна Європа (30-50-ті рр.), Японія (50-60-ті рр.) XX ст., де виді­лено принципові зміни в процесі праці на основі НТП;

IV етап - постіндустріальна модернізація: провідна роль тео­ретичних знань у виникненні нових технологій, економічне зрос­тання суспільства і його нова стратегія.

Наведемо відмінності між традиційним і модернізованим суспільством.

Основи традиційного суспільства:

-  просте відтворення;

-  ремісничі технології;

-  общинно-корпоративні цінності;

-  пошана до традицій, авторитету;

-  орієнтація на минуле;

-  спонтанні соціальні зміни.

Основи модернізованого суспільства:

-  розширення свободи діяльності людини;

-  участь громадян в управлінській діяльності;

- індустріалізація і становлення сучасного ринкового госпо­дарства;

-  зміни в структурі зайнятості;

-  зростання ролі знань і інформації.

Варто зазначити, що сутність модернізованого суспільства відображає ознаки суспільства інформаційного. Накопичення та передача інформації засобами комунікативно-телекомунікаційно­го зв'язку привело до збільшення інформаційних потоків, які не мають ні меж, ні кордонів.

Якщо інформація не конфіденційна, вона може бути дос­тупною будь-якому індивідууму, групі осіб, підприємству, органі­зації в будь-якій точці планети; в будь-який час її можна отримати безкоштовно або за відповідну плату на основі автоматизованого доступу і систем зв'язку. Такі можливості вносять кардинальні зміни в процес людської життєдіяльності, розширюють свободу пізнання й спілкування, задовольняють матеріальні та духовні потреби особистості, сприяють реалізації творчого потенціалу.

Трансформаційні можливості інформації сприяють змінам у структурі зайнятості та сфери послуг. Вона передається і викорис­товується людьми через навчання та досвід. Інформація проти­ставляється фізичній силі, навичкам ручної праці і її "машинним" характеристикам. У розвинених країнах більше 70% населення зайняті у сфері послуг.

Разом з тим розвиток традиційних індустріальних галузей економіки має місце в інформаційному суспільстві, що удоскона­люється використанням сучасних технологічних процесів.

Інформаційне суспільство улаштоване таким чином, що пріори­тет у ньому віддається теорії, знанням та управлінню, на відміну від попередніх епох, коли домінували практичне й ситуативне знання. Інноваційні технології проникають у всі сфери життя: від

освіти, економіки, політики, і навіть торкаються повсякденного життя. Це спричинило появу теорії "рефлексивної модернізації" Е.Гідденса, яка характеризується підвищеною рефлексією сус­пільства і саморефлексією, що є основою вибору способу життя. Відповідно до цього підходу сучасне суспільство формується на основі рішень та рефлексій, при прийнятті яких велику роль відіграє оцінка ризиків та теоретичні знання.

Для здійснення модернізації раціоналізація та ефективність влади мають надзвичайно важливе значення, оскільки пов'язана з нею тими функціями і сподіваннями, що їх покладає на власну владу більшість населення.

Характерною рисою політичної модернізації є також диферен­ціація політичної структури або інституціалізація, яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політич­них та інших інститутів сучасного суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Означений про­цес розвивається через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових, сучасних соціально-економічних та управлінських інститутів, а також шляхом індустріалізації (приблизно таку формулу пропо­нує громадянське об'єднання "Форум змін").

Інституалізація як один із критеріїв успіху політичної модер­нізації не може мати кількісно-формального характеру. Суспільств з інституційним порядком, який би охоплював все соціально-по­літичне життя, в історії не зафіксовано. Сам рівень інституалізації визначається якісними показниками: здатністю до вдосконалення та адаптації в нових умовах, автономністю щодо соціальних груп тощо.

Межі інституалізованих соціальних дій можуть не лише розширюватися, а й звужуватися в процесі модернізації - цей процес називається деінституалізацією. Найхарактерніший його прояв - розвиток приватної сфери послуг.

Характерним для процесу демократизації (модернізації) є й структурно-змістовне перетворення політичної системи, спрямо­ване на розкриття всіх її потенційних можливостей, формування політичної структури соціальної дії. До найважливіших складо­вих цього процесу належать політична стратегія, що передбачає реалізацію забезпечених ресурсами довгострокових програм по­слідовних дій, а також політична тактика як інструмент здійснен­ня перетворень за конкретно-історичних умов, реального стану масової свідомості, наявних соціально-політичних ситуацій. Вміле поєднання стратегії і тактики у процесі модернізації політичної системи сприяє її адаптації до нових проблем, що їх породжує сучасний розвиток суспільства.

Важливим чинником структурно-змістовного перетворення політичної системи є забезпечення широкої участі громадян у сус­пільно-політичному житті, використовуючи переваги інформацій­ного суспільства, тобто утвердження активної публічної політич­ної діяльності.

Остання в більшості сучасних демократичних держав забез­печує здатність влади до мобілізації людських і матеріальних ре­сурсів для вирішення суспільно значущих суспільно-політичних завдань.

Організаційний аспект політичної участі покликані забезпе­чувати політичні партії та групи за інтересами, які спрямовують і доводять систему політичної участі до логічного завершення. Модернізаційний потенціал політичних партій і груп за інтереса­ми визначають деякі специфічні функції названих об'єднань. Най­важливішою серед них є функція структуризації політичного жит­тя. Достойне місце належить функції соціальної інтеграції, за якої створюються умови для спілкування між собою представників різних верств населення.

Ціннісну основу політичної участі становить процес криста­лізації політичних ідеологій. Модернізаторські ідеології здійснюють ціннісне наповнення і виправдання головних напрямів модерні­зації певного суспільства.

Важливою складовою перетворення політичної системи з традиційної в модернізовану є створення цілісної взаємопогодже- ної на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв'язку з політичною системою особи.

Сьогодні з особливою актуальністю постає проблема вдоско­налення принципово нового поля політичної культури активістсько­го типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції забезпечення соціальної справедливості в суспільстві, універсальність законів перед системою владно-управ­лінської бюрократичної ієрархії; домінування соціально-державно­го замовлення на всебічний розвиток і вдосконалення професійних та особистих якостей суб'єктів політики.

Дуже важливим для модерну політичної культури є роз­криття соціального потенціалу інституту громадянства. Громадян­ськість - готовність і здатність людини, громадянина до активної участі у справах суспільства й держави на основі глибокого усві­домлення своїх прав та обов'язків.

Розуміння громадянськості як сукупності високорозвинених моральних якостей суб'єкта передбачає:

-  зрілість практичної та правової свідомості;

-   почуття патріотизму, приреченості до історичної долі вітчизни та її народу;

- усвідомлення себе як повноправного громадянина соціаль­ної спільності своєї країни.

Формування громадянськості відбувається у процесі соціа­лізації особи через систему суспільних відносин і виховання.

Потреба модернізації громадянськості в процесі модернізації суспільства як якості людини перебуває в тісному взаємозв'язку з потребою утвердження громадянського суспільства. В Україні за­раз - це першочергова проблема.

У сучасних підходах до модернізації суспільства розрізня­ють два її типи: оригінальний і вторинний.

1-й - оригінальний, (спонтанна) або органічна модернізація. Цей тип властивий розвиненим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), це тривалий період, який про­ходить у формі неперервного революційно-реформаторського про­цесу, що продовжив попередній розвиток суспільства і охопив усі сфери суспільного буття. Цей процес розпочався в епоху Відро­дження, триває й досі, нерівномірний в різні часи.

Розглядаючи модернізацію як результат розвитку західної цивілізації, вчені вирізняють кілька її історичних етапів:

1)  доіндустріальний (XVI-XVII ст.) - перехід від індивіду­ального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, відчуження виробників від засобів виробництва та існування;

2)  ранньоіндустріальний (XVIII-поч. XX ст.) - перехід від мануфактури до машинного чи фабрично-заводського виробницт­ва, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва;

3)   пізньоіндустріальний (до кінця 60-х рр.) - виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелек­туалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці;

4) постіндустріальний (із 70-х рр.) - індивідуалізація вироб­ничого процесу і перетворення його в засіб самореалізації особи, перевага духовних стимулів над матеріальними, всебічна демокра­тизація та гуманізація суспільного життя, інформаційна революція.

2-й - вторинна (відображена) або неорганічна модернізація - для країн, що відстали від загальноцивілізаційного розвитку і праг­нуть за рахунок широкого застосування досвіду наздогнати пере­дові країни за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація зумовлена не внутрішніми імпульсами розвитку, але й системою нових, суспільних вимог управлінської культури та зовнішніми чинниками.

Неорганічний тип модернізації було втілено у країнах дру­гого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Неорганічний характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуван­ням відносин особистої залежності у виробництві, низьким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку; зосередженням національного потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово- промислового комплексу). Незважаючи на це деякі країни досягли успіху (Японія, індустріальні країни Азії - Китай, Сінгапур, Півден - на Корея).

У країнах третього світу внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому модернізація набула в них викрив­леного характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях:

-   зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та еле­ментами модернізації;

-   здійснення модернізації переважно не колоніальними ме­тодами за принципом "центр - периферія";

-   домінування як суб'єкта модернізації державної адмініст­рації, залежної від колоніальної адміністрації;

-   невідповідність форсованої вестернізації прагненням тра­диційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт).

Попри ці протиріччя деяким країнам завдяки модернізації пощастило досягти певного соціального та економічного зростання (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).

Відмінності вказаних типів постмодернізації надалі зводи­тимуться лише до різниці між конкретними моделями втілення модернізаційних цінностей. Наразі інше. Усе, що породжувало

полярність органічної та неорганічної модернізації, має зникну­ти, характерними рисами нового підходу стануть:

-  раціонально-свідоме сприйняття політичної еліти й полі­тичних лідерів;

-  орієнтація на політичні процеси й інститути, що відпові­дають міжнародним нормам сучасного соціального управління;

-  інтерес до суспільно значущих проблем, поєднаний з ак­тивною політичною участю;

-  поінформованість про соціально-політичні зміни, бажан­ня благотворно впливати на розвиток через громадську думку на політичні процеси;

- компетентність у всіх напрямах суспільної діяльності, праг­нення бути корисним суспільству;

-  культура співіснування у межах малих груп і всього гро­мадського суспільства.