10.1. Становлення та розвиток теорії модернізації управління в суспільно-політичній думці

Модернізація, як засвідчує світова суспільно-політична думка, є однією з необхідних умов встановлення нового світового поряд­ку та цивілізаційних змін. В основі її лежить визначення того, що модернізація виступає головною закономірністю соціального роз­витку постійних змін, ускладнення політичних економічних, управ­лінських структур та інших функцій відповідно до потреб ефектив­ного функціонування суспільства. Розумінням сутності модерніза­ції має бути усвідомлення її як процесу оновлення в дусі вимог сучасності, тому й одержало одностайне визнання вчених світу.

Комплекс наукових ідей, об'єднаних умовним поняттям "тео­рія модернізації", з'явився після Другої світової війни, в роки гло­бальних цивілізаційних та суспільних змін. Протистояння двох політичних систем і виникнення третього світу, представленого колоніями та напівколоніями, поставили західне суспільствознав­ство перед необхідністю вироблення соціального - історичного розвитку та здатності долати песимізм попередніх концепцій, що їх репрезентували О.Шпенглер, П.Сорокін, К.Ясперс та інші вчені, розкриваючи різні аспекти кризи західного світу у свій час.

Теорія модернізації пройшла кілька етапів розвитку, посту­пово набуваючи нових ознак і тенденцій, які вносили суспільно- політичні, науково-технічні та управлінські досягнення.

І-й етап - 50-60-ті рр. - період зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціаль­но-політичного розвитку, в основному в рамках традицій універ- салістської традиції західного лібералізму, з огляду на те, що ета­пи розвитку всіх країн і народів нібито однакові. Вже тоді намітився для теорії модернізації міждисциплінарний підхід, який об'єднав навколо неї економістів, соціологів, політологів, управлінців, со­ціальних психологів та представників інших наук.

Водночас поступова політизація цієї теорії зумовила інте­рес до неї з боку представників офіційної влади різних країн. До­мінуючим підходом тоді були концепції економічного зростання, згідно з яким традиційні (доіндустріальні) суспільства Азії, Афри­ки й частково Латинської Америки розглядалися як економічно відсталі, для яких вистачало б створення механізмів стійкого роз­витку, аби решта проблем вирішувалися самі собою. Практичне втілення такої моделі пропонувалося засобом вирівнювання країн, названих регіонів із розвиненими країнами. Механізми економічно­го зростання мали б стати передумовою для впровадження полі- тико-управлінських інститутів західного зразка. Що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть прийняті автома­тично. Проте, з погляду сьогодення, це не зовсім так: різні культури, різні цивілізації, різна віра у народів. Це позначається на суспіль­ному розвитку. Доречно зауважити, що вже в той час соціологи, політологи, економісти та управлінці висловлювали сумніви щодо здатності економічного зростання бути єдиним критерієм модерні- заційного процесу. Зокрема, зверталась увага на те, що інституціо- налізація не є механічним наслідком економічного зростання та управлінських засад суспільства, а має самодостатнє значення, що змушує рахуватися з ментальністю народів та континентів світу.

II-       й      етап - 70-80-ті рр. - відбулася переоцінка ідейно-теоре­тичного порядку першого етапу, а також прорахунків, виявлених суспільно-політичною практикою. Остання переконливо довела, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналі- зації як такі виявляються малоефективними і не спрацювали прак­тично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками. Це підтвердила і практика державотворення в сучасній Україні. Під час критичного переосмислення її прорахунків було виявлено: недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, зокрема математичної обробки інформації, комп'ютерного моделю­вання тощо для розкриття механізмів переходу від традиційного стану розвитку суспільства до сучасного; незбалансованість еко­номічних, соціально-політичних і культурних наслідків модерні­зації, неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культури.

III-      й     етап - кінець 80-х - початок 90-х рр. - нинішній етап - дав західним ученим розуміння необхідності врахування поряд з управлінсько-економічними чинниками розвитку (людські та при­родні ресурси, нагромадження капіталу, розвинені технології) по­заекономічних - геологічних, соціальних, культурних, психологіч­них та ін.

Модернізація - це особлива форма цивілізаційного проце­су, яка передбачає подолання відсталості традиційних держав та їх еволюційний перехід до прогресивного соціального ладу.

Сьогоднішній етап модернізації цивілізації отримав назву постіндустріального або постмодерністського. В його основі, за визначенням американського дослідника Д.Белла, - пріоритетна роль теоретичного знання як стрижня, навколо якого створюються нові технології, відбуваються економічний і соціальний прогрес

суспільства. Основними його рисами є: зміна системи цінностей (прагнення розкрити свої таланти і здібності); підвищення ролі і вартості "людського капіталу"; осмислення високої ціни інтелекту; формування високої управлінської культури; зростання значення інформації; зрушення людського буття в сторону культури, осві­ти, духовності тощо.

Перші прояви модернізації збіглися в часі з початком заро­дження інформаційного суспільства. Саме у другій половині 60-х рр. ХХ ст. термін "інформаційне суспільство" був введений професо­ром Токійського технологічного університету Ю.Хаяши й став загальновживаним у доповідях, що подавалися японському уря­дові організаціями, Агентством економічного планування, Інсти­тутом розробки використання комп'ютерів, Радою зі структури промисловості. У документах стверджувалось, що інформаційне суспільство - це суспільство інформації високої якості та наявних засобів для її розподілу.

Американці приписують появу терміна "інформаційне сус­пільство" вченим Ф.Махлупу та Т.Умесао, які досліджували ди­наміку розвитку наукоємних виробництв.

Суперечки між різними науковими школами підтверджують боротьбу за першість у введенні в обіг поняття "інформаційне сус­пільство" та підтверджують факт його надзвичайно важливої ролі у сучасному цивілізаційному розвитку.

Серед специфічних механізмів модернізації відзначено зро­стання інформаційної складової та наявність певної кількості знань, необхідних для засвоєння сучасних технологічних процесів, зміни у структурі зайнятості населення та утвердження нових за­сад у систему управлінської культури.

Найвизначніший теоретик "постіндустріального суспіль­ства" Д.Белл припустив, що людство вступає в інформаційне сус­пільство завдяки тому, що зайнятість у сфері виробництва віддає перевагу зайнятості у сфері послуг. Такий процес учений охарак­теризував як заміну фізичної праці на "білокомірцеву", оскільки сировиною для нефізичної праці є інформація та інтелект люди­ни. Така тенденція сприяє інформатизації економіки та впливає на виробництво інформаційного продукту та інформаційних по­слуг. Такої ж самої думки дотримуються Р.Райх та М.Кастельс, які вважають, що головним двигуном економічного розвитку є праця осіб, що базується на використанні інформації.

Важливою ознакою інформаційного суспільства є зміни, що відбуваються у політичній сфері та характері міжнародних відносин. У таких умовах держава та різні політичні сили стають основним суб' єктом становлення та розвитку глобальних інформаційних сис­тем. Отже, інформація та знання перетворюються на головний ресурс держави.

Використання у сфері державного управління інформацій­но-комунікаційних технологій сприяє перетворенню інститутів влади на інформаційно відкриті демократичні установи, доступні для населення. Завдяки використанню сучасних технологій підви­щується ефективність діяльності органів державного управління.

Найперше, така можливість здійснюється завдяки Інтернет- ресурсам, які сприяють оперативному доступу необмеженої кількості людей до текстів законопроектів ще на стадії їх попе­редньої розробки, а також до надходження максимального обсягу аналітичних матеріалів у суспільні інститути.

Крім того, принциповим нововведенням є можливість кожно­го громадянина з мінімальними, практично нульовими, витрата­ми звернутися до необмеженої за своїм складом аудиторії - усіх підключених до Інтернету. Таким чином, можемо зробити висно­вок, що у громадян України принципово розширюються можли­вості захищати свої інтереси на регіональному і державному рівнях. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям збільшується група людей, що мають можливість брати участь у виробленні та прийнятті управлінських рішень, створюються пе­редумови для поступового зменшення нерівності політичних мож­ливостей громадян, актуалізується інтерес молоді до публічної політичної діяльності.

Нині багато в чому завдяки розвиткові інформаційного сек­тору, зокрема й ЗМІ, збільшується кількість громадян, що беруть участь у політичному житті держави. Спостерігається зростання політичної свідомості, виникнення нових політичних ідей і на­прямів. Політика зі сфери малоцікавої стає справою зацікавленості для багатьох. Це дає змогу говорити про те, що розвиток інформа­ційно-комунікативних технологій визначає перспективи політич­ної еволюції, що веде до демократії, на яку нині орієнтується більшість країн. До речі, за матеріалами соціологічних досліджень, проведених за останній час, кількість громадян України, які цікав­ляться політикою, значно зростає. Активне впровадження у сферу державного управління інформаційно-комунікаційних інновацій

сприяє демократизації суспільства, трансформації колишніх уявлень, установок, стереотипів, у результаті чого змінюються форми по­ведінки, відносини між політичними інститутами й індивідами, тим самим прискорюється процес становлення громадянського суспільства.

Сучасні дослідження підтверджують той факт, що нині відбу­вається суспільний діалог: взаємодія індивідів, груп і інститутів, коли кожен партнер ставиться до іншого як до суб'єкта, визнаючи його цінність, право на існування та незалежність. Із цієї точки зору політична функція інформаційно-комунікаційних технологій полягає в забезпеченні постійного суспільно-політичного диспу­ту, що передбачає можливість електронного і зворотного зв'язку в реальному часі між владою та громадянами, що сприяє подальшій демократизації і гуманізації громадського життя. Таким чином, метою залучення до політичного життя інформаційно-комунікацій­них технологій є створення відкритої для діалогу з громадянами прозорої вертикалі влади.

Однак не треба забувати про те, що сучасний український політикум вдається до неетичних способів використання сучас­них інформаційно-комунікативних технологій у передвиборчих перегонах, монополізації інформаційного простору, він маніпулює не завжди чесною інформацією, яку творять політтехнологи на замовлення.

До основних критеріїв, що впливають на політичну модерні­зацію, належать показники розвитку: цивілізації, культури, розвит­ку, еволюції, традиційного суспільства, теорії сучасного суспіль­ства, прогресу, відсталості, антимодернізації тощо. Головні пер- соналії політичного розвитку М.Вебер, К.Гріффін, Т.Парсонс, І.Фрамм, Ф.Теніс, Р.Даль, Дж.Локк, Г.Алмонд, А.Сміт, К.Дейч, М.Леві, С.Хантнетон.

Концепції модернізації цього періоду набувають чітко вира­женого соціально-культурного характеру. Це, зокрема, виражається в подоланні євроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індусько-буддійської "квазіцивілізації", врахуванні цивіліза- ційної культури окремих соціумів взагалі. Вчені, що стоять біля витоків теорії модернізації, майже одночасно дійшли висновку щодо неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу.

Сучасна теорія розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень у суспільстві не засобом кальку­вання досвіду передових країн, а завдяки поєднанню найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які мають універсальний, загальний характер, із традиційною специфікою певних суспільств. Витоки такого підходу сягають політико-со- ціологічних концепцій класиків соціологічної та політологічної думки, зокрема Ф.Тенніса, М.Вебера, Т.Парсонса. Згідно з їхніми трактуваннями, зміни соціально-політичних орієнтацій суспільств різноманітних форм господарювання, звільнених від державної рег­ламентації. Демократичні цінності автоматично не виростають (М. Ве­бер). Це залежить від багатьох чинників - розвитку цієї чи іншої нації з поступовим творенням демократичного ладу в окремо взятій країні, а громадяни повинні вважати себе суб'єктами політики, учасниками процесу прийняття та реалізації управлінських рішень.