8.2. Напрями впливу людини на політику й державне управління

1.  Теорія раціонального вибору, що ґрунтується на визначенні "політики як обміну". "Політика, - зазначав один із засновників теорії раціонального вибору Джеймс Бьюкенен, - являє собою складну систему обміну між індивідами, в якій останні колектив­но прагнуть до досягнення своїх приватних цілей, оскільки не можуть їх реалізувати шляхом звичайного ринкового обміну" [9].

Прибічники даної теорії виходять із розуміння, що голов­ним суб'єктом політичної участі є вільний індивід, який прагне максимально реалізувати свої інтереси й ефективно діє для до­сягнення власних цілей. Звідси випливає, що участь індивіда в політиці можлива за умови, коли прибутки від неї перевищуватимуть ви­трати. Так, наприклад, виборець вирішує, прийти йому на вибор­чу дільницю чи ні залежно від того, яким чином він вимірює виго­ду від свого голосу і віддає його тому кандидату або політичній партії, чиї програми відповідають його інтересам. Або громадя­нин вирішує, брати йому участь в управлінні державою залежно від того, що в результаті такої участі він отримує і як це компенсу­ватиме його участь чи неучасть.

2.  Мотиваційні теорії політичної участі. В основі тракту­вання політичної участі з точки зору даних теорій лежать ідео­логічні, нормативні або рольові мотиви. Ідеологічні мотиви вис­тупають спонукальним чинником політичної участі тоді, коли індивід включається у сферу політики і влади переважно внаслідок ідеологічних переконань, які стали невід'ємною частиною його світо­гляду. При цьому у випадку, коли особисті політичні цінності індиві­да розходяться з політичними цінностями держави, його політична участь може набувати негативного або ворожого спрямування.

Нормативний мотив політичної участі ґрунтується на ви­знанні з боку індивіда правил поведінки, які диктує політична сис­тема, без співвідношення їх з особистісними цінностями й уста­новками (традиція електоральної участі, підтримки політичних партій, громадсько-політичної участі тощо).

Рольові мотиви обумовлені соціальною роллю індивіда в існуючій політичній системі. Чим вищий соціальний статус осо­бистості і її самооцінка, тим більшою є вірогідність поширення такого рольового статусу й на політичну сферу її життєдіяльності.

До групи мотиваційних теорій політичної участі по праву відносять і концепцію ієрархії потреб А.Маслоу. За цією концеп­цією існують п'ять основних мотивів діяльності особистості, які відповідно можуть трансформуватися в інші потреби й прагнення:

а)  фізіологічні потреби - в потреби підвищення матеріаль­ного рівня життя;

б)  потреба в безпеці - в прагнення до порядку, законності, соціального миру;

в) потреба в любові - в потребу в соціальній ідентичності, належності до певної соціальної групи, партії, руху тощо;

г) потреба в самоствердженні - в прагненні до підвищення соціального статусу і престижу;

д) потреба в самоактуалізації - в прагненні виразити й реалі­зувати свої переконання й інтереси в політичній сфері.

Якщо в суспільстві не задоволені первинні потреби грома­дян, то їх участь у сфері політики буде визначатися не прагненням реалізувати власні інтереси й переконання в системі влади і владних відносин, а задоволенням певних соціально-економічних вимог.

На думку відомого західного дослідника Р.Інглегарта, яку він сформулював у роботі "Культурний зсув у зрілому індустрі­альному суспільстві", у стабільному, економічно розвиненому суспільстві, в якому задоволені основні матеріальні потреби лю­дей, відбуваються зрушення в бік постматеріальних цінностей. На передній план виходять потреби в покращанні якості життя, еко­логії, ширшому включенні особистості в процес прийняття рішень на місцевому рівні, подоланні бюрократизму та безособовості вла­ди, гармонізації соціальних відносин [10].

3. Теорії соціальних факторів. З точки зору даних теорій політична участь індивіда зумовлена рівнем соціально-економіч­ної рівності й можливостями соціальної мобільності, стабільності тощо. Згідно з С.Ліпсетом і Д. Лернером, можливі дві моделі взаємозв'язку між політичною участю і соціальними факторами - ліберальна і популістська [11].

Ліберальна модель реалізується в країнах ліберальної де­мократії, а популістська - дає змогу описати політичні процеси в країнах, що розвиваються.

З точки зору ліберальної моделі динамічний соціально-еко­номічний розвиток сприяє згладжуванню соціальної нерівності і, як наслідок, забезпечує зміцнення політичної стабільності. Все це впливає на демократичний характер політичної участі, її спрямо­ваність на зміцнення демократичної політичної системи, інститу- аціалізацію самої політичної діяльності тощо.

У популістській моделі реалізуються переважно прямі (не- інституціалізовані) форми участі громадян, спрямовані на пере-

розподіл майнових благ і власності. Це перешкоджає економічній мо­дернізації, погіршує соціальні умови економічного розвитку країни, веде до підриву політичної стабільності. Оскільки наявні в суспільстві проблеми в такий спосіб не вирішуються, вимоги населення до полі­тичної системи збільшуються, а отже, й зростає політична участь, яка в такому варіанті не веде до зміцнення останньої, а лише дестабілізує суспільство, перешкоджає соціальній і економічній модернізації.

У таких країнах нестабільний соціально-економічний роз­виток, незадоволення широких народних мас своїм становищем стимулює масовий запит на участь у політичному процесі. За відсутності дієвих форм інституціалізації політичної участі мас, стабільних і адаптивних політичних інститутів, все це неминуче призводить до насильства і породжує нестабільність.

На думку політологів, необхідними умовами конструктив­ної політичної участі населення в таких системах є: стимулюван­ня економічного розвитку держави; зменшення соціальної напру­ги; створення умов для інтенсивної горизонтальної і вертикальної мобільності населення; високий рівень інституціалізації політич­ної участі, що дає змогу ввести політичну активність у рамки відпо­відних норм і процедур, передусім правових.

Одним із найбільш поширених видів політичної участі є електоральна поведінка. Як свідчать численні дослідження, вона визначається особливостями первинної політичної соціалізації індивіда, його ідентифікацією з певною ідеологією, політичною партією, соціальним статусом, статтю, віком тощо.

Своєрідним віддзеркаленням системи політико-владних відносин, які встановилися в суспільстві, є політична діяльність. Політична діяльність індивіда являє собою його індивідуальні або сумісні з іншими суб'єктами дії, спрямовані на реалізацію влас­них чи колективних політичних інтересів, передовсім виборюван­ня та утримання влади. Вона може здійснюватися в межах відно­син влади або поза ними та регулюється правовими, соціальними й психологічними нормами-регуляторами суспільного життя.

В основі політичної діяльності лежать певні мотиви суб' єктів політики, їх політичні інтереси. До чинників політичної діяльності відносять також політико-психологічну культуру суспільства, тра­диції, ціннісні орієнтації населення.

На практиці політична діяльність суб'єктів політики спря­мована на організаційні чинники суспільно-політичного життя та на процеси політичного розвитку.

Організаційні чинники, на які спрямована політична діяльність, - це:

а)  формування державних інституцій (парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування, вибори президента), що відбу­вається шляхом демократичного волевиявлення громадян;

б) утворення та участь у діяльності політичних партій, гро­мадських організацій, рухів тощо;

в) організація системи управління головними сферами сус­пільного життя через діяльність органів виконавчої влади.

До процесів політичного розвитку, які виступають у ролі об'єктів політичної діяльності, можна віднести:

а)  зміцнення інститутів влади та суспільно-політичних структур;

б) залучення громадян до державного й суспільного вряду- вання;

в) формування політичної свідомості населення;

в) сприяння підвищенню рівня довіри до державних і полі­тичних інститутів тощо;

г) вироблення і впровадження міжнародної та регіональної політики.

Результатом політичної діяльності є:

-  суспільні зміни, які відбуваються в різних сферах суспіль­ного життя;

-    зміни суспільно-політичних структур, державних інсти­туцій, відносин у межах самої влади;

-  зміни відносин між суб'єктами політики, між керівниками й підлеглими, які впливають на силу, обсяги, способи здійснення влади, її авторитет.

Демократизм суспільства вимірюється ступенем залучення громадян до вирішення загальносуспільних проблем. Дієвими за­собами такого залучення, як свідчить демократична практика, є форми співпраці органів державної влади з громадськістю, які покликані здійснювати громадський контроль за діяльністю органів влади і виступають реальним проявом розвиненості де­мократії. Серед них можна назвати такі форми, як: громадські ради, громадські дорадчі органи, громадські ініціативи, консультативні громадські структури, громадські слухання, круглі столи, нефор­мальні зустрічі, громадську освіту, референдуми тощо.