8.1. Людина як первинний об'єкт і суб'єкт політико-владних відносин

у свою чергу, складає необхідну передумову для більш ефектив­ного вирішення інших суспільних завдань.

Політика - це специфічна сфера суспільства, яка виникає не відразу з появою людини як такої, а на певному етапі розвитку останньої, коли з'являється потреба у розподілі того, що першопо- чатково належало усім, а значить відносини між людьми немину­че набувають ознак рівності - нерівності, тобто конфліктного й антагоністичного характеру. З виникненням політики як соціаль­ного явища, а особливо як соціального інституту, з'являються й перші наукові розвідки політичних процесів та місця людини в них.

Слід зазначити, що починаючи із стародавніх часів і до сьо­годні погляди філософів і політиків на місце та роль людини в системі політичних відносин і влади є предметом наукових супе­речок. Безліч існуючих теорій і концепцій політичної ролі особис­тості можна умовно розділити на три групи.

Першу групу концепцій складають патерналістські погля­ди на роль людини в системі політики й влади. Вони беруть свій початок з патерналістської концепції держави Конфуція і до цього часу в окремих аспектах зберігають свій вплив на ідеологічне за­безпечення політики й державного управління в країнах третього світу з переважаючим сільським населенням та в деяких тоталі­тарних й авторитарних режимах.

Суть даного підходу полягає у визнанні нерівнозначного політичного статусу людей. Індивід, з точки зору представників патерналістських концепцій, розглядається не як свідомий учасник політичного процесу, не як громадянин, наділений невід'ємними правами й свободами, а як простий виконавець волі правителя.

Друга група концепцій отримала назву тоталітарного підходу до ролі людини в системі політики й влади. Представники даного підходу визнають політичний статус індивіда, однак запе­речують його автономність і розглядають людину лише як об'єкт політики й влади. Такий підхід до ролі особистості в системі політи- ко-владних відносин вперше був запропонований Платоном, який у своєму проекті ідеальної держави виходив з абсолютного верхо­венства держави як цілого над окремим індивідом як частиною цього цілого. Така держава, керована мудрим правителем, на думку філософа, покликана стверджувати однодумство і колективізм, рег­ламентувати всі сфери життя індивіда, а останній має повністю покладатися на її справедливу волю.

У політичній практиці тоталітарна модель взаємовідносин особистості і влади проявляється в повному підкоренні людини державі, розчиненні індивідуального "Я" в безособовому колек­тивному "МИ" (цим колективним "МИ" в різних системах були або клас, або нація, або релігійна спільнота, або політична партія). Людина в цій системі через відсутність свободи вибору постає повністю беззахисною перед могутньою державною машиною, своєрідним "гвинтиком" політичної системи. Позбавляючи індиві­да свободи політичного вибору, тоталітарні суспільства руйнують головне джерело могутності держави й її суспільного добробуту - вільну особистість, людину-творця.

Уже в часи Античності з'являються інші погляди на політич­ну роль особистості. Так, зокрема, не заперечуючи пріоритет дер­жави по відношенню до громадянина, учень і послідовник Плато­на Аристотель вважав, що людина - істота політична уже з огляду на її природну потребу жити в суспільстві й спілкуватися із собі подібними. Внаслідок такої властивості людини спочатку виника­ють сім'я, поселення, а на певній стадії суспільного розвитку й держава. Вона, на відміну від двох попередніх форм спілкування, вважав філософ, базується на взаємодії вільних і рівних громадян. Зазначимо, що громадянин у Аристотеля уже виступає не лише об'єктом, а й суб'єктом влади, активним органічним елементом державного цілого, людиною, яка бере безпосередню участь у політичному житті, законодавчій і судовій діяльності держави, але при цьому повністю підкоряється рішенням останньої. Таке розу­міння ролі індивіда в системі політики й влади було характерним для античної демократії, яка, визнаючи вільних громадян безпо­середніми учасниками прийняття владних рішень, водночас не за­хищала їх від санкціонованого волею більшості свавілля.

На відміну від двох попередніх, ліберальний підхід до ролі людини в системі політико-владних відносин базується на визнанні політичної рівності всіх громадян, наділенні особистості фунда­ментальними, невід'ємними правами й свободами, утвердженні її як головного, визначального елемента політичної системи сус­пільства, тобто проголошенні верховенства особистості у її взає­мовідносинах з владою. У ліберальному трактуванні саме індивід виступає джерелом влади, а держава постає результатом домовле­ності, договору вільних людей. Як наслідок - остання є підконт­рольною та підзвітною суспільству і покликана виконувати тільки ті функції, якими її наділяють громадяни (захист безпеки і свобо-

ди громадян, охорона їх природних, священних прав, підтримка суспільного порядку і соціального миру).

Визнання лібералізмом індивіда як головного джерела і но­сія влади, реальне забезпечення його права на участь в управлінні державою, становлення системи демократичного врядування ство­рили об'єктивні передумови для його політичної суб'єктивації.

Доповнені сучасними концепціями, ліберальні погляди на роль людини в системі політико-владних відносин сьогодні на практиці втілені в країнах розвиненої демократії і складають зміст демократичної політичної культури. Політичний досвід XX ст. засвідчив, що нехтування такими принципами політичного уст­рою, як пріоритет прав людини над правами держави, свобода особистості, розподіл влади, законність, призводить до надмірної ідеологізації і політизації суспільства, тотального диктату держав­ної влади, безконтрольності і розростання державного апарату, перетворення індивіда в пасивний елемент політичної системи, здат­ний лишень виконувати розпорядження зверху. Приклад колиш­нього СРСР - яскраве тому підтвердження.

У сучасній політичній науці окремо виділяють ще один підхід до взаємовідносин людини й політики, запропонований представниками християнської соціал-демократичної ідеології. У своїх поглядах на місце людини в системі політики й влади вони виходять з унікальної цінності кожної особистості (повага до кожної особистості з боку держави і суспільства), солідарності (піклу­вання кожного громадянина про інших людей, суспільство й держа­ву) і субсидіарності (допомога з боку держави власним громадя­нам, в першу чергу тим, хто сам не може себе забезпечити). Вихо­дячи з цього вони вважають, що теорія обмеження втручання ролі держави в суспільні відносини має бути переглянута в бік визнання за державою права використовувати наявні в неї ресурси в інтере­сах загального блага та зменшення соціальних контрастів ("дер­жава загального добробуту").

В індустріально розвинених демократичних країнах світу, незважаючи на деякі відмінності в підходах до ролі людини в полі­тиці й системі здійснення влади, сьогодні є спільне розуміння і визнання (зокрема й світовим співтовариством на рівні ООН) ста­тусу особистості як джерела влади й первинного суб'єкта політики, необхідності його гарантії й забезпечення умов для реального пе­ретворення кожного громадянина у свідомого і вільного суб'єкта політико-владних відносин.

У чому полягає роль людини як суб'єкта політики й держав­ного управління? На яких рівнях політики й державного управління проявляється політична суб'єктність особистості і чим вона зу­мовлена?

У політичному просторі будь-якої демократичної держави (політичний простір зазвичай визначають як середовище, де роз­гортаються політичні процеси) діють окремі, обособлені індиві­ди, об'єкти та суб'єкти політики, створені ними соціальні групи та спільності, політичні інститути та організації.

У філософії під поняттям "суб'єкт" розуміють джерело ак­тивності, діяльності, пізнання, активне начало. Суб'єкт - це той, хто діє, спрямовуючи свою діяльність, вплив та увагу на щось або на когось. Суб'єкт політики - це носій політичних інтересів та полі­тичної активності, який має статус учасника, діючої сторони полі­тичного процесу і який здатний творити політику та ініціювати істотні зміни в політичних відносинах. Під творенням політики розуміють постійну й певною мірою самостійну участь того чи іншого суб'єкта політики в політичному житті відповідно до влас­них і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб'єктів [1]. Стосовно здатності творити політику використовуєть­ся поняття "політичної суб'єктності".

Філософське тлумачення поняття "суб' єкт" передбачає співвідносність останнього з поняттям "об'єкт", під яким розумі­ють пасивне начало - те, на що діють, що приймає на себе вплив від дій та поведінки інших учасників взаємодії. Об'єкт політики - це ті елементи політичного життя, а також суспільні явища, на які спрямовані діяльність і вплив суб'єктів політики. У філософії по­няття "об'єкт" і " суб'єкт" співіснують у діалектичній єдності, є взає­мозалежними, взаємозумовленими і здатні змінюватися місцями. За будь-яких умов людина завжди виступає об'єктом політичного життя. На неї повсякденний вплив справляють політичні інститу­ти (зокрема держава, політичні партії), політичні лідери, політичні еліти, навіть за умов, коли вона це не усвідомлює.

Водночас, маючи власний соціальний статус у політиці, індивід здійснює певну політичну роль, наприклад лідера держави або лідера політичної партії, рядового члена партії, представника електорату - виборця, учасника акції протесту тощо. Принагідно зауважимо, що поняття "політичний статус" та "політична роль" не є тотожними. Політичний статус - це місце, певна позиція інди-

віда в політичному просторі, а політична роль - це очікувана мо­дель його поведінки, визначена, наперед задана даним статусом.

Зважаючи на вищевикладене, варто зазначити, що політич­ний статус індивіда підкреслює його схожість з іншими людьми, які мають аналогічний статус у політиці, а політична роль, яку кожний з них відіграє по-своєму, особливо - їхню відмінність у політичному житті. Справедливо припустити, що саме тому у західній політичній науці широко використовується поняття "полі­тичний актор" як суб'єкт політичного життя. Цим фіксується той факт, що кожна людина привносить свій неповторний, оригіналь­ний, своєрідний колорит у політичне життя суспільства, відіграю­чи ті чи інші політичні ролі.

Якщо об'єктом політики людина є завжди, то активним, дію­чим суб' єктом у політичному просторі вона може стати за певних умов.

Говорячи про особистість як суб'єкта політики, ми маємо на увазі відносно самостійного, активного учасника суспільно- політичного життя, який володіє свободою волі, діє розумно й ус­відомлено, наділений як загальнолюдськими, так і унікальними у своєму роді рисами, зокрема цілісністю, активністю, цілеспрямо­ваністю тощо.

Основними ознаками політичної суб'єктності є: здатність і можливість прийняття політичних і державно-управлінських рішень; наявність засобів і можливостей їх реалізувати; практична участь у політичній діяльності чи державному управлінні; відпові­дальність за наслідки прийнятих політичних і державно-управлін­ських рішень.

Політична суб'єктність особистості проявляється на наступ­них рівнях:

а) соціальному - як окремого індивідуального учасника полі­тичного процесу чи члена соціальної групи;

б) інституціональному - участь у державному управлінні, діяльності політичних партій, рухів, профспілок, інституціалізо- ваних груп інтересів тощо.

Серед умов суб'єктивування особистості у сфері політики дослідники зазвичай виділяють матеріальні чинники. Західними політологами доведена кореляційна залежність між добробутом індивіда і його активною участю у політиці, а також між рівнем економічного розвитку суспільства та його демократичністю. Так, наприклад, економічно зрілі суспільства тяжіють до демократії, її інституційних проявів та політичного лібералізму, а диктатура як політичний режим в більшості випадків залишається прерогати­вою бідних. Як слушно зазначав Ш.Монтеск'є, бідні люди - погані громадяни і спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом.

Слід, однак, зауважити, що різні дослідження, в тому числі й соціологічні опитування, не виявляють безпосередньої залеж­ності між рівнем матеріального забезпечення громадян та їх полі­тичною й громадською активністю. Економічне становище індиві­да, безумовно, впливає на його політичну поведінку і готовність брати участь у державному управлінні, але опосередковано, через низку соціальних факторів - його соціальний статус, наявність знань, загальний рівень освіченості тощо.

Враховуючи все це, спробуємо визначити, хоча б на рівні формальних показників, матеріальну складову політичної суб'єкт- ності українських громадян. Так, за даними соціологічного опи­тування, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2008 р., лише приблизно кожен п'ятий опитаний (21,5%) задоволений своїм становищем у суспільстві; 43,1% громадян оцінили матеріальне становище своєї сім'ї як бідне, або злиденне; 64,4% - не впевнені у власному майбутньому; 72,2% - у стабільності в державі й суспільстві, а 62,9% у тому, що ситуація в країні поліпшуватиметься [2]. Як абсолютну зневіру й втрату надії на здатність політичних інститутів змінити ситуацію в країні можна оцінювати наступні показники: майже половина опитаних "зовсім", або "переважно не довіряють" Президенту України, 58,9% - Верховній Раді України, 53,7% - уряду; 50,7% - місцевим органам влади; 60,9% - політич­ним партіям [2]. Недовіра за всіх умов є вкрай негативним і демо- ралізуючим людську активність чинником. Він сковує людину, не дає їй можливості активно включитися у суспільні відносини, ста­вити перед собою цілі, адже будь-яка активність передбачає (як передумову) наявність довіри до оточення.

Феномен довіри - одне з найважливіших соціально-психо­логічних явищ, від розвиненості якого залежать стан справ у суспільстві взагалі. Ф.Фукуяма у книзі "Довіра: соціальні добро­чесності і творення процвітання" наголошує на тому, що націо­нальний добробут і конкурентоспроможність зумовлені певним рівнем довіри, характерним для того чи іншого суспільства. Довіра розглядається як очікування суб'єктом усталеної, чесної, орієнто-

ваної на спільні цінності поведінки з боку інших членів суспіль­ства. Переважання у суспільстві довіри породжує соціальний кап­італ [3].

На думку науковців, за умов, які сьогодні склалися в Україні, важко сподіватися на конструктивну спрямованість політичної актив­ності населення. Як можливі можуть розглядатися такі варіанти.

Перший - політична поведінка громадян може бути реалізова­на через активізацію протестних форм тиску на інститути влади, скоріш за все на боці тих чи інших політичних сил, які в умовах загострення політичної кризи в Україні вже сьогодні активно екс­плуатують соціальне невдоволення. Практика політичного життя незалежної України засвідчує зростання політичної активності населення саме в періоди політичної боротьби та протистояння різних політичних угруповань. На жаль, сьогодні ми маємо ситуа - цію, коли внаслідок об'єктивних і суб'єктивних причин українські громадяни ще не готові до самостійного обстоювання власної пози­ції й не демонструють усвідомлення своїх групових чи класових інтересів. За даними соціологічних опитувань, 83,3% українських громадян не належать до жодної з громадських чи політичних організацій і рухів [2, с. 500].

Другим варіантом реакції на соціально-економічну й полі­тичну ситуацію в країні може бути відхід більшості населення від активної політики й зосередження на власних особистих чи вузь- когрупових інтересах. У соціології такий процес отримав назву "атомізації" суспільства. Він знаходить свій вияв у поширенні інди­відуального способу самозахисту, самовиживання, через що по­треби консолідації зусиль суспільства, об'єднання для спільних дій більшістю громадян сприймаються як другорядні, далекі від їх реальних, сьогоденних, особистих інтересів. І це цілком при­родно, адже коли в суспільстві негаразди, люди передусім зверта­ються до своїх первинних структур, опираються переважно на власні сили, сім'ю, турбуються про своїх дітей, близьких, намага­ються отримати пристойне матеріальне забезпечення, безпечні умови життя тощо.

Якщо проаналізувати дані соціологічних опитувань, які про­водилися протягом останніх років, то можна зробити висновок, що в психології суспільства відбулися істотні зрушення в розумінні того, що змінити своє матеріальне становище, підвищити життє­вий рівень можна лише розраховуючи на власні сили.

Усе це слід враховувати в політичній та управлінській діяль­ності, у процесі визначення й формування державної політики, прий­няття конкретних управлінських рішень та їх практичної реалізації.

Складність і неоднозначність трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні, зумовлюють важливість для державно-уп­равлінської діяльності пошуку чинників та резервів для стабілізації й поступального розвитку суспільства. За цих умов актуальним стає звернення до соціально-психологічних чинників, які на загально­суспільному і на індивідуальному рівнях здатні сприяти консолідую­чим суспільство тенденціям, становленню взаєморозуміння і гро­мадської злагоди. В умовах атомізації суспільства такими чинниками є: спільні труднощі, сподівання на покращання ситуації в майбут­ньому, прагнення до миру і спокою, стабільності тощо.

Важливою передумовою суб'єктності індивіда в політиці й державному управлінні є наявність політико-правових гарантій - законів, традицій, моральних норм, що стимулюють його участь у політичному житті й здійсненні влади. Конституція України на законодавчому рівні визнає народ основним джерелом влади, га­рантує право громадян на участь у формуванні і здійсненні влади, закріплює їх політичні свободи. Однак реальних механізмів для реалізації наданих конституцією прав і свобод громадян, сучасна політична система країни поки-що не напрацювала. З огляду на історичне минуле, перерваність державотворчого процесу в україн­ському суспільстві відсутні сьогодні традиції демократичного полі­тичного врядування. Більше того, в спадщину від попереднього тоталітарного режиму ми отримали відповідну політичну тради­цію підкорення людини владі і її беззахисності перед державно- владною системою. Це, безумовно, ускладнює процес набуття громадянами якостей активних суб'єктів політики й державного управління та вимагає постійної, системної діяльності політичних інститутів по зміцненню засад демократичного політичного врядування.

Чи не найголовнішим чинником активності в політиці ви­ступають соціально-культурні умови того суспільства, де відбу­вається процес політичної соціалізації індивіда. У ХХ ст. здобула визнання концепція соціального характеру, яка у загальних рисах виписана Е.Фромом. Вона пояснює індивідуальні риси індивіда, його активність (у тому числі й політичну) так званим соціальним характером - соціокультурними умовами, особливостями способу життя, включаючи історичну спадщину, випробувані історією фор-

ми взаємодії людини та влади. "Соціальний характер членів сус­пільства, - на думку Фрома, - формується під впливом його со­ціально-економічної структури таким чином, що їм (людям) хочеться робити те, що вони повинні робити" [4].

Соціальний характер через свою специфіку може відігра­вати роль стабілізатора, символічного цементу, що слугує міцності політичного режиму або протилежну роль - динаміту, вибухового механізму, здатного знищити суспільство. Взаємозв'язок між со­ціальним характером та індивідом двосторонній: як соціальний характер здатний впливати на особистість, так і остання, у свою чергу, здатна формувати соціальний характер. "Коли хочемо гово­рити про особистість людини і розуміти її, то мусимо насамперед знати оточення, в якому ця особистість формувалася. З іншого боку, і особистості творять той чи інший характер оточення. ... Осо­бистість і оточення не протилежності, а функціонально залежні. Хочете, щоб був індивід кращим - поліпшуйте оточення, а хочете, щоб оточення було краще, то поліпшуйте (виховуйте) індивідів", - зауважував ще на початку ХХ ст. перший український доктор со­ціології Микита Шаповал [5].

Зважаючи на вищезазначене, вважаємо за необхідне акцен­тувати увагу на наступному: людський вимір політики й держав­ного управління полягає в орієнтованості держави на створення умов для політичної соціалізації населення та формування його правової й громадянської культури, що є необхідною передумо­вою становлення індивіда як активного суб'єкта політики й дер­жавного управління.

Якщо індивід виступає лише як пасивний суб'єкт впливу з боку влади і не справляє жодного зворотного впливу на політичну систему, то маємо справу з певним видом соціалізації, яку фахівці іменують "моделлю підкорення". Саме така модель була актуаль­ною для Радянського Союзу, мета якої, була прихована за ідеологіч­ними нашаруваннями, - виховання слухняних виконавців замов­лень пануючої влади, простих "гвинтиків" системи.

Якщо ж індивід розглядається не лише як об'єкт для зовніш­нього впливу, але і як свідома, активна істота, здатна осмислено діяти, тоді реалізується та форма політичної соціалізації, яку на­зивають "моделлю інтересу". Вона має на меті усвідомлення та отримання індивідом власних вигод, благ від інших людей або інституцій. В американській соціології у свій час була розроблена парадигма соціального обміну Дж.Хоманса та П.Блау, яку можна застосувати для пояснення раціональності політичної участі. Вона наголошує на подібності економічного та соціального обмінів, зводячи останній до мінімізації витрат та максимізації вигод.

На нашу думку, в умовах сучасного українського суспільст­ва реальним шляхом залучення населення до участі у громадсько- політичному житті є стимулювання різних форм його громадської активності. Виконання людьми низки суспільних функцій, пов'яза­них із їх статусом громадян, виступає важливим чинником демо­кратизації політичного процесу, оскільки демократична держава завжди покладається на активну громадськість, сталу, поінфор­мовану участь широкого кола своїх громадян у житті суспільства.

Суб' єктивна здатність громадян ефективно користуватися своїми правами і виконувати обов'язки перед демократичною держа­вою залежить від їх обізнаності щодо демократичних процедур та розуміння суті суспільних проблем, які виступають предметом політичного обговорення й розв'язання; від набутих навичок гро­мадсько-політичної участі, від готовності брати участь у політич­ному процесі.

Найважливішими ознаками громадянськості на рівні свідо­мості людей у сфері політичних відносин є: інтерес до суспільних справ і до політики; громадсько-політична обізнаність і компе­тентність; вміння захищати свої права та інтереси; сприйняття демократії як бажаної, природної, такої, що відповідає суті люди­ни, форми правління та знання про те, на яких принципах вона діє і в який спосіб залежить від активності громадян.

Механізмом реалізації громадянськості виступає грома­дянська участь населення, через яку проявляється його здатність до самоорганізації і суспільного самоврядування.

Сьогодні для розвитку громадської участі населення органи державної влади України повинні забезпечити фінансово-матері­альну і правову підтримку громадських організацій та об'єднань з боку держави; спростити процедури їх реєстрації; зменшити їх залежність від органів влади та адміністрацій підприємств; сти­мулювати й підтримувати громадські ініціативи; через систему громадянської освіти сприяти формуванню в людей вміння захи­щати власні інтереси, у тому числі й беручи участь у діяльності об'єднань громадян; активно залучати до вироблення й впрова­дження державної політики такі громадські інститути, як громадські ради, громадські експертизи, громадські дорадчі органи тощо.

Демократичний політичний режим, надання з боку політич­них інституцій (у першу чергу держави) гарантій щодо можливо­стей здійснення політичної діяльності, правова забезпеченість демократичних процедур, наявність розвинутого громадянського суспільства - важливі фактори політичної активності особистості. Проте прийняття законів, які відповідають міжнародній практиці і діють у розвинутих країнах, ще не означає, що вони будуть ефек­тивно працювати. Пошлемося на приклад, який наводить Нобе- левський лауреат Даглас Норт: "Багато країн Латинської Америки в дев'ятнадцятому столітті запозичило (з деякими змінами) Конститу­цію США , а "країни третього світу" - багато законів про право влас­ності передових західних держав. Однак результати цього не схожі на те, що досягнуто в США або розвинутих західних країнах" [6].