7.1. Цінність у системі державного управління: категоріальний аспект

Світоглядними цінностями є філософські або релігійні вчен­ня, ідеологічні символи тощо. Наукові цінності - це насамперед наукові здобутки, книги й інші знакові системи, що виражають і передають людям накопичені в науці знання про світ, суспільство, людину. Є й інші види духовних цінностей: педагогічні, спортивні, ігрові тощо.

У цілому сукупність економічних цінностей зазвичай нази­вають "багатством", політичних - "правом", управлінських - "вла­дою", моральних - "добром", естетичних - "красою", світоглядних і наукових - "істиною". Усі цінності, тобто соціальні цінності в цілому називають "благом". Тому можна зробити висновок, що цінності для людей - це благо.

Цінності можна розглядати як утилітарні задоволення інстинктів-потреб (у Р.Перрі: "є тільки одне первісне джерело цінностей, а саме - інтереси людини" [9, с. 42]); як продукт куль­турної діяльності соціуму (у В.Лапіна: "цінності -...узагальнене уявлення людей про цілі і норми своєї поведінки, які втілюють історичний досвід і концентровано відображають сенс культури окремого етносу і всього людства загалом" 8, с. 5 ); або ж як поза­часові, ідеальні, імматеріальні, вічні утворення (у М.Гартмана: "цінності - такий самий останній "факт", який ні з чого не виво­диться, як і походження Всесвіту" [2, с. 196]).

Конституювання цінностей системно відбувається на рівні взаємодії "індивід - соціум - держава", де цінності виступають за­гальнообов'язковими нормами соцієтального існування (правила­ми поведінки), що формують із сукупності індивідів цілісну і єднісну соціальну систему суспільства. Відтак цінності не тільки опосередковано визначають структуру суспільства, але й форму­ють систему консенсусної узгодженості як вимогу існування єдиної системи політичності людської спільноти. Сформатовані в певну логічну структуру цінності володіють високим мобільним потен­ціалом, оскільки формуються та підтримуються кожною соцієталь- ною одиницею - громадянином, сім'єю, групою, територіальною громадою, країною, людством. Саме цінності визначають харак­тер та способи взаємодії суб'єктів у суспільстві, політиці, держав­ному управлінні. В єдності ціннісного спілкування розглядав будь- які взаємодії П.Сорокін - по-перше, особи як суб'єкта взаємодії, по-друге, суспільства як сукупності індивідів, що взаємодіють, по- третє, культури як сукупності значень, цінностей та норм, якими володіють взаємодіючі особи, що об'єктивують, соціалізують та розкривають ці значення [11, с. 429].

Сукупність цінностей певної особистості, відображаючись у її психосоціальній діяльності, формує архетип. У К.Юнга - це сукупність первісних вроджених мотивів, що складають зміст "ко­лективного несвідомого", ціннісна природа якого "завжди несе в собі певний особливий "вплив" або силу, завдяки якій дія його має нумінозний характер, тобто архетип зачаровує або спонукає до дій" [21, с. 27]. Як зазначають О.Донченко та Ю.Романенко, "архетип - це глибинний психосоціальний конструкт інформацій­но-енергетичної природи" [3, с. 24].

Архетип розуміється як надособистісна цілісність, вияв ко­лективного несвідомого, що взаємодіє із свідомістю, як певна фор­ма закритого для розвитку світогляду, нелінійного, циклічного погляду на життя. Різний базовий "комплект цінностей" формує різні архетипи. Так, у державно-управлінській та політичній сфері прийнято вирізняти чотири найбільш узагальнені архетипи: то­талітарний (в якому превалює традиція, єдина надособистісна норма); авторитарний (в якому функції традиції перебирає на себе воля вождя, а сила й енергія соціального інтелекту спрямовується на реалізацію цієї волі); ліберальний (в якому домінують гуманіс­тичні цінності свободи особистості) та демократичний (інтеграль­ний, в якому всі попередні включено на якісно новому рівні).

Домінування в суспільстві певних архетипів та властивих їм сукупностей цінностей зумовлює становлення ціннісної систе­ми суспільства та менталітету відповідного етносу, народу, полі­тичної нації, що, у свою чергу, вирішальним чином впливає на формування типу політичної системи, форми державно-владного режиму та політико-управлінських відносин у державі. Відтак система цінностей виступає "як універсальна, пролонгована, кон­систентна структура пріоритетів, що визначає бажаний життєвий проект і систему орієнтацій індивіда" [6, с. 114].

Система суспільних цінностей має яскраво виражений кон­сервативний характер, вона дуже повільно змінюється, передусім змінюється структура цінностей, коли відбувається зміна певних пріоритетів. З огляду на особливості соціалізації особистості як процесу формування власної ціннісної системи, що відбувається у період дорослішання (орієнтовно з 3 до 20 років), процес зміни суспільної системи цінностей відбувається протягом тривалості життя кількох поколінь (традиційно тривалість життя покоління

відмірюється 30 роками), прискорюючись лише в буремні часи всеосяжних суспільно-політичних криз.

З огляду на зазначене вище очевидним є циклічний харак­тер трансформації будь-якого суспільства, що змінюється відпо­відно до трансформації домінуючої системи цінностей, в якій місце одних стрижневих цінностей займають з часом інші, повертаю­чись за певний період в оновленій якості на новому витку (в на­ступному циклі). Зокрема, циклічного підходу дотримувався П.Со­рокін, який поділяв культуру на три головні форми-"надсистеми" (ідеаціональну, чуттєву та ідеалістичну), які базуються кожна на різних ціннісних пріоритетах. При цьому ідеаціональна надсис- тема є неутилітарною, непрагматичною, оскільки реальність роз­глядається як духовна й нематеріальна. На противагу їй чуттєва форма заперечує будь-яку надчуттєву реальність та заявляє своєю основною цінністю сенсорну об'єктивну реальність, "поза якою або немає нічого, або є щось таке, що ми не можемо відчути, а це еквівалент нереального, неіснуючого" [23, с. 430]. Ідеалістична надсистема за розумінням є синтезом двох інших. П.Сорокін до­тримувався поглядів, що соціальна динаміка є періодичною зміною інтуїтивної й сенсорної надсистем культури. Розвиток відбуваєть­ся через чергування циклів, кожний з яких вбирає в себе виник­нення, становлення, деградацію та загибель.

Елементи ціннісної системи суспільства, рефлектуючи в масовій свідомості на політичні та соціальні події, відіграють про­відну роль у формуванні менталітету. Політичні цінності як скла­дова менталітету виступають виразниками інтересів особи та со­ціуму, відповідним соціальним замовленням на конкретні знання, що важливі на даному етапі розвиту. Таким чином, когнітивний елемент свідомості формує зміст політичних цінностей.

Дослідники розрізняють категорії "масова свідомість", "на­родний характер", "менталітет" та "ментальність". Масова полі­тична свідомість формується на ґрунті повсякденного практичного досвіду людей і знаходить своє відображення в спос­тереженнях, навичках і уяві громадян як суб'єктів політичного процесу. Вона являє собою ціннісну сукупність - ідей, поглядів, уявлень, переконань. Масова політична свідомість виступає про­цесом "комунікативної взаємодії" індивідуальних свідомостей, що спирається на ціннісну, нормативну структуру цієї комунікації, визначену категоріальну мережу соціального мислення мас" [10, с. 21]. У найбільш узагальненому вигляді масова свідомість вис­тупає у формі національної свідомості як цілісної складної систе­ми духовних феноменів та їх утворень, які сформувалися в про­цесі історичного розвитку нації і відображають основні засади її буття та розвитку [5, с. 236].

Досить близькими поняттями є менталітет та світогляд. Термін "світогляд" увів у науковий обіг І.Кант, запозичивши його у С.Емпіріка в розумінні певної філософії життя (в німецькомовній традиції один із найвпливовіших напрямів сучасної філософії - "філософія життя" позначається якраз терміном weltanschaung, що в буквальному перекладі й означає світогляд). Світогляд - це філософське сприйняття людиною навколишнього світу; система життєвих цінностей, переконань, ідеалів, поглядів особистості на об'єктивний світ та своє місце в ньому. На думку В.Кривошеїна, "світогляд - це рівень усвідомлення, раціональної обробки та ро­зумової інтерпретації явищ навколишнього середовища і внутріш­нього світу; духовний каркас структури індивідуальної або сус­пільної свідомості, який складається з трьох основоположних ком­понентів - світовідчуття (світопереживання), світосприйняття, світорозуміння" [7, с. 6].

Отже, складовою світогляду є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. В.Судакова саме з цих рефлекторних пережи­вань існування виводить зародження світогляду. Світогляд, на думку дослідниці, надбудовується над ними, але не може подолати їх, і значною мірою задається ними. Так, народжена світовідчуттям обережність буде задавати у світогляді людини пошук примиренських тенденцій і, відповідно, певний вибір політичних або релігійних ідей, тоді як агресивність виведе світогляд на конфліктно-ради­кальну парадигму [14, с. 12].

Ще однією із форм політичної свідомості поряд із менталі­тетом та світоглядом визначається ідеологія як "система концеп­туально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд. Ідеали, настрої людей, класів, нації, суспільства, політичних партій, громад, рухів та інших суб'єктів політики" [13, с. 248].

Між світоглядом та ідеологією є багато спільного, але є й принципова різниця. Вона полягає в тому, що світогляд є характер­ною ознакою індивідуального світосприйняття, завжди статично­го (що важко піддається будь-яким змінам), у той час як ідеологія притаманна, насамперед, соціальним спільнотам і має яскраво виражений динамічний характер, оскільки складає засади органі-

зованої політичної діяльності із збереження, перетворення або руйнування суспільно-політичної дійсності. Ідеологія завжди ба­зується на світогляді, але, в кінцевому рахунку, спрямована на його перетворення (вдосконалення). Таким чином, якщо світогляд роз­глядати як ціннісну систему усвідомлення суспільно-політичної дійсності, то ідеологія виступатиме механізмом модернізації цієї системи.

Відомий дослідник К.Нільсон визначає такі основні харак­теристики ідеології:

а)  ідеологія поєднує набір норм, цінностей або ідеальних характеристик суспільства, окремих субкультур суспільства або кількох суспільств та пов'язує ці норми й цінності з питаннями розподілу влади в суспільстві;

б) ідеологія містить загальні теоретичні погляди на людину і суспільство, функція яких полягає в поясненні практики й об­ґрунтуванні принципів поведінки;

в)  ідеологія містить принципи дії та намагається змінити людське життя і суспільство, а також санкціонувати і виправдати встановлений порядок шляхом підтримки і захисту [22, р. 37].

Ідеологія починається з віри в те, що суспільство може жити краще, ніж живе насправді. Фактично, це план удосконалення сус­пільно-політичного устрою. Тому основним змістом будь-якої іде­ології є відповідний соціально-політичний ідеал. Охоплюючи на­селення всієї країни, такий ідеал перетворюється на національну ідею. Національна ідея продукує ідеальний образ суспільства і держави, що має значну консолідуючу силу. Вона формує емоційно привабливі суб'єктивні картини майбутнього, ціннісні уявлення про основні принципи і переваги бажаної політичної організації сус­пільства, окреслює шлях до її розбудови.

Як правило, ідеологія не стільки тлумачить існуючий сус­пільно-політичний лад, скільки демонструє, "як має бути" - синте­зує реальні політичні процеси з інтересами та бажаннями соціальної спільноти, що є носієм і виразником даної ідеології. За Е. Даун- сом, ідеологія являє собою словесний образ кращого суспільства та основних шляхів його створення. Тобто кожна ідеологія містить у собі елементи утопічності. Це зумовлюється необхідністю для реалізації відповідної ідеології залучення широких народних мас, а відтак розробники та носії ідеології намагаються представити її не як бажаний ідеал для своєї обмеженої соціальної спільноти, а як ідеал, що є більш сприйнятний для всього народу або більшості громадян. Отже, неминучим є розширення обіцянок та утопічних елементів, соціальний популізм, які в процесі державотворення в рамках відповідної ідеології об'єктивно призводять до розбіжнос­тей між обіцяним і дійсним, між словом і ділом.

Безперервний процес самопізнання, поглиблення розуміння своїх проблем, пошук шляхів та засобів їх вирішення складається в сталу систему поглядів, цінностей, регулятивних настанов, обо­в'язкових для виконання всіма членами національної спільноти.

Це свідчить на користь висновку про те, що будь-яка цінність являє собою єдність об'єктивного й суб'єктивного, матеріального й ідеального. Тому й духовні цінності мають не менш міцну мате­ріальну основу, ніж утилітарні.

Елементарний аналіз різних видів цінностей дає змогу глиб­ше зрозуміти їх природу. Відомий класик соціології й філософії Е.Дюркгейм порушує питання про джерело цінностей і доходить висновку про те, що таким джерелом у процесі практичної діяль­ності стають ідеали, тобто міркування людини про те, що ще не існує в дійсності. А речі стають цінністю (мають цінність) тоді, коли вони відповідають втіленому в них ідеалу або виражають ідеали [4, с. 294].

Далі з аксіології Е.Дюркгейма можна з'ясувати, що ідеали історично змінюються, зі зміною ідеалів виникають нові системи цінностей. У такий спосіб встановлюється певна закономірність у розвитку систем цінностей.

Сьогодні багато філософів, соціологів, політологів відзна­чають, що "учорашній день" вчення про цінності завершився з настанням нового тисячоліття. У XX! ст. сучасна світова філосо­фія, зокрема аксіологія, входить із новим розумінням дефініції "цінності", історичних стилів цінностей, законів їх розвитку, пе­реоцінкою цінностей минулого часу, новою концепцією культури (не тільки як системи цінностей, але й навичками зі створення й споживання цінностей, їх освоєння, тобто сприйняття, розуміння, оцінки, збереження, поширення й споживання), розумінням цінності майбутнього суспільства й окремої особистості.

У наведеній вище класифікації цінностей можна розрізни­ти такі, що мають для людини індивідуальний характер (хоча і формуються під впливом соціуму) і такі, що мають виключно со­ціальний характер. У числі останніх, несумнівно, перебувають цінності політичні й управлінські, як такі вони є цінностями од­ного роду. Тому цілком обґрунтовано систему взаємодії політич-

них і управлінських цінностей у певному аспекті розглядати як цілісну - політико-управлінську або державно-управлінську систему цінностей.

У науковій літературі спостерігаємо чимало спроб окреслити сукупність політико-управлінських цінностей, у їх числі автори називають [16, с. 277]: право, громадський порядок, мир, безпеку, волю, рівність, справедливість, людяність тощо.

Виділяючи нескінченну кількість форм цих базових ціннос­тей, автори розрізняють соціо-політичний і гуманістично- ціннісний підхід у дослідженні політичних процесів. За першого підходу неможливо зробити достатньо обґрунтований вибір між цими явищами, оскільки вони, відіграючи позитивну або негатив­ну роль у суспільному розвитку, або ту й іншу разом, не можуть бути об'єктивно оцінені. Вивчається лише їхня роль і значення в певній державі у певний історичний період. Що стосується гума­ністично-ціннісного підходу, то він дає змогу робити вибір з безлічі політичних явищ, тих із них, які визнаються цінними в конкрет­ному суспільстві [16, с. 279]. При цьому ціннісне вимірювання політики й державного управління не завжди ототожнюється з моральним, оскільки значення й функції першого виходять за межі другого. Так, свого часу ще Б.Спіноза стверджував, що: "Для бла­га держави не має значення, якими міркуваннями керуються люди, належним чином керуючі (державними. - В.К.) справами, аби ці, останні, керувалися належним чином" [13].

Відомий російський соціолог В.П. Тугаринов крім матеріаль­них, духовних і політичних цінностей виділяє цінності: екзистен­ціальні, цільові й нормативні. Перші - реально існують, другі за­думані як мета діяльності й у більшості випадків припускають наявність третіх (правил, норм, ідеалів) і реалізуються згідно із цими нормами [17]. Тобто і в політиці та державному управлінні, з одного боку, як цінності виступають "мета", "ідеї", "мотиви", а з другого - це певні засоби, за допомогою яких досягаються очіку­вані результати. Отже, останні можуть виступати як цінності самі по собі і як інструментальні (державно-управлінські) цінності.

Такі міркування дають нам змогу констатувати, що проблема цінностей має досить складний, системний і, звичайно, ж диску­сійний характер. її розв'язання стає можливим лише на стику ба­гатьох гуманітарних наук: філософії, соціології, права, психології, історії, політології та державного управління.

Іноді в літературі трапляється думка, що варто говорити не про політичні чи державно-управлінські цінності, а про місце й роль цінностей у практичній політиці та практиці державного управління. Дане міркування виводиться зі співвідношення моралі й політики. Тобто, на відміну від міркувань Б.Спінози, сучасні авто­ри цінності в політичній діяльності ідентифікують із моральни­ми, які лежать в основі вчинків людей, які займаються публічною політикою чи управляють державою [23, р. 86]. Звичайно, що мо­ральні або етичні цінності впливають на дії окремих політиків, на прийняті ними рішення. Державна політика з урахуванням даного фактора стає більш гуманною й передбачуваною. Однак нас ціка­вить проблема виникнення цінностей у практиці управління дер­жавою, проблема причинної зумовленості, коли політичне значення цінностей змінюється й у процесі державного управління, і в діях суб'єктів управління. Конкретний предмет стає цінністю не сам по собі, а оцінюється з погляду певного ідеалу або ідеї конкрет­них властивостей й особливостей даного типу предметів. У цьому зв'язку важливою складовою виступає система переваг-префе- ренцій, у якій у реальності відображається соціально-політична й управлінська практика окремої людини чи групи, їхні інтереси й потреби.

Кожен управлінський процес має свої переваги й тим самим знаходить свою ціннісну нішу, що стає важливою складовою у взаємодії з подібними собі. Державно-управлінські цінності мо­жуть бути виявлені за допомогою суб'єктного критерію, що вклю­чає переваги, якими можуть володіти соціальні спільноти завдяки реалізації цих цінностей. Наприклад, правова держава, про яку ми постійно говоримо, це насамперед ідея, реалізована в різних суспільствах по-різному, залежно від великої кількості різноманітних умов і причин, відносин, дій, що існують у соціальних і політичних інститутах. Ми оцінюємо те, що є в реальності, плюс конкретні особливості цих реальностей та їх взаємозв'язку. І в результаті найчастіше бачимо, як те, що ми сформулювали й охарактеризу­вали як державно-управлінську цінність, на практиці виглядає зовсім інакше і є деформованою цінністю. Один із польських авто­рів наводить такий приклад: "краса" - це цінність у первинному значенні цього слова, а "красивий предмет" - вторинне значення - існує реально; але "краса" як така теж може існувати "реально", втім лише як абстрактна ідея [23, р. 95].

У цьому сенсі державно-управлінські цінності можна на­звати ідеями реалізації політичних потреб певних суб'єктів, будь то людина або соціальна група, або політична партія, або суспіль­ство в цілому. Політичні ідеї також становлять основу дій суб'єктів державної влади, служать обґрунтуванням цих дій. Наприклад, програма діяльності уряду - це лише ідеал, ідея, для реалізації якої він діє засобами державного управління.

Політичні цінності постійно виникають, поширюються, функціонують певний проміжок часу, розчиняються, зникають, знову виникають тощо.

Сучасна політична філософія визначає політичні цінності як "об'єкти, явища, ідеї, процеси політичного життя та їх властивості, до яких людина ставиться як до задовольняючих її соціальні потре­би, інтереси і які залучає до сфери своєї життєдіяльності" [20, с. 644].

Тобто вони функціонують у суспільній структурі як ідеї- цінності соціальних груп, спільнот та їх політичних представництв. Як такі вони можуть становити основу цінностей державно-управ­лінських, якщо їх носії стають суб'єктами державної влади. У цьо­му зв'язку виникає проблема гармонізації політичних цінностей окремих соціальних груп і суспільства в цілому. Таким чином, політичні цінності - це ідеї політичних потреб, що виражають відносини індивідів, соціальних груп та суспільства між собою. Державно-управлінські цінності в такому випадку - суть-засоби, якими політичні цінності втілюються в реальність їх носіями - суб'єктами державної влади.

Такий підхід, зрозуміло, не є єдиним при аналізі політич­них та державно-управлінських цінностей. Він лише показує, що ця проблема досить складна. У літературі знаходимо переважно спрощені варіанти її дослідження, що зводяться іноді до переліку категорій і понять, які входять у політичну соціологію, політологію або загальну теорію управління. Рідко трапляється їх змістовна характеристика. Можна припустити, що подібна ситуація скла­дається й через різноманітні підходи до дослідження таких базо­вих соціальних явищ, як політика і державне управління. Позна­чається обмеженість методологічних підстав в аналізі політичних і державно-управлінських інститутів, процесів, цінностей. Взагалі ціннісний підхід, на нашу думку, вочевидь, має зайняти відповід­не йому місце.

У політичному процесі завжди існують і стикаються полі­тичні ідеї двох основних типів: представницькі, що виражають інтереси й позиції різних груп суспільства (соціо-професійних, регіональних, етнічних тощо), і глобальні, конкуруючі на ринку політичних проектів "кращого майбутнього". Ці типи не є взаємо­замінними; вони пов'язані відносинами додатковості. На нашу думку, якщо політика перетворюється в конкурс одних тільки гло­бальних світобудовчих ідей, а представницькі функції виявляються пригніченими, то це загрожує ідеократичним виродженням полі­тичної культури, що губить здатність порівнювати "вищі ціннісні сенси" із запитами людської повсякденності. Якщо ж ареал полі­тичних ідей цілком заповнений формами представництва групових інтересів, це загрожує втратою ціннісних орієнтацій, складається цілком прагматична політична культура, не здатна представити суще на суд належного, - культура, у якій гасне творча політична уява, звернена до майбутнього.

Поряд із зазначеною дихотомією треба мати на увазі й іншу: у політиці ми маємо справу не тільки з "просторовими" формами детермінації, взаємодією й взаємообмеженням співіснуючих со­ціальних груп і груп тиску, але й із часовою формою детермінації, з тиском минулого досвіду й традицій. Таким чином, культуролог у політиці виступає як герменевтик, що вирішує проблему контексту.