4.2. Сучасні модернізаційні реформи в контексті політико-адміністративної взаємодії

системи принципів, цінностей, орієнтирів та критеріїв управлін­ня, а відтак - нових моделей управлінської діяльності і взаємодії.

Різниця в концептуально-методологічних засадах концепцій соціальної модернізації та інформаційної революції пояснюється в основному не змістом самих соціальних процесів, що ними відоб­ражаються, а їх формою. Процес соціальної модернізації є пере­важно радикально-революційним типом соціальних змін, що пе­редбачає наявність періодів деградації, нестабільності, стагнації, навіть кризи і соціальних конфліктів. Натомість процес інформа­ційної революції, попри свою назву, це еволюційний процес, що жодним чином не призводить ні до соціальних катаклізмів, ні до сповільнення соціального розвитку.

Із цього випливає, що схожість обох процесів тим більша, чим організованіше відбувається процес соціальної модернізації в країнах із так званою перехідною економікою. На практиці ці два процеси в пострадянських країнах значною мірою перепліта­ються, особливо на економічному рівні: адже технологічна модер­нізація здійснюється вже на засадах інформаційної економіки. У досить розвинених посткомуністичних суспільствах у результаті ми маємо не класичний процес переходу від традиційно автори­тарного до індустріального суспільства, а своєрідний "гібридний" процес створення засад індустріально-інформаційного суспільства, де високі інформаційні технології впроваджуються у виробницт­во на тлі патріархально-підданської культури і неоавторитарних інститутів соціального управління. На сьогодні досвід посткомуніс­тичних держав однозначно засвідчує: успіх такого пошуку спосте­рігається лише там, де за основу національної моделі модернізації взято процес зміни парадигми соціального управління суспільством. В усіх інших випадках (коли в центрі модернізаційних змін були корпоративні інтереси, геополітичні пріоритети, абстрактні цінності чи принципи), країни надовго опинялися в кризово-стагнаційному стані, що нерідко супроводжувався конфліктами та дестабілізацією.

На загальнодержавному рівні успішно організувати різно­манітні аспекти реформування суспільства можна лише на основі цілісної концепції соціального управління, що спрямована на упо­рядкування процесу соціальних змін і свідоме та цілеспрямоване культивування тих із них, які виводять країну на новий рівень со­ціальної організації.

Управлінська реформа пов'язана із загальносистемним про­цесом узгодження та координації всіх вищезгаданих процесів мо­дернізації й виробленням конкретних управлінських механізмів, що оптимально відповідають завданням цього узгодження та коор­динації. Власне, йдеться про вироблення і практичну реалізацію управлінських технологій, що в самих методах та формах управлін­ня закріплюють соціальні новації й перспективні тенденції роз­витку суспільства, що модернізується.

Саме на цьому рівні реально виявляється практичний ефект управлінської реформи в цілому - досягнення соціальною систе­мою нового рівня управлінських якостей. Сукупність цих нових управлінських якостей (інтегративної, дистрибутивної, екстрактив­ної, символічної) формує нову, більш високу, управлінську спроможність соціальної системи, що є і основним критерієм за­вершення управлінської реформи в цілому. І якщо конкретні пара­метри такої нової управлінської спроможності системи виявляють­ся здатними підтримувати економічне зростання, соціальну стабільність, демократію та культурний розвиток, то завершення управлінської реформи, як правило, збігається із завершенням процесу модернізації суспільства в цілому.

Зміна парадигми соціального управління вирішальною мірою визначається зміною функціонального імперативу управлін­ської системи. Для пострадянських держав, включаючи Україну, суть цієї трансформації - перехід від авторитарного до демокра­тичного управління соціальним життям. На загальносистемному рівні цей процес переходу змальовується як новий тип організації взаємовідносин між системою управління суспільством (передусім спеціалізованими структурами загальносистемного управління, що складають політичну систему суспільства) і громадянським сус­пільством як об'єктом управління.

Реалізація нової управлінської парадигми здійснюється че­рез низку фундаментальних принципів соціального управління, що визначають його демократичний характер.

Перший принцип - це принцип домінування громадської думки, що є конкретизацією у сфері управління загальновизнано­го принципу суверенітету народу. Оскільки в демократичному суспільстві єдиним джерелом влади є народ, то громадська думка розглядається як єдине джерело прийняття управлінських рішень усіма інститутами та структурами, що здійснюють соціальне управління.

Другий принцип - це принцип плюралістичної організації системи управління, що відображає закономірне в умовах свобо-

ди і демократії різноманіття інтересів та структур громадянського суспільства. Управлінський смисл загальносистемного принципу плюралістичної організації соціального життя полягає в тому, що кожна людина, кожна соціальна група, громадська організація чи інша соціальна структура, що не є антисистемним утворенням, повинні мати можливість впливати на процес прийняття управлін­ських рішень і шляхом такого впливу захищати свої інтереси.

Третій принцип - це принцип пріоритетності прав та свобод людини і громадянина, що в антиетатистському вигляді вирішує питання щодо першочерговості та підпорядкування завдань со­ціального управління (питання співвідношення "liberty" та "loyalty"). Для системи управління вирішальне значення цього принципу полягає у визначенні відправної точки побудови самої системи, виходячи з потреб соціального самоуправління, а не дер­жавної організації, а також у формулюванні основного критерію при вирішенні будь-яких конкретних управлінських проблем.

Звичайно, сам вибір механізмів управління зумовлений тра­диціями і культурою того чи іншого народу. На парадигмальному рівні основне завдання управлінської реформи може бути сфор­мульоване як перехід від безпосереднього контролю за суб'єкта­ми соціальної діяльності до контролю за системоутворюючими для цієї діяльності чинниками. Інакше кажучи, у центрі демокра­тичного управління існує неформальний контроль за тими чинни­ками соціального середовища, які детермінують поведінку, мотива­цію, орієнтири діяльності окремих людей і різних соціальних груп.

Саме із цього фундаментального принципу випливають і всі інші постулати демократичного управління в сучасному суспільстві: регулювання, а не контроль; рекомендації, а не вказівки; програму­вання тенденцій, а не конкретних дій; авторитарний тиск лише в ключових точках процесу, а не упродовж всього процесу та ін. Цим принципом визначаються й основні напрями структурної трансфор­мації управлінських інститутів. Одним із найважливіших чинників виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є ство­рення сучасної, ефективної системи державного управління.

Важливою причиною необхідності політико-адміністративно- го реформування є низька ефективність держави як політичного інституту, її неспроможність подолати кризові явища в економіці, політичну нестабільність, корупцію, зростання рівня злочинності, соціальну напруженість, а також посилення недовіри до всіх форм владних інституцій. Відповідно, основною метою адміністратив- ного реформування є підвищення єфективністі й результативності системи державного управління. Виходячи з цього можна виділити основні завдання політико-адміністративного реформування, а саме:

1)  налагодження адекватної взаємодії між політико-адміні- стративними структурами і суспільством;

2) автономізацію управлінських структур на основі розподілу управлінських повноважень;

3)  децентралізацію управлінських повноважень серед усе більшої кількості суб'єктів прийняття управлінських рішень;

4) поступову трансформацію ієрархічної системи управлін­ня в поліархічну;

5)  зниження затрат на систему державної служби і держав­ного управління;

6) перетворення інтегративної управлінської системи в інтер- курсивну тощо;

7)  підвищення професійністі і якості послуг з боку держав­ної служби;

8)  створення такої системи управління, яка б була спрямо­вана на надання якісних послуг населенню і суспільству;

9)  створення відкритої системи взаємодії всередині - залу­чення громадян до прийняття рішень на різних рівнях - від місце­вих громад до впливу на прийняття політичних рішень;

10)   підвищення відповідальності держави перед громадя­нами - в тому числі відповідальність за управлінські рішення та їх наслідки, розробити механізм контролю з боку суспільства на всіх рівнях управлінської ієрархії;

11) у цілому - орієнтація на громадян і на результат, а не на чиновників і процеси.

Серед різноманітних нормативно-інституціональних аспек­тів управлінської реформи першочергове значення має проблема інституціоналізації громадського контролю над процесом прий­няття та реалізації управлінських рішень, що здійснюється дер­жавними структурами. Вона може бути вирішена тільки шляхом формування системи взаємозв'язку між політичною системою та громадянським суспільством. Принципово новим в організації демократичного управління є налагодження механізму зворотно­го зв'язку між об'єктом і суб'єктом макросоціального управління, що привносить елемент соціального контролю в процес прийнят­тя управлінських рішень і ставить під громадський контроль сам процес формування управлінських структур.

Як це не парадоксально, але створення саме інститутів конт­ролю над власною діяльністю є пріоритетним завданням управлін­ських структур суспільства, що модернізується. В інтегрованому вигляді зміна управлінської парадигми при переході від автори­тарного до демократичного типу управління виражається в заміні прямого директивного контролю над соціальними процесами та структурами, що здійснюється управлінською підсистемою сус­пільства, на неформальний, так званий соціальний контроль. У загальносистемному плані й організація соціальної діяльності, і результати цієї діяльності в сучасних ліберально-демократичних державах визначаються саме застосуванням механізмів соціаль­ного контролю як основного способу соціального управління на відміну від патріархально-авторитарних суспільств, де застосову­ються механізми прямого силового примусу.

Формування соціального базису демократичного управління має йти поряд з процесом структурних перетворень власне управ­лінської системи. У цьому плані можна виділити кілька глобаль­них завдань модернізації державного управління, що вписуються у контекст реформ і є, по суті, способами системної організації державного управління, що модернізується [3, с. 79-80]. Зазначене має значення і для українського суспільства. Перше завдання - це побудова демократичної держави, в якій державний апарат досяг­не високого ступеня суспільного довір'я. Тут особливо важливі зміни як у виборчій системі та моделях поведінки виборців, так і підвищення якості управлінських послуг влади, що надаються суспільству. Друге завдання полягає у формуванні організаційної структури державного управління, в якій усі ланки державної влади у співпраці з місцевим самоврядуванням будуть забезпечувати належне управління процесами модернізації в українському суспільстві. Третє завдання - це трансформація державної служби з професійно замкнутої касти в публічний соціально-правовий інститут, що послідовно зорієнтований на практичне виконання Конституції та законодавства країни і проведення в життя сус­пільством ідеології, що отримала найбільшу підтримку виборців. Завдання четверте - удосконалення в державному апараті ме­ханізмів прямих та зворотних зв'язків, підвищення рівня його ра­ціональності та ефективності. П'ятим завданням є забезпечення державного управління достовірною та оперативною інформацією для управління процесом модернізації державного управління.

Цікавими є сучасні ідеї щодо застосування і реалізації в державному управлінні ринкових механізмів поведінкової суб'єкт- об'єктної взаємодії як важливий чинник успішної реалізації адміні­стративного реформування. Передусім це стосується реінжинірин- гового підходу до аналізу політико-адміністративної взаємодії. Відомо, що реінжиніринг полягає у створенні цілком нових, більш ефективних бізнес-процесів, а також у заміні існуючих в органі­зації процесів на більш продуктивні. Зазначене перепроектування базується на досить великій кількості принципів та рекомендацій. Деякі з цих принципів беруть свої витоки ще з тейлорівської школи наукового управління, а інші є зовсім новими. Сучасні інформаційні технології надають все більш і більш широкі можливості децент­ралізованим підструктурам організації обмінюватися інформацією, практично на тому ж рівні якості, коли вони були централізовани­ми. За вимогами цього підходу в процесу мають бути визначені межі, тобто початок і кінець, які встановлюються первинними входами, ініціаторами процесу і виходом, на якому видається ре­зультат первинному замовнику процесу.

Подібний погляд спонукає до уточнення поняття "політико- адміністративний процес", яке, на перший погляд, видається само­очевидним. Особливо якщо його мислити як своєрідну суму по­нять "політичний процес" плюс "адміністративний процес". По суті, політичний процес у даному разі розглядається в динамічно­му аспекті, на відміну від розгляду його в статичній площині. Полі­тичний процес як діяльність являє собою ту чи іншу технологію здійснення влади суб 'єктом політики. Однак остання пропозиція, на нашу думку, надто вже звужує тлумачення поняття "політичний про­цес". Це поняття, навпаки, варто вважати найбільш широким, а полі­тичні зміни і політичний розвиток вважати окремими різновидами політичного процесу, розкриваючи його в аспектах "стабільність (ста­ціонарність) - зміни" та "зміни кількісні - зміни якісні".

Тобто політичний процес постає як політичне явище, роз­глянуте у часовому вимірі. Тому окреслення поняття політичного процесу доцільно робити також через встановлення його зв'язку з поняттям політичного часу. Адміністративний процес у широко­му розумінні - "регламентований законом порядок діяльності органів виконавчої влади з реалізації покладених на них функцій" [1, с. 53], а у вузькому - це правоохоронна діяльність державних органів та судочинство у сфері адміністративних правопорушень. З огляду на це управління політичним процесом - це значною мірою

вміння політичних суб'єктів ефективно використовувати політич­ний час.

Важливим є також і фактор розвитку сучасного інформацій­ного суспільства як суспільства знань і пріоритету духовно-етич­них цінностей, що безпосередньо впливає на формування нової ідеології з точки зору пріоритету інтересів особистості і грома­дянського суспільства - на відміну від пріоритету технократичної складової модернізаційних перетворень. Передусім це стосується пріоритету соціально-управлінських змін на відміну від техніко- економічних підходів щодо еволюції й аналізу тенденцій суспільно­го розвитку. Саме концепції соціально-управлінських змін і гло­бальні соціальні реформи змінюють традиційні підходи до ресурсів підвищення якості управлінських перетворень та концепцій мо- дернізаційних змін. Розгляд сучасного інформаційного суспільства з погляду його системних характеристик як моделі соціальної організації дає можливість проаналізувати нові системні складові і перспективи перетворень з точки зору формування нового соціо- культурного середовища і, відповідно, нового типу соціальних зв'язків людини, держави, суспільства і культури. Саме в такому аспекті йдеться про взаємовплив процесів формування національ­ної моделі державотворення і соціокультурної орієнтації на євро­пейські та світові демократичні цінності.

Культурні традиції українського народу в цілому можна вва­жати сприятливими для культивування цінностей так званої гро­мадянської (активістської) культури, що є найбільш оптимальною основою становлення та функціонування демократичної системи управління.

Проте на нинішній стадії розвитку стихійне становлення ринкової економіки в умовах поляризації соціальних інтересів та зубожіння і люмпенізації значної маси населення ускладнює про­цес формування комплексу цінностей "економічної людини", що ґрунтується на принципах індивідуальної самодостатності, авто­номії індивіда від державних та корпоративних структур, само­організації, ініціативності, підприємливості, тощо.

Щоб уникнути загрози формування сурогатної індивідуалі­стичної системи ціннісних орієнтацій суспільства, що перебуває в перехідному періоді, потрібна цілеспрямована перебудова інсти­тутів виховання та соціалізації, що є складовим елементом управ­лінської реформи. Загалом успіх основних напрямів модернізації суспільства вирішальною мірою залежить від адекватності форм та методів соціального управління тим процесам, що ведуть до становлення нового типу соціальної організації. Саме управлін­ська реформа має бути покладена в основу стратегії модернізацій- них змін. Будь-який підхід, крім управлінського, до організації процесу модернізаційних реформ прирікає суспільство на кризу, нестабільність і деградацію.

Проблемним питанням залишається те, що сьогодні існує невідповідність процесів реформування системи державного управління і стратегічних напрямів розвитку сучасного україн­ського суспільства.

В основі ідеології сучасних трансформаційних перетворень повинні бути такі складові, як розвиток партнерських взаємовідно­син між державою, приватним сектором і інституціями громадян­ського суспільства, розробка механізму підвищення відповідаль­ності державного апарату та надання населенню якісних послуг, залучення громадян до процедур прийняття і контролю за реалі­зацією політико-управлінських рішень, тобто йдеться про критерії соціального ефекту діяльності суб'єктів державного управління.

Відповідно, актуальним є аналіз імператив змін управлінсько­го впливу держави як регулятора сучасних соціальних перетворень разом з активізацією самоврядних тенденцій громадянського сус­пільства. Але, на жаль, сьогодні ми спостерігаємо за ідеалізацією процесу формування нових державних інституцій, що авторизує владу і стримує розвиток активності громадянського суспільства.

Соціальна сутність сучасної держави пов'язана передусім з орієнтацією на потреби суспільства і розширенням її регулюючих функцій, дебюрократизацією управління, передусім підпорядку­вання професійного чиновництва демократично обраному політич­ному керівництву, а не з реалізацією адміністративних функцій "держави - арбітра". Важливим також є і розробка відповідних критеріїв ефективності - від затратного "процесного" принципу до принципу кінцевого результату, тобто задоволення інтересів суспільства. Реформування влади має передусім забезпечити поси­лення ролі держави в житті суспільства при одночасному зростанні участі громадськості в управлінських і політичних процесах [7, с. 10].

Україна, розробляючи вектори політико-адміністративного реформування, орієнтується на європейські стандарти демократії, виборів, політико-правової системи, механізми функціонування інституцій державного управління. Політико-управлінські пере­творення, які пов'язані з тенденціями розвитку постіндустріаль-

ного інформаційного суспільства, дають змогу зробити висновок про спільні тенденції розвитку і стратегії управлінських змін у різних країнах. Метою адміністративного реформування є підвищення ефективності і результативності системи державного управління, а також надання якісних послуг суспільству, саме в такому контексті йдеться про розвиток партнерських відносин між державою і гро­мадянським суспільством, гуманізацію державного управління, підвищення якості підготовки і реалізації управлінських рішень, всебічне запровадження ідеї "державного менеджменту" (пере­дусім маркетингову орієнтацію системи державного управління на потреби громадян), розвиток конкурентних відносин між дер­жавним та приватним секторами, децентралізацію як засіб роз­витку самоврядної парадигми управління й розвиток креативного мислення. Сутність і завдання нового державного менеджменту полягають у розробці механізму підвищення довіри до владних інституцій, завдяки формуванню нового типу партнерських взає­мовідносин політичних структур, адміністративно-виконавчих і громадянського суспільства; впровадженні механізму відкритості і прозорості діяльності владних структур, передусім виконавчої гілки влади; підвищенні якості надання управлінських послуг на­селенню, а також налагодження зворотного взаємозв'язку з насе­ленням, який дозволить адекватно оцінювати наслідки управлін­ських дій, результати впровадження політико-управлінських рішень, їх відповідність очікуванням, а також ступінь підтримки.

На загальнодержавному рівні успішно організувати різно­манітні аспекти реформування суспільства можна лише на основі цілісної концепції соціального управління, що спрямована на упо­рядкування процесу соціальних змін і свідоме та цілеспрямоване культивування тих з них, які виводять країну на новий рівень со­ціальної організації.

Відмітимо, що одним з пріоритетних завдань політико-адмі- ністративного реформування є також переорієнтація традиційної пострадянської номенклатурної бюрократії на формування нової філософії взаємовідносин з політичним істеблішментом і інсти­туціями громадянського суспільства, громадянами виходячи з кон­цепції побудови нових бюрократичних відносин так званої "відпо­відальної бюрократії". При цьому важливо пам'ятати, що зміни бюрократичних відносин повинні бути адекватні змінам, які відбуваються в суспільстві, інакше вони не будуть ефективними і тривалими. Йдеться передусім про готовність громадян бути задія- ними у процесі вироблення, прийняття і контролю політико-адмі- ністративних рішень, тобто перейти від пасивного об'єкта, що спо­стерігає за процесами, до активних дій, які перетворять його у рівноправного партнера, суб'єкта впливу на процес реалізації полі- тико-адміністративних рішень.

Висновки

1.  Стратегічні тенденції розвитку сучасної системи держав­ного управління пов'язані із становленням соціальної держави. Критерієм ефективності політико-адміністративних перетворень за таких умов є результативність і соціальний ефект управлінської діяльності як інструменту задоволення інтересів суспільства.

2. Одним із напрямів демократичного політико-адміністратив- ного реформування є передача частини функцій держави грома­дянському суспільству, виходячи з того, що суспільство, громадя­ни готові взяти на себе відповідальність реалізовувати ці функції.

3.   Основні завдання політико-адміністративного реформу­вання передбачають налагодження адекватної взаємодії між полі- тико-адміністративними структурами і суспільством, децентраліза­цію управлінських повноважень серед усе більшої кількості суб'єктів прийняття управлінських рішень, а також автономізацію управлін­ських структур на основі розподілу управлінських повноважень.

4.  Необхідно створити таку системи управління, яка б була спрямована на надання якісних послуг населенню і суспільству, а також поступову трансформацію ієрархічної системи управління в поліархічну. Це можливо завдяки створенню відкритої системи взаємодії - залучення громадян до прийняття рішень на різних рівнях - від місцевих громад до впливу на процес прийняття полі­тичних рішень на національному рівні, а також підвищення відпо­відальності держави перед громадянами - у тому числі відпові­дальність за управлінські рішення та їх наслідки.

5.  Слід розробити дієвий механізм контролю влади з боку суспільства на всіх рівнях управлінської ієрархії.

6. На сьогодні досвід посткомуністичних держав однозначно засвідчує: успіх спостерігається лише там, де за основу національ­ної моделі модернізації взято процес зміни парадигми соціально­го управління суспільством. В усіх інших випадках (коли в центрі модернізаційних змін були корпоративні інтереси, геополітичні пріоритети, абстрактні цінності чи принципи) країни надовго опи-

нялися в кризово-стагнаційному стані, що нерідко супроводжу­вався конфліктами та дестабілізацією.

7. Успіх основних напрямів політико-адміністративних змін у суспільстві вирішальною мірою залежить від адекватності форм та методів соціального управління тим процесам, що ведуть до становлення нового типу соціальної організації.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте основні форми взаємодії та взаємовпливу політики й управління.

2. Визначте методологічні підходи до аналізу дихотомії "полі­тика - управління".

3. Проаналізуйте співвідношення політичної науки і науки дер­жавного управління в аналізі політико-адміністративних процесів.

4.  Дайте характеристику поняття "політико-адміністратив- на" система.

5. Як співвідносяться групові, суспільні і державні інтереси в політико-адміністративній взаємодії?

6.  Розкрийте зміст поняття "соціальна ефективність" у полі- тико-адміністративному управлінні.

7.  У чому полягає вплив ринкових методів управління на систему політико-адміністративного управління?

8.  Проаналізуйте критерії ефективності політико-адмініст- ративного управління.

9.  У чому полягає вплив ринкових методів управління на систему політико-адміністративного управління?

10.  Як співвідносяться методи політико-адміністративного управління і принципи демократії?

Список використаних джерел

1. Адміністративний процес // Юрид. енцикл. - К. : Вид-во "Укр. енцикл. ім. М.П. Бажана", 2004. - Т. 1. - С. 53-58.

2.  Бебик В. Глобальне громадянське суспільство: теорія, методологія, менеджмент / В. Бебик // Політ. менеджмент. - 2006. - № 2 (17). - С. 140-147.

3. Глазунова Н. И. Система государственного управления / Н. И. Глазунова. - М. : ЮНИТИ, 2005. - 551 с.

4.  Государственное управление и государственная служба в трансформирующемся обществе / под ред. Ю. В. Яковца. - М. : Изд-во РАГС, 2001. - 169 с.

5.  Дмитренко М. Політична культура особистості транс­формаційного суспільства: проблеми визначення та формування / М. Дмитренко // Нова парадигма. - 2004. - Вип. 40. - С. 179-183.

6.  Корниенко В. И. Формирование управленческих команд нового поколения / В. И. Корниенко. - М. : Изд-во РАГС, 2000. - 262 с.

7.  Лахижа М. Теоретичні основи та реалії реформування владних органів України / М. Лахижа // Вісн. ДСУ. - 2005. - № 1. - С. 9-12.

8.  Політичні процеси в умовах демократизації українського суспільства. Конспект лекцій до дистанційного курсу. - К. : Центр навч. л-ри, 2007.

9.   Bertelli M. Public Administration and the Constitution / M. Bertelli, L. Laurenc. - Johns Hopkins University Press, 2006.

10. Boin A. The Politics of Crisis Management: Public Leadership Under Pressure / A. Boin. - New York : Cambridge University Press, 2005.

11.  Bozeman B. Public Management Strategies / B. Bozeman, J. Straussman. - San Francisco : Jossey Bass, 1990.

12.   Braibant G. The past and future of public administration International Review of Administrative Sciences / G. Braibant. - 2002; 68; 333.