3.3. Політична ідентифікація особистості та її залучення до публічної політичної діяльності

не використовують ефективно в політико-управлінських інститу­ціях в українському суспільстві.

На процес політичної ідентифікації суттєвий, а нерідко й вирішальний вплив справляють сформовані ідентичності, зокрема соціоекономічна, етнічна, релігійна, інформаційна. Проте політич­на ідентифікація є мінливим утворенням, яке може несподівано трансформуватись залежно від соціально-політичних факторів впливу в суспільстві.

Про особу

Механізмами регулювання поведінки особистості виступа­ють державні та громадські інститути, ідеології та релігії, традиції і звичаї, нарешті, соціальне середовище та економічні умови, де протікає все життя людини. Якщо ж людина хоче впливати на полі­тику або змінити її, має приєднатися до соціальної групи, полі­тичної партії або руху, чиї політичні позиції збігаються або близькі з її власними. Політику творять люди, її суб'єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути.

Георг Гегель відзначав, що особа чогось варта тільки тому, що є частиною держави. Він же підкреслював, що особа знахо­дить свободу в ретельному виконанні обов'язків перед державою.

Держава, влада покликані забезпечити стан, що відповідає природі людини, а звідси вимагається вдосконалення політичної структури суспільства. Цінність держави, говорив англійський філософ Джон Стюарт Мілль, визначається цінністю її громадян. Доброчесність держави полягає в намаганні зробити своїх підданих добрими та освіченими. Політична свобода людини починається відтоді, коли вступають у дію прийняті в державі закони.

Політична реальність наших днів дає приклади, коли активіс­ти певної партії легко і безболісно змінюють свої політичні уподо­бання, прихильності та орієнтації, стають "незламними борцями" за інші політичні ідеали. Сьогодні так себе поводять навіть окре­мі депутати Верховної Ради України.

За радянської влади мала місце псевдоідентичність, оскільки механізми формування її мали примусовий характер, так званий "ідентифікуючий примус загального". Ідентичність не повинна бути примусовою, індивід завжди повинен мати можливість для власного вільного вибору, можливість диференціації та автономії. Так, ідентичність формується в демократичних суспільствах і цього вимагає процес стійкого розвитку суспільств, щоб особистість самостійно здійснювала свій політичний вибір.

Перш за все спинимося на феномені політичності.

Політичність - це невід'ємна якість особистості, як біо- логічність, фізіологічність, соціальність. Ще Аристотель у свій час назвав людину політична тварина, маючи на увазі, що громадянські якості є властиві особистості.

Політичність особистості формується низкою соціально- психологічних політичних передумов. Такими, зокрема, є:

•   потреби в орієнтації, інформації, знання про ймовірність настання якихось політичних подій, час і місце їх появи, рівень небезпеки;

•   інтерес до різних політичних процесів у суспільстві;

•  уявлення про політичний устрій суспільства;

•  реагування на управлінські процеси в суспільстві;

•   відчуття прагнень інших людей керувати людиною;

•   потреби уникнути керування власною поведінкою іншими людьми.

Політичність - це здатність людини сприймати, засвоювати політику, реагувати на її вияви, виробляти адекватну лінію поведін­ки. Політичні явища зачіпають обидві сфери особистості: раціо­нальну та емоційну. Відтак політичність включає в себе розуміння політики, знання, ставлення, сприймання, відчуття політики. Полі­тичність до певної міри властива більшості людей, а не лише тим, хто входить до якоїсь партії, є активістом громадсько-політичного життя. Якість політичності вимірюється вірою, довірою та участю в політиці. Найвищим виявом політичності особистості є гро­мадянськість, тобто свідоме активне включення в процеси полі­тичної життєдіяльності суспільства.

Скласти думку про рівень політичності можна, зіставляючи його з рівнем соціальності особистості, оскільки між ними існу­ють надзвичайно складні й малодосліджені, але серйозні зв'язки. Слабоадаптована особистість сприймає прояви політики не далі як на інтуїтивному рівні, оскільки процес розвитку політичності особистості йде після розвитку її соціальності, слідом за ним, а з часом спільно один з одним. Бажано мати на увазі і те, що не­участь у політиці ще не означає аполітичності.

Ідеологічна (політична) заангажованість є різновидом со­ціального сприйняття, що проявляється в концентрації особистіс­тю своїх думок і волі на власній участі в реалізації певних ідей

суспільно-політичного устрою. Це певний психічний стан зацик­леності на ідеях певної політичної партії, на безумовності власної участі в політичному житті суспільства, на обов'язковості опозицій­ності до інших політичних ідеологій.

Найважливішим критерієм, який визначає рівень ідеологічної заангажованості, є співвідношення раціонального та емоційного в структурі особистості. Чим сильнішим є емоційне сприйняття, тим слабшим є прагматичне.

Психологи і політики вважають, що чим вища політична культура, тим нижчою має бути її ідеологічна, політична заанга- жованість.

Кожна партія з 164 має свої ідеологічні засади. Партійна ідео­логія визначає свої ідеологічні та управлінські функції. Такими загальними функціями можна вважати наступні:

-  формувати типи мислення і поведінки;

-  скеровувати соціальні дії особистостей, малих і великих груп (тобто політику, економічні відносини та інші сфери суспільного житія) відповідно до інтересів і потреб певних груп суспільства.

Конкретність політичної ідеології вказує на її окремість. Кожна окрема політична ідеологія ніколи не була і не може бути цілісним, відповідно до потреб суспільного розвитку світобаченням та світотворенням. Це є лише одна з течій у суспільно-політичній думці, позаяк виражає позицію тільки окремих соціальних груп (марксизм). Придатну для всього суспільства ідеологію не може виробити жодна, навіть найгеніальніша особистість, - так гово­рив у свій час Гегель. Досить цікаві у цьому контексті спостере­ження К.Г.Юнга. Він зазначав, що природа, як відомо, не така щед­ра в розподілі своїх дарів, щоб поєднувати сердечну доброту з інте­лектуальною обдарованістю. Як правило, надлишок одного веде до недостачі іншого, і будь-яка здатність удосконалюється за ра­хунок інших. Особливо болючою в цьому відношенні є якраз не­відповідність між почуттям та інтелектом, які, як відомо з досвіду, погано уживаються в одній особі. Не може виробити придатну для всього суспільства ідеологію і якась політична партія. Навіть най- загальніші ідеї - соціальна, демократична, національна не є все­осяжними для суспільства.

Інтровертність ідеології, як зазначає О.Козлова, приховує потенційну соціальну небезпеку для суспільства та індивіда, оскільки в системі ідеологічно вибудуваних групових цінностей самозбереження цілком може трактуватися надто широко, виправ­довувати експансію даної групи щодо інших груп, щодо "не нас" (усі, хто не з нами, той проти нас, той для нас загроза, яку треба ліквідувати заради самозбереження). Подібна експансія групи (нації, класу та ін.) і здійснювалась не раз у цілковитій відповід­ності з її ідеологією.

Одна із функцій ідеології - створення і поширення політичних міфів, які особливо паразитують у закритих тоталітарних системах.

Кожна окрема ідеологія - тупикова для розвитку людства, оскільки є лише часткою великого комплексу уявлень, вираженою тільки частиною суспільства, наприклад, окремою партією. Це підтверджує досвід XX ст., коли ідеології, надто крайні, ставали панівними, і зрештою призводили до краху цілої соціальної сис­теми. Плюралізм ідей - природний стан масової свідомості. Саме плюралізм ідей може бути одним із факторів прогресу, оскільки виховує здатність терпіти навколо себе різномислячих, сприйма­ти їх як об'єктивну даність, рівних собі, гідних поваги. Сьогоднішнє українське суспільство хитке ідеологічно. Однак українська мен­тальність, яка включає терпимість, розважливість до сприйняття інших, перевагу іронічності над категоричністю, зневагу до вож­дизму тощо, це сприятливий чинник плюралізму думок. Плюралізм думок засвідчує і ст. 15 Конституції України.

XX ст. - це століття ідеології, яке характеризувалося запек­лою боротьбою між ідеологіями комунізму, фашизму та лібераль­ної демократії. Ця епоха вже завершилась! Тепер ми вступили в епоху, де культура, культурні фактори, інформатика, духовність, інноваційність відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики.

Політична свідомість виявляється та існує поряд з іншими формами суспільної свідомості загалом, - такими як релігійна, філо­софська, правова, моральна, естетична, економічна, екологічна та ін.

Масову політичну свідомість можна визначити як суб'єктив­не відображення масовим суб'єктом політичного буття, політич­них відносин та всіх пов'язаних з ними явищ. Масова політична свідомість включає ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, настрої, ілюзії, помилки, традиції, звичаї, звички мас людей, які є відобра­женням політики та політичних відносин. Політична свідомість являє собою усвідомлення сфери політики соціальними суб'єкта­ми, знань про політику та її оцінок.

Політологія виділяє протилежне явище - аполітичність як свідоме або несвідоме виключення особистості зі сфери політи­ки. Тобто аполітичність розглядається як процес, як рух певного суспільного явища. Нас же вона цікавить як психологічний стан особистості, як комплекс таких якостей людини, що разом узяті характеризують певний відхід особи не лише від будь-якої участі в процесах управління суспільними зв'язками, а й від виявів власне інтересу до політики. Такий психологічний стан має свої ознаки:

•  байдужість до політичних явищ, нейтральне ставлення до них;

•  утрата інтересу до процесів не лише в суспільстві загалом, а й у соціальній структурі, до якої належить людина;

•   перехід від знецінення політичних ідеалів до повного не­прийняття їх ідейних канонів;

•  розчарування щодо самих політиків;

•   втрата суспільних ідеалів, сподівання лише на власні можливості;

•   певний свідомий відхід від політики;

•   розвиненість інтелекту особистостей, далекість від полі­тики тощо.

Буває й так, що людина глибоко розуміється в політиці, але пасивна, оскільки поглинула у власне свою професійну справу: художники, практичні психологи, лікарі, фізики, різного напряму практики. Сила самоактуалізації в них така, що не дозволяє лю­дині розпорошуватися. Такі особистості потребують активних політико-управлінських впливів, оскільки вони є теж учасниками в розвитку політичних процесів.

Внутрішнім збудником політичної активності особистості є її потреби.

Вони знаходять вияв у такому психічному стані людини, який відчувається або усвідомлюється як незадоволеність, напруженість і який треба усунути для відновлення відповідності між внутрішнім і зовнішнім світом особистості.

Існує два рівні потреб "homo politikys":

1. Потреба орієнтації в політиці притаманна всім без винят­ку особистостям, які в процесі політичної соціалізації оволоділи елементами політичної культури.

2. Потреба самоактуалізації в політиці властива і навіть обо­в'язкова для всіх активних учасників політичного життя: від рядо­вого члена партії до лідера.

Намагання політично програмувати людину через ЗМІ, пе­ретворити її на засіб конструювання ідеологічних, економічних та інших систем може призвести до виродження особистості, за висловом Х.Ортеги-і-Гассета, в "людину-масу", яка є повторен­ням "загального типу", що може викликати внутрішній протест і активний спротив, коли спрацьовує історична пам'ять, закладена в колективне підсвідоме людини [7]. Цим і можна пояснити відсутність бажання у більшості громадян України вступати до партій, яких в Україні 164, а налічують вони у своїх лавах близько 5 відсотків населення.

Критерієм сформованості політичної ідентичності виступає політична активність, політична позиція особистості, яку потрібно кожному громадянину формувати. З цього приводу досить суттє­вою є думка О.Бісмарка, що "навіть якщо ви не бажаєте займатися політикою, все одно ні політика, ні суспільство не дозволять вам залишатися осторонь". Тому слід нам сьогодні з колишньої ра­дянської системи дещо корисне з ідеологічної роботи повернути, а то буде так, як писав Д.Белл, "частину суспільства ЗМІ перетво­рять на стадо баранів".

У всьому світі люди вирішують проблему самоідентифікації, люди прагнуть знайти відповідь на одне з найголовніших питань, що постає перед людством: хто ми, в якому світі живемо, як нам у ньому бути? Як правило, вони відповідають на це питання в кон­тексті своїх найбільш важливих цінностей. Їх відповідь зумовле­на минулим, релігією, мовою, історією, традиціями і суспільними інститутами та сучасними демократичними надбаннями, менталі­тетом етносу, нації. Люди подумки приєднують себе до якоїсь куль­турної групи, наприклад до племені, етнічних груп, релігійних громад, націй або цивілізацій. У XXI ст. загроза для країн з боку іншої (культурно схожої) країни буде менш вірогідною, ніж не­безпека, що йтиме від країни, яка відрізняється від неї культурою та вірою. За часів "холодної війни" світ був розділений на ідео­логічні групи: "вільний" світ на чолі із США, комуністичний блок, який очолював СРСР, і менш розвинені країни третього світу, де відбувалися більшість подій "холодної війни".

Сучасна глобальна політика є більш складною. Уже немає згаданих трьох груп, натомість існує вісім основних цивілізацій: західна, православна, китайська, японська, мусульманська, індуїст­ська, латиноамериканська та африканська цивілізації, - так твер­дить З.Бжезинський, відомий політик США та світу.

3.4. Механізми прийняття політико-управлінських рішень та їх впливи на становлення політики демократичного врядування в Україні шляхом перезавантаження мислення

Поняття політико-управлінських рішень - центральний еле­мент перетворення політичних вимог різних груп і громадян у доступні для всього суспільства засоби регулювання соціальних відносин.

Таким чином, простіше - прийняття рішень - це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами.

Сьогодні в психолого-політично-управлінській науці скла­лися два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень - нормативний та поведінковий.

Нормативний підхід трактує його як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях. Для оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі та інші моделі в системі прийняття політико-управлінських рішень.

Поведінкова теорія, яка розглядає прийняття політико-управ- лінських рішень як специфічну взаємодію людей, зорієнтовану на описання різноманітних факторів, які впливають на прийняття політичних рішень у конкретній ситуації. Процес прийняття полі­тичних рішень - це цілий симбіоз раціональності та ірраціональ­ності, раціональної взаємодії структур і інститутів влади та знач­ного суб'єктивізму управляючих.

Процес прийняття рішень проходить у кілька етапів: підго­товчий, власне прийняття рішень та їх реалізація.

Підготовчий етап прийняття рішень. На цьому етапі ви­бирають вимоги та проблеми політичного характеру. Формується порядок дня (сукупність проблем), які необхідно розв'язувати полі­тичними засобами і методами регулювання.

Від уміння визначити важливі проблеми залежить, чи здат­ний правлячий режим упередити політичні події, чи можливо за­побігти виникненню криз, чи буде на них реакція "постфакт". Як правило, на цьому етапі різні групи відстоюють власне розуміння того, в якій черговості потрібно вирішувати важливі суспільні проблеми. Актуальну роль у цьому процесі відіграють різні структу­ри - формальні (парламентські комітети, комісії, лобіюючі групи) і неформальні (міжособистісні об'єднання політиків, експертів і т. ін.).

Важливою умовою вироблення "порядку денного" є одер­жання інформації щодо тих принципових моментів, які повинні враховуватись при прийнятті політичних рішень. Інформація має відповідати закону, правилам, нормам у державі і враховувати за­гальнолюдські надбання. Проблеми та протиріччя, що виникають на підготовчому етапі, можуть бути вирішені в процесі наступних фаз прийняття рішень (протиріччя між правлячою елітою й опо­зицією, лідерами і технічним персоналом апарату управління, між галузевими сегментами правлячої еліти (військової, адміністра­тивної, аграрної, промислової) тощо.

На основі виробленого та скоординованого "порядку дня" формуються політичні цілі розвитку і засоби їх досягнення. Мо­жуть бути поставлені короткострокові, довгострокові, проміжні, кінцеві, першочергові, другорядні цілі. При цьому головним є формулювання фактичних цілей, які можуть суттєво відрізнятися від запропонованих (декларованих), які спрямовані в основному на формування громадської думки.

Політичні цілі формуються на своєрідному перехресті дії трьох типів інститутів: офіціальних органів влади, груп інтересів та механізмів громадськості. Однак центральну роль у цьому про­цесі завжди відіграють вищі інститути держави, де сходяться всі форми тиску політичних сил.

Враховуючи вплив різних політичних сил, політичні цілі формуються, як правило, у вигляді альтернатив, які пропонують кілька варіантів досягнення необхідних результатів, або надаєть­ся можливість реалізації однієї цілі різними способами - "розумна політика" має справу з вибором різних варіантів прийняття полі- тико-управлінських рішень.

Приймати рішення можуть як певні індивіди (політики, дер­жавні службовці), так і групові суб'єкти (формальні і неформальні).

Групові політико-управлінські рішення відрізняються більшою обміркованістю, але і певною невизначеністю відповідальності.

Окремі політики, які несуть персональну відповідальність за прийняті рішення, сприяють зростанню цілеспрямованості в досягненні мети. Водночас діяльність конкретної людини завжди відкриває більше можливостей для різних тіньових впливів на прийняття ними професійних рішень. Отже, бажано надзвичайно відповідально продумувати сутність та якість прийняття рішень на кожному етапі.

Методи прийняття політичних рішень. Методи прийнят­тя рішень залежать від специфіки вирішення завдань і традицій, що склалися в структурах управління. Проте частіше всього полі­тики йшли шляхом спроб і помилок, покладаючись на власний здоровий глузд, розум та інтуїцію. Цього на даному етапі розвитку світового політичного процесу недостатньо, тим більше в україн­ському суспільстві, яке ще трансформується.

Визнані авторитети в галузі управління, зокрема Ч. Ліндблюм, вважають, що на сьогодні мають місце два основних методи прий­няття рішень: раціонально-універсальний і метод послідовних обмежень. Перший - передбачає раціональне виділення проблеми і вибір шляхів її вирішення, які найбільше відповідають меті.

Але на практиці політики виходять не стільки з оптималь­ного, скільки з можливого способу дії. Мають місце і проблеми, які з'являються в процесі прийняття рішень, тому політики частіше використовують метод послідовних обмежень ("метод відгалу­жень"), що дає можливість вносити поправки.

Етап реалізації управлінських політичних рішень. На цьому етапі центри влади перетворюють у життя прийняті ними рішення. В цілому цей етап характеризується наростанням конф­ліктності, оскільки рішення, які задовольняють далеко не всіх суб'єктів політики, повинні бути тією чи іншою мірою прийняті ними для виконання. При цьому протидіяти владі буде не тільки опозиція, але часто підлеглі органи влади, що прагнуть пристосу­вати рішення зверху для захисту своїх потреб та інтересів.

Органам, які реалізують ці рішення, необхідно "знати, коли починати, що запропонувати, як діяти", щоб досягти політичної згоди навколо сформульованої проблеми. Усі запропоновані рішення мають бути як мінімум виведені в директивну й узаконену форму, повинні передбачати відповідальність конкретних осіб за виконання рішень, володіти певною адресністю [1]. Цього часто не спостері­гаємо в українському політикумі, оскільки недостатнім є контроль за прийняттям рішень.

Виконанню управлінського задуму сприяють визначення стратегії, вибір характеру дій (налаштованість на конфлікт, співро­бітництво, застосування насильницьких чи консенсусних методів, маніпулювання, введення в оману громадськості і т. ін.).

Як правило, прийнято виділяти кілька основних типів реаліза­ції рішень: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм, радика­лізм. Кожному з цих типів здійснення політичного курсу відпові- дають певні методи власного регулювання, характер взаємовідносин влади і населення, інформаційний режим панування.

Популізм як основний засіб досягнення мети пропонує пряму апеляцію до громадської думки, безпосередню опору на масові настрої. Правлячі еліти прагнуть виробити певний лозунг, заклик до населення, реалізація якого, на їх думку, забезпечить подолання всіх протиріч і швидкий рух до успіху. Нерідко в таких випадках використовують підлабузництво ("комуністи - на чолі суспільного прогресу"), залякування зовнішньою або внутрішньою загрозою ("правлячі кола - у владі мафії"), необгрунтовані обіцянки.

Головна риса консерватизму - в політиці домінує установка на збереження структури та функцій державних органів влади, традиційних форм і методів політичного регулювання. Такі мето­ди управління характерні для стабільних політичних режимів. Це посилює патріотичні настрої та сприяє збереженню цілісності сус­пільного й політичного організму.

Елітизм - курс на відсутність взаємодій з електоратом, змен­шення інформованості населення, закритий характер прийняття та здійснення політичних рішень на всіх етапах.

Прямо протилежні результати приносить радикалізм полі­тичного управління, рідко такий підхід дає якісні зміни суспіль­них відносин. Насильство - основний метод управління.

Демократизм як метод орієнтується на реальні потреби та запити громадян. Культивуючи атмосферу взаємовідповідальних відносин між пересічними громадянами та елітою, демократична політика домагається довіри людей, прагнення лояльного співробіт­ництва з владою. Співробітництво з опозицією теж має місце, з арсе­налу управління виключаються засоби жорсткості та насильства, со­ціального примусу, популярною є самодисципліна та самоконтроль.

Таким чином, вміння використовувати вимоги теорії прий­няття політико-управлінських рішень набуває особливого значення в періоди інтенсивних змін політичних систем, їх трансформації та модернізації. Це мають робити спеціалісти-менеджери сфери політичних та соціальних інститутів держави.

Політико-психологічне явище є своєрідним психічним станом, який містить у собі певну величину психоенергії високої поляр­ності. Отже, політика - це специфічна форма існування психічного, яке "вливає" в соціальну психіку суспільства позитивну, нейтраль­ну чи негативну психоенергію.

Складовими політико-психологічного потенціалу суспільст­ва є: ідейно-психологічний, інертно-психологічний, духовно-психо­логічний, контрастно-психологічний, міжетнічно-психологічний, релігійно-психологічний, елітно-психологічний, управлінсько-пси­хологічний, інформаційно-психологічний та інші потенціали як складові розвитку політичного процесу. Вони потребують глибоко­го психоаналізу вченими-психологами, соціологами і політиками та управлінцями.

Формування та утвердження елітарної культури в системі становлення політики демократичного врядування в Україні

Вперше поняття "культура" запропонував Марк Туллій Ци­церон для визначення філософії як культури розуму. На даному етапі найбільш прийнятним із близько п 'ятисот визначень культу­ри є наступне: культура - це сукупність досягнень людського сус­пільства у виробничій, суспільно-політичній та розумовій діяль­ності. Словом, культура твориться людиною і творить людину. Тому і правомірно сказати, що культура є вершиною та першопочатком діянь людей, етносів, умовою досягнень людства і водночас цими діяннями. Так воно і є в політиці, яка має бути елітарно сформова­ною та реалізованою.

Сучасне пов'язує нас не лише з минулим, - воно містить у собі пориви у майбутнє, оскільки в культурі мають своє наявне буття не лише традиції, але й новації, які проявляються в усіх сфе­рах життєдіяльності людей, зокрема і в системі розвитку політики демократичного самоврядування в Україні на сучасному етапі дер­жавотворення.

Незважаючи на внутрішні проблеми в процесі демократи­зації українського суспільства, сучасна політико-управлінська еліта змушена більш активно шукати відповіді на виклики в процесі розвитку демократичного самоврядування, де формування та утвердження елітарної культури буде надзвичайно вагомим чин­ником подолання цих викликів.

Основні традиції елітарної культури були закладені ще ста­родавніми греками, а після сприйняті та розвинуті німецькими романтиками, а також відомими своїми елітологічними напрацю- ваннями видатними мислителями, такими як А.Шопенгауер, Ф. До- стоєвський, Ф.Ніцше, Х.Ортега-і-Гассет, М.Бердяєв та ін.

А.Шопенгауер розвінчав "нудний світ утилітаризму", світ "людей користі", збіговиська нездар, серед яких творці - рідкісний виняток, парадоксальне відхилення від норми. Він вважав, що ге­ніальні твори приречені на нерозуміння публіки, що "найбільш благородні творіння генія для тупої більшості завжди залишають­ся книгою за сімома печатками".

У своїй книзі "Занепад Європи" О.Шпенглер, як і Ф.Ніцше, пов'язує декаданс західної культури з феноменом "омасовлення". Цивілізація замінює культуру, справжня духовна еліта вже не може утвердити себе в "омасовленому" мистецтві, вона замінюється псевдоелітою товстосумів і політиків.

Цілісна концепція елітарної культури, на противагу масовій, представлена в книзі іспанського філософа XX ст. Хосе Ортеги-і- Гассета "Повстання мас". Він ратує за суто елітарну культуру професіоналів, чого так не вистачає в системі розвитку демокра­тичного врядування на сучасному етапі трансформаційних пере­творень в Україні. До маси, на думку Ортеги-і-Гассета, духовно не належить той, хто задовольняється готовою думкою. Навпаки, елітарна особистість не цінує вже готових думок, узятих без пере­вірки, без праці. Вона цінує лише те, що до цього часу було недо­ступним для неї, те, що доводиться здобувати власними інтелек­туальними зусиллями, а не козиряти "купленими дипломами".

М.О.Бердяєв у праці "Філософія нерівності" стверджує, що так звана масова культура суттєво відрізняється від елітарної тим, що вона позбавлена фактора творчості. Масова культура, на відміну від елітарної, імітує любов, але не відображає її внутрішньої духов­ної глибини. Культура більшості сучасної політико-управлінської еліти не є елітарною, їй бракує елітності знань та аристократизму духу, відповідальності за реалізацію політичних обіцянок та рішень.

Нинішня ситуація в Україні поки що не може стати базовою основою справжньої модернізації країни. Причин для цього багато: 1) відсутність справжньої філософії реформ; 2) бездуховність окре­мих елітарних груп; 3) безвідповідальність за обіцянки, нечесність та аморальність на шляху до їх реалізації, оскільки виконання обі­цяного може стати на заваді збагаченню окремих владних персон.

Має місце також ціла низка факторів, що впливають на фор­мування життєвих цінностей та становлення політики демокра­тичного врядування:

• роз'єднаність національної еліти щодо соціально-економіч­них, партійно-ідеологічних, регіонально-мовних та культурних питань;

•   слабкість і суперечливість у системі функціонування та управління в соціально-економічних та політичних інститутах, що проявляється в конфліктності між гілками влади та неефективній законодавчій і виконавчій діяльності депутатського корпусу;

•   падіння моралі в суспільстві в цілому через корупційну діяльність чиновників судових органів та інших силових структур.

Управління в державі завжди мають здійснювати найкращі люди, такі, які задовольняють професійний, етичний та політич­ний ценз суспільних інституцій. Справедливою є думка народу про те, що "влада, позбавлена довіри та авторитету, гірша за явне безвладдя". Насправді, довіра до влади та владних структур в Ук - раїні сьогодні є вкрай низькою, про що свідчать дані соціологіч­них досліджень.

Елітарна культура в системі розвитку демократичного вря- дування передбачає управління суспільними потребами, досягнен­ня консенсусу інтересів як єдино можливого шляху до прогресу цивілізаційного розвитку українського суспільства.

Якщо вникнути в сутність елітарної культури демократич­ного врядування, то можемо виділити основні механізми її утвер­дження, а саме:

•   підбір професійно підготовлених особистостей;

•  дотримання правових засад;

•   утвердження єдності навіть за плюралізму думок демо­кратичного управлінського волевиявлення;

•   чітке означення цілей, яких можливо досягнути сьогодні та на стратегічну перспективу;

•   осмислення та віднайдення механізмів досягнення спіль­ності інтересів тих, хто управляє, і тих, ким управляють, що ство­рює умови єднання з метою спрямування демократичного вряду- вання у відповідному прогресивному напрямі;

•   врахування основних тенденцій та закономірностей сус­пільного розвитку на даному етапі державотворення та у світово­му контексті, зокрема ЄС та інших міжнародних організаціях.

Досвід країн ЄС свідчить, що шляхи утвердження елітарної культури в системі розвитку політики демократичного врядуван- ня в Україні є неможливими без сильної виконавчої влади, відпо­відно без елітарно підготовлених керівників та менеджерів, які володіли б сучасними професійно-управлінськими навиками, по­чуттям відповідальності, совісливістю, правовою культурою, то­лерантністю, громадянською позицією, високою моральністю та вмінням спілкуватися між собою і з народом. Це є ті засади, які формують нову елітарну культуру особистості - управлінця з дер­жавницькою психологією, яка здатна утверджувати елітарну куль­туру в систему демократичного врядування та засвідчуватиме новітні тенденції демократичних перетворень в українському суспільстві.

Висновки

1.  Сучасний історичний період характеризується глибокою та всебічною кризою тоталітарних та авторитарних політичних режимів.

Політичний процес - один із сутнісних процесів, соціально- політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики.

2. Політичний процес характеризує певну сторону, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політич­ну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя - політичній.

Політична свобода, самовизначення особистості стосовно держави та влади, її законів зумовлюють раціоналізм політичного життя, забезпечують громадянський правопорядок. Визначаючи мотиви дій людини в політиці, необхідно зрозуміти поведінку й визначити, наскільки вони усвідомлюються особою в політиці, щоб зуміти передбачити ймовірність змін, зрозуміти, яку мету пере­слідує особа, реалізуючи свою політичну поведінку.

3.  Важлива в політичному процесі стадія реалізації норма­тивних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу позначається уміння владних структур досягти відповід­ної реалізації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпорядкувати їм масову поведінку громадян, населення.

У житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але й інститути дер­жавної влади.

У реалізації управлінських рішень виділяються кілька ос­новних поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм, радикалізм. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняється певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин влади і народу, відповідним типом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Питання для самоконтролю

1. Що слід розуміти під поняттям "політичний процес"?

2.  Дайте своє бачення розуміння взаємозв'язку політичного процесу суспільства й управління.

3.  Які основні режими протікання політичного процесу?

4. Що Ви розумієте під поняттям "політична ідентифікація"?

5.   Які соціально-психологічні передумови формують полі­тичність особистості?

6.  Які функції партійної ідеології? Розкрийте питання через ідеологічну роботу будь-якої з провідних партій в Україні.

7.  Що включає в себе масова політична свідомість?

8.  Сутність та прояви аполітичності.

9.  Розкрийте суть понять "нормативний" та "поведінковий" підхід прийняття політико-управлінських рішень.

Список використаних джерел

1.   Бакуменко В. Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми теорії, методології, практики / В. Д. Бакуменко. - К. : Вид-во УАДУ, 2000. - 328 с.

2.  Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина : мо­нографія / В. М. Бебик. - К. : МАУП, 2003. - 424 с.

3.  Валевський О. Л. Державні реформи в Україні: аналіз дер­жавної політики в умовах трансформації суспільства : моногра­фія / О. Л. Валевський. - К. : НАДУ, 2007. - 316 с.

4.   Державне управління : навч. посіб. / А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський та ін. - К. : Знання, 2004. - 342 с.

5.  Культура державного управління: організаційний аспект : монографія / Б. А. Гаєвський, В. А. Ребкало. - К. : Вид-во УАДУ, 1998. - 144 с.

6. Лебон Г. Психология народов и масс / Г. Лебон. - СПб., 1995. - 169 с.

7.  Основы современного социального управления: теория и методология : учеб. пособие. - М. : ОАО "НПО" Экономика", 2000. - 271 с.

8.   Політологія / [А. Колодій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко]. - Кн. перша. Політика і суспільство ; Кн. друга. Держава і політика. - 2-ге вид., переробл. та допов. - К. : Ельга ; Ніка - Центр, 2003. - 664 с.

9.  Горбатенко В. П. Політичне прогнозування. Теорія, ме­тодологія, практика / В. П. Горбатенко. - К. : Генеза, 2006. - 400 с.

10. Пірен М. І. Основи політичної психології : навч. посіб. / М. І. Пірен. - К. : Міленіум, 2003. - 418 с.

11. Современная Русская идея и Государство. - М. : Информ.- изд. агентство "Обозреватель", 1995. - 181 с.

12.  Філософія політики : підручник / авт.-упоряд. В. П. Анд- рущенко та ін. - К. : Знання України, 2003. - 400 с.