2.3. Технологія здійснення політичної влади

досить часто застосовує такі поняття, як "машина влади ", "механізм влади", "засоби влади".

"Машина влади" - це образне осмислення влади та її апа­рату, її системи як величезного, могутнього, запрограмованого, жорсткого, а інколи й жорстокого механізму із сукупністю різного роду підсистем, двигунів, важелів тощо.

"Механізм влади" - це складові структури влади, що приво­дять її в дію і підтримують її функціонування. Можна розрізняти механізми: а) формування, утворення влади; б) дії, взаємодії, здійснення, функціонування влади; в) передачі влади; г) усунення, скасування існуючої влади.

Нарешті, під "засобами влади" маються на увазі: 1) прийо­ми, засоби дій заради досягнення цілей і завдань, які поставлені; 2) знаряддя, предмети, сукупність пристосувань для здійснення владної діяльності.

У буденній свідомості сам термін "влада" набув дещо нега­тивного відтінку. Це пояснюється тим, що прагнення до влади досить часто супроводжується не дуже гідними прийомами бо­ротьби за неї, а саме її функціонування ототожнюється з насиль­ством і примусом. Насильство і примус, дійсно, є невід'ємними атрибутами влади, оскільки вона покликана забезпечити підкорення своїй волі підвладних, примушування їх до певних дій. А добитися цього без застосування примусу досить складно. Але тут потрібно зазначити, що, по-перше, владний примус суттєво відрізняється від брутального насильства тим, що він завжди прагне бути легі­тимним, тобто спирається на відповідну законодавчу базу і, по­друге, в політиці застосування примусу і насильства є прерогати­вою виключно державної влади. Слід додати до цього, що в полі­тології примус взагалі розуміється як загроза застосування негатив­них санкцій. У даному випадку суб'єкт повинен мати у своєму розпорядженні інструменти, які дають йому можливість застосо­вувати цю форму впливу. Такими інструментами виступають: ство­рення різного роду перешкод для діяльності об'єкта, позбавлення об'єкта привілеїв, благ і, зрештою, покарання - застосування си­лових санкцій до об'єкта.

Слід, однак, зазначити, що в будь-якому суспільстві дії лю­дей завжди залежать від їх очікувань відносно наслідків цих дій, від можливої граничної користі і граничних втрат у випадку вибо­ру того чи іншого рішення. Тобто, як зауважує Пол Хейне, ніхто нічого не буде робити в ім'я загальних інтересів, якщо це не збігається з його власними інтересами [8, с. 450]. Тому в суспільстві завжди є і буде присутня певна невідповідність суспільних і при­ватних інтересів, яка породжує суперечності й конфлікти. Для того щоб запобігти їхньому загостренню, держава повинна мати право на примушування, причому це право має належати виключно державі.

Проте примушування само по собі ще не є достатньою озна­кою політичної влади. Більше того, примушування є лише одним з методів здійснення влади. Справжня влада передбачає форму­вання такої залежності, коли людина поступається владній наста­нові не через страх або з розсудливості, а з власної волі, внаслідок визнання авторитетності, необхідності, вираженням якої є владна настанова.

Тому багато хто з політологів - серед них назвемо перш за все американського науковця Т.Парсонса - вважають владу фено­меном, який спирається як на насилля, так і на згоду. Влада, підкреслює Парсонс, тримається на авторитеті, який є її єдиною основою. А авторитет насильством не здобудеш, тут потрібна не тільки воля, а ще й компетентність, вміння переконувати людей. Для Парсонса влада - це здатність виконувати певні функції на користь соціальної системи, взятої в їх цілісності. Авторитет лідерства має бути заснованим на загальній згоді в розумінні прий­нятих норм поведінки, які, у свою чергу, базуються на "цінностях системи ". Додержання відповідності між цілями системи і кон­сенсусом у трактуванні цінностей - це єдиний непорушний фун­дамент влади.

Тільки за таких умов панування, під яким М.Вебер розуміє соціальні відносини, за яких наказ, що віддається одними людьми, зустріне покору, тобто визнання і виконання, інших людей відповідно до певного легітимного порядку, перетвориться в дійсну владу.

Панування, зауважує з цього приводу С.Рябов, стає владою, тобто дійсним і дійовим знаряддям здобуття суспільної цілісності і впорядкування, коли до сили примушування додається автори­тетність, яка виправдовує таке примушування [9, с. 14]. Неви­падково авторитет часто визначають як владу, що здатна вселити покору. Як відзначає Х.Аренд, відмітною ознакою авторитету є безумовне визнання влади тим, від кого потрібна покора, і при цьому не потрібне примушування [10, с. 96]. Інакше кажучи, ав­торитет - це здатність, природжена або набута, справляти домі­нуючий вплив на будь-яку групу. Це прояв влади, який означає по­кору тих, хто їй підкорений. Накази та розпорядження тих, хто

має авторитет, є правильними, обґрунтованими, вагомими і відпо­відно сприймаються підвладними. Авторитет має бути заснова­ним на загальній згоді в розумінні прийнятих норм поведінки, які, у свою чергу, базуються на "цінностях системи".

Отже, поряд із примусом другою визначальною рисою політичної влади є її обґрунтованість, виправданість, право­мірність застосування сили та обмеження нею свободи людей. Ось чому поряд з примусом як метод здійснення влади слід постави­ти переконання, яке є альтернативним примусу засобом стимулю­вання спільної діяльності людей. Переконувати - значить схиляти людей до спільної діяльності, поширюючи свободи їх вибору. Добровільна спільна діяльність заснована виключно на переко­нанні, яке забезпечує бажану поведінку і надає можливість здійснення влади без застосування насильства і примусу. Голов­ним інструментом такого роду впливу є аргумент. "У ситуаціях, - зазначав Д.Ронг, - коли А наводить аргументи, які після самостійної оцінки їх змісту з точки зору власних цілей та цінностей сприйма­ються Б як основа для його поведінки, А успішно впливає на Б у формі переконання" [10, с. 32]. Зазначимо, що деякі автори дода­ють до засобів здійснення влади ще й маніпулювання. Останнє, дійсно, досить часто застосовується в практичній політичній діяль­ності і має неабияке значення в процесі боротьби за владу та її здійснення, але за своїм змістом маніпулювання є нічим іншим, як прихованою формою переконання.

Нарешті, ще одним дуже важливим засобом реалізації полі­тичної влади є спонукання. У даному випадку інструментом влади виступає винагорода, яку отримує об'єкт в обмін на певну поведін­ку. Д.Креспіні визначає спонукання як здатність А отримати від Б бажаний результат, ...забезпечуючи Б тим, що його приваблює [12, с. 198]. Влада, яка заснована лише на силі, є найбільш уразливою і нестабільною. Саме винагорода або надання певних благ скла­дає основу для мотивації індивідів або групи індивідів до певної поведінки, соціального вибору тощо. Винагорода лежить в основі появи можливості впливати на поведінку інших.

Одним з найважливіших аспектів технології здійснення полі­тичної влади в демократичному суспільстві є застосування прин­ципу розподілу владних повноважень.

Здавалося б, що проблема поділу влади не є й не може бути об'єктом палких суперечок серед фахівців, адже сьогодні навряд чи знайдеться людина, яка б не визнавала принципу поділу влад аксіоматичним принципом демократії. Але насправді проблема ця не така вже й однозначна, особливо якщо йдеться про владу дер­жавну. Головна особливість державної влади полягає саме в тому, що вона є неподільною, оскільки вона суверенна. Успішний розви­ток держави можливий лише тоді, коли влада функціонує як єди­ний, злагоджений механізм, коли діяльність усіх владних струк­тур підпорядкована єдиній меті і відзначається спільністю дій у її досягненні.

Державна влада це, насамперед, державна організація полі­тичного управління суспільством, фактор консолідації політичної системи. Але чи зможе вона виконати таку роль, якщо сама вона не являє собою такої цілісності? Тому в основі державної влади має лежати її єдність як єдність принципових ідей, цілей та на­прямів діяльності державних органів. "Система єдиної державної влади, - зауважує з цього приводу український юрист М.Селівон, - передбачає наявність загальної системної мети, заданої передусім конституцією держави, що означає накладання зв'язків на всі еле­менти системи (підсистеми), інакше кажучи, - точне визначення меж їх самостійності. Вихід за ці межі означає наявність у підсис­теми власних цілей, несумісних із загальносистемними, що призво­дить до розпаду всієї системи. З цього приводу російський учений А.В.Рябов, зокрема, вказує, що "влада за своєю природою єдина. Якщо навіть уявити, що її "відсіки" діють самостійно, незалежно один від одного, асинхронно переслідуючи різні цілі, то результатом такого розвитку подій стане не доктринальна реалізація теоретич­ного принципу, а повний розпад влади, хаос, анархія" [13, с. 284].

Звідси випливає, що самостійність гілок влади забезпечуєть­ся єдністю функціонального змісту кожної з них, тобто реаліза­цією лише їй властивої функції державної влади. Самостійність логічно пов'язана з балансом влад, що полягає в динамічній рівності, юридичній однопорядковості та рівнозначності гілок влади, тобто у відсутності між ними відносин субординації, з тим, щоб жодна з них не могла піднестись над іншими. Така юридична рівність пояснюється тим, що державні органи не є носіями вла­ди, а лише повноважень, тому ні один з них не може бути виразни­ком волі народу як її єдиного джерела. Виразником такої волі вони можуть бути всі разом і рівною мірою в межах закону [13, с. 287].

Згідно з цим принципом кожна гілка влади повинна діяти в рамках чітко окреслених Конституцією і законом функцій, вміло їх реалізувати й бути при цьому незалежною від інших у межах

своїх повноважень, служити доповнюючим, стримуючим факто­ром для інших двох гілок з метою недопущення узурпації ними непритаманних їм функцій як на вертикальному, так і на гори­зонтальному рівнях. Відповідно до цього принципу органи державної влади в рамках своїх повноважень діють самостійно і водночас взаємодіють між собою та врівноважують одна одну.

Слід підкреслити, що розподіл владних повноважень - не самоціль. Це, насамперед, створення дієвого механізму від узурпа­ції влади якоюсь її гілкою і застереження таким чином суспіль­ства від загрози авторитаризму і тоталітаризму. Розподіл повнова­жень між органами законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюється з метою запобігання концентрації державної влади в руках однієї особи чи органу, тобто єдиновладдя (політичне зна­чення) та створення згідно з цією метою такого організаційно-пра­вового механізму, який сприяв би ефективній реалізації держав­ної влади як єдності принципових цілей та напрямів державної діяльності (функціональне значення).

Однією з головних проблем сучасного українського сус­пільства саме і є намагання здійснити не розподіл владних повно­важень між різними владними структурами, а саме поділ влади, що призводить до досить гострих колізій у взаємовідносинах між ними і навіть до протистояння, блокуючи їхню взаємодію. Це ство­рює серйозну загрозу національній безпеці країни, оскільки пору­шена єдність влади, розкол між її структурами створює ситуацію політичної нестабільності в державі, веде до загострення внутрішніх протиріч, і, як наслідок, уповільнює темпи демокра­тичних перетворень і навіть ставить під загрозу саме їх здійснен­ня. Причиною цього є відсутність демократичного фундаменту у вигляді політичної культури, традицій, низький рівень політичної свідомості, що значною мірою визначають поведінку носіїв влади.

Не менш важливим є й те, що демократизація суспільного життя і політичних процесів обов'язково передбачає розподіл повноважень не лише на горизонтальному, а й на вертикаль­ному рівні, тобто між центральними, державними і регіональ­ними, місцевими органами влади. Причому демократизація відносин між органами влади на вертикальному рівні вимагає зна­ходження правильного балансу у стосунках між ними.

Надмірна централізація влади стримує розвиток регіонів, органи місцевого самоврядування недосконалі і фактично без­правні, сам устрій державної влади породжує часті конфлікти між гілками і рівнями влади, між державною владою та місцевими самоврядуванням. Усе це не окремі вирішувані проблеми, а факто­ри, що вказують на проблеми в самій системі державного устрою України, на конфлікт між самосвідомістю регіонів, які прямують до більш повного задіяння потенціалу власного розвитку, і дер­жавною владою. Сьогоднішня модель державного управління, в якій більше централізації, ніж самостійності, а адміністрування більше, ніж управління, виконала свою роль у становленні нашої держави і гальмує подальший її розвиток [14, с. 44].

Міжнародний досвід організації місцевого самоврядування свідчить, що його автономія і незалежність є необхідним чинником демократичного правління, який реально забезпечує і гарантує реалізацію основних прав та свобод громадян і створює необхідні передумови їх соціального захисту й підвищення благоденства. Водночас зрозуміло, що процеси децентралізації на вертикально­му рівні, поширення автономії органів місцевого самоврядування породжує підвищення вимог до представників регіональних еліт, зусиллями яких реалізуються значно розширені повноваження органів місцевого самоврядування.