Глава 7. Соціально-психологічний чинник коеволюційних змін соціальної структури українського суспільства

Розглянемо з точки зору запропонованої авторами теорії соціально-істо­ричні тенденції, котрі розгорталися протягом 1930-40-х років у країнах пан- європейського ареалу та протягом 1980-90-х років у країнах колишнього СРСР та колишньої соціалістичної співдружності. Спробуємо порівняти колишній фактично інволюційний (такий, що згортається) процес утворення соціальної структури індустріального суспільства з процесом утворення со­ціальної структури постіндустріального суспільства, яка в Україні тільки складається.

Насамперед привертає увагу єдина для всіх республік і спрощена (порівняно з ранішими історичними періодами) соціальна структура, яка фактично характеризувала саму сутність радянської історії. Багато дослід­ників слушно наголошують, що, нівелюючи певну нерівність матеріально­го добробуту, радянське суспільство мало не так структуру, як певний со­ціальний стан². Водночас спрощена соціальна структура, в якій переважав радянський середній клас (соціологи слушно звертають увагу на невід­повідність реального рівня матеріального добробуту та соціокультурного розвитку цього прошарку можливостям якісного задоволення таких по­треб в умовах кризового розвитку тогочасного соціального устрою), ніяк не забезпечувала тривалої соціальної стабільності чи саморегуляції су­спільних процесів, як це декларувалося теоретиками соціалізму. Час від часу відбувалися стихійні прояви масових невдоволень на промислових підприємствах (у Темір-Тау, Новошахтинську, Кривому Розі), поширював­ся дисидентський рух серед інтелігенції тощо.

Постсоціалістична трансформація, що розгортається нині як соціаль­ний процес, передовсім має своїм наслідком ускладнення (багато- вимірність) соціального простору. Однак якщо спрощена соціальна струк­тура забезпечувала сталий розвиток суспільства за умов посилення в ньо­му зворотних тенденцій (спрощення, згортання соціальної структури), то сталий розвиток постіндустріального суспільства забезпечуватиме еволю­ційна тенденція, внаслідок якої дедалі ускладнюватиметься його соціаль­на структура. Процеси інтеграції і дезінтеграції при цьому відбуваються постійно.

Період соціальної інтеграції пов'язаний з етапом сталого розвитку су­спільства, гармонізацією взаємин між його різними групами, визначенням та органічним функціонуванням нормативних та соціокультурних регуля­тивних механізмів. Одним з емпіричних критеріїв визначення такого стану є сталість соцієтальних характеристик.

Процес соціальної дезінтеграції, який визначає динамічний стан су­спільства, навпаки, супроводжується розпадом суспільного цілого на окремі частини, аномією, кризою спільних соціальних цінностей та інтересів, руйна­цією механізмів соціального контролю. При цьому емпіричний аналіз со- цієтальних характеристик засвідчує, що вони перебувають у стані флуктуації.

Взагалі для соціальної структури суспільства, яке перебуває у стані трансформації, характерними є нестабільність, аморфність, відсутність ста­лих масових соціальних прошарків з усвідомленими інтересами, політико- ідеологічною орієнтацією, загальноприйнятими стандартами поведінки³. Описати ці соціальні параметри у контексті переходу порядку в хаос і нав­паки дозволяє використання категорій соціальної синергетики.

Інший підхід запропонувала Т. Заславська, яка вводить поняття "транс­формаційна структура суспільства", яке по суті є проекцією його соціальної структури, що безпосередньо віддзеркалює момент єдності минулого і май- бутнього⁴.

Трансформаційний період, як засвідчує досвід реформ у країнах Захід­ної, Центральної та Південно-Східної Європи, може мати різну тривалість. Соціально-історичний час перебування суспільства у процесі трансформації, на нашу думку, значною мірою залежить від накопиченого ним соцієтально- структурного та соцієтально-функціонального досвіду, тобто, простіше кажу­чи, від "історичного віку" суспільства. Накопичений соцієтальний досвід відтворюється від одного покоління до іншого, зазнаючи певних змін, спри­чинених процесами адаптації поколінь до нової соціальної реальності.

Об'єктивною основою такого суспільно-історичного розвитку постає діяльність людини. Впливаючи на психічний розвиток особистості, вона формує її психіку і водночас віддзеркалює форми цієї психіки таким чином, що у структурі соціальної діяльності, що розвивається, почергово актуалізу­ються то комунікативний, то предметний її плани. При цьому динаміка по- чергових змін планів діяльності утворює своєрідні епохальні цикли, су­купність яких, власне, й складає цілісний соціальний простір людини — своєрідний "відбиток" суспільства. Кожен з епохальних циклів, у свою чергу, складається з двох взаємопов'язаних нормативних періодів, котрі реалізують відповідні завдання: а) засвоєння цілей і мотивів соціальної діяльності (морально-етичний план) і б) засвоєння способів соціальної діяльності та формування операційно-технічних можливостей людини (предметний план).

Перехід у рамках окремо взятого циклу (вікової епохи) від одного нормативного періоду до другого ("поворотний пункт" розвитку) можна розглядати як своєрідне доповнення частин цілого (циклу). Водночас пе­рехід від одного циклу до іншого ("вузловий пункт" розвитку) є, по суті, стрибком на новий рівень особистісного розвитку, стимульований виник­ненням невідповідностей між набутими способами та операційно-техніч­ними можливостями людини і застарілими цілями та мотивами соціальної діяльності⁵.

З метою цілеспрямованого вивчення суб'єктивної складової соцієталь- них процесів, станів і якостей, притаманних, на наш погляд, розвиткові лю­дини, суспільства і людства, автори здійснили низку емпіричних і теоретич­них досліджень.

Зокрема, на основі уявлень американської школи трансперсональної психології, культурно-історичної та діяльністної концепцій радянської пси­хології, а також соціологічних уявлень щодо вікових когорт з використан­ням оригінального інструментарію зроблено спробу визначити нормативні межі вікових когорт українського суспільства. Внаслідок проведеної роботи встановлено п'ять циклів соціально-особистісного розвитку. Так за ста­ном на 1992 р. межі циклів онтогенетичного розвитку особистості в Ук­раїні визначали такі критичні вікові точки (у роках): 0 — 1 — 3 (І цикл); 3 — 6 — 10 (ІІ цикл); 10 — 15 — 17 (ІІІ цикл); 17 — 22 — 29 (ІУ цикл); 29 — 63 — X (У цикл). При цьому критичні значення 0, 3, 10, 17, 29 харак­теризують так звані "вузлові пункти" розвитку особистості, а значення 1, 6, 15, 22, 63 — "поворотні пункти" онтогенезу. Відповідно до визначених меж вікових когорт І, ІІ, ІІІ, ІУ цикли онтогенетичного розвитку особис­тості пов'язані із зародженням і соціалізацією нового покоління і лише У цикл — із самореалізацією та занепадом старого покоління.

Таким чином, отримані дані та нові інструментальні можливості є тими інноваційними результатами, за допомогою яких ефективніше можна вирішу­вати чимало соціальних завдань: реформи середньої та професійної школи, пенсійної реформи, оптимізації бюджетних соціальних виплат тощо.

Для прикладу нагадаємо, що Україну критикує Міжнародна організація праці з приводу заниженої межі виходу на пенсію. У світлі отриманого нами результату ця критика стає цілком зрозумілою. Можна очікувати, що за пост- трансформаційної ситуації в Україні наведені вище точки критичного роз­витку людини, в тому числі граничний вік виходу на пенсію "змістяться" до більших вікових значень. Внаслідок очікуваних змін суспільство зіткнеться з відповідними соціальними феноменами — акселерація серед дітей, "по­старіння" студентства, збільшення творчого віку людини тощо.

Завдяки здійснюваному з 1992 р. моніторингу соціальних змін в ук­раїнському суспільстві (за підтримки фірм "Соціс-Геллап" і "GFK-USM") вдалося встановити, що системна фаза трансформаційної кризи, яка ідентифікувалася фактом змін на рівні соцієтальних показників, бере поча­ток із 1994 р. Дослідження динаміки соцієтальних змін дають підстави го­ворити про певні закономірності самої трансформаційної кризи. Узагаль­нюючи цей процес, можна визначити два його періоди: 1) період активних соціальних реформ, супроводжуваних своєрідними "проривами" суб'єктив­ності у нову соцієтальну якість (1995, 1996, 1998 рр.); ) період зворотних соціальних тенденцій, що фактично беруть початок від президентських ви­борів 1999 р. Зворотні тенденції яскраво виявляються у проведенні адмі­ністративно-територіальної реформи, яка здебільшого нівелює перші здо­бутки переходу на функціональні засади управління. Особливо це стосує­ться організацій бюджетної сфери (там, де є вплив державного чиновництва) і передусім державних органів управління. Деякі міністерства і відомства "трансформувалися" таким чином по 6-7 разів.

Спостереження за розвитком подій на політичному олімпі засвідчують фактично незмінну відданість нинішніх політиків соціальним стереотипам радянської спадщини. Отже, рух країни до постіндустріального суспільства буде пов'язаний з приходом у велику політику молодого покоління ук­раїнців.

Соціально-демографічні чинники фактично складають скелет соціаль­ної структури будь-якого суспільства. Саме на нього "нанизуються" інші соціально-економічні та статусні ознаки, що визначають процес позицію- вання індивідів, соціальних груп, класів, стратифікацію. Адже певна вікова когорта реально віддзеркалює всю наявну соціальну структуру суспільства, а співвідношення між поколіннями фактично з'єднує реальними соціальни­ми механізмами минуле, сучасне й майбутнє соціуму.

Отже, покоління творять історію, залишаючи різноманітні сліди своєї діяльності. Зміна поколінь не лише трансформує соціальну структуру, а й за­початковує нові періоди історії. Наприклад, "перебудову" розпочало поколін­ня "шістдесятників", представники якого соціалізувалися за часів "хрущов- ської відлиги" і відповідно народилися в добу колективізації-індустріалізації та Великої Вітчизняної війни. Норми та інтереси цього покоління в середині 1980-х років вступили у суперечність з існуючим соціальним устроєм.

За даними перепису населення 2002 р., вперше проведеного в неза­лежній Україні, загальна чисельність населення за період 1989-2002 рр. скоротилася з 51 млн. 450 тис. до 48 млн. 860 тис.⁶ Чинники, що стимулюва­ли цей процес, знаходяться на поверхні соціального життя. Серед них на­самперед вирізняється депопуляція (перевага смертності над народжувані­стю). Прискорюють процес зростання рівня смертності, погіршення стану здоров'я більшості населення, занепад екології, біологічні фактори ризику, зниження рівня матеріального достатку, патологічний стрес, викликаний поширенням соціальної деструктивної агресії, деградація загальної духов­ної атмосфери та невротичний емоційний стан суспільства⁷.

Високу ціну за трансформацію сплачують ненароджені покоління. На зниження рівня народжуваності в Україні, окрім об'єктивних локальних факторів, пов'язаних із складним соціально-економічним становищем, кри­зою сім'ї, зростанням рівня соціальної незахищеності дітей, падінням рівня сексуальних норм і моралі⁸, суттєво впливають і глобальні фактори.

Україна цивілізаційно належить до християнського ареалу. Її провідні конфесії — православ'я і греко-католицтво, отож на ній позначаються за­гальні негативні тенденції, що є характерними для Іудео-Християнської ци­вілізації в цілому. Так, приблизно з кінця 1960-х років із розвитком так зва­ної сексуальної революції, руйнацією традиційної моралі, перемогами фе­міністичного руху (при цьому, констатуючи факт, абстрагуємося від однозначних оцінок цих явищ) спостерігається прогресуюча тенденція зни­ження рівня народжуваності з одночасним збільшенням тривалості життя, насамперед у Європі. З другого боку, в мусульманському цивілізаційному ареалі, який всіма засобами захищає свої традиційні цінності, навпаки, за­гальний рівень народжуваності залишається стабільно високим⁹. Отож старіння населення країн — членів ЄС спонукатиме їх і надалі шукати нові шляхи вирішення демографічних проблем, можливо, за рахунок іммігрантів насамперед із цивілізаційно близьких ареалів. Вже нині, незважаючи на до­сить жорсткий шенгенський візовий режим, близько 2 млн. українців найбільш продуктивного віку нелегально працюють у європейських країнах.

Таким чином, враховуючи наявні тенденції розвитку динаміки со- цієтальних показників, прогноз демографічної складової соціальної структури українського суспільства видається не дуже оптимістичним. Принаймні протягом активної фази трансформаційного періоду, яка теоре­тично може тривати ще приблизно десятиліття, передбачається подальша депопуляція, скорочення чисельності населення України. Певною мірою ця тенденція слабшатиме із завершенням трансформаційної кризи. Однак оче­видно, що цей процес потребує координаційної участі держави. Йдеться про ефективну координацію, яка можлива тільки в рамках національної (за масштабом) соціальної політики держави, визначеної спеціальним зако­ном України.

Саме такий — продуманий, обговорений і затверджений парламен­том — спосіб дії стане адекватною відповіддю держави і суспільства на соціально-природний фактор депопуляції, що постійно супроводжуватиме розвиток постіндустріальної України. Тільки у такий спосіб можна запо­бігти перетворенню України на нове соціальне "дике поле".