Глава 6. Розвиток України: макросоціальний підхід

=F

10% 20% 30% 40% 50% 60% 70% 80% 90% 100%

Діаграма 1. Моніторинг стану соцієтальноїякості

Починаючи з 1994 р., досліджуваний соцієтальний показник, як бачи­мо, набув динамічних змін у бік нового свого стану — дзеркальної проти­лежності (62:38), або інтенціональності ("чоловічого початку"). Із завер­шенням цього зовні прихованого процесу зміни даного елемента латентної соцієтальної структури суспільства розпочнеться "кристалізація" нового соціального порядку в Україні, стабільний її економічний, політичний та соціально-культурний розвиток в новому історичному періоді розвитку.

Слід зазначити, що симетричний стан досліджуваного показника (50:50) є критичною для суспільства межею, коли "сили" для подальшого розвитку у визначеному напрямі вже витрачені, і перед суспільством поста­ла можливість вибору — або продовжити рух у звичному напрямі, або рішуче вийти на шлях нової історичної перспективи.

З поданої діаграми видно, що нинішня системна криза, яка бере поча­ток від 1994 р., характеризується як найскладніша за своєю сутністю, в ній збігалися одночасно три складові — політична, економічна й духовна. Саме в цей період кризи перехідного стану максимальної руйнації зазнали со­ціальна структура і соціальні відносини у суспільстві, а отже, й емпіричні референти останніх — зв'язки між окремими показниками передовсім по­літичної та економічної сфер життя суспільства.

Перехідний період України, зокрема етап дезінтеграції її соціальної структури, можна формально означити такими рамками: 1989-91 рр. — розвал політичної системи СРСР, завдяки чому Україна здобула суверенітет; 1991-94 рр. — занепад економіки України і водночас зміцнення тимчасових "механізмів перерозподілу"; 1994-96 рр. — "духовний" занепад, який вінчав кульмінаційний момент кризи, що виявився у так званій українській конституційній кризі 1995-96 рр.

Етап інтеграції соціальної структури України ще потребує вивчення і деталізації. На сьогодні з діаграми видно, що соцієтальний показник віддзеркалює посилення в Україні з 1999 р. інверсійних (зворотних) тен­денцій. На фоні цих латентних процесів не можна не помітити певних супе­речностей. З одного боку, країна здійснила "європейський вибір", що пе­редбачає культивації европейської системи цінностей і стандартів, а з друго­го, — вона реально посилює сьогодні командно-адміністративні засади упрвління, зберігає відомчий характер управління і контролю, все ще про­тистоїть розвитку малого і середнього бізнесу — основи формування серед- ного класу країни тощо.

І все ж останнім часом в Україні з'явилося досить помітне соціальне явище, яке, на жаль, поки що не прокоментоване соціальними вченими країни. Йдеться про так звану парламентську більшість. На наш погляд, її слід розглядати в контексті реальних інтеграційних процесів в Україні і формування суспільного договору, в основі якого лежить верховенство права і рівна відповідальність всіх перед законом.

Формуючи прогноз подальшого розвитку подій в Україні, варто звер­нути увагу на історично функціонуючий після революції 1917 р. і грома­дянської війни період нової економічної політики. Він цілком повторюється в Україні, але "навпаки". Якщо тоді, після тотальної націоналізації приват­ної власності і впровадження планової економіки, виникла суспільна потре­ба відновлення в певному (контрольованому) обсязі приватної власності і ринкових елементів, то тепер, після тотальної приватизації і впровадження ринкової економіки, дедалі виразніше посилюються елементи державного управління і планових засад економіки, підпорядкованих завданню економі­чного відродження ("економічного ренесансу").

Цей період має, власно кажучи, відновити природне для України співвідношення між новою (дедалі міцнішою — ринковою) і старою (за змістом — плановою) формами господарювання. Термін цього "економіч­ного ренесансу" залежатиме від ступеню радикальності економічних пере­творень. Підкреслимо, що феномен ренесансу попереднього історичного періоду, який дедалі чіткіше виявляє себе в країнах Центральної та Східної Європи, є не випадковим, хоча й мінливим, він обмежений у часі в основно­му рамками економічної стабілізації.

Щодо загальної перспективи розвитку зазначених країн у наступному (еволюційному) періоді, то вона в цілому відбиватиме основні характерис­тики дотеперішнього стану країн Західної Європи чи Сполучених Штатів Америки, але водночас буде пов'язана із властивостями, притаманними рідній культурі, включно із набутими протягом попереднього (інволюцій­ного) історичного періоду. І попередній (інволюційний), і наступний (ево­люційний) періоди розвитку країн, що трансформуються, разом станов­лять єдиний епохальний цикл, у межах якого природно реалізує себе непо­дільна і одночасно своєрідна соціальна сутність.

Одним із наслідків соцієтальних (загальносистемних) змін у країнах Західної Європи під час Великої депресії стала "раціональність", що її ви­являють сучасні західні суспільства і суспільна свідомість. Цілком законо­мірно те, що "раціональність" пов'язується з наукою та її носіями — вчени­ми, а поняття "суспільствознавець" (social scientist) означає в сучасній євро­пейській та американській традиції вченого чи наукову школу, які намагаються надати науці про суспільство характер точної науки, зробити її нормативною, в тому числі для сфери політики¹.

Якщо виходити з наявності спільних рис між соціальними процесами часів Великої депресії і нинішньої "трансформації" (а певні підстави для такого уявлення є), то цілком закономірно було б очікувати в Україні з властивою їй суспільною свідомістю появу нових ознак "раціональності", які змінюють характерні для країни в минулому ознаки "емоційності". Отже, логічно по­ставити запитання: а чи дійсно змінюється українське суспільство в напрямі становлення в ньому ознак "раціональності"?

Перш ніж відповісти на це запитання, зазначимо, що результати прове­деного нами у 1988 р. соціологічного опитування (дослідження здійснено авторами на замовлення спеціальних служб СРСР; вибіркова сукупність (1009 осіб) репрезентувала кадровий склад відомства за основними демо­графічними ознаками та належністю до однієї з виділених шести груп суб'єктів управління) з використанням відповідних тестових методик цілком підтвердили й інші численні дані про домінування в СРСР (у тому числі в УРСР) "емоційно-чуттєвого" психологічного типу поведінки. Було отримано також дані кореляційного аналізу, що засвідчували наявність при­хованих соціально-психологічних механізмів розподілу, через дію яких "у центрі" (на верхніх щаблях управління) зосереджувалися кадри з розви­неними інтелектуальними, а на "периферії" (у нижніх ланках управління) — організаційними уміннями. Очевидно, що ці соціально-психологічні підвалини забезпечували діючий у СРСР функціональний розподіл, за яким "центр" аналізував і планував роботу, а "периферія" виконувала прийняті "центром" п'ятирічні плани соціально-економічного розвитку країни.

З початком в Україні системної кризи, яка практично збіглася з вибо­рами до Верховної Ради України другого скликання і Президента України Л. Кучми (1994), в нашому суспільстві розпочалися соцієтальні зміни. Зазначимо, що ситуативне (тимчасове) встановлення в Україні соцієтальної якості "інтенціональність", за даними спеціальних психологічних дослід­жень (здійснені під час виборів до українського парламенту у Полтавському міському (1994) та одному з Чернігівських сільських (1998) мажоритарних округів; згідно з отриманими результатами у позначені періоди ситуацію в Україні визначали відповідно — "емоційно-чуттєвий" (березень 1994 р.) і "когнітивний" (березень 1998 р.) психологічні типи соціальної поведінки), корелюється із встановленням в Україні "раціонального" типу соціальної поведінки.

Аналіз даних діаграми 1 засвідчує, що сплески "раціональності" в ук­раїнському суспільстві припадають у цілому на періоди максимальної по­літичної активності. Зрозумілою, на наш погляд, є також ситуація, за якої перехід до "раціональності" в Україні здійснюється з характерним політич­ним забарвленням соціального конфлікту. Це цілком "вписується" у загаль­ний контекст обраного ще у 1983-91 рр. способу "переходу до ринку" (період перших масштабних спроб в СРСР змінити тенденції розвитку на краще, зок­рема: спроби Ю. Андропова "запустити" економічні реформи через так звану госпрозрахункову самостійність підприємств; переорієнтація на широко­масштабну "перебудову" взірця М. Горбачова; спроби втілити різнома­нітні програми виходу СРСР з кризи, наприклад, "програма 500 днів" Явлін- ського — Шаталіна).

З двох принципово можливих схем такого переходу — "китайського зразка" (послідовне реформування: спочатку економічного блоку, а потім політичного) чи "польського курсу радикальних реформ" (одночасне рефор­мування всіх сфер суспільного життя) — українське суспільство обрало саме останню схему, яка в цілому узгоджується з його соціокультурною специфі­кою.

У будь-якому разі становлення нової соцієтальної якості пов'язано з формуванням нових соціально-психологічних стереотипів суспільної сві­домості — своєрідного фундаменту і водночас гаранта соціальної ста­більності. Цей фундамент утворюють освітній (теоретичний) і практичний соціальний досвід, що його здобувають громадяни в реальних інституціо- нальних суспільних перетвореннях.

Якщо під цим кутом зору проаналізувати нинішню ситуацію в Україні, то в цілому виявиться чимало прогалин, зокрема в системі професійної освіти, освіти для дорослих, її неузгодженості зі специфікою прихованого безробіття в країні (у цьому плані видається привабливим досвід США часів Великої депресії, коли в рамках "Нового курсу Рузвельта" було впро­ваджено спеціальну програму для безробітних, складовими якої стали спе­ціальні блоки заходів щодо розвитку системи вищої освіти і розширення можливостей публічних бібліотек, що потребує інтенсивного розвитку та­ких її форм, як післядипломна, заочна, дистанційна освіта тощо. Додамо лише, що навіть поверховий аналіз засвідчує стійке зростання останнім ча­сом суспільного попиту на освіту, бібліотечні ресурси, інформацію мас- медіа тощо. Своєрідною є і практична участь населення в суспільних пере­твореннях: у цілому можна визнати очевидною практичну участь громадян у вирішенні проблем політичного блоку і суттєво обмеженою — у прий­нятті рішень щодо економічних реформ.

Так за відповіддю на запитання: "Які соціальні групи відіграють значну роль у державному будівництві в Україні?" (тут і надалі наведено дані шести загальноукраїнських опитувань громадської думки 1994-99 рр., здійснених у рамках проекту "Українське суспільство на межі ХХІ століття" Інститутом соціології НАН України за участю Фонду "Демократичні ініціативи" та фірми "Соціс-Геллап") громадська думка незмінно поділяється на три соці­альні групи:

— мафія, злочинний світ (з характерною тенденцією посилення впли­ву цієї групи останніми роками із 34 до 44 %);

—  високі посадові особи, працівники держапарату — чиновники (з незначним посиленням впливу цієї групи із 29 до 33 %);

—  підприємці, бізнесмени (з відповідним зростанням впливу цієї гру­пи із 24 до 31 %).

Оцінка участі в перетвореннях широких категорій населення (зокрема робітників і селян) виявляється суттєво обмеженою, і до того ж їхній вплив протягом останніх років має в цілому стійку тенденцію до зниження. Цим, власне, пояснюється суттєве зниження ступеня довіри громадян до владних інституцій.

В Україні вже не перший рік з найвищих державних трибун наголо­шується на необхідності проведення адміністративно-правової реформи, проте досі немає цілісної концепції, тому окремі заходи, що вживаються час від часу, не можна назвати ефективними. Реалізація цього дійсно важливого компонента суспільних перетворень залежить від реального контексту со- цієтальних змін у суспільстві, який нині, на жаль, сприяє тенденціям авто­ритаризму. Ці тенденції мають у цілому зворотний до поступального роз­витку характер, їхня соціальна природа доволі суперечлива. З одного боку, вони виступають необхідним моментом розвитку, пов'язаним з виходом країни з кризи, набуттям нею ознак керованості, а з другого, — авторита­ризм за своїм змістом і сутністю протистоїть загальним гуманістичним тен­денціям. Соціально-психологічну основу цих тимчасових зворотних тен­денцій живлять відомі стереотипи мислення і дії, що їх несуть у собі кадри вищих ешелонів влади в Україні. Саме тому, на наш погляд, у верхніх лан­ках державного управління замість розширення засад програмно-цільового управління набирає сили прихильність державного апарату до старих схем у вигляді "планів соціально-економічного розвитку країни" тощо.

Зарубіжні і вітчизняні експертні оцінки дедалі більш схиляються до висновків щодо глобалізації кризових явищ у світі, посилення взаємозв'яз­ку і взаємозалежності суб'єктів світової політики. Історичний досвід вчить, що кризові явища переживає зазвичай не одна, а певна кількість країн одно­часно. Характер цих криз і соцієтальних змін у країнах урізноманітнює їхня соціокультурна специфіка. Разом з тим є ще один природний фактор, який дуже рідко береться до уваги під час складення прогнозів — існує певна за­лежність історичних процесів від впливу сонячної активності; у такі періо­ди посилюється конфліктогенність суспільства, суттєво зростає ймовірність виявлення соціального протесту, тобто є достатньо серйозні аргументи, якими не можна нехтувати при аналізі та прийнятті важливих політичних рішень.