Глава 5. Коеволюція і структура соціальних реформ

Проблема соціальних реформ посідає ключове місце в науковому дискурсі як важливе питання насамперед соціально-історичного знання. Досвід всесвітньої історії аргументовано переконує в необхідності перма­нентних зусиль для творчого перетворення недосконалої дійсності, твор­цями та суб'єктами якої є прості смертні індивіди.

Особливу актуальність питання здійснення реформ набуває в наш час, коли внаслідок сучасних тенденцій глобалізації відбувається радикальна трансформація всієї структури світової цивілізації. Пристосовуватися до наслідків цього об'єктивного процесу мають не лише окремі країни, а й цілі локальні цивілізації.

Адаптація до глобалізації відбувається в різних суспільствах з неодна­ковою швидкістю. Одним із найбільш складних та суперечливих аспектів цього напряму соціально-історичного розвитку є забезпечення необхідних соціальних перетворень, які поєднують у собі найважливіші проблеми ста­новлення майбутнього глобального співтовариства.

Незважаючи на зусилля країн, які в силу особливостей свого історич­ного розвитку належать до авангарду світової цивілізації, долучити країни, що розвиваються, до створюваних глобальних інститутів, таких як Світова Організація Торгівлі, різних регіональних інтеграційних структур, перебіг соціально-економічних процесів "на периферії", користуючись терміном І. Валлерстайна, не дає підстав сподіватися на швидке вирівнювання якіс­них та кількісних показників соціального розвитку. Врешті, це лише підтверджують щорічні звіти профільних установ Організації Об'єднаних Націй, у яких, зокрема, йдеться про збільшення прірви за абсолютними по­казниками розвитку між бідним та перенаселеним Півднем та багатою Північчю, що переживає демографічну кризу.

Різні цивілізаційні організми теж неоднозначно пристосовуються до новітніх тенденцій глобалізації. Поступово все чіткіше виявляється своєрідний внутрішньоцивілізаційний розкол у внутрішній структурі ло­кальних цивілізацій. Світові релігійні системи, які формують фундамент цивілізаційної самоідентифікації багатьох, кажучи словами російського філософа М. Данилевського соціокультурних типів, є досить інертними, аби гнучко реагувати на динамічні зміни морально-етичних принципів, котрі стимулюються радикальними успіхами науково-технічної революції. Створення глобальної інформаційної мережі перевернуло уявлення про традиційні закономірності часово-просторового поширення інформації, тепер соціокультурні межі вже не є перешкодою для селекції різних інформаційних потоків.

Відставання від цих технологічних інновацій ставить країни-аутсайдери у становище безнадійних наздоганяючих, які не встигають за швидкісними опто-волоконними комунікаціями. Хоча найстаріші світові релігійні системи говорять про людство як єдине ціле, що загалом відповідає тенденції форму­вання певного космополітичного світу, процес виникнення нових інститутів, покликаних визначати відповідні правила гри та регулювати взаємовідносини між принципово новими структурами міжнародних відносин, безнадійно відстає від темпу руйнації старих нормативних систем.

Наглядним прикладом цього є проблема клонування людини, яка пору­шує низку, за словами Ф. Достоєвського, залишкових морально-етичних проблем. Адже людство фактично опинилося перед небувалим викликом своїм релігійним уявленням. Християнство та іслам, буддизм і конфуціан­ство, тобто більшість нині функціонуючих традиційних релігійних систем визнають таємниці народження та життя людини сакральними, що є втілен­ням задуму Вищого Розуму, а не об'єктом маніпуляцій генетиків-експери- ментаторів. Фактично з розвитком генетичних технологій життя, яким воно є з часу створення людини, опинилося під загрозою, до того ж значно небез­печнішою, ніж загроза ядерної війни. При цьому проблема створення міжнародних інститутів, які контролювали б, зокрема, процеси клонування, ще тривалий час не буде раціонально вирішена.

Такий стан "організованого глобального хаосу" є дуже плідним сере­довищем для розвитку різних антиглобалізаційних тенденцій. Цей рух може набувати різноманітних форм, ставити перед собою різні завдання, викори­стовувати для досягнення мети не завжди моральні засоби. Це ми могли спостерігати, зокрема, під час терактів 11 вересня 2001 р. у США. Ці події висвітлили наявні проблеми, пов'язані з неадекватністю реально існуючих глобальних інститутів масштабу проблем, які вони покликані вирішувати.

Так, ООН фактично перетворилася на пасивний інструмент реалізації зовнішньополітичних прагнень єдиної супердержави та низки так званих "великих держав". Система міжнародного права як універсального норма­тивного механізму міждержавного спілкування все частіше дає збої у вирі­шальний момент, коли старі правові настанови намагаються підвести під обґрунтування певних силових дій.

Виходячи з вищевикладеного, маємо всі підстави зробити висновок про наявність стану глобальної аномії, коли старі норми, покликані регулю­вати міжнародні відносини, вже не діють, а нові через комплекс об'єктив­них (масштаб вражаючих змін, складність нових проблем, які мають бути об'єктом регуляції) та суб'єктивних причин (головна з них полягає в тому, що такий стан влаштовує гравців сучасної системи міжнародних відносин, розв'язуючи їм руки) ще не скоро будуть сформовані.

Проте не можна сказати, що не докладаються ніякі зусилля в цьому напрямі. Наприклад, відомий фінансист Дж. Сорос, якого дехто вважає чи не найголовнішою фігурою світового "тіньового уряду", пропонує створити своєрідну систему міжнародного контролю над національними владними структурами⁶⁷. Розгортання цього процесу неминуче потребуватиме подаль­шого обмеження принципу дії національного суверенітету, а також невтру­чання у внутрішні справи. Зокрема, нинішній Генеральний секретар ООН К. Аннан, виступаючи у грудні 2001 р. під час нагородження Організації Об'єднаних Націй Нобелівською премією миру, наголосив на потребі закріплення в нормах міжнародного права можливості активного втручання світової громадськості у внутрішні справи певних країн у разі систематич­ного порушення прав людини.

Зрозуміло, що цей принцип навряд чи стане універсальним, особливо в умовах інтенсивного поширення ядерної зброї. Жодна країна, яка вже має або володітиме зброєю масового ураження, не допустить такого міжнарод­ного втручання, при цьому навряд чи допоможе і створювана Сполученими Штатами система національної протиракетної оборони. Потужні регіо­нальні сили (Росія, Китай, Індія та деякі інші країни), незважаючи на рито­рику з приводу підтримки США в антитерористичній кампанії, не готові ос­таточно відмовитися від свободи в міжнародних справах. Тому створення "світового уряду" як нового механізму регуляції міжнародних відносин (скоріше за все під егідою єдиної супердержави) поки що є утопією. Це, звичайно, може бути кінцевою метою процесу політичної глобалізації, але вона поки що сприймається на периферії як перманентний соціокуль- турний шок, котрий лише посилює стан глобальної аномії.

Отже, поки що не йдеться про гру за правилами на міжнародній арені. Нині ми є лише свідками того, як у цікавому процесі дипломатичних торгів визначається, хто формуватиме ці правила.

Складність цього процесу підтверджується кількістю нових суб'єктів міжнародних відносин. Лише міжнародних організацій у 1998 р. налічува­лося 6020, а якщо до цього кола віднести всі без винятку структури, діяльність яких виходить на міжнародну арену (включно з благодійними фондами, релігійними орденами та спільнотами, громадськими рухами, механізмами регулярних конференцій), то їхня кількість зросте майже до 50 тисяч⁶⁶. Кожна з цих організацій, так би мовити, відповідає за стан справ у певній галузі. Здавалося б, за законами розвитку та функціонування склад­них систем, наведення певного порядку в одному з її елементів має сприяти поширенню цієї тенденції на інші. Проте чи критична маса позитивних змін ще недостатня, чи хаос поки що значно масштабніший за маленькі справи, якими ці міжнародні інституції переважно займаються, але наведена законо­мірність поки що не діє.

Нам видається, що пояснити цей феномен можна з точки зору синерге­тики, коли точка біфуркації ще не подолана, і глобальна система ще оста­точно не стабілізувалася.

Звичайно, для підтримки ефективності глобальної економіки необхід­ним є глобальне суспільство, яке ще не скоро сформується. Поки що воно створюється поступово, долаючи складний шлях пошуку компромісів між різними інтересами суб'єктів сучасної системи міжнародних відносин. Ступінь адаптації до нинішньої глобальної трансформації залежить від спроможності вдало провести необхідні соціальні перетворення, увійти до майбутнього глобального інформаційного суспільства, аби не залишитися на узбіччі нової універсальної цивілізації.

Соціальні реформи, як правило, мають складний системний характер і охоплюють різні сфери життя соціуму — політику, економіку, культуру, структури соціальної організації та соціального контролю. При цьому ступінь радикальності перетворень значною мірою залежить, з одного боку, від темпу демонтажу старих механізмів соціального контролю, які з розвит­ком реформ все більше заважають формуванню нових параметрів різноман­ітних соціальних процесів, а з другого, — від швидкості створення принци­пово нових важелів соціального контролю як гарантій закріплення якісно нового стану соціальної системи, що зрештою виникла внаслідок радикаль­ної трансформації.

У ході розгортання процесів суспільних перетворень ключового зна­чення набувають найважливіші елементи насамперед інституційного со­ціального контролю — владно-організаційний, силовий та ідеологічний, а також самоконтроль різних соціальних суб'єктів.

Взагалі, поняття "соціальний контроль" є одним із найбільш супе­речливих у сучасній системі соціологічної термінології. Найпоширенішим є тлумачення соціального контролю як сукупності норм і цінностей суспіль­ства, а також санкцій, які застосовуються з метою їх здійснення. Такої точки зору на механізм здійснення соціального контролю дотримувався, зокрема, Е. Дюркгейм, який у своїй соціальній теорії відводив чільне місце контро­лю соціальних норм, наголошуючи, що їхня деформація призводить до аномії, тобто паралічу механізмів утворення соціальних норм, та до кризо­вих явищ у суспільстві, пов'язаних із демонтажем соціальної солідарності. При цьому суспільна воля у стані аномії є паралізованою⁶⁷. Тобто за таких соціально-історичних обставин можна спостерігати стан, коли інституційна сила ще є, індивідуальна воля є, а загальної сили волі єдиного суб'єкта, спрямованої на контроль за дотриманням соціальних норм, які становлять основу механізму соціального контролю, вже немає.

У цьому контексті М. Вебер у класичній праці "Протестантська етика та дух капіталізму" наголошував на важливості взаємовпливів між нормами соціального контролю та самоконтролем, зокрема у вигляді різноманітних форм релігійного аскетизму.

Поступово формуються нові, насамперед морально-етичні, норми, покликані ззовні регулювати повсякденне суспільне життя. Встановлений таким чином новий механізм соціального контролю закріплюється завдяки формуванню відповідних соціальних інститутів, таких як державні силові структури та засоби формування адекватної дійсності громадської думки.

Досить часто поняття соціального контролю ототожнюється із полі­тичною владою. Наприклад, американський політолог П. Моргентау під цим терміном у галузі політології розуміє контроль над свідомістю та діями інших⁶⁸. Подібний метод соціального контролю застосовується з самого початку відомої писемної історії. Наприклад, широко він був розвинутий у стародавньому Єгипті, Месопотамії, де каста жерців таким чином реалі­зовувала сакральну владу. У часи пізнього середньовіччя, коли Реформа­ція радикально змінила духовний обрис пересічного західного європейця, а також завдяки "ідеологічним" зусиллям Н. Макіавеллі, відбулася диферен­ціація релігійного життя та секуляризація "цивільної" політики. При цьому навички здійснення ефективного соціального контролю для макіавеллів­ського Володаря набули особливої ваги.

Взагалі, для органічної спільноти, використовуючи термінологію німецького соціолога Ф. Тьоніса, "Gemeinschaft" та "Gesellschaft" суспіль­ства притаманні різні типи соціального контролю. Для ще слабко структу- рованої спільноти важливе значення має авторитет, а для модерного су­спільства — правова норма. М. Вебер наголошував, що традиційне пану­вання ґрунтується на вірі у святість порядків, які існують здавна, харизматичне панування засноване на відданості харизмі вождя, легальне панування існує завдяки встановленим правилам, найчистіший його тип — бюрократичне панування⁶⁹.

У цьому контексті у модерному суспільстві (де розвиваються новітні за­соби творчого створення, накопичення та поширення інформації як важливо­го владного ресурсу), особливо з розвитком сучасних комунікаційних техно­логій, суттєвого значення набуває соціальна маніпуляція як метод управління, що полягає у розвитку прихованих впливів на масову свідомість і поведінку людей з метою примусу їх діяти чи виявляти пасивність в інтересах пев­них соціальних сил⁷⁰. Найчастіше такий механізм соціального контролю реалізується через засоби масової інформації. Характеризуючи його як один із проявів масової культури У. Черчілль у своїх мемуарах наголошує, що після закінчення Першої світової війни в умовах гострої соціальної кризи Вели­кобританія була врятована від руйнівної соціальної революції громадською думкою, футболом та традиційними пивними пабами.

Протягом XX ст. інститути, покликані реалізовувати соціальну мані­пуляцію, набували поширення, їхня організація ставала все складнішою. Соціотехніка управління все більше орієнтувалася на безпосереднє форму­вання, прийняття та реалізацію політичних рішень. Інструментарій цього процесу як однієї з найважливіших форм соціального контролю включає в себе різноманітні методи регулювання впливу, серед них — правові норми, силовий тиск, раціональна або ірраціональна аргументація, навіть пряма маніпуляція. Об'єктами впливу стають людина як головний об'єкт комуні­кації та громадська думка як носій комунікації⁷¹.

Оскільки те, що називають громадською думкою, як із знанням суті справи підкреслював відомий британський політичний діяч Б. Дізраелі, ско­ріше заслуговує назви "суспільні емоції", ця сфера є об'єктом постійних ма­ніпуляцій, котрі стають універсальним механізмом ефективного соціально­го контролю за буттям інформаційного суспільства⁷².

Більш вузьке, навіть "спеціалізоване" розуміння соціального контролю склалося в американській соціологічній думці. Воно пов'язано з тлумачен­ням організації контролю за різними втіленнями насамперед девіантної по­ведінки. Класик американської соціології Роберт Мертон, зокрема, вважає, що американське суспільство інтенсивно породжує суттєву суперечність між навіяними розвинутою споживацькою психологією бажаннями та ко­лом законно досяжного, внаслідок чого відбувається послаблення норм та інститутів, які регулюють та дисциплінують поведінку людей, що врешті призводить до заперечення авторитету соціальних норм та до різноманітних форм девіантної поведінки⁷³.

З розвитком глобальної пропаганди моральних норм споживацького су­спільства ця тенденції поступово, але невпинно охоплює все більше коло країн. Так, Ірак у 1990 р. намагався оговтатися від поразок у війні з Іраном за рахунок захоплення багатств сусіднього Кувейту. З того часу проти Багдада діють міжнародні санкції, котрі підтверджують наявність проблем із контролем за девіантною поведінкою не лише індивідів, а й складних соціальних орга­нізмів — держав, яких на сленгу американської дипломатії називають ізгоями.

Отже, крім форм соціального контролю у вигляді певних владних ме­ханізмів, які діють на державному рівні та у структурах громадянського суспільства, а також контролю за девіантною поведінкою, не менш важли­вою категорією, що детермінує дві попередні, є самоконтроль індивіда. Це поняття вдало передає термін соціальної психології "локус контролю", який полягає у фіксації ступеня та міри того, як особистість сприймає своє життя, — таким, що контролюється її власними зусиллями та діями, чи кон­трольованим ззовні (випадком чи анонімними зовнішніми силами)⁷⁴.

Ще один тип соціального контролю пов'язаний з управлінням конфлік­тами. Основи сучасної конфліктології як теорії менеджменту різноманітними конфліктами заклав Р. Дарендорф. Він запропонував теорію раціонального врегулювання тривалого конфлікту, що підлягає управлінню, а отже й со­ціальному контролю. Політичні конфлікти визначаються як спосіб трансляції часто деструктивної енергії громадянського протистояння, яке не піддається регуляції, на контрольовану політичним класом конструктивну енергію по­шуку шляхів виходу з кризового стану.

Всі вищеназвані форми соціального контролю завжди взаємодіють у складній системі, та не можуть розглядатися окремо. Механізм соціаль­ного контролю функціонує саме завдяки складній взаємодії між відповід­ними інститутами, покликаними регулювати суспільні відносини, та мо­рально-етичними нормами самоконтролю індивідів, чиї рішення суттєво впливають на інституційний соціальний контроль.

Водночас будь-який функціональний вид соціального контролю завж­ди є відносним, адже дії історичних суб'єктів у певний "сучасний" час за­звичай визначаються минулим, можуть детермінувати майбутнє, але май­бутні події ще не можуть впливати на ці дії, тому соціальний контроль завж­ди залежить від хисткого балансу між соціальною статикою та динамікою. Унікальні історичні події вирішальним чином впливають на подальші зміни домінуючих соціальних умов, які, в свою чергу, визначають напрям соціально- історичного розвитку.

Структура соціальних перетворень. Соціально-історичний сенс су­спільних реформ можна зрозуміти на основі поєднання структурного та функціоналістського підходів до їхнього тлумачення. З першої точки зору, слід звернути увагу на радикальну зміну насамперед сукупності норм та процедур прийняття владних рішень, з другого боку, заслуговують на увагу зміни в галузі соціальної етики та моралі, зокрема щодо авторитету певних статусних груп або владних структур, насамперед пов'язаних із соціальним контролем. Мова йде, зокрема, про такі традиційно важливі суспільні інсти­тути, як школа, церква, поліція, військо.

Досить умовно структуру соціальних реформ можна уявити як складну модель взаємодії її складових, серед яких вирізняємо:

—  економічні реформи, квінтесенцію яких становлять зміни у відноси­нах власності, податкова, земельна, грошова реформи;

—  не менш важливе значення мають політичні реформи — зміна полі­тичної системи, створення нових суб'єктів політичного процесу, адмініст- ративна реформа, що зачіпає основи державного бюрократичного апарату, реформування виборчого законодавства з метою гарантування виборцям чесної можливості виправляти неминучі помилки минулого вибору під час нових виборів;

— третьою за переліком, але не за значенням складовою соціальних перетворень фактично є соціокультурні реформи, найважливішою серед яких є освітянська, що, так би мовити, детермінує ідеологічне забезпечення нової соціально-політичної системи та її відтворення у прийдешніх поколіннях. Перетворення у сфері духовного життя суспільства підводять риску під ста­рим механізмом соціального контролю та започатковують новий.

Взагалі, поштовх до реформ завжди спричиняє скасування чинних механізмів соціального контролю. Відповідно період соціальних реформ, як правило, закінчується встановленням нових норм соціального контролю, які є наслідком цих системних перетворень. Найважливіше значення при цьому мають нові соціальні цінності, які є, так би мовити, квінтесенцією будь-якої системи соціального контролю.

Отже, об'єктивним критерієм початку певних перетворень є атака різних соціальних агентів на існуючі соціальні цінності, ментальне поле яких фактично утримує існуючий соціальний порядок.

Пояснюючи цей процес, італійський комуніст А. Грамші (чиї теоре­тичні розробки першої половини XX ст. відіграли важливу роль у розвитку новітніх концепцій соціального контролю, на відміну від ортодоксальних марксистів, які постійно наголошували на переважно силовому контролі влади у класовому суспільстві) підкреслював, що механізм влади полягає не лише у присилуванні, а й у переконанні. Будь-яка пануюча еліта має ле­гітимізувати владу та утримувати її за допомогою переконання суспільства у справедливості існуючого соціального устрою.

На значенні громадської думки для здійснення ефективного соціаль­ного контролю акцентував увагу ще "батько" новітньої соціологічної дум­ки О. Конт. Зокрема, він зазначав, що весь соціальний механізм діє на ос­нові різних точок зору⁷⁵. Тому формування незалежної громадської думки, яка виникає переважно у структурах громадянського суспільства, є критич­но важливим етапом для ефективної дії демократичних механізмів соціаль­ного контролю. При цьому критичними стають реформи силових важелів впливу на суспільство та контроль за формуванням громадської думки.

Взагалі, з нашої точки зору, структура соціальних реформ на певних стадіях історичного розвитку суспільства принципово різниться. Найбільш адекватною моделлю для дослідження цих процесів у стані соціальної статики та динаміки є ідея універсального епохального циклу. На стабіль­них (нормативних) фазах циклу — інволюції та еволюції — зберігаються існуючі на певному проміжку часу системи соціального контролю. Реформи при цьому мають частковий, так би мовити, "косметичний" характер, загалом вони радикально не змінюють існуючі механізми соціального контролю, а спрямовані на його вдосконалення та поліпшення.

Проте вже на еволюційній стадії розвитку циклу спостерігається нако­пичення важливих соціальних інновацій. Після досягнення критичної кількості інноваційних змін можна спостерігати якісні переміни.

Динамічні (перехідні) фази епохального циклу пов'язані з підготовкою та реалізацією соціальних реформ. При цьому на коеволюційній стадії цик­лу ми можемо спостерігати розхитування старої системи соціального конт­ролю, яке досягає такого ступеня інтенсивності, що вже об'єктивно фіксується масовою свідомістю.

Радикальні системні зміни, як правило, відбуваються на революційній стадії епохального циклу, котра підводить риску під історично "відпрацьо­ваним" циклом та започатковує принципово новий.

Розглянемо, як запропонована модель "працює" при аналізі відомих соціальних трансформацій.

Історичний досвід соціальних реформ. Зосередимося на найбільш гуч­них революціях, які врешті сформували соціальні умови в сучасному аван­гарді історичного процесу. Мова йде про нідерландську, англійську, амери­канську та французьку буржуазні революції XVI-XVIII століть. Всі вони мають важливі аналогії, незважаючи на досить суттєві відмінності в істо­ричних обставинах розгортання, темпі змін, їх радикальності, у сталості формування нового соціального устрою.

Насамперед це стосується впливу релігійного фактора (як ключового при традиційній формі організації соціального контролю) на радикальні соціальні перетворення. Особливо показовими у цьому плані є перші три революції. Вони здійснювалися під ціннісним впливом ідей Реформації, їхні суб'єкти консолідувалися навколо ідей різних гілок протестантизму та католицтва. У результаті приблизно протягом життя одного покоління відбу­вався процес формування нових інститутів соціального контролю, прита­манних буржуазному суспільству.

Французька революція кінця XVIII ст. була виплекана на ідеях Просвіт­ництва. Вона сформувала підстави для секуляризації громадянського суспіль­ства на основі перетворення його самого на об'єкт майже релігійного покло­ніння. Достатньо лише згадати спроби якобінців запровадити культ Розуму.

Легітимізація перетворень у кожному конкретному випадку відбува­лася на засадах відмови від традиційних механізмів соціального контролю. У Нідерландах це було панування католицької кпани, що розглядалася як перешкода не лише вільному віросповіданню, а й як зухвалий визискувач нідерландських багатств, які поступово накопичувалися з розвитком товарно- грошових відносин. В Англії таким ворогом народжуваної перебігом со­ціально-політичних процесів капіталізації стала стара напівфеодальна коро­лівська влада, яка своїми неадекватними діями порушила негласний соціаль­ний договір щодо режиму оподаткування, переслідувала радикальних дисидентів (так себе називали адепти релігійної Реформації). Зрештою вони переселилися до Північної Америки, де створили нові поселення, але цілком не звільнилися від системи контролю з боку метрополії.

Американська революція, яка збіглася в часі з процесом народження так званого американського способу розвитку капіталізму, синхронізувалася з боротьбою за незалежність північноамериканських колоній від британ­ської корони. З другого боку, вона вплинула на започаткування Французької революції, котра фактична відкрила новий глобальний цикл соціально-істо­ричного розвитку та сформувала сучасні інститути соціального контролю.

Треба наголосити, що процес глобалізації, який інтенсифікувався після розпаду соціалістичного табору, формує принципово нові тенденції соц­іальних перетворень. При цьому, наприклад, Дж. Сорос вбачає загрозу відкритому суспільству у нестабільності, спричиненій відсутністю розгор­нутих соціальних цінностей. Аби врятувати становище, він пропонує діяти правильно та морально, навіть якщо це часом здається недоцільним, тобто перетворити засіб досягнення мети на власне мету.

Проблему контролю за змінами відомий соціолог та футуролог А. Тофф- лер пропонує вирішувати засобами чіткого усвідомлення довготермінових соціальних завдань та демократизації шляхів їх досягнення⁷⁶. При цьому інтенсивної гуманізації соціальних перетворень ми спостерігати не можемо, адже наслідки соціальної модернізації все ще пов'язані з відчутною депопу­ляцією населення, із всім комплексом негативних соціальних явищ, які інтенсивно розвиваються у сприятливому для них середовищі аномії та пер­манентного стресу переважної більшості верств суспільств, що перебува­ють у стані трансформації.

Проте історичний досвід соціальних реформ засвідчує, що їхнім на­слідком врешті-решт є встановлення нових механізмів функціонування су­спільства та якісне оновлення соціальних інститутів, покликаних здійсню­вати перманентний соціальний контроль. Розглянемо з цієї точки зору новітній досвід нашої країни та нашого великого північного сусіда.

Український та російський шляхи реформ і соціальний контроль. Демонтаж радянської суспільної системи в обох країнах відбувався з пев­ними специфічними рисами, але одночасно — в ході "перебудови". По­ступово, крок за кроком, здійснювався відхід від традиційного механіз­му соціального контролю та його поступова руйнація. Зокрема, відмова від статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль комуні­стичної партії, стала справжньою "тихою" революцією. Тим самим фак­тично було усунуто структуроутворюючий стрижень радянської політич­ної системи, який забезпечував легітимізацію та сенс її існування.

Подальше просування проекту "перебудови" було пов'язано з делегіти- мізацією більшості діючих на той час правових норм (цьому сприяв посту­лат "все, що не заборонено законом, дозволено"), що сприяло створенню сприятливих умов для поширення не лише правового нігілізму, а й різнома­нітних методів приватизації суспільної власності представниками колиш­ньої радянської владної еліти. Таким чином поступово, відносно малою кров'ю було здійснено справжню соціальну революцію, що засвідчують ра­дикальні зміни статусу та соціальних ролей "робітничого класу", "трудово­го селянства", "інтелігенції" та правлячої еліти.

Увесь цей процес супроводжувався демобілізацією колективістських стереотипів масової поведінки та активною пропагандою гедоністичної індивідуалістичної моралі, спрямованої не на "протестантський аскетизм" першопочаткового нагромадження капіталу (у веберівському розумінні цьо­го поняття), а на нову форму "грабунку награбованого" з одночасною руй­нацією виробничого та наукового потенціалу. Наслідком цих базових транс­формацій став демонтаж системи соціального забезпечення та всієї со­ціальної сфери, від дитячого садка (внаслідок справжньої демографічної катастрофи) до школи та вищої освіти.

Соціальні інститути, які за своїми функціями повинні забезпечувати постійне відтворення системи соціального контролю — школа, церква, на­ука, армія, виконавча та законодавча влада, засоби масової інформації, — опинилися в глибокій системній кризі.

Школа загрузла в непродуманих реформах, які нівелювали універсаль­ний підхід до надання початкових знань та призвели до жорсткого класово­го розшарування учнів.

Церква виявилася неготовою дати відповідь на моральну кризу су­спільства, за візантійською традицією, вона вступила в союз із владою. В Україні православна церква в силу політичних причин взагалі поділе­на на ворогуючі конфесії.

Наука дезорієнтована ринковим підходом до своєї діяльності, коли схоластику плану наукових відкриттів замінила проза товарно-грошових відносин.

Виконавча та законодавча гілки влади зосередилися на розподілі влад­них повноважень. У Росії цей "конституційний процес" в жовтні 1993 р. спричинив кривавий натуралістичний спектакль із розстрілом Білого дому. В Україні Конституція прийнята в одну ніч після тривалого з'ясування стосунків між гілками влади, а тепер став перманентним процес її "рефор­мування".

Засоби масової інформації поки що не перетворилися на "четверту владу", покликану здійснювати неформальний контроль за діяльністю всіх представників влади, отож вони не стали очами та голосом громадянського суспільства. Якщо розуміти під "громадянським суспільством" різні со­ціальні групи, диференціація яких відбувається внаслідок певного су­спільного розподілу праці, в Україні та Росії воно перебуває ще у стадії самоусвідомлення та визначення своїх функцій у здійсненні соціального контролю за державою. У свою чергу, держава не поспішає делегувати гро­мадянському суспільству таке право, а воно, кволе від народження, не може це право відстояти, постійно заграючи з державою.

Однією з багатьох причин такого становища є те, що більшість засобів масової інформації за ринкових умов опинилися під контролем різних фінансово-промислових угруповань і, усунувшись від виконання функцій "сторожового пса демократії", перетворилися на декоративну собачку, кот­ра подає голос лише за командою господаря.

При цьому ще одна складова формування незалежної громадської думки — так звані "зв'язки з громадськістю" (public relations) — теж пере­творилася на функцію великого бізнесу і спирається на відомий постулат Марка Твена про те, що чесність є найкращою політикою, особливо якщо вона приносить гроші.

Отже, спільною проблемою обох посткомуністичних країн є відсут­ність дієвих структур громадянського суспільства, в силу того наявний де­фіцит ефективної, некомуністичної, конструктивної опозиції. Соціальний контроль державних інститутів у політичній сфері в ідеалі має полягати в ролі непідкупного та об'єктивного судді, покликаного не грати на боці певних політичних сил, а лише слідкувати за тим, аби всі суб'єкти політич­ного процесу дотримувалися встановлених правил гри.

При цьому, як наголошує російський політолог О. Панарін, політика виступає як інноваційний процес виробництва нових владних статусів та впливів у межах універсальної правової норми⁷⁷. На основі цих міркувань вчений приходить до слушної думки про те, що в основі політичних рево­люцій знаходиться не конфлікт між "продуктивними силами та виробничи­ми відносинами", а конфлікт між підсистемою виробництва нових масових вимог та існуючою підсистемою прийняття політичних рішень.

В українських та російських реаліях перехідної доби демонтаж дієвого державного контролю водночас із кризою механізмів контролю з боку мобі­лізованої громадської думки породили своєрідний феномен "приватизації" суспільної влади, яка на гроші платників податків часто діяла всупереч їхнім інтересам. При цьому суспільству відводилася роль пасивного спостері­гача за з'ясуванням стосунків між різними групами новосформованої еліти.

Діалог між інститутами державної влади та структурами громадян­ського суспільства як одна з форм здійснення ефективного обопільного со­ціального контролю досі так і не склався, саме тому повільно відбувається процес інституціоналізації відповідного політичного поля.

Відсутність дієвого політичного забезпечення соціальних реформ сут­тєво уповільнює їхній темп, перешкоджає кристалізації та диференціації різноманітних соціальних інтересів, що мало привести до стабільної по­літичної структуризації та заміни дрібнопартійності на багатопартійність, коли активними політичними чинниками стають декілька партій чіткої ідео­логічної орієнтації, які репрезентують об'єктивні інтереси різних верств суспільства.

З самих початків перебування В. Путіна на посту президента зроблено помітні кроки у проведенні нового етапу реформ, які на відміну від періоду президентства Б. Єльцина, спрямовані не на руйнацію залишків старих механізмів соціального контролю, а на формування нових. Зокрема, при­йнято податковий, земельний кодекси, започаткована судова та військова ре­форми. Водночас пропрезидентські політичні сили знову-таки не мають конструктивної опозиції. На цю роль намагаються претендувати "Яблуко" Г. Явлінського та новостворена Б. Березовським у грудні 2001 р. партія "Ліберальна Росія". З нашої точки зору, вже наступні вибори до Державної Думи, коли різні політичні сили матимуть на увазі перспективу переобрання Путіна в 2004 р., стануть випробуванням для нових механізмів соціального контролю, які поки що не сформовані остаточно, а проявляються лише як тенденція.

Аналогічний іспит приблизно в цей самий час чекатиме і на Україну. Гучний "касетний скандал", який вибухнув через рік після президент­ських виборів 1999 р., став одним із симптомів тривалої аномії — відсут­ності дієвих механізмів соціального контролю, проте, як будь-яка криза, він стимулював і певні позитивні тенденції, реанімувавши політичну ак­тивність. У результаті під тиском квітневого референдуму 2000 р. була сформована більшість у Верховній Раді України, яка у складних політич­них умовах змогла провести низку важливих законів. Зокрема, на останній перед виборами сесії були прийняті земельний, цивільний, кримінальний кодекси. Інша справа, наскільки вже подолано правовий нігілізм, аби існу­юче законодавство виконувалося всіма суб'єктами без винятку та працю­вало на реформи.