Глава 4. Соціальний суб'єкт: проблема типології та розвитку

На межі третього тисячоліття від Різдва Христового найважливішою проблемою гуманітарного науково-теоретичного аналізу залишається ви­значення характеру, функцій, специфіки розвитку соціально-історичного суб'єкта. Це питання є методологічно центральним, ключовим у будь-якому дослідженні соціальної реальності.

Класики соціологічної думки акцентували увагу на різних аспектах до­слідження суб'єкта. Засновник французької соціологічної школи Е. Дюрк- гейм пропонував розглядати суспільство як поза- та надіндивідуальну реальність, яка має щодо індивідів імперативну силу та не залежить від них. М. Вебер інтерпретував суб'єктність через поняття "ідеальний тип" та "ра- ціоналізація"⁴⁷.

У постмодерній ситуації, коли посилюється роль суб'єкта в соціально- історичному процесі, індивідуальне ставлення до суспільства стає важли­вим фактором структурування соціуму.

Е. Гуссерль, німецький філософ — засновник феноменології, наголошу­вав, що раніше всього мислимого "є Я", це виявляється для суб'єкта, який висловлює таке судження, первісною інтенціональною базою його світу⁴⁸.

Протягом 1990-х років поступово розгортався дискурс навколо нової ролі суб'єкта за часів так званої глобалізації. Це соціально-історичне яви­ще, пов'язане насамперед із розвитком сучасних інформаційних технологій, гучно заявило про себе в умовах припинення ідеологічного, політичного, військового протистояння між світами капіталізму та соціалізму.

Американський дослідник японського походження Ф. Фукуяма запро­вадив термін "кінець історії" як глобальне поширення ліберальних ціннос­тей та утворення на цій основі єдиної вселюдської цивілізації. Закінчення ідеологічного протистояння нібито приводить світ до вичерпання ресурсу конфліктного історичного розвитку.

З другого боку, відома концепція американського аналітика С. Хан- тінгтона наголошує на перспективі справжнього "зіткнення цивілізацій" перш за все на підставі міжрелігійних суперечностей. За цих обставин небез­печними стають соціокультурні кордони світових цивілізацій, зокрема Бал­кани, Близький Схід, Південна Азія. Однією з фундаментальних причин різного тлумачення тенденцій майбутнього розвитку є неадекватне розумін­ня ролі нового глобального суб'єкта всесвітньо-історичного процесу.

Глобалізація визначає появу нових форм організації великих соціальних просторів та нових ціннісних орієнтирів. Проблему глобалізації недоцільно зводити лише до сучасних тенденцій розвитку світової економічної систе­ми, насамперед у сфері фінансів та так званої Інтернет-економіки.

Принципове значення мають також відповідні соціально-культурні процеси. У провідних країнах за допомогою інноваційних комунікаційних систем особистість поступово здобуває все більше індивідуальної свободи, вона створює власний віртуальний світ, який виходить за межі національно­го державного організму. Водночас індивід стає провідним виробником інтелектуальної інформації, завдяки чому має підстави претендувати на са­мостійну та незалежну від держави та соціальної групи роль у світовому просторі. З другого боку, це призводить до певного конфлікту між гнучкими інтересами автономної особистості та соціальними цінностями, консолідо­ваними в рамках нації. Можливо, саме цей чинник стане головною супереч­ністю між глобальним суб'єктом "Я" та традиційними формами соціальної організації вже на новому циклі всесвітньо-історичного розвитку.

По суті, актуалізується суперечність між індивідом та владою, яку вда­ло описали ідеологи анархізму від П. Кропоткіна та М. Бакуніна до сучас­них анархічних груп, котрі організують під час роботи різних міжнародних форумів протести проти, на їхню думку, антигуманних ідей глобалізації.

Таким чином постає питання: яка соціальна група захищатиме інтере­си особистості у світовому співтоваристві? Не випадково актуалізується проблематика захисту прав людини, яка зазвичай неоднозначно сприймаєть­ся різними режимами влади та має протилежне тлумачення у культурно-істо­ричній спадщині світових цивілізацій. Це одне з найнапруженіших питань постмодерної системи міжнародних відносин.

Проте навіть за часів, здавалося б, "суцільної" глобалізації реальною залишається нерівномірність розвитку окремих соціумів, які вступили в цей процес, перебуваючи на певній, властивій саме їм, стадії розвитку. Тому "глобалізуються" вони по-різному, й відповідні результати ми можемо спостерігати у більшості суспільних явищ. Урбанізація, формування постіндустріальної економіки пов'язані у провідних країнах авангарду Захід­ної цивілізації із розвитком інформаційних технологій та сфери послуг, а також занепадом традиційного аграрного сектора економіки, який непрос­то адаптується до набутків так званої "зеленої революції", змістом якої є впровадження до сільськогосподарського виробництва результатів генної інженерії. На "периферії", яку лише частково зачепили ці тенденції, навпа­ки, відбувається певна деіндустріалізація економіки, що стримує розвиток таких країн.

За суттю таке явище є наслідком реакції диференційованих за різними стадіями розвитку соціальних суб'єктів. При цьому відкритим залишається питання, чи обов'язково новому суб'єкту проходити шлях розвитку своїх попередників⁴⁹. Можливо, будуть варіанти соціально-історичного розвитку, які підтвердять цю тезу, а можливі й такі, що її спростують.

Процес становлення єдиного суб'єкта розгортається у двох іпостасях: сукупно-родовій, коли людство реалізує себе як вид живого, та індивідуаль­но-родовій, в процесі "індивідуалізації" людства⁵⁰. Отже, необхідно висвіт­лити новий підхід до типології соціально-історичних суб'єктів на сучасному етапі глобального розвитку та показати можливості відповідного теоретич­ного підходу для порівняльного аналізу новітнього розвитку політичних суб'єктів в Україні та Російській Федерації.

Параметри теоретичного осмислення. Під типологією ми розуміємо диференціацію систем об'єктів дослідження та їхнє групування відповідно до певної моделі (типу) з метою компаративного аналізу ознак, зв'язків, функцій певних суб'єктів. Постійно відбувається інформаційно-енергетич­на взаємодія між соціумом та індивідом, тобто між "Ми" та "Я". Відповідно вибудовуються комунікативні зв'язки між соцієтальною психікою, яка ха­рактеризує параметри соціуму як цілісності, та індивідуальною психікою певної особи⁵¹.

Отже, ми маємо всі підстави вважати суб'єктом лише ту складову части­ну соціуму, яка активно впливає на інші об'єкти. Наприклад, суб'єктами полі­тики є великі соціальні групи зі своїми специфічними інтересами, які визна­чають сенс політичних дій. На певному етапі свого розвитку вони створюють політичні структури, покликані ефективно діяти в інтересах своїх груп.

Безпосередніми організаторами політичних дій виступають індивіди, які визначають напрям, хід та зміст політичних процесів, тому важливу роль відіграє ще один суб'єкт — політичний лідер як людина, котра має вирішальний вплив на членів певної соціальної групи. Лідер — суб'єкт, який здійснює організаційний та інтегруючий вплив. Як засвідчує бага­тий історичний досвід, діяльність лідера сприяє розкриттю творчого потенціалу малої або великої соціальної групи, а іноді навпаки — перешкоджає цьому.

За типологією М. Вебера, розрізняють такі основні типи лідерства: традиційне, засноване на вірі у святість певного суб'єкта влади; раціональне, легальне або бюрократичне, яке базується на вірі в законність існуючого порядку та його доцільність; харизматичне лідерство, яке підтримується вірою у надзвичайні можливості, тобто фактично формується на основі культу особи⁵².

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, яке передбачає одно­осібний керівний вплив на основі механізму загрози застосування силових санкцій, та демократичне лідерство, котре дає можливість членам групи брати участь у досягненні цілей та управлінні її діяльністю.

Кажучи про типологію суб'єктів, ми маємо на увазі "ідеальний тип" у розумінні М. Вебера, тобто встановлення осмислених зв'язків, характер­них для певної спільноти, або послідовності подій⁵³.

Найповніше роль суб'єкта в історії висвітлена в екзистенціальній філо­софській думці, різні напрями якої об'єднує переконання в тому, що існу­вання передує сутності. Наприклад, Ж.-П. Сартр наголошував, що суб'єк­тивізм означає, з одного боку, що індивідуальний суб'єкт сам себе обирає, а з другого, — що людина не може вийти за межі людської суб'єктивності. Вибираючи себе, я створюю загальне, розуміючи проект будь-якої іншої людини, до якої б епохи вона не належала. Ця абсолютність вибору не лік­відує відносність кожної епохи. Історичні обставини змінюються, народи­лася людина рабом у язичницькому суспільстві, феодальним сеньйором чи пролетарем, незмінною для неї залишається потреба бути у світі, бути в ньому за роботою, бути в ньому серед інших і бути в ньому смертною. Межі не об'єктивні та не суб'єктивні, скоріше вони мають об'єктивну та суб'єктивну сторони⁵⁴.

Представник франкфуртської школи соціології Г. Маркузе, наголошу­ючи на вадах індустріального суспільства, на конфлікті індивіда та суспіль­ства, на суперечностях між свободою та екзистенцією, зазначав, що дійсність стала технологічною дійсністю, і суб'єкт тепер настільки тісно пов'язаний з об'єктом, що поняття об'єкта обов'язково включає в себе по­няття суб'єкта. Сам суб'єкт є конститутивною часткою науково детерміно­ваного об'єкта. Суб'єкт наукових методів і суб'єкт ділового життя є вира­женням однієї й тої самої суб'єктивності — людини⁵⁵.

Вищенаведені думки загалом адекватно характеризують початковий етап становлення постіндустріальної цивілізації, який людство переживає на початку ХХІ століття. Водночас необхідно дослідити глибинні підстави типології соціально-історичного суб'єкта.

Типологія суб'єкта історії в контексті універсального епохального циклу. Суспільство як суб'єкт історії та цивілізації проходить у своєму роз­витку великий життєвий цикл. Соціальний (суспільний чи індивідуальний) розвиток можна показати через циклічну динаміку певних змін — порядку та хаосу, сталого та перехідного.

Суспільно-історичний розвиток можна дослідити як послідовне роз­гортання у просторово-часовому континуумі універсальних епохальних циклів, які є релевантними одиницями аналізу та прогнозу соціально-істо­ричної дійсності⁵⁶.

Ідеальну модель кожного з названих циклів можна представити у вигля­ді послідовного розгортання чотирьох елементів єдиної історичної сутності, ці елементи структури епохального циклу змінюють один одного у певній послідовності: усталений (інволюція), перехідний (коеволюція), усталений (еволюція) і знову перехідний (революція) періоди суспільного розвитку.

Епохальний цикл відкриває революційна доба, яка створює необхідні і достатні передумови для переходу суспільства на новий щабель (до нового циклу) свого становлення. Цей бурхливий період пов'язаний із радикаль­ною зміною соцієтальних характеристик суспільства. Революція ніби під­сумовує попередній розвиток суспільства і водночас відкриває новий цикл. Вона є протилежною за напрямом історичних змін іншому перехідному пе­ріоду — коеволюції.

Якщо коеволюція, як ми переконаємося далі, є фазовим переходом від нормативного періоду інволюції до нормативного періоду еволюції, ніби поєднує два нормативні періоди та реалізується в рамках одного епохально­го циклу, то революція є якісною трансформацією всієї структури суспіль­ства. Вона створює механізм переходу від нормативного стану еволюції до інволюції.

Під час революційного періоду активізується роль суб'єкта, індивіда. Згадаймо період Великої французької революції 1789-94 рр., коли на істо­ричній сцені відігравали особливу роль характерні особистості. Імена Мірабо, Дантона, Робесп'єра, Наполеона стали показовими для кожного з етапів революції, а їхні дії — типовими для аналогічних процесів.

Майже те саме ми бачимо в Росії періоду 1905-17 рр., коли когорта активістів-революціонерів фактично перевищувала попит історії на них. На цьому етапі епохального циклу ми спостерігаємо активізацію видат­них історичних діячів, які ведуть за собою творців історії з народних мас. Згадаймо баталії європейських буржуазних революцій 1848-49 рр., коли суттєву роль у кожній країні відігравали втілення суб'єкта "Я" — провідні історичні особистості, такі як Т'єр у Франції, Кавур в Італії, Бісмарк у Ні­меччині, Кошут в Угорщині.

Щоразу після чергового (певною мірою несподіваного) революційного періоду оновлення суспільства виникає період інволюції. Цей період епо­хального циклу бере початок від революції, яка фактично народжує нового суб'єкта історії, та, радикально змінивши суспільні якості, відкриває нові горизонти соціального розвитку.

Історичним сенсом інволюції є засвоєння структурними частками су­спільства — людськими поколіннями нової суспільної якості. Цей період стає часом поступової соціалізації поколінь (звичайно, соціалізація особи відбувається протягом усього її життя, а відповідні стадії визначаються не лише етапами дорослішання організму, а й належністю людини до нових соціальних груп), певною мірою відбувається згортання темпів інноваційної активності. Натомість посилюються соціальні механізми, що актуалізують роль міфологем і традиційних засад, спрощується соціальна структура, упо­вільнюється рух історичного часу. Суспільство в інволюційній стадії циклу має всі характеристики, за словами К. Поппера, "закритого суспільства", власне, завдяки цьому й підтримується соціальна стабільність.

Ступінь свободи індивіда в такому суспільстві обмежена впливом колек­тиву. У ньому прогресує мораль, що висуває на перше місце суспільно зна­чущі цілі та інтереси. Моральні настанови на кшталт тих, що діяли в СРСР ("Раньше думай о Родине, а потом о себе"), перетворюють життя індивіда на суцільне служіння високим суспільним ідеалам. Психологічною основою стає емоційно-чутлива (а не раціональна) типологія поведінки людини, пере­важно орієнтована на зовнішній соціальний контроль, що превалює над внутрішнім самоконтролем. Відповідно провідним соціально-історичним суб'єктом у час інволюційного періоду є колектив, майже тотальне "Ми".

Для політичної системи цього етапу характерним є порядок, що функ­ціонує за рахунок обмеження громадянської свободи і підтримується авто­кратичними методами або через формально-представницькі демократичні процедури. Економіка розвивається за рахунок екстенсивних методів госпо­дарювання і відповідного ставлення до природних і людських ресурсів.

У масовій свідомості переважають сталі стереотипи нівелювання ролі видатної історичної особистості, яка лише втілює прагнення народних мас як єдиних справжніх творців історії. "Прапороносцем" ідеалів періоду є пере­січний колективний суб'єкт "Ми", але порівняно з "Ми" коеволюційної доби цей суб'єкт більш прихильно налаштований до традиційних колективних цінностей та норм поведінки. Водночас в інволюційному періоді циклу за­гальний ступінь свободи суттєво залежить як від особливостей соціокультур- ної диференціації, так і від загальних часових характеристик історичного розвитку. Під час передкризового етапу циклу може спостерігатися певне по­слаблення інволюційного порядку, спричинене виснаженням попередніх тен­денцій розвитку та наростанням потреби нових поколінь у підвищенні ступе­ня індивідуальної свободи, яка є необхідною умовою соціальної творчості. Це більш притаманне вже для наступного, перехідного періоду від інволю­ційної системи соціальних координат до вже власне еволюційного розвитку.

Коеволюція є фазовим переходом від нормативної доби інволюції до нормативного періоду еволюції. Під час трансформації коеволюційного типу посилюється роль суб'єкта соціуму, тобто суб'єкта "Ми".

Загальна характеристика доби коеволюційного періоду універсального епохального циклу залежить як від кризового, так і наступного після кризо­вого стану суспільства. На початку перехідної доби виявляє свою силу атри­бутика "нового (еволюційного) порядку", індикатором чого є пожвавлення індивідуальної активності. Однак з часом, залежно від темпу та глибини пе­ретворень, суспільна система знову потрапляє на інерційне поле тяжіння ат­рибутів "старого (інволюційного) порядку", завдяки чому переходить до символічної межі остаточного вичерпання свого історичного ресурсу, та врешті-решт остаточної орієнтації на умови відтворення нового соціально­го порядку.

За своєю сутністю коеволюція є творенням винятково соціалізованих (колективізованих) індивідів, що спричиняє реформування системи норма­тивів, соціальних інститутів і соціальних відносин, які, умовно кажучи, дзеркально протилежні відповідним соціальним характеристикам докризо- вого, сталого періоду, тобто інволюції.

У надрах саме цієї перехідної коеволюційної доби формуються засади гармонійного співіснування у майбутньому еволюційному періоді визначаль­ної кількості самодостатніх індивідів, які під тиском інноваційної хвилі поси­люють загрози для "стабільної нерівноваги". У цей історичний час політична система поступово набуває ознак плюралістичності, коли вже остаточно зне­цінюється категорія суб'єкта "Ми" та впевнено набирає суспільної ваги кате­горія соціально-історичного суб'єкта "Я", що є необхідною передумовою за- початкування еволюційного періоду універсального епохального циклу.

Характерними рисами другого (перший — інволюція) нормативного періоду циклу — еволюції є розгортання соціальних процесів у просторі, ускладнення соціальної структури (наприклад, у країнах, які пережили часи Великої депресії 1929-34 рр., кількість соціальних ролей перевищувала 70 тис., а для вітчизняного простору вона становить приблизно 30-40 тис.), активізація інноваційної активності.

Основною характеристикою еволюції є стабільність змін, суспільство інтенсивно набуває нових соціальних рис та атрибутів, які виводять його історичний розвиток на якісно вищий щабель. Перебуваючи в даному епо­хальному періоді, суспільство за своїми ознаками, на відміну від інволюцій­ного, є відкритим — відбувається розкріпачення індивіда, посилюється ког- нітивний компонент психологічної структури особистості, що надає су­спільству раціональних ознак.

У політичній сфері панують свобода вибору та принцип консенсусу, які стають умовами існування та ефективного функціонування демократич­ного порядку. Суспільство та індивід визнають, що "держава є сильною зав­дяки сильним громадянам". Відтворення сталості нового соціального по­рядку Грунтується на індивідуальній соціальні нормі, яка разом із підвище­ною інноваційною активністю індивіда спроможна забезпечити умови "стабільної нерівноваги" і розвитку суспільства під час еволюції.

Таким чином, типологію соціально-історичного суб'єкта в контексті універсального епохального циклу можна подати в такій ідеальній моделі: революційний період, для якого характерна активізація діяльності суб'єкта "Я", коли видатні історичні особистості "ведуть" за собою народні маси до здобуття спільних плодів історичної творчості; інволюційний період, для якого притаманна пріоритетність колективних форм історичного роз­витку, визначальною є діяльність суб'єкта "Ми"; під час коеволюційного пе­ріоду все ще зберігається переважний вплив колективного соціально-істо­ричного суб'єкта; нарешті, для еволюційного періоду епохального циклу властивою є активізація суб'єкта "Я".

Треба підкреслити, що за умовною шкалою цінностей, для суб'єкта "Ми" характерні морально-етичні цінності, а для суб'єкта "Я" абсолютно природні раціонально-прагматичні, можна навіть сказати, егоїстичні цінності. Якщо для суб'єкта-колективу категорія "Я", по суті, є еманацією "індивідуальних проявів народності"⁵⁷, то для суб'єкта-індивіда "Ми" є пер­соніфікацією суспільного.

3 точки зору соціальної психології, "Я-концепція" для індивідуального та колективного суб'єкта має таку структуру⁵⁸:

 

Отже, суб'єкт "Я" віддає перевагу особистим цілям над цілями певної соціальної групи. Самоідентифікація здійснюється на основі особистих ат­рибуцій, а не через ототожнення себе з групою. Суб'єкт "Ми", навпаки, віддає перевагу цілям соціальної групи ("Ми — радянський народ — будує­мо комунізм"), а не особистим завданням, саме суспільні зв'язки зумовлю­ють поведінку людини та визначають її соціальний статус. Самостійність суб'єкта "Ми" означає не "діяти по-своєму", а "бути відповідальним"⁵⁹.

Тепер розглянемо певні особливості гіпотетичного розгортання епохаль­них циклів у країнах Західного авангарду соціально-історичного розвитку.

Франція перебуває в еволюційному етапі циклу, який був започаткований студентськими заворушеннями 1968 р. Провідним залишається суб'єкт "Я".

Німеччина після національного об'єднання розвивається в заключній фазі еволюційного етапу циклу, в якій вона перебуває з часу утворення Федеративної Республіки (1949). Процес накопичення інновацій поступово, але невідворотно, стимулює появу передумов для започаткування нового циклу розвитку німецького соціального організму як наднаціональної спільноти в рамках Європейського Союзу. Звичайно, провідну роль продов­жує відігравати соціально-історичний суб'єкт "Я".

Великобританія за часів правління "нових лейбористів" вирішує проб­леми еволюційної стадії епохального циклу (її початок можна ідентифікувати 1979-90 рр., часом правління М. Тетчер), про що засвідчує передача повно­важень від центру на місця (відновлення місцевих асамблей у Шотландії, Уельсі, Північній Ірландії). Ключовим історичним чинником також зали­шається суб'єкт "Я".

Італія переживає час еволюційної стадії розвитку із загостренням суперечностей між багатою північчю, де панує соціально-історичний спа­док латинського Заходу, та бідним півднем, де переважає культурно-істо­ричний романсько-візантійський вплив.

Сполучені Штати Америки, можливо, найближчим часом вступлять у революційний етап нового епохального циклу як єдина універсальна супердержава. Перші симптоми соціально-історичних змін вже з'явилися під час президентських виборів у листопаді 2000 р. Суб'єкт "Я" проявив себе у повному обсязі. Наприклад, 43-й президент США Дж. Буш навіть відмовився від електронного листування з друзями, оскільки його кореспон­денція могла стати предметом публічного обговорення. На початку ХХІ сто­ліття США доведеться скласти іспит на спроможність адаптуватися до складного та суперечливого життя постіндустріального суспільства⁶⁰.

Взагалі, чітко виявляється тенденція поступового відмирання тради­ційних політичних партій індустріальної епохи та об'єктивного формування "партій нового типу" як породження нових постіндустріальних цінностей епохи Інтернет. Тобто на партійному рівні також активізується суб'єкт "Я".

Отже ми бачимо, що між провідними країнами Західної Європи та США існує синхронізація фаз розвитку (звичайно, з певною національною специфікою) та типу провідного соціально-історичного суб'єкта "Я", який притаманний не лише для еволюційного періоду епохального циклу, що його переживає більшість названих країн, а й є пріоритетним для наступно­го революційного періоду, який відкриє новий цикл суспільного розвитку.

Тому ми маємо всі підстави вважати, що аналогічною буде картина для провідних східнослов'янських країн — України та Росії.

Новітній розвиток політичних суб'єктів України та Росії: компара­тивний аналіз. Україна та Російська Федерація із 1654 р. до 1991 р. мають 337 років спільної історії, спочатку у складі Російської імперії, потім — у Радянському Союзі. В обох країнах проживають численні національні меншини — українська в Росії, та російська в Україні. До речі, саме діаспора, на думку М. Данилевського, є визначальним камертоном для сприйняття провідних тенденцій розвитку материнської нації, тому взаємовплив за та­ких обставин буде суттєвим. Водночас діяльність індивідуального політич­ного суб'єкта вбудована в систему політичної культури нації та соціальної групи, які задають їй загальний сенс та значення.

Аналізуючи історію двох народів впродовж ХХ століття, неважко пере­конатися, що найважливіші історичні події мали відповідний резонанс по обидва боки поки що не остаточно делімітованого українсько-російського кордону. Наприклад, революційна доба 1905-29 рр. і в Україні, і в Росії за­вершилася приблизно однаковим результатом, але з певною національною специфікою.

Найбільше диференціація виявилася під час подій 1917-22 рр., коли Україна на стадії революційного етапу циклу мала більш чітко визначений суб'єкт "Я", зокрема під час печально знаменитої отаманщини (чого вартий тільки самородок Нестор Махно), а в Росії індивідуальний суб'єкт, прита­манний революційному етапу суспільного розвитку, персоніфікувався в особі харизматичного вождя В. Леніна та цілої когорти яскравих революційних особистостей (Л. Троцький, М. Бухарін, И. Сталін).

У період 1985-91 рр. Українська РСР та Російська РФСР майже водно­час вступили в коеволюційний період епохального циклу. На цьому етапі провідну роль ще відіграє суб'єкт "Ми", водночас поступово переважаю­чою стає тенденція до розвитку суб'єкта "Я".

За часів перебудови Україна відставала від суспільно-політичних про­цесів, які відбувалися в Росії у цілому на рік-два.

Період 1991-93 рр. у Росії був пов'язаний із гострою боротьбою за владу. Президент Б. Єльцин намагався запровадити нову Конституцію. Після розстрілу з танків будинку Верховної Ради Російської Федерації та референдуму 12 грудня 1993 р. фактично було встановлено переддемокра- тичний режим персональної влади. В Україні у цей час відбувався складний процес становлення структур незалежної держави, водночас політичні про­цеси відповідно до національного менталітету відбувалися у більш компро­місних, мирних формах, без російського максималізму часів розквіту полі­тичної кар'єри Б. Єльцина.

В Україні розгортання кризи навколо прийняття нової Конституції було повільнішим. Апогею цей процес досяг у 1994-96 рр., коли Росія встряла у першу воєнну кампанію в Чечні. Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. збіглося у часі з переобранням Б. Єльцина на посаду Пре­зидента Російської Федерації. Тим самим вперше чітко синхронізувалися певні підсумовуючі тенденції суспільного розвитку.

Фактично на цьому завершився перший етап реалізації перехідних процесів. Свідченням цього стало досягнення компромісу між політичними елітами двох країн, що зробило можливим підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, партнерство та співробітництво між Україною та Російською Федерацією. Далі настав час поступових зворотних тенденцій.

Період 1998-99 рр. був пов'язаний із сутінками політичної кар'єри Б. Єльцина, пошуками "спадкоємця", а в Україні — зі спробами президента Л. Кучми консолідувати свою владу з метою забезпечення повторного пере­обрання. Посилюється синхронізація політичних процесів. Це виявилося під час президентських перегонів в Україні у листопаді 1999 р., які фактич­но відбувалися за російським сценарієм переобрання Б. Єльцина влітку 1996 р., коли "демократ" боровся з небажаною для більшості суспільства "комуністичною альтернативою".

У 1998 р. до Верховної Ради України були обрані представники впли­вових фінансово-промислових угруповань та так званих політичних хол­дингів ("олігархи"), які до того часу концентрувалися переважно навколо виконавчої влади. Таким чином вони отримали можливості більшого впливу на Президента, що особливо проявилося в організації відставки уряду В. Ющенка та розгортанні процесу призначення Прем'єр-міністра за десять місяців до парламентських виборів у березні 2002 р.

На партійно-політичному полі і в Україні, і в Росії означаються ана­логічні тенденції. Визначальною є не багатопартійність, а дрібно- партійність, тобто партії ще не сформувалися у суб'єкт "Я".

Чітко визначилися три основні політичні течії. По-перше — партія влади, яка в Росії часів керівництва В. Путіна є більш консолідованою після об'єднання думських фракцій "Единства" та "Отечество — вся Россия", а в Україні розпорошена між партійними структурами впливу, знову-таки відповідно до національної традиції — де два українці, там три гетьмани. По-друге, існує офіційна комуністична опозиція, представлена КПУ та КПРФ, які є лише вершиною піраміди розпорошених лівих партій. Більш фрагментованим лівий політичний фланг є в Україні. Нарешті, третій гра­вець на політичній сцені — національно-демократичні сили. Вони розріз­нені в Україні, а в Росії об'єднані в "Союз правих сил".

Отже, в обох країнах пануючим залишається суб'єкт "Ми". Ця тенденція характерна навіть для формування певних коаліційних партійних структур.

Вибори Державної Думи Російської Федерації у грудні 1999 р. стали суто піарівським продуктом. Швидко була створена партія влади "Єдність" ("Ведмідь"), яка максимально використала політичні технології впливу на виборців. Завдяки патріотичній риториці на гребені другої чеченської війни "Ведмідь" вперше з 1993 р. потіснив КПРФ на думському олімпі.

У січні 2000 р. у Верховній Раді України була створена більшість, яка проіснувала до квітня 2001 р. і розпалася насамперед внаслідок "касетного скандалу", що втілив всі особливості розвитку українського політичного суб'єкта "Ми" часів перехідної коеволюційної доби, дитячі хвороби онто­генезу громадянського суспільства, показав, що у влади й опозиції мен­тальність однакова.

У березні 2000 р. виконуючий обов'язки президента В. Путін обраний на пост глави держави. Навіть за біографічними даними він досить суттєво нагадує теж вихідця з надр радянських спецслужб Ю. Андропова⁶¹. З цього часу набирають сили зворотні до переддемократичного режиму процеси посилення автократичних тенденцій.

Коеволюційний процес в обох країнах загалом сфокусований на роз­витку демократичної правової держави, що є проектом і водночас результа­том раціоналізації життєвого простору, яка виходить далеко за межі суто політичної сфери⁶². Однак передусім раціоналізація мала торкнутися полі­тичного життя, що характеризується дією принципу поділу державної влади на виконавчу, законодавчу та судову, які в ідеалі діють незалежно одна від одної, але з однаковим ступенем відповідальності перед суспільством.

Найскладніше і в Україні, і в Росії відбувається процес конституювання "четвертої влади" — незалежних засобів масової інформації, покликаних бути каналом зворотного зв'язку між громадянами та державою. Під час ко­еволюційної фази, починаючи з часів "гласності", ЗМІ відігравали важливу роль механізму зменшення стресу суспільної системи, стимулюючи сприй­няття громадянами нових правил гри без активного протесту. З наростан­ням автократичних тенденцій свобода ЗМІ знищується насамперед.

Впродовж 1990-х років поступово відбувався процес переосмислення ролі соціально-історичного суб'єкта. Якщо за інволюційних радянських часів людина сприймалася як гвинтик "машини", що є ідолом індустріаль­ного суспільства, то з початком коеволюційної доби людина поступово стає не лише об'єктом політичного впливу, а й метою розвитку політичної систе­ми, її активним суб'єктом.

Складно формувалися раціональні інтереси різних прошарків суспіль­ства. Призначений у травні 2001 р. послом Росії в Україні В. Чорномирдін свого часу, оцінюючи наслідки чеченської воєнної кампанії, сказав: "Хотіли — як краще, а вийшло — як завжди". Це, по суті, є формулою співвідно­шення між раціональними та ірраціональними чинниками в політичному процесі під час коеволюційного періоду розгортання епохального циклу.

Звичайно, формування життєздатного постіндустріального суспіль­ства і в Україні, і в Росії є справою досить віддаленою. Поки що обидва суспільства переживають, послуговуючись термінологією А. Тоффлера, "футурошок", тобто певний "шизофренічний" соціально-психологічний стан, коли механізми адаптації до радикальних змін не встигають за швидкістю реформ⁶³. Тому спільний демократичний вибір, здається, доведеться робити принаймні двічі.

Перший крок було зроблено у 1991-96 рр., це був справжній прорив, декларація суспільних свобод, але і в Україні, і в Росії бракувало конкрет­них заходів. Другий вибір має бути остаточним та Грунтуватися на єдності слів та справ. Водночас другий вибір робитиметься в умовах "реставрацій­них" тенденцій, пов'язаних із поверненням до автократичних політичних традицій попереднього періоду розвитку. Зокрема, відроджується стара сис­тема управління, до цього готова пострадянська політична еліта, але старі політичні суб'єкти виявляються неспроможними до розв'язання якісно но­вих проблем, стимульованих коеволюційною фазою розвитку, тому тимча­сово наростатиме управлінський хаос, стимульований дефіцитом вольових рис політичної еліти.

Демократизація почалася, коли масова свідомість не була остаточно го­товою до її сприйняття, тому автократична свідомість актуалізується, аби су­спільство знову переконалося, з чим воно має справу. Ця тенденція є досить поширеним історичним явищем. Наприклад, процвітання нинішньої ФРН було б неможливим, якби німцям не довелося двічі робити свій вибір: вперше в формі нестійкої демократії часів Веймарської республіки (1919-32), що впала під тиском націонал-соціалізму, а вдруге після Другої світової війни, здобувши сумний суспільний досвід. Французи робили свій респуб­ліканський вибір ще більш тернистим історичним шляхом — через револю­цію 1789 р., імперію Наполеона та остаточно визначилися лише після по­разки у війні 1870 р.

Однак повернемося до питання наростання автократичних тенденцій. На відміну від тоталітарної, автократична система забезпечує збереження влади за елітою будь-яким шляхом, включаючи пряме насилля, не допускає в політичній сфері будь-якої конкуренції, але не втручається в ті сфери життя, які безпосередньо не пов'язані з політикою. Авторитарне суспільство бу­дується за принципом "дозволено все, окрім політики", тому авторитарні ре­жими можуть бути досить стабільними, але на певному етапі співіснування сильної влади та вільної економіки стає неможливим. Саме цим шляхом з часів початку реформ Ден Сяопіна йде комуністичний Китай, якому доведеться ро­боти свій "другий вибір" після об'єднання з капіталістичним Тайванем.

У Радянському Союзі перехід від тоталітарного до автократичного режиму правління відбувався поступово, фактично, починаючи зі смерті И. Сталіна, але справжнім символом цих зрушень став прихід до влади у 1983 р. Ю. Андропова. З того часу почала змінюватися тональність ідео­логії. Політичним ідеалом влади поступово ставав професіоналізм. Декла­рувалося, що фахівці потрібні всюди — у керівництві держави, в науці та мистецтві, а всі недоліки — від некомпетентності, корупції, неробства, ко­жен має робити свою справу. З точки зору Ю. Андропова, ретельне вико­нання інструкцій краще, ніж ентузіазм, зрушить ситуацію в країні на краще.

Найважливішим фактором авторитарної свідомості є масове відчуження суб'єкта "Ми" від влади. Для тоталітаризму цей процес не є характерним, оскільки тоді люди ідентифікують себе з владою. Разом із відчуженням авторитарний режим породжує почуття апатії, стійкої недовіри до будь-яких дій влади. Цю тенденцію підсилює відповідний стиль відносин влади з на­родом. Автократична влада не допускає вільного діалогу з суспільством, яке ніяк не може стати громадянським. Справи суспільства, за великим ра­хунком, не цікавлять владу, тому вона відчужена від суспільства.

Цю фазу в розвитку суспільства навряд чи можна "перескочити". Починаючи з 1999 р., Україна навіть тимчасово випереджала Росію в про­цесі наростання зворотних авторитарних тенденцій.

Водночас слід розуміти, що поставторитаризм не є справжньою демок­ратією. Це ми бачимо на прикладі історичних подій між лютневою та жовт­невою революціями 1917 р., коли до виборів Установчих зборів діяв так зва­ний передпарламент. У наш час поставторитарну владу також можна назва­ти "переддемократичною", вона вже дозволяє громадянському суспільству, що проходить період становлення, та різним соціальним групам впливати на прийняття рішень, проте справді демократичне суспільство само обирає носіїв влади та формує варіанти вирішення проблем. У демократичній ма­совій свідомості панує уявлення про те, що влада не є безальтернативною, що довіра до влади не є позачасовою, вона дається в кредит. Якщо цей кре­дит вичерпується, влада стає банкрутом.

Правова держава може розвиватися лише водночас із громадянським суспільством, слабкість якого перешкоджає не лише законному захисту прав громадян від влади, а й, певним чином, не захищає владу від гніву народу.

Таким чином, кожний тип суб'єкта має власні риси політичної свідо­мості, яка різниться за п'ятьма основними ознаками.

Перша — характер та спосіб здійснення влади. У тоталітарному суспільстві — це загальний контроль та насилля, в автократичному суспільстві виникають певні зони свободи, недоступні для контролю. За переддемократичного режиму влада починає вести діалог з незалежними групами, які визріли ще за часів автократії в своєрідних анклавах суспіль­ної свободи, але сама визначає результати цього діалогу. Нарешті, в демо­кратичному режимі влада здійснюється на представницькій основі відпо­відно до закону.