Глава 3. Вступ у соціальну теорію ймовірності

Проблема соціального і соціальний розвиток. Термін "соціальне" по­ходить від латинського societas — суспільство. Намагання пізнати, осмис­лити соціальну сутність супроводжує людство протягом всієї його історії. Ця категоріальна універсалія буквально пронизує термінологічну ієрархію, що її вибудовує соціально-філософське пізнання об'єктивної дійсності.

Соціологія як наука про суспільство, передусім про механізми його функціонування та розвитку, також фокусує свою увагу на категорії "со­ціальне". Її численні визначення свідчать про надзвичайно складну природу цього людського утворення. Водночас, постаючи і розвиваючись у процесі колективної діяльності, цей феномен має широке розмаїття її конкретних проявів, адже він є найскладнішим із людських утворень. Зупинимося на деяких із таких проявів.

Так, за К. Марксом, категорія "соціальне" — це сукупність власти­востей та особливостей суспільних відносин, що їх інтегровано індивідами чи спільнотами у процесі спільної діяльності, яка здійснюється в конкрет­них історичних умовах і виявляється в міжособистісних стосунках та став­ленні особистості до свого місця в суспільстві, до явищ і процесів суспіль­ного життя.

При цьому специфіку соціального характеризують такі основні риси:

—  загальна властивість, що притаманна різним групам індивідів і вод­ночас є результатом інтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільними відносинами;

—  вираження обумовленого сучасними суспільними відносинами (економічними, політичними, соціокультурними та іншими) певного стано­вища індивідів;

—  з'ясування стосунків різних індивідів і груп індивідів між собою, ставлення до свого становища у суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

—  соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, який ви­являється в їх спілкуванні та взаємодії.

Суспільні відносини становлять самостійний специфічний вид со­ціальних відносин, які виражають діяльність соціальних суб'єктів, зумовлену їх неоднаковим становищем у суспільстві та роллю в суспільному житті.

Отже, суспільство по суті є складною системою зв'язків між різними суб'єктами, груповими та індивідами, які самовизначаються через взаємо­відносини один з одним. Тому модель суспільства може бути не статичною, а динамічною. Ця якість характеризує процес перманентного соціального розвитку, який можна за аналогією порівняти із змінними психічними про­цесами, що становлять суть духовного життя реальної людини.

Атрибутивними якостями соціального є взаємозалежність людей у про­цесі спільного творення та позитивне (етичне) ставлення до партнера. На під­ставі цієї іманентної етичності соціального один із батьків сучасної соціо­логії французький філософ О. Конт називав соціологію формою позитивної релігії.

У 1830-х роках О. Конт ввів до наукового обігу поняття "соціологія", тобто наука про суспільство. За його задумом, вона мала інтегрувати в собі всі галузі знань про суспільство. О. Конт вважав, що соціологія як позитивна філософія має здійснювати спостереження, описання та систематизацію фактів, процесів суспільного життя. Отже, соціологія — це наука про ста­новлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, со­ціальних відносин і соціальних процесів, про механізми і принципи їх взає­модії. Таким чином, соціологія як наука виконує певні функції: теоретично- пізнавальну, яка полягає у систематизації та продукуванні нового знання, критичну, соціально-управлінську, світоглядно-ідеологічну, гуманістичну, практично-перетворювальну, інформаційну, прогностичну.

Соціальне існує у форматі соціальних інститутів (лат. установ) як фор­ми закріплення і способу здійснення спеціалізованої діяльності, що забезпе­чує стабільне функціонування суспільних відносин. Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими правовими актами. Коли ж со­ціальні функції не втілюються у формальних правилах, мова йде про нефор­мальний інститут. Соціальні інститути класифікують на основі функцій, які вони виконують, — економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а та­кож соціальні інститути у вузькому значенні цього слова. До економічних соціальних інститутів належать ті, що здійснюють виробництво і розподіл соціальних благ, послуг, регулювання грошового обігу, організацію праці. Політичні соціальні інститути пов'язані із встановленням, виконанням, під­триманням влади (уряд, парламент, поліція, партії). Виховними та культурни­ми є інститути, створені для розвитку культури, соціалізації молодого по­коління, передачі йому культурних цінностей суспільства (родина, школа тощо). Нарешті, релігійні соціальні інститути допомагають задовольнити запити і потреби, пов'язані із розумінням надприродного, сакрального, адже зрештою могутність суспільства визначається рівнем його духовності.

Соціальні інститути перебувають у постійному динамічному стані, який розкривається через поняття "соціальний процес" — послідовну зміну явищ соціального буття.

Традиційно вирізняють соціальні процеси, які відбуваються:

— на різних рівнях (зокрема внутрішньоособистісні);

—  у стосунках між двома індивідами;

—  у стосунках між індивідом і групою,

а також що змінюють:

—  організацію і внутрішню структуру спільноти;

—  відносини між двома спільнотами;

—  структуру й організацію глобального суспільства.

Розвиток соціального описується через систему певних соціальних науко­вих законів. При цьому соціальний закон — це об'єктивний та повторюваль­ний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виника­ють внаслідок масової діяльності людей або їхніх дій. Закони відображають інваріантне співіснування соціальних явищ, тенденції розвитку, встановлю­ють функціональну залежність (коваріацію) між соціальними явищами.

Соціальні інститути, норми, цінності, ідеології є формами чуттєвої еманації етики та психології соціальних відносин суб'єктів різного масш­табу — індивідів, груп, суспільств, співтовариств, людства в цілому.

Отже, класичне тлумачення поняття "соціальне" як іманентної харак­теристики життя суспільства, його відмінних рис від неживої природи зага­лом вписується до Марксового визначення "суспільне буття визначає су­спільну свідомість". Тим самим психологічне розкривається через соціальне.

Водночас існує й інший підхід до розкриття такої складної категорії, як соціальне, його наприкінці 1980-х років запропонував французький філософ С. Московичі. Він доходить висновку, що в процесі аналізу люд­ського суспільства соціальне можна відокремити від психологічного лише в абстракції, тобто вони неподільні, отож психічні процеси (вірування, емоції, пристрасті) формують соціальні структури, інститути. На цій під­ставі він робить висновок про те, що психічне знаходиться у фундаменті соціології.

Додатковий аргумент на користь такого висновку дає зв'язок між іде­альним та матеріальним у постіндустріальному суспільстві, коли поси­люється вплив психологічних аспектів на різні процеси виробництва, об­міну та споживання товарів і послуг. Відмовляючись від економічного де­термінізму у постіндустріальному суспільстві, соціальні феномени логічно можна пояснити психологічними причинами. Тож по суті соціологія та пси­хологія є суміжними науковими дисциплінами, предметні межі яких перети­наються і не мають чіткої демаркаційної лінії.

Нині, в умовах розгортання процесів економічної, політичної та соціо- культурної глобалізації, з новою силою актуалізувалася дискусія щодо пошу­ку універсальних характеристик людської поведінки, тобто того, що об'єднує, а не роз'єднує людей у світі. При цьому квінтесенція досягнень соціології та психології дасть можливість наблизитися до вирішення цього завдання.

Для соціального характерним є існування у складній структурі, яка постійно розвивається під дією різних чинників — соціально-економіч­них, політичних, соціокультурних, соціально-психологічних, демографіч­них тощо.

Поняття "структура" є центральним для багатьох галузей знання, тому й одним із найбільш уживаних термінів повсякденної мови. Водно­час реальною є проблема визначення цього поняття таким чином, аби його можна було застосувати до різних галузей соціальної дійсності, неза­лежно від їхніх масштабів.

Відомий польський соціолог П. Штомпка стверджує, що поняття "структура" повинно віддзеркалювати ідею залежності між елементами, ідею регулярності, закономірності, стабільності, ідею фундаментального виміру, ідею детермінуючого³³. Структура — це прихована мережа стабіль­них регулярних зв'язків між елементами в певній галузі реальності, яка сут­тєво впливає на розвиток явищ у сфері спостережень. У колі емпіричної соціології поняття структури використовується переважно як синонім ста­тистичного розподілу даних спостережень або як конфігурація статистич­них кореляцій, але насправді воно є значно ширшим.

П. Штомпка наголошує на чотирьох процесах створення структур. Процес інституціоналізації нормативної структури (виникнення соціальних норм і цінностей), артикуляції ідеальної структури (виникнення переко­нань, поглядів, міфів, стереотипів), експансія інтерактивної структури (роз­ширення мережі соціальних контактів і комунікацій), кристалізація струк­тур інтересів (виникнення ієрархії на основі диференціації доступу до мате­ріальних благ, влади та престижного статусу).

Існує кореляційний взаємозв'язок між трансформацією соціальної структури і персональною трансформацією, який розкриває структурно- функціональний аналіз.

Поле реалізації соціального сфокусоване на взаємодії та співіснуванні індивідуального та суспільного. Індивідуальне і суспільне можна розгляда­ти як двоєдині характеристики соціального, причому на передньому плані найчастіше перебуває особистість. Класична соціологія розглядає її не крізь призму індивідуально неповторних властивостей та якостей (це предмет психології), а з позиції її соціально-типових рис як суб'єкта розвитку сусп­ільства. У соціології особистість не лише частина малої контактної групи, а й типовий представник певної великої соціальної групи властивих цій групі норм, традицій, цінностей, поглядів і відносин.

Інтеграція індивіда до суспільства здійснюється через соціалізацію — процес становлення особистості, засвоєння нею цінностей, норм, устано­вок, зразків поведінки, властивих суспільству, до якого індивід належить.

З другого боку, індивідуальне, порівняно з суспільним, є більш мінли­вим, адже соціальний час його розвитку по суті обмежується лише трива­лістю людського життя, яка встановлюється існуванням певної вікової когорти. При цьому виокремлені історичні періоди минулого, сучасного та майбутнього суспільства завжди складаються з комплексів різних поколінь, які жили та діяли у визначений історичний час. Тому життя суспільства безумовно триває значно довше, ніж індивідуальне.

Відомий німецький філософ О. Шпенглер у своїй класичній праці "Зане­пад Європи" ставить риторичне запитання: чи не лежать в основі будь-якого історичного процесу риси, притаманні індивідуальному життю? Відповідь на це запитання виводить нас на проблему нової побудови концепції су­спільно-історичного розвитку, яка має дати можливість подолати теперішню парадигмальну кризу системи соціальних наук взагалі та соціології зокрема.

Водночас виникає слушне запитання, навіщо створювати нову систему класифікації, адже їх вже існує досить багато.

Головним аргументом на користь нової класифікації є її емпіричне по­ходження, забезпечене комплексом соцієтальних показників, що суттєво збільшують ефективність прогнозу. Це продуктивний підхід, адже методики конкурують насамперед за ступенем точності.

Адекватний опис майбутнього дає можливість розробляти ефективну стратегію соціального розвитку. Як наголошує С. Московичі, не існує жодної культури, жодної історії, в яких заплановане людьми суспільство не транс­формувалося б у суспільство реальне, яке переживається більшістю його членів, без чого це суспільство лишилося б мертвонародженим.

Отже, ефективна класифікація історичного процесу відкриває мож­ливість для застосування соціально-інженерних технологій. Проте більшість футурологічних підходів не несе конструктивного підходу, а лише дає со­ціально-філософське пояснення дійсності.

Наша система класифікації вибудовується для суспільних систем за аналогом психічного розвитку особистості (індивіда), що його узагальнює вікова психологія.

При цьому розуміється, що соціальна сутність виявляє себе як на су­спільному рівні, так і на особистісному. Властивості цих суб'єктів транс­формуються в процесі переходу від індивідуального стану до колективного. Група думає, відчуває, діє інакше, ніж її індивідуальні члени.

Основною метою є вироблення універсального підходу для розробки структурних форм моделі, яка відображатиме соціально-історичні та психо­логічні моменти.

Французький психолог Ж. Піаже у ХІХ ст. розробив концепцію психо­логії діяльності. Відповідно до цієї концепції будь-яка поведінка людини припускає як енергетичний аспект, так і структурний, або когнітивний. Те, що у житті здоровий глузд називає "почуттям" і "розумом", розглядаючи їх як дві "здібності", що протистоять одна одній, суть два різновиди поведін­ки, один з яких спрямований на людей, а другий — на ідеї або речі. При цьо­му кожен з таких різновидів знаходить і когнітивний, і афективний аспекти дії, які завжди поєднані в реальному житті й жодним чином не є самостійни­ми здібностями.

Багато психологів констатували подільність і разом з тим взаємозв'я­зок зазначених двох (емоційно-афективної та інтелектуальної) сфер — взає­мозв'язок, який реально існує, але його тривалий час не вдавалося розкрити психологам. Це завдання вирішив Д. Ельконін (1971) в рамках теорії діяль­ності, яка розвивається в системі "дитина в суспільстві" (термін ввів О. Ле- онтьєв), що складається з підсистем "дитина — річ" (дитина — суспільний предмет) та "дитина — дорослий" (дитина — суспільні відносини).

Розглядаючи провідний вид діяльності людини, він виявив приховану (таку, що виходить на поверхню під час так званої психологічної кризи) діа­лектичну суперечність між двома її аспектами — операційно-технічним ("інтелектуально-структурним", за Ж. Піаже), який пов'язаний з розвитком підсистеми "дитина — річ", та емоційно-мотиваційним, що пов'язаний із розвитком підсистеми "дитина — дорослий".

Відповідно у загальній послідовності провідних діяльностей в ході життєвого циклу людини чергуються діяльності з пріоритетним розвитком то однієї, то другої її сторін, утворюючи таким чином соціальні цикли роз­витку особистості в онтогенезі.

Вікова психологія доволі чітко виділяє зазначені соціальні цикли і пер­іоди (епохи) психічного розвитку особистості до 17 років життя людини. На жаль, ще погано описаний (з точки зору виділення соціальних циклів і їх пер­іодів) подальший психічний розвиток особистості. Вирішуючи це завдання, ми застосували (1992) оригінальну методику аналізу вікових когорт, яка дала змогу верифікувати шукані когорти з точністю до року.

Застосування даної методики в Україні показало, що верхня межа пен­сійного віку для населення України становить 63-64 роки. У світлі отрима­ного результату стає зрозумілою критика, яку тривалий час висловлює на адресу України Міжнародна організація праці, звертаючи увагу на необхід­ність підвищення граничної межі пенсійного віку.

Аналізуючи зазначену суперечність, автори звернули також увагу на роз­біжності отриманих в експериментах Піаже та радянських психологів періо- дизацій психічного розвитку особистості. Зокрема, встановлені Ж. Піаже межі періодів психічного розвитку різняться з відповідними результатами, що їх отримано радянськими психологами, приблизно на 1,5-2 роки. Вони відповідно "зсуваються" у бік більших вікових значень (рис. 1). Такий зсув, на наш погляд, можна пояснити особливостями соціокультурного впливу на психічний розвиток, що його зазнає людина у принципово різних типах сусп­ільних систем (суспільно-історичних умовах): суспільств дотрансформацій- ної та посттрансформаційної суспільно-історичних епох.

Характеризувати феномен взаємозв'язку індивідуальної та масової пси­хіки можна через поняття "соцієтальне", введене до наукового обігу 1903 р. А. Келлером, що визначає загальносистемні властивості суспільства як соц­іального цілого. Відповідно нове поняття "соцієтальна психіка" дає мож­ливість інтегрувати основні три рівні соціального, за визначенням П. Сорокі- на, — людини, суспільства і цивілізації.

Потреба уявлення про цілісність суспільства, яке перебуває в умовах трансформації, вимагає соціокультурного підходу, тобто розуміння суспіль­ства на основі єдності культури і соціального. Один із способів такого тлу­мачення є визначення поняття соцієтального процесу.

Отже, соцієтальний процес — це поле соціокультурних взаємодій в масштабі суспільства (з соцієтально-функціональними структурами включно), що має певний вектор та стабільно відтворюється на певному інтервалі часу³⁴.

В якості системи індикаторів, що характеризують соцієтальний про­цес, стан і властивості соцієтальної психіки нами вслід за О. Донченко взято шість шкал бінарних опозицій³⁵.

Екстраверсія/інтроверсія. Екстраверсія — спрямованість соцієталь- ної психіки на об'єктивні обставини, передусім найближчого середовища. При цьому суспільство є більш традиційним і відповідає, у шпенглерівсько- му варіанті концепції, "закритим культурам", які формують цивілізаційні організми. Інтроверсія спрямована на внутрішні, суб'єктивні обставини. Вона властива переважно так званому "відкритому суспільству". Загалом соцієтальна характеристика екстраверсія/інтроверсія класифікована та опи­сана швейцарським психологом К.-Г. Юнгом. Суттєвим чином на неї впли­ває геополітичне становище, адже з ним безпосередньо пов'язана історична доля. Тому в ході подальших досліджень особливо важливо прослідкувати зміни різних національно-державних утворень на одній і тій самій території протягом певного історичного часу. Це дасть можливість виявити, як діє соціальний механізм взаємовпливу "закритих" і "відкритих" культур.

Раціональність/ірраціональність. Характеризують стратегію та такти­ку сприйняття дійсності і відповідно впливає на прийняття рішення щодо способу адаптації та дії.

Інтенціональність/екзекутивність. Парна характеристика тендерного — чоловічого або жіночого. Автори розробили унікальну психодіагностичну методику визначення цієї соцієтальної характеристики на основі надання переваги "холодним" або "теплим" кольорам.

Емоційність/прагматичність. Важлива соцієтальна характеристика суспільства, яка майже відразу впадає в очі, коли мова заходить про певні ментальні ознаки.

Екстернальність/інтернальність розкриває спосіб пристосування певного соціального суб'єкта до навколишнього середовища.

Сенсорність/інтуїтивність є останньою за переліком, але не за зна­ченням соцієтальною характеристикою.

Автори погоджуються з думкою Г. Айзенка про наявність певного взає­мозв'язку між соцієтальними ознаками, які зрештою й визначають "мен­тальні особливості" певного соціального організму — індивіда, су­спільства, локальної цивілізації й людства загалом.

Також відомі такі соцієтальні стани: конвенціональний — так , коригу­ючий — ні, хаотичний — інше. Проте відкритим залишається питання, чи є це механізмом функціонування соцієтального. Зокрема, нам видається мож­ливою кореляція конвенційного, коригуючого та хаотичного соцієтальних станів із концепцією "виклик — відповідь" А. Тойнбі.

Еманацією соцієтальної психіки є поняття архетипу, яке запровадив у науковий обіг К.-Г. Юнг. Архетип може розглядатися як над персональний фактор психосоціальної еволюції. Аналіз архетипу — метод дослідження менталітету, праісторії і майбутнього. Архетип є формою безсвідомого, яка неодноразово повторюється в історії. Оскільки онтогенез повторює філогенез, то вищій організації іманентно властива вся попередня ієрархія архетипів минулих етапів соціального розвитку³⁶.

Серед головних питань соціологічної науки П. Штомпка виділяє по­шук відповідей на питання, чим є суспільство і як воно змінюється.

Г. Спенсер називав ідею розвитку ключовою для наукового аналізу. Органічний розвиток є переходом від стану однорідності до стану різнорід­ності (інволюція/еволюція). Закон розвитку поширюється не лише на всі матеріальні явища, а й на психологічні. Розумовий прогрес є свідченням соціального прогресу. Органічний прогрес полягає в поступовому переході від однорідного до різнорідного³⁷.

Тому одним із найбільш важливих соціологічних принципів є принцип історизму, адже аби зрозуміти будь-яке сучасне явище, необхідно звернути­ся до його витоків, проаналізувати процеси, що стимулювали його розви­ток. Отже, соціологія історії допомагає глибше зрозуміти теоретичні зако­номірності соціального розвитку.

Ідея універсального епохального циклу. Французький філософ С. Мос- ковичі підкреслює, що "багато несприятливих подій мають витоки у дефор­мованому баченні соціальних феноменів і тих видів практики, які ними обу­мовлені"³⁸. Тому певна корекція сформованого в умовах індустріального суспільства теоретичного бачення надасть можливість реалізації більш адекватної і ефективної соціальної практики сучасниками постіндустріаль- ного суспільства.

Отже, суспільні процеси можуть бути поясненими соціальними та психологічними причинами.

Важливою характеристикою соціальних змін є історичний час. Для соціальних подій властиві ритмічна або хаотична зміна інтервалів між ними. Час віддзеркалює ритм колективних дій і водночас є регулятором на­званих дій.

Отож П. Штомпка визначає соціальний час як "події в часі" і "час у подіях"³⁹. Соціальний час виконує важливі функції: синхронізації, коор­динації, послідовності, своєчасності, вимірювання, диференціації.

Час є історично і культурно відносним. Робочий тиждень і календар мають соціально-договірний характер. Для кожного суспільства іманентно властивою є власна конфігурація часу.

Оскільки життя людини по суті є циклічним процесом, кожен з етапів якого має власні характеристики, можна висунути гіпотезу щодо можли­вості пояснення історичного процесу з точки зору розгортання певних циклів. Ця ідея, як і більшість наукових підходів, не є абсолютно новою. До неї схилялися Л. Гумильов, М. Данилевський, М. Кондратьєв, П. Со- рокін, А. Тойнбі, О. Шпенглер.

Більш давньою є циклічна концепція розуміння змін, яка була пов'я­зана із практикою стародавніх сільськогосподарських суспільств та їхньою річною циклічністю робіт. Із розвитком індустріального способу виробництва починає превалювати лінійна концепція сприйняття часу й іс­торії. Звичайно, вона йде від іудейсько-християнської філософії, що поши­рювала уявлення про розвиток людства від гріхопадіння до спасіння і Цар­ства Небесного. Ще більший вплив на секуляризацію ідеї лінійного часу справила ідеологія Просвітництва з його ідеєю про поступальний прогре­сивний розвиток. Тому не випадково П. Сорокін писав: "Суспільна думка другої половини ХІХ ст. позначена лінійною концепцією соціально-істо­ричних змін"⁴⁰.

Поняття циклу сприймається як повторення певних етапів розвитку. Звичайно, існують очевидні астрономічні цикли: день і ніч, фази місяця, пори року. Загальновідомими є біологічні цикли, які мають важливі на­слідки для соціального життя: народження, дитинство, молодість, зрілість, старість, смерть. Досить чітко проявляються політичні, еко­номічні й соціальні цикли.

Під соціальним циклом можна розуміти певний стан системи, в якому вона може перебувати на будь-якому етапі свого розвитку, і який вже був їй властивий у минулому⁴¹.

Астрологія дає давній приклад віри у циклічний характер соціальних змін. Сучасна астрономія дає підстави говорити про великі космічні цикли, які втілюють філософську ідею про безкінечність, нерукотворність та незнищенність Всесвіту. За останніми даними астрономів, великий вибух, що відбувся приблизно 15 млрд. років тому, започаткував черговий цикл розширення всесвіту, який перейде до фази звуження і зрештою спровокує черговий великий вибух.

Ще стародавні Халдеї відкрили цикл 223 місяців, тобто приблизно 18 років. Наприкінці цього часу затемнення Місяця починають повертатися з аналогічними проміжками і в тому ж порядку, що й спочатку (цикл Са­рос). Завдяки цьому стає можливим використовувати цикл як одиницю часу для виміру майбутніх періодів⁴².

Поступово виникали теорії циклічних та періодичних повторень істо­ричного процесу. Давньоіндійська філософська думка виділяє три різні концепції змін: теорію прогресу, теорію регресу і теорію великих циклів.

Вся історія світу, відповідно до концепції мислителів давньої Персії, має один великий цикл, який складається з багатьох флуктуацій.

У китайського філософа Конфуція ми знаходимо теорію періодичності та повторюваності малих соціальних циклів у три, дев'ять, вісімнадцять, двадцять сім, тридцять років.

Найбільш відомим представником циклічної концепції історії старо­давньої Греції є Платон. Він вважав, що історія будь-якого народу послідов­но проходить через три стадії — народження, розквіту та загибелі. Платон також відзначав малі цикли у зміні форм правління від тиранії через арис­тократію, олігархію, демократію, охлократію до нової тиранії.

Аристотель, аналізуючи причини багатьох революцій давньої доби, на­голошував, що вони мають аналогічні причини, і в цьому плані історія по­вторюється.

Макіавеллі наголошував, що держави переходять від стану порядку до безпорядку, потім від хаосу до нового порядку. Аналогічні ідеї в наш час висловлює синергетика, яка вважає порядок і хаос єдиною матрицею соціальних змін.

Ж. Боден підкреслював існування періодичності й ритмів у соціальних змінах.

Нарешті, у "Новій науці" Ж. Віко циклічна концепція історії й соціаль­них змін знаходить свій найбільш систематизований виклад. Дж. Віко ви­знавав, що всі нації проходять цикли своєї появи, розвитку, розпаду й кінця, визнавав зовнішню відмінність циклів, що повторюються, водночас наполя­гаючи на їхній внутрішній та сутнісній ідентичності.

П. Сорокін також дає характеристику циклічним теоріям, які існували на початку ХХ століття. До періодичних циклів і ритмів належать: 24-годинні цикли й ритми, 7-денні, річні, 3-4-річні цикли, 60-річні цикли, столітні цикли тощо.

Тривалість циклу може бути різною. О. Шпенглер поділяє історію роз­витку замкнутих культур на 1200-річні періоди, існують цикли доісторії, власне історії та постісторії. Економічні цикли М. Кондратьєва охоплюють 60- та 120-річні цикли.

Крім періодичних ритмів і циклів, відповідно описуються неперіо­дичні, серед яких П. Сорокін називає цикл винаходів (сходження, плато, спуск), цикл соціального процесу (копіювання, дослідження, опозиція, адаптація), цикл соціальних інститутів і організацій (виникнення, зростання, диференціація, дезінтеграція), цикли в житті ідеології та ідей (це неможливо, в цьому щось є, це загальновідомо).

Взагалі людина, суспільство і різні цивілізації водночас перебувають під дією багатьох циклів різної складності та ієрархії — від великих косміч­них до малих фізіологічних. Доречно висунути гіпотезу про те, що більші цикли, які належать до верхніх щаблів ієрархії, начебто підпорядковують собі розгортання менших за ритмом та періодичністю циклів. Водночас "збій" декількох циклів нижчих щаблів ієрархії, напевно, спроможний пору­шити динаміку розгортання великих циклів.

Суспільство та цивілізація, як і людина, у своєму розвитку та­кож проходять великий життєвий цикл, який у свою чергу складається, за авторською гіпотезою, з п'яти епохальних циклів. При чому онтогене­тичний розвиток особистості можна описати чотирма малими циклами соціалізації і одним (заключним) великим епохальним циклом самореалі- зації людини. Епохальні цикли суспільства, навпаки, розвиваються від ве­ликого циклу праісторії до малих циклів самореалізації суспільства. Схо­жим (по формі) на онтогенетичний розвиток особистості є онтогенезис розвитку людства (цивілізації). Загальний вигляд співвідношення форм онтогенетичного розвитку особистості, суспільства і цивілізації подано на рис. 3 (стор. 110).

Для моделювання цього процесу вводиться поняття універсальний епохальний цикл. Ключові поняття: коеволюція та революція, еволюція та інволюція. Відповідно структуризуються два останні нормативні та два перші перехідні періоди.

Кожний конкретний цикл, змінюючи один одного, утворює такі фази: революція — інволюція — коеволюція — еволюція — революція.

При цьому революція є своєрідним підсумковим та першопочатковим пунктом розвитку суспільної системи. На цьому етапі циклу узагаль­нюється прожитий період історії і водночас здійснюється вибір нового шляху розвитку. Провідним видом діяльності історичних суб'єктів на цьо­му етапі універсального епохального циклу є емоційно-мотиваційна діяльність. Вона проявляється у збільшенні поля соціальної свободи від зобов'язань і від пут старого соціального устрою. Ця перехідна доба по­в'язана із радикальною зміною соцієтальних характеристик суспільства. На цьому етапі розвитку свобода індивіда, об'єктивно обмежена станом війни всіх проти всіх, породжує якісно нову політичну систему. Відбува­ються коливання ступеню свобод від анархії до диктатури. У хаотичному стані перебуває й економіка, яка внаслідок зміни суб'єктів власності фор­мує нову соціокультурну парадигму господарювання.

Щоразу після чергового (певною мірою несподіваного) революційно­го періоду оновлення суспільства настає нормативний період інволюції, який у смисловому історичному значенні пов'язаний із засвоєнням складо­вими соціальної (особистісної, суспільної, цивілізаційної) системи нових загальносистемних якостей. Цей період нагадує за своїм змістом період соціалізації поколінь. Отже, пріоритетною тут стає морально-етична складо­ва розвитку. Суспільство на цьому етапі намагається зміцнити власні тради­ційні засади, а особистість, навпаки, готується протиставити себе суспільству, яке посилює роль міфологем. Дедалі прогресуюча колективістська мораль висуває на пріоритетне місце суспільно-значущі цілі та інтереси. Моральний імператив "спершу думай про Батьківщину, потім про себе", обмежуючи сво­боду індивіда, штовхає його на жертовність, перетворюючи життя на су­цільне служіння ідеалам. Надійною психологічною основою стає емоційно- чуттєва поведінка людини, орієнтована на зовнішній контроль, що превалює над внутрішнім самоконтролем. Для політичної системи притаманним є по­рядок, що функціонує за рахунок обмеження громадянських свобод і підтри­мується автократичними методам або через формально-представницькі де­мократичні процедури. Економіка розвивається за рахунок екстенсивних ме­тодів і відповідного ставлення до природних та людських ресурсів.

Кризовий період коеволюції є "поворотною точкою" від нормативного періоду інволюції до нормативного періоду еволюції. За своєю сутністю коеволюція є творінням колективізованих індивідів, наслідком чого є рефор­мована система нормативів, соціальних інститутів і відносин, які дзеркаль­ним чином доповнюють відповідні характеристики докризового сталого періоду. У надрах цієї перехідної доби формуються передумови для гармо­нійного співіснування в майбутньому еволюційному періоді визначальної кількості "самодостатніх індивідів", які під тиском дедалі зростаючої інноваційної хвилі посилюють синтез порядку і хаосу, а отже і реальну за­грозу "стабільної нерівноваги". Індикатором коеволюційного періоду стає ви­бух індивідуальної активності. Поступово ціна інновації стає визначальною. Порядок починає переважати над хаосом. Політична система набуває ознак плюралістичності, коли вже остаточно знецінюється категорія суб'єкта "Ми" і впевнено набирає сили суб'єкт "Я". Економічний порядок трансформується у бік розширення поля свободи економічної діяльності.

Для другого після інволюції нормативного періоду еволюції характер­ним є розвиток загальносистемних процесів, що супроводжується розгортан­ням соціальних процесів у просторі й ускладненням соціальної структури та підвищенням інноваційної активності. Основною характеристикою періоду еволюції стає стабільність змін. Суспільство набуває нових соціальних рис і атрибутів. Відбувається розкріпачення індивіда. Посилюється когнітивний компонент психологічної структури особистості, що надає суспільству ознак раціональності. У політичній сфері панує принцип свободи вибору і прин­цип консенсусу при прийнятті рішень. Поширеним гаслом стає теза про те, що "держава є сильною завдяки сильним громадянам". Економічне зрос­тання відбувається за рахунок інтенсивних способів господарювання, про­дукування інноваційних процесів і технологій, які поступово модернізують суспільство. Історичний розвиток загалом виходить на вищий щабель.

Нормативним періодам розвитку інволюції та еволюції притаманні єдність і стабільність структури. Не виникає невідповідності між окремими вимірами структур, груп, спільнот, суспільства, відповідно між норматив­ною структурою, ідеальною структурою, інтерактивною структурою і структурою інтересів. У персональному плані це означає, що пов'язані з по­зиціями обов'язки людей погоджуються з їхніми переконаннями та відпові­дають їхнім інтересам.

Для перехідних етапів революція та коеволюція характерна аномія — суперечність між нормативним виміром та виміром інтересів, шизофренічна масова свідомість — суперечність між ідеальним виміром та виміром інтересів, соціальна фрустрація — суперечність між виміром інтеракцій- ним і виміром інтересів, відмова від легітимізації, а також суперечність між виміром нормативним та ідеальним.

Щоправда, на думку С. Московичі, якщо суспільство хоче не лише ви­жити, а й розвиватися, протидіяти конфліктам, які руйнують соціальні зв'язки, воно повинно мобілізувати вірування та пристрасті. Втрата віру­вань і апатія можуть призвести до втрати соціальної мережі зв'язків та спроможності до дій. Вірування та пристрасті періодично здатні відтворю­вати солідарність та бажання брати участь у діях, які переважають можли­вості індивідів, і завдяки цьому стають загальними.

Коеволюційний характер мають зміни, яким властива трансформація в середині певної системи, а для змін революційного типу притаманна ра­дикальна зміна самої системи.

Нормативними періодами універсального епохального циклу є інволюція та еволюція.

Інволюції притаманний процес соціалізації, для еволюції — соціального контролю. У стані інволюції панують соціальна злагода, влада законів, люди готові жертвувати своїм добробутом в ім'я родини або батьківщини. Для інволюційного стану соціуму характерним є становище, коли буття визначає свідомість. При цьому суспільні правила та норми резонують із загальними віруваннями. В еволюційній фазі розвитку, навпаки, свідомість детермінує та формує буття. Переважають персональні інтереси та пристрасті. В інволюц­ійному стані розвитку соціальне визначає індивідуальні психологічні особли­вості, а в еволюційному стані, навпаки, індивідуальні психологічні особли­вості детермінують соціальні процеси, явища, інститути.

Інволюційний період нашої історії — спільний радянський для Украї­ни та Росії, але не для Білорусі, вона тоді ще перебувала в еволюційному періоді. Інволюційний етап радянський та еволюційний західний різняться в цілому за кількістю соціальних ролей (термін Г. Спенсера). Радянський ареал (на прикладі Радянської України) — 30-40 тисяч, а Захід — 70 тисяч. У цьому плані можна сказати, що диференціація у країнах радянської доби була недорозвинутою.

Загалом для інволюційного періоду властива певна соціальна регресія, спрощення соціальної структури. Інволюцію можна розглядати як регрес до попереднього періоду (в рамках цього циклу) еволюції. А для еволюцій­ного періоду, навпаки, характерною є прогресуюча диференціація соціаль­ної структури. Інволюційна фаза розвитку міфологізує суспільство; еволю­ційна фаза робить суспільне життя більш прагматичним, а стосунки між суб'єктами — раціональними. Інволюція — це період панування колектив­них норм і відповідно — обмеження індивідуальної свободи.

Соцієтальним характеристикам, як засвідчує розгортання універсально­го епохального циклу, властиві історичні зміни. Для періодів революції та ко- еволюції, яким притаманна системна криза, навряд чи можна говорити про визначені соцієтальні характеристики. Для цих перехідних періодів власти­вою є флуктуація як стан динамічної нерівноваги. Для інволюційного періоду розвитку характерними будуть екстравертність (спрямованість соцієтальної психіки на матеріальну сутність зовнішніх об'єктів), екстернальність, ірраціональність, емоційність, інтуїтивність (установка соцієтальної психі­ки на абстрактні ідеали) та екзекутивність (гендерне жіноче, спрямоване на процес). А для періоду еволюції визначальними з точки зору нашої моделі будуть інтровертність (спрямованість на духовну сутність), інтернальність, раціональність, прагматичність, сенсорність (установка на земні цінності), інтенціональність (гендерне чоловіче, спрямоване на результат).

Наявність зазначеного взаємозв'язку між соцієтальними показника­ми дає змогу за одним з них реконструювати решту показників. Наприк­лад, визначивши кількісні характеристики для показника інтенціо- нальність/екзекутивність, можна провести реконструкцію інших. Однак треба зауважити, що соціальні цикли трьох основних типів суб'єктів попарно протистоять один одному: індивідуальний соціальний цикл протистоїть сусп­ільному соціальному циклу, а він своєю чергою — цивілізаційному (рис. 3). Саме цю обставину не взяли до уваги британські психологи, які в 1946 та 1962 рр. здійснили перші спроби так званих популяційних вимірів соцієталь- них показників за шкалою Г. Айзенка (екстраверсія/інтроверсія)⁴³. Здійснив­ши по суті вимірювання соцієтальних характеристик двох різних об'єктів (суспільства і цивілізації) і не розрізняючи їх за соціальними циклами, бри­танські дослідники не змогли пояснити дзеркально протилежних результатів.

Відповідно кожен із суб'єктів історичного процесу має власні цикли розвитку. На певній конкретній фазі циклу вирішуються свої завдання, обумовлені провідним видом історичної діяльності.

Модель графіка відповідних показників може бути подана таким чином. Три осі — суспільна, національно-державна і цивілізаційна — диферен­ційовані за критерієм історичного часу. Вертикальна вісь — це величина соцієтального показника для певного суб'єкта. Причому інтегральна крива на графіку не буде сумою складових. Ієрархія циклів може бути представлена, як матрьошка, — від вищого цивілізаційного, через національно-державний до особистісного циклу.

Особистісний соціальний цикл розгортається швидше за національ­но-державний та цивілізаційний, він реалізується через зміну поколінь. Ще іспанський філософ Ортега-де-Гассет наголошував, що ротація людських поколінь є важливим історичним механізмом. Досить детально суспільно-політичні цикли проаналізував В. Парето, який розробив тео­рію циркуляції еліт. В історичній науці склалися уявлення про традиційне аграрне суспільство, модернізоване індустріальне та постмодерне пост- індустріальне суспільство. При цьому різні суспільства, які утворюють власні національно-державні структури, перебувають на неоднакових щаблях соціально-історичного розвитку. Тим самим формуються розбіж­ності й між локальними цивілізаціями.

Національно-державний цикл є тривалішим за особистісний, але менш протяжним, ніж цивілізаційний цикл, який становить квінтесенцію всіх національно-державних циклів. Вони можуть бути незавершеними, у разі якщо внаслідок несприятливих історичних подій певний національно- державний суб'єкт втратив самостійність і розвивається у складі іншого суб'єкта, найчастіше імперії. Названий цикл був об'єктом уваги ще Платона, який звертав увагу на зміну політичних режимів від диктатури, олігархії, аристократії (у наш час меритократії — влади за суспільними заслугами), демократії до охлократії та нової диктатури.

Цивілізаційний цикл є найбільш тривалим. Його ритм залежить від багатьох національно-державних утворень, які входять до соціокультурно- го ареалу певної цивілізації. Цю проблематику досліджували М. Данилев- ський, П. Сорокін, О. Шпенглер. А. Тойнбі висунув по суті циклічну циві- лізаційну теорію народження, розквіту, занепаду через дію механізму "виклик — відповідь".

Отже, теорія соціальної ймовірності створює власну методологічну базу для прогнозування. Вона спирається на об'єктивні виміри соцієталь- них показників, які дають інформацію про загальносистемні соціально- історичні процеси. На цих засадах спочатку формується перше наближення до гіпотетичного прогнозу, потім на основі уточнень виписуються можливі сценарії розвитку, нарешті обирається найбільш вірогідний варіант розвит­ку подій.

Методологія соціально-історичного прогнозування. Людина існує в сис­темі минулого, сучасного й майбутнього, які характеризують незворотність часового потоку. Усвідомлення цих трьох станів часу прийшло до людства лише після винаходу писемності. Адже минуле лише тоді стає "повернутим назад", коли воно не лише згадується, а й є записаним. Диференціацію мину­лого, сучасного й майбутнього найбільш чітко передає іудейсько-християнсь­ка традиція.

Насправді, різниця між минулим, сучасним і майбутнім не є такою чіткою. Сучасного взагалі не існує, адже, якщо соціальні процеси мають певну тривалість, вони в кожний момент часу безперервно переходять із ми­нулого в майбутнє, тобто вони вже в минулому, або вже не в майбутньому. Поки ми розмовляємо, кожне слово вже в минулому до того, як ми закінчимо фразу. Загалом соціально-філософська думка визнає, що минуле й майбутнє ніби зустрічаються у сучасному. Причому на минуле вже неможливо впли­вати, сучасне само є предметом впливу, а майбутнє піддається впливу лише в потенції.

Людство завжди прагнуло дізнатися про своє майбутнє, а здібності до передбачення високо цінувалися. Проблема майбутнього, як свідчать етног­рафія та археологія, хвилювала людей ще на ранніх стадіях розвитку су­спільства. Спочатку воно фіксувалося у казках і міфах, які сьогодні є важли­вими об'єктами для аналізу різних архетипів.

Починаючи з часів античності, розвивається жанр прогнозів у вигляді утопій. Серед найбільш відомих утопій назвемо уявлення Платона про су­спільний лад, за якого на чолі держави стоять філософи. У часи середньо­віччя створено низку визначних утопій — "Утопія" Т. Мора, "Місто Сонця" Т. Кампанелли, "Нова Атлантида" Ф. Бекона — де автори порушували проб­леми ідеального соціального устрою, моральних цінностей. Утопії XVIII ст. широко використовували ідеї доби Просвітництва.

У другій половині XIX ст. почався бурхливий розвиток наукової фантастики.

У 1948 р. Дж. Оруелл створив відому антиутопію "1984", де поставив соціально-філософські проблеми контролю над майбутнім через маніпулю­вання минулим.

У 1960-70-их роках із розвитком діяльності так званого Римського клу­бу, створеного 1968 р. з ініціативи італійського бізнесмена і громадського дія­ча А. Печчеї, який об'єднав вчених, що мали на меті привернути увагу пол­ітиків і громадськості до глобальних проблем сучасності, робилися спроби пошуку надійної методології наукового прогнозування. У першій доповіді Римського клубу під назвою "Межі росту" (1972) американський профе­сор Д. Медоуз робив висновок про колапс людства, пов'язаний з ви­снаженням ресурсів, екологічним забрудненням. Вихід із цього становища він пропонував шукати на основі "нульового зростання" населення та промисловості. Відмінності глобального моделювання від футурології 1960-х років полягають не тільки у використанні комп'ютерних моделей, а й у застосуванні альтернативного, багатоваріантного підходу до визна­чення тенденцій розвитку майбутнього.

Загальна інформація про майбутнє отримується через передбачення, тобто обґрунтоване припущення про майбутній стан явищ природи і су­спільства та про явища, які не відомі в даний певний час, але які піддаються виявленню. При цьому прогноз є імовірним судженням про стан того чи іншого явища в майбутньому.

Прогноз є невід'ємною функцією науки, її розвиток відбувається з по­силенням прогностичної функції. Прогнозування має також велике при­кладне значення.

Важливою проблемою методології прогнозування є виявлення чин­ників, які детермінують майбутнє, що випливає з теперішнього і закорінене в минуле. Закон причинності: причина обов'язково зумовлює наслідок. Щоправда, така каузальність створює і основні проблеми прогностики, увагу на яких сфокусував російський дослідник О. Панарін. Зокрема, він наголо­шує, що одна й та сама причина може породжувати різні наслідки. Детермі­новані ієрархії "причина — наслідок", "сутність — явище" не завжди діють у високоорганізованих системах, однією з яких є суспільство та його соціаль­не життя. Крім того, будь-який перелік апріорних причин, які ми вибудовує­мо для детермінованого висновку щодо майбутнього, завжди є неповним. До того ж багато процесів, які відбуваються в житті суспільства, пов'язані між собою не причинно-наслідковими зв'язками, а відносинами комплімен­тарності (взаємодоповнюваності)⁴⁴.

Існують різні види прогнозів. Соціальне прогнозування здійснюється з метою розробки рекомендацій щодо оптимального впливу на прогнозо­ване явище чи процес з метою їх реалізації чи відвернення. Залежно від часу, на який розраховано прогнозування, вирізняють поточні, коротко­строкові, середньострокові та довгострокові прогнози. Залежно від мети прогнози поділяють на пошукові, тобто такі, що будують передбачення на основі умовної екстраполяції (продовження) в майбутнє тенденцій, які дія­ли в минулому, та нормативний прогноз як передбачення бажаного стану явищ на підставі попереднього визначення норм, ідеалів, цілей.

Базовими методами прогнозування є опитування експертів, опиту­вання населення, моделювання, прогнозний сценарій⁴⁵.

Метод опитування експертів ґрунтується на колективній генерації ідей на основі інтуїції та логіко-аналітичної техніки.

Метод періодичного опитування населення (моніторинг) здійснюється з урахуванням змін, яких зазнає ситуація.

Метод моделювання базується на математичному уявленні про певний процес. Це може бути рівняння, таблиця, графік кривої. Найчастіше вико­ристовують трендові (екстраполяційні) моделі, рідше факторні аналітичні.

Метод прогнозного сценарію дає можливість здійснити прогнозний по­шук, тобто виявляється не реально очікуваний стан, до якого потрібно буде адаптуватися, а ієрархія проблем різного рівня, які доведеться вирішувати.

Британський соціолог Г. Спенсер, говорячи про розвиток методології прогнозування, наголошував, що на перших фазах наука досягає лише досто­вірності передбачення, пізніше — ще й повноти. Нерозвинута наука дає пере­важно передбачення якісних характеристик певного явища, більш методолог­ічно розвинута наука — ще й кількісне. Між звичайним знанням і наукою різниця лише у ступені. Закон прогресивного руху не є притаманним для ок­ремих складових певної науки. Прогрес науки може йти від загального до особливого і навпаки, він водночас аналітичний і синтетичний⁴⁶.

Цим вимогам, на нашу думку, відповідає вище викладена науково- гіпотетична модель теорії соціальної ймовірності у вигляді концепції ун­іверсального епохального циклу.