Глава 2. Історичний рух семантики поняття "соціальне"

Історичний досвід засвідчує, що розвиток гуманітарних наук значною мірою пов'язаний із постійним пошуком консенсусу щодо фундаментальних категорій, від розуміння і тлумачення яких залежить визначення предметного поля, завдань та методів досліджень. Серед таких гносеологічних проблем, які формують структуру всієї багатоповерхової будівлі наук про людину, клю­чове місце посідає визначення поняття "соціальне". При цьому не лише тео­ретичний, а й практичний інтерес становить огляд руху семантики, тобто смислових значень названої категорії на різних етапах історичного розвитку.

Для методологічної зручності можна умовно виділити три чітко дифе­ренційовані великі епохи — традиціоналізму, модерну і постмодерну. У ціло­му складність життя суспільства наростає з кожним новим етапом його роз­витку. Для людини суттєве значення мають різноманітні цикли, які стають змістом її діяльності. Звідси, наголошує російський дослідник А. Ахієзер, походить потреба аналізу циклів, властивих мисленню і діям людини. Отже, все життя людини традиційного суспільства є безкінечною системою циклів, які вона відтворює як ритуали. При цьому різні види діяльності ще не диференційовані предметно, проте вже на цьому етапі формуються дуаль­ні опозиції як інструменти аналізу та синтезу життєвого досвіду. Зокрема, А. Ахієзер розглядає дуальну опозицію як результат диференціації недифе- ренційованого. Формування сенсу певного явища відбувається внаслідок переходу думки суб'єкта від одного полюсу до іншого¹⁹.

Стосовно тлумачення поняття "соціальне" такими складовими дуаль­них опозицій є категорії "індивідуальне" та "колективне", "біологічне" та "культурне".

Соціальне і традиційне. Сенсотворення соціального відбувалося вод­ночас із розгортанням антропосоціогенезу. Розвиток норм, стереотипів, ко­мунікацій, статусних ознак відбувався паралельно з формуванням людини як суб'єкта предметно-практичної діяльності. Отже, вже на зорі історії homo sapiens відокремлювався від стадних тварин, які мають "соціальні інстинкти", завдяки наявності нормативно-ціннісної системи, тобто специ­фічної культури, що регулює індивідуальну поведінку. У цьому сенсі не мавпа створила людину своєю наполегливою "працею", навпаки, людина розумна піднялася над тваринним світом насамперед завдяки розвитку мовної комуні­кації. З виникненням спеціалізованої інформаційно-знакової діяльності мате­ріальний світ був приречений на ідеалізацію внаслідок дії магії Слова.

З того часу між тваринним та "соціальним" світами утворилася психологіч­на прірва, адже тварина бажає лише того, що їй потрібно в даний конкрет­ний момент, а людина завжди про щось мріє, до чогось прагне.

Важливим фактором антропосоціогенезу стали морально-соціальні за­борони — табу, роль яких у розвитку людини розкрив З. Фрейд у праці "Табу і тотем". Зв'язок між соціальним і психологічним виявляється і в тео­ретичних побудовах К.-Г. Юнга, зокрема в його концепції колективної свідомості та колективної безсвідомості, які формують глибинні потоки людської історії²⁰.

На етапі розвитку традиційних суспільств особливо показовою була єдність біологічного і соціального в людині. Наприклад, Аристотель, підкрес­люючи наявність у людини як частини природи рис тваринного (біологічно­го) та соціального (політичного), називав членів суспільства "політичними тваринами". Платон вважав, що індивіди об'єднуються в соціум, аби забезпе­чити свої основні потреби. Найкраще зробити це може лише ідеальне су­спільство, оскільки соціальне життя є природною сутністю людини.

По суті, заперечення біологічного в людині на користь соціального по­в'язано з релігійною традицією, яка різко протиставляє тілесне (гріховне) — духовному. Біологічне забезпечує функціонування інстинктів. Соціальне відповідає за культурні цінності та норми. Антрополог К. Лоренц, наприк­лад, вважає, що деякі вищі цінності (співчуття, солідарність, альтруїзм) пря­мо взаємодіють з інстинктами, водночас соціальне дозволяє контролювати прояви біологічного. З другого боку, культурні цінності не успадковуються біологічно, а набуваються соціально.

Зв'язок між соціальним та сакральним є надзвичайно важливим, у цьо­му виявляється ієрархічність соціального світу²¹. Соціальне виконує віталь­но важливі сакральні функції. По-перше, це стосується проблем зв'язку із світом Абсолюту, духовності, функціонування механізмів психологічної компенсації; по-друге, соціальне та сакральне сприяють інтеграції (об'єд­нанню) членів певного соціуму навколо санкціонованого світогляду, мо­рально-етичних норм; по-третє, сакралізація соціального у традиційному суспільстві легітимізувала механізми соціального контролю, сформувала стереотипи масової поведінки; по-четверте, сакралізоване соціальне сприяє розв'язанню екзистенційних проблем через продукування нових сенсів су­спільної діяльності на певних історичних етапах; нарешті, по-п'яте, традиц­ійна легітимізація влади, як це довів класик соціологічної думки М. Вебер, здійснюється через її сакралізацію²².

З точки зору історичної соціології суттєвий інтерес становить рух семантики поняття "соціальне" в існуючих світових релігійних системах. У цьому контексті суттєве значення мають праці М. Вебера, присвячені компаративному аналізу господарської етики світових релігій. Зокрема, він підкреслює, що зовні схожі форми економічної організації можуть поєдну­ватися з цілком відмінною за своїм характером господарською етикою і за­лежно від її специфіки мати зовсім різний історичний вплив. Для кожної з релігій здебільшого можна вирізнити ті верстви, чия життєва поведінка хоча б певною мірою буде для неї визначальною. Іслам на перших порах був релігією завойовників світу, лицарського ордену дисциплінованих борців за віру, який відрізнявся від створених за його зразком християнсь­ких орденів доби хрестових походів лише тим, що вимагав сексуального ас­кетизму. Християнство було спочатку вченням мандрівних ремісників і за своїм характером релігією суто міською²³.

Взагалі слід зазначити, що уявлення про категорію "соціальне" у світо­вих релігійних системах є досить спорідненим. Зокрема, християнство, яке генетичним корінням сягає соціокультурної системи стародавнього Сходу, зрештою сформувалося як найбільш поширена світова релігія, і увесь близь­косхідно-середземноморський ареал було об'єднано під владою наднаціо­нальної Римської імперії. Християнські соціальні норми увійшли до багатьох соціально-політичних вчень, зокрема соціалізму, насамперед стосовно проб­леми ставлення до багатства та праці. Справжній переворот у цьому сенсі стався за часів протестантської реформації. З часів Лютера та Кальвіна багат­ство почали сприймати як свідоцтво богообраності.

Релігійна реформація в Західній Європі стала справжньою революцією в уявленні про соціальне. Перш за все заперечувався постулат про можливість колективного порятунку віруючих. З'являється феномен вільного індивіда, який отримує у приватну власність насамперед власне тіло. Капіталістичні відносини руйнують общину як головну матрицю традиційного суспільства. Виникає ринок купівлі-продажу робочої сили. З метою уникнення війни всіх проти всіх вільні індивіди утворюють громадянське суспільство. Основним соціальним механізмом стає конкуренція, тобто такий стан, коли свобода одного індивіда обмежується сферою свободи іншого. З цього часу захід­ний антропологічний міф визнає людину злою за її соціальною природою. Традиційні культури продовжували вважати, що людина створена за обра­зом та подобою Бога і втратила рай внаслідок гріхопадіння.

Етика ісламу не закликає до активної зміни соціального порядку, а май­нова диференціація в Корані пояснюється волею Аллаха. Користування ба­гатством тимчасове і мінливе²⁴. Аналогічні мотиви можна знайти у буддизмі та конфуціанстві.

Починаючи з "осьового часу", виділеного К. Ясперсом у період VIII-VI ст. до н. е., коли відбувалося активне усвідомлення відмінності індивіда та його етики від колективу та водночас взаємозалежності індивіда та соціуму, чітко визначилися принципові відмінності між Сходом та За­ходом. Так, в античній Греції приватна власність стала структуроутворюю- чим чинником, який сприяв утворенню полісної демократії, правових гро­мадянських гарантій, емансипації індивіда від соціуму. Традиційні східні цивілізації намагалися контролювати приватного власника: у конфуціанстві та ісламі це робить держава, у буддизмі — кастова система. Отже, цивілі­зації Сходу розвивалися на засадах підпорядкування індивіда колективу.

Східні соціальні інститути послідовно заперечували соціальні інно­вації, які в історичній перспективі могли підірвати традиційні соціальні відносини. Зокрема, в ісламі цьому сприяла релігійно детермінована со­ціальна поведінка. Ставка робилася на дисциплінований та підпорядкований харизматичному лідеру соціум. При цьому історія мусульманських країн пе­реконливо доводить, що там існував досить високий ступінь вертикальної соціальної мобільності. Оскільки перед Аллахом всі рівні (звичайно, за ви­нятком жінок), то талановитий вчорашній раб за сприятливих обставин міг стати еміром, селянин — воєначальником, бідняк — знавцем ісламу.

У буддизмі визначальною є релігійно детермінована індивідуальна по­ведінка. Тут, зважаючи на принцип індивідуальної карми, не визнається ха­рактерний для православ'я принцип колективного порятунку. При цьому віруючі усвідомлюють, що в нинішньому житті вони повинні закласти фун­дамент своєї майбутньої карми, аби мати шанс народитися знову з чистим сумлінням та можливістю досягти стану нірвани, вирватися з циклічного кола перероджень.

Китайська конфуціанська традиція базується на цінності оптимально організованого соціального буття, джерелом якого є постійне самовдоско­налення людини, яка має стати мудрецем, аби керувати державою, а держа­ва, своєю чергою, теж спрямовує соціум на досягнення вищої внутрішньої гармонії. Саме цій меті у традиційних східних цивілізаціях слугувало по­няття "соціальне", яке тлумачилося насамперед як колективне, освячене всім досвідом історичного буття соціуму.

Отже, приблизно до часу великих географічних відкриттів та їхнього продовження — колоніальних захватів на Заході і Сході — склалися принци­пово різні змістові характеристики поняття "соціальне". Ще в античній Греції та Стародавньому Римі, які були колискою середньовічної Західної цивілі­зації, сформувався індивідуалістичний стереотип соціальної поведінки, що зумовлював пріоритет особистих цілей перед інтересами певної соціальної групи і самоідентифікацію на основі особистих атрибуцій, а не через ототож­нення себе з групою. Традиційні Східні цивілізації віддають перевагу колек­тивним цінностям, які мають пріоритет перед індивідуальними інтересами. При цьому людина Сходу ідентифікує себе передусім із певним соціумом²⁵.

Поступове заперечення традиційних уявлень про соціальне як таке, що дано від Бога, тому керується Вищим Розумом, відбувалося у XVII-XVIII ст., в європейську епоху Просвітництва. Для Арістотеля соціальний Космос був замкненою системою. Після відкриття Дж. Бруно поступово стверд­жується уявлення про безкінечність Всесвіту. Відтоді навколишній світ став для людини предметом наукового та експериментального пізнання. Почина­ючи з XVII ст., час стає лінійним та незворотним. Замість циклічних істо­ричних уявлень стверджуються ідеї нескінченного історичного прогресу.

Суттєвий внесок у цей процес зробив Ж.-Ж. Руссо, висунувши гіпоте­зу виникнення "цивілізованого стану", якому притаманна наявність грома­дянського суспільства, внаслідок укладення суспільного договору. З часів Великої французької революції 1789-94 рр. відкривається новий великий соціальний цикл історії, сенс якого полягає не лише у перетворенні людини на невіруючого скептика, а й на співтворця Деміурга. На цих амбіціях роз­вивається соціальне в умовах модерну.

Соціальне і модерн. Суттєві зміни в семантиці поняття "соціальне " сталися за часів Просвітництва. Поступово відбувалася десакралізація соціального світу як Космосу, що було характерним для відчуття традиц­ійного суспільства. Релігійна реформація XVI—XVII ст. у Європі породила громадянське суспільство, структури якого функціонують у міській цивілі­зації. Протестантське уявлення про поділ людей на обраних (власників) та ізгоїв (пролетарів, тобто за традицією римського права тих, хто у власності має лише своїх нащадків) спричинило перехід від станової ди­ференціації суспільства, властивої для традиційних соціумів, до класової. Раціоналізм звільнив людину від традиційних табу. Одним із наслідків цьо­го процесу став расизм. При цьому колонізація змусила відійти від христи­янського уявлення про загальне братство людей, адже дикунів інших со­ціумів треба було "цивілізувати ". Модерна глобальна цивілізація формува­лася у XVII-XIX ст. зусиллями західних раціоналістів як складна система багатьох культур і локальних цивілізацій.

Виходячи з різних уявлень про соціальне, люди по-різному формували системи виробництва та розподілу матеріальних благ. Для традиційних суспільств властивим є виробництво заради споживання, для модерного суспільства — заради отримання прибутку. Головною метафорою традицій­ного соціуму є уявлення про соціальне як родинне, а для модерного суспіль­ства соціальне є насамперед конкурентним, ринковим²⁶.

Модерну парадигму для поняття "соціальне" в 1845 р. подав К. Маркс, який наголошував, що сутність людини не є певний абстракт, властивий окремому індивіду, у своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин. Тобто дії індивідів породжують суспільство, однак соціум та індивід є неподільними, вони формують один одного. Феномен "соціального" ідентифікується за межами особистих контактів і функціонує за допомогою соціальних інститутів.

Відомий історик та соціальний мислитель А. Тойнбі розглядав су­спільство як інститут вищого порядку, що включає в себе всі інші інститути, але сам не належить до жодного з них²⁷. Він наголошував, що джерелом со­ціальної дії не може бути суспільство, але ним може бути окремий індивід або група індивідів, поля дій яких і створюють суспільство. Останнє є посередни­ком, за допомогою якого індивіди взаємодіють між собою. Особистості, а не суспільства творять людську історію.

Водночас дуальна опозиція індивідуального та колективного дає підстави твердити про неможливість заперечення масового фактора в істо­ричному процесі. З особливою силою ця тенденція виявляється з часу форму­вання так званого масового суспільства, діагноз якому дав іспанський філо­соф Ортега-і-Гасет у праці "Бунт мас". При цьому в соціально-історичних процесах вирішальними є не суто кількісні характеристики певної соціальної групи, а її чисельність, помножена на соціальну активність. Так, у 1960-х ро­ках на Заході розгорнулася конкуренція за соціальний вплив між класом професійних політиків та рухом різноманітних громадянських ініціатив. Демократія участі вимагає підвищеної соціальної активності за межами ви­робничої сфери у громадсько-політичних справах. Однак масове спожи­вацьке суспільство все більш підпорядковує своїм інтересам соціокультур- ну та політичну сфери, тим самим поступово відбувається дегуманізація по­няття "соціальне".

Соціальне і постмодерн. Засновник соціології О. Конт визначав як предмет цієї науки майбутнє суспільство, яке охопить та об'єднає все люд­ство²⁸. Така установка на модерністську глобалізацію була провідною у XX ст., за часів конкуренції соціалістичної та ліберальної соціальних па­радигм. Тогочасний модернізм спирався на формаційне бачення спільної всесвітньої історії, для розвитку якої характерним був поступовий про­грес. На межі XXI ст. стало зрозумілим, що розвинуте споживацьке сусп­ільство є монопольним продуктом лише західної цивілізації.

Російський політолог О. Панарін зазначає, що сучасні суспільства не просто відтворюють себе в історії, вони залучені до процесу створення мегасуспільства. Тому вирішальними соціальними відносинами на сьогодні є відносини не з приводу власності, а з приводу стратегії формування майбут- нього²⁹. реологія постмодерну заперечує сталі норми та процедури со­ціального життя, тотально критикуються "великі сенси" та проекти. Втра­чається віра в месіанські історичні перспективи. Постмодернізм позбавляє історію вектора майбутнього. З часів К. Поппера історичне проектування оголошено "злиденністю історицизму"³⁰. Соціально-історична методологія доби модернізму існувала на засадах формування об'єктивних законів та тенденцій. Провідними цінностями модерну були демократія, рівність і прогрес. Ліберали постмодерну, навпаки, стверджують рівнозначність будь- яких проміжків часу і пропонують облишити турботи про сенс і спрямо­ваність соціального часу³¹.

Найбільш симптоматичним для постмодерну у тлумаченні соціального є повернення до концепцій, які віддають пріоритет біологічній складовій людини. Мова йде про расизм та соціал-дарвінізм, що виводять соціум на арену боротьби за існування, в якій перемагають лише найбільш адапто­вані. Спільний історичний час початку і кінця історії замінюється на гло­бальну сегрегацію народів, поділених на обраних та ізгоїв, а могутній центр як глобальне Місто експлуатує бідну провінційну периферію.

Закінчення соціального циклу, започаткованого Великою французькою революцією кінця XVIII ст., ознаменовується пошуком нового змісту понят­тя "соціальний глобалізм".

***

Отже, історичний рух семантики поняття "соціальне" дає підстави зро­бити спробу типологізувати найбільш вживані визначення.

Описові визначення: соціальне — сукупність певних властивостей і особ­ливостей суспільних відносин, інтегрована індивідом чи спільнотою у проце­сі спільної діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їхніх стосунках, ставленні до свого місця у суспільстві, явищ і процесів суспільного життя. Поле реалізації соціального сфокусоване на взаємодії та співіснуванні індиві­дуального та суспільного.

^торичні визначення: соціальне є продуктом традицій, всього попе­реднього розвитку людства. У цьому сенсі також слід розглядати проблему історичного зв'язку різних поколінь.

Нормативні визначення, як правило, акцентують увагу на соціальному житті індивіда та соціуму через систему нормативних правил та контролю за їх виконанням. При цьому особлива увага звертається на роль ідей, сим­волів, структур у соціальному житті.

Визначення соціального через психологічне, і навпаки. К. Маркс, зокре­ма, зазначав, що суспільне буття визначає свідомість, тобто психологічне у цій парадигмі розкривається через соціальне. Однак оскільки по суті со­ціальне та психологічне є неподільними і мають спільний предмет — людину, то можна припустити, що у світі постматеріальних цінностей, навпаки, соц­іальне доречно тлумачити через психологічне³².

Такий зміст поняття "соціальне" відкриває широкі можливості для розробки нових методологічних підходів до історичної соціології.