Глава 1. Проблема моделювання в міждисциплінарних дослідженнях

Наприкінці ХХ — на початку ХХІ століть все ширшим стає ареал країн, що зазнають трансформацій, і разом з тим все більше прихильників здобуває твердження стосовно зміни класичних принципів побудови наукових теорій, які були притаманні "традиційній" добі розвитку знань. Нова епоха "пост­модерну", тенденції якої проявляються чіткіше і дедалі посилюють свій вплив у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, а також на постра­дянському (і ширше — постсоціалістичному) просторі Євразії, заперечує саму можливість існування метатеорій. Натомість вона орієнтує дослідників на пошук істини шляхом моделювання в рамках міждисциплінарних дослід­жень. Такий послідовний "агностицизм" змушує нас звернутися до епістемо­логії, взявши до уваги її тісний зв'язок з історією науки.

У цьому відношенні заслуговує на увагу позиція американського філо­софа Т. Куна, який у праці "Структура наукових революцій" обстоює наяв­ність закономірного характеру розвитку наукового знання. Зокрема, спира­ючись на циклічну модель розвитку наукових парадигм, він стверджує, що ос­танні переживають як нормальний (сталий) етап свого розвитку, так і етап наукової революції. Погоджуючись у цілому з концепцією циклічного роз­витку науки, а також із думкою про кризові явища в соціальних науках, що дедалі сильніше лунає серед науковців, вважаємо, слід наголосити на сут­тєвих відмінностях сутності кризових явищ, що їх зазнає сучасна наука у краї­нах Заходу та Сходу. Нерівномірний у цілому характер культурно-історич­ного розвитку і як наслідок — реально існуюча культурна двополюсність у сві­ті ускладнюють і самі уявлення про модель розвитку наукового знання.

Наприкінці ХІХ ст. Ф. Енгельс, відображаючи генетичну природу роз­витку науки, запропонував у праці "Діалектика природи" наступну класифіка­цію наук: математика, механіка (включно з астрономією), фізика, хімія, біоло­гія, науки про мислення, науки про суспільство. Загалом зазначена класифіка­ція віддзеркалює розвиток фундаментальних та прикладних досліджень насамперед на Заході. Це засвідчує коротка історія наукових відкриттів, які значною мірою визначають характер "другої природи" навколо нас.

Аристотелівська картина світу панувала до часу появи духу "фаустів- ської" або "прометеївської" новоєвропейської людини, яка поставила собі за мету деміфологізувати живу природу та поставити собі на службу неживу природу.

З другої половини ХУ ст. спостереження та експеримент стають ефективними практиками наукових досліджень. Так, з 1475 р. видавалися щорічники "Ефемериди", на сторінках яких обчислювалося щоденне розта­шування планет. У 1492 р. сконструйовано перший глобус, а вже у 1507 р. М. Копернік відкрив на той час ще не доведену математично геліоцентричну систему. Дж. Бруно ввів поняття безмежності Всесвіту без центру. Водночас Парацельс як лікар, ботанік та хімік реформував медицину. Він вивчав хімічні та фізичні основи життя, які намагався пояснити, виходячи з аналізу явищ. Вдосконалення навігаційних приладів дало можливість здійснювати тривалі подорожі у відкритому морі, освоюючи географічно-просторові межі. Інтелектуальні обрії успішно опановував Леонардо да Вінчі, який, окрім духовно багатої мистецької творчості, зробив суттєвий внесок у розвиток механіки — винайшов насос, токарний верстат, гідравлічний прес. Суттєвого значення для повсякденного життя набули винаходи кишеньково­го годинника та друкарського верстата.

Починаючи з доби Відродження, людина сприймається в Європі як "модель світу", а людський розум визнається спроможним на вдосконален­ня Всесвіту, створеного Богом. Завдяки цьому нове світосприйняття легалі­зувало соціальну мотивацію інновацій.

Натомість китайська духовна традиція все ще протистояла прита­манній європейцям Нового часу ідеї лінійного прогресу. Китайці не сприй­мали технологічні відкриття як процес творення нової "вавілонської вежі", що виведе людство на рівень співтворчості з Богом. У цьому, на нашу думку, і полягає принципова відмінність наукових традицій Заходу і Сходу.

Протягом ХУІІ-ХІХ ст. емпіризм та раціоналізм сприяють відкриттям у природничих науках. Назвемо лише деякі з них. Математика: винахід ло­гарифмічної таблиці (1614), становлення аналітичної геометрії (1637), об­числення нескінченно малих величин (1665). Механіка і фізика: відкриття законів падіння і маятника (1609), заломлення світла (1618), руху планет (1619), дифузії газів (1662), відхилення світла (1665), гравітації (1666), швидкості світла (1675), хвильової теорії світла (1690), аберації світла (1728), кінетичної теорії газів (1738), статичної електрики (1790). Хімія і біологія: вивчення кровообігу (1618), відкриття сперматозоїдів (1672), солей сріб­ла (1727), систематизація живих істот (1735), відкриття водню (1766), кис­ню (1771), азоту (1772), винахід штучної соди (1791), цементу (1799).

Слід зазначити, що важливі наукові відкриття стали можливими за­вдяки використанню таких технічних винаходів, як мікроскоп (1590), теле­скоп (1610), ртутний барометр (1643), маятниковий годинник (1657), мано­метр (1663), ртутний термометр (1718), градуювання термометра (1742), паровий котел (1681), лита сталь (1735), прядильна машина (1738), казенно зарядна рушниця (1751), залізопрокатне виробництво (1754), парова маши­на (1769), повітряна куля, наповнена гарячим повітрям (1783), механічний ткацький верстат (1785), гідравлічний прес (1795), літографічна друкарська машина (1796), папероробна машина (1799), токарний верстат (1800), паро­плав (1807) тощо.

З цього часу технічна цивілізація стає господарем культури, підпоряд­ковуючи собі науку. Загалом можна сказати, що чим би не займався вчений у ХХ столітті, врешті-решт він розробляв черговий варіант зброї. Насампе­ред це стосується таких відкриттів і винаходів. У фізиці: квантова механі­ка (1925), хвильова механіка (1926), лічильник Гейгера (1928), відкриття нейтрона (1932), штучної радіоактивності (1934), поділу ядра (1938). У біо­логії: відкриття вітамінів (1911), заснування генетики людини (1912), відкриття карти хромосоми (1919), становлення вчення про людську спад­ковість (1921), теорії гена (1928) тощо. Те саме можна стверджувати і про народження нанотехнологій, які на межі ХХІ століття починають викорис­товуватися у генній інженерії, спрямованій на вторгнення інструментального інтелекту до інтимних засад буття. Водночас стає зрозуміло, що швидкість навіть штучних генетичних трансформацій не може конкурувати зі швидкіс­тю саморозвитку електронних систем. У хімії на озброєння людини ставали макромолекулярна хімія (1925), синтез вітаміну С (1934) та нейлону (1938). У техніці — звуковий фільм (1919), гвинтокрилий літак (1922), реактивний двигун (1930), ламповий передавач (1913), бездротовий трансокеанський телефон (1927), телебачення (1932), випробування першої атомної бомби (1945), перший штучний супутник Землі (1957), перший політ людини в космос (1961), висадка людини на Місяць (1969) тощо.

Отже, лише коротке ознайомлення з історією наукових відкриттів до­водить, що природничі дисципліни, які особливо інтенсивно розвивались протягом ХУ-ХХ ст., суттєво випередили гуманітарні науки. Про "устрій" ядра ми знаємо значно більше, ніж про устрій соціуму. Знання про людину стають у країнах Заходу (починаючи від трансформацій Великої депресії 1929-34 рр.) найбільшим пріоритетом для подальшого розвитку науки. Чільне місце у цьому контексті посідають психологія, соціологія, історія.

Водночас нові тенденції розвитку науки у країнах, які щойно зазнали трансформаційних змін, свідчать про певну вичерпаність шляху розвитку фундаментального знання, насамперед у сфері гуманітарних дисциплін. Об'єктивно не можна заперечувати й того факту, що суттєвих стимулів на­бувають компаративний аналіз і міждисциплінарний дослідницький син­тез, майже аксіомою стає думка: "все було вже сказано, починаючи з часів античності". Таке перебільшення в бік "прикладного синтезу", напевно, має підстави. Одначе по мірі того, як набуває обсягів і сили прикладне знання, зростає суспільна потреба в теоретичному осмисленні таких здо­бутків. Це особливо помітно сьогодні у країнах панєвропейського ареалу, що мають неабиякі (на нашу думку, такі, що наближаються до гранично можливих для сучасної культури Заходу) здобутки.

Нинішню наукову кризу в країнах Сходу варто розглядати як таку, що трансформує їхню колишню фундаментальну науку в бік вузькоспеціалізо- ваних прикладних досліджень, які потребують посилення міждисциплінар­ного зв'язку та компаративістики.

Підкреслимо, що неоднозначні за змістом і спрямованістю тенденції розвитку науки найбільш рельєфно виявляють себе у гуманітарній сфері. Цьому є пояснення: у перехідні моменти розвитку складних соціальних сис­тем, якими є людина, суспільство чи людство, змінюється не лише зовнішня (матеріальна) соціальна реальність, а й внутрішній (психічний) світ людей, їхні поведінкові стереотипи, ціннісні орієнтири та соціальні норми. Врешті- решт на зміну емоційно-чуттєвому психотипу дослідника, який з успіхом ви­рішував фундаментальні завдання науки, приходить вчений із здібностями і стереотипами раціонального мислення, наслідком якого, власне, стають кардинальні зміни, що їх зазнає сучасна наука.

Таким чином, цілком адекватною часу і характеру сучасних кризових явищ є, на нашу думку, більш диференційована (ніж у Т. Куна) циклічна мо­дель розвитку науки, що її складають відповідно чотири періоди розвитку: два нормативних (сталих) періоди — "інволюція" й "еволюція" та два пере­хідних (кризових) — "коеволюція" й "революція".

Під час сталого інволюційного розвитку науки, що йому передує бур­хлива смуга революційних відкриттів, фактично складаються основи фун­даментальних теорій, що тяжіють до структурування в єдину метатеорію (як це було, наприклад, з теорією історичного матеріалізму) і цілісну кар­тину світу, що її формують (а в їх граничних формах — вкарбовують) у суспільній свідомості від покоління до покоління такі суспільні інститути, як школа[2] (середня і вища) та наука** (фундаментальна і прикладна). Харак­терними ознаками цього періоду є фундаментальність (універсальність) на­укових знань та енциклопедизм (політехнізм) системи наук, що нею володіє суспільство і його громадяни. Водночас наука мало пов'язана з практикою і цей розрив дедалі стає істотнішим.

Під час кризового стану (коеволюції), внаслідок якого критична маса аномальних фактів вже "не вписується" в рамки існуючих наукових парадигм і не може бути пояснена колись єдиною метатеорією, виникає нагальна по­треба «уточнення» основ фундаментальної науки, а точніше — її транс­формації у бік дзеркального антиподу — прикладної науки.

Еволюційний етап сталого розвитку наукового знання пов'язаний із пев­ним контроверзом до інволюції — запереченням колишньої фундаменталь­ності і розвитком прикладної науки, покликаної потребами суспільного життя. За цих умов диференціюється наука й інтенсифікується її розвиток, набуває життєвих стимулів вузька наукова спеціалізація та експерименталь­ний метод, актуалізуються міждисциплінарна наукова практика і компара­тивні дослідження. Набирає сили процес накопичення величезного експе­риментального матеріалу, що потребує релевантного концептуального ос­мислення. Отже, висуваються нові гіпотези, які торують шлях до нових парадигм. На цьому етапі в міждисциплінарних дослідженнях панує, кажу­чи словами П. Фейєрабенда, "методологічний анархізм". Слідом за Т. Куном цей процес створення нової парадигми ми так само називаємо етапом "нау­кової революції", який, з одного боку, підводить риску під цілим циклом розвитку наукового знання, а з другого, започатковує новий цикл генезису наукових теорій.

Формування методології історичної соціології відбувається в процесі дискретної теоретичної та концептуальної дискусії між істориками та соціо­логами. Останні, зокрема, досить часто наголошують, що "історія не має власних методів аналізу соціального як такого"¹. Таке радикальне запере­чення ефективності методологічного інструментарію спеціальних історич­них дисциплін, на нашу думку, є яскравим прикладом агностичного став­лення до можливостей теоретичної історії.

Водночас важливість налагодження міждисциплінарних методологіч­них зв'язків між історією і соціологією визнається у чотиритомному ви­данні російських науковців "Історія теоретичної соціології", де під термі­ном "історична соціологія" розуміється "застосування історичного підходу до аналізу соціальних аспектів людського існування та соціального — до до­слідження історичного процесу"². Тобто по суті між обома науковими дис­циплінами, умовно кажучи, зберігається методологічна прірва, через яку можна лише перекинути певні теоретичні містки, що загалом має розширю­вати дослідницькі можливості обох наук.

Взагалі специфічність теоретичних та методологічних зв'язків між со­ціологією та історією насамперед обумовлюється особливістю становлення соціології. Вона виникла в ХІХ ст. внаслідок спроби сучасників осмислити тогочасне західне суспільство, яке переживало складний та суперечливий процес переходу від традиційно-станової до індустріально-класової форми свого існування. Відповідно й коло наукових завдань соціології визначала її пріоритетна увага до Модерну (Революції). При цьому історичні гене­тичні зв'язки певний час залишалися за межами суто соціологічних теоре­тичних досліджень. З цієї точки зору польський соціолог П. Штомпка роз­глядає історичну соціологію як критичну реакцію на специфічне викорис­тання історії, типове для засновників соціологічної науки³.

I це не дивно, адже різною виявляється сама природа історичних та соціологічних досліджень. Так історики віддають перевагу проблемному тематичному полю, що його визначають певні соціокультурні предикати та хронологічні рамки. Натомість більшість соціологічних досліджень зосеред­жується на визначенні кількісними (математичними) і якісними методами соціологічних закономірностей. Тому для останніх особливого значення на­бувають точні статистичні дані, які є важливою підставою для соціологічних висновків. При цьому суто соціологічні методи збирання інформації — польові дослідження, анкетування, математичний аналіз статистичних процедур — досить рідко використовуються істориками⁴. Вони у виборі ме­тодологічних засад історичних досліджень найчастіше зупиняються на здо­бутках позитивізму, віддаючи перевагу історико-описовим, історико-по- рівняльним, інколи інтуїтивно-логічним та емпірично-аналітичним методам.

Щоправда, суттєві відмінності між методологічними інструментаріями історії та соціології як суверенними науковими дисциплінами гуманітарно­го профілю, перестають бути надто чіткими, коли мова йде про суто теоре­тичний рівень, пов'язаний із загальною концептуалізацією досліджень лю­дини і суспільства. Найбільш чітко цю тенденцію можна спостерігати на кла­сичному етапі розвитку історичної соціології, який пов'язаний із творчістю К. Маркса та М. Вебера. Дуже показовими з цієї точки зору є їхні праці "Ка­пітал" та "Протестантська етика і дух капіталізму".

Оновлений неомарксистами класовий підхід до аналізу соціальної стра­тифікації та соціальної структури залишається досить популярним і зараз, перш за все в середовищі лівої професури на Заході. Актуальним для сучас­ного наукового дискурсу є М. Вебер як дослідник соціологічних аспектів історії світових релігій та історії господарства. Адже саме йому частково вда­лося показати шлях до розв'язання наукової проблеми, поставленої К. Марк­сом: як ідея, оволодіваючи масами, стає матеріальною силою. За нинішніх умов формування духовного простору глобальної цивілізації веберівська тео­ретична спадщина набуває особливого значення для досліджень, пов'язаних з аналізом історичних традицій, соціальних норм, моральних та ціннісних сис­тем. У цілому можна сказати, що підвищується роль історичних та соціологі­чних праць, які суттєво впливають на духовні характеристики епохи.

Ще Г. Гегель у праці "Філософія історії" зазначав, що замість того, аби писати історію, ми завжди намагаємося визначити, як треба писати історію⁵.

Оскільки кожне нове покоління, аби осмислено діяти, вимушене фактично "переписувати" вже відому історію відповідно до своїх ціннісних уявлень, зміна парадигм в історичній науці як своєрідних оптичних пристроїв, за до­помогою яких можна дослідити минуле, має відбуватися досить часто. При цьому історична соціологія перетворюється на ядро теорії соціальних змін⁶.

Протягом 1990-их років об'єктивна криза догматично-ортодоксальної марксистської парадигми соціально-історичної методології, яка тривалий час була властива методологічному арсеналу радянської історичної та соціаль­ної науки, стимулювала жваву дискусію навколо проблем формування но­вих методологічних підходів. Особливість такого дискурсу полягає в тому, що він розгортається в умовах нових теоретичних розробок, властивих духу доби постмодерну. Водночас настання епохи "після сучасності" у свою чер­гу стимулює кризові явища в гуманітарних науках, які тепер розвиваються під впливом наростаючого духу скептицизму.

З одного боку, інтенсивно відбувається процес подальшої диференціації наукових дисциплін, спеціалізації їхніх предметних полів та кола завдань, які вони покликані вирішувати. Мова йде, наприклад, про суто теоретичну соціологію та історію, а також про низку прикладних соціологічних дис­циплін. Аналогічне становище спостерігається в середовищі спеціальних (або допоміжних) історичних дисциплін, яких вже нараховується до сотні. Вони суттєво розширили власне предметно-проблемне поле, підключивши сучасні розробки в галузі соціальних наук, орієнтовані на математичні та компаративні методи аналізу.

З другого боку, формування замкнених на себе "вузькоспеціальних" нау­кових галузей обмежує можливості для ефективного використання досягнень різних наукових дисциплін. Складається парадоксальна ситуація, коли ми все більше знаємо про все менше проблемне поле, одначе втрачаємо при цьому загальну концептуальну перспективу. Тому особливо на часі об'єктивна по­треба не лише перманентного аналізу, а й певного концептуального синтезу.

Найважливішою спільною проблемою загальнометодологічного плану є сприйняття соціально-історичного часу. Часово-просторові характеристи­ки суттєво впливають на визначення методологічних підходів до аналізу соціальної та історичної реальності. Цей зв'язок можна прослідкувати у ще досить популярній цивілізаційно-формаційній парадигмі багатьох історич­них досліджень. Для класиків марксизму, по суті, існувала лише одна гло­бальна цивілізація, яка розвивалася за об'єктивними історичними законами, котрі треба було досконало вивчити і поставити на службу прогресивному класу, покликаному змінити загальне соціальне становище на краще. Проте з осмисленням культурно-антропологічних розбіжностей між різними гео­графічними зонами і критичним усвідомленням спрощеної чорно-білої кар- тини соціальної реальності, а також історичного минулого наукова картина світу починає скидатися на складну багатокольорову мозаїку.

Відповідно нелінійним стало сприйняття історичних та соціальних ха­рактеристик різних об'єктів досліджень, адже зрозуміло, що певні локальні цивілізаційні характеристики задають географічно-просторі параметри "місце розвитку", а часові — формаційні.

Водночас такий поворот наукової думки спричинився до загальної кризи методологічного інструментарію всесвітньої історії. Постала пробле­ма тлумачення не лише самої можливості існування загальної історії, а й можливості її розвитку за науковими законами. Систематизовано ці пре­тензії до "злиденності історицизму" виклав К. Поппер. Він наголошував, що універсальної історії людства не існує, є лише окремі варіанти історії локальних частин людства. В історії існує особистісний та ірраціональний фактори, які роблять її унікальною та неповторною. Тому будь-які історичні пророцтва щодо всесвітньої історії, яка начебто йде визначеним курсом, не­можливі⁷ . Тим самим фактично було завдано першого ідейного удару по класичному розумінню соціально-історичного часу, вектор якого в процесі розвитку йде від минулого через мить сучасного у майбутнє.

Проте модерна філософія історії ще продовжує свій вплив на суспіль­ну свідомість, формуючи вже менший, але реально існуючий (і навряд чи вмирущий) ареал країн, котрі несуть сенс соціально-історичного розвитку через ідею єдності історичного часу, фундамент якої складає монотеїс­тичне уявлення про єдиного Бога. Воля Творця та його співавторів (різних соціальних акторів) визначає вектор історичного часу від точки відліку до омріяного фіналу, який розкриває сенс людського буття. Ідеал епохи Мо­дерну все ще діє і пропонує спільне майбутнє для всього людства, неза­лежно від його локально-цивілізаційних відмінностей. Сьогодні на цю ідею продовжують працювати великі політичні та теоретичні побудови, пов'язані з марксизмом та лібералізмом. Спільним для обох течій було й за­лишається єдине бачення перспективи модернізації як загальної проблеми соціальної адаптації колишніх "відсталих" у своєму розвитку народів до викликів сучасності.

Натомість К. Поппер, оголосивши неможливим історичне проектування, спрямоване на радикальні соціальні зміни, на якийсь час зміг охолодити бурхливу уяву "соціальних інженерів" майбутнього. Більше того, після кра­ху радянського альтернативного історичного проекту було заявлено про "кінець історії". Автор цієї концепції Ф. Фукуяма наголошує, що "на­прикінці історії немає жодної потреби, аби ліберальними були всі суспіль­ства, достатньо, аби були забуті ідеологічні претензії на інші форми органі­зації соціального життя"⁸.

Таким чином, панівна віднині ідеологія постмодерну залишає лише право жити "вічним сучасним" у поділеному за соціальними статусами світі, забувши про великі соціально-історичні проекти. При цьому на зміну класичному уявленню про соціально-історичний час як єдність минулого, сучасного і майбутнього приходить нова парадигма дихотомічного проти­ставлення архаїчного минулого — майже ідеальному сучасному. Тим самим традиційні суспільства оголошуються неспроможними до адекватної відповіді на виклики постмодерну, а отже, глобальна цивілізації знову по­діляється на обрані народи, які живуть за доби Інтернету, та на нації-ізгої, котрі намагаються вижити в несприятливому середовищі. Останнім, зважа­ючи на проголошені ще у 1970-х роках експертами Римського клубу "межі зростання" (близькі до уявлень Т. Мальтуса), залишається лише пристосо­вуватися до сучасних імперативів так званого "сталого розвитку" та пов­ністю забути про зміст і спрямованість соціально-історичного часу.

Зважаючи на це, мова йде по суті про потребу "реабілітації" історизму. Адже фактично позиція критики сучасного з позицій сакрального майбут­нього дозволила першим християнам кинути виклик римському глобалізму. Людина європейської доби духовної Реформації внесла в соціальну філософію постулат про ціннісну нерівнозначність минулого, сучасного і майбутнього⁹. Отже, відродження ідей гуманістичного історизму означатиме спроможність глобального соціуму нести відповідальність за подальшу трагічність буття.

Принцип історизму лишається одним із найбільш важливих і для со­ціології. Адже аби розуміти сучасне соціальне явище, як правило, необхідно звертатися до його витоків та процесів, що його спричинили. При цьому пра­вильно пояснити соціально-історичні феномени можна лише в межах їхнього історичного часу. Водночас історичний досвід свідчить, що Модерн пород­жує соціальних акторів, які не вміють чекати і послідовно-систематично готу­вати себе до майбутнього. Це змушує абсолютизувати сучасне як альтерна­тиву минулому і майбутньому, котрі загрожують новими викликами.

Ідеологія Модерну, наголошує російський філософ О. Панарін, породила два способи розправи з минулим як якісно іншим: це його дискредитація або модернізація — проекція на нього сучасних стандартів та уявлень¹⁰. На його думку, цій меті слугує так звана нова соціальна історія, яка, застосовуючи су­часні методи до аналізу найвіддаленіших історичних епох, позбавляє свою свідомість від шоку зустрічі з якісно іншим способом мислення та цінностями.

Все це повертає нас до дилеми, з якою все своє творче життя стикався М. Вебер: як у реальному процесі історичного пізнання співвідноситься принцип ставлення до цінності та принцип свободи від оціночних суджень. Відомий німецький соціолог пропонував розрізняти дві сторони об'єкта історичного пізнання — його ідеальний тип і "вторинні історичні дані", які стосуються ціннісних характеристик об'єкта¹¹. Отже, важлива методоло­гічна знахідка М. Вебера — поняття "ідеального типу" — посідає функ­ціонально значуще місце серед інструментарію історичної соціології.

Кажучи про методологію історичної соціології, слід звернути увагу на можливості застосування методів, які зміцнюють міждисциплінарні зв'язки між соціальними науками. М. Блок — один із засновників школи "Анналів", близької до дослідників нової соціальної історії, — справедливо підкреслював, що ізольованість кожного із спеціалістів дає змогу зрозуміти лише половину істини навіть у своїй галузі, тому єдина справжня історія, можлива лише при взаємодопомозі, — це всесвітня історія¹².

Починаючи з другої половини XX ст., у теоретичній історії відбува­ються важливі методологічні зміни. При цьому під теоретичною історією все частіше розуміється засноване на міждисциплінарному підході дослід­ження та описування причинно-наслідкових зв'язків, які визначають пове­дінку та поле розвитку великих соціальних груп на великих хронологічних проміжках та з прогностичною потенцією¹³.

Постановка футурологічних завдань перед теоретичною історією є до­сить новим явищем. В історії минуле швидко набуває рис стабільної немину­чості, яка перекреслює будь-які альтернативні варіанти розвитку. Тому тради­ційно вважалося, що передбачати можна лише майбутнє. Минуле є даністю, в якій немає місця можливому¹⁴. Якщо визнати, що будь-яке знання за своєю природою є ймовірним, то треба погодитися з тим, що прогнозування май­бутнього таке ж складне, як і тлумачення минулого. Диференціація цих науко­вих проблем пов'язана з різним методологічним інструментарієм.

Нове розуміння вектора соціально-історичного часу переконує, що ми­нуле може бути так само непрогнозованим, як і майбутнє. Проблема тлума­чення альтернативних варіантів минулого лежить у колі завдань історичної феноменології. Її парадигма формується на основі філософських ідей Е. Гус­серля та М. Хайдеггера, які поставили проблему знаходження об'єктивної сутності свідомості. Об'єктом дослідження історичної феноменології є певне джерело як інтерсуб'єктивна реальність. Основною методологічною задачею історика-феноменолога є надання чужій свідомості права на монолог. Таким чином історична феноменологія відмовляється від марксистсько-гегельян­ської парадигми, яка ставила завдання пояснення історичної дійсності, нато­мість ставиться проблема розуміння людини минулого, і через неї тлумачення навколишнього світу¹⁵.

Розвиток цього напряму історичних досліджень сформував наукові напрями "мікроісторії" та "історії повсякденності". Остання зосереджує увагу не на політичній історії, яка фактично сприймається як історія еліти, а на житті народу в його функціональності. Зокрема, усна історія звертається до сюжетів повсякденного життя, залучаючи в науковий обіг нетрадиційні історичні джерела, які дають можливість вивчати настрої "мовчазної більшості", що суттєво впливає на соціальні процеси. Методологічно цей напрям історичних досліджень близький до соціологічного анкетування. Суттєвого значення в процесі обробки результатів дослідження набувають кліометричні, тобто математичні методи історичного дослідження со­ціальних систем, інститутів, тенденцій¹⁶.

Водночас зосередивши увагу на дослідженні важливих деталей, істори­ки почали нехтувати масштабним баченням минулого. Важливий крок від "мікроісторії" до Великої або Універсальної історії, яка Грунтується на міждисциплінарному підході, з використанням ідей синергетики, психології та футурології, було зроблено на межі тисячоліть. Найбільш послідовно та ла­конічно ці ідеї у російській соціальній науці викладено в праці А. Назаретяна "Цивілізаційні кризи в контексті Універсальної історії"¹⁷. У полі зору Універ­сальної історії перебувають проблеми взаємодії ноосфери та біосфери, тен­денції розгортання векторів історичної еволюції, футурологічні прогнози.

Ще одним перспективним напрямом сучасних історико-соціологічних досліджень є історична глобалістика. Вона також зосереджує увагу на сучас­них еволюціоністських теоріях. У форматі глобальної історії розгортаються дослідження "світ-системної теорії" І. Валлерстайна та історичні проекції геополітичних ідей. Методологія історичної глобалістики повертає істориків із галузі суто гуманітарного знання до сфери соціальних наук.

Цей напрям досліджень сформувався в умовах кризи методологічних моделей структуралізму, втрати уявлень про сутність та єдність історичного процесу. Його розвиток відбувається в умовах актуалізації культурно-істо­ричного підходу та панування концепції історичного релятивізму, яка по­ставила під сумнів можливість застосування в процесі історичного аналізу філософських понять¹⁸. Натомість історична глобалістика заперечує євро- центристські, лінійні та суто детерміністські концепції традиційної все­світньої історії. У її методологічному інструментарії зібрано теорії культур­ної антропології та синергетики. При цьому соціально-історичне буття зно­ву стає екзистенційно відкритим до різних можливостей.

У цілому для наукового співтовариства кінець другого і початок треть­ого тисячоліть, формальне започаткування нової історичної епохи, а голов­не — якісне оновлення світового соціуму (людства) стимулюють імператив­ну потребу оновленої парадигми соціальної теорії. Мається на увазі пара­дигма соціальної науки, яка адекватно "транслює" на сучасну ситуацію ідеї гуманістичної соціальної інженерії та поєднується з ідеєю циклічного роз­витку. Створення відповідної релевантно! моделі відкриває нові обрії для синтетичних міждисциплінарних досліджень.