ПРОТОКОЛ № 9

18 вересня 2001 р.

Присутні: Афонін Е. А., .Арсеєнко А. Г., Донченко О. А., Кизима В. В., Сала­матов В. О., Мартинов А. Ю., а також співробітники Інституту соціальної та по­літичної психології АПН України.

Порядок денний:

Обговорення перспектив подальшої роботи.

Вирішили:

1.   Продовжити роботу групи, змістивши акценти в бік організації дискусій з актуальних питань сьогодення.

2.   Періодичність зустрічей — залежно від потреби ситуації, але не рідше од­ного разу на місяць.

3.    Форма зустрічей — дискусії з актуальних проблем, включно з об­говоренням важливих наукових доповідей. Можливо знайти під проект зацікавле­ного спонсора.

4.   Результати аналітичної роботи групи доводити до уваги громадськості. Вирішити для цього необхідні організаційні питання.

Матеріали дискусій Інтернет-форуму, що відбулися на web-сайті соціологічного факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна

Змістовним продовженням роботи міждисциплінарної науково-дослідницької робочої групи з проблем соціальної глобалістики і водночас своєрідним експери­ментом стали Інтернет-дискусії, організовані на сайті соціологічного факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна за адресою: http://www.sociology.kharkov.ua/afonin/ukr/index.asp.

Що таке Інтернет-форум?

Термін "форум" походить з латинської (forum) і має кілька значень: 1) площа у древньому Римі, на якій відбувалися народні зібрання, влаштовували ярмарки та здійснювалося правосуддя; 2) місце виступів та висловлювань; 3) широкі пред­ставницькі збори, з'їзд. У східних слов'ян аналогічною формою народних зібрань було Віче.

Сучасний Інтернет-форум —це віртуальна площа, місце, яке вільно відвіду­ють з метою обговорення, дискусії і прийняття рішень з питань, що є актуальними (цікавими) для його учасників. Управління форумом здійснює модератор, який ініціює проблемні теми обговорення, стимулює хід дискусії і водночас слідкує за дотриманням учасниками певних правил обговорення проблем.

Головні правила Інтернет-форуму:

—   поважне ставлення до персоналій (діючих та історичних);

—   спрямованість висловлювань учасників винятково щодо теми дискусії;

—   пріоритет інноваційного пошуку невисвітлених аспектів дискусії;

—   орієнтир на тезу: "Діалог — це спілкування на рівні виявлених супе­речностей";

—   готовність до широкої співпраці між науковцями, політиками і пересічни­ми громадянами.

Форум професора Афоніна — це не персоніфікований діалог з ним, а місце для відкритого і вільного висвітлення думок будь-кого і дискусія з будь-ким на ак­туальні теми сьогодення.

В основу форуму покладено досвід, набутий протягом останніх двох років групою українських вчених — представників різних галузей знань, котрі об'єдную­ться навколо ідей "соціальної глобалістики". Учасники групи становлять ядро екс­пертів форуму.

Форум відкритий для участі науковців-дослідників, викладачів вузів і сту­дентів, політиків і практиків-управлінців, банкірів і підприємців, всіх інших корис­тувачів Інтернету, кого цікавлять теми форуму, хто хоче бути почутим як однодум­цями, так і опонентами.

Віче — слов'янський прототип форуму (історична довідка)*

Термін "віче" походить від кореня "ві" — віщувати, якому відповідають ла­тинські colloquium, рагіатвиґит. Так називалися народні збори для обговорен­ня і вирішення важливих спільних справ.

Простір і час, у межах яких діяв вічовий побут. Віче веде своє походження від родового ладу. Саме таким чином виявлялася участь народу в громадських справах.

Віче у слов'янській культурі не має нічого спільного з іншою формою народ­ної участі в громадських справах, на зразок англійського парламенту та його по­слідовників на європейському континенті. Участь народу в Палаті громад Велико­британії склалася під впливом сильної королівської влади. Представники міст і графств збиралися не самі — вони скликалися королями, причому для обговорен­ня і вирішення тільки тих питань, задля яких були скликані. У найдавніший час така участь у королівській думі розглядалася радше як обов'язок, аніж право. Члени Палати громад висловлювалися не з приводу особистих своїх інтересів, вони представляли громади, які їх послали, їх голос був уособленням цілої громади.

Розквіт вічової діяльності в Київській Русі приходиться на період її феодаль­ної роздробленості. Виділяють два періоди історії Київської Русі: період Київської держави, коли віче "мовчить", і період феодальної роздробленості, коли воно "го­ворить" і навіть досить голосно. На думку літописця, що жив наприкінці XII ст., віче було завжди. Лише татарське поневолення рішуче розриває історію віче.

Сліди вічових зборів, останні відгомони древнього побуту, збереглися до почат­ку XV ст. Кінець XV і початок XVI ст. можна вважати тим часом, коли нові умови суспільного ладу досягли значної зрілості і перейшли у нову суспільну свідомість.

Вічові порядки. Народ і князь — два співіснуючі елементи суспільного побуту Київської Русі: з одного боку, народ не може жити без князя, з другого — той самий народ становить головну силу князя. Князь не формує віче, воно становить первісну форму побуту й існує у всіх містах, на всіх просторах князівської Київської Русі. Де були князі, там було й віче. Участь у вічі була правом усіх вільних громадян, а не їх обов'язком. Ніхто не був зобов'язаний відвідувати вічові збори, проте кожен мав пра­во бути присутнім на них, обмеження стосувалося лише дітей. Згідно з чинним на той час сімейним правом діти не могли мати своєї волі, а перебували під батьківською опікою: за життя батьків діти не мали права брати участь у народних зборах.

Народ бере участь у громадських справах не за закликом князя, який сам обирався вічем, а в силу особистісного права, народ не обмежений у предметах свого міркування: він обговорює будь-які питання і сам приводить у виконання

'Історичну довідку складено за виданнями:

1. Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1939;

2.  Історія Києва. — К., 1986;

3.  Каргер М. К. Древний Киев. — М., 1958;

4.  Киев. Энциклопедический справочник. — К., 1985;

5.  Сергеевич В. И. Вече и князь. — М., 1867.

свої рішення. Характер віче визначається двома умовами: слабкістю князівської вла­ди і звичайною у первісному суспільстві всемогутністю особистої волі громадян.

Вічові збори не були періодичними, вони скликалися за потребою. Віче могло бути скликано як самим народом, так і князем. Без народного бажання віче не відбу­валося. Звичайним способом заклику до вічових зборів був дзвін. Визначеного місця проведення вічових зборів не було. Зокрема, у Києві відомі чотири таких місця: на Торгорищі, у дворі Святої Софії, на Ярославовому дворі й у Турової Божниці.

Для прийняття вічових рішень було недостатньо простої більшості, необхід­ною була або одностайна думка всіх, або така переважаюча більшість, яка змушува­ла б змовкати всіх інакомислячих. У разі поділу думок прихильники різних партій сходилися в різних місцях, таким чином одночасно могло відбуватися кілька вічо­вих зборів, які або вступали в бій, або доходили спільної думки. Тривалість віче визначалася не часом, а предметом. Віче скликалося не на певний проміжок часу, а для вирішення питання і продовжувалося доти, доки питання не було залагодже­но. Якщо одного дня було мало, віче збиралося наступного дня.

Порядок нарад був словесний і безформний. Спочатку той, хто скликав віче — князь або представник народу, — пропонував питання, після чого починалася нара­да самого народу. Усі люди мали однакове право говорити самим і слухати інших. Коли того вимагала справа, рішення віча записувалося.

Предмети відання віча. Найголовнішим завданням віча було обрання князя. Доказами існування права обрання є народна свідомість, яка виявляється у фактах повторного обрання, і умови обрання, які не надавали князю права розпоряджатися престолом після смерті. Між вічем і обраним князем укладалася угода. Обрання було тимчасове, але без наперед визначеного терміну, після закінчення якого воно втрачало б силу, — доти, доки обидві сторони дотримуються умов обрання, поки панує злагода між народом і князем. На цей тимчасовий і водночас безтерміновий характер обрання вказують ті пункти умов, у силу яких князь одержував відомий стіл "до свого живота" чи навіть "і з дітьми". Отже, віче не тільки виносить рішен­ня про обрання князя, але і забезпечує його всім необхідним для здійснення.

З процесом обрання князя нерозривно пов'язана законодавча діяльність віча, адже за своїм змістом це був законодавчий акт, який встановлював відповідну фор­му державного устрою. Угода між народом і князем у древній Русі називалася "ряд" або "підряд" (від слова "радитись"). Ряд, який визначав права і обов'язки князя, скріплювався хресним цілуванням князя і народу.

Віче вирішує питання війни і миру. Народ сам оголошує війну, укладає мир і вимагає цього від князя, бере участь у керуванні ходом воєнних дій, зокрема, виз­начає місце битви, момент нападу тощо. Для ведення війни силами всієї волості князь повинен був отримати згоду віча.

Цими трьома аспектами — обрання князя, законодавча діяльність та вирішен­ня питань війни і миру — практично вичерпується компетентність віча. Усі повно­важення щодо управління і судочинства, призначення посадових осіб, верховенства на війні передавалися князю. Віче не було навіть верховним апеляційним судом, проте у виняткових випадках, коли рішення звичайних судів виявлялися недостатн­іми, як вища влада волості давало захист громадянам.

Характер влади, що належала князю. Князь був вищим представником вико­навчої влади і обирався для підтримання порядку. Обрання князя — перший крок до виділення державного права з тієї первісної і різнобарвної сукупності приватних і громадських прав, необмеженим власником якої почував себе кожен вільний гро­мадянин.

Князь постійно бере діяльну участь у прийнятті вічових рішень, але приво­дить у виконання тільки ті, на які дає свою згоду. Таким чином, князю належить не тільки урядова і судова влада, але й участь у законотворчості.

Взаємовідносини князя і віча. При виникненні суперечностей між князем і вічем на боці князя могла бути більш-менш значна частина віча, яка складала його партію. Могутність князя залежала від кількості людей, які стояли на його боці. Якщо перевага була на протилежному боці — партії противників князя, він позбав­лявся столу.

Особа князя була недоторканою, як би далеко не заходила ворожнеча між ним і вічем. Хоча все ж були випадки, коли князь засуджувався до тимчасового ув'яз­нення, а його майно грабували.

У взаємовідносинах князя і віча виявляються ті самі ознаки єднання й ворож­нечі, які пронизують усе древнє життя.

Дискусії Інтернет-форуму

1. Антитероризм

Період: 27 листопада - 24 грудня 2001 р.

Учасників: 7

Повідомлень: 27

Постановка проблеми

Серед західноєвропейців та представників пострадянських країн сьогодні не­рідко лунає думка про наявність зв'язку між тероризмом та революцією. Як прик­лад наводяться Велика французька революція, народництво та революції у Росії, Китаї, на Кубі тощо.

Якщо ця думка правильна і за своєю природою тероризм дійсно пов'язаний з таким феноменом соціально-історичного розвитку як "революція", тоді постають

Запитання:

1.    У чому полягає суть ідеї антитероризму, покладеної в основу нинішньої воєнної кампанії США?

2.    Чи є, на Вашу думку, спільні риси між сучасною ідеєю антитероризму та відомою в новітній історії ідеєю антикомунізму?

3.     Чи є щось спільне між тероризмом та антиглобалізмом як рухом, що виник у молодіжному середовищі переважно західноєвропейських країн, які пе­режили останні трансформаційні зміни у часи Великої депресії (1929-34)?

4.    Чи можлива, на Ваш погляд, сьогодні соціальна революція?

5.   Як розуміти доволі поширену на Заході ідею "глобалізації капіталізму", про яку говорять І. Валлерстайн, Дж. Сорос та інші?

6.   Вплив різних факторів на ставлення країн до антитерористичної кам­панії.

7.    Чи матимуть, на Вашу думку, перспективи бомбові атаки на Афгані­стан?

8.   Психологи стверджують, що за вчинками людини можна визначити її характер. А чи можна визначити характер та мету антитерористичної кам­панії, виходячи з нинішніх дій США?

9.  Зміст понять "тероризм" і "антитероризм".

Рекомендована література

1.Афонін Е. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Суспільний розвиток від Різдва Хрис­тового = Social development AD / Укр. тов-во сприяння соц. інноваціям, Атлантична рада Ук­раїни, Відділ інф.-бібл. забезпечення Апарату Верховної Ради України; Пер. з укр. В. В. Кухті- на. — К.: Парлам. вид-во, 2000. — 312 с. (Сер.: Відкрита дослідницька концепція; Вип. 1). — Текст паралельно укр. та англ. мовами.

2.Декларація про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму, затверджена резолю­цією 49/60 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1994 р.

3.Декларація, що доповнює Декларацію про заходи щодо ліквідації міжнародного теро­ризму, затверджена резолюцією 51/210 Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1996 р.

Дискусія

1. У чому полягає суть ідеї антитероризму, покладеної в основу нинішньої воєнної кампанії США?

Ідея антитероризму: Маргарита К. [30.11.01]

Я вважаю, що дії США і їх союзників важко назвати боротьбою з тероризмом. Це скоріше винищення групи людей, що мають право на свої переконання й ідеї. А от які ці ідеї і за що вони борються — ніхто з'ясувати не потрудився, ніхто не за­пропонував вислухати їх, навіщо шукати компроміси з войовничо налаштованими грубими людьми?

Оскільки тероризм складається з дій дуже різних груп людей по всьому світі, то даремно постійно завдавати бомбових ударів по тих чи інших місцях. Можливо, треба спочатку вивчити діяльність якомога більшої кількості цих організацій, з'ясу­вати їхню мету, вимоги, джерела фінансування (для чого потрібні розвідка і спец- служби?), а потім створити всесвітню організацію з питань тероризму. Важко ска­зати, чи потрібно застосовувати до них силові методи. Необхідно відокремлювати цих людей, групи одне від одного і ліквідувати джерела їх фінансування. Також необ­хідно інформувати широкий загал про те, що таке ідея тероризму й у чому небезпе­ка цієї ідеї для суспільства.

Re: Едуард Афонін [01.12.01]

Дійсно, коли розмірковуєш про початок антитерористичної акції, виникає ба­гато додаткових і справедливих запитань. Наприклад, чи можна розцінювати ініційовану США акцію як ефективну соціальну дію, спрямовану на подолання чи мінімізацію явища тероризму? Якщо так, то, гадаю, початі дії повинні принести певні плоди для зменшення і локалізації цього явища у світі (адже акція глобаль­на!). Поки що про це говорити важко, адже тільки за короткий період часу з початку акції ми мали досить значне поширення бактеріологічної зброї, не припиняються акти насильства на Близькому Сході, продовжується конфлікт у Чечні.

Звичайно, справедливо згадати про початок процесу формування миру в Аф­ганістані. Але при цьому не можна не задати питання: якою ціною досягається та­кий (поки ще дуже примарний) мир? Як при цьому розуміти акцію масового розст­рілу військовополонених в Афганістані? Дуже вона схожа на перемогу СРСР у Ве­ликій Вітчизняній війні, коли в угоду правителю "будь-якою ціною" (адже "за ціною не постоїмо!") добувалися нелегкі перемоги у Другій світовій війні. Яка сьо­годні (в епоху "розквіту прав людини") ціна людського життя в Афганістані, на Бал­канах, на Близькому Сході, у Пакистані, Індії (Кашмір), Індонезії?.. Re:Re: qwerty [05.12.01]

Мені хотілося б почути відповідь на таке питання: чи не є тероризм (особливо якщо враховувати способи організації терористичних акцій у США) маніфестом лібералізму? Таким собі "ось вам" з боку меншості стосовно більшості?

Американський фантаст Альфред Бестер у романі "Тигр! Тигр!" розповідає про супервибухову речовину, мінімальні дози якої здатні викликати катастрофічні руйнування. Причому каталізатором, що викликає вибух, виступає імпульс думки, спрямований на руйнування. Головний герой навмисно поширює шматочки цієї ре­човини по всьому світі для запобігання навіть думкам про насильство. Саме в цьо­му сенсі я розмірковую про тероризм як про спосіб "насадження" лібералізму.

2. Чи є, на Вашу думку, спільні риси між сучасною ідеєю антитероризму та відомою в новітній історії ідеєю антикомунізму?

Антитероризм і антикомунізм: Ніколло О. [28.11.01]

Антифашизм і антикомунізм на сьогодні дійсно стрибкоподібно трансформу­валися у щось третє — антитероризм, який, як і будь-яке "анти-", дуже складно по­єднати не тільки з принципами моралі, — з будь-якими принципами взагалі. Тому що, за термінологією Гегеля, мова йде про "інше своєму" — про визначення з точн­істю "до навпаки". Відповідно відсутнє чітке визначення того, що вважати терориз­мом, придатне для вживання на рівні міжнародного права.

Тому виникають законні побоювання, що у випадку з антитероризмом США і їхні союзники можуть потрапити в ту саму пастку, у якій вони вже були в епоху антикомунізму, коли маккартисти вважали "ворогом Америки" кожного, хто зава­жав остаточній поразці комунізму, і навпаки, "другом Америки" — будь-якого "сво­го негідника", корисного у цій справі.

Більше того, з огляду на те, що ця "антитерористична конструкція" ство­рюється під девізом "хто не з нами...", не виключений варіант, коли "хороші теро­ристи" (для позначення яких, напевно, підберуть більш прийнятний евфемізм) бу­дуть нацьковуватися проти "поганих" за тією ж схемою, як під час холодної війни "поганих комуністів" протиставляли "хорошим" (на зразок Йосипа Броз Тіто чи "єврокомуністів").

Водночас паралелі між комунізмом і тероризмом недоречні, адже тероризм — не ідеологія і не стиль життя, яким можна протиставити власні специфічні інтере­си. Тероризм існував і до трагічних подій 11 вересня. Особливість нової ситуації полягає лише в тому, що тоді він не асоціювався з певними політичними "актора­ми", які більш-менш чітко визначилися лише під час конструювання "антитерорис- тичного альянсу". Саме ж конструювання передбачає неминучі в таких випадках компроміси. Але компроміси заради завдання остаточної поразки ворогу мають на увазі точне визначення ворожого суб'єкта. Для лібералів — це не тільки комуністи, але й антикомуністи, яких вони вважають "тоталітарними монстрами". Для консер­ваторів — це як фашисти, так і антифашисти, гідні того, щоб від них "вичистити університети".

Але тероризм — не конкретний суб'єкт, а специфічний феномен, що зводи­ться (а) до відсутності "цнотливості" у виборі засобів і методів боротьби і (б) до перетворення боротьби на самоціль. Маючи справу з таким невизначеним ворогом, що має принципово невизначені цілі, важливо не зіграти його "картами". Але як вийти з такої "антиборотьби" з мінімальними компромісами — невідомо. Адже (а) чисте "анти" несе в собі достатній заряд мазохізму, тобто негативної самоідентифі- кації; (б) тут принципово неможлива боротьба до завдання повної поразки, а мож­ливий лише сам процес боротьби з непередбачуваними наслідками.

Re: Едуард Афонін [01.12.01]

Дуже влучно підмічено, що ініціатори антитерористичної кампанії можуть потрапити до власної пастки. Адже з часів маккартизму у США в ріці людського розвитку спливло чимало води, і увійти "у ту саму воду" сьогодні менше шансів, аніж зрозуміти, що Америка і світ-система змінилися і досить істотно. Панєвро- пейський (західноєвропейський) світ, що найбільш "контрастно" представляють США, заклавши основи майбутнього інформаційного суспільства, вирішив своє історичне завдання і сьогодні стоїть напередодні нових викликів та іспитів. Криза розвитку і потреба оновлення, перед якими сьогодні впритул знаходяться США, не знає аналогів за своєю масштабністю. І все-таки паралелі, висловлені О. Шпенг­лером, тут поки недоречні. Ще зарано говорити про "занепад Європи". Європей­ська традиція ще сповна "попрацює" у країнах колишнього СРСР, не кажучи вже про Китай, Індію, а також країни Сходу і Півдня в цілому.

Нам здається, що явище, яке одержало в історії назву "Велика депресія" (трансформація), навряд чи вичерпає себе в межах панєвропейського ареалу країн так само, як і Велика французька революція не вичерпала себе в межах Франції, а була підхоплена Сходом і Півднем. Сучасні трансформації (схожі й одночасно відмінні від тих, які світ випробовував у період "революційного неврозу") з такою ж заразливою силою, як і французька революція, одержують свій могутній розви­ток у ХХІ столітті. Водночас виводячи на арену історії конкретну людину, стверд­жуючи тим самим гуманістичний антропоцентричний світ, вони послабляють дію матеріалістичної картини світу, перетворюють останню у світ інформаційний, сим­волічний, постмодерністський.

Пригадується доповідь Л. Ларуша, директора американського Шиллерівсько- го інституту, автора програми СОІ, зроблена ним у лютому 1995 р. в Москві. Як демограф він висловив досить "сумний" прогноз: якщо людство не розпочне екст­раординарних заходів для зміцнення "фізичної економіки", нас чекає обвальне ско­рочення населення Землі (на три чверті протягом життя одного покоління, тобто 30 років). Поняття "фізична економіка" за своїм змістом відповідає характерній для індустріальної епохи СРСР "плановій економіці".

Докази Л. Ларуша були настільки переконливими, що мимоволі робили мене його союзником. І разом з тим щось в мені опиралося. Сьогодні вже зрозуміліше, що саме протистояло загальному сприйняттю тривожного прогнозу американсько­го дослідника. Це розуміння того, що й окрема людина, і суспільство (національно- державне утворення), і людство в цілому — всі ці соціальні системи мають два нормативно стійких стани соціального розвитку. Саме цей аспект не був врахова­ний у реалізованому Л. Ларушем підході. Але навіть якщо внести поправку в де­мографічний прогноз Л. Ларуша, то і нова цифра (одна чверть, або 1,5 мільярда населення Землі) жахає своїм розмахом.

Які саме процеси, здатні спричинити таку кількість жертв, повинні відбутися в людському світі? Очевидно одне — це суспільно-історичні процеси, до яких мож­на віднести і згадувані революції, і нові трансформаційні процеси, що розширюють ареал країн з "ринковою економікою". Щодо останніх, ми не повинні забувати і про можливість "повернення" (на новому рівні розвитку) певної групи країн у лоно країн, що "сповідують принципи фізичної економіки". До них, на наш погляд, мо­жуть уже найближчим часом долучитися США й інші країни панєвропейської циві­лізації. Зрозуміло, що названим ліворадикальним за своїм характером процесам на Заході сьогодні протистоїть консерватизм, що має правоцентристське забарвлення. Найбільш яскраво цей процес заявив про себе в сучасній Австрії (див.: І. Валлер- стайн Альбатрос расизму: соціальна наука, Йорг Хадер і опір // Соціс. — 2001. — № 10. — С. 36-48).

Новий імпульс об'єктивних за своєю природою революційних процесів неможливо погасити, як і неможливо призупинити глобалізацію процесів транс­формації. Можна лише говорити про "нову точку балансу" протиставних процесів, що, очевидно, зміщується у бік домінування останніх. Неможливо також призупи­нити супутній цим процесам перерозподіл ресурсів і доступ до них з боку нароста­ючої кількості активних учасників світового суспільно-історичного процесу. За цих умовах можна лише вирішувати завдання щодо мінімізації негативних наслідків історичних перетворень. При цьому потрібно зауважити, що втрати в умовах більш як півстолітнього результату науково-технічного прогресу можуть бути набагато серйознішими, ніж їх зазнала історія першої і другої світових воєн.

Чи є альтернативи? Так, є!

3. Чи є щось спільне між тероризмом та антиглобалізмом як рухом, що виник у молодіжному середовищі переважно західноєвропейських країн, які пе­режили останні трансформаційні зміни у часи Великої депресії (1929-34)?

І "тероризм", і "антиглобалізм" — експансивні реакції на тверді форми соціального домінування: Олександр Пелін [27.11.01]

І "тероризм" і "антиглобалізм" — експансивні реакції на тверді форми со­ціального домінування. Надмірне збільшення соціальних дистанцій закономірно виявляється в одній із подібних форм протесту. На рівні явищ вони виглядають як однаково крайні реакції при усвідомленні дефіциту засобів однієї з взаємодіючих сторін. На рівні процесів загальним для них є протистояння "особливого" (націо­нального) і "загального" (глобального).

Обидва явища належать до особливого типу конфліктів, яких не було в епохи першої і другий світових воєн. Там конфлікти були на одному рівні між "індивідуаль­ним" і "індивідуальним" (скривдженими монархами), "особливим" і "особливим" (державними інтересами). Сучасні конфлікти набагато небезпечніші розвалом світової цілісності.

Re: Едуард Афонін [01.12.01]

Як прагматика з дитинства мене завжди непокоїть питання: як? Як, наприк­лад, протистояти загрозі розвалу світової цілісності і зберегти наступництво людського розвитку, Олександре?

Re: Re: Олександр Пелін [02.12.01]

Я народився в Росії, що означає — приречений бути романтиком. Переїхавши в Україну відчув, що таке прагматизм і навіть утилітаризм. Проживши вже 13 років у Закарпатті, я добре бачу межу між українським прагматизмом і європейським ра­ціоналізмом. Я добре пам'ятаю Вас по Інституту соціології і впевнений, що Ви ско­ріше раціоналіст, ніж прагматик. Зберегти світову цілісність — надати можливість існування західноєвропейським раціоналістам, центральноєвропейським прагмати­кам, східноєвропейським романтикам і східній спонтанності.

Як це зробити, пишеться уже тисячоліттями. Здається, у Стендаля у "Парм- ській обітниці" почуття, втомившись боротися з розумом, поступилися місцем бор­гу. Тобто майже "за Марксом". Для збереження цілісності (системності, за Берта- ланфі) необхідно дотримувати логіки опосередкування. Мораль — продукт конфлі­кту між емоціями і розумом. Уміння бачити ці опосередковані ланки — умова адекватного розуміння логіки розвитку і нашого з Вами порятунку. Я про це допов­ідав на поки що єдиній конференції САУ (тези опубліковані). Зараз тільки зали­шається додати, що діяльність за будь-якою іншою логікою руйнівна для цілісності, включаючи й світову. Приїжджайте в Ужгород, поговоримо докладніше про це і про дорогого для нас обох Люшере. З повагою, Олександр Пелін.

Посилення явищ тероризму і криз сучасного світу: Едуард Афонін [03.12.01]

Гадаю, Олександр Пелін досить вдало зазначив, що на прикладі сучасного ан- титероризму світ має справу з крайніми формами проявів соціального протесту. Але якщо цей протест спрямовано проти глобалізації, що, схоже, підтверджують самі його учасники (наприклад, акції проти планів СОТ), то:

1. Проти чого спрямований сучасний терор?

2.  Якщо допустити думку про наявність кризи світ-системи, то яким чином тероризм пов'язаний з цією глобальною кризою?

3.  Чи можливі сьогодні інші широкомасштабні прояви соціального протесту (окрім проявів тероризму) і які?

Re: Олександр Пелін [05.12.01]

1.   Скоріше за все, тероризм — явище безадресне. Специфікою тероризму є відсутність ясного бачення сторін конфлікту. Є тільки відчуття несправедливості і радикальні санкції проти системи в цілому.

2.   Відчуттям глобальної несправедливості. У терористів немає конкретного ворога, тому вони карають усіх: від президентів до безневинних дітей.

3.  Не тільки можливі — вони існують давним-давно. Наприклад, теперішній "молодіжний пофігізм". Він відрізняється від руху хіппі практично відсутньою показухою. Це не театр, який всі спостерігали у 1960-і роки, це мовчазний саботаж старшого покоління і його продукту — сучасного суспільства, форми державного устрою.

Для предметнішого обговорення питань, поставлених Едуардом Афоніним, необхідно перевести діалог у рамки соціальної технології, а саме:

1) вимір соціального дискомфорту;

2)  оцінка бачення соціальними групами джерел дискомфорту;

3)  оцінка ймовірності бачення соціального конфлікту як джерело дискомфорту;

4)  оцінка ясності бачення сторін конфлікту;

5)  оцінка ступеня залученності сторін у конфлікт;

6)  опис фреймів сторін конфлікту;

7)   оцінка процедур вибору санкцій сторонами конфлікту, посередниками і свідками конфлікту.

Інакше кажучи, треба зрозуміти, яку саме інформацію використовують теро­ристи для розробки "адекватних засобів впливу", яким чином вони трансформують цю інформацію в "засоби боротьби", яким чином із засобів боротьби продукуються методи, з методів — технології, з технологій — результати. Як сприймаються ними досягнення і недосягнення результату.

Спробуйте за цією схемою описати будь-який випадок девіантного поводжен­ня, і побачите, скільки аналогій тероризму може бути в умовах глобальної кризи.

4. Чи можлива, на Ваш погляд, сьогодні соціальна революція?

Re: Олексій Крисенко [4.12.01]

Якщо говорити про можливість соціальної революції сьогодні, варто локалі­зувати топологічні рамки її виникнення, розповсюдження та впливу. Соціальна ре­волюція у класичному розумінні, як зміна або трансформація соціальної структури і системи соціокультурних інститутів, можлива лише в окремих кластерах глобаль­ної світ-системи. А саме там, де відбувається процес становлення або розвитку міжнародних практик, буття є значно глокалізованим, що є родючим Грунтом для різного роду нігілістичних процесів.

Як мені здається, у суспільствах із устояною системою внутрішніх перетво­рень і регенерацій (сучасні постіндустріальні суспільства) соціальна революція неможлива a priori. Це можна пояснити за допомогою горезвісної ідеї масової пост- модерністської свідомості, наслідком якої є фрагментація соціального буття і ви- членовування окремих його напрямків у самостійні одиниці. У результаті чого мож­лива, а іноді здається неминуча, соціальна революція протікає (цілком прогнозовано) у декількох напрямах. Іншими словами, назріла соціальна революція дробиться на культурну, науково-технічну, гендерну, сексуальну, революцію у світі моди та ін. Трансформація складових і структуроутворюючих елементів окремих революцій відбувається за цілком еволюційним сценарієм соціально-політичної епістемології.

Re: Re: Едуард Афонін [11.12.01]

Шкодую, Олексію, що ніхто не відгукнувся на Вашу точку зору. Дозвольте мені у зв'язку з висловленою Вами позицією запитати: чи можлива "революція культурна, науково-технічна, гендерна, сексуальна та ін." поза контекстом соціаль­ної революції, що виникає час від часу як момент розвитку людини, суспільства й цивілізації?

Якщо все-таки наполягати на твердженні про неможливість надалі соціальних революцій, то:

а) чи не досягло в такому разі людство межі свого розвитку?

б) чи має в такому разі перспективи розвитку сама людина — першоджерело со­ціальних змін, що мають свої наслідки для різних сфер життєдіяльності суспільства?

в)  які перспективи досить розповсюдженої на Заході науки антропології (у тому числі соціальної антропології)?

5.   Як розуміти доволі поширену на Заході ідею "глобалізації капіталізму", про яку говорять І. Валлерстайн, Дж. Сорос та інші?

6.   Вплив різних факторів на ставлення країн до антитерористичної кам­панії

Соціетальні характеристики суспільства, наприклад, їх пріоритети у сфері матеріального/духовного: Едуард Афонін [27.11.01]

Конфесійна приналежність країн (західне християнство, православ'я, конфуціанство-даосизм, індо-буддизм, іслам): Едуард Афонін [27.11.01]

Форма правління країн (тоталітаризм/демократія): Едуард Афонін [27.11.01]

Економічна спроможність країн (бідні/багаті): Едуард Афонін [27.11.01]

Статус країн у міжнародному співтоваристві (лідери/аутсайдери): Едуард Афонін [27.11.01]

Re: qwerty [03.12.01]

Думаю, доцільно розглядати це питання у розрізі керуючі/керовані держави, тоб­то держави-лідери і держави-аутсайдери. Чи ще гостріше: партнери США і не парт­нери. Тут коментарі зайві. Показовим може бути досвід і нашої країни: офіційна і неофіційна думка може відрізнятися до протилежного.

Мені здається, що має сенс поставити запитання і про відносини лібералів і нелібералів. Терористична акція у США — це маніфест лібералізму. У цьому відношенні показово те, що організатори терактів досі не знайдені, як і спосіб, в який було здійснено атаку. Є інформація, що терористи були озброєні ножами для різки паперів. Насправді не потрібно і ножа: і голі руки можуть дати можливість зробити досить масштабний теракт. А руки ці можуть належати кому завгодно: не допоможуть ніякі заходи безпеки. Демократія (я схильний трактувати її як "вла­ду юрби") нездійсненна за таких умов: як завгодно мала меншість може за допомо­гою терактів диктувати свою волю (шантажувати) більшість. Так чи інакше, більшість буде змушена прислухатися до думки незгідних. На жаль, Буш і такі, як він, цього не розуміють і поводяться подібно до велета, що розмахує велетенським дрючком у надії потрапити в осу, що його вжалила. Ситуація не тільки безглузда, але й небезпечна: велика небезпека розтрощить все навколо.

7.    Чи матимуть, на Вашу думку, перспективи бомбові атаки на Афгані­стан?

"Антитерористична операція": qwerty [01.12.01]

Терор породжує терор. Якщо терором займається держава, тим паче, група держав, то терор переростає в геноцид. Тероризм не має кордонів, тому було б наївним припускати, що послідовних антитерористів зупинять державні кордони. Тим більше, що адептам антитероризму не завжди потрібні докази для висунення обвинувачень: адже у них є економічна, політична і військова міць.

Re: Едуард Афонін [01.12.01]

Спасибі, шановний колего, за приєднання до дискусії. А не змогли б Ви вис­ловитися щодо інших аспектів теми?

Розширення антитерористичної операції: Олег Мазурик, Одеса [06.12.01]

Розширення масштабів антитерористичної операції, залучення до неї нових країн — найбільш імовірний сценарій з багатьох причин:

—   непримиренність позицій воюючих сторін;

—   небезпідставне наростання антиамериканських настроїв у світі;

—    войовничо налаштоване вище керівництво США, підтримуване амери­канським народом;

—   необхідність боротьби з тероризмом;

—   інтереси "третіх" сил та ін. (українських миротворців додасться).

Re: Едуард Афонін [09.12.01]

У мене, Олеже Володимировичу, також відчуття, що антитерористична опера­ція навряд чи обмежиться кордонами Афганістану. І все-таки:

—   які з територій, на Ваш погляд, найбільш ймовірні для розширення антите- рористичної операції?

—   чи є анти тероризм єдиною метою у нинішньої кампанії, і які можливі су­путні цілі учасників антитерористичної операції?

8. Психологи стверджують, що за вчинками людини можна визначити її характер. А чи можна визначити характер та мету антитерористичної кам­панії, виходячи з нинішніх дій США?

Характер: qwerty [05.12.01]

Спробував відповісти, звертаючись до здорового глузду, і не зміг: тому відповідь (навіть не відповідь, а так — репліка), емоційна і упереджена.

При оцінці дій США чомусь пригадуються дивні еволюції Буша в день тер- актів: траєкторія його переміщення була настільки ж вигадлива, як і безглузда, на­гадувала рухи боксера у глибокому нокдауні: знаходячись фактично без свідомості (медик поправив би — у стані сутінкової свідомості), ходить і робить вигляд, що все в порядку. Якщо продовжити аналогію з боксом, то подальша поведінка США подібна діям поваленого чемпіона, для яких звична справа — обіцяти поквитатися (хоча з ким? і як?), кричати про недозволені прийоми і т. д. Ситуація зі США істот­но ускладнюється тим фактом, що справжні організатори терактів невідомі (чи були невідомі на момент бомбування Афганістану, що "для прокурора" одне й те саме) і "чемпіон" починає громити потенційно винних, керуючись принципом "сила є — розбиратися ніколи". Відповідаючи на поставлене питання, я охаракте­ризував би поведінку США як істерику. Істерику тим більше небезпечну, що США мають могутній військовий і економічний потенціал. Допустимо на цьому форумі висловлювати упереджену оцінку і не особливо намагатися оперувати раціональни­ми аргументами, адже від моєї думки залежить тільки реакція відвідувачів форуму, а наслідки — їх відповіді (не відповіді). Але недопустимо політикам, від чиїх рішень залежать долі і життя тисяч людей, вести себе подібним чином і ставити власні корисливі і скороминущі інтереси, почуття помсти вище інтересів людства. Думаю, що якби на посаді президента США знаходився А. Гор, то дії США були б на порядок зваженіші.

Re: Едуард Афонін [05.12.01]

Насамперед хотів би подякувати Вам, колего, за витримку. Адже усім нам сьо­годні іноді бракує часу й стримання (а точніше культури свідомості), щоб не пере­вести дискусію на рівень примітивного спілкування. І все-таки, ставлячи запитан­ня, хотілося глибше розглянути проблему тероризму й антитероризму, можливі (публічні і непублічні, приховані) мотиви і цілі широкомасштабних дій ініціаторів антитерористичної кампанії. Адже не секрет, що реальна зовнішня політика і ди­пломатичне її забезпечення — речі, м'яко кажучи, не тотожні. Саме тому було за­пропоновано усім нам виступити в ролі проектантів потенційно можливих зовніш­ньополітичних цілей антитерористичної кампанії.

Першим можливим кроком у цій роботі міг би стати аналіз зовнішніх поведін- кових реакцій США та інших учасників конфлікту. Звичайно, більш надійною осно­вою для заявлених цілей нашої роботи міг би стати економічний, політичний і більш багатоплановий соціальний аналіз ситуації.

Re: Re: Олександр Пелін [08.12.01]

1.  На мій погляд, нам не вистачає вчених, що статечно користуються наукови­ми технологіями, загальнодоступності емпіричних наукових фактів. Без цих двох речей усі наші форуми перетворяться в наукоподібну балаканину. А це ще небез­печніше рівня "примітивного спілкування".

2.  Як поглянути на проблему тероризму й антитероризму глибше?

Припустімо, що тероризм і антитероризм — особливі види діяльності. Для

просування вглиб нам усім необхідно визнати операціональне бачення діяльності. Для мене як практичного соціолога це просто необхідно. Я виходжу з того, що діяльність може здійснюватися під дією як раціональних, так і ірраціональних мо­тивів, бути послідовною і "стрибаючою", ситуативною. Для всіх проявів діяльності я поки спираюся на один варіант продуктивного бачення — виділення вимірювано­го сектора. Вимір сектора відбувається за допомогою двох категорій: потреби і по­боювання. "Діяльність — результат балансу між потребами і побоюваннями". Век­торами потреб і побоювань з абстрактних можливостей (як з пирога) "вирізається" сектор діяльності для суб'єкта, який нас цікавить, наприклад терориста.

3.   Це ще далеко не все. Якщо Ви згодні з таким підходом до проблеми теро­ризму на рівні мого бачення діяльності, можемо поглиблювати наш підхід узгод­женням таких найважливіших понять, як ризик і воля, конфлікт, суперечність і проб­лема. Якщо Ви не згодні, давайте обговоримо продуктивність Вашого бачення са­мих фундаментальних понять. Ми повинні обговорювати питання зрозумілою мовою в рамках погоджених фреймів. Інакше ми не наукове співтовариство, а амбі­ційні дилетанти з дипломами наукових співробітників.

Проектувати можливі (!?) зовнішньополітичні цілі антитерористичної ком­панії без підшліфовки наших фреймів і понять — схоже на тикання пальцем у "пиріг наших можливостей" доти, доки він стане неїстівним. Керуючись абстрак­тними можливостями, ми будемо схожі на людей, що розкидають каміння. Ніхто не може позбавити дворуких істот цієї можливості. Але це дурість. Керуватися треба не абстрактними можливостями, а актуальною потребою, розрахованою на основі системи жорстких необхідностей і альтернатив.

9. Зміст понять "тероризм" і "антитероризм"

Досвід московської логічної школи: О. Пелін [09.12.01]

Як враховувати зміст конкретних понять? Це питання було задане В. Салама- товим учасникам робочої групи проекту "Соціальний розвиток від Різдва Христо­вого" Він же запропонував, що "методологічно доцільним було б виходити з тра­дицій московської школи логіки, розглядати конкретні поняття лише в контексті". Це питання було обійдено і "заговорено" іншими учасниками. Шкода. Мені як учню Євгенія Казимировича Войшвипло і Юрія Олександровича Петрова це питан­ня здається ключовим. Улюблена "фішка" Ю. Петрова, що мучила нас 20 років тому: "Ефективно задане поняття". Зараз я просто вдячний московській логічній школі за науку. З її позицій поняття тероризму, запропоноване П. Крисіним, не­ефективне для розв'язання деяких практичних антитерористичних завдань. Терор [фр. terreur від лат. terror — страх, жах]: 1) погроза фізичної розправи з кимось за політичними чи іншими мотивами, а також сама така розправа; 2) залякування з погрозою насильства чи з його фактичним застосуванням. Не вдаючись у деталі, я маю честь стверджувати: "Терор — технологія, що трансформує фундаментальні сторони взаємодії суб'єктів". В основі цієї технології лежить метод звуження секто­ра діяльності. Завищуючи будь-якими засобами побоювання своїх реципієнтів, те­рористи здатні цілком блокувати їхню активність. Треба бути максимально корект­ними у визначеннях. Не можна плутати тероризм як процес і тероризм як діяльність. Тероризм як погроза чи залякування — це види діяльності. Боротися з одним видом діяльності за допомогою іншого малоефективно. Для фундамен­тальної боротьби з тероризмом необхідно виходити на рівень процесу. Процес, на відміну від тенденції, піддається операціоналізації. У книзі, рекомендованій учас­никам форуму, мова йде про тенденції, тобто про те, що поки-що невідомо як опе- раціоналізувати. Тому тероризм і антитероризм, обумовлений як вид діяльності (загрозливої чи залякуючої) — непродуктивний для його радикального викоріню­вання. Давайте спробуємо ефективно задати поняття, тобто ефективно для розв'я­зуваних нами задач. Ефективності понять узагалі, з точки зору московської логічної школи, не існує. Чи є у мене на форумі однодумці?

Re: О. Пелін [10.12.01]

Я вдячний організаторам Форуму за виділення мого питання в окрему тему і у та­кому разі, хотів би дещо додати. Я не згоден з Jean-Francois Lyotard, який вважає логічні вимоги "...терором, м'яким чи жорстким: «Будьте операціональними, тобто будьте взаємоспіврозмірними або забирайтеся»". Логічне і раціональне = послідовне, позбавлене так званого "стрибаючого мислення". Логік і мов може бути скільки завгодно. Головне, щоб вони були продуктивні для конкретних завдань. Так що не тіль­ки однодумці, а й опоненти: вперед крізь хмари мовних, нарративних, денотатив- них, прескриптивних, дескриптивних часток до різноманітного розуміння терору!

Ефективно задане поняття "тероризм": О. Пелін [20.12.01]

Ефективність заданого поняття можна збільшити за допомогою виділення рівнів сприйняття світу.

1.  Вихідний рівень сприйняття світу добре описаний М. Фуко у "Світі речей". Світ даний нам різноманітним у своїй предметній "припасованості" і "конфлікт­ності" і т. д. Основними методами освоєння предметного світу є аналогія і симпатія (антипатія).

На предметному рівні дуже ефективно задане поняття "терор" на сайті, при­свяченому забезпеченню безпеки жителів Волгограда й області: терор — це війна. Природно, що ефективним засобом подолання терору як війни не може бути нічого іншого, ніж "створити заслони терористам". Все абсолютно логічно: терор — війна, війні — заслін.

2.   Другий рівень — науковий. Визначення даються строго на вербальному рівні через "істотні ознаки": жах, погроза, залякування і т. п. Але всі ці ознаки — ніщо інше, як структурні елементи ідеалізованої моделі людської діяльності. Жах — результат, погроза і залякування — засоби. Сюди можна додати мету, наприклад "ви­ведення з рівноваги". Можна підігнати й іншу ідеалізовану модель, наприклад детер­міністську, і до нескінченності сперечатися про дефініції причин, приводів, умов і свобод. Наскільки ці ідеальні моделі продуктивні для розв'язуваних нами завдань?

Завдання, як я зрозумів з додатків форуму, позначені Декларацією ООН по ліквідації міжнародного тероризму від 9 грудня 1994 р. і доповненням від 17 груд­ня 1996 р. Поняття "терор" усюди підміняється більш інтенсивним поняттям — "терористичний акт". Розуміння того, у чому полягає різниця між терором і теро­ристичним актом, не дає навіть вивчення кримінальних кодексів Російської Феде­рації, Республіки Білорусь, України та інших держав. Звертає на себе увагу та обс­тавина, що ті самі діяння в ст. 205 КК РФ і ст. 289, 290 КК РБ називаються терориз­мом, а в ст. 258 КК України — терористичним актом. На підставі таких процедур маємо розуміння як "реконструкцію особистісних вимірів об'єктивації діяльності", що Ю. Петров називає просто: тарабарщина. Закономірний результат такої тарабар­щини — відсутність ефективних засобів подолання тероризму як соціально небез­печного явища. Декларації ООН вимагають від держав беззастережно засуди­ти і "ліквідувати міжнародний тероризм у всіх його формах і проявах". Хочу зауважи­ти, що ліквідації можуть підлягати лише предмети, але не соціальні процеси. Таким чином, для боротьби з тероризмом як із соціально небезпечним процесом неефек­тивні визначення тероризму як виду діяльності (акта) і будь-які інтенсивні аналогії.

3.  Третій рівень — "глобальний". З власного досвіду моделювання соціальних процесів зрозумів, що операціонально процес виглядає як нескінченно мала вели­чина. Чим глобальніший досліджуваний процес, тим менше його кількісно вимірю­вана величина. Тероризм — такий глобальний процес, як звільнення, допомога, вплив, підпорядкування, присвоєння і поглинання. Він давно є складовою части­ною соціальної технології, якою користується кожна друга сім'я. Він пронизує все соціальне життя, але помічають тільки його екстремальні прояви. Тероризм як со­ціальний процес можна привести в необхідний баланс або за допомогою прояву ре­альних носіїв конфлікту, або шляхом розмивання оцінки ситуації як конфліктної, або більш ефективними методами, ніж бомбування.

Re: Едуард Афонін [21.12.01]

Цілком згодний з Вами, що постановка питання про вибір ефективного поняття, яке відображає соціальне явище, — річ дуже продуктивна. Що стосується слабкої реакції на цей аспект теми учасників і "читачів" форуму, напевно це пояснюється складнощами становлення будь-якого нового проекту. По суті самої проблеми: здається, сьогодні людство дійсно переживає досить суттєві зміни змістів основних понять. Причина цього — процеси "Великої трансформації", що дедалі більше по­ширюються у світі. Не виключено, що "запліднившись" політиками світу (світовою політикою), ці тенденції можуть на наших очах перетворити світ-систему (глобаль­ний рівень) у полігон для випробувань різних технологій, пов'язаних з феноменом змістів, що змінюються. Уже сьогодні ця динаміка досить велика, щоб ефективно задовольняти егоїзм сучасної політики і політиків, що мислять категоріями "Вели­ких експериментів" і готових до маніпулювання світовою суспільною думкою (свідомістю). У цьому, на мій погляд, полягає один із найсерйозніших соціальних ризи­ків, небезпека якого перевершує загрози, спричинені технічними нововведеннями.

Re: Re: О. Пелін [21.12.01]

Шановний Едуарде Андрійовичу, цілком згодний з Вами у питанні амбіцій і егоїзму "світових" політиків. Крім того, на мій погляд, вони "застрягли" у техно­логічному сцієнтизмі. Вважаю, благодатним Грунтом для егоїзму служить міф складності і неоднозначності взаєморозуміння між людьми. Кращим засобом руй­нування цього міфу стало б ясне розуміння цих, здавалося б, безкарних егоїстів.

Найближчим часом я міг би запропонувати деякі нескладні логічні вправи, що надають можливість цілісного бачення соціальних процесів. Перша вправа — ви­значення терору з контексту.

Визначення терору з контексту: Олександр Пелін [21.12.01]

То що таке терор як соціальний процес? Для того щоб дати контекстуальне визначення терору, необхідно:

1.  Знайти найбільш близькі поняття.

2.  Порівняти їх у єдиному контексті.

3.  Визначити особливості контекстуальних визначень.

4.  Виділити загальні моменти.

5.  Побудувати ідеальну модель.

На мій погляд, найближчі до поняття "терор" поняття: 1) війна; 2) помста; 3) "чорна" самореклама.

Бажаючі можуть додати до цього списку свої поняття, а 24 грудня дамо визна­чення терору з контексту. Я знаю, як це робиться. Недавно в Ужгороді на конфе­ренції з питань соціального насильства мені вдалося ефективно визначити поняття соціальної сили. Продуктивність таких визначень фантастична.

Успіхів.

Re: Олександр Пелін [24.12.01]

Визначення терору з контексту близьких до нього понять.

Найближчі до поняття "терор" поняття: "чорна самореклама" (Герострат); помста; шантаж; терор; революція; війна; контреволюция; геноцид.

2. Загальна ознака цих понять — "побоювання".

3.   Особливості лежать у площині визначеності й активності суб'єктів та ре­ципієнтів взаємодії.

4.  Одиничні ознаки у площині цілепокладення.

Зміст поняття "терор" випливає з такого роду матриці:

—  "чорна самореклама": суб'єкт (визначений, активний), реципієнт (невизна- чений, пасивний), мета — популярність;

—   помста: суб'єкт (визначений, активний), реципієнт (визначений, пасив­ний), мета індивідуальна — компенсація, соціальна — профілактика небажаних вчинків;

—  шантаж: суб'єкт (невизначений, активний), реципієнт (визначений, пасив­ний), мета — вплив на вчинки реципієнта;

—  терор — суб'єкт (невизначений, активний), реципієнт (невизначений, па­сивний), мета — вплив на поведінку реципієнта.

Як бачимо, терор як спосіб діяльності легко переплутати із шантажем, що відрізняється тільки визначеністю реципієнта та цільовими установками, що допус­кають більш системний характер впливу на реципієнта.

Ще більш визначеним поняття "терор" виглядає в контексті особливостей взаємодії, де обидві сторони виступають активною стороною:

—   "революція": суб'єкт (визначений, активний), реципієнт (невизначений, ак­тивний), мета — трансформація, обмежена жорсткими часовими рамками;

—   війна: суб'єкт (визначений, активний), реципієнт (невизначений, актив­ний), мета — підпорядкування некерованих;

—  контрреволюція: суб'єкт (невизначений, активний), реципієнт (визначений, активний), мета — репродукція втраченої системи соціального домінування;

—   геноцид: суб'єкт (невизначений, активний), реципієнт (невизначений, ак­тивний), мета — знищення некерованих.

Як видно з контексту двох матриць, революція "перегукується" з чорною само­рекламою, війна — з помстою, контрреволюція — із шантажем, а геноцид — з терором.

У такий спосіб:

1.  Як тільки факт терору доведено і реципієнт має можливість активізуватися, неминучий геноцид усіх, хто до нього міг мати відношення (у чому ми незабаром зможемо переконатися на східному фронті Третьої світової війни).

2.  Факт терору треба довести. Це означає, що треба відрізняти його від шанта­жу, самореклами і революції.

Насправді терор з боку окремих осіб або бандитів — явище надзвичайно рідкісне. Тому людство дотепер ще живе. Помилки тут неприпустимі.

Строгий аналіз на основі ефективно заданих понять показує, що під визначен­ня терору — свідомого і систематичного обмеження життєвого простору реципієн­та за допомогою збільшення інтенсивності побоювань — підпадає скоріше деякі ЗМІ. Більшість ЗМІ обмежують життєвий простір людей ненавмисно. Установити факт "інформаційного" терору (хоча терор — явище інформаційне за самою приро­дою) дозволяють сучасні засоби аналізу (насамперед контент-аналізу).

Сьогодні 24 грудня. Завтра в Ужгороді вихідний. Ми всі разом з католиками зустрічаємо католицьке Різдво. У різдвяні вечори хочеться вірити, що глобальної катастрофи людство зможе уникнути.

2. Соціальні інновації

Період: 14 січня — 8 травня 2002 р.

Учасників: 7

Повідомлень: 35

Постановка проблеми

У роботі "Культурна експансія та економічна глобалізація" її автор — доктор економіки і філософії К. Саломон — дослідив причини подвоєння обсягів вироб­ництва продукції у розрахунку на одного робітника у США за період 1909-49 рр. Зокрема, спираючись на результати дослідження, автор довів, що лише 12 % цього зростання було забезпечено за рахунок збільшення вкладень праці і капіталу. Ос­новним же "акселератором" виробництва, що забезпечив левову (88 %) частку при­росту, стала відкрита автором "остача" або, іншими словами, інноваційний компо­нент виробництва.

Зазначені тенденції, на думку автора, були притаманні лише трьом економіч­ним центрам світу — США, Західній Європі і Японії. В решті країн, що розвива­ються, співвідношення між працею і капіталом, з одного боку, та нововведеннями, з другого, є цілком протилежним. Більш детально роль інновацій та інноваційних процесів у посттрансформаційному світі описана в книзі відомого американського футуролога А. Тоффлера "Футорошок".

Запитання:

1.   Чи погоджуєтеся Ви з висновком К. Саломона, що новітні економічні тенденції неактуальні для країн перехідної економіки, які переживають нині трансформаційні зміни?

2.   Чи змінюється інноваційний потенціал країн у процесі суспільного роз­витку, зокрема під час соціальних трансформацій?

3.  Які, на Вашу думку, соціальні фактори впливають на рівень інновацій­ного потенціалу країни?

4.   Чи правомірно говорити про інноваційну специфіку країн? Якщо так, то в чому полягає інноваційна специфіка України, Росії, країн панєвропейського ареалу?

5.  Що таке "соціальні інновації"?

6.    Чи можете Ви спрогнозувати можливі соціальні інновації в Україні після останніх (31 березня 2002 р.) парламентських виборів?

Рекомендована література.

1.       Саломон К. [Саломон Клаудио Марио, доктор экономики и философии Католического университета Аргентины (Буэнос-Айрес)] Культурная экспансия и экономическая глобализа­ция // Мировая экономика и международные отношения. — 2000. — № 1. — С. 105-115.

2.  Тофлер А. Футурошок. — СПб., 1997. — 464 с.

3. Щедровицкий Петр. На пути к новой экономике. — http://dp.ru/northwest/ innovacii.php3.

Дискусія

1. Чи погоджуєтеся Ви з висновком К. Саломона, що новітні економічні тенденції неактуальні для країн перехідної економіки, які переживають нині трансформаційні зміни?

Новітні тенденції в країнах перехідного типу: Володимир Коробов [14.01.02]

Висновок, що новітні тенденції не притаманні країнам перехідного типу (пострадянським, наприклад) здається дещо категоричним. Інноваційний потенціал Радянського Союзу був дуже високим. У пострадянських країнах збереглася со­ціальна інерція. Інтеграція пострадянських країн, зокрема, Росії і України, в Євро­атлантичний простір призвела до запровадження в цих країнах соціальних інно­вацій західного походження. Соціокультурний тип наших країн дуже близький до західноєвропейських цивілізацій. В економіці, культурному житті і соціальних відносинах в Україні та інших пострадянських країнах є багато цікавого і корисно­го, інноваційного і перспективного. Сам перехідний стан передбачає високий по­тенціал інноваційності суспільства, високий він і в нашій країні. Інноваційність — притаманна риса нашої культури і ментальності, яка іноді переходить у негатив — неукоріненість, слабкість традиції. Десятиліття незалежності України — це коротка історія інноваційного пошуку нових шляхів розвитку. Більша частина прибутків — за рахунок інновацій, нових схем економічного розвитку. Спосіб життя, його якість не очевидні. Вони усвідомлюються у контексті соціальних змін і культурних тра­дицій. Якість життя і його рівень (матеріальна забезпеченість, стандарти побутові тощо) — не одне й те саме. Рівень динамічності нашого суспільства набагато ви­щий від показників змін в Старому й Новому світі. Зрештою, важлива точка зору, позиція. З точки зору європейця ми знаходимося на периферії світового розвитку, але в світовому контексті ми досить сильні, наш рівень досить високий і ми розви­ваємося досить динамічно. Ми просто особливі і цього не треба боятися. Ми особ­ливі настільки, наскільки можна бути особливими у глобальному світі.

Re: Едуард Афонін [17.01.02]

Мені також кортить заперечити К. Саломону щодо його висновку. Але зайняв­ши позицію відстороненого і неупередженого спостерігача раціонального типу, ро­зумієш, що думка К. Саломона все ж має певний сенс. Говорячи, наприклад, про Україну, ми навряд чи зможемо сьогодні переконливо довести висновок щодо стійкості виявленої останнім часом тенденції економічного зростання. Згадаймо хоча б аргументи, що їх нещодавно висловили ініціатори так званого "комітету 2005". На їхню думку, через зношення основних фондів металургійного виробниц­тва та інших базових галузей національної економіки, які, власне, й забезпечили Україні тимчасове економічне зростання, цілком вірогідний економічний спад до 2005 р. До того ж з наведеного аналізу випливає, що нинішнє економічне зростання України цілком виключає інноваційну компоненту виробництва, яка все ще зали­шається "у статусі потенції".

Re: Андрій Мартинов [18.01.02]

Новітні економічні тенденції об'єктивно втягують у своє силове поле всі соц­іальні системи. Вони мають своє місце у глобальній економічній системі як центр або резервація. Наприклад, індіанці Амазонії потерпають від знищення свого при­родного середовища, а всі ми — від глобального потепління. Взагалі, радикальні інновації в одній сфері часто порушують загальносистемний баланс, в результаті інновації руйнують "старий порядок" ще до створення нового. Такі "трансфор­маційні зміни" часто дискредитують сам інноваційний підхід, адже консерватизм за таких обставин є здоровим імунітетом системи на загрозу хаосу. Ключовим проблем­ним питанням при цьому є розробка соціальних технологій, які могли б дати шанс знайти оптимальний баланс між консерватизмом - ефективністю та інноваціями.

Інновації — альтернатива адаптації: Олександр Пелін [27.01.02]

Я згоден з висновком К. Саломона, тому що інновації — альтернатива адап­тації. Країни з перехідною економікою знаходяться в стані адаптації до нових умов. У глобальних масштабах вони не можуть і адаптуватися, і розвиватися одночасно. Але, як відомо, сова Мінерви вилітає вночі. Великі відкриття робляться за допомо­гою мотузки, ціпка і шматка сургучу. Головне — щоб наші Кулібіни не інтегрували­ся з просунутою економікою раніше, ніж устигнуть принести користь своїй.

Re: Едуард Афонін [21.02.02]

Олександре, говорячи про інновацію як альтернативу адаптації чи не відок­ремлюєте Ви її від процесів розвитку, які, на мою думку, набиратимуть сили з на­буттям ознак сталості всією соціальною системою українського суспільства, еконо­міка, політика і культура якого базуються на понятті соціального?

Re: Re: Сергій Євстратов [28.02.22]

Едуарде Андрійовичу, а дискусія дійсно цікава! Подивимося на країни СНД. Є питання: чи можна їх розглядати як країни із справді перехідною економікою? Найчастіше приходить думка, що це — не більше, ніж міф... Економіка залишилася традиційно радянського зразка. Незначна косметика за рахунок екзотики малого бізнесу, домішок псевдовласності, дозволених спекуляцій — піноподібні утворення. Економічно країни СНД живуть за рахунок старого ресурсного багажу. Нове прак­тично не створюється, а якщо і створюється, то в традиційному плані. Інноватика — системний інваріант. Оскільки він був раніше, то по інерції продовжує існувати й зараз. Державні органи інноватикою всерйоз не опікуються. Недержавні — інди­ферентні чи імпотентні. "Нова" інноватика, ймовірно, можлива в результаті ефекту "смаженого півня", коли, за Б. Гризловим, усерйоз припече з "проблемою 2005 р.". Тоді, скоріше за все, буде увімкнуто друкарський верстат або включаться механізми "мобілізаційної економіки", у тому числі, не виключено, у редакції відомого Лав- рентія Павловича.

Re: Re: Re: Олександр Пелін [06.03.02]

Едуарде Андрійовичу, я виходжу з класичного номіналізму І. Канта, який стверджував, що не існує "трикутника взагалі", "коня взагалі" і "розвитку взагалі". Реально існує множина конкретних видів розвитку. Наприклад, відповідно до вчен­ня російського вченого-еволюціоніста О Сєверцева існує кілька шляхів еволюції: ароморфози, ідіоадаптація, дегенерація.

Ароморфози (від грец. airo — піднімати, підвищувати і morfe — форма) являють собою великі еволюційні зміни, що приводять до загального підйому рівня організації. До ароморфоз учені відносять виникнення фотосинтезу, появу багатоклітинних організмів, статевого розмноження, чотирьохкамерного серця у пта­хів і ссавців, квітки і плоду в покритонасіннєвих рослин.

Ідіоадаптації (від грец. idios — своєрідний, і від лат. adaptape — пристосову­вати) — це дрібні еволюційні зміни, завдяки яким організми пристосовуються до певних умов середовища проживання, але при цьому не відбувається загального підйому рівня організації. До ідіоадаптацій відносять, наприклад, зміну форми дзьоба у птахів різних видів одного роду, пов'язані з типом їжі і способом її добу­вання, різноманітні типи зафарблення тварин, обтічну форму тіла у водних тварин, різні типи кінцівок у комах і ссавців.

Дегенерації (від лат. degenerare — вироджуватися) —еволюційні зміни, що ведуть до спрощення організації. Звичайно дегенерації супроводжуються зникнен­ням ряду органів у зв'язку з пристосуванням до паразитичного чи прикріпленого способу життя. Наприклад, у деяких паразитичних хробаків немає кишечника, сла- борозвинена нервова система, водночас у них дуже висока плідність, що забезпечує збереження і процвітання виду; у деяких паразитичних вусоногих рачків немає ки­шечника та кінцівок; у деяких паразитичних рослин відсутні листя, корені, але вони мають присоски.

Ароморфози, ідіоадаптації і дегенерації тісно пов'язані між собою. Розвиток у формі ароморфози відбувається рідше, ніж у формі ідіоадаптації. Шляхом аро­морфоз виникають великі систематичні групи, шляхом ідіоадаптацій і дегенерацій — дрібніші. Будь-яка велика систематична група організмів виникає шляхом аромор­фоз, а подальша її еволюція — шляхом ідіоадаптацій або дегенерацій. Представни­ки великої групи заселяють різні місця проживання, у них починають формуватися пристосування до конкретних умов середовища. У складі великої групи виникають більш дрібні систематичні групи.

Ведучи мову про альтернативність соціальних інновацій процесам соціальної адаптації, я відокремлюю соціальні інновації не від процесів розвитку взагалі, а тільки від певних різновидів соціального розвитку. Наприклад, соціальний розви­ток у формі дегенерації (зі спрощенням системи соціального відтворення і форму­вання) має найбільше ознак адаптації і мінімум інноваційних ознак. Більш дифе­ренційоване "бачення" соціального розвитку продуктивніше синкретичного, тому що дозволяє оцінити соціальну стабілізацію.

Політична стабілізація може оплачуватися ціною економічної ідіоадаптації, соціальною дегенерацією і, навпаки, економічна дегенерація може оплачуватися по­літичною ідіоадаптацією. І це не абстракція. Є жорстокі факти, що підтверджують мою точку зору. Наприклад, у даний момент, аналізуючи соціальні процеси виборчої компанії, добре бачу політичну природу і соціальну ціну успіху блоку "Наша Ук­раїна". Можливо саме відсутність достатньо диференційованого погляду на розвиток заважає українським аналітикам оцінити нові технології, що застосовуються проти України. А часу на відповідь практично вже немає. Залишається тільки адаптувати­ся до тих умов, у які нас поставили більш просунуті закордонні політтехнологи.

Проте найголовніше — дякую за гарне запитання. Такі питання змушують по­глянути на проблему, як казавв Л. Гумильов, у другому наближенні, диференціюючи одну зі сторін аналізу. Хотілося б побачити і ще більш високий рівень диференціації, тобто третій рівень наближення у підході до розвитку і соціальних інновацій.

Поки це єдиний метод витонченості мислення. Сподіваюся на допомогу колег, які не бажають, ідіоадаптуючись, плисти за течією.

Інновації та інноваційні процеси у посттрансформаційному суспільстві:

Едуард Афонін [06.03.02]

Дуже влучно і доречно зазначив С. Євстратов, що ні в Україні, ні в Росії ще не склалося необхідного розуміння важливості інноваційного компонента розвитку країн, що здійснюють нині перехід від індустріальних форм існування до постіндуст- ріальних. Разом з тим відбуваються кардинальні (загальносистемні, соцієтальні) зміни соціальної природи наших країн. Відповідно до цих змін немов "дзеркально" (стосовно свого минулого) змінюються і поведінкові реакції, що характеризують життєдіяльність їхніх власників — соціальних організмів. Наприклад: акценти ува­ги переважної більшості людей переключаються з навколишнього світу, так би мо­вити, із зовнішнього боку об'єктів — їхньої матеріальної сутності (що позначається психосоцієтальною характеристикою екстраверсія) на явища внутрішнього власно­го світу, його духовну сутність (інтроверсія); ірраціональне ставлення до зовніш­нього світу змінює раціональний спосіб сприйняття різноманітних його станів; емоційна риторика змінюється скупою прагматичністю; установка на абстрактні ідеали (інтуїтивність) заміщується пріоритетами земних цінностей (сенсорність); принципово змінюються особливості переживання відповідальності — з віднесен­ня назовні (екстернальність) до адресованого до себе (інтернальність); спрямо­ваність у цілому на процес і "жорстка" залежність від обставин (екзекутивність) замінюється одержимістю результатом і незалежною поведінкою (інтенціо- нальність) і т. д. Саме в цій фазі розвитку наші країни (як і інші країни, що зна­ходяться під впливом так званих трансформаційних процесів) мають найбільші з усіх можливих у їхньому життєвому циклі розвитку (якщо не враховувати пері­одів революцій) радикальні зміни. Однак такі зміни мають у цілому об'єктивний характер і мало залежать від волі й особистої участі різноманітних соціальних акторів. Вони лише "підсвічують" фарватер, яким, як по каналу, пливе суспільний корабель. І якщо я правильно розумію О. Пеліна, ми з ним, ймовірно, співзвучні в тому, що відносимо соціальну інновацію до розряду явищ, місце яких, очевид­но, у зоні дії соціального суб'єкта (індивіда, групи і т. д.), тобто в періоді соціаль­ної стабільності.

З наближенням фази стабільності, що народжуються в ході трансформаційних процесів, нові соціально-поведінкові характеристики України і Росії як цілісних со­ціальних організмів (Г. Спенсер) неначе вказують нам на необхідність звернути серйозну увагу на такі ключові поняття, як креативність і креативний потенціал суспільства. Разом з тим нова соціальна природа наших країн дає нам природні ос­нови — інновацію та інноваційну активність соціальних суб'єктів, — поклавши які у фундамент наших суспільних будівель тільки й можна розраховувати на їхній стійкий економічний, політичний, культурний і духовний розвиток. Все очевидніше (принаймні для допитливого спостерігача), що інновація та інноваційні процеси стають тою основою, яка своїм "обертальним рухом", що нагадує знайомий рух гіроскопа або дитячої дзиґи, створює інерцію (стійкість) посттрансформаційного розвитку країн. Найяскравішим прикладом такого розвитку стали країни панєвро- пейського ареалу — США, країни Західної Європи і Японія.

Re: Олександр Пелін [06.03.02]

Конкретний приклад трансформації поведінки у сфері прикордонного співро­бітництва — у нас в Закарпатті. Абсолютно всі суб'єкти цієї діяльності рапортують про збільшення обсягу інвестицій з-за кордону. Цей факт сприймається як перекон­ливий індикатор стабілізації наших відносин із сусідами. Коли черга дійшла до мене, я додав ложку дьогтю в бочку стабілізації і процвітання, промовивши всього дві фрази: "Інвестиції — кров "старої економіки", вимірюваної індексом Доу- Джонса. Кров нової економіки, вимірюваної індексом НАСДАК, — інновації. Ігно­руючи цей факт, ми підміняємо інтеграцію з Європою на адаптацію". Думаю, що учасникам форуму не варто знати, що я почув у відповідь на мою репліку, — можна здогадатися. Впевнений, що без досягнення "критичної маси" авторів-креаторів ніяких радикальних успіхів не досягти. Зараз смішно згадувати, як вірили в те, що власник (хазяїн) радикально змінить темпи нашого розвитку. Але власники вияви­лися простими акторами, що повторюють ролі з інших вистав. Без достатньої маси власних креаторів-режисерів ми приречені на адаптацію до чужих вистав.

Re: Re: Едуард Афонін [07.03.02]

І все-таки мені здається, Олександре, нам з Вами не варто гарячкувати щодо проблем, що виникають у ході усе ще триваючої трансформації. Думаю, адекватно усвідомлюючи насамперед свою власну поведінку (тобто виявляючи характерну но­вому часу інтроверсію і інтернальність), ми набагато швидше виберемося з кризової ями трансформації. Тому пропоную проявити конструктивність і спробувати погля­нути всередину трансформаційного процесу, розглянути його структуру або, якщо завгодно, конфігурацію, визначивши в ній джерельну базу майбутньої інновації.

Для початку повідомлю, що аналіз даних моніторингу, здійснюваного нами з 1992 р. за підтримки фірми "Соціс-Геллап", дає підстави виділити в цілісному пе­ріоді нинішньої трансформаційної кризи в Україні два напівперіоди.

Перший — це період декларацій, романтизму і прориву до нового. У ньому є своєрідні критичні токи трансформації: політична (з кульмінацією 1991 р.), еко­номічна (з кульмінацією 1992 р.) і, нарешті, системна (розпочалася 1994 р. і ситуа­тивно досягала своїх пікових значень у 1995, 1996, 1998 рр.).

Другий — період інверсії, який характеризується наростанням зворотних про­цесів, що охоплюють усі сфери життєдіяльності (політику, економіку, науку, освіту та ін.) і виявляються у формі авторитарності.

З історичними аналогами інверсійних (зворотних) процесів і тенденцій, а та­кож притаманними їм формам авторитарності людство активно почало стикатися після Великої депресії 1929-34 рр. Різні за силою і специфікою прояви авторитар­ності мали місце, наприклад, у Німеччині, Італії, Іспанії, Франції, США, Чилі. Нині ці процеси все активніше набирають сили в Росії, Україні та інших країнах постра­дянського простору.

Багато в чому, імовірно, зворотні тенденції формують механізм соціальних су­перечностей, що складаються. Розв'язання цих суперечностей, подібне на другу спробу, другий вибір (якщо перший пов'язувати з фазою декларації державної неза­лежності України), все-таки виведе суспільство на "магістральний шлях" суспіль­ного розвитку, для якого інновація та інноваційний процеси стануть двигуном і ос­новою стійкого соціального зростання. При цьому, здається, не слід розглядати виникаючий на тлі зворотних тенденцій авторитаризм з точки зору морального кри­терію минулого. Він сповна вичерпав себе в попередній (радянський) період роз­витку, поступившись місцем критерію раціональності (rationality). Згадаємо хоча б настрої людей у фашистській Німеччині. Основна маса мало задумувалася над тим, якою ціною оплачувся тоді добробут німецького бюргера. Лише після поразки фа­шистської Німеччини у Другій світовій війні пересічні німці усвідомили весь жах авторитарної німецької державної машини. Провівши певні аналогії з цим прикла­дом (звичайно, з деякими соціально-культурними особливостями), можна припус­тити, що й наші країни в цілому повторять такий самий історичний феномен.

Закономірною межею розвитку ситуації, яку ми моделюємо таким чином, ста­не, очевидно, новий механізм соціального контролю, що багато в чому спирається на інститути громадянського суспільства. Бюрократ нової доби потребує нового ме­ханізму соціального контролю, що радикально змінює авторитарну вертикаль на інститути представницької демократії. Треба усвідомлювати, що з усіх видів запо­чаткованих у країнах колишнього СРСР реформ (конституційної, економічної та ад­міністративної) поки що не знайшлося місця для реформи соціального контролю, що як і становлення громадянського суспільства, є вкрай важливим інструментом приборкання корупції, що вразила пострадянську владну еліту і бюрократію.

Re: Re: Re: Олександр Пелін [09.03.02]

Едуарде Андрійовичу, абсолютно не сумніваючись у кваліфікації фірми "Соціс-Геллап", Миколи Миколайовича Чурилова, Олександра Стегнія та інших на­ших колег, хочу констатувати: росіяни просунулися далі. Наявність у соціальному житті двох альтернативних процесів (трансформації й авторитаризму) небезпечно інверсією. Цей процес добре розроблений у нашого російського колеги А. Ахієзера. Інверсія небезпечна вічним кругообігом: авторитаризм — відлига — авторитаризм. Ці псевдоінновації нагадують емоційний маятник: погано — добре — погано. Емоції, як і псевдоінновації, дозволяють апріорі динамічному суб'єкту адаптувати­ся до умов безглуздої соціальної статики. Погаласували і розійшлися, а здається, що просунулися до нового. Заспокоїлися і добре.

Де вихід з вічної інверсії? На думку А. Ахієзера, у медіації. Медіація — по­середництво. Таким чином, справжньою соціальною інновацією можна вважати тільки ті процеси, що є результатом опосередкування альтернатив (трансформації та авторитаризму). Протиставлення громадянського суспільства і бюрократії — тільки перший крок у бік дійсної соціальної інновації, а повинен бути помітний продукт — як обов'язок, що формується в альтернативу раціональності й емоцій­ності, як вартість, що формується в альтернативу виробництву і споживанню. Та­кого продукту в Україні поки не видно.

Що стосується соціального контролю, то семантика цього слівця легко прогля­дається з його фонетики: "контр" (протилежна) "роль". Воно "заганяє" нас у парадиг­му, де панують рольові (ігрові) пріоритети, але не продуктивна діяльність. Авторита­ризм відтворюватиметься саме в таких "рольових парадигмах". Роль авторитета не береться ким-небудь із примхи, а об'єктивно продукується в умовах дефіциту гід­них співавторів, низької частоти контактів та ін. Пропоную підключити до дискусії О. Стегнія — завідувача відділу соціально-політичних досліджень "Соціс-Геллап". Може він зможе підказати продукт протистояння двох альтернативних тенденцій.

2. Чи змінюється інноваційний потенціал країн у процесі суспільного роз­витку, зокрема під час соціальних трансформацій?

Інноваційний потенціал країн поєднує сталість і здатність постійно змінюватися: Володимир Коробов [15.01.02]

Кожне суспільство, як і кожна людина, має потенціал, який історія вимірює як сталу величину. Певні обмежені можливості суспільства або нації, держави розкри­ваються з певною невизначеністю. Але жодне суспільство не здатне дати людині, громадянину, особистості більше того, ніж воно має, ніж воно може мати (перефра- зуючи відому істину про жінок). Суспільство має межі своїх можливостей, воно історично, культурно і соціально, економічно обмежене. Тому інноваційний потен­ціал суспільства — в історичному сенсі — обмежена, стала величина. Проте в цих межах інноваційні зміни суспільного життя, вірогідно, пульсують у своєму невбла­ганному ритмі. Інноваційний потенціал суспільства постійно змінюється, і ці зміни набувають особливо хаотичного вигляду під час соціальних трансформацій. Безладно нагромаджуються і спонтанно діють потворні і химерні комбінації/конфі­гурації різноспрямованих і несхожих факторів (детермінант) суспільного розвитку. Україна — це невизначеність. Інноваційний потенціал дуже високий, і ми поважає­мо свою країну за її грандіозні можливості, які розкриваються з дуже високим рівнем невизначеності.

Re: Андрій Мартинов [18.01.02]

Звичайно, інноваційний потенціал у процесі розвитку змінюється. Взагалі по­тенціал за визначенням не може бути стабільним. За наявності ресурсів та бюджету часу його можна акумулювати, а можна розтринькати. Інноваційний потенціал може змінюватися навіть протягом життєвого циклу кількох поколінь. Якщо певна наукова школа не заклала фундамент під інноваційну активність своїх наступників, тобто порушила ланцюг спадковості знань, то інноваційний прогрес може припи­нитися. В умовах соціальної трансформації інноваційний потенціал опиняється на роздоріжжі. По суті, це — "відкрита можливість" як реалізувати шанси, так і втра­тити їх. Наприклад, в Україні винайшли технологію запису інформації на лазерних дисках, але не закріпили цей інноваційний пріоритет за собою. Так буде доти, поки всі суспільні інститути не налагоджено, як гарний музичний інструмент для вико­нання складних мелодій доби інноваційних змін.

Соціальні інновації відбувалися на тлі згасання виробничих: Олександр Пелін [27.01.02]

Я маю у своєму розпорядженні результати досліджень підприємців Закарпаття з величезним "лонгетюдом". Згідно з цими результатами, потенціал виробничих інновацій підприємців був максимальним на початку 1980-х років. Утилітарні мо­тиви діяльності того періоду були мінімальні. Починаючи з 1980-х, і до 1998 р., коли було зроблено останній вимір, потенціал виробничих інновацій підприємців зменшувався пропорційно до зростання утилітарних потреб. Між 1989 і 1991 рока­ми ці дві криві перетинаються і дзеркально міняються місцями. Саме в цей час відбувся викид недисциплінованості. Я вважаю, що маю графічне зображення рево­люції, що відбулася в нашій країні між 1989 і 1991 роками. Соціальні інновації відбувалися на тлі згасання виробничих.

3. Які, на Вашу думку, соціальні фактори впливають на рівень інновацій­ного потенціалу країн?

Історична доля: Володимир Коробов [15.01.02]

На інноваційний потенціал країни (суспільства) перш за все впливає її істо­рична доля, її соціокультурна спадщина. Саме вона визначає обмеженість інновац- ійності суспільства.

Re: Олена Донченко [24.01.02]

Соціум, який переживає період так званих трансформацій (або системної кризи, соціальних змін тощо), може народжувати, але не може підтримувати й реалізову­вати дійсно інноваційні ідеї. Це спричинюється багатьма факторами, серед яких го­ловними гальмами є не економічні, а психосоціальні особливості перехідних періодів. Ці особливості лежать в різних соціальних сферах, просторах, площинах, але все- таки створюють єдине поле неспроможності, атмосферу в якості, несумісній з інно­ваційною творчістю, клімат соцієтальної смути і водночас метушні. Журналістська, письменницька або поетична творчість може навіть переживати розквіт у такі періоди.

Для інновацій вищого порядку, наприклад економічних, соціально-політич­них або морально-етичних, потрібні інші психологічні умови. Впевнена, що сьо­годні треба говорити не просто про інновації, а про інновації, які відповідали б головним потребам нашого часу — збереженню залишків екології природи та людської відповідальності перед майбутніми поколіннями. З цієї точки зору чи не найважливішою інновацією було б відкриття законів взаєморозуміння між різними психокультурами на нашій планеті.

У період руйнування психосоціальної структури суспільства, коли вирує ано- мія, перевертається система цінностей, основна творча енергія витрачається на адаптацію до нових соціально-політичних і економічних запитів та замовлень, го­ворити про інтеграцію і тим більше самореалізацію людських ресурсів важко, адже відомо, що тільки інтегрована психіка (як соцієтальна, так і індивідуальна) може створити якісний інноваційний продукт. Сьогодні ми є свідками функціонування хворої психіки і маємо перед очима багато відповідних продуктів в політичній, еко­номічній і морально-етичній сферах.

Для трансформаційних періодів характерні егоцентристські тенденції вижи­вання, конкуренції, завоювання тощо. Хто був ніким, той стає всім. Колишні маргі- нали стають олігархами. На індивідному рівні можна побачити багато "талантів" (згадаймо хоча б історію з банком "Україна"). Але для справжніх інновацій, які мали б користь для суспільства, людства і мали характер відкриття, в наш час тала­новитого індивіда буде замало. Не зможе це зробити і економічна або політична ма­фія, бо її організаційною детермінантою (я впевнена, що не тільки в Україні) є са­мозбагачення і запорука самозбереження.

Хаосу властиві центробіжні егоцентричні тенденції, несумісні з морально- адекватними інноваціями. Для інновацій потрібні здорові макро- і мікросередо- вище, групи, в яких індивід почувається захищеним, зрозумілим і підтриманим. Сьогодні й малі групи, як частки хворого суспільства, підточені зсередини розпа­дом цінностей, довірливих взаємозв'язків і, головне, відсутністю тієї організацій­ної детермінанти, яка здатна забезпечити процес інноваційної творчості. Сьогодні немає колективів талановитих професіоналів, які були б підтримані владою, грішми і соціальними замовленнями. Тобто інновації потребують соціоцентричного моти­ву, який може з'явитися пізніше, коли сформується соціальна структура, налаго­дяться міжорганізаційні зв'язки, відкриються канали інвайронментального контро­лю і забезпечення інновацій.

Інновації потребують носіїв таких психологічних якостей, як інтуїція і раціо­нальність. Перехідне життя потребує інших якостей — ірраціональності (психіч­ної, психологічної та соціальної гнучкості) та сенсорики (сили волі, здатності до конкуренції, інтриг тощо). Особистості з розвинутими інтуїцією (здатні до гене­рації ідей) та раціональністю (здатні до доведення цих ідей до реалізації) в сучасній Україні стали маргіналами (а це, в основному, саме вчені та "самородки", здатні до інновацій). Влада, як і всі в кризовому соціумі, зайнята самозбереженням і не заці­кавлена в інноваціях. Інновації нової, вищої якості можливі у зрілому, збалансова­ному соціумі, базою якого є наявність і взаєморозуміння між його основними пси- хосоціальними структурами — соціальним інтелектом і соціально-адекватним уп­равлінням, які враховували б усі чинники соціальної динаміки — як явні (ті, що можна побачити і "помацати" — організаційні, усвідомлювані), так і неявні (само­організаційні, неусвідомлювані).

Інновації — кров нової економіки: Олександр Пелін [27.01.02]

Поняття інноваційного потенціалу країни дуже нагадує мені якісь абстрактні "закрома Родины". Я не знаю, що таке "інноваційний потенціал країни". Можливо, це наші мрії про динамічний розвиток? Якщо це так, то на них впливає такий со­ціальний фактор, як втеча від реальності. Якщо це інноваційні потреби окремих людей, корпорацій і регіонів, то найбільш позитивно на них впливають інфор­маційні потоки, а негативно — безконтрольні інвестиції. Інвестиції — кров старої економіки, вимірюваної індексом Доу-Джонса, а інновації — кров нової економіки, вимірюваної індексом НАСДАК. Думаю, соціальні фактори пов'язані з інноваціями приблизно так само, як ці два індекси.

Re: Сергій Євстратов [05.04.02]

Олександре! Думаю, Ви абсолютно праві щодо нечіткої детермінації самого базового поняття. Без хорошої математики це питання довго буде залишатися у владі гайдароподібних економістів, здатних словоблудством створити необхідний інтелектуальний міф, ефект правдоподібності. Крім того, для організації інновацій­ного процесу необхідне формування системи "сцієнтистського права", що хоч якось могла б регулювати інноваційний процес, захист від бюрократів, з одного боку, і від екстремістів на зразок Гайдара — з другого.

Словоблудство та операціоналізація понять: Олександр Пелін [05.04.02]

Сергію! Радий чути однодумця. Словоблудство — чудове слівце. Альтернати­ва йому — операціоналізація понять. Поняття повинні працювати, а не прикраша­ти. Система, контекст, матриця. Яка різниця? Здається, ми розуміємо один одного. Насправді кожен з нас будує свій власний світ. Вивчаючи діалоги політологів Украї­ни, я виявив, що західноукраїнські політологи відрізняються від харківських і крим­ських узгодженішою системою понять. На Сході що не політолог — то творець. Розмовляють зовсім різними мовами, об'єднуються час від часу навколо міфів і розчаровуються. Інновації утруднені через відсутність універсальності, корпора­тивності. Наукова спільнота повинна була б створювати такі універсальні поля для спілкування. Але, на жаль, ми лише 10 років на шляху до цього. Дуже потрібні нау­кові школи з більш-менш однозначним розумінням понять: динаміка, статика, інно­вація, адаптація та інших з цього "значеннєвого гнізда".

Re: Сергій Євстратов [05.04.02]

Олександре, спасибі за підтримку. Досить тривалі спроби налагодження кон­структивних діалогів у квазінауковому середовищі дали дуже невеликий відсоток позитивних результатів. Іноді створюється враження, що науковці, а особливо гума­нітарії, прямо-таки уникають проблемних тем, але із задоволенням займаються спе­кулятивними або начотницькими. Не раз намагався просити психологів і соціологів попрацювати над аналізом цих феноменів. Результат — нуль. Дуже часто вияв­ляється синдром "невизнаних геніїв", міфопоклонство на зразок "захід — це добре а ргіогі, а своє зачекає"... І Ви праві у своєму спостереженні, що така трансцен­дентність великою мірою притаманна "східнякам", причому не тільки харківським чи кримським, але й пітерським і, схоже, московським. По суті, різномастим "со­ціальним інноваторам", як західним, так і східним, глибоко наплювати на той самий "соціум", навколо якого сир-бор.

У 1997 р., в епоху розквіту безробіття в Криму, мені довелося разом із брига­дою кримчан попрацювати "рабом" у Москві у йорданця — власника торгової фірми. Разом із кримчанами пліч-о-пліч трудилася бригада хлопців із Західної Ук­раїни, простих роботяг, змушених поїхати в самий центр такої нелюбимої "західня- ками" Москальщини. У нас з ними не було спірних питань.

Досі і в Росії, і в Україні все так само: смертність перевищує народжуваність, відключається світло, енергія, падає виробництво, стагнує наука і т. д. Попереду — "проблема 2005 р." — пік спрацювання техніки. Науковій спільноті є над чим пра­цювати. Хто і як їх об'єднає? Наскільки може бути виражений синергетичний ефект? Мені, здається, зрозуміло, чому західноукраїнським (чи прибалтійським) дослідникам простіше оптимізуватися — у силу можливості локалізації. У їхній творчості інноваційні інтенції — безпосередні до проявів. Але це — на першому етапі, поки міф новизни свіжий, а соціальну відповідальність ніхто не нормує. Потім настає етап важкої конструкційної роботи, можливо, з елементами соціаль­ної відповідальності. Може, і справді "східнякам" варто повчитися у "західників" умінню концентруватися і кооперуватися.

Різні змісти "інноваційної проблематики": Сергій Євстратов [05.04.02]

Чи не здається Вам, Олександре, що в силу "глибокої своєрідності" постра­дянського етносоціального простору, сам понятійний базис "інноваційної пробле­матики" має у нас зовсім інший зміст, ніж на Заході? А спроби старих-нових вітчиз­няних суспільствознавців (яким, як мені здається, немає ніякого діла до реальних проблем реального соціуму) проінтерпретувати й обґрунтувати (чи розкритикува­ти) все, що завгодно (на догоду часу) — чи не нагадують вони деякі інтелектуальні ігри заради самої гри? Чому, коли доходить до діла, інтелектуали, як правило, з та­кими труднощами згуртовуються для серйозної конструктивної роботи, але водно­час із задоволенням кидаються у різноманітні авантюрні і спекулятивні проекти?

Re: Олександр Пелін [05.04.02]

Сергію, мені вдалося по-новому поглянути на соціальний час і простір. Навіть доповідь про це зробив у Харкові. У реальному соціальному просторі мо­жуть жити тільки мужні люди, адже в ньому — самі проблеми. Більшість наших гуманітаріїв втікають з теперішнього часу або в минуле (у ностальгію і відверту брехню), або в майбутнє (ідеологію і фантазію). Таким чином, у теперішньому часі в змозі знаходитися дуже невелика кількість наших колег. Не всі вони здатні на інновації. Більшість — борці за справедливість. У багатьох перед очима не соціаль­ні системи, а авторитети. Звідси — ігри в авторитети і "невизнаних геніїв". Від гри до справи переходять тільки в екстремальних, авральних ситуаціях.

Згідно з моїми спостереженнями 1500 кримчан, вони значно більші паттерна- лісти, ніж закарпатці чи білоруси — західняки. Місце інновацій "забито" сезонни­ми гойдалками: від зимової сплячки через весняні пошуки партнерів, літню інтен­сивну роботу до осіннього "комплексу Дон Жуана" (за тестами — унікальне по­єднання синього і червоного кольорів). І так щорічно.

У західняків велика готовність до нового, але вони більш поверхневі. Рівень концентрації не вищий, ніж у східняків. На мій погляд, обмеженість ресурсів Захо­ду мобілізує західняків трохи сильніше, ніж східняків, яким потрібен певний рівень "лиха" для того, щоб вони мобілізувалися. Про це краще знає, напевно, Щедро- вицький. Мобілізація за допомогою ділових ігор — непоганий метод, але не масо­вий. Західняків добре і масово мобілізують поїздки на заробітки. Нема пророка у своїй батьківщині, але, потрапивши в чужі краї, мігранти мобілізуються так, що стають локомотивами інновацій. Знову мужність — необхідний момент.

Об'єднати зусилля для інтелектуального прориву до нового може тільки дові­ра науковій спільноті з боку влади і суспільства. На самому глибинному рівні довіра досягається або системою і регулярністю, або жертвою самого цінного, наприклад, особистої волі. При нашому індивідуалізмі більше підходять жертви. Чи може Схід, у принципі, чомусь навчитися у Заходу?

Що таке соціальний об'єкт: Сергій Євстратов [05.04.02]

Олександре, це цікаві спостереження! Думаю, що можливий процес взаємно­го навчання "Схід — Захід", конвергенція в хорошому сенсі... Погано, коли чомусь як догмат проголошується міф "Захід — це добре, а от Схід." Втім, це наша давня традиція. Щодо суті справи, то питання таке: які, власне, процеси при цьому відбу­ваються, що і як при цьому вивчається? Чи не здається Вам, що ми, ведучи дискусії з такої важливої теми, як "Соціальні інновації", впадаємо в певний "методологіч­ний блуд", а саме: аналізуємо соціальні процеси, не визначивши базове, висхідне поняття теорії — що таке сам соціальний об'єкт, про рух якого ми говоримо, і для якого шукаємо інноваційні технології?

Re: Олександр Пелін [05.04.02]

Сергію, на мій погляд, некоректний сам термін "соціальний об'єкт". Розгляда­ти людину як об'єкт — це як вбити її, щоб зручніше розгледіти під мікроскопом. Залишмо цю термінологію для натуралістів-ботаніків і соціальних позитивістів. Я сприймаю тільки живі, активні соціальні суб'єкти. Мертві об'єкти цікаві не для соціологів. Уже з цього підходу випливає, що коректна тільки та парадигма, в якій є місце соціальної активності, вибору, волі та іншим людським якостям.

Соціальний простір і час не тотожний фізичному. Щоб легше уявити їх відмінності, доводиться спиратися на деякі аналогії. Нульова точка у системі коор­динат соціального простору — віра, довіра. "Маленька Віра" — був колись такий фільм — означає вузький соціально-економічний простір. Азійський спосіб вироб­ництва тримається на маленькій вірі, тобто обмежений безліччю найближчих осіб (родичами, членами тейпу), яких не можна обманювати. Будь-яка соціальна інно­вація у цьому просторі пов'язана з фантастичним ризиком, аж до самопожертви. Палаюче серце Данко, наприклад. Західний соціальний простір не вимагає героїч­них зусиль. Там ціною довіри виступає система, а не героїчний прорив. Поки в нас немає такої системи, як на Заході, ми можемо очікувати соціальних інновацій лише ціною героїчних зусиль підприємців, адміністраторів і громадських діячів. Наскільки це аморально? Напевно, настільки ж, наскільки аморально посилати ба­тальйони в бій без артпідготовки. Так, наприклад, загинув під Харковом мій дід. Однак його командири виправдовують той наступ без підтримки необхідністю роз­відки вогневих сил супротивника. Може, і перебудові знайдуть виправдання?

Re: Re: Сергій Євстратов [05.04.02]

Олександре! Згоден з Вами про некоректність прямих об'єктних дефініцій в аналізі настільки специфічних процесів як соціальні. Разом з тим як фізик хотів би підкреслити корисність використання ряду методологічних прийомів, що засто­совуються, наприклад, у фізичній теорії, де також розглядаються дуже складні про­цеси. Як Ви поставилися б до пропозиції взяти участь в ініціації і реалізації ряду проектів міждисциплінарного типу?

Re: Re: Re: Олександр Пелін [05.04.02]

Не все, що полізло в теорію, корисно для практики. Перспектива — дельта між очікуваннями і реальним результатом. Бачиш дельту — є перспективи. Не ба­чиш — шкода. А загалом, я вірю в те, що фізика незабаром залучатиме моделі із соціальних наук. Взяти участь в ініціації і реалізації. Фраза ні до чого не зобов'я­зує. Тому — немає проблем.

4. Чи правомірно говорити про інноваційну специфіку країн? Якщо так, то в чому полягає інноваційна специфіка України, Росії, країн панєвропейського ареалу?

Секуляризація життя — передумова соціальних інновацій: Андрій Марти­нов [18.01.02]

Інноваційну специфіку мають не лише країни, а й локальні цивілізації. Баналь­ний приклад цього — США та Японія. Взагалі, конфуціансько-буддистська цивіліза­ція у ХХ ст. знайшла оптимальне співвідношення між соціальними інноваціями та традиціями. Левова частка наукових інновацій (а отже і соціальних) концентрується у західному християнському ареалі. Це теж не випадково. Секуляризація життя є пе­редумовою для будь-яких інновацій. У соціальних системах, де простір буття лишив­ся сакральним (іслам), інновації запроваджуються з великим спротивом від самого архитипового коду цивілізації. На нашу думку, інноваційна компонента виробництва випробовується не так в умовах економічного зростання, як під час криз. Якщо нако­пиченого потенціалу вистачає для виходу на нові рубежі, значить економічна система країни має перспективу. Якщо ні — ми можемо лише поспівчувати собі.

Якщо допустити...: Олександр Пелін [27.01.02]

Якщо допустити, що інвестиційні переваги етнічних груп Закарпаття збіга­ються з інвестиційними й інноваційними перевагами їхніх далеких співвітчизників, то можна говорити про таку специфіку: німці у 1995 р. бажали вкладати інвестиції в освіту, русини — у нерухомість і землю, румуни — у "швидкий бізнес" і торгівлю, росіяни — в оригінальні і ризиковані проекти, цигани — у банк під відсотки. Інших переваг не пам'ятаю. Цю гіпотезу можна легко перевірити панелькою.

5. Що таке "соціальні інновації"?

Що таке "соціальної інновації": Сергій Євстратов [05.04.02]

Всім учасникам дискусії: Високошановні колеги! Чи не здається Вам, що в на­шій дискусії настав важливий момент, а саме видається за доцільне здійснити екс­плікацію самого базового поняття нашої дискусії: що таке ці соціальної інновації? Все-таки інновації, нове — все це поєднується з тим чи іншим експериментом. Виходить, що в даному разі розглядається проблематика: експериментів у соціумі? з соціальними об'єктами-суб'єктами? з людьми? який етико-юридичний базис цьо­го експериментування? Так звані "соціальні інновації" останнього десятиліття при­несли незліченні лиха нашому народу. Наслідки цих деструктивних процесів ми ще не в змозі повною мірою оцінити. Думаю, що у наукової спільноти має нарешті ви­робитися імунітет до авантюр, упакованих у "сцієнтистські обгортки".

Re: Олександр Пелін [06.04.02]

Сергію, я не знаю, як можна здійснити експлікацію поняття, але думаю, що експлікувати (від лат. explicatio — розгортати, пояснювати) зручніше вчинки, діяльність, а не поняття. Поняття "соціальні інновації" треба визначити. Для цього необхідно запропонувати інше поняття, що разом з першим максимально покриває весь континуум. Таким поняттям може бути, наприклад, "індивідуальні інновації", тому що соціальне й індивідуальне — альтернативи, що створюють суцільний ма­сив (континуум). Між цими полюсами знаходяться особливості (межі), посилаю­чись на які можна ефективно задати поняття "соціальні інновації".

Значно підвищити ефективність визначення можна за допомогою іншого варі­анта створення континуума. Альтернативою інноваціям є адаптація. На відміну від дилеми "соціальне — індивідуальне", дилема "інновація — адаптація" навіть більш продуктивна. Тому що "індивідуальна адаптація" — більш природний варіант діяльності, ніж "соціальна адаптація", яка, у свою чергу, моральніша, ніж "індиві­дуальна інновація", а та моральніша, ніж "соціальні інновації", бо вони є крайньою формою діяльності. Коли не можлива індивідуальна адаптація, виникає необхід­ність її соціальної форми. Якщо й це неможливо, то настає черга індивідуальних інновацій. Найяскравіший приклад індивідуальних інновацій — підприємництво. На думку Зомбарта, Шумпетера та інших "класиків" підприємництва, заповзят­ливість найпоширеніша у мігрантів, для яких "чужина порожня", і там є умови для примусової заповзятливості. Для деяких і цієї форми діяльності замало. Такі заг­нані в кут люди, стають "пророками в чужій батьківщині" і т. д. Тому важко сказати, що аморальніше: масові експерименти у формі масових інновацій чи причини, що породжують мігрантів і нещасливих у своїй батьківщині. Отже, соціальні інновації — крайня форма діяльності в умовах дискомфорту.

6. Чи можете Ви спрогнозувати можливі соціальні інновації в Україні після останніх (31 березня 2002 р.) парламентських виборів?

Які прогнози соціальних інновацій в Україні після парламентських ви­борів 31 березня 2002 р.?: Сергій Євстратов [05.04.02]

Шановні колеги! Кілька днів тому в Україні завершилися чергові вибори. На думку П. Симоненка, їх результати можуть каталізувати нові деструктивні проце­си в суспільстві, викликати відцентрові тенденції. Деякі з них, напевно, будуть підне­сені в жанрі соціальних інновацій. Чи можна уже зараз скласти деякі прогнози?

Як навчити суспільство рахуватися зі справжніми соціальними інноваці­ями незалежно від того, подобаються вони чи не подобаються?: Олександр Пелін [06.04.02]

Деструктивні процеси вже йдуть, і П. Симоненко — активний учасник цих процесів. їхня база — протистояння безнадійного протесту, що йде від "електорату блоку Ющенка" і активного протесту з боку "електорату КПУ і СПУ". Перші, відповідно до моїх досліджень у Закарпатті, — чорно-жовті, а другі — червоно- чорні. Між цими двома групами "протестантів" існує дружелюбний, синій електо- рат "За ЄдУ!" і фіолетово-червоний "електорат СДПУ(о)". Ті, хто використовує колір у соціологічних дослідженнях, не потребують інтерпретації цієї картини. Якби не синьо-фіолетові, деструктивним процесам не потрібні були б ніякі каталі­затори. Так що наймогутніша соціальна інновація — інтеграція дружелюбного си­нього і фіолетового (синьо-червоного) електоратів навколо поспішно створеного блоку "За ЄдУ!" і СДПУ(о). Ця інновація — відповідь на виклик, кинутий "нашис- тами" комуністам. Можливо, інновація не найбільш вдала, але породжена від за­конних "тата" і "мами". Найсумніше, що "батьки" не хочуть визнавати своє "дитя" і прагнуть його з'їсти, подібно Хроносу. Як навчити суспільство рахуватися зі справжніми соціальними інноваціями, незалежно від того, подобаються вони чи не подобаються?

Re: Снейк [03.05.02]

Можливо, я запізно підключаюся, проте не можу промовчати. Мені здається, шановний Олександре, що Ви торкаєтеся тільки одного аспекту проблеми постви- борної ситуації. Ви розглядаєте "синій" електорат як позитивний винятково за фор­мальною ознакою: мовляв, якщо не "протест", значить добре, значить "інновація" (термін, що до кінця дискусії переріс у деяку іконку позитивності, однозначний "+"). Напевно, мимоволі Ви повторюєте логіку "заєдушної" агітації. До того ж, мені здається, немає повних підстав використовувати терміни "деструктивні процеси" і "справжні інновації" як абсолютно однозначні. Можливо, це виглядатиме з мого боку зайвим релятивізмом, однак ці поняття мають (принаймні у контексті Ваших повідомлень) надто ідеологічний підтекст. Якщо знадобиться, я потім докладніше поясню свою претензію.

Re: Re: Олександр Пелін [08.05.02]

Шановний Снейку, Ви праві: я торкнувся тільки одного моменту поствибор- ної тематики. Але я не Мольєр, який створював із реального життя схеми персо­нажів, що сприймаються однозначно; не режисер Голівуду, що вдягає гарних хлопців у білий капелюх, а поганих — у чорний. Якщо Вам здалося, що я ідеалізую "синій" електорат, то це цілком прийнятно сформульоване непорозуміння. Один з моїх ужгородських колег заявив, що я "продався заєдистам". Насправді це далеко не так. По-перше, електорат блоку "За ЄдУ!" не "синій", а "синьо-сірий". Поєднан­ня синього кольору з сірим означає не просто дружелюбність, а досить безвідпові­дальну дружелюбність. Більш безвідповідальним є тільки електорат блоку "Єдність" — "сіро-синій". Олександрові Омельченко і Володимиру Литвину по­трібно над цим фактом замислитись.

Більш пасивного електорату, ніж у "заєдистів", не знайти (червоний колір на останній позиції). І ще багато чого зі знаком "-" можна знайти в цій інновації. Од­нак у ній є такий "+", що перетворює тривіальну "заєдушну" агітацію в ідеологію опору в інтелектуальній війні. Фрагменти інтелектуальної війни, концепцію якої розробили Тоффлер і Пауер, активно виявляються після не дуже вдалої "Бурі в пус­телі" не тільки в Україні, а й у Франції, Голландії і Великобританії. Українська інновація у формі "задушного" буфера між Сциллою і Харибдою правих і лівих має більше плюсів, ніж "убивча інновація" у Нідерландах (убивство Піма Фортейна). Опір по-французькому (конфліктогенному Ле Пену) здається більш вдалим, ніж ук­раїнський. Однак при глибшому аналізі "український захист" від інтелектуальної атаки ефективніший. Можливо після такої репризи стане зрозумілішим, що я мав на увазі, вживаючи такі вислови, як "деструктивні процеси" і "справжні інновації". Деструктивні процеси мають місце, але існують і продуктивні інновації опору їм.

3. Нові релігії: наступ новації чи консерватизм традицій

Період: 3 квітня — 7 травня 2002 р.

Учасників: 10

Повідомлень: 28

Постановка проблеми

У статті "Огляд циклічних концепцій соціально-історичного прогресу", що побачила світ 1927 р. в американському науковому журналі "Social forces", П. Со- рокін звернув увагу читача на циклічний характер політичних та релігійних змін. Таку ж думку обстоював у своїй теорії Кампанелла, який писав: "Релігії та секти (у своїх змінах) мають спеціальний цикл. Як республіки, що прийшли на зміну мо­нархіям, через стадію тиранії або аристократії, або олігархії, або політеї чи демо­кратії, або іншими способами знову змінюються на монархії, так і релігія, дез­організована з боку єресі, замінюється атеїзмом, котрий після багатьох нещасть знову призводить до відтворення релігії".

Отже, як підкреслює, посилаючись на думку Л. Віко, П. Сорокін: в історії релігій спостерігається циклічний рух. Починаючись із єдності (папства або тео­кратії), він проходить різні стадії або форми: від єресі до атеїзму, а потім знову прихо­дить до єдності. Ці три стадії (теократія, єресь та атеїзм) повторюються в історії язич­ництва, мусульманства та християнства (див.: Социс. — 1998. — № 12. — С. 6-7).

Запитання:

1.    Якщо "нове — це добре забуте старе", то в чому зміст поняття "нові релігії"?

2.    Чи правомірно, на Вашу думку, відносити до нових релігій саєнтологію, стоунхедж та інші?

3.    Які, на вашу думку, обставини (фактори) спричинюють появу нових релігій?

4.    У чому конкретно проявляють себе нові релігії? Чи можна тут визна­чити панівні тенденції і перспективи?

5.     Чи є, на Вашу думку, основи для зародження сьогодні нової світової релігії?

Рекомендована література

1.Афонін Е. А., Мартинов А. Ю. Архетипи світових релігій в умовах глобалізації // Віче. — 2002. — № 3. — С. 70-74.

2.Грабовець О. В. Християнство в соціосинергетичному контексті // Методологія, тео­рія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. — Харків, 2001. — С. 113-118.

3.      Кабанес О., Насс Л. Бог и революция // Фулье А. Психология французского народа / Фулье А., Кабанес О. и Насс Л. Революционный невроз. — М., 1998. — (Б-ка социальной психологии). — Отд. 7. — Гл. 1. — С. 519-534.

4."Націоналізація" церкви: украдені перемоги // Грищенко О. А. "Своя мудрість": На­ціональні міфології та "громадянська релігія" в Україні. — К., 1998. — С. 76-79.

5.      Рязанова Л. Релігійний ренесанс: спроба соціологічної діагностики // Соціологія: тео­рія, методи, маркетинг. — 2001. — № 4. — С. 114-125.

Дискусія

1. Якщо "нове — це добре забуте старе", то в чому зміст поняття "нові релігії"?

Нові релігії: Natalya [03.04.02]

Нові релігії — нові технології занурення на зразок саєнтології Хаббарда.

Re: Людмила [03.04.02]

"Нові релігії" — це поняття, яке операціоналізує комплекс новітніх явищ у ре­лігійному житті людства. Оскільки останні — постійний фермент людського роз­витку, то "новим" можна назвати все те, що заперечує старе, традиційне. У свій час "новою" релігією став буддизм (на фоні брахманізму), християнство (порівняно з іудаїзмом), протестантизм (заперечуючи католицизм) тощо. У сучасному розумінні "нові релігії" — це релігійні феномени, що виникли в середині XX ст. Вони не ма­ють локальної обмеженості, національних кордонів. Вони — всесвітнє явище. Але ці релігії "нові" не тільки за часовими характеристиками, вони несуть у собі риси нового світорозуміння.

Старе і нове: Дмитро [03.04.02]

На мій погляд, можна виділити три різновиди нових релігій: 1) релігії старі за своєю суттю, але нові в конкретних культурних умовах (для України, наприклад, буддизм, індуїзм), вирвані з історико-культурного контексту вони виявилися "новими" для іншого контексту; 2) релігії, що декларують повернення до старих цінностей і/або що по-новому інтерпретують традиційні догмати (для них підходить бого­словський термін "єресі"); 3) дійсно нові релігії, лідери яких (втім, часто апелюючи до традиції) створюють нові догмати, культ, усілякі "священні" писання.

Саме завдяки останнім ми зобов'язані сплеску нетрадиційної релігійності і підвищеній увазі до себе. Хвиля нової релігійності (напевно, потрібно розгляда­ти три хвилі, до яких іноді додають вчення Реріхів і теософію Блаватської, див., наприклад: Балагушкин Е. Г. Нетрадиционные религии в современной России. — 1999), що після Другої світової війни зародилася в Японії, у 1970-х роках розповсюдилася у США і Західній Європі, докотилася в 1990-х роках до країн соціалістичного табору.

2.    Чи правомірно, на Вашу думку, відносити до нових релігій саентологію, стоунхедж та інші?

Саєнтологія: Natalya [03.04.02]

Саєнтологія — це нова секта і приклад того, як можна керувати поведінкою людей, що можуть у щось вірити.

Що таке релігія: Олег [06.04.02]

Відповісти на це питання неможливо без звернення до загального поняття "релігія". На мій погляд, саєнтологію не можна вважати релігією, оскільки у ній відсутній релігійний культ. Так, є кілька дій, виконуваних послідовниками Хаббарда, які можна було б з натяжкою віднести до обрядових, але вони мають раціональний (принаймні, з їхньої власної точки зору) характер. Вважаючи саєнтологію релігією, ми ризикуємо віднести до цього соціального феномена і ряд інших ідеологічних систем, які не є такими (комунізм, наприклад, у тому вигляді, в якому він існував у часи СРСР).

3.     Які, на вашу думку, обставини (фактори) спричинюють появу нових релігій?

Фактори: Natalya [03.04.02]

Основний фактор — ціннісний вакуум.

Re: Олександр Пелін [03.04.02]

Якщо під вакуумом розуміється відсутність, то виникає питання: "Як можлива відсутність цінностей?". На мій погляд, віра — точка відліку для побудови соціаль­ної аксіоматики. Таким чином, нові релігії — спроби побудови нової соціальної ак­сіоматики. Це однозначно. У такому випадку залишається відповісти на запитання: "Навіщо і кому це потрібно?"

Re: Re: Сергій Євстратов [16.04.02]

Олександре! Ви приводите дуже сильне твердження і не можна не погодитися, що в сучасних умовах дійсно у релігій все більше ось таких соціально орієнтованих (усе більше "речових"!!!) функцій. Суб'єкт віри усе більше і більше перетворює­ться в об'єкт, символи віри — у ритуали.

Перспективи поклоніння Америці (про можливість якого пише один з учас­ників нашої дискусії) — ой як не безпідставні. Перші кроки вже зроблено, причому, що прикро, у нас, у пострадянському просторі: поки ще язичеське, збентежене, але все більше прагнуче до монотеїзму поклоніння "його величності долару". Створено цілі інститути цього поклоніння. Ось вам — нова релігія, і ось вам — нова соціальна аксіоматика: а чи не придумати нам ринок, ринкову економіку і т. д.? Придумали, причому на базі міфів у чистому вигляді, відірваних від реалій.

Поставимо запитання (на прикладі дискусій навколо ісламу, вакхабізму і т. д.): а чи не є в даному разі значок ісламу лише деяким "лейблом", за яким ховається зовсім інша (далека й ісламу, і християнству, і всім іншим світовим традиційним конструктивним релігіям), зовсім нова форма інфернальної рефлексії нових форм антропогенезу, що складаються повільно, не дуже помітно, але неминуче.

Давайте проведемо уявний експеримент і спробуємо подумати, як складали­ся б релігійні форми, архетипи, ритуали в умовах, скажемо так, "блакитної циві­лізації", про можливість розвитку якої говорять уже багато психологів, біологів, соціологів? Напевно, це була б цілком антропоморфна, але дуже чудернацька релігія. Щось таке саме дивне відбувається і з доларопоклонством. Таким чином вибудовуються, напевно, нові соціальні аксіоматики, про які пише Олександр.

Re: Re: Re: Олег [17.04.02]

Шановний Сергію! Хотілося б Вас застерегти від небезпеки розширеного тлу­мачення релігії. У соціології релігії склалося два підходи до визначення релігії: суб­станціональний і функціональний. Саме для функціонального (висхідного до соціо­логії Дюркгейма) характерне віднесення до релігії усього, що виконує відповідні функції. Але мені здається, що ви пішли далі і збилися радше на публіцистичний стиль, ніж на науковий.

Re: Re: Re: Re: Сергій Євстратов [17.04.02]

Олеже! Дякую! Звичайно, Ви праві, емоційно-публіцистична стилістика — не біль­ше, ніж рефлексія природничника щодо істотно міждисциплінарної проблематики. Але не можу "відв'язатися" від бажання примітити, що, як мені здається, намі­чається спіральне повернення до політеїзму, тобто своєрідний "ренесанс" язиче­ських форм поклонінь, і саме це хотілося мені сформулювати у попередньому по­сланні. Напевно я погано інформований, але мені здається, що процес сучасного "релігіогенезу" під цим кутом зору розглядається рідко. Як Ви відноситеся до гас­ла: через "неоязичництво" до нових форм релігії? У "неоязичництві" (на прикладі доларопоклонства) помітним може виявитися дуже значне "субстанційно-функціо- нальне" злиття. А класифікаційні схеми й алгоритми, особливо через розвиток "віртуалки", можуть бути істотно змінені. Релігія — форма рефлексії? чи особли­вий стан антропоморфного соціуму? чи інститут? Добре було б домовитися про терміни і розглянути їх усі послідовно.

Re: Re: Re: Re: Re: Олег [18.04.02]

Ви цілком праві, для ведення предметної дискусії необхідно домовитися про терміни. У мене є що Вам заперечити, але перед цим хотілося б довідатися, що саме Ви маєте на увазі під "доларопоклонством".

Re: Re: Re: Re: Re: Re: Сергій Євстратов [18.04.02]

ОК! Спробую наступну "експрес-дефініцію" (легкий жанр) Доларопоклон- ство — специфічний культ, що в силу значної соціальної обумовленості починає ставати духовною системою, тобто має ознаки релігії (нехай поки так, хороша фор­мула ще "не народилася", але подумаю.).

Re: Re: Re: Re: Re: Re: Re: Олег [19.04.02]

Сутнісні характеристики "специфічного культу" все одно не ясні. Спробуємо уточнити: будь-яка релігійна система включає як мінімум два основних елементи: віра в надприродне у тому чи іншому вигляді і сукупність обрядових дій (культ), заснованих на вірі в це надприродне. Чи можете описати ці елементи в доларопок- лонстві?

Вліз у чужу розмову: Олександр Пелін [20.04.02]

Віра в надприродне: "за Ваші гроші — будь-які послуги", сукупність обрядо­вих дій (культ): від простого, смачного перелічування до доларів на футболках.

Re: Олег [23.04.02]

Навіть не знаю, як розцінювати Ваше повідомлення. Це жарт? Доларів на фут­болках давно вже немає. Раніше вони були, але не як об'єкт для поклоніння, а як символ зовсім іншого життя, свого роду ярлик, що свідчить про певний світогляд. А перелічування доларів. Навіть не смішно.

Re: Re: Снейк [03.05.02]

Вибачте, однак "символ зовсім іншого життя" прекрасно корелює з "об'єктом для поклоніння". Власне, якщо (щоб не виникало бажання, умовно кажучи, прив'я­зуватися до термінів і посилатися на Дюркгейма, що і сам не без гріха навіть у тер­мінології, а особливо у визначенні проблематики: інтерпретував же він предмет свого "соціологізму" практично цілком на основі соціальної психології, яку так недолюблював) розглянути святого як об'єкт поклоніння, то йому поклоняються як суб'єкту "зовсім іншого життя", а його "мощам" — як тому самому символу того самого життя. Am I right? Окрім того, як мені здається, Ви, Олеже, намагаєтеся уск­ладнити розуміння навіть тих обрядів, що цілком можуть зводитися до "перелічу­вання доларів".

Справа, по-моєму, не зовсім у цьому. Ми говоримо "нова" стосовно до релігії, не задумуючись над тим, наскільки взагалі справедлива така постановка питання. Якщо "нова" — то ще не зовсім релігія, тому що спостерігаючи за нею у процесі становлення, ми мимоволі порівнюємо її з вже устояними, і відмовляємо їй у пов­ноцінності — більше навіть за кількісними ознаками.

Додам ще відгук на перші повідомлення дискусії. На мій погляд, "кому і на­віщо це потрібно" — більш ніж вдала постановка питання. Однак вона начисто відділяє нас від людей, що розглядають релігію як щось таке, що дійсно має незконструйований об'єкт поклоніння. Не можу сказати, що мене це засмучує, але це звужує межі дискусії, оскільки якщо допустити саму правомірність такого пи­тання, то відбувається переведення обговорення в зовсім інший дискурс, що роз­глядає дискурс релігії в цілому як сконструйований і, в якомусь сенсі, перекручую­чий реальність. Істинно віруючі можуть з цим, хм. не погодитися.

NMR: Людмила [03.04.02]

Причин багато. Але головною, на мою думку, є кардинальна зміна статусу лю­дини у світі та характер осмислення цих змін. Людство переживає період антропо­логічної революції, прагнучи справитися з її негативними наслідками і шляхом створення (виникнення) НТР. У результаті стрімкої секуляризації суспільства втрачена таємничість і сакральність, цінність і значення життя самої людини — вінця Божо­го творіння. Нові релігії — це спроба відновлення святого в людині, один із варі­антів, який не завжди вдалий.

4.    У чому конкретно проявляють себе нові релігії? Чи можна тут визна­чити панівні тенденції і перспективи?

NRM: Людмила [03.04.02]

Питання сформульовано недостатньо зрозуміло. Якщо мається на увазі, що нового з собою несуть нові релігії, то це — одна справа, а якщо, в яких сферах су­спільного життя нові релігії представлені і що саме вони там модернізують — інша. У першому випадку: нове розуміння Бога, людини, характеру їх зв'язку, мети і сен­су людського існування, норм співжиття тощо. Щодо іншого — нові релігії, з'явив­шись як форма індивідуального пошуку духовності, врешті-решт для віруючого стають комфортним середовищем проживання, заміняють собою несприятливе, кризове, суперечливе і конфліктне суспільство. Сьогодні нові релігії — це і сім'я, і держава, і соцзабез, і навчання, і служба психологічної підтримки, і банк, і.

Re: Олег [06.04.02]

Як мені здається, є сенс конкретизувати питання стосовно різних країн: на За­ході феномен нових релігій — це зовсім не те, що в Україні чи Росії, тому й різні тенденції.

5.      Чи є, на Вашу думку, основи для зародження сьогодні нової світової релігії?

NRM: Людмила [03.04.02]

Основи — є, а ось умови — відсутні.

Потрібно над цим працювати!: Ruslan [03.04.02]

За моїми даними, до 2015 р. людство вступить у нову фазу розвитку. Між сьо­годнішнім і майбутнім має відбутися злам свідомості, який може проявитися неочі- кувано. Хоча зараз умов немає, але нова світова релігія незабаром проявиться!

Re: Едуард Афонін [04.04.02]

Руслане! Ви торкнулися, як мені здається, надзвичайно важливого аспекту — зовнішніх умов (соціального), які, впливаючи на свідомість (психологічне), виявля­ють себе у вигляді численних соціальних інновацій. У роботі "Машина, що творить богів" французький соціолог Серж Московичі, поставивши у фокус дискусії питан­ня взаємозв'язку між соціальним і психічним, стверджує про посилення у постінду- стріальних суспільствах психологічного фактору, який стає визначальним. Відпо­відно в постіндустріальному суспільстві посилюється роль як свідомості окремої людини, так і суспільної свідомості в цілому. Іншими словами, йдеться про зрос­тання впливу креативного або інноваційного компоненту, який, власне, й спричи­нює широкомасштабні суспільні зміни, в тому числі в лоні релігійного життя.

Як можлива світова релігія в постіндустріальному суспільстві? Олександр Пелін [06.04.02]

Може я щось неадекватно розумію в перспективах постіндустріального су­спільства, але в умовах постіндустріального розвалу корпоративності, скорочення обсягу централізованої інформації, світу електронних особняків, ненуклеарної сім'ї і т. д. світова релігія в класичному розумінні неможлива. Якщо щось і можна буде назвати світовою релігією, то це явище буде позбавлено всіх традиційних атрибутів релігії (ритуалів, культових споруд і т. д). Але у такому разі світовою ре­лігією можна вважати будь-який універсальний набір соціальних аксіом.

Re: Олег [17.04.02]

Будь-який універсальний набір соціальних аксіом. Олександре! Чи не будете Ви настільки люб'язним пояснити, що Ви розумієте під поняттям "соціальна аксі­ома"? Для Вас, здається, цей термін дуже важливий, а мені, соціологу, абсолютно незрозумілий.

Універсальний набір соціальних аксіом: Олександр Пелін [19.04.02]

Про це я збираюся писати товсті й нудні книги, якщо, звичайно, Сергій Євстратов допоможе. Непогано обговорити це питання і на окремому форумі. У кількох словах. Термін "соціальні аксіоми" дійсно більш зрозумілий філософам, ніж соціологам. Аристотель, наприклад, ближчий до соціальної аксіоматики, ніж Дюркгейм. На відміну від Евкліда, Аристотель зробив крок в бік соціальної аксіо­матики за допомогою своїх дедуктивних силогізмів. За Аристотелем, аксіоматич­ні всі судження з квантором спільності: "усі люди смертні", "завжди мудрий Со­крат" і т. д. Таким чином, будь-яке узагальнююче або категоричне судження аксіо­матичне. Питання у тому, в яких випадках використовуються такі судження — питання побудови соціальної аксіоматики занадто обсяжне для такої форми спілку­вання, як форум.

Просто моя думка: Marinchello [05.04.02]

Щодо подій 11 вересня, можу припустити два результати: протягом 10-20 ро­ків більшість людей світу будуть поклонятися або Аллаху, або Америці. Я не напо­лягаю на тому, що це єдино можливий варіант, але хотів би відзначити: кажучи про становлення нової світової релігії, ми повинні враховувати не тільки культурні і психологічні, але й політичні фактори.

Нова світова релігія?! Олег [06.04.02]

На сьогодні існує три світові релігії: буддизм, християнство, іслам. Усі вони пройшли дуже тривалий і непростий шлях до сучасного стану. І світовими ми їх називаємо тільки тому, що можемо спостерігати їх в історичній перспективі. Зроби­ти те саме з "новими" релігіями немає можливості і, по-моєму, говорити про появу нової світової релігії безглуздо.

Нова Світова Релігія існує: Сергій Євстратов [07.05.02]

Нова Світова Релігія існує вже з 1844 р. її назва — Віра Бахаї. Вона поступово розгортається перед людством. її основні принципи — єдність Бога, єдність релігій, єдність людства. Вже зараз громади Бахаї всього світу можуть послужити прикладом успішного розвитку сучасного суспільства.

4. Європейський вибір України

Період: 9 травня — 17 липня 2002 р.

Учасників: 17

Повідомлень: 107

Постановка проблеми

9 травня — День Європи. Відзначаючи цей день, Атлантична рада України розпочинає на форумі професора Афоніна чергову дискусію, котра відбудеться в рамках теми "Європейський вибір України".

.Щойно в Україні завершилися парламентські вибори, які стали черговим випробуванням політичної системи на шляху до демократії, до європейської систе­ми цінностей. На думку багатьох експертів, нинішній склад парламенту є найбільш "проєвропейським". Сьогодні і влада, і опозиція декларують практично єдиний курс України на європейську інтеграцію. Очікується, що чергове послання Прези­дента України новому складу парламенту буде присвячено реалізації Україною її європейського вибору.

І все ж у цілому ніби спільна позиція політиків щодо європейського вибору України має різну мотивацію і змістовне її наповнення, а отже, надає стимули до продовження дискусії стосовно векторів інтеграції України.

Відвідувачі форуму мають змогу взяти безпосередню участь в обговоренні однієї з найважливіших зовнішньополітичних проблем України, донести свою точ­ку зору щодо її вирішення та спільно з іншими учасниками дискусії скласти певне колективне уявлення про сутність проблеми, шляхи і способи її вирішення.

Запитання:

1.   Чи могли б Ви назвати найпомітніші кроки, труднощі та перспективи України на шляху до європейської інтеграції?

2.   Якою мірою європейський зовнішньополітичний вибір України узгод­жується з її внутрішньою політикою?

3.   Чи позначаються і як саме на євроінтеграційному шляху України ро­сійський та американський фактори?

4.  Якими Ви бачите зміст і майбутнє гасла "До Європи разом з Росією"?

5.    Чи є євроатлантична інтеграція (вступ до НАТО) обов'язковим еле­ментом європейської інтеграції (вступ до ЄС)?

6.   Які, на Ваш погляд, євроатлантичні мотиви України? Чого в них більше: "почуття європейської ідентичності" чи "геополітичних домагань України"?

7.  Яким Вам уявляється український образ посттрансформаційної Європи?

Рекомендовані публікації

1. Деркач А. Европейский выбор Украины // Зеркало недели. — 2002. — 27 апр.-11 мая. —

С. 4.

2.      Бистрицъкий Є. Для входження України в Європу потрібні реальні зміни всередині самої країни // День. — 1999. — 10 грудня. — С. 18.

3.      Афонін Е. А., Мартинов А. Ю. Об'єднана Європа: соціокультурні кордони // Методо­логія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірка наукових праць учасників 7-ї Міжнародній науково-методичній конференції "Харківські соціологічні читання 2001". — Х., 2001. — С. 332-337.

4.       Коваленко А. Украина: тупик в конце евротоннеля.// Зеркало недели. — 2002. — 5-18 ян­варя. — С. 5.

5.       Сценарій для України [інтерв'ю з відомим політологом Збігнєвом Бжезинським, ко­ментарі та оцінки українських експертів] // День. — 2001. — 24 лютого. — С. 4.

6.       Шпек Р. О проблемах зрения и ориентировки на местности // Зеркало недели. — 2002. — 26 января - 1 февраля. — С. 1, 5.

7.       Послання Президента України до Верховної Ради України. Європейський вибір: Кон­цептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки. — К., 2002. — 74 с.

Дискусія

1. Чи могли б Ви назвати найпомітніші кроки, труднощі та перспективи України на шляху до європейської інтеграції?

Першим кроком України стала, на жаль, декларація європейського ви­бору: Олександр Пелін, Ужгород [15.05.02]

Той, хто в змозі зробити крок, — робить його. Той, хто не може або не хоче його робити, — декларує намір. Той, хто не тільки не може зробити крок, але й де­кларувати його, — приречений на розмірковування про нього. Це так само справед­ливо, як триєдність Бога-батька, Бога-сина і Святого Духу. Доля сина всім добре відома. Доля України теж проглядається досить добре. Чи здатні ми змінити цю долю? Так я сформулював би головне питання цього форуму. Що для цього необ­хідно? Змінити звичну для нас іпостась вічно других балакунів.

Інтеграція — процес, що відбувається між рівними. Нерівний шлюб не дає інтеграції, а тільки принизливу адаптацію. Для умовного вирівнювання з цивілізо­ваною Європою, на думку Т. Шаніна, ми повинні перебороти культурний опір, який постійно чинимо атлантичній цивілізації і науці. Як кельти, які руйнували римські дороги, ми охороняємо себе за допомогою останньої барикади — нашої культури — від неминучої поразки з боку західних технологій. Чи здатні ми, як японці, на освоєння більш точних технологій? Чи не заважає цьому наша слов'янська душа? Чи здатні ми усвідомити свої інтереси?

Найскладніший і найважливіший крок у бік західної цивілізації — навчитися відрізняти примхи від потреб. Якщо це удасться зробити нашій еліті, то значить, у нас є шанс навчитися підкоряти свої потреби корпоративним інтересам, бачити процеси, що відбуваються навколо нас, і добірно маневрувати навколо непохитних цінностей, не руйнуючи їх. Поки цього немає, замість інтеграції ми маємо деклара­цію про інтеграцію, за яку якщо й не розпинають, то дуже карають.

А. Деркач правий, євразійці діють, і Україна в їхньому союзі з другої позиції найближчим часом може сповзти на третю-четверту. Сучасна Європа будує не звич­ний європейський дім, а європейську фортецю. У старому європейському домі сло­в'яни щонайменше виконували роль зовнішніх антів (пілястрів). Яку роль відво­дять східним слов'янам у новій європейській фортеці сучасні європейські архітекто­ри? З. Бжезинський не рахується. Україна як чорна фігура на великій шахівниці — це знущання. То яка роль відводиться Україні в європейському сценарії? Сподіваюся, що зрозуміла відповідь на це питання стане початком дискусії.

Re: Едуард Афонін, Київ [20.05.02]

Думаю, Олександре, Ви погодитеся, що про роль України в європейському сценарії можуть розповісти тільки європейці. Однак Україна як територіально європейська (у певному сенсі центральноєвропейська) держава об'єктивно перебу­ває в зоні політичних інтересів європейського співтовариства, що усвідомлює у своїй більшості неминучість трансформації європейських інститутів, у тому числі "розширення ЄС на Схід". Україна, потрапляючи в зону цих інтересів, вправі або приймати, або не приймати запропоновані перспективи. У будь-якому разі ці рішен­ня в європейському співтоваристві, що спирається на жорстко реалістичну політи­ку, будуть оцінюватися лише з позицій послідовності і реалізму. А ось тут, на мій погляд, і є той камінь спотикання, що не дає рушити Україні і ЄС назустріч один одному. З одного боку, Україна прийняла в 1996 р. в цілому сучасну (європейську) Конституцію, дві третини статей якої орієнтовані на захист прав людини. Хоч і по­вільно, але вона просувається в напрямку створення сучасної бюджетної системи, фінансових та інших соціальних інститутів, зміцнення основ місцевого самовряду­вання, реформування виборчої системи і т. д. З другого боку, сучасна політична елі­та України, будучи під владою соціокультурної специфіки країни і триваючої за- гальносистемної кризи, все ще "борсається" у звично "бінарному" світоглядному діапазоні, не знаходячи справжнього змісту і духу формули поведінки, яка відбива­ла б справжню суть європейської (не відкидаючи національний інтерес) системи внутрішньонаціональних і міжнародних відносин.

Ситуація, що складається на сьогодні в Україні, рівносильна прийняттю ново­го уложення (закону), дотримуючись букви якого політична еліта готова задля вузь- кокорисливої доцільності аж до протилежності змінити сутність і дух цього уло- ження. Це нагадує ситуацію, коли новим засобом (телевізором, комп'ютером і т. п.) за звичкою "забивають цвяхи". Я вважаю, що це один із провідних критеріїв, за яким європейці, власне, і роблять оцінку готовності країн до участі в справах Євро­пейського дому. Звичайно, при цьому важливі і реальні досягнення в галузі інститу- ціональних змін країн, що трансформуються і потребують значних матеріаль­них і часових витрат. Не думаю, що Україна в цьому контексті поступається краї­нам — реальним кандидатам на вступ до ЄС.

Re: Re: О. Пелін [27.05.02]

Звичайно, погоджуюся: про роль України в європейському сценарії можуть розповісти тільки європейські режисери. Вони — домінуюча основа, тому що ми біль­ше зацікавлені у скороченні дистанцій, ніж вони. Мрії нашої еліти можуть узагалі не братися до уваги європейськими режисерами тільки з тієї причини, що вони мрії. Перейти на рівень двостороннього діалогу можна тільки під час обговорення реаль­них потреб конкретних європейських країн і України. Мрії від потреб відділяються побоюваннями. Чого побоюються європейські сценаристи, а чого — наша еліта?

Україна і Європа: Сергій Євстратов, Санкт-Петербург [24.05.02]

Олександре! Радий поновленню діалогів. Тема цікава і Ви, як завжди, гостро порушуєте питання. У чому суть проблеми? Україна — природна і дуже чимала час­тина Європи. Немає Європи без України. Очевидно, йдеться все-таки про вибудову­вання відносин Росія, Україна — Західна Європа. У полі традиційної диференціації.

Навіщо ми потрібні Західній Європі? Як джерело сировини, євроазіатський буфер, а також "пугало". Що нас цікавить у Європі? Екзотика сервісу і технологій.

У 1902 р. також існували ідеї Сполучених Штатів Європи, Ліга Націй, родичі Віллі і Нікі мило листувалися, усі їздили на води в Баден-Баден, а потім сталися дві найстрашніші війни і купа революцій, під час яких більше всього дісталося Росії й Україні. У Західній Європі дійсно є культ подвійних стандартів, а це дуже небез­печно для нас. Європу не треба копіювати, треба об'єднуватися всім країнам СНД у новий союз і дружити з Європою "родинами".

Re: О. Пелін [27.05.02]

Сергію, я думаю, що така постановка проблеми: 1) занадто абстрактна; 2) резуль­тат нашого домислення за європейців. Якщо ми виходимо з постулату, що Україна — природна і чимала частина Європи, то проблеми взагалі ніякої немає. Те, що немає Європи без України, — ілюзія, у яку нам хотілося б вірити. Я не впевнений, що європейці дійсно так думають. Вибудовування відносин Росія, Україна — Західна Єв­ропа, справді справа серйозна, тому що вони не на жарт зачіпають інтереси (побою­вання) не тільки європейців, але і США.

Навіщо ми потрібні Західній Європі? — це питання до європейців. Проте, швидше за все, як євроазіатський буфер. Тільки б не як рів з водою перед євро­пейською фортецею. На роль "пугала" ми просто не тягнемо.

Що нам цікаво у Європі? Кому що. Однак у цілому — більш високий рівень комфорту. Ми не задумуємося над тим, якою ціною оплачується цей комфорт, що таке діяльність на основі західного аскетизму. Наскільки споглядальний українець, що живе на родючих чорноземах, здатний бути по-західному аскетичним?

У Західній Європі можуть існувати подвійні стандарти стосовно таких парт­нерів, як Україна чи країни Північної Африки. До речі, мої французькі друзі кілька днів намагалися почути це від мене, але так нічого і не почувши, схоже не бачать особливої різниці між нащадками білих антів і північноафриканських караантів (чорних антів). Але культу подвійних стандартів стосовно гідних партнерів у євро­пейців точно немає. Копіювати не варто не тільки Європу, але й сусіда по дачній ділянці. Жити своїм розумом і чужими почуттями, але не навпаки.

З приводу дружби родинами — це особлива тема, особливий тип політики. Поки зрозуміло тільки одне: "Нашої родини європейці дуже побоюються". Чи можна це взагалі назвати дружбою?

Re: Олена Рябоконь, Херсон, Атлантична Рада України (АРУ) [13.06.02]

Шановний Олександре! Мені здається, що Ваша ідея "об'єднання СНД" нежиттєздатна. Один раз уже спробували. Користуючись Вашою метафорою, і сце­нарій пишемо вкрай погано, і грати не вміємо. Кожен хоче роль першого плану. Як така різношерста трупа буде дружити з Європою? Це будуть Лебідь, Рак і Щука. У товаришів згоди немає, і не передбачається. В України набагато більше шансів інтегруватися самостійно. Згодні?

Re: Re: Година Варвара, АРУ, ХДТУ [14.06.02]

Я цілком з Вами згодна, Олено. Тим більше, що в Європі вже дізналися про Україну, хоча й не зовсім так, як було б варто. Тепер варто показати інший бік монети, і спробувати подружитися у відповідь. А то хто запрошуватиме країну в престижний клуб, якщо вона того не хоче? Інтегруватися самостійно шансів більше — це точно. Адже це допоможе нам більш повно проявити свій потенціал і розкрити свої можливості.

Милим жінкам, Олені і Варварі: О. Пелін [17.06.02]

Один з українських політиків, не пам'ятаю хто саме, дуже точно висловився: "Схід мислить простором, а Захід — часом". Відповідно до цієї формули усі мірку­вання на зразок: "у Європу з Росією чи без неї", "Україна з Кучмою чи без нього" — знаходяться у лоні глибоко східного мислення. Ця парадигма близька жіночій поло­вині людства і, на жаль, більшій частині політиків Східної Європи. Західний тип мислення виходить із зовсім іншої парадигми. Типове міркування в рамках цієї динамічної парадигми, наприклад, можна знайти в Еміля Дюркгейма.

Частота й інтенсивність контактів — індикатор для оцінок західницького типу. Я, опинившись у самому центрі Європи, відчуваю це не тільки за допомогою соціологічного інструментарію, а навіть шкірою. Згідно з етнологічним досліджен­ням у Закарпатті стало ясно, що за рівнем динаміки українці і росіяни майже в два рази поступаються німцям. Трохи менша різниця з угорцями, словаками і румунами. Думаю, що з фізики ви пам'ятаєте, що таке інтерференція і дифракція хвиль різної частоти. Отож продукт такого "накладення" хвиль різної частоти присутній у нас, у Закарпатті — русини. Динаміка русинів у 12 разів нижче німецької і в 5 ра­зів — загальноукраїнської. Так що не Лебідь, Рак і Щука, а стагнація може стати результатом інтеграції, що сприймається по-східному. Думаю, спробувати по- східному — мало. Треба спробувати зрозуміти те, що спробували по-західному.

Проблема в чому...: Ігор Бабюк [27.05.2002]

Дозвольте долучитися до дискусії. На мою думку, головною проблемою, пере­шкодою для просування України шляхом європейської інтеграції є відсутність чіткої зовнішньополітичної позиції. Я згідний з тим, що сьогодні через певні внут­рішньополітичні причини Україна дотримується так званого багатовекторного ха­рактеру у зовнішній політиці. Я нічого страшного в цьому не бачу. Проблема в іншому — жоден з цих так званих векторів не є постійним. То з'являється заява, що Україна йде до Європейського Союзу спільно із "старшим братом", то повідомлен­ня про утворення подібного Східноєвропейського союзу, то говорять про рівноп­равну співпрацю на основі двосторонніх договорів і не більше... Тобто на сьогодні можна говорити про наміри, які ще, на жаль, не сформовані в якусь чітку зовнішнь­ополітичну концепцію. Це обумовлено територією, історією українського народу та дуже багатьма іншими факторами.

Re: Едуард Тихансъкий, Херсон, АРУ [10.06.02]

На мою думку, основний чинник інтеграції до Європи не економічний і не по­літичний, а соціальний. Насамперед суспільство повинно бути готове до при­єднання, і насамперед активне в соціальному плані суспільство. Адже без готов­ності народу Україна і її народ не зможуть розвиватися в новому суспільстві з ін­шими "правилами гри". Я вважаю, що необхідно для початку визначити психологічний настрій українського суспільства, а вже потім, залежно від цього настрою, визначати зовнішню політику і курс реформ у різних сферах життя су­спільства й держави.

Проблема, позиція й інтерес з точки зору медіатора: О. Пелін [04.06.02]

Ігоре, з точки зору медіатора наявність позиції не означає обов'язкового її по­єднання з інтересом. Якщо дві різні позиції поєднуються з одним загальним інтере­сом, то це непорозуміння легко лікується спеціальною технологією. Якщо на різних інтересах існує дві позиції, це — ознака справжньої суверенності. Проблема виникає тоді, коли суб'єкти займають спільну позицію, маючи різні інтереси, — нонсенс або результат умілої маніпуляції. Мені здається, що Україна зараз у цьому третьому стані.

Re: Ігор Бабюк [07.06.02]

Олександре, мені здається, що проблема в тому й полягає: Україна має свій інтерес, але її позиція у зовнішній політиці зовсім не відповідає цьому інтересу. Тобто так звана "багатовекторна політика" — це інтерес більших держав, які мають значний вплив на українську зовнішньополітичну діяльність.

Re: Re: О. Пелін [12.06.02]

Ігоре, я готовий погодитися з тим, що Україна має свій особливий інтерес, але її позиція в зовнішньому світі не відповідає цьому інтересу, що невизначена "багатовекторна" зовнішня політика більше вигідна не Україні, а іншим країнам. Але з цього випливає тільки один логічний висновок: Україна надто слабка для са­мостійної зовнішньої політики. Що Ви думаєте з цього приводу?

Re: Re: Re: Ігор Бабюк [12.06.02]

Олександре, я згідний з тим, що Україна є ще надто слабкою державою у зовнішній політиці. Але найбільш прикро, що керівництво України не робить жодного кроку, щоб змінити цю ситуацію. Україна завжди пливе в чиємусь фарва­тері. Вся зовнішня політика виробляється під чиїмось пильним оком. Так не по­винно бути.

Чи необхідна інтеграція України до Європейського Союзу? Павло Крупіца, Херсон, АРУ [28.05.02]

Це дуже важливе питання для жителів України. Тому що вже настав час для визначення майбутнього нашої з Вами рідної держави. Йти нам шляхом розвитку країн Європейського Союзу (ЄС) чи шляхом "братських" держав, які нещодавно отримали незалежність? Я вважаю, що нам необхідна інтеграція в ЄС.

Хтось спитає: а що вона дає, ця інтеграція? Моя відповідь буде така: по-перше, ми матимемо законодавство світового стандарту, чого нам гостро бракує нині; по-друге, економічний рівень населення зросте за рахунок можливості створення підприємств усіх рівнів бізнесу як з українськими, так і з іноземними інвестиціями; по-третє, з'явиться можливість більш плідної співпраці з іноземними підприєм­ствами, що сприятиме підвищенню кваліфікації наших фахівців. І таких переваг можна навести ще багато.

Погоджуюся, що є і недоліки. Один з них — інерція мислення наших грома­дян та небажання діяти самостійно. На жаль, деякі люди звикли жити за "правила­ми" держави, якої вже немає. А для перенавчання треба "зламати" себе і почати са­мостійно мислити та приймати відповідальні рішення. Також необхідно мати вели­ке бажання та витримку, щоб досягти бажаної мети. Це основні недоліки, які ми, громадяни України, повинні подолати, щоб мати кращу долю як для себе, так і для своєї країни.

Re: Володимир Коробов, Херсон, АРУ [03.06.02]

Ми просто приречені на інтеграцію до Європи, Європа теж зацікавлена в цьо­му, проблема лише в тому, як це реалізувати без великих проблем і катаклізмів.

Re: Re: Олена Рябоконъ [13.06.02]

Інтеграція Україні не тільки необхідна і вигідна, вона ще й історично обумов­лена. Інакше Україна потрапить під черговий переділ зон впливу "супердержав" Росії і США. Він уже почався. Після подій 11 вересня.

Головний конфлікт європейського вибору — внутрішній: Володимир Ко­робов [28.05.02]

Головна проблема європейського вибору України — це не проблема геополі- тичної боротьби третіх країн за Україну, хоча й ця боротьба — важливий фактор інтеграції до Європи. Головний контекст європейської інтеграції — внутрішній. Питання полягає в тому, чи буде Україна нормальною європейською країною, за­снованою на глобалістських цінностях, чи вона стане новим "Українським Таліба- ном", заснованим на традиції, антиглобалізмі й націоналізмі.

У багатьох українців є ілюзія, що націоналізм і глобалізм сумісні, що можна бути європейською країною і не визнавати європейських законів, не сприймати євроатлантичних цінностей глобального суспільства. Націоналістична європейська Україна — це такий самий абсурд, як Франція на чолі з Ле Пеном. Тому головний крок на шляху інтеграції до Європи — це крок у бік відмови від войовничого націо­налізму і традиції на користь глобалізму, від національного проекту — на користь глобального проекту. Цей крок неминучий, і питання тільки в тому, коли він відбу­деться. Таким чином, необхідно демократизувати внутрішньополітичне життя, щоб стати частиною Європи.

Головні перешкоди інтеграції — українська бідність та економічна криза, пов­на підпорядкованість поточної політики проблемі "виживання". Про принциповість і про стратегічні інтереси в зовнішній політиці часто доводиться забувати.

Хотів би також заперечити Олександрові з приводу рівності в інтеграції. Бути рівним у процесі інтеграції не обов'язково, а для нас це й неможливо. Побудувати спочатку Європу в окремо взятій Україні, а потім "на рівних" інтегруватися — це утопія. Європа складається з різних за калібром і специфікою країн. Ніякої рівності в природі немає, а європейська інтеграція — це природа, а не партзбори. Слов'ян­ську душу доведеться зберегти, іншого виходу немає, а от культурний опір (у чому ви його бачите, до речі?) треба припинити негайно. Опиратися атлантичній цивілі­зації безглуздо. Звичайно, у Європі ми бачимо не лише комфорт, а й силу, що допо­може нашому суспільству перебороти консерватизм всередині нашої країни. Слабке громадянське суспільство не може зробити цю роботу саме, потрібна гуманітарна допомога ззовні. Така допомога можлива зараз тільки з боку Заходу. Отже, Захід нам допоможе!

Re: О. Пелін [04.06.02]

Володимире! Ви маєте рацію на рахунок абстрактної рівності. Я сказав це ско­ромовкою і не уточнив. Але це така сама абстракція та антропоморфізм, як "євро­пейський вибір України", "інтеграція України до Європи". Насправді мова йде про інтеграл абстрактної множини "Україна" і ще більш абстрактної множини "Європа", і навіть не про їх ізоморфність. Мова йде про деякі загальні поля діяльності у взаємодії конкретних країн.

Щоб не бути абстрактним і неосвіченим, на думку самого Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, буду говорити про взаємодію України і Словаччини. Щойно по­вернувся з конференції на берегах Ширяви. Загальних полів у відносинах між на­шими двома країнами небагато: водний басейн, екологія, прикордонний режим, транспортні коридори, діаспори, торгівля. Рівність чи нерівність виявляється не у від­носинах між Україною і Словаччиною взагалі, а тільки в полях реальної взаємодії. У торгівлі Словаччина має з Україною великий дефіцит (набагато більше імпортує, ніж експортує), тобто залежна. Адаптація, але не інтеграція, на цьому полі набуває вигляду ідіоадаптації, тобто пристосування, шляхом втрати зайвих органів. Товаро­обіг скорочується. У відносинах між діаспорами скоріше лідирує Словаччина. Ук­раїнці в Словаччині живуть краще, ніж словаки в Україні. Замість інтеграції маємо ідіоадаптацію у формі еміграції.

Ось так за розмовами про інтеграцію займаємося адаптацією і будуємо новий "Український Талібан", про який Ви пишете. Саме це я мав на увазі, коли говорив про рівність країн, що інтегруються. Я згодний із Вашою точкою зору про націо­налізм. Це остання барикада, що будується біля самого порогу нашого дому. Вона рятує на мить, а потім назавжди залишає нас в ізоляції від динамічного світу.

Динамічний світ і глобалізм — різні речі. Я сподіваюся, що Ви не ототожнює­те глобалізм із глобальними можливостями інформації й Інтернету. А глобальна економіка — нонсенс. За точним визначенням Вебера: "Економіка — здатність дія­ти в умовах обмежених ресурсів." Глобальна економіка — смерть економіки і па­нування розподільчих відносин. Чи не хочете Ви лікувати націоналізм за допомо­гою розподілу? Так він тільки на це й сподівається. Європейський вибір України — вибір динаміки і заперечення статики.

Націоналістична Україна — глибоко спляча, статична Україна. Я живу в Захід­ній Україні і можу це стверджувати. Вам на Півдні і Сході він здається войовничим, росіяни бачать його обов'язково у формі бандерівця. Ні, це набагато складніше. Це спосіб захисту за допомогою милих серцю снів. Один з таких снів — В. Ющен­ко. Здатна українська еліта розбудити країну сплячих ангелів? Розбудити заради європейського вибору. Можливо, але тільки не за допомогою НАТО.

Потрібно поєднати патріотизм і цивілізаційну солідарність із Заходом. Ук­раїнський патріотизм в жодному разі не суперечить європейським цінностям: Олександр, Київ [31.05.02]

Український націоналізм має захисну, а не агресивну природу. Наші націона­лісти — абсолютно безпечні, вони заспокояться, як тільки будуть припинені несправедливості проти української культури. Українські націоналісти мають куль­турне, а не расове чи ксенофобське поняття націоналізму, а це вже саме про себе говорить. У разі відновлення історичної справедливості щодо мови і культури, їхній націоналізм неминуче переродиться у патріотизм, властивий будь-якій здоро­вій нації. Хочу сказати, що європейська солідарність і патріотизм складаються з ло­кальних патріотизмів, і було б безглуздо їх заперечувати. Локальні патріотизми лише підсилюють європейську солідарність, додають різноманітності і стійкості євроатлантичній ідентичності.

Re: Володимир Коробов [03.06.02]

Є два рівні дискусії: науковий та ідеологічний. З наукової точки зору, україн­ський націоналізм нічим не відрізняється від французького, російського чи єврей­ського. З ідеологічної аргумент звучить так: "Хай живе український націоналізм — найгуманніший і найпухнастіший націоналізм у світі!". Твердження про якийсь особ­ливий характер "рідного націоналізму" не витримують ніякої критики. Як у Європі ставляться до націоналізму — добре показали недавні вибори у Франції, а трохи раніше — в Австрії. Об'єднана Європа і націоналізм — несумісні речі.

Між іншим, місяць тому в по-європейськи вишуканому Люблінському універ­ситеті я познайомився з точкою зору на наш рідний націоналізм, зовсім протилеж­ною Вашій, і треба визнати, я захищав наших, як міг, бо мене теж виховали патріо­том. Але як поєднати націоналізм з відмовою від гривні і підпорядкуванню військо­вому командуванню в Брюсселі, спілкуванням англійською і заміною українського кіно американським? Чи це може викликати посилення локального патріотизму?

Інтеграція до Європи означає, що треба трохи поступитися суверенітетом, своїм націоналізмом і патріотизмом. Треба стати патріотом об'єднаної Європи. Зрозуміло, що треба прагнути до того, щоб зберегти українську культуру і мову, як до цього закликає ЮНЕСКО, наприклад. Європейський патріотизм не суперечить тому, щоб любити свій рідний край, не суперечить локальному патріотизму, але зверхність загальноєвропейських цінностей і законів над локальними — єдино можливий принцип існування об'єднаної Європи як цілісності.

Нового змісту набуває і локальний патріотизм — це патріотизм єврорегіонів. Наприклад, Чорноморський патріотизм — дуже гарно звучить! На жаль, рівень внутрішньої свободи і страх перед нашими "неагресивними новими більшовиками" багатьом заважає відверто обговорювати переваги традиціоналістського і лібераль­ного проектів, національного і глобального рухів. Можливо, ця тема — тільки для кількох львівських інтелектуалів, але тема ця надзвичайно актуальна і важлива. Було б непогано нам "підняти планку" свободи думки і слова, щоб легше було інтегруватися до вільної Європи.

Re: Олена Рябоконъ [13.06.02]

"Український націоналізм має захисну, а не агресивну природу". Чи так це, Олександре? Мені здається, що той націонал-шовінізм, яким переповнені Mass Media, нічого спільного з національною ідеєю не має. До того ж, у Євросоюзі жодна нація не скаржиться на пригнічення національних інтересів. Взагалі, пригнітити їх можна лише так, як це робимо зараз ми самі (тут я погоджуюся з Володимиром): про­пагандою західного способу життя через телебачення та пресу, занедбанням власної культури, тим, що ми доручили виховання молоді масовій культурі. Націоналізм — це почуття відповідальності за свою країну, а не погорда перед іншими країнами.

Східно-центрально-європейський націоналізм - носій антидемократичної традиції: Володимир Коробов, [15.06.02]

Наша специфіка як центральноєвропейської держави полягає в особливостях нашої національної ідеї і націоналістичної ідеології, що відіграють важливу роль у нашому суспільстві. Якщо національна ідея в Західній Європі у свій час допомог­ла прогресу, то в Центрально-Східній Європі, з її важкою долею, вона міцно пов'я­зана з антидемократичною традицією — така думка багатьох фахівців і експертів.

Причини цього, складні й різноманітні, частіше вказують на бюрократичну модель державності (Україна — чудовий приклад!), відсутність традицій цивільного суспіль­ства тощо. Настрої, породжувані націоналістичною ідеологією, — націоналістичний пафос, ксенофобія, несприйняття ліберального капіталізму, плюралістичної демо­кратії, — усе це перешкоджає інтеграції України до Європи, це потрібно перебороти.

Труднощі інтеграції до Європи: Олександр Найдьонов, Херсон, АРУ [30.05.02]

Найбільша наша проблема полягає в тому, щоб всі громадяни України сприй­няли приватну власність як нормальне і необхідне явище особистого і суспільного життя. Іншими словами, з огляду на результати голосування на парламентських ви­борах, де кількість представників більшовицького світобачення не може не жахати своєю кількістю, нам потрібно провести дебільшовизацію свідомості досить значної кількості наших співвітчизників. Європейська еліта справилася зі своїм головним завданням: переконала своїх громадян, що збагачуватися можна не шляхом розбою, грабунку чи шахрайства, а законним шляхом. Запорукою є приватна власність, яка за­конодавчо закріплена за людиною та її нащадками, яку не відбере ні сільський на­чальник, ні партія чи держава. У цьому ми різнимося з іншими європейськими наро­дами. І для того щоб ми інтегрувалися економічно до європейської спільноти, спочат­ку нам треба інтегруватися туди філософськи, тобто своїм менталітетом.

Re: Ігор Бабюк [31.05.02]

Олександре, з Вами важко не погодитися, але виникає одне запитання: яким чином подолати цю перешкоду, яким чином відбуватиметься трансформація украї­нського менталітету? Чи зможе раб власними силами побудувати вільну державу, чи потрібно буде Мойсейових сорок років?

Re: Re: О. Пелін [31.05.02]

Ігоре, я щойно повернувся зі Словаччини з міжнародної конференції Ради Європи з питань прикордонної інтеграції України і Словаччини. Зустріч була на висо­кому рівні державних секретарів, послів, високопоставлених чиновників прикордон­них областей України і Словаччини. Головне враження — повна відсутність культури мислення. Мене охопив гіркий жаль щодо наших перспектив. Ніхто з адміністраторів не зміг навіть наблизитися до постановки проблеми прикордонної інтеграції.

Один з чиновників показав мені свою доповідь за кілька хвилин до виступу, і вона вигідно відрізнялася від інших тим, що більш-менш чітко описувала стан пи­тання. Адже це елементарно: учора торгове сальдо було X, сьогодні — Y, а завтра може бути Z. Чому, добродії аналітики, це відбувається в українсько-словацьких відносинах, а не в українсько-угорських? Це до смішного просто. Сумно було чути звіти про те, як всі ми намагаємося працювати над питаннями інтеграції. Уся роз­мова була на рівні очевидних речей. Нас поєднує загальний митний режим, загаль­ний водний басейн і загальна екологія. На те, що існує велика кількість неочевид­них взаємодій, доступних виміру тільки спеціальними аналітичними методами, — табу. Переговори на рівні очевидного зручні для чиновників. їхній світ бідний, але затишний. Ускладнювати собі життя наукою ніхто не хоче. Це і є культурне стримування нашого зближення з цивілізацією (точними технологіями і наукою). Нас влаштовує "сокирна робота", дуже приблизний розрахунок, "авось".

Як трансформувати такий наш менталітет у європейський? Шлях один — спрямоване формування потреб. Як це робити? Бажання бути європейцем допов­нювати побоюваннями не стати ним. Мойсей користувався екстенсивними метода­ми перевиховання. Я вже сорок років без Мойсея броджу пустелею нерозуміння. Своїм студентам я заощаджую час, свої 40 років мандрівок спресовую у 2-3 се­местри. Так що за наявності достатнього числа "пустельників" сорок років може і не знадобитися. Безумовно, раби не можуть будувати державність (тим більше вільну). Раби і споглядальники — різні речі. Східні споглядальники завжди будували могутні держави. Тут немає великого секрету і купа можливостей. Але це занадто велика тема для такого формату, як форум. Шукаймо нові формати.

Re: Re: Re: Володимир Коробов [03.06.02]

Олександре, дуже цікаві враження! Але я хотів би ось що сказати: чиновники завжди відстають. За нашими посткомуністичними чиновниками не можна судити про динаміку змін у масовій свідомості, у менталітеті. Усе-таки треба визнати, що відбуваються великі зміни у свідомості наших співгромадян, за останні 10 років відбулися дуже значні зміни! Це стосується і рівня свободи, і ставлення до приват­ної власності та підприємництва, ставлення до НАТО і Європи. Наш форум і наша дискусія — прекрасний символ цих змін. Не все так погано, дебільшовизація свідо­мості відбувається, хоча і не так швидко, як комусь хотілося б. Та й учасники нашої дискусії, ми самі, теж пройшли за цей час великий шлях трансформації свідомості, зміни філософії. Іноді історично еліта випереджає свій народ, але, як показує ситуа­ція, буває й навпаки, — коли ментальність еліти знаходиться на більш низькому рівні, ніж ментальність народу, коли еліта починає гальмувати рух.

Труднощі інтеграції до Європи у нашій ментальності: О. Пелін [12.06.02]

Володю! Хотів би відзначити, що справа не лише в чиновниках. їм давали ос­віту такі, як ми з Вами викладачі-соціологи. У нас у культурі відсутня предметність розмови. Для того щоб описати стан будь-якого питання, необхідно принаймні вка­зувати на місце і час. Не існує інтеграції взагалі, України взагалі. Про це ще, здає­ться, Кант говорив. У нас не люблять питання: де? коли? як? скільки? Зате люблять узагальнювати без будь-яких підстав: завжди, ніколи, всі, ніхто. Балаканина, що лоскоче нерви. Логіку треба вбивати в голову ще у школах. А якщо у школах і вузах викладають погану риторику, то і в політиці повний хаос.

НАТО важливе для України уже самим існуванням на кордонах нашої країни: Олександр, Київ [ 31.05.02]

Особливо важливим для України є вступ до НАТО наших західних сусідів, тому що в такий спосіб створюється протяжний кордон з Альянсом, через який гра­нично спрощується здійснення різноманітних форм співробітництва між сторона­ми, у тому числі й у сфері безпеки. У разі загрози своїй безпеці Україна одержує надійний "тил" у вигляді могутньої організації. Водночас розширення НАТО здатне послабити геополітичний тиск з боку Росії на країни колишнього СРСР.

Іноді в політичних і наукових колах звучить думка, що поширення НАТО на країни Східної Європи Росія намагається компенсувати посиленням власної присут­ності в окремих регіонах СНД, зокрема в Україні. Однак ця теза легко дезавуюється. Адже наближення кордонів Північноатлантичного альянсу до Росії та її життєво важливих центрів зробить для Москви більш проблематичними і ризикованими можливості тиску на інших напрямах. Також надзвичайно важливо, що поширення гарантій НАТО на ці країни зменшить зону "вакууму безпеки", вкрай загрозливу потенційними катаклізмами. До того ж можна стверджувати, що ідеологічний вплив євроатлантичної інтеграції країн Східної Європи може стати не менш важли­вим, ніж матеріальний. Інтеграція країн Східної Європи з такою могутньою орган­ізацією буде сприяти тому, що Росія повинна буде розвиватися більш синхронно з іншою частиною континенту. Адже нарешті після антизахідної політики Росії часів "пізнього Єльцина" та "раннього Путіна" Росія й НАТО остаточно прийшли до угоди створити новий орган політичного співробітництва — так звану "двадцятку", де Росія матиме право голосу на рівні з 19 країнами — учасницями альянсу в таких питаннях, як боротьба з тероризмом, контроль за озброєннями і допомога в надзви­чайних ситуаціях, однак не в питанні колективної безпеки.

Наближення політичної Європи (НАТО, ЄС) до кордонів Росії може мати ще й інший наслідок — зростання в самій Росії популярності західних моделей розвит­ку і відповідного способу життя. Те, що Росія нарешті усвідомить свою "не першу" роль у Європі (що болісно, але все-таки стає зрозуміліше нинішній політичній еліті Росії), завдасть непоправної шкоди політичній міфологемі, яка лякає сусідів Росії, про можливість силового "прорубування" у Європу.

Re: Володимир Коробов, [03.06.02]

Для України дуже важливо, щоб рух у НАТО й інтеграція до Європи відбува­лися синхронно зі зближенням Росії з НАТО і Європою, це важливо з зовнішньо­політичної, і з геополітичної, і з внутрішньополітичної точок зору. Такий підхід найбільшою мірою відповідає інтересам національної безпеки України. Поки така синхронізація спостерігається, і це добре, це вигідно всім. Зовсім недавно це сприймалося як політична фантастика, але реальність перевершила найсміливіші припущення! Ми прагнемо до Європи насамперед у своїх власних інтересах, а не для того, щоб зробити Росію кращою і безпечнішою, хоча звичайно, і про Росію не тре­ба забувати.

Ніякої антизахідної політики Єльцина і Путіна реально ніколи не було, це цілком прозахідні політики (якщо, звичайно, не плутати Дж. Буша з Гусинським чи майором Мельниченком). Мені також здається, що ні Росія, ні Україна ніколи не помилялися на рахунок "своєї не першої ролі у Європі", скоріше навпаки, у нас давній комплекс меншовартості щодо Європи, незважаючи на радянські ракети і ве­ликі воєнні перемоги й походи. Не думаю, що поняття сили, у тому числі військової сили, відходить у минуле, ймовірно, у Європі можливі військові зіткнення і в май­бутньому, у тому числі — між членами НАТО, але в даний час військової загрози Україні або Європі від Росії чи Румунії немає, і в найближчому майбутньому, напев­но, не буде. Хоча за певних обставин, можливо, нова всеєвропейська війна може відбутися.

Труднощі інтеграції: Олена Рябоконь, [03.06.02]

На мою думку, найскладнішими в питанні інтеграції є психологічний і зако­нодавчий аспекти. Що стосується законодавчої бази, то в основному чомусь обго­ворюється тільки приведення у відповідність із міжнародними нормами питань кримінального кодексу і митного права, абсолютно нівелюються питання захисту прав людини. Не можна стверджувати, що в Україні немає такої практики, але вона існує скоріше номінативно, на відміну від країн з розвинутою демократією. Далі — психологічний аспект, саме психологічний. І справа навіть не в ментальності ук­раїнців або їх новонаціональній свідомості, а в незвичці до свободи. Знову-таки, практика захисту прав людини, точніше, її відсутність. Спочатку населення даної країни потрібно виховати в дусі свободи, а населення Європи — у дусі довіри (відразу — питання візового в'їзду, паспортного режиму і т. д.). Тобто має виникну­ти довіра, відмова від образу ворога.

Re: Володимир Коробов, [03.06.02]

Так, Олено, ви тисячу разів праві: якщо вивчити реальні розповіді наших співгромадян про їхнє особисте "відкриття Європи", ці розповіді повні таких відкриттів, яких у нашій дискусії не прочитаєш, не почуєш. "Особистий шлях у Європу" багатьох і багатьох українців — це шлях принижень, втрати гідності, розчарувань, втрати "проєвропейських" ілюзій, я вже не кажу про експорт "живого товару". Європа багатолика, різноманітна і ставиться до нас без фанатичної друже­любності, а часто насторожено. Космополітичний науковий світ усе-таки має пере­ваги. Мій особистий досвід спілкування з європейцями і моє відкриття Європи відбулося досить гладко і безхмарно, але я бачив, як в інших країнах принижують наших співгромадян.

Re: Едуард Тихансъкий [10.06.02]

Саме так. Цілком згоден з Вами, Олено. Я вважаю, що саме довіри бракує Європі для прийняття України. Свого часу вона (Європа) бачила в Україні суперни­ка, ядерну державу. Здається, цей стереотип так і залишився. Мені здається, Європа має не ставити жорсткі умови для України, а всіма силами допомагати їй. Адже ми живемо у цивілізованому світі, де всі повинні допомагати один одному і всіляко сприяти процесам інтеграції країн. Європа повинна прийняти Україну спочатку як "друга", а тільки потім — як стратегічного партнера.

Re: Re: Варвара Година [14.06.02]

Здається мені, Ви, Едуарде, трохи неправі. Європа перестала бачити суперни­ка в Україні ще років п'ять тому, коли наша економіка дрижала від інфляції. Допо­мога від Європи — справа, звичайно, потрібна і, схоже, європейці роблять слабкі спроби, щоб допомогти. Мені сподобалися Ваші слова, що у цивілізованому світі усі повинні допомагати один одному. Ви — реаліст чи запеклий оптиміст? Наш "цивілізований світ" нині гірший, ніж звіринець. Звірі й ті не знищують собі подібних просто так. Те, що зараз відбувається, деякі називають природним від­сівом. Чи не відсіють і Україну і як друга, і як стратегічного партнера?

Re: Варвара Година [14.06.02]

Довіра була необхідна завжди, але мені здається, що ми теж повинні постара­тися, щоб нам довіряли. Воля теж немаловажлива, особливо для українців. Мені здається, Олено, що Вам варто відправити своє повідомлення до уряду, а то вони в даний момент більше схвильовані пропозиціями Президента понизити зарплату депутатам, ніж людським аспектом.

Заперечень немає — інтегруватися треба! Сергій Євстратов [04.06.02]

Шановні колеги! Дійсно, на сайті йде дуже цікаве обговорення! Усі виступи — по суті справі. Однак усе-таки давайте ще раз повернемося до висхідного поси­лання: а про що все-таки розмова? Про те, що інтегруватися потрібно — це безпе­речно. Причому проблема стоїть однаково — і для Росії, і для України, і для інших республік. А хіба вже сьогодні умови для інтеграції недостатні? Цілком достатні. Люди їздять у Західну Європу (а вони до нас їздять не настільки охоче.), по­стачаємо туди газ, нафту, метал, інтелект (а вони нам — стегенця, ЕОМ тощо). Не дуже охоче вчать на Заході російську й українську мови і погано знають нашу культуру? Зате багато наших людей знають європейські мови, західну культуру. На кордонах стало простіше, з візами — легше. Що ще треба? Про що суперечка? Так, ні про що. А повинна бути ось про що: щоб інтеграція відбувалася, люди ма­ють переміщатися, їздити один до одного. Для цього потрібні дороги хороші, їх треба будувати. Потрібні також нормальні готелі, їх теж потрібно будувати. Ну хто поїде до кримських оздоровниць, якщо там тижнями немає холодної води (гаряча — це взагалі фантастика.)? І так далі, перелік нескінченний.

Легко побачити, що в основі інтеграційних процесів лежать цілком конкретні й прості речі — вміння і бажання працювати, створювати щось корисне і якісне, а по­тім обмінюватися результатами праці. От і вся інтеграція. Чи відбувається що- небудь у цьому напрямі насправді? Дещо відбувається, але не настільки, щоб можна було говорити про щось серйозне.

Питання про інтеграцію — це питання про відновлення творчого і продуктив­ного потенціалу всіх республік, а Росії й України — у першу чергу. Це природні лідери СНД, і нехай для експерименту відпрацювали б інтеграційні технології між собою. Союз Росії з Білоруссю — справа хороша, але без України він не дуже й цікавий. Навряд чи ознакою державності можна вважати лише наявність мит­ників на штучних "кордонах", різних гербів, гімнів і паспортів та іншої зовнішньої атрибутики. Основа сучасної державності — це все-таки наявність творчих і со­ціально нешкідливих технологій. Який дурень (європейський чи африканський, не має значення) буде "інтегруватися" із країнами, що, маючи найбагатші людські і природні ресурси, відбирають у пенсіонерів гроші з ощадкнижок, не можуть розв'я­зати питань водопостачання, відключають електроенергію в будинках, лікарнях, військових частинах по кілька годин на день, продають на кожному розі тонни горі­лки і т. д. (перелік дуже довгий.). І все це триватиме доти, доки суспільство не згадає, нарешті, свої резистентні інстинкти, а відбудеться це, якщо наші су­спільствознавці нарешті всерйоз почнуть вивчати реальні проблеми реального жит­тя реального населення. Розберуться в цьому і будуть вчити покоління вміти відрізняти правду від неправди, міф від реальності, відновлять у людей повагу до Батьківщини, її історії, її досягнень, відновлять віру у власні (не західні, амери­канські чи японські) сили, віру у власний рубль, гривню або "зайчик". Тоді й інтег­рація піде сама собою, і не треба буде про неї багато говорити.

Євроінтеграція і послання Президента: Володимир Головко, Дніпропет­ровськ, Центр політичного аналізу [05.06.02]

Послання "Європейський вибір" видається спробою (може, не зовсім вдалою) Президента, точніше фінансово-промислових груп, що стоять за ним, намацати довгострокову стратегію. Оскільки очевидно, що до 2011 р. вступ до ЄС не відбу­деться ні за яких умов, насамперед через економічну неспроможність України. Вод­ночас гармонізація і поглиблення економічних відносин з Росією дасть позитивний ефект уже невдовзі. Однак цей ефект буде відносно короткочасним, оскільки з кож­ним роком потреба в засобах для модернізації економіки в України (утім, як і в на­шої північно-східної сусідки) буде зростати, а в них Росія сама вже відчуває дефіцит. Таким чином, перефразуючи відоме гасло, основний пафос послання можна визна­чити як "Заробити кошти в Росії, щоб витратити їх на інтеграцію до Європи".

Якщо в цьому основний Пафос Послання: О. Пелін [05.06.02]

Етос, на мій погляд, буде мізерним, а Логос, відповідно, близьким до нуля. Щось тут не працює.

Re: Володимир Головко [06.06.02]

Пафос, Логос, Етос — головне, щоб була політична воля для реалізації обра­ного курсу.

Re: Re: О. Пелін [12.06.02]

Воля є — розуму не треба?

Re: Re: Едуард Афонін [12.06.02]

Воля, Володимире, — дійсно необхідний компонент будь-якого політичного рішення, але вона лише засіб реалізації мети, яка забезпечується "раціо". Ще Сене­ка говорив, що капітану (як і політику), що не знає мети свого плавання, марно роз­раховувати на попутний вітер. Що стосується України (що знаходиться — уточнив наш колега Олександр Пелін — в історично конкретному перехідному періоді роз­витку), то при всій спокусливості мати "тверду волю", усе-таки важливо мати ясне і реалістичне уявлення про ситуацію. Тим більше, що історія Німеччини (та й не тіль­ки Німеччини) досить переконливо довела неспроможність силової політики.

На жаль, сьогодні ситуація підтверджує тезу: "Історія вчить, що вона нічому не вчить!". І цьому теж є пояснення. Країни пострадянського ареалу (у тому числі й Україна), що "доганяють" у своєму розвитку країни Західної Європи, не можуть обійти пункти, що лежать на маршруті історичного розвитку. До того ж перехідний період, як мені здається, не слід розуміти як абсолютний хаос. Усе-таки він має певні закономірності. До них я відніс би наявність двох фаз переходу, що здійсню­ються в цілому на тлі зворотно-поступального руху (флуктуацій). Причому друга фаза утворює у цілому повернення суспільства до старих тенденцій розвитку, на яких, власне, і проростає авторитаризм як інтернаціональне соціальне явище. В Ук­раїні ця фаза спостерігається з 1997-98 рр. У революційній радянській історії цю фазу утворювала політика НЕПу. На тлі зворотно-поступальних тенденцій час від часу і виникає, як мені здається, у західної політики відчуття "надриву" у стратегіч­ному діалозі "Схід — Захід". З'являються, зокрема, сумніви з приводу послідов­ності курсу України на євроінтеграцію, що й стало, напевно, підставою до підтверд­ження цього курсу на найвищому державному рівні.

Повертаючись до теми, зауважу, що головна небезпека, породжувана абсо­лютизацією політичної волі в перехідний період розвитку країн, — це небезпека військового (силового, вольового) вирішення природних завдань (перерозподілу ресурсів), які щоразу виникають у періоди перебудови суспільного організму.

Сьогоднішній рівень такої загрози співвимірний з масштабом процесів, що відбува­ються в контексті трансформації, яка охоплює все більшу частину країн і народона­селення планети. Ось чому, на мій погляд, не так вже й безхмарно виглядає запро­понована світу військова політика боротьби з антитероризмом.

Тим більше, що ще не всі шанси несилового рішення проблем вичерпані: О.Пелін [17.06.02]

До вищесказаного хотів би додати один приклад. Нині замість соціологічних досліджень, нам довелося працювати над створенням інформаційно-аналітичної системи "Майно Закарпаття" для обласної державної адміністрації. Як з'ясував наш губернатор, такої системи не було і немає в інших регіонах України. При тако­му дефіциті інформації всі питання "хочеться" вирішувати силовими або адмініст­ративними методами. Це гріх, адже ніхто ще й не намагався по-справжньому діяти на основі прорахованого інтелектуального рішення.

Україна і Європа: Марина Мироненко, Херсон, АРУ [12.06.02]

Україну відносять до постсоціалістичних країн, а, як відомо, ставлення до країн такого типу двояке: ними або зацікавлені, або ставляться з обережністю. Тому перспективи інтеграції України в ЄС залежить від того, як Європа ставиться до Ук­раїни, а не від того, чи подобається Україні європейський шлях розвитку і Європа зокрема. Адже те, чи будете ви бажаним гостем, залежить не від того, чи подобає­ться вам господар, а від того, чи подобаєтеся господарю ви. Деякі учасники дис­кусії (зокрема Сергій) вважають, що Україна цікава Європі лише як сировинний придаток і євроазіатський буфер, а значить інтеграція до Європи буде для Украї­ни безпосередньо шляхом до поневолення, а не шляхом розвитку і становлення. На мою думку, це занадто категорична заява. Напевно, досить Україні жити за принципом: "Моя хата скраю — нічого не знаю".

Так, я вважаю, що Україна не повинна існувати відособлено, але фанатичне прагнення стати частиною Європи не має бути основним вектором її політики. Украї­на й так багато що зробила для того, щоб підходити європейському еталону: ядерне роззброєння, прийняття у 1996 р. Конституції України за європейськими канонами. Так що наступний крок за Європою.

Звичайно, фінансове становище України дуже відрізняється від країн ЄС, так що на швидку інтеграцію розраховувати не доводиться, але Україна повинна не збивати­ся з наміченого шляху, а так само підтримувати відносини з Росією і країнами СНД.

Перспективи інтеграції до Європи: Варвара Година [14.06.02]

Україна завжди була, є і буде європейською країною. Тобто по суті далі інтег­руватися вже нікуди, ми в Європі, добродії. Але чи так це насправді? Географічне положення — справа, звичайно, хороша, але від нас, напевно, чекають чогось більшого, ніж кордони на карті.

По-перше, визначеності, тому що кидатися від Росії до Європи, звичайно, можна, але чи надовго нам вистачить сили? Тому найперше, що нам потрібно, — чітка орієнтація і повне розуміння того, що саме потрібно в даний момент Україні як молодій і незалежній державі. По-друге, бажано інтегруватися не на словах, а на ділі. Адже яка користь від того, що наші чиновники повторюють: "Європа — це добре", "Потрібно інтегруватися"? Так покажіть, що ви зацікавлені у просуванні України.

Хтось може дорікнути мені, що на початку, мовляв, сказала, що ми вже в Єв­ропі, а тепер заявляє, що потрібно інтегруватися. Напевно, слід зробити маленьке уточнення. "Просувати" потрібно культуру українського народу, втім, як і уряду. Припустімо, "просунемося". І що? Що буде завтра? Мені здається, що перспективи інтеграції дуже вигідні для України, якщо можна так сказати, бо передусім це дасть змогу проявити себе як повноправна незалежна держава, а не безкоштовний дода­ток до Росії чи будь-якої іншої держави, якій вистачить коштів забезпечувати нас кредитами. У Європи з'явиться шанс реалізувати свої можливості і розкрити по­тенціал. Після стількох років бездіяльності спочатку буде важкувато, але Україна справиться. У це варто повірити.

Re: Едуард Тихансъкий [15.06.02]

Україні не варто кидатися від Європи до Росії. Треба визначитися: йти у Євро­пу самій чи разом з Росією. По-моєму, більше нам обіцяє інтеграція разом з Росією. Усю свою історію, починаючи з Київської Русі, ми тісно пов'язані з Росією. Були спроби об'єднатися, що по-різному трактувалися істориками. У складі СРСР Украї­на посідала особливе місце серед інших республік. СНД для нас є найбільш виг­ідним ринком товарів, так, може, варто об'єднатися і почати просування разом? По-моєму, так у нас перспектива краща!

Виклик часу: відмовитися від вузьконаціоналістичного мислення і вклю­читися в процес глобалізації справжнім чином: Володимир Коробов [15.06.02]

Національна суверенна держава зможе успішно інтегруватися в європейське співтовариство тільки за умови, що еліта відмовиться від вузьконаціоналістичного мислення і підтримає взаємопроникнення, взаємовплив культур, злиття економік і зникнення кордонів. При цьому національні розходження не будуть остаточно зни­щені, але вони стануть нешкідливими, втратять свою агресивну складову, стануть гемайншафтом, внутрішньою сімейною культурою й історією (біографією). Націо­налістичні таліби, скінхеди і герильєрос національної ідеї неминуче виявляться, але будуть нещадно побиті ціпками натренованих поліцейських і відтиснуті з уні­верситетів та площ.

Ким буде Україна в європейському співтоваристві? Зрозуміло, їй відведена роль держави "другого сорту". "Розчинитися" у Західній Європі, як Чехії, їй навряд чи вдасться. Якщо перший шлях у Європі — це шлях розвинутих західноєвро­пейських країн (на зразок Франції або Німеччини), шлях ліберального капіталіз­му і плюралістичної демократії, то другий шлях — це шлях Росії, що поєднує риси європейського та азійського суспільства-держави, то Україні, напевно, запропоно­вано третій шлях — шлях поєднання західноєвропейських і російських євразійсь­ких проектів. Україна — це і не Європа і не Росія, а щось середнє.

Так ми можемо стати Центром Європи! Володимир Коробов [15.06.02]

Знаменита концепція Центральної Європи має складну долю. Навіть за ос­танні десятиліття вона зазнала серйозних змін: посткомуністичні країни, що праг­нули інтегруватися до Європи, розвивали цю концепцію, включаючи себе до про­стору Центральної Європи, а тепер Чехія, Польща й Угорщина не хочуть бути мар- гіналами в Європі, хочуть стати нормальною частиною Західної Європи та із задоволенням можуть поступитися нам простором міфічної Центральної Європи.

Якщо жителі Любліна вважають себе жителями Європи, чому так не можуть дума­ти про себе жителі Львова? Місто дуже схоже на Краків. Так що Центр Європи стрімко переміщується на Схід, і тепер роль Східної Європи виконує тільки Росія.

Re: О. Пелін [17.06.02]

Простір Центральної Європи — це міф, придуманий східним мисленням. Інтеграція до Європи — не просторове поняття, а здатність стати такими ж динаміч­ними, як більша частина західних європейців. До західноєвропейського рівня не до­сягають ні Чехія, ні Польща, ні Угорщина, а значить, поки вони маргінали у Європі. Хто ми такі, страшно уявити. Загальноукраїнський рівень динаміки набагато ниж­чий "європейського стандарту", що я фіксую по німцях зразка 1995 р. і росіянах. Крім західноєвропейського центру пасіонарності (за Л. Гумильовим) Україна ви­пробовує на собі вплив російського пасіонарного центру. Росіяни не набагато динаміч- ніші за українців, але хочуть стати нормальною частиною Західної Європи, і з-поміж українців конкурувати з ними можуть тільки галичани (скоріше навіть, львів'яни). Інші на розпутті: "Хто нас в бій веде? Під яким прапором?" У 1996 р. мені було зрозуміло, що не Київ. Тоді попереду був Дніпропетровськ, він був віртуальною столицею України. Після 1996 р. загальноукраїнських досліджень я не проводив, не знаю, хто зараз "заводить" Україну. Львів дійсно схожий на Краків, і львів'яни досить "гонорові" для того, щоб вважати себе європейцями. А львів'янки можуть навіть дати фору краків'янкам, але. Отут починається нудна наука у цифрах. Поки що центр Європи не переміщується на Схід. На Схід стрімко переміщується східний буфер, що захищає Європу від Великих Балкан. У зв'язку з цим зростає роль Росії, а не України. Якщо вона не справиться зі своїми функціями, то Схід просто розчинить у собі і Західну, і Центральну Європу. Ми постраждаємо перши­ми. Узяти на себе функції терських і донських козаків в Україні не зможе ніхто. Далі — більше. Хто ми після цього? Свинопаси? Важко бути в центрі. Як магнітні полюси тягнуть до себе крайнощі. Ціна несхожості і самостійності дуже висока. Думаєте, про неї хтось замислюється?

2. Якою мірою європейський зовнішньополітичний вибір України узгод­жується з її внутрішньою політикою?

Внутрішня політика України суперечить зовнішній: Володимир Коробов [28.05.02]

Зовнішньополітичний пріоритет України — інтеграція до Європейського Співтовариства. Це цілком сучасний, адекватний і позитивний пріоритет. Але кон­сервативна, традиційна, націоналістична, відстала внутрішня політика перешкод­жає швидкому входженню України до ЄС. Наприклад: існування недемократичних за своїми орієнтирами і деморалізованих регіональних еліт, призначення губерна­торів, адміністративний устрій з іншої країни, нікчемність місцевого самовряду­вання, тупий консерватизм ЗМІ, масова корупція і бюрократизм, слабкість і низька ефективність держапарату, самоорганізація суспільства відбувається без підтримки, а частково — всупереч місцевій владі, неєвропейська мовна політика, поширення державними органами націоналістичних ідеологем і т. д. і т. п.

Для того щоб стати європейською країною, нам треба розв'язати наші внутрішні проблеми, зрозуміти, що таке європейська держава, чи сумісна наша мрія про красиву, але особливу Україну з мрією про глобальне суспільство. Що нам все-таки більше подобається: "Макдональдс" чи "Два гусаки"?

Re: Олександр, Київ [31.05.02]

Шановний Володимире! Цілковито згоден з тим, що внутрішня політика Ук­раїни нині не є демократичною, як і з тим, що регіональні еліти наскрізь ко­румповані. Можу лише додати, що столична еліта корумпована не менше. Щоправда, у нас немає націоналістичної внутрішньої політики, як ви те стверджуєте. Можливо, херсонський губернатор її проводив, тоді поділіться, будь-ласка, прикладами.

Природно, брак демократії заважає вступові до ЄС і НАТО, Однак головним для України нині все-таки є питання безпеки. Питання демократії також надзвичай­но важливе, з огляду на залежність від нього наших союзницьких відносин із За­ходом. Однак коли влада намагається робити правильні зовнішньополітичні кроки (як вступ до НАТО), цю ініціативу треба підтримувати, навіть попри те, що мотива­ція цих кроків з боку керівництва України може бути небездоганною.

Так, внутрішня політика України нині суперечить проголошуваній зовнішній. Але це означає, що потрібно приводити внутрішню політику у відповідність із дек­лараціями політики зовнішньої. При цьому слід чітко вирізняти декларації та реалії зовнішньої політики України. Українська політика кон'юнктурно спрямована на за­доволення інтересів правлячої верхівки, і лише подекуди намагається виконувати свою основну соціальну функцію — захист національних інтересів. Саме в цьому є головна проблема як зовнішньої, так і внутрішньої політики України.

Re: Олена Рябоконъ [13.06.02]

Згодна з Вами, Володимире. Додам тільки, що обидва напрями політики де­кларативні, що теж не додає Україні поваг з боку країн Євросоюзу.

Відповідь ЄС: Микола Гоманюк, Херсон, АРУ [03.06.02]

Думаю, що відповідь на це запитання дав сам Європейський Союз, що (незва­жаючи на декларовану українськими політиками євронаправленість зовнішньої політики) не має ілюзій стосовно стану і перспектив розвитку України. Сам факт, що ЄС збирається після чергового "євроапгрейда" надати Україні разом з Молдо­вою і Білоруссю особливого статусу "сусіда" свідчить про те, що ЄС не бачить різниці між комуністичною Молдовою й авторитарною Білоруссю, відповідно про яку відповідність внутрішньої і зовнішньої політики України може йти мова?

Внутрішню політику "робити" важче, ніж зовнішню: О. Пелін [10.06.02]

Давайте розглянемо політику як спрямовані флуктуації наших взаємодій. Кла­сичний варіант спрямованих флуктуацій — гра в більярді від чужої (третьої) кулі. "Внутрішня політика" України утруднена наявністю на столі двох куль: Західної і Східної України. Практично замість внутрішньої політики ми маємо примітивну силову гру з назвою "перетягування каната". Страхи втрати суверенітету. Уніта­ризм. Ніякого маневру. Політика на рівні відомого "політичного хреста": економіч­ної, соціальної, гуманітарної і правової сфер — недоступна нашій еліті через еле­ментарну некомпетентність. У зовнішній політиці будь-який дилетант може крути­тися у своє задоволення. Куль багато, удари розжовуються закордонними аналітиками, вітчизняних аналітиків вистачає тільки на спізнілі коментарі, резуль­тати раундів легко губляться в нескінченних перспективах. Безвідповідальність.

Як у такому разі ці дві "політики" взагалі можуть перетинатися? Ніяких суперечно­стей немає через відсутність точок перетинання.

Зовнішньополітичний вибір і політична еліта: Володимир Головко [05.06.02]

Якщо проаналізувати логіку виникнення України як незалежної держави, то очевидно, що вона виникла вже з орієнтацією на євроінтеграцію і багато в чому саме завдяки їй. Інша справа, що політична еліта займалася переважно зміцненням своїх позицій всередині країни, тоді як на реалізацію активного зовнішньополітич­ного (євроінтеграційного) курсу ресурсів — матеріальних, інтелектуальних, кадро­вих — не вистачало. Прекрасним підтвердженням цього є взаємини з країнами Центральної і Східної Європи. У полі зору вищого політичного керівництва Украї­ни цей регіон періодично то виникав, то пропадав. Згадаймо ініціативи, висловлені Л. Кравчуком у 1993-94 рр. щодо участі України у Вишеградській групі. Наштовх­нувшись на стіну мовчання, про регіон забувають роки на чотири. І лише з 1998 р. починаються декларації стратегічного партнерства з Польщею.

1999 р. з повторним обранням Л. Кучми Президентом України з'являється цілий ряд симптомів того, що політична еліта зміцнилася і може перейти до більш активної фази у внутрішній і зовнішній політиці. На ідейному рівні новий курс знайшов свої обриси у 2000 р. у виступі Президента "Україна: поступ у XXI сто­ліття". Але того ж 2000 р. Україна опиняється у просторі нових викликів. Головним з них стала зміна президентської адміністрації в Кремлі. Прихід В. Путіна ознаме­нував собою відмову від боротьби за "наддержавність" на користь утвердження Росії як регіонального (євразійського) лідера. Стало очевидним, що при вмілому і ціле­спрямованому тиску з боку Росії Україна здаватиме свої позиції так само, як досі вона йшла на поступки Заходу. Тому для України зміни в російській політиці обер­нулися політичною кризою 2000 р., у ході якої США і їхні європейські союзники продемонстрували, що правляча еліта на чолі з Л. Кучмою їх не влаштовує. Важли­во усвідомлювати, що гра йшла не проти особистості Л. Кучми, не за Україну, а проти зміцнення Росії (як, наприклад, і в Білорусі). Можна погодитися з думкою відомого російського політика В. Жириновського: "Гра, у яку включена Україна сьогодні, — це битва за освоєння природного й економічного потенціалу Росії, Прикаспійського регіону, Близького Сходу" ("Независимая газета", 30 березня 2002 р.). Однак чи українська опозиція, на яку була зроблена ставка, виявилася не на висоті, чи нова американська адміністрація Дж. Буша переоцінила свої можливості, чи свою роль зіграв новий путінський курс, але Президент утримався у своєму кріслі, а російський вплив в Україні тільки посилився. Звернемо увагу, що спад політичної кризи в Україні (точніше її підтримки з-за кордону) збігся з черговим потеплінням у відносинах Росії, США і провідних західноєвропейських держав.

До 2002 р. українська політична еліта виявилася настільки зміцнілою (попри політичні скандали), що може собі дозволити реалізацію євро- і євроатлантичного курсу, незважаючи на те, що саме Захід повною мірою продемонстрував своє нега­тивне ставлення. (Ця ситуація є прикладом, як суб'єктивні фактори відступають пе­ред закономірним поступом об'єктивних факторів). Утім, прогрес на шляху поглиб­лення інтеграційних процесів і буде тестом на те, наскільки вона зміцніла і взагалі чи є вона, власне кажучи, елітою. При цьому, на мій погляд, важливим фактором залишається збереження добросусідських відносин з Росією. (Див. також мою статтю: Осьовий час 2002 // Компаньйон. — 2002. — № 17-18. —3-16 травня. — С. 6, 8, 10).

Зовнішньополітичний вибір України і її внутрішня політика: Марина Ми- роненко [13.06.02]

Погоджуюся з Володимиром Коробовим, що перед інтегруванням до ЄС тре­ба навести порядок всередині країни, знявши з чільних вершин ведення внутріш­ньої політики України корупцію і зв'язки. Але хотіла б додати, що проблема внутріш­ньої політики України полягає і в неадекватній реакції на інтеграцію до ЄС. То Ук­раїна фанатично наслідує Європу (повна реформа в системі освіти на європейський лад), то ставиться до неї упереджено, розмірковуючи, чого це Європі раптом знадо­билося допомагати Україні.

3. Чи позначаються, і як саме, на єероінтеграційному шляху України рос­ійський та американський фактори?

США, Росія, Україна: Володимир Коробов [28.05.02]

США в цілому позитивно впливають на інтеграцію України до Європи, хоча треба розуміти особливе ставлення США до Європи і пріоритет американо-україн- ських особливих відносин. Америка хоче, щоб Україна йшла в Європу "разом зі США". Унікальність ситуації в тому, що й Росія підтримує інтеграцію до Євро­пи і своєї країни, й України, але, звичайно, воліла б, щоб Україна йшла до Європи "разом із Росією". Але Росія й Україна для Європи — це не одне, а два питання, що відрізняються один від одного. Європа і США не хочуть бачити в Європі "росій­ську матрьошку".

Ситуація неоднозначна. Проте є внутрішня логіка процесу, є могутня сила інтеграції і внутрішня пружина глобального проекту, що невблаганно рухає всю цю геополітичну конструкцію вперед до інтеграції. Проблема, як сказати цю правду громадянам і узгодити питання з іншими дуже суперечливими вчинками і "поганою поведінкою" всередині країни. Для інтеграції України до Європи настав слушний момент збігу або близькості зовнішньополітичних курсів США і Росії. Чи вдасться скористатися моментом?

Re: Олена Рябоконъ [13.06.02]

Цілком з Вами згодна, Володимире. Я вже відзначала той факт, що Україна потрапила під вплив "супердержав". І скористатися цією ситуацією потрібно так, щоб не потрапити під "переділ", тому що Україна і буде об'єктом цього переділу, а здобути економічну (у вигляді трансферних і т. п. проектів) і політичну (у вигляді лобіювання інтересів України) користь. Потрібно навчитися бути корисливими!

Вступ до НАТО потрібний для забезпечення надійного майбутнього Ук­раїні, для впевненості інвесторів, нашої впевненості у тому, що багатостраж­дальна країна уже більше ніколи не буде "чаєчкою при битій дорозі": Олек­сандр, Київ [31.05.02]

Останні заяви українських чиновників змушують говорити про нове дихання політики євроатлантичної інтеграції України. Такий чином відновлена євроатлан­тична акцентуація української політики. З. Бжезинський заявив, що Україна, ймовір­но, стане членом НАТО: "Україна буде в НАТО, тому що хоче. Росія вибере особли­вий статус, що заспокоїть її амбіції". На його думку, Росія не ввійде до структур альянсу, оскільки не здатна дотримуватися необхідних стандартів і має інші полі­тичні амбіції. Серед цілей сьогоднішньої політики України у відносинах з НАТО чиновники нашого МЗСу називають підготовку нового документа, який свідчив би про більше, ніж нині діюча Хартія про особливе партнерство, участь Альянсу в за­безпеченні безпеки України. Адже підписана у липні 1997 р. Хартія обіцяє лише "негайні консультації з НАТО за ініціативою України" у разі, якщо її уряд "буде розглядати ситуацію як таку, що загрожує безпеці України". Такі гарантії явно "сла­бенькі", особливо порівняно з тими, що даються членам НАТО (згідно із статтею 5 Договору про створення НАТО країни-члени розглядають напад на одного із членів організації "як напад на всіх"). Таким чином, отримання гарантій у змозі забезпечи­ти надійне майбутнє країні, додати сил демократичним перетворенням і патріо­тичній, визначеній винятково національними інтересами країни, зовнішній по­літиці України.

Re: Володимир Коробов [03.06.02]

Олександре, прекрасно, що у нашої політики з'явилося свіже дихання! Цей факт полегшує розуміння. Я підтримую вашу думку, що буде новий документ між Украї­ною і НАТО, швидше за все, так і буде. У чому я з вами не згодний, так це в тому, що інтеграція України до Європи відбувається із страху перед Росією, — це не від­повідає змісту процесу. Також незгодний, що після вступу України до НАТО буде забезпечено "надійне майбутнє", — це ілюзія. НАТО ніколи не зможе розв'язати більшість наших проблем, тим паче не буде цього робити за нас. Крім того, обов'яз­ково з'являться нові проблеми. Сліпа віра у краще майбутнє уже підводила й до нас, коли розв'язання всіх проблем зводилося до якогось одного політичного рішення, кроку: "от вступимо до НАТО і заживемо.". Нічого такого не буде, ні рай земний, ні комунізм не настануть, а українці не перетворяться на німців або фран­цузів. Упевнений, що наші гоголівські калюжі у нашому мікрорайоні залишаться, і в натовській Україні збережуться наша економічна відсталість, масова бідність, злочинність, наркоманія і проституція. НАТО, на жаль, не всесильне.

4. Якими Ви бачите зміст і майбутнє гасла "До Європи разом з Росією"?

До Європи спільно з...: Ігор Бабюк [27.05.02]

Зміст цього гасла, на мою думку, є досить абсурдним. Якщо воно сформовано через сусідство з Росією, то чому ми не говоримо про інші держави, з якими межує Україна?. Наприклад "До Європи разом з Румунією", або, якщо говорити про краї­ни колишнього СРСР, "До Європи разом з Молдовою" (або, не дай Боже, ".з Біло­руссю"). Зрозуміло, вплив Росії на Україну значний, і навіть деякі державні мужі з високих крісел проголошують гасло щодо європейської інтеграції саме в такому ракурсі. Проте якщо ми говоримо про Україну як про державу, що прагне до загаль­новизнаних світових стандартів, то перше, що потрібно розвинути, — це власне ук­раїнську зовнішньоекономічну позицію, тобто "Україна самостійно йде до Європи". Щоправда, враховуючи ту ситуацію, яка склалася на теренах нашої держави, на це поки що не варто сподіватися.

Разом чи поруч з Росією? Володимир Коробов [28.05.02]

Зміст гасла "До Європи — разом з Росією!" я розумію як свідчення того, що інтеграція України до Європи не тільки не суперечить політиці й інтересам Росії, а навпаки, відповідає їм, що вона відповідає інтересам не тільки україномовних, а й російськомовних українців. Це гасло більш точно звучить як "До Європи — по­руч з Росією!", "До Європи — не проти Росії!" Це гасло спрямоване не назовні, а для внутрішнього користування в Україні, для російськомовної України, для її заспокоєння. Для Європи воно нічого не значить, а для російської України значить дуже багато. Порівнювати значення Росії для України із значенням Румунії або Бол­гарії — нерозумно, це не відповідає реаліям і суперечить критерію освіченості і здо­рового глузду. Але, зрозуміло, що геополітичні реалії зовсім не відповідають цьому пропагандистському гаслу. Реалії для Росії і України та інших пострадянських країн можна сформулювати так: "До Європи чи євроатлантичного союзу — разом із США", бо саме США вирішують, мають глобальну відповідальність і лобіюють євроінтеграцію, визначають її темпи і напрями, "мають вирішальний голос на парт­зборах із прийому". Це гасло значить, що не Росія визначає долю України у гло­бальному світі, а переважно США, але Росія має дуже значний вплив на цей про­цес, який постійно узгоджується зі США. Пропагандистська, ідеологічна битва проти уявної ролі Росії в інтеграції України до Європи — це ідеологічна, агітпропівська робота. Росія має всі підстави для того, щоб брати участь у вирішен­ні питання про інтеграцію України до Європи, але її голос — не вирішальний.

Re: Ігор Бабюк [30.05.02]

Дозвольте з Вами Володимире, не погодитися, адже ситуація з румуномовним населенням України (особливо на кордоні з Румунією) чи угорським, польським, кримськотатарським населенням тощо в сукупності можна порівнювати із так зва­ною "російськомовною Україною". Україна є самостійною державою (принаймні зовні) і вирішувати, вступати чи не вступати до європейських структур — це особисте рішення народу України (через представницькі органи влади), а не рішення (як би цього не хотілося) Росії. Роль будь-якої держави і полягає в тому, що вона повин­на мати власну як внутрішню, так і зовнішню політику, яка спрямована тільки "за", а не "проти" співіснування з тією чи іншою сусідньою державою. Але тільки на рівних правах.

Re: Re: Володимир Коробов [31.05.02]

Погоджуєтеся чи ні, але роль Росії, російськомовної України значно сильніша, ніж Румунії чи румуномовних українців, наприклад. Незалежність України не озна­чає, що доля України вирішується винятково Україною. Вплив США, об'єднаної Європи чи Росії на розвиток України, її політику й інтеграцію до Європи значний. Принцип рівності не означає, що всі держави мають однаковий вплив на ситуацію у світі. Рівність прав України і США не означає, що наші країни насправді мають однакові права у світі. Вплив інших країн на Україну зумовлений різними факторами, але він дуже значний. Реалії полягають у тому, що є центри сили, де вирішується все. Тому Україна, Росія чи Польща, наприклад, мають деякі обмеження у проведенні своєї політики. Це не суперечить суверенітету, просто такі обмеження притаманні су­веренітету досить слабких країн у сучасному глобальному світі. Не можна видавати бажане за дійсне, плутати пропагандистські кліше з реальною політикою. Поняття "власна політика" чи "власні гроші" в об'єднаній Європі і глобальному світі втрача­ють сенс. Європейські країни (а ми також прагнемо стати європейською країною) вже не мають своїх грошових одиниць чи власної політики. Між іншим, спільна політика Європи — це не тільки політика "за", але й політика "проти", проти світо­вого тероризму, наприклад.

Re: Re: Re: Ігор Бабюк [31.05.02]

Якщо порівнювати з Польщею, то варто зазначити, що в цьому ракурсі Польща йде до Європи самостійно (принаймні без подібних гасел на кшталт: "Польща до Європи спільно з Росією" або щось подібне). Отже, як не крути, Украї­на повинна самостійно йти до Європи, незалежно від того, хто і який вплив на неї має: Росія чи США. Просто Україні потрібно уникати подібних гасел, принаймні намагатися будувати власну зовнішню політику, а не інтегруватися за рахунок інших держав (чи Росії, чи США).

Re: Re: Re: Re: Володимир Коробов [31.05.02]

Так, згоден, Україна повинна мати власну відповідальність, свою власну відповідальну зовнішню і внутрішню політику. "Іти до Європи самостійно" я розу­мію так: проводити "відповідальну євроінтеграційну політику", значить, робити ту велику роботу з узгодження внутрішнього життя, внутрішньої політики із євро­пейськими стандартами, без яких нам не можна інтегруватися до Європи. Цієї ро­боти за нас ніхто не зробить і не повинен зробити: ні Росія, ні США, тільки ми самі. Щодо гасел, то, враховуючи внутрішню ситуація в Україні, я пропонував би гасло більш універсальне: "До Європи — з Росією, Польщею і Туреччиною!". Може, таке гасло краще підходить для наших таких різних регіонів: тут своє по­чує і кримський татарин, і західник, і східняк. Без гасел не обійтися, гасла мають бути, і мають бути красивими. Але треба навчитись відрізняти гасла і агітпроп від реальної політики. Щодо Польщі. Я у захваті від прекрасної Польщі, від тих пере­творень, які відбулися, але Польщі довелося таки поступитися своїм суверенітетом, це очевидно. Те, що робиться у Польщі в понеділок — в Україні буде робитися в четвер. Польща — образ майбутнього України.

Re: Микола Гоманюк [04.06.02]

"Це гасло спрямоване не назовні, а для внутрішнього користування в Україні, для російськомовної України, для її заспокоєння. Для Європи воно нічого не зна­чить, а для російської України значить дуже багато." Тобто за цим гаслом нічого, крім слів, немає. Кістка для заспокоєння, як Ви кажете, російськоорієнтованих гро­мадян України. Згоден. Отже, це навіть не сумнівний у плані етичності піарівський хід, а скоріше, — брутальне промивання мізків політично неосвічених обивателів. Можливо як інерція парламентських виборів, а можливо і як старт президентських 2004 р. Адже така розмитість (і нашим, і вашим) політичної позиції відповідає кон­'юнктурі українського електорального ринку. Разом чи "поруч" (звучить, до речі, як команда кінолога) — не важливо, якщо на офіційному рівні ніхто з російських по­літиків не заявляв про бажання РФ вступити до ЄС. Виходить, що це, фактично, відмова навіть від декларованого курсу України на інтеграцію до ЄС.

Re: Re: Володимир Коробов [06.06.02]

Погано, Миколо, знаєте рідну мову: "російськомовна Україна" перекладає­ться як "русскоговорящая Украина", а не як "росийскоориентированная Украина". Це принципово різні поняття. Погане володіння рідною мовою призвело до під­міни понять, що не є добре в дискусії. Але добре, що Ви розумієте багатозначність і навіть деякий цинізм державної політики, хоча, мені здається, дещо різкувато ви­словлюєтеся ("брутальне промивання мізків"). Безперечно, фактор виборів дуже вагомий, та не головний. Геополітична і соціокультурна динаміка важать значно більше. Не подобається, як зверхньо сказано про "політично неосвічених обива­телів". Ви вважаєте, що російськокультурна орієнтація — це результат "неосвіче­ності", а "євроатлантична" — тоді результат "освіченості"? Це просто різні соціо­культурні орієнтації, а "освіченість-неосвіченість" можлива в обох варіантах. Образ кінолога — недоречний, він не відповідає контексту сучасних україно-росій- ських відносин. В останньому реченні переплутані два рівні: рівень державно-полі­тичний і рівень наукової (чи паранаукової) дискусії: відсутність офіційних заяв дер­жавних службовців Росії з певних питань порівнюється з нашими висловлюван­нями — словами і тезами вільних людей, не обтяжених державною, геополітичною відповідальністю. Гасло "До Європи — разом з Росією!", ".поруч з Росією" чи "...together with Russia" — це не пусті слова, хоча від лозунгу до реальних досяг­нень зовнішньої політики наших країн — величезна дистанція.

Re: Re: Re: Микола Гоманюк [06.06.02]

Щодо формальної (графічної) підміни понять — згоден. Однак я думаю, Ви не будете заперечувати, що певна кореляція між мовою спілкування і зовнішньопо­літичними орієнтаціями людини в Україні все-таки існує.

Чи не ускладнюємо проблему? Сергій [31.05.02]

Не полишає враження деякої надуманості самого питання. А дійсно, чому не "разом з Угорщиною, Румунією" (можна і Буркіна-Фасо "до купи" прихопити)? Пострадянський простір представляє для решти Європи відмінну модель інтегро­ваності, і якби не "жарти" так званих "ринковиків", а цивілізовані дії республік із самовизначення (історичний шанс реалізувати стару ленінську ідею), то цей простір міг би стати реальним, як кажуть топологи, "атласом" для формування справжніх Сполучених Штатів Європи. І "євро" могло бути не абстрактною валю­тою, а валютою економічно обгрунтовано прив'язаною до "гривньорубля", який ба­зується на реальних природних запасах і енергетиці всього пострадянського про­стору. Дійсно важливим у контексті диференціації інтересів України і Росії є тільки одне питання: хто сильніший "Динамо" (Київ) чи "Спартак"? Всі інші — надумані.

Re: Володимир Коробов [31.05.02]

Скасувати Росію, подібно до того, як намагалися "закрити Америку" — не вдасться. Існує реальний економічний, соціокультурний, етнічний, генетичний, політичний, історичний, географічний, мовний, геополітичний і навіть демонічний зв'язок України і Росії (футбольні пристрасті на тлі цього історичного процесу взаємодії й взаємопроникнення української та російської культур, історій, економік, мов, соціумів — лише дрібний епізод). Такого зв'язку Україна з Буркіна-Фасо, Угорщиною чи Румунією не має. Це реалії, це також історичний і міфологічний контекст зовнішньої політики України. Україна навіки приречена вирішувати "росій­ське питання", як, втім, і ряд інших своїх одвічних питань. Кілька інших зауважень: чому "ринковики" так звані? Образливо. Чому євро — абстрактна валюта? Образ­ливо за євро. На мій погляд, Сполучені Штати Європи поступово уже формуються, але навряд чи це відбувається в дусі старої ленінської ідеї.

Нам не треба вирішувати російське питання. Нам треба знати і захищати національні інтереси України: Олександр, Київ [31.05.02]

Росію скасовувати, по-моєму, ніхто не збирається. Росія буде важливим сусі­дом України, але все-таки — одним із сусідів, яких в України майже десяток. Нам не треба вирішувати питання "економічного, соціокультурного, етнічного, генетич­ного, політичного, історичного, географічного, мовного, геополітичного" зв'язку з Росією. Нам треба чітко знати національні інтереси України, пов'язані з безпе­кою, національним виживанням, збереженням самобутності, політичними й еконо­мічними інтересами. Проблема, що народ їх не знає достатньою мірою, — вина ук­раїнської політичної еліти. І нам треба вміти, мати для цього досить сил і здібнос­тей, захищати ці інтереси. У тому числі, якщо знадобиться, і від Росії.

Re: Володимир Коробов, [03.06.02]

Дружні, добросусідські, взаємовигідні відносини з Росією відповідають на­ціональним інтересам України і є важливим державним пріоритетом зовнішньої політики. Без таких відносин важко зберегти свою незалежність і самобутність, за­безпечити нормальний економічний розвиток. У нашій країні цей пріоритет дер­жавної політики подобається не всім. Ті, хто цього не розуміє, я думаю, шкодять національній безпеці країни. І про це треба було б розповісти народу. Оборонна свідомість застаріла. На нас ніхто не нападає, і треба не захищати інтереси, а пра­цювати, будувати вільну, економічно сильну європейську державу — Україну. Без тісного співробітництва з нашими сусідами, у тому числі з Росією, це неможливо. Російське питання для України — це не тільки і не стільки питання міждержавних відносин з Росією, скільки питання узгодження векторів руху і стилів життя Східної і Західної України, питання самовираження російськомовної і російсько- культурної України. Поки вирішення цього питання немає, скоріше спостерігається "тактика страуса", табуювання певних тем, замовчування проблем і обмеження дис­кусій з цього питання, змішування цього питання з "комуністичним" питанням, пи­танням "важкої спадщини минулого" тощо. Тут партійна ясність погляду та ідеоло­гічна принциповість може знову зайти у суперечність з реальним життям.

Re: Сергій [04.06.02]

Шановний Олександре! Шановні колеги! Чудово, що в дискусії автори демон­струють віртуозну аналітичну техніку. Але все-таки не варто забувати про небезпе­ку зайвого захоплення "жонглюванням ярликами". Часто ловиш себе на думці, що в контексті дискусії "Росія", "Україна" та інші використовуються у зовсім різних змістах. Ми якось забули, що у всьому пострадянському просторі спостерігається різкий розлам і розщеплення різних інтересів і різних змістів. Одна справа — інтереси величезної кількості простих людей, для яких не важливо Росія чи Ук­раїна, а важливо: а) щоб не було війни ; б) щоб була робота; в) як наслідок а) і б) — щоб діти були і жили нормально. А є частина людей, у яких в зоні інтересів і а), і б), і в), але ще "+" інфернальні потреби. Від Росії Україну захищати не потрібно. Її потрібно захищати від тих інферналів, які здатні розв'язати війну, втягти туди купу народу і зробити собі при цьому "бабки" + політичний "Гешефт". Половина населення України має родичів у Росії, половина населення Росії мають родичів в Україні. От і всі національні інтереси. Але хтось додумався таки ввести кордони і митниці, ускладнені правила набуття громадянства, реєстрації та іншу нісенітни­цю, через яку дуже багато людей страждають, а хтось має "гешефт". І це оголошу­ють національними інтересами, хоча, слава Богу, коли доходить до діла, до розв'я­зання дійсно складних проблем, як це було з постачанням газу, виявляється, що все можна вирішити спокійно, у робочому порядку.

Дуже багато безробітних з України знаходять заробіток у Росії. Вигоди (в еко­номічному змісті) Росії від цього істотної немає, а от конкретні люди її одержують: мають робочі місця і засоби для існування себе і своїх родин. Так хто у цьому роз­глянутому прикладі піклується про конкретні національні інтереси великої кількості людей? Виявляється, що Росія якраз і піклується, і добре, що в Україні цьому не заважають. Не можеш сам — попроси сусіда. А політична еліта тут ні до чого, тому що вона й не еліта зовсім. А якщо так, то які до неї питання? Ніяких. Тому люди і не запитують, а їздять на заробітки, що східноукранці, що західноук- раїнці. Простим людям нічого розповідати про національні інтереси, вони їх зна­ють краще за будь-якого оповідача — це інтереси їхніх родин, родини потрібно го­дувати, дітей треба вчити. Десь у глибині цього хаосу сховано якийсь особливий етногенетичний процес, який ми ще не знаємо, не вміємо інтерпретувати.

До Європи разом з Росією? Марина Мироненко [13.06.02]

"До Європи разом з Росією?" На мою думку, цей вислів повинен звучати не як запитання, а як ствердження. Аргумент у тому, що Україна і Росія — це сестри, які споконвічно йдуть пліч-о-пліч, мають єдину слов'янську і церковно-християнську основи. Відмовитися від Росії на користь Європи — означає проміняти благопо­лучне становище українського народу і займану Україною позицію в СНД і не тіль­ки, на дуже незавидне становище України в засіках Європи без підтримки й одно­думців. Причому, погоджуся з Володимиром Коробовим, політика Росії й України щодо Європи досить схожа, так що немає приводу Україні відкидати Росію на шляху інтеграції до ЄС. Географічне положення України просто зобов'язує її підтримува­ти відносини як з Європою, так і з Росією, адже Україна є найбільшим транспорт­ним вузлом, що зв'язує Європу й Азію, а також шляхопроводом Росії до Європи. Інтегруючись до Європи з Росією, Україна забезпечує собі гідний тил і утримує свої позиції на світовій арені.

Re: Ігор Бабюк [14.06.02]

Марино, скажіть, будь-ласка, чому Ви не згадуєте тоді третю сестру — Біло­русь. Адже колись мова йшла про спільність трьох республік — Росії, України і Білорусії. Ніхто не намагається посварити Україну з Росією, або навіть протистав­ляти одну країну іншій. Проте у Європі підхід до євроінтеграційних процесів трішки інший. Чому Чехія не дозволяє собі подібних висловів щодо Словаччини, або Хорватія — щодо Сербії? Це просто вважається неетичним. Існують різні дер­жави, які мають свої власні атрибути, економічні та політичні інтереси. Це сто­сується і зовнішньої політики.

Як легше "повернутися до Європи — разом чи окремо?" Володимир Коро­бов [15.06.02]

Багато дослідників великої трансформації (процесу інтеграції пост- соціалістичних і пострадянських країн до Європи, до Західного співтовариства) відзначають, що серед народів цих (наших) країн поширено недоброзичливе і підо­зріливе відношення до своїх сусідів, що поєднується з манією величності та ви­знанням своєю особою європейськості. Для сучасної України, зокрема, характерне поширення підозріливості щодо Росії, та відмову їй у праві вважати себе євро­пейською державою. Водночас, на Заході наші народи і держави, як і раніше, часто сприймаються як єдине ціле в політичному і соціокультурному сенсі.

Re: Ігор Бабюк [17.06.02]

Володимире, навіщо постійно наголошувати на якихось суперечностях, які нібито існують між Україною і Росією. Це все штучно. Можливо, хто-небудь цього й хоче, але пересічний громадянин (що в Україні, що в Росії) такі питання сприймає досить прозаїчно. Все залежить тільки від того чи іншого громадянства. Я нещо­давно був у Сполучених Штатах Америки, і там досить чітко відрізняють Україну від Росії, і досить чітко розуміють, що над Чорним морем (мабуть, все-таки випад­ково) збито російський літак українською ППО, і що у в'язниці Сан-Франциско си­дить український екс-прем'єр Павло Лазаренко. Україна і крім цих випадків вже встигла себе показати у світовій політиці. Так що навряд чи хтось сприймає Україну і Росію як єдине ціле.

5. Чи є євроатлантична інтеграція (вступ до НАТО) обов'язковим еле­ментом європейської інтеграції (вступ до ЄС)?

Про участь у НАТО: Сергій Євстратов [24.05.02]

Участь у НАТО, в економічних структурах і т. д. — усе це, на мій погляд, нормальний технологічний прийом інтеграції. У НАТО можна брати участь, мож­на не брати, це ніяк не змінює природне положення України і Росії в Європі. Були колись Антанта, антигітлерівська коаліція — все розпалося, і були глибокі кон­фронтації. Не в цьому суть і не в цьому проблемність. Проблемність — у критеріях оцінок: відповідають усі ці рухи реальним національним інтересам Росії й України, інтересам їхніх народів чи ні? Чи відповідало втручання НАТО на Балканах реаль­ним інтересам народів Югославії чи ні? Відібрали Косово і вбили багато народу. Розвалили федерацію (адже теж був союз!!!). Будь-яке приєднання до блоків має відповідати на просте запитання: навіщо це потрібно? Якщо з метою консолідова­ної антитерористичної діяльності — це правильно і природно, а якщо з метою вста­новлення контролю над суверенною державою з боку США і євроструктур, — то це зовсім інший розклад. Третій розклад — якщо, наприклад, у прогнозах аналітиків з'являються якісь побоювання щодо загроз звідкілясь із третіх регіонів, особливо тих, хто може мати реальну потребу в експансії територій. Суть антигітлерівської коаліції, напевно, не тільки в тому, що західні союзники певним чином допомагали СРСР, але й у тому, що активно не заважали воювати з фашистами. Вступати до НАТО разом з Росією можна й потрібно, якщо тільки це не суперечитиме інтересам народних мас.

Re: Едуард Афонін [24.05.02]

Сергію, на мій погляд, не слід збивати в один блок питання участі України в Європейському Союзі й у НАТО. Усе-таки це різні організації і за цілями, і за учасниками. При цьому НАТО — організація Північноатлантичної оборонної ініціативи — стає все більше схоже на інструмент, оплата якого і участь у прийнятті рішень з його використання, — речі далеко не однакові. Мені доводилося чути "ремствування" досить високих представників європейських союзників по НАТО (не публічні, звичайно), у яких без особливої напруги можна було побачити нарос­тання суперечностей між союзниками, що знаходяться по різні сторони Атлантич­ного океану. Не випадково у цьому зв'язку висловлювалися думки про необхідність створення "суто європейської" військово-політичної структури. Ця тема набуває ще гострішого звучання, якщо її накласти на тенденції і ймовірні прогнози розвитку глобальної військово-політичної ситуації у світі, причини якої, на мій погляд, коре­няться насамперед у неоднорідності процесів розвитку країн. Я не думаю, що ці причини вичерпали себе в період Першої і Другої світових воєн. Ситуація, що скла­дається, усе більше насичується рисами, схожими, як сказав би О. Шпенглер, з пе­ріодом передодня Другої світової війни. Моя ідея досить стара. Перефразуючи відомого класика можна сказати, що для прийняття приватних рішень (вступати чи не вступати до.) непогано прояснити ініціаторам загальну логіку подальшого роз­витку ситуації. Хоча б на рік-два наперед.

Щодо Вашого, Сергію, зауваження стосовно того, що рішення не має супере­чити інтересам народних мас. Дозвольте Вас запитати: хто сьогодні представляє ці інтереси в пострадянських країнах? Президент? Парламент? Громадські неурядові організації? Яке співвідношення сили голосів цих суб'єктів та їх реального відоб­раження у рішеннях? Чи однакова сила і участь у державних рішеннях громадської думки країн західноєвропейського ареалу і пострадянських країн, що все ще транс­формуються?

Re: О. Пелін [28.05.02]

Сергію, Ваш дуже категоричний вислів "Будь-яке приєднання до блоків має відповідати на просте запитання: "навіщо це потрібно?" я хотів би розширити. Відповідь на запитання "навіщо це потрібно?" обов'язково треба поєднати з відпо­віддю на запитання: "чому це відбувається?". Телеологічну причинність не можна відривати від пускової причинності. Інакше виникає звужена модель мислення.

НАТО: Ігор Бабюк [27.05.02]

Дозвольте долучитися до дискусії. Я не вважаю, що вступ до НАТО є на­стільки необхідним для України, навіть як елемент європейської інтеграції. Для по­чатку нехай Україна доведе свою спроможність дотримуватися правил гри, які існу­ють в рамках Євросоюзу. Відповідно до тих же правил гри не всі члени Євросоюзу є членами НАТО. Отже, відповідно, це не є головним елементом. А головним еле­ментом є ті умови, які були висунуті перед Українською державою.

Цілковито не згоден. НАТО — життєво необхідне Україні. Олександр, Київ [31.05.02]

Цілковито не згоден, що "вступ до НАТО не є настільки необхідним для Ук­раїни, навіть як елемент європейської інтеграції". Вступ до НАТО — це не гра і не "флірт" з Євросоюзом, Росією, чи США. Це — питання національної безпеки і національного виживання. Об'єктивно Україна не здатна самостійно гарантува­ти свою безпеку. Так само, як не можуть її гарантувати поодинці і щонайменше 18 з нинішніх 19 членів НАТО. Тому вони й об'єдналися в Альянс. І тому ми повинні знайти союзника: а) який би мав достатню силу — у НАТО таких достатньо, особливо порівняно з можливими іншими центрами сили; б) у взаємодії з яким Ук­раїна могла б забезпечити дотримання власних інтересів. Це нам може дати тільки НАТО, де враховуються інтереси Люксембурга та Ісландії. Цього не може нам дати Москва, принаймні ми повинні обережно, з урахуванням історичного досвіду, ста­витися до її сьогоднішніх запевнень про "переосмислення" політики.

Re: Ігор Бабюк [07.06.02]

Вибачте, Олександре, але я вважаю, що спершу нам треба знайти спільну мову хоч би з європейськими силами безпеки, а потім лізти туди, де нас готові бу­дуть сприйняти як рівноправного партнера. Більше того, опинитися під цілковитим військовим диктатом США (які грають першу скрипку в НАТО), я думаю, передчасно.

Інтеграція чи адаптація? О. Пелін [28.05.02]

Як любив повторювати Б. Спіноза: "багато шо ми стверджуємо тільки тому, що це дозволяє природа слів", але не природа речей. Ми говоримо про інтеграцію, а в природі маємо тільки адаптацію (пристосування). Адаптація до НАТО — зву­чить безглуздо, але факт. Інтегруватися можуть тільки рівні. Серед нерівних мож­ливі тільки адаптація і домінування. Такий "надто тверезий погляд" ще попереду. Думаю, поки що нашій українській еліті не вистачає мужності на цинічно-тверезе бачення реальності.

Особливий статус у НАТО: Володимир Коробов [28.05.02]

Не вступати до НАТО не можна, і вступати — теж не можна. Безліч аргу­ментів за і проти. Звідси — необхідність розробки особливого статусу України у НАТО. Прецедент є, — наприклад, становище Франції в НАТО. Ігнорувати ба­жання США розширювати НАТО не можна. Доведеться вступати до НАТО і Росії, й Україні. Шукати аргументи для пояснення людям, що стільки років боялися НАТО і нової "війни з німцями". НАТО з Росією й Україною — це вже не те НАТО, що було. Військова інтеграція в західний союз — необхідна частина загальної інтеграції. Користуватися перевагами європейської інтеграції і не нести ніякого тя­гаря відповідальності навряд чи можливо.

Нам потрібен не особливий, а "звичайний" повноправний статус у НАТО: Олександр, Київ [31.05.02]

НАТО нам потрібен не для того, щоб задовольнити чиїсь амбіції, США чи ко­гось іншого. НАТО нам потрібен для того, щоб було гарантовано мирне майбутнє на­шої країни. Це стосується не тільки еліти, це стосується кожного громадянина. У нас цього не розуміють тільки через погану роз'яснювальну роботу еліти. НАТО — це зона стабільності й безпеки. НАТО захистив своїх членів від Сталіна з усіма "прина­дами" його режиму. Західні європейці пережили під захистом НАТО усю холодну війну. До речі, хоч і витрачали на оборону немало, однак не горбатилися на уранових шахтах, на заводах і фабриках за копійки. Ресурси (політичні, економічні і військові) цього блоку дозволяють і забезпечувати водночас безпеку його членів, і зберігати де­мократію й заможне життя. Це — досить унікальна властивість для військових блоків.

Re: Володимир Коробов [03.06.02]

Якоїсь єдино правильної точки зору на роль НАТО немає і бути не може. Різні точки зору існують не через погану роз'яснювальну роботу агітпропу, а через плюралізм інтересів і поглядів — це азбука демократії. Для того і триває наша дис­кусія, щоб побачити увесь спектр точок зору. Навряд, Олександре, Ваша чи моя точка зору може вважатися еталоном, і це одне з головних здобутків свободи.

Для Вас найважливіші військові аспекти європейської інтеграції, Ви вважаєте, що треба воювати і захищати. А для мене більш важливими постають питання нау­кового і освітнього співробітництва з Європою, мене цікавить науковий комітет НАТО. Це різні орієнтації і різні інтереси особистості. Для інших головне — полі­тичний процес і економічний розвиток, і це нормально. Насправді, військовий ас­пект НАТО — не єдиний і навіть не головний.

Щодо історії, хотів би зауважити, що Європу захистив американський ядер­ний щит, не знаю чи можна сказати "ядерний зонтик" чи "парасолька". І ще одне зауваження: є підстави для сумнівів, що членство в НАТО автоматично забезпечить українцям заможне життя. Інтегруватись до Європи і не сприймати НАТО немож­ливо, це питання відповідальності — і політичної, і військової. Але навряд чи НАТО всесильне і всемогутнє. Необачно було б поширювати зайві ілюзії. Чомусь ми не бачимо, як змінився світ, і мислимо застарілими більшовицькими стереотипа­ми "оборонної свідомості". Сталіна вже давно немає, єдиний світовий центр сили вже у Вашингтоні, а не у Москві. А США навряд чи планують напасти на Україну. Радянський стереотип політики, коли перевага віддавалася обороні, безпеці, спец­службам та ідеологічній витриманості, вже просто смішний. Захоплення питаннями безпеки і оборони призвело Німеччину, СРСР до краху. Треба захоплюватися не без­пекою, а економікою, наукою, культурою. Що таке розгалужена система безпеки без розвинутої економіки, культури і науки? Це згубний більшовицький виверт.

Re: Re: О. Пелін [07.06.02]

Володимире, я згодний із Вашими міркуваннями і хотів би тільки додати кілька аргументів. Говорячи про НАТО як про гаранта безпеки, слід уточнювати — чиєї безпеки. НАТО насамперед гарант безпеки Західної Європи. У ситуації, що склалася після 11 вересня, головне джерело небезпеки для Західної Європи знахо­диться на Великих Балканах (за З. Бжезинським), Близькому Сході. Україна, вихо­дячи у 1990-ті роки із союзу з Росією, зміцнювала свою безпеку, перекладаючи функцію східного буфера на Росію. У новій ситуації функція Росії як буфера підви­щила її статус. Для безпеки Західної Європи і НАТО Росія стала дуже важливим елементом. Де виявилася Україна? Проситься до останнього вагона поїзда, що від'їжджає. Така система безпеки потрібна Україні, але не Західній Європі. Ми вия­вилися в ролі бідних родичів. Нам ніхто не загрожує, і ми нікому по-справжньому не цікаві. Така роль неприйнятна. Оцінка діяльності українських стратегів — нуль. Необхідно будувати нову зовнішньополітичну стратегію України, а не жирувати на міжнародних симпозіумах. До речі, одна із співробітниць Інституту стратегічних досліджень України у приватній бесіді сказала мені, що читає тези нашого форуму, але мовчить. Привіт стратегам!

Атлантична рада України: Половцев О. В. [05.06.02]

У той час як НАТО зміцнює відносини з Європейським Союзом, ця інституція розробляє Європейську політику у сфері безпеки й оборони. Один із шляхів подо­лання розбіжностей полягає в узгодженні діяльності відповідних органів НАТО і ЄС насамперед шляхом проведення спільних засідань. З урахуванням того, що як Європейський Союз, так і НАТО приймають до свого складу нових членів із Цент­ральної Європи, а також глибоко переймаються проблемами цього регіону в бага­тьох інших питаннях, та з огляду на те, що обидві інституції налагодили особливі відносини з Росією та Україною, такі спільні засідання слід поширювати. У будь- якому разі Європейський Союз і НАТО спільно реалізують широку програму дій, навіть якщо й підходять до більшості питань, що знаходяться поза сферою оборо­ни, з різних позицій. З подальшим розширенням НАТО відносний баланс між краї- нами-партнерами та країнами — членами альянсу буде поступово зміщуватися у бік членів НАТО. Зазираючи в майбутнє, враховуючи сьогоднішню зовнішньополітич­ну орієнтацію України, поєднання шляхів євроатлантичної та європейської інтег­рації вважається досить перспективним, враховуючи спільні інтереси України з цими інституціями.

6. Які, на Ваш погляд, євроатлантичні мотиви України? Чого в них більше: "почуття європейської ідентичності" чи "геополітичних домагань України"?

Про мотивацію: Сергій Євстратов [24.05.02]

Думаю, що більше тут простого прагматизму, можливо, навіть "здорового".

Re: О. Пелін [28.05.02]

З прагматизмом згодний. Є тільки один нюанс. "Інтеграційний прагматизм" тернопільчан, закарпатців, де середня зарплата менш як 200 грн., значно вищий, ніж "інтеграційний прагматизм" киян, у яких зарплата на рівні 640 грн. Кожна вес­на для моїх земляків починається з головного болю: "Куди їхати на заробітки: у Москву чи Дебрецен?" Ось вам і мотиви.

Європейський потяг: Ігор Бабюк [27.05.02]

Згідний з Вами, Сергію. Україна є новою державою, яка тягнеться до більш розвинутих європейських країн. В історії є багато прикладів, коли держава з більш низьким рівнем розвитку тягнулася до коаліції країн з більш розвинутим рівнем економіки, культури, що в Європі сприймалися за еталон. Згадаймо Володимира Великого, який заради прийняття до європейської сім'ї змушений був виконати одну з головних на той час вимог — прийняти християнство.

Re: Микола Гоманюк [07.06.02]

А чим еквівалентним християнству, на Вашу думку, повинна пожертвувати Україна, інтегруючись до Європи зараз? Як би подібна жертва не коштувала нам власної ідентичності. Чи не варто боятися й цього?

Re: Re: Ігор Бабюк [07.06.02]

Головне — дотримуватися загальновизнаних правил гри. Адже не можна ком­п'ютером забивати цвяхи. Мені здається, Україна знаходиться зараз саме на шляху учня. Їй залишається лише перебирати досвід розвинутих країн (саме перебирати досвід, а не мавпувати) і не винаходити заново велосипед.

Почуття самозбереження: Володимир Коробов [28.05.02]

Якщо говорити про політичну еліту, до європейської інтеграції її підштовхує почуття самозбереження. Саме в новій "родині народів" можна звично зняти із себе частину тягаря відповідальності й одержати якісь гарантії безпеки. Здоровий глузд і визнання сумних економічних реалій теж сприяють тому, щоб долучитися до еко­номічно сильного угруповання. Дуже важливий мотив збереження країни — утри­мання її в спокої. Захід України шукає в Західній Європі гарантію від нового ро­сійського домінування і у разі, якщо таке домінування буде реальним, швидше за все, буде готовий пожертвувати цілісністю України. На Півдні і Сході також сильні проєвропейські настрої, але вже іншого походження: скоріше б нас хтось "купив або захопив і навів би порядок". "Захопити" і "купити" може тільки сильний — Європа, США. "Міф про добру білу людину" дуже поширений. Сконструйована європейська ідентичність в Україні дуже слабка, і її вплив незначний, хоча вважати себе європейцем дуже приємно. Про геополітичні домагання України говорять де­які диваки, які значно "попереду свого часу". Розмаїтість мотивів не сприяє консол­ідації українців навколо ідеї європейської інтеграції.

До НАТО Україну мають підштовхувати почуття національного самозбе­реження і почуття особистого самозбереження громадян, які, на відміну від політичної еліти, не можуть "у разі чого" вилетіти за кордон: Олександр, Київ [31.05.02]

НАТО — це спокій і безпека нашого народу та ще мінімум дев'ятнадцяти інших народів.

7. Яким Вам уявляється український образ посттрансформаційної Європи?

Україна — ЄС: Ігор Бабюк [27.05.02]

На мою думку, на превеликий жаль і Україна, і Росія, й інші країни пострадян­ського простору, навіть якщо вони виконають всі умови, передбачені для вступу до ЄС, залишатимуться країнами "іншого сорту", до яких будуть ще досить довго пригля­датися і з якими будуть обережно поводитися, виявляючи свою зневагу і страх.

Re: О. Пелін [28.05.02]

Згоден. Але чи згодні з цим носії феномена "переможців" Європи?

Re: Re: Ігор Бабюк [28.05.02]

Це залежить від того, згодні вони з цим чи ні. Європа буде їх сприймати, як в свій час сприймала Київську Русь — варвари, яких треба постійно вчити. їх мож­на допустити до Європейського кола, але з однією умовою — тільки на правах молодшого брата. А феномен "переможців" Європи вже залишається тільки бажа­ним, а не реальним явищем.

Українсько-радянські стереотипи майбутнього і Європа: Володимир Коро­бов [28.05.02]

Уявленням майбутнього посттрансформаційної Європи в Україні на всіх рівнях громадської думки притаманні українсько-радянські стереотипи. Вони у ма­совій свідомості просто заміщуються дуже схожими на них і ледь переробленими, у новій версії, але незмінними по суті. Наприклад, синдром меншовартості в СРСР — синдром меншовартості в ЄС, стереотип "молодшого брата" в СРСР — стереотип "меншого брата" у ЄС та ін. Образ "переможців у війні" заміщений образом "пе­реможених у холодній війні". Для таких уявлень притаманні геополітичний пе­симізм, зневіра у національному генії, апокаліптичність і примітивна дуальність.

Все це для глобального світу, для постмодерністської епохи не має ніякого значення. Ці категорії XIX-XX століть вже не пояснюють світ і не можуть, тим більше, допо­могти відтворити образ глобалістської України.

Україна у майбутній об'єднаній Європі втратить свою ідентичність і розпа­деться на нові сегменти на кшталт єврорегіонів, а Одеса стане вільним космополі­тичним портовим містом. Майбутня Україна — це Україна кількох виразних євро- регіонів. Можливо, в Україні, як і в Англії, Франції чи Німеччині, буде збільшуватися кількість мусульманського, африканського, арабського населення, побільшає мече­тей, а вояків НАТО ми навчимо "нестатутним відносинам". Західна Україна майбут­нього дуже схожа на Польщу, Південь — на Туреччину, а Схід — на Москву. В Ук­раїні майбутнього не один, а кілька образів, і всі вони вже представлені у сьогоденні.

Re: Олена Рябоконь [13.06.02]

Ви праві, Володимире. Україна справді є багатогранно орієнтованою держа­вою. На мій погляд, це не тільки недолік, а й перевага. Так, Україна зможе стати не тільки географічним центром Європи, а й політичним центром Євросоюзу. Я маю на увазі те, що політичні інтереси багатьох країн перетинаються в Україні, а тому регулювати ці інтереси Україні буде легше. Головне, що має зробити Украї­на після вступу до Євросоюзу, — змінити роль буфера на роль країни, що спрямо­вує політичні інтереси Заходу, Півдня та Сходу в напрямі взаємодії.

Яким вам бачиться український образ посттрансформаційної Європи і місця України в ньому? Олександр Вербицький [31.05.02]

Можливий образ посттрансформаційної Європи мені бачиться більш доскона­лим, ніж образ сучасної Європи. Багато країн, що увійшли до нової структури і ба­гато тих, у кого все це ще попереду, змінять Європу, але водночас зміняться самі. Принцип європейської інтеграції — збереження національної ідентичності і роз­маїтості культур країн ЄС — думаю, буде дотриманий, але в цілому внаслідок більш тісної взаємодії держав, вони самі прагнутимуть до деякого ідеалу (шаблону) сучасної європейської держави. У чомусь їх самобутність ризикує бути втраченою. Але головна мета вступу до ЄС — досягти існуючих у ЄС рівня життя, добробуту, стандартів демократії, прав людини, верховенства права — гідна того, щоб бути здійсненою. Україна повинна зайняти гідне місце в європейському суспільстві, а цьо­му передує важкий шлях народження економічно сильної держави. Максимальна інтеграція України до світової економіки дасть змогу вийти з економічної кризи і стати економічно сильною і культурно самобутньою державою.

Порядок в Україні повинні навести українці. А НАТО нам потрібен зо­всім для іншого — щоб ніхто інший не почав наводити порядок у нашому домі і не визначав би наше місце у цьому чужому порядку. Олександр, Київ [31.05.02]

У посттрансформаційній Європі місце України повинне бути гідним. Нам по­трібна безпека (НАТО) і добра порада європейців. Все інше ми повинні побудувати самі. Українці (маю на увазі всіх жителів України) переважно дуже працьовиті. Якби не корумпований режим, я впевнений, ми зараз мали б зростання економіки 15-20 % на рік, а не на 5-6 %. Як співається в українському гімні: "А завзяття й праця щира свого ще покаже". У разі зовнішньої безпеки, отриманої внаслідок взаємодії й наступного необхідного вступу до НАТО, а иакож невтручання в наші справи зовнішніх сил Україна неминуче буде еволюціонувати у бік більшої демокра­тичності. Тобто піде так званим "прибалтійським" шляхом, хоча з меншою швидкі­стю і з більшою інерцією, з огляду на деяку слов'янську інертність і розміри країни.

Місце України в Європі: Марина Мироненко [14.06.02]

Звісно, хотілося б бачити Україну повноправною країною Європи, що гідно займає своє місце, але треба бути реалістами. Я не вважаю це песимізмом, на відміну від Володимира Коробова, але на даний момент Україна не має тієї могут­ності, як політичної, так і фінансової, щоб бути рівною європейським країнам. Оле­но, бути оптимістом дуже добре, але хто надасть Україні право бути політичним центром Євросоюзу, якщо вона (Україна) не може дати ради навіть своїй внутрішній політиці (недавні вибори до Верховної Ради, а також стан її працездат­ності на сьогоднішній день — яскравий приклад). Тому зараз Україні не варто спо­діватися на якісь заобрійні вершини, а треба керуватися тим, що маємо, і йти по­вільними, але впевненими кроками до окресленої мети.

Польський образ майбутнього — польські враження: Володимир Коробов [15.06.02]

Польща живе все краще: інтеграція до Європи явно пішла їй на користь. У Любліні — місті, порівнянному з моїм Херсоном за чисельністю населення та адміністративною значимістю, прожитковий мінімум становить приблизно 500 до­ларів США, колеги-викладачі одержують понад 1000 доларів щомісяця (у нас не дотягують і до 100), мають навчальне навантаження 180 годин на рік (у нас — 900-1000 годин!). Колеги живуть пристойно: мають будинки, автомобілі, можуть подорожувати по світу і відпочивати. Тому вони не переживають такого морального розкладання, як у нас, не шельмуються і не виконують роль колективного "хлопчи­ка для биття" у показушній "боротьбі з корупцією". Благоустрій, стан доріг, житла, міського господарства, побутової культури — все контрастує з українським. У місті 5-6 нових гігантських за нашими мірками європейських супермаркетів, заповнених покупцями. Водночас люди у своїй масі незадоволені владою і начальством, на стінах будинків — свастики й антисемітські гасла, поширені націоналістичні забо­бони і ксенофобія (нас там не дуже люблять, м'яко кажучи, і не дуже високої думки про українців). У Польщі, як я зрозумів, теж хапаються за націоналізм у страху пе­ред тим, що європейська інтеграція невблаганно призведе до втрати ідентичності, причому, як і в нас, це роблять і праві, й ліві.

5. Наука та езотерика: суспільні функції та прогностичний потенціал

Період: 14 червня — 10 жовтня 2002 р.

Учасників: 8

Повідомлень: 34

Постановка проблеми

Складним, суперечливим і водночас інноваційним (за змістом суспільних пере­творень) стає для "пострадянської свідомості" період суспільних трансформацій. Звичне колись запитання ЩО? ("що ми будуємо?") досить швидко змінюється у вустах наших політиків прагматичними запитаннями ЯК? і КОЛИ? ("Як до­могтися і коли реально очікувати сталого суспільного розвитку?"). Настирливо пробиваються у суспільну свідомість оновлені сенси людського співіснування, які стають наслідком складної гри тенденцій і чинників становлення "посттрансформа- ційного" суспільства. З'являються нові паттерни наукового арсеналу — головної га­рантії рівноваги і сталого розвитку країн в епоху "постмодерну". Важливе місце у цьому арсеналі посідає наукове прогнозування.

На думку доктора філософських наук, старшого наукового співробітника Інституту соціології Російської академії наук Андрія Давидова, "при прогнозуванні найближчого майбутнього недостатньо враховувати тільки минуле і теперішнє, на­самперед необхідно враховувати віддалене майбутнє. Тому метод екстраполяції від минулого і теперішнього в майбутнє не цілком адекватний для соціальних процесів. Більш правильним буде використання методу інтерполяції, коли за минулим, те­перішнім і віддаленим майбутнім прогнозується найближче майбутнє. Однак поки цілком неясно, за допомогою яких методичних процедур можна надійно визначати віддалене майбутнє. Це — відзначає дослідник — предмет подальших методологіч­них і методичних досліджень" (див.: Давыдов А. А. Модель социального времени. — Социс. — 1998. — № 4. — С. 98-101).

Вступаючи у дискусію з російським дослідником, висловимо припущення щодо існування шуканого автором публікації методичного арсеналу, необхідного для прогнозування віддаленого майбутнього. Це, зокрема, так звані "традиційні" знання і практики. Езотерика — один із таких різновидів.

Водночас між науковим та езотеричним знанням дуже складно провести чітку межу. Проте, на думку нашого колеги О. Пеліна, все-таки можна конструктивно розрізнити ці два феномени, що він, власне, збирається продемонструвати нам всім на матеріалах дискусії.

Запитання:

1.   Чи існує бар'єр між езотеричним (таємним) і науковим знанням?

2.     Чи можна стверджувати про існування знання значно ефективнішого, ніж "наукове"?

3.     Чи існують особливості впливу науки та езотеричного знання на су­спільство?

4.  Чи обмежені можливості наукового та езотеричного прогнозування?

Рекомендовані публікації

1. Бегун Ыертвылй. Искусство падать в бездну, или дзен беговой дорожки.

2. Давыгдов А. А. Модель социального времени. — Социс. — 1998. — № 4. — С. 98-101.

3.  Демин Валерий. Загадки русского севера.

4. Демин Валерий. Тайны русского народа. В поисках источников Руси.

5. Дугин Александр. Парадигма конца. Доктрина.

6. Ермилов Э. А. История развития цивилизации. Введение в сокровенную философию истории. Глава 2. Древние знания о мире и человечестве.

7.  Криппнер Стэнли. Холистическая парадигма. — М., 1992. — № 1.

8. Кун (Kuhn) Томас. Культурология. XX век // Энциклопедия. Т. 1. — СПб., 1998. — С. 337-338.

9.  Лурье С. В. Историческая этнология. Гл. 7. Культурная традиция и этнос.

10. Розин В. М. Существование, реальность, виртуальная реальность // Концепция вир­туальных миров и научное познание. — СПб., 2000. — 320 с.

11.  Смирнов А. В. Великий шейх суфизма.

12.  Тоффлер А. Третья волна. — М., 1999.

13. Чаттерджи Браман. Сокровенная религиозная философия Индии // Лекции, читан­ные в Брюсселе в 1898 году. — Калуга, 1905.

14.  Штепа Вадим. Традиция в мире постмодернизма.

Дискусія

1. Чи існує бар'єр між езотеричним (таємним) і науковим знанням?

"Історична" позиція: древні цивілізації володіли знанням більш ефектив­ним, ніж сучасне "наукове". Втрачене знання набуло статусу таємного: Едуард Афонін [14.06.02]

"Природнича" позиція: мудреці з високим ступенем розумового розвитку складають враження "утаємничених". Тому бар'єр штучний і він природно скорочується пропорційно до рівня розвитку науки: Едуард Афонін [14.06.02]

Re: Бар'єр створили успіхи промислової революції. Олександр Пелін [18.06.02]

Між езотеричним і науковим пізнанням така сама різниця, як між кустарним і корпоративним виробництвом. Пріоритет науковому пізнанню створили успіхи в галузі масового виробництва. В основному це стосується Західної Європи. Останні століття "науковий цех" успішно розвивався пропорційно до успіхів про­мислових цехів. Особливо це помітно на прикладі цеху математиків, цеху фізиків, цеху хіміків. Складніше з біологами і соціологами. Вони складніше формалізую­ться і мають менше можливостей для технологізації. Кустарі-езотеристи програють цеховикам доти, доки корпоративна "цехова" парадигма не "перепиняється" через яку-небудь реальну проблему. Наприклад, природу "плачучої" картини адмірала Макарова в Херсоні. Такі проблеми на деякий час зближують хіміків і алхіміків, але невдовзі конкуренція знову бере своє.

Насправді, кустарі-езотеристи повинні мати рівні права з ученими-цеховиками на існування й увагу. Не варто перетворювати один одного в монстрів неуцтва або тупих доцентів. Спрямованість на розв'язання реальних проблем допускає таку терпимість, а, можливо, і взаємодію. Езотеристів можна розглядати як "генераторів ідей", а вчених-цеховиків — як розробників цих ідей. Адже не випадково великі ас­трономи були трішки астрологами, а хіміки — алхіміками. Питання, напевно, поля­гає в тому, яким чином можна поєднувати романтику езотеричного індивідуалізму з прагматикою наукових корпорацій.

Re: Marinchello [01.07.02]

На мою думку, в цьому й проблема, що не можна! Неписьменний брудний си­бірський шаман і терапевт, який пахне ліками, один одного не зрозуміють так само, як не зрозуміють один одного художник і маляр. Езотеричне знання — це мистецт­во, це порив душі! Можливо, пошуки філософського каменя не мають сенсу, але принаймні це цікаво (окрім того, у процесі пошуків філософського каменю були зроблені найвидатніші відкриття у хімії). Кому потрібно те, що якесь Х-поле при впливі Y- поля випромінює не 3,000000001 а 3,000000002??? Хіба це кому-небудь важливо, окрім тієї людини, яка це написала і одержала за це доцента? А, може, в цьому проблема? Учені не займаються наукою, а одержують наукові звання.

Re: Re: Олександр Пелін [18.07.02]

Проблема розуміння існує, але я думаю, що все не так сумно і категорично. Особисто я спираюся на визначення Баумана: "Зрозуміти — знати, як вчинити далі". Якщо шаман і терапевт, художник і маляр обмінялися один з одним парою слів (крім ритуальних "добрий день") — значить, вони на якомусь рівні зрозуміли один одного. Якщо між ними вже немає ступору — значить, є якесь жахливо суб'єк­тивне, але розуміння. Згоден, що вчені, орієнтовані винятково на кар'єру, замість справи грають у корпоративну гру "ми всі дуже великі й важливі для суспільства люди". Але в ігри грають ті, хто не вміє працювати. Таким можна лише співчувати. "Незрідність із професією" за Г. Сковородою.

Я не згоден з тим, що в езотеризмі — тільки романтика, несумісна з науковою прагматикою. Езотеризм — це самітність, відлюдництво, без якого неможливі "нау­кові прориви" і "наукові революції". Одна моя знайома-психолог зненацька серйоз­но заявила мені: "У тебе все буде добре, тому що в тебе є "третє око". Якщо таке явище, як "третє око" й існує, то як його носій заявляю: воно відсотків на 90 про­дукт відлюдництва, а на 10 — спадковості. Знайомий екстрасенс намагався переко­нати мене у зворотному. Не вірю, як Станіславський. Езотеричне знання бездоказо­ве. Ну то й що? Зате корисне. Це мистецтво, здатне з нічого зробити щось. Прекрас­но. Чому вчений не може зрозуміти художника? Може. Хоча художнику зрозуміти вченого легше. Це означає, що езотерист повинен зробити перший крок назустріч ученому-цеховику. Задача останнього — не затискати ніс при спілкуванні.

Позиція "обскурантів" (не все знання корисне для маси людей і тому по­винно ховатися від них): Едуард Афонін [14.06.02]

Re: Marinchello [16.06.02]

Напевно, потрібно схилятися до цього твердження, тому що в езотеричного знання "темне" минуле. Усілякими шаманами і жрецями воно використовувалося для маніпулювання людською свідомістю і, відповідно, людьми. Ставши легкодос­тупним, це знання відразу втратило б свої "управлінські" функції. Так що "обску­ранти", які говорять про "неготовність цивілізації прийняти вище знання", на­справді не усвідомлюють, що це пояснення — вироблена тисячоліттями захисна ре­акція, для того щоб зберегти можливість керувати (невідоме лякає), і, найчастіше, приховати типово шарлатанську природу цього "знання".

Re: Re: Irish [05.08.02]

Ті результати, яких досягло наукове знання в напрямі маніпуляції людською свідомістю, причому не тільки в психології і соціальних науках, але й використову­ючи досягнення фізики, математики і т. д., — неймовірні і величезні! Ми щодня зіштовхуємося в нашому цивілізованому, науковому, індустріальному світі зі спро­бами керувати нашими бажаннями, вчинками. Так що звинувачувати саме "влас­ників езотеричного знання" у прагненні до контролю за свідомістю, на мою думку, неправомірно. Бажання керувати людьми, у тому числі за допомогою маніпулюван­ня їх свідомістю, властиво людям, які жадають влади, незалежно від характеру їх знання.

Re: Re: Re: Едуард Афонін [06.08.02]

Хотілося б привернути увагу до тези про нібито шарлатанську природу езоте­ричного знання. Звертаючись до визначення "шарлатан", ми, як правило, маємо на увазі людину неосвічену, невігласа, простіше — ошуканця, або людину, яка лише вдає з себе знаючого фахівця. Причому мова не йде про тип знання (науковий чи езотерич­ний), яким володіє такий фахівець, а лише про незадовільну якість цього знання.

Думаю, у такій ситуації правомірно буде запитати:

1.  Хіба мало ми знаємо прикладів низького (недостатнього, неадекватного і т. п.) знання у наших учених, зокрема представників соціальних, суспільних наук?

2.  Чи не констатуємо ми сьогодні (у період суспільної кризи) кризу суспільної науки? Що являє собою сучасне знання про суспільство, чи відповідає воно ново­народженим ("посттрансформаційним") реаліям, чи не потребує воно виходу за межі раніше досягнутих нами уявлень про нього?

3.  Чи не несуть сьогодні фахівці-суспільствознавці (свідомо чи несвідомо) не­якісне знання, або, використовуючи категорії ринкового господарства, недобросові­сну пропозицію нашим політикам як основним споживачам суспільного знання? Інакше кажучи, чи не виступають сьогодні наші вчені-суспільствознавці як шарла­тани?

4.  Чи не буде більш ефективним і моральним вчинком в період суспільної кри­зи скористатися древнім знанням, яке, якщо говорити всерйоз, більш захищене, ніж так зване наукове знання, від спокуси спекуляції ним? Адже езотеричне знання оберігається столітніми традиціями і, як правило, супроводжується спеціальними, іноді дуже складними, процедурами застосування, що в цілому захищають його від несумлінної кон'юнктури.

Re: Re: Re: Re: Олександр Пелін [28.08.02]

Едуарде Андрійовичу, згоден з Вашою тезою про шарлатанство в нашій со­ціальній науці. Причина — її зупинка на інтерактивному рівні. Давно час просуну­ти нашу соціальну науку з інтерактивного рівня на когнітивний. Ми "грузимо" на­ших політиків інтерактивними, фізикалістськими дослідженнями і пропускаємо удари, спрямовані прямо у фрейми українців. Ці удари точно розраховані на про­ходження когнітивних слотів у головах наших співвітчизників певних скриптів, от­риманих з банальних інтерактивних опитувань суспільної думки. Мої статті на цю тему "зависають" у редакціях газет і журналів, тому що когнітивна антрополо­гія і соціологія — абсолютно темний ліс для наших журналістів. Цього року буду читати курс по когнітивному моделюванню на своїй кафедрі. Якщо в когось є інте­рес обговорювати цю тему на сайті — я готовий. Дискусію про когнітивне (езоте­ричне) моделювання наших фреймів можуть підтримати наші колеги з Братислави (М. Коновскі). Ми з ним уже кілька місяців в Ужгороді обговорюємо ці питання. Продовження діалогу можливе у Братиславі. Це дуже цікаво нашим сусідам, які знову трохи попереду нас.

Re: Re: Re: Re: Re: Едуард Афонін [30.08.02]

Хочу лише уточнити, Олександре Володимировичу, що означає Ваше уточ­нення у дужках — когнітивне (езотеричне). Воно означає синонім до слова "когні- тивне" чи аспект когнітивного?

Re: Re: Re: Re: Re: Re: Олександр Пелін [30.08.02]

Не синоніми. Але, як з'ясувалося, для української соціальної науки когнітивна соціологія й антропологія — явище абсолютне езотеричне, таємне. Саме тому Ук­раїна навесні пропустила страшний удар по фрейму "Не словом, а ділом". Поразка від цього різновиду інтелектуальної зброї — 25 % дорослого населення. Кожен чет­вертий українець переконався, що саме головне — прірва між словом і ділом. Тобто слова марні, науки марні, у політиці повний бруд.

Як жити далі? Протистояти цьому за допомогою методів контрпропаганди да­ремно. Для гідної відповіді потрібно знайти придатний слот. Що може об'єднати слово і діло в Україні? Воля, метафора, технологія чи ще щось? Якими скриптами створюються такі слоти? Відповіді на ці питання знали тільки закордонні іміджмейкери Ющенка. Він то випинав вольове підборіддя, то, як школяр, сипав заученими скриптами.

Для всіх українських соціологів ще навесні когнітологія була синонімом езо­теричного. Зараз ми на виборах мера Ужгорода легко розкладаємо кандидатів на три слоти і нічого езотеричного в цьому не бачимо. Тепер ми вже знаємо, що інте­рактивна соціологія подає інформацію про те, що думають респонденти, а когні- тивна — як вони це думають. Друге значно ефективніше для моделювання та інже­нерії. Для багатьох сьогодні когнітологія не тотожна езотеричному, але для більшості — ще синонім. Потрібно просуватися, напевно, швидше. Мислення буде тонше і синонімів менше.

Давайте подивимося під таким кутом: Сергій Євстратов [28.06.02]

У вітчизняній науковій літературі останніх років з'явилося багато цікавих робіт, присвячених проблематиці неопарадигмального синтезу. Цей процес формує передумови для оснащення філософії евристичною методологією, комплементар­ною до традиційної — селективної. "Назріваючий у XX столітті загальний (філо­софський) розум культури вимагає такого різкого розриву з розумом класичним, та­кої всеосяжної "трансдукції", якої не було в нашому розумінні, напевно, з "осьово­го часу" передодня античності. Цей розум абсолютно нестерпний для звичних (протягом десятиліть) "фігур розуміння" і стереотипів здорового глузду".

Кількість і гострота невирішених проблем, накопичених людством наприкінці століття, свідчать про те, що евристичний потенціал раціоналістичної картезіан­ської методології далеко не безмежний і, більше того, подальше його тотальне ви­користання усе сильніше наближає планету до кризових фаз. Тактика досить м'яко­го варіювання картезіанського каркаса дозволяє з оптимізмом поставитися до мож­ливості формування такої парадигмальної структури, що забезпечувала б розвиток більш тонких і глибоких методологій (а, можливо, і цілих технологій!) теоретично­го осмислення взаємовідносин у системі людина-світ і відповідної адаптаційної та трансформаційної діяльності.

Специфічні особливості біологічних об'єктів, влучно відзначені регуляторно- термодинамічною концепцією Е. Бауера, посилюють потребу в більш конкретному переосмисленні функцій біологічних систем як своєрідних "біологічних опера­торів", що здійснюють трансформацію аморфного світу-цілісності в спектри мно­жинних об'єктів світопроявів, різні для різних структур, що трансформуються. У принципі, цю здатність трансформуватися, схоже, мають всі об'єкти Світу — від нейтрино до метагалактик. Однак особливе виділення класу біооператорів необхід­но хоча б тому, що ми не маємо у своєму розпорядженні більш достовірних даних про можливий варіант світобудови, ніж отримані нами в результаті нашої власної антропоморфної активності.

Серед специфічних властивостей антропоморфних біооператорів-спостері- гачів особливо варто виділити такі:

1.  Пріоритет макрообразів при формуванні світомоделей. Його стійко доміну­юча роль пояснюється насамперед тим, що переважний обсяг інформації про на­вколишній світ антропоморфний спостерігач одержує через оптичний канал прийо­му і відповідної обробки інформації.

2.   Пріоритет бівалентної логіки при організації інтерпретаційних процесів обумовлений тривалим існуванням виду homo sapiens у полі сили тяжіння Землі.

Наявність цих двох пріоритетів призводить до того, що антропоморфний інтерпретатор (особливо послідовник Західної традиції) досить жорстко трактує ті чи інші факти й процеси, а саме:

1)   факт існування того чи іншого явища найчастіше встановлюється шляхом співвідношення з екзистенціальним макроеталоном, що формує стійкий (антропо­морфний) поріг сприйняття світопроявів;

2)  взаємозв'язок явищ найчастіше трактується в дусі каузального детермінізму;

3)   дослідження взаємозв'язків між явищами здійснюється, як правило, шля­хом використання аналітичних методологій і редукціонізму, а синтетичні конст­рукції та узагальнення будуються, найчастіше, за адитивними схемами.

Зрозуміло, що одним із першочергових завдань розвитку нової парадиг­ми є завдання "подолання" антропоморфних домінант у гносеології, а точніше (реальніше, з урахуванням можливостей фактичного стану гносеології!) такої мо­дифікації діючих парадигм, яка дозволяла б, спираючись на традиції і досягнення сучасної науки і практики, здійснювати реальні евристичні побудови, які верифіку- ються реальною практикою. Найважливіша задача конструктивного процесу — за­безпечити відповідність старої і нової парадигм. Від неї відгалужується специфічна проблема взаємовідносин гносеології й онтології. У рамках нової парадигми онто­логічний статус втрачає свою колишню автономію і стає більш залежним від гносео­логічного статусу. Пріоритетною проблемою "філософського фронту" неминуче стає потреба осмислення явища існування, у якій, як у фокусі, сплетені питання он­тологічного і гносеологічного плану. Мабуть, настав час сказати, що замість тради­ційної дилеми "буття чи свідомість" виникає більш конкретне, але разом з тим, більш інтригуюче питання про критерії існування, про параметри цього явища, про його альтернативи, про його узагальнення.

Re: Олександр Пелін [18.07.02]

Сергію, на мою думку спочатку в людства з'явилася потреба уніфікації суспіль­ного різноманіття за допомогою його величності Загального Закону (можливо Ха- мурапі). Потім Аристотель "створив" двочленну формальну логіку, що відкинула на смітник всі досягнення витонченої модальної логіки Сходу. Потім з'явилася фізика з її спрагою пошуку абсолютно універсальних Законів Природи. На цьому побудо­ваний сцієнтистський (тоталітарний-фізикалістський) світ, що закономірно прагне до повної глобалізації. Думаю, глобальний світ неможливий уже тому, що суперечить древній китайській філософії "слабке і м'яке перемагає сильне і тверде", це по-перше, а по-друге, тому, що узгоджується з горезвісними висновками другого закону термо­динаміки. Ви, напевно, глибоко праві у тому, що всі ці вигадки механіки і фізики загнали людство в дуже жорстку картезіанську триногу. Світ набагато складніший, ніж примітивна тривимірна система координат, у яку його примудрилися втиснути на деякий час. Справжньому буддисту в науці навіть думати про це смішно.

2.  Чи можна стверджувати про існування знання значно ефективнішого, ніж "наукове"?

Про це говоритися в древніх книгах, про це говорять чимало людей, гово­рять часто тощо: Едуард Афонін [14.06.02]

Хочеться вірити в існування простих, доступних, але нескінченно ефек­тивних засобів досягнення наших бажань: Едуард Афонін [14.06.02]

Гадаю, дійсно існує щось непояснене наукою: Едуард Афонін [14.06.02]

Інший шлях розвитку: Marinchello [16.06.02]

Мені здається, що тут ми можемо спостерігати типову ситуацію: у людства були можливості піти іншими шляхами розвитку. Але "ми" обрали науковий, а інші (у тому числі й "езотеричний") залишилися в зародковому стані. Як можна по­рівнювати дорослого слона і зародок бегемота (хоча дорослість цього слона — спірне питання)?

Формулювання питання: Снейк [13.09.02]

Давайте задумаємося: ми скуті некоректністю самого питання. Що означає "ефективніше"? Наукове знання "належить" певній сфері світопізнання в цілому. У цій сфері воно ефективне, в іншій — ні. Адже наука давно вже не претендує на повне пізнання світу. Тому її не можна порівнювати в термінах ефективності з ін­шими видами знання. Чи все-таки необхідно уточнювати, для чого ефективніше. Якщо для виховання дітей або спілкування із закоханими (умовні приклади), то тоді наукове знання практично неефективне. Я вважаю так.

3.    Чи існують особливості впливу науки та езотеричного знання на су­спільство?

Горезвісне езотеричне знання шкідливе, тому що "намагається підмінити науку дилетантським маніпулюванням": Едуард Афонін [14.06.02]

Re: Снейк [13.09.02]

Щодо дилетантського — це, напевно, не зовсім доречний докір. А от щодо маніпулювання — це, мабуть, правильно. Хоча також можна висунути претензію "не завжди, мовляв, воно маніпулює".

Re: Re: Едуард Афонін [16.09.02]

Звичайно, Ви праві щодо прикметника "дилетантського". Дійсно, маніпулю­вання може бути і професійно грамотним. У даному разі автор запитання викорис­товував одну з характерних мотивацій критики езотеричного знання.

Re: Re: Re: Снейк [23.09.02]

Чесно кажучи, і щодо "підміни" теж не зовсім правильно. Адже не обов'язко­во ці форми знання протиставляються. Окрім того, "езотеричне" — воно і не зовсім знання. Хоча, звичайно, трактування терміна можуть бути різними, але я виходжу з можливості перевірки. Езотеричне знання не можна перевірити, можна лише апе­лювати до збігу "подій" і "пророкувань", який цілком вписується у рамки статис­тичної випадковості.

Re: Re: Re: Re: Marinchello [28.09.02]

Я згоден з тим, що езотеричне — не зовсім знання, але воно настільки не знан­ня, наскільки відчуття. І до нього не треба підходити з точки зору "статистичної випадковості" — у нього свої методи, та взагалі й термін "методи" тут не зовсім підходить — езотерика і наука хоч і сестри, але зведені.

Re: Re: Re: Re: Re: ВВС [03.10.02]

Виникає питання. Існує величезна кількість літератури з магічними і містич­ними символами на обкладинці. В ілюстрованих журналах з'являються статті про "любовну нумерологію" і магію аналогічного призначення. Чи є ця література езо­теричною? Тобто чи можна говорити про езотеричний "маскульт", чи це все-таки квазіезотерика?

Re: Re: Re: Re: Re: Re: Едуард Афонін [10.10.02]

Думаю, тут можна висловлювати різні точки зору, так само як і з питання но­визни, "чистоти" ідей, форм і стилів мистецтва тощо. Однак у цьому питанні при­вертає до себе увагу інше. Пригадується, як радянська пропаганда таврувала гань­бою так зване кіч (масове) мистецтво. Сьогодні пострадянські країни стикаються з тим самим феноменом — проявом масової творчості і масової культурної потре­би, що розвиваються на загальному тлі росту креативних здібностей людини, на тлі раціонального знання, що здобувається нею. Очевидно, тут є певні загальні законо­мірності розвитку як західноєвропейських країн, що пережили трансформаційну кризу під час Великої депресії 1929-34 рр., так і східноєвропейських (і азійських) країн, що переживають трансформаційні зміни сьогодні.

Цікаві у цьому контексті спостереження французького вченого С. Московичі, який звернув увагу на домінування сьогодні (у посттрансформаційному просторі—Е. А.) закономірностей, відповідно до яких під час трансформації на зміну зовнішньому, матеріальному, соціальному фактору приходить як визначальний фактор внутріш­ній, психологічний, ідеальний. Тільки цим, мабуть, і можна пояснити сьогоднішнє посилення "символізації" громадського життя і попит на відповідну літературу.

Немов підкреслюючи зростаючу роль символу в нашому посттрансформацій- ному життєвому просторі, С. Московичі пише ще одну чудову книгу — "Людина символічна". Тут хотілося б звернути увагу ще на одну особливість нашого часу. Я маю на увазі наростаючі (хоча й тимчасові!) авторитарні тенденції в постра­дянській суспільній науці. Намагаючись "опанувати" ситуацію в науковому пізнанні, представники старої (радянської) академічної традиції усе очевидніше ви­являють свою нездатність адаптуватися до нових умов. Це знаходить своє виражен­ня в їхніх спробах дискредитувати традиційне знання (у тому числі езотеричне). Останнім часом вони, наприклад, ініціювали відповідні рішення в російському ака­демічному відомстві. Аналогічні спроби ініціюються також в академічному науко­вому відомстві України. Зокрема, під приводом добре відомої в історії "боротьби з мракобіссям" починаються нові спроби наступу на езотеричне знання. Разом з тим досвід Заходу переконливо доводить неспроможність таких спроб. Більше того, цей досвід демонструє життєвість і функціональність у посттрансформаційну епоху традиційних форм знання і культури. Зрештою, на наш погляд, саме цим і пояс­нюється їхня популярність. Однак при всьому цьому навряд чи можна очікувати широкого оволодіння, наприклад, високим мистецтвом східних технік "І-цзинь" чи західних карт "Таро".

Наука і логіка — "стандартні носії глибоко ешелонованого марення": Едуард Афонін [14.06.02]

Езотеричне знання екологічне, нешкідливе для суспільства, але важко відтворюється вчителем у своїх учнях: Едуард Афонін [14.06.02]

Наукові знання піддаються контролю і перевірці, але, як і раніше, здобу­ваються "дорогою ціною" — методом проб і помилок: Едуард Афонін [14.06.02]

4. Чи обмежені можливості наукового та езотеричного прогнозування?

Езотеричне прогнозування обмежене відсутністю довіри до нього. На відміну від "наукового" езотеричне прогнозування не має своїх інститутів. На­зватися "посвяченим" може будь-який пройдисвіт: Едуард Афонін [14.06.02]

Наукове прогнозування стримує рутина, що є обов'язковою у науковому співтоваристві: Едуард Афонін [14.06.02]

Потрібен неопарадигмальний синтез: Сергій Євстратов [28.06.02]

Глобальні проблеми і кризи, з якими зіткнулася на рубежі XX і XXI ст. техно­генна цивілізація, створили загрозу самому існуванню людства. Очевидно, що на старих засадах цивілізація розвиватися вже не може. Усе гостріше висувається про­блема пошуку нових цінностей, аналізу тих сфер культурної творчості (включаючи науку і техніку як особливі сфери культури), де вже відбуваються зміни традицій­них ціннісних структур і формуються нові світоглядні орієнтації. Багато дослід­ників в галузі методології і логіки наукового знання сьогодні сходяться на думці, що традиційно жорсткий ідеал структури науки, закладений ще Р. Декартом, має бути модифікований з урахуванням усіх досягнень теорії і практики, накопичених людством до кінця XX ст. Відомий вітчизняний філософ В. Філатов пропонує та­кий варіант структури науки перехідного періоду :

—    природний порядок не є даним довіку; матерія не інертна — їй властиві джерела саморухливості й активності, і її не можна ототожнювати з протяжністю, як це робив Декарт;

—   розподіл між матеріальним та ідеальним (свідомістю) відносний; людина не так протистоїть природі, як є її іманентною часткою; вона має повинен не керу­вати природою, а знаходитися в інших, наприклад діалогічних, відносинах з нею;

—   немає єдиних для всіх наук методів, можливі інші типи пояснення, крім ре­дукції цілого до частин;

—   математичне знання не є універсальною мовою і стандартом науки; якісні, "розуміючі" методи не менш важливі;

—   наука не повинна бути етично і політично нейтральною, вона може підко­рятися примату гуманістичних цінностей, бути відповідальною перед суспільством чи якимись його прошарками або групами;

—     наука не обов'язково повинна бути спеціалізованою; її можуть розвивати, наприклад, такі групи суспільства, для яких пізнання — не основна мета діяль­ності; наука може бути справою всього суспільства (неспеціалізована "народна на­ука") чи, навпаки, особистою справою людини в тому сенсі, що кожен вправі ство­рювати свою власну науку.

Звичайно, ця схема потребує уточнення, доповнення, деталізації, однак не мож­на не погодитися з тим, що в ній досить точно відображені основні тенденції роз­витку науки (і ставлення до неї!) на сучасному, дуже бурхливому історичному етапі. На жаль, для всього періоду після 1985 р. виявилася характерною одна дуже не­приємна тенденція в розвитку вітчизняної науки і суспільства в цілому — інтенсив­не формування маргінальної субкультури, що домінує зараз практично у всіх сфе­рах соціально-економічного комплексу. Тому найголовнішим завданням вітчизня­ного наукового співтовариства на сучасному етапі є вироблення своєрідного "антимаргінального імунітету" на основі власних системних інтенцій, що властивій науці як особливій культурній формі.

Основними напрямами робіт у цьому контексті може стати:

—   формування системи "сцієнтистського права", тобто такої системи етико- юридичних і методологічних норм, яка могла б коректно визначити шляхи еволюції науки і техніки XXI століття, запобігаючи зайвому бюрократизму, з одного боку, і екологічно та соціально небезпечним досягненням — з другого;

—   формування базису некартезіанської наукової парадигми, що враховує весь практичний досвід, накопичений людством до кінця XX ст., і основні моменти ви­значення цілі, які дозволяють розраховувати на подолання цивілізаційної кризи уже у першій чверті XXI ст.

Теорія самоорганізації систем і найдавніше езотеричне навчання: Ірина [02.07.02]

Необхідно пов'язати дві різні форми знання: сучасну теорію систем, зокрема проблему самоорганізації систем, і найдавніше езотеричне вчення системи сефірот (див. книгу "Філософія Гермеса Трисмегиста"). Якщо розглядати цю стародавню літературну пам'ятку культури з точки зору сучасних знань, то побачимо, що у тлу­маченні утворення Всесвіту і всіх творінь лежать принципи самоорганізації систем. Оскільки першоджерело цієї книги знайти не вдалося, скористаємося текстологіч­ним аналізом самої філософії, наведеним В. Шмаковим у його "Священній книзі Тота. Великі аркани Таро", а також інтерпретацією секретних учень М. Хола у книзі "Енциклопедичний виклад.".

М. Хол пише: "До нас дійшла грандіозна пам'ятка символізму єгипетських шкіл, у якій поєднано три типи символічних уявлень". Це — колода карт у 78 ар­кушів (22+56) з розфарбованими зображеннями, що інтерпретують 22 мажорних і 56 мінорних арканів. Ця колода, частіше відома як циганський "тарот", що пред­ставляє собою схему метафізичного світогляду древніх посвячених, згодом отрима­ла назву карти або аркани Таро. Багато посвячених вважали, що розташуванням карт Тарот у певному порядку можна розкрити усе, що може бути відомо про Бога, Всесвіт і людину. За основу взято схему сефірот, що викладається в 10-му аркані. Сефірот (множина, в однині — Сефіра) означає цифри. Схема сефірот — схема цифр від 1 до 10, де кожній цифрі дається ім'я і приписується деяка організуюча основа (отримала розвиток і надалі використовувалася у піфагорійському вченні).

Книга стверджує, що Всесвіт створений і керується всього десятьма основни­ми принципами, що породжують 22 основні закони. Таким чином, весь устрій Все­світу обумовлено 32 загальними закономірностями. У "Сефер Еміра" — одній з найдавніших книг — про це говориться так: "Ях, Повелитель Духів, живий Елохім... начертав Своє ім'я і створив Всесвіт у 32 таємничих кроках мудрості (науки)", і далі: "десять сефірот і двадцять дві букви є Основою всіх речей" (Менлі П. Хол. — М., 1992. — Т. 2. — С. 61). Тут ніби проводиться аналогія, що так само, як з букв алфавіту можна скласти і написати нескінченну кількість творів, так і з 22 основ­них законів можна створити весь нескінченний Всесвіт.

3 22 букв 3 визначаються як материнські букви, з яких усе створено, 7 — подвійні і 12 — прості букви. Обумовлений ними порядок утворення і розвитку Всесвіту визначає чотири світи. До першого світу відноситься три самобутні прин­ципи або три першопричини, що, породжуючи сім вторинних, утворюють десять самостійних принципів, що діють у другому світі. У третьому світі діють уже 10 ос­новних принципів і 22 закони, ними породжені. 32 закономірності третього світу породжують нескінчену кількість фактів і об'єктів, що складають основу четверто­го світу — фізичного світу, в якому ми живемо. Таким чином, перший світ визнача­ють як світ першопричин, що характеризується самобутністю; другий світ — світ принципів, що характеризується власною самостійністю, третій світ — світ за­конів, характерна ознака якого — тільки гармонія, четвертий світ — світ фактів, констатація наслідків, породжених причинами більш високих світів, а його основна характеристика — реальність.

Я не буду наводити довгий ланцюг міркувань, що дозволили мені побачити в 10-ти перших арканах принципи самоорганізації систем, тих самих, що співзвучні сучасним поняттям у синергетиці. Розділ схеми сефірот на 4 рівні являє собою ідею будь-якого утворення Всесвіту і його організацію. Перші 6 сефірот можна представити як ідею будь-якого утворення, що втілюється у зміст (1, 2, 3 сефірот) і форму ідеї (4, 5, 6 сефірот). Наступні три сефірот (7, 8, 9) представляють способи організації або вті­лення ідеї в саме утворення. Остання 10-а сефіра являє собою результат — утворення.

Розглянемо, які принципи самоорганізації систем можна тут виділити, вихо­дячи із сучасної наукової концепції, перейшовши від терміна "утворення" до термі­на "система" і від терміна "сефіра" до терміна "принцип самоорганізації". Перший принцип можна назвати принципом самовизначення. Це означає, що для виділення системи з деякого однорідного стану потрібно виділити в ній деяку органічну якість або ознаку. Другий принцип назвемо принципом додатковості. Цей принцип пропонує протиставити виділеній якості її протилежність. Робиться це просто. 3а ви­діленою ознакою визначаються два її можливих стани. Перший стан — наявність ознаки, другий — його відсутність. Третій принцип пропонує появу нової ознаки з двох вихідних, тобто об'єднання протилежностей у єдине ціле за допомогою но­вої врівноважуючої основи.

Ці три принципи складають ідею утворення будь-якої системи. Наступні принципи оформляють зміст ідеї в певну конфігурацію. Так, 4-й принцип задає межі області існування системи, 5-й визначає ієрархічну структуру систем, у яку входять підсистеми різних рівнів. Фактично, тут задається принцип, що дозволяє за виділеною ознакою розділити систему на нескінченну кількість підсистем, що складають її внутрішню структуру, кожна з яких має право бути самостійною оди­ницею. 6-й принцип — об'єднуючий, він повертає усі виділені підсистеми знову до єдиного цілого, але на якісно іншому рівні. Якщо спочатку система не мала внутрі­шньої структури, то тепер вона володіє нею, але це також сприяє зниженню рівня ентропії в системі.

Таким чином, перші шість принципів закладають ідею не просто утворення системи, але і її головну упорядковуючу основу. Наступні три принципи дозволя­ють втілити ідею системи в реальність. Самі по собі ці принципи набагато складніші від попередніх. Вони є наслідком перших шести, але, на відміну від них, мають іншу детермінацію. Якщо дотепер розглядався однозначний детермінізм підпорядкування єдиній першопричині, то тепер вводиться ймовірнісно-статистич­на детермінація. Це означає, що в системах з'являється деяка випадкова складова. Тому в 7-у принципі проголошуються чіткі самоорганізуючі функції, які має освої­ти кожна система, що розвивається. В іншому випадку системи знищуються, підко­ряючись 8-у принципу. У цьому сенсі 8-й принцип, заснований на законі зростання ентропії (другий закон термодинаміки), відіграє роль фактора, що впорядковує, знищуючи системи, нездатні до самоорганізації. 9-й принцип дозволяє реалізувати 7-й і 8-й принципи в їхній єдності, доповнюючи принципом самонавчання систем, можливістю кількох іспитів, Грунтуючись на нескінченній розмаїтості форм. Інши­ми словами, 9-й принцип можна вважати принципом створення якогось випробу­вального зразка. Система, успішно пройшовши всі іспити, виходить на наступний рівень розвитку, що відповідає останньому 10-у принципу.

Переклавши мову древнього опису сучасною науковою термінологією, можна побачити, що в основі найдавнішої схеми сефірот лежать глибокі філософські ідеї. Перші шість сефірот співзвучні основним законам діалектики. Наступні — відобра­жають основні ідеї самоорганізації систем. Основним досягненням такого "пере­кладу" є відносна простота побудови будь-яких систем, логічність, послідовність їх розвитку. Найголовніше — визначення мети розвитку. Поняття мета і пов'язані з ним поняття доцільності, цілеспрямованості лежать в основі розвитку системи. Велика увага вивченню цих понять приділяється у філософії, психології, кібернетиці. Про­цес цілеутворення і відповідний йому процес обГрунтування цілей в організаційних системах відзначається багатьма вченими як дуже складний і не завжди однознач­ний. У цьому сенсі 7-й принцип дозволяє дати чітке обгрунтування вибору мети.

Подібна структура системоутворюючих принципів дає змогу дати певні конк­ретні відповіді на багато питань, що виникають у сучасній теорії систем. Вона та­кож дозволяє виділити системи, що самоорганізуються, в особливий і єдиний клас систем, що беруть участь в еволюції, а також визначити основні цілі будь-яких ево­люційних перетворень. На підставі цих принципів можна логічно пояснити весь хід еволюції, відповісти на питання, як виник Всесвіт, Сонячна система, Земля, життя на Землі, розум. Але найголовніше — за їх допомогою можна одержати відповідь на найважливіші питання про те, як була створена людина, яке її призначення, звідкіля ми прийшли і куди йдемо. Можливо, надалі багато ідей, що викладають­ся в древніх літературних джерелах, допоможуть нам краще зрозуміти, витлумачи­ти не тільки сучасну теорію розвитку систем, а й багато інших аспектів, що лежать в основі теорії пізнання.

6. Феноменологія футболу: соціологія, психологія, економіка

Період: 9 липня — 20 вересня 2002 р.

Учасників: 5

Повідомлень: 13

Постановка проблеми

Тема запропонована Сергієм Євстратовим — учасником форуму з Санкт-Пе­тербурга (Росія).

Протягом червня 2002 р. половина, без перебільшення, населення земної кулі зачаровано спостерігала за дивовижною футбольною "подією", що розгорнулася на зелених полях Японії та Кореї. Що змусило всіх цих людей відвернутися від по­всякденного життя, бурхливо радіти або дуже засмучуватися з приводу результатів чергової атаки та "метушні" 22 чоловіків навколо м'яча? У чому магія цієї, по суті, нехитрої "події"? У чому полягають гарантії високих заробітків окремих гравців та тренерів, які часом перевищують прибутки та обороти вельми великих технологічних компаній, цілих заводів та НДІ? Чому, наприклад, результат матчу "Парагвай — Уруг­вай" хвилює багатьох з нас більше, ніж якісь насущні та особисто значущі проблеми?

Мабуть, немає на сьогодні в природі такої "події", яку можна було б порівняти з футболом за масовістю, психологічною заразливістю та глобальністю. Що це таке — його величність футбол?

Запитання:

1.  Що таке футбол — спортивна гра чи мистецтво?

2.  Футбол і бізнес: що між ними спільного?

3.   У чому полягає психологічна природа футбольного фанатизму, його "парадного" та зворотного (масова агресія) боків?

4.   Чи є майбутнє в українського та російського футболу?

Дискусія

1. Що таке футбол — спортивна гра чи мистецтво?

Чи можна розглядати футбол як найважливіший фактор культурогенезу в національному і глобальному масштабах? Сергій Євстратов [09.07.02]

Re: Володимир Коробов [10.07.02]

Футбол — це велика ілюзія XX століття. Це насамперед видовище, масове дійство, свято. Те, що є у футболі від спорту, від мистецтва, від економіки, відсту­пає на другий план перед футболом як видовищем і святом. Потреба людей, юрби, у видовищах — загальновідома. Завдяки виникненню засобів масової комунікації і внаслідок своєї простоти та виразності футбол став одним з головних видовищ. Більшість залучених до футболу людей не грають і не вміють грати, а вболівають, дивляться, тому функція футболу як масового видовища і свята з усіма своїми наслід­ками — головна, основна. Останнім часом відчувається якась криза футболу, здаєть­ся, що захопленість людства футболом не вічна, а минуща, і "золоті часи" футболу вже минають. Можливо, футбол умирає, а може, він залишиться і в XXI столітті?

Re: Re: Микола Гоманюк [26.07.02]

Масова залученість людства до футболу для багатьох — взагалі ледве не єдиний спосіб залученості до суспільного життя. Це та сфера, де кожний може відчути себе експертом. А що суспільство може запропонувати йому натомість? Політику? Еко­номіку? Навіть людині зі спеціалізованою освітою іноді важко або взагалі неможливо розібратися у деталях, у всіх тонкощах навіть публічної, не те що закулісної бороть­би. Це відчуження і приводить людство, ні, не на трибуни, а до екрана телевізора. ЗМІ зробили футбол футболом. Інша справа, що у футболі давно стало більше вже згаданої політики й економіки, ніж самого футболу. Але наскільки це помітно неоз­броєним оком? Отож поки футбол приносить прибуток, про кризу говорити рано.

Re: Re: Re: Магістр [20.09.02]

Виникає питання: хто вони, ті, для кого футбол — чи не єдиний спосіб залучен­ня до суспільного життя? Дивлячись у блакитний екран, створюється враження, що єдине щастя України — у футболі, пристрасть до якого нав'язується іноді вищими ешелонами. Тоді зрозуміло, чому стає "модно і круто" відвідувати громадські місця і "храми науки" у спортивній формі (з футбольного поля — на пари або в театр?!)

Запозичений футбол погано приживається: Володимир Коробов [19.08.02]

Наші політики дивляться на зарубіжний досвід використання футболу в полі­тичних цілях і заздрять, як це виходить у французів, італійців та ін. Але в самих щось не виходить, і команди погано грають, і інфраструктура футболу дуже посту­пається західній, і народ щось слабенько фанатіє. У футболу в Україні ті самі про­блеми, що й у християнства: запозичене приживається погано.

2. Футбол і бізнес: що між ними спільного?

Що ефективніше: утримання іноземного тренера чи національної збірної?: Сергій Євстратов [09.07.02]

Відомий тренер серб Б. Милутінович, який тренував збірну Китаю, отримував більш як 800 тис. доларів США на рік. Китайці на чемпіонаті світу виступили не дуже вдало. У російських ЗМІ була опублікована інформація, що нафтові магнати Росії взяли на себе зобов'язання профінансувати іноземного тренера, що погодиться тре­нувати збірну Росії. Результат такого тренування непередбачуваний. Можливо, ефекту й не буде. У Росії і в Україні багато своїх, по-справжньому хороших фахівців, учнів Лобановського і Бєскова. А цієї суми — 800 тис. доларів — безпе­речно, вистачило б на забезпечення роботи хорошої футбольної школи олімпійсь­кого резерву в Москві, Пітері, Києві, Донецьку, Сімферополі. Чому так: на це гро­шей ніколи немає, а на сумнівний варіант із тренером-іноземцем — є?

Гарна та кішка, яка ловить мишей: Володимир Коробов [10.07.02]

Існує механізм видовища, що відволікає мільйони від політики і каналізує нега­тивні емоції, спрямовуючи їх у футбольне русло. У цього механізму свої правила й закони. Школа олімпійського резерву в цьому механізмі — не головне. Головне — команда-зірка, тренер-зірка, на це грошей не шкода. На жаль, ідеали масової фізкультури й ефективне футбольне видовище несумісні, тому 800 тис. доларів на тренера — найдешевший і найбільш ефективний шлях. Витрачені на фізкультуру, ті самі 800 тис. нічого не принесуть, а в акумульованому вигляді ці кошти можуть дати якийсь результат. Нерозумно було б кошти, що спрямовуються МДУ, роздати середнім школам Сибіру. Соціалістичні забобони щодо масового спорту доведеться відкинути. Що стосується іноземного тренера для збірної Росії — це було б дуже логічно у контексті новітньої історії Росії. Це був би крок до майбутнього прези- дента-іноземця. Історія повторюється.

Сенсаційні викриття корупції у світі футболу ще попереду: Володимир Ко­робов [19.08.02]

У футболу і бізнесу загальне — корупційний характер. Корупція роз'їдає і бізнес, і футбол. Зараз світ вразили скандали навколо корупції у фігурному ка­танні, але, швидше за все, у футболі корупція ще більш масштабна. Сенсаційні вик­риття корупції у світі футболу ще попереду.

3.    У чому полягає психологічна природа футбольного фанатизму, його "парадного" та зворотного (масова агресія) боків?

Футбольний фанатизм: Сергій Євстратов [09.07.02]

Яка природа футбольного фанатизму? Чому вітчизняний уболівальник стає все більш агресивним? Куди "відлітає" колишня святковість футбольних змагань?

Ми стаємо самими собою: Володимир Коробов [10.07.02]

Розкріпачуючись в умовах свободи, ми стаємо самими собою. Тоталітаризм перешкоджав цьому, люди боялися розслабитися, страх заважав "вболівати" і бути самим собою. Зараз стало вільніше — і показалося справжнє мурло. Дрімаюча аг­ресія виплеснулася назовні. Дивлячись на дебоші фанатів, ми нарешті довідалися правду про себе, про свою дикість, брутальність, агресивність і дурість. Футболь­ний фанатизм і безладдя — політично нешкідливий спосіб народного самовира­ження, такий шанс у народу повинен бути, його народу треба дати.

4.   Чи є майбутнє в українського та російського футболу?

А чи є майбутнє? Володимир Коробов [10.07.02]

Питання важливіші будять уяву: а чи є майбутнє в України й Росії?

Даєш "Україна-Росія 2006!": Микола Гоманюк [26.07.02]

Чемпіонат світу з футболу у 2002 р. вперше пройшов на території двох країн. Може, це переросте в традицію? А якщо подати заявку на проведення наступного чемпіонату світу на території України і Росії? Так ми хоча б на чотири роки забез­печимо себе майбутнім.

Майбутнє нашого футболу безрадісне: Володимир Коробов [19.08.02]

Судячи з останніх подій у світі футболу, майбутнє в російського і українського футболу не дуже райдужне, що цілком відповідає і безрадісним перспективам на­ших держав: діють і набирають сили негативні тенденції суспільного розвитку, що цілком певним чином впливають і на футбол.