Глава 20. Випробування спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС міжнародним антитероризмом.

Спільна зовнішня і оборонна політика Європейського Союзу є законо­мірним наслідком сучасного етапу інтенсивного розвитку європейського інтеграційного процесу. Водночас вона є відповіддю країн — членів ЄС на виклик новітніх тенденцій політичної глобалізації, які, зокрема, пов'язані із перерозподілом впливу між провідними суб'єктами новітньої фактично постмодерної системи міжнародних відносин. Після масштабних терактів у США, які сталися 11 вересня 2001 р., відбуваються суттєві зміни геополітич- них та геоекономічних реалій нашої доби. Одним із найцікавіших пред­метів аналізу у цьому контексті є роль Сполучених Штатів та Європейсь­кого Союзу в сучасних міжнародних відносинах в цілому, та, зокрема, у вирішенні актуальних проблем боротьби проти міжнародного тероризму.

Розглянемо найважливіші аспекти формування механізмів спільної боротьби проти проявів міжнародного тероризму з точки зору визначення нових ролей ключових гравців на міжнародній арені, розвитку ситуації у кризових "гарячих точках" навколо Європи, а також найважливіших про­блем внутрішньополітичного забезпечення потреб антитерористичної кампанії.

Геополітичні та геостратегічні межі антитерористичної кампанії. Інституціоналізація СЗОП Європейського Союзу, пов'язана з початком прак­тичної реалізації відповідних положень Маастрихтського договору (1992), наступного Амстердамського договору (1998) та договору Ніцци (2000), які визначили правові рамки координації зусиль об'єднаної Європи в умовах формування нових правил гри на міжнародній арені. Паралельно цей склад­ний процес проходить випробування через розв'язання суперечливих регіо­нальних, насамперед балканських та близькосхідних проблем.

Саме на початку 1990-х років у процесі розпаду СФРЮ Європейська спільнота опинилася перед викликом нових стратегічних загроз процесу інтеграції та безпеці, з одного боку, а також, з ідругого, перед своєю неспро­можністю адекватно реагувати на ці тенденції чіткою спільною позицією. Так було, зокрема, під час боснійської війни (1992-95) та наступного дейтонського врегулювання балканських проблем.

Небезпечна ситуація фактично повторилася в 1999 р., коли європей­ські країни — члени НАТО виявили свою військово-політичну та певною мі­рою дипломатичну неготовність власними силами вирішити косовську проб­лему. Тоді в цей трагічний балканський конфлікт у вирішальний момент втрутилися Сполучені Штати. На той час наслідком тривалої міжнародної кризи в серці Європи стало падіння курсу (на той час ще безготівкової) спільної європейської грошової одиниці євро та часткова втрата віри євро­пейських політичних еліт у свою спроможність консолідованими зусиллями ефективно вирішувати принаймні континентальні проблеми, не кажучи вже про глобальні. На цей виклик треба було давати адекватну відповідь. Насам­перед постало завдання пошуку компромісу між зовнішньополітичними інтересами провідних країн — членів Європейського Союзу, таких як Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Іспанія. Причому, якщо Лон­дон залишається найбільш близьким союзником Вашингтону в Європі, то Париж, продовжуючи голлістські традиції, часто опонує американській ге­гемонії. За цих обставин Берлін як стратегічний союзник Лондона, Вашинг­тона та Парижа намагається знаходити компромісну лінію, прокладаючи більш-менш чіткий фарватер дипломатії Європейського Союзу на міжна­родній арені. Зокрема, так було під час прийняття стратегічно важливого рішення щодо визначення впливової фігури, яка відповідатиме за конкрет­ний зовнішньополітичний курс ЄС.

Призначення колишнього Генерального секретаря НАТО іспанця X. Солани Верховним координатором спільної зовнішньої і оборонної політики Європейського Союзу (червень 1999) поступово зрушило з місця важкий процес погодження дій та дипломатичної активності ЄС. Першим індикатором випробування СЗОП стала косовська миротворча операція. Для її проведення, наприклад, уряду "червоно-зеленої" коаліції у ФРН до­велось витримати серйозні дебати з приводу участі збройних сил у миро­творчій операції за географічними межами відповідальності НАТО. Проте принципи реальної політики, пов'язані із імперативами зміцнення стаб­ільності на Балканах, взяли гору в процесі гострих внутрішньополітичних дебатів у Німеччині. Після початку косовської миротворчої операції стано­вище в Південно-Східній Європі поступово почало нормалізуватися.

Врешті, спільними зусиллями США та ЄС вдалося скинути режим С. Мілошевича в Югославії та привести до влади в Бєлграді демократичний уряд, який проголосив європейську орієнтацію. 17 листопада 2001 р. були проведені вибори до асамблеї Косово. Цей орган місцевого самоврядування ще три роки не має права односторонньо проголосити незалежність краю. Але це є, по суті, лише паліативне рішення. Зовнішні гарантії цілісності Союзної Республіки Югославії поки що спрацьовують, але їх недостатньо. З другого боку, Чорногорія послідовно планує провести референдум з пи­тання незалежності. Євросоюз дає сигнали щодо небажаності чергового перегляду державних кордонів балканських країн, але реально протидіяти цьому він неспроможний.

Ще однією серйозною перешкодою на тернистому шляху до мирних та стабільних Балкан як геостратегічно важливого регіону об'єднаної Європи на межі із Середземномор'ям та Близьким Сходом стало маке­донське питання. Після прийняття спільного рішення про одноосібне ко­мандування Європейського Союзу черговою миротворчою операцією "Амбер фокс" становище у Македонії частково стабілізувалося. 19 листо­пада 2001 р. після тривалих дипломатичних зусиль та жорсткого пресингу (мова йшла про фактичне запровадження режиму санкцій) парламент Маке­донії нарешті проголосував за суттєві зміни до Конституції країни, зокрема легалізував розширення меж використання албанської мови, створення етнічних албанських підрозділів поліції. Тим самим ЄС об'єктивно до­поміг албанцям, яких македонці все ще вважають терористами, методом війни та силового тиску на структури держави досягти своїх цілей.

Опосередкованим визнанням цього стало оголошення про те, що Га­азький міжнародний трибунал починає розслідування військових злочинів, скоєних із лютого 2001 р. на території Македонії. Хоча термін дії мандату сил НАТО у цій країні закінчувався 26 грудня 2001 р., внутрішньополітична нестабільність, стимульована наближенням парламентських виборів та розпадом коаліційного уряду національної єдності, спонукала президента Б. Трайковського наполягати на пролонгації часу перебування миротворців НАТО у Македонії ще принаймні на три місяці. Врешті на початку грудня 2001 р. на зустрічі міністрів закордонних справ країн — членів Північноат­лантичного альянсу було прийнято рішення продовжити термін дії мандату в Македонії принаймні до 26 березня 2002 р.

Загалом нестабільність на Балканах, яка фактично зберігається в умовах складного етапу розширення Європейського Союзу та запровад­ження у готівковий обіг спільної грошової одиниці євро, може знову пере­рости у серйозний виклик безпеці об'єднаної Європи, адже жодне з вибу­хонебезпечних балканських питань ще остаточно не врегульовано.

Отже, якщо неупереджено подивитися на цю ситуацію, то спільна полі­тика ЄС у контексті боротьби проти реальної загрози тероризму на Балканах принаймні виглядає дивно. З одного боку, уряди країн — членів ЄС не ба­жають чергового перегляду кордонів балканських країн силовими метода­ми, з другого, вони не бачать механізмів недопущення створення при­наймні ще двох незалежних балканських держав — Косово та Чорногорії. При цьому незалежна албанська держава Косово гіпотетично претендувати­ме на македонські території, що заселені албанцями. Територіальний роз­пад Македонії, в свою чергу, теоретично може суттєво дестабілізувати ста­новище в Південно-Східній Європі, адже ця країна не байдужа члену ЄС та НАТО — Греції, а також країні, що претендує на членство в обох названих структурах — Болгарії. Крім того, албанці небезпідставно сподіваються на підтримку турків. А це, зважаючи на наявність невирішеного кіпрського питання, жорстку позицію Афін, які ставлять свою підтримку процесу розширення Європейського Союзу в залежність від прийому до цієї струк­тури Кіпру, може надовго заблокувати прийом до ЄС нових країн-членів. Як бачимо, стабільність Балкан є ключовою для геостратегічних перспек­тив розвитку об'єднаної Європи.

Тому військово-політичний контроль за цим регіоном, свідченням ефективності якого стала операція по знищенню інфраструктур глобальної терористичної мережі "Аль Каїди" на території Боснії та Герцеговини, а та­кож Косово, дає можливість відсунути безпосередню терористичну загрозу від самого серця Європейського Союзу. Проте відкритим залишається пи­тання ціни військової присутності країн ЄС та НАТО на Балканах. Одним із можливих варіантів зміцнення регіональної геополітичної стабільності є розширення НАТО. У листопаді 2002 р. у Празі заплановано саміт Північноатлантичного альянсу, на якому буде прийнято рішення щодо ви­значення чергового кола кандидатів на вступ до цього найпотужнішого військово-політичного блоку. Зокрема, Туреччина та Франція наполягають на прийомі до НАТО, крім безсумнівного балканського кандидата — Словенії, ще й Болгарії та Румунії. Цю ідею також підтримує Греція. Тим самим ще міцнішими стануть гарантії безпеки та стабільності, які НАТО та ЄС нада­ють Південно-Східній Європі.

Ще одним епіцентром напруги у безпосередній близькості від Європи та джерелом перманентних викликів терористичної загрози є Близький Схід. Протягом 2000-01 рр. Верховний комісар ЄС з питань СЗОП X. Сола- на досить активно залучився до спроб провідних світових сил відновити близькосхідний мирний процес. Це було особливо відчутно в умовах, коли адміністрація Дж. Буша спочатку дистанціювалась від докладання система­тичних дипломатичних зусиль з метою досягнення остаточного варіанта врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту. Проте Ізраїль часто звинувачує Євросоюз як найбільшого фінансового спонсора палестинської автономії в упередженості, тому не сприймає цих посередницьких зусиль.

Поки що Близький Схід не меншою мірою, ніж Балкани, є загрозою безпеці ЄС. Це підтвердив черговий спалах насилля в регіоні, який відбувався в грудні 2001 р. та протягом 2002 р., коли Ізраїль при актив­ній підтримці США відповів на теракти палестинців-самогубців всією міццю своєї військової машини. Почалась чергова фаза перманентного циклу насилля.

Водночас балансування на межі повномасштабної війни між Ізраїлем та радикальними силами в мусульманському світі, такими як Ірак та Іран, котрі підтримують палестинську справу, спроможне зруйнувати хистку гло­бальну антитерористичну коаліцію, створену Сполученими Штатами після 11 вересня 2001 р., саме на вирішальному етапі знищення терористичної інфраструктури не лише на території Афганістану, а й в інших нестабільних регіонах.

Певні серйозні дипломатичні ускладнення викликає питання визначен­ня подальших цілей антитерористичної кампанії, адже вашингтонська адмі­ністрація планує до літа 2002 р. закінчити активну військову фазу антитеро- ристичної операції в Афганістані, переклавши відповідальність на міжна­родні стабілізаційні сили — ISAF. При цьому в Центрально-Азійському регіоні, зважаючи на його ключову роль для геополітичного контролю Євразії (в силу значення його нафтогазового потенціалу та перетину інте­ресів відразу чотирьох ядерних сил — Росії, Китаю, Індії та Пакистану), буде збережено американську військову присутність.

Впливові кола у Вашингтоні (так звані "яструби" на чолі з віце-прези­дентом Д. Чейні та радницею президента з питань національної безпеки К. Райс, яким протистоять "голуби" на чолі з державним секретарем К. Пау- еллом) за легітимну ціль подальшої антитерористичної кампанії вважають насамперед Ірак. Великобританія беззастережно підтримує США в цьому стратегічному питанні. Проте Німеччина та Франція, навпаки, вважають, що з обранням нових цілей не слід поспішати. Зокрема, канцлер Німеччини Г. Шрьодер наголосив, що надання сил бундесверу для підтримки дій США в Афганістані не означає, що вони автоматично будуть застосовані в інших антитерористичних операціях, хоча протягом першого кварталу 2002 р. підрозділи хімічного захисту бундесверу брали участь у спільних з амери­канцями військових навчаннях у Кувейті. Аналогічну позицію зайняв і пре­зидент Франції Жак Ширак.

Поміркованість німецького та французького лідерів цілком можна зро­зуміти, адже обом найближчим часом треба буде витримати боротьбу на парламентських та президентських виборах. За цих внутрішньополітичних обставин широкомасштабні військові операції за межами зони відповідаль­ності НАТО, та ще й з непрогнозованим результатом занадто ризиковані.

Наприкінці листопада 2001 р. Росія, яка тривалий час блокувала спроби запровадження запропонованих США та Великобританією так зва­них "розумних санкцій" проти Іраку, погодилася пролонгувати дію режиму програми "Нафта за харчі" до 30 травня 2002 р., після чого на вимогу Ва­шингтона має бути посилено контроль за постачанням товарів подвійного призначення.

Взагалі, початок іракської фази антитерористичної операції до при­наймні символічного закінчення спеціальних операцій в Афганістані (оголошення про смерть або арешт Бін Ладена та успішна діяльність стабі­льного перехідного уряду країни) видається відвертою авантюрою. Гаран­тованими союзниками США у гіпотетичній масштабній війні проти Іраку може бути за певних обставин лише Кувейт, який не почуватиметься в без­пеці, доки владу в Багдаді зберігає Саддам Хусейн.

Водночас впливова військова еліта Туреччини висловлює серйозне занепокоєння тим, що в разі масштабної антитерористичної операції США проти Іраку впаде режим Саддама Хусейна, що може спровокувати розпад державних структур цієї країни та фактичне проголошення неза­лежності Курдистану, що не відповідає стратегічним національним інте­ресам не лише Туреччини, а й сусідніх Ірану та Сирії.

У разі проведення антиіракської операції сусідній Іран відчуватиме себе наступною мішенню та у гіршому випадку може спробувати блокувати військові операції у Перській затоці. Ситуація ще більше ускладнилась на початку 2002 р., коли сили безпеки Ізраїля за сприяння ЦРУ США перехо­пили у Червоному морі іранське судно з вантажем зброї для палестинців. Посередником у цій операції було шиїтське терористичне угруповання "Партія Аллаха — Хезболла", яка підтримується Тегераном та воює з Ізраї­лем із Півдня Лівану. Крім того, протягом січня 2002 р. Білий дім поперед­жав Іран щодо небезпеки втручання до афганських справ у спробах обме­жити американський вплив у регіоні. Наростання напруженості в умовах гострої внутрішньополітичної боротьби між реформаторами та клерикала­ми в Тегерані може остаточно дестабілізувати становище. Легко прогнозо­ваний за цих обставин стрибок цін на енергоносії, в свою чергу, цілком спроможний остаточно поставити на коліна глобальну економіку, яка й без того вже увійшла до стану рецесії, або принаймні ускладнити реалізацію оптимістичних прогнозів щодо зростання економіки в США та ЄС, яке очі­кується, починаючи з другої половини 2002 р.

Не можна виключати і можливість того, що ініціативу початку масш­табної війни у крайньому випадку може взяти на себе і Саддам Хусейн, якщо він буде загнаний у глухий кут та побачить єдину можливість зберегти владу шляхом консолідації арабського світу з формальною метою боротьби за створення незалежної Палестини. Загальна нестабільність може спровокува­ти падіння існуючих поміркованих владних режимів у таких мусульмансь­ких країнах, як Саудівська Аравія, Єгипет, Ємен, Йорданія, навіть Сирія. Тоді песимістичні прогнози про зіткнення цивілізацій можуть стати сумною реальністю. Проте європейська дипломатія докладає максимум зусиль, аби ситуація не розвивалась за найгіршими сценаріями.

З другого боку, геостратегічним викликом для антитерористичної ко­аліції стала груднева 2001 р. заява президента Буша про односторонній вихід США з режиму Договору про системи протиракетної оборони від 1972 р. Росія досить помірковано поставилася до цієї проблеми, адже її ра­кетно-ядерний потенціал поки що спроможний подолати будь-яку з можли­вих за нинішнього рівня розвитку технологій систему НПРО. Водночас Китай, який після вступу до ВТО менше пов'язаний умовами дипломатичних імперативів, реагував більш критично, адже його ядерний потенціал навіть обмежена НПРО зводить нанівець. Занепокоєні Індія (яка в січні 2002 р. ви­пробувала ракету "Агні-2", спроможну вразити цілі по всьому периметру Індійського океану, включно з базою США на острові Дієго-Гарсія), а також Іран та КНДР, які активно працюють над реалізацією ракетних програм.

За таких заплутаних геостратегічних умов Сполучені Штати фактично без консультацій з більшістю європейських союзників, можливо за винят­ком Великобританії, прийняли рішення, яке змінює стратегічну конфігура­цію системи глобальної безпеки. Розвиток НПРО в недалекій перспективі неминуче остаточно схилить глобальний баланс сил на користь США. Водночас НАТО залишиться ключовим інструментом вирішального амери­канського впливу на трансатлантичний діалог. Тим самим "помічником ше­рифа", яким вже де-факто є Сполучені Штати, мають більше шансів стати країни — члени ЄС, якщо процес їхньої зовнішньополітичної та оборонної консолідації триватиме, а не Росія.

Водночас до червня 2002 р., коли має закінчитися обумовлений термін виходу з Договору про обмеження систем протиракетної оборони, напруже­ною залишалась ситуація в Південній Азії. Дестабілізація загрожувала вий­ти з-під контролю після нападу в середині грудня 2001 р. кашмірських бойовиків, які розквартировані в Пакистані, на індійський парламент. Індія у відповідь відкликала посла з Ісламабада та звинуватила пакистанські власті в наданні притулку терористам. Президент Пакистану П. Мушарраф знайшов підтримку в Китаї. Незабаром Індія та Пакистан створили фактич­но нову "велику китайську стіну" на обопільному кордоні, сконцентрував­ши там значні військові підрозділи.

У свою чергу Пекін, зважаючи на перспективу розбудови НПРО США, яка може захистити і Тайвань, збирається нарощувати свій ракетно-ядерний потенціал. Водночас китайські стратеги не йдуть на відкрите загострення відносин із Вашингтоном, що підтвердив лютневий 2002 р. візит до КНР президента США Дж. Буша. Зміцнення геостратегічної могутності Китаю серйозно турбує Індію, що вживає адекватних заходів, на які в межах своїх можливостей відповідає Пакистан. При цьому терористичні угруповання різної спрямованості — від кашмірських бойовиків до уйгурів, які в бо­ротьбі з китайцями намагаються вибороти незалежність Східного Туркес­тану — стають ще більш суттєвим регіональним дестабілізуючим фактором.

Тим самим дуга нестабільності від Балкан через Близький Схід та Цент­ральну Азію поширюється на Південну Азію. Так, за деякими розрахунками, у разі розгортання системи Національної протиракетної оборони США ра­кети, запущені з території країн-ізгоїв, більшість з яких прилеглі до кор­донів Європи, можуть збиватися та падати на країни — члени ЄС, що може значно ускладнити трансатлантичну солідарність.

Це радикально погіршує загальне стратегічне становище із глобаль­ною безпекою та негативно впливає на формування геостратегічних інте­ресів ЄС.

Іманентні протиріччя формування СЗОП в умовах антитерористичної операції. Крім вищеназваних проблем із визначенням курсу ЄС, на міжна­родній арені спільна зовнішня та оборонна політика Європейського Союзу має низку суттєвих внутрішніх суперечностей. Формування консолідовано­го зовнішньополітичного курсу ускладнюється не лише об'єктивними об­ставинами різних національних інтересів 15 нинішніх країн — членів ЄС, латентними суперечностями, що досить часто стають явними між великими та впливовими на міжнародній арені країнами, такими як Німеччина, Фран­ція, Великобританія, Італія, та меншими за територією та кількістю насе­лення державами об'єднаної Європи.

Об'єктивно існують ще більш серйозні проблеми самоідентифікації країн — членів ЄС на міжнародній арені, які склалися історично. Так, нейтральні Австрія, Швеція, Фінляндія, Ірландія не є членами НАТО, тому апріорі мають можливість взаємодіяти з Північноатлантичним альян­сом переважно в рамках програми "Партнерство заради миру", чого явно не досить для ефективного перманентного функціонування механізму СЗОП у контексті зміцнення трансатлантичної солідарності.

Водночас фінський генерал Хеглунд у 2003 р. має очолити майбутні сили швидкого реагування ЄС. Але поки що триває складний процес погод­ження розподілу сфер компетенції, фінансів та ресурсів між НАТО та май­бутніми новими військовими підрозділами Європейського Союзу. Зокрема, Туреччина, яка є членом НАТО, але не належить до кола країн — членів ЄС, занепокоєна перспективою ізоляції від впливу на прийняття рішень у рам­ках спільної оборонної політики Євросоюзу, тому Анкара досі блокує про­цес вирішення питання про доступ майбутніх європейських сил швидкого реагування до стратегічних ресурсів Північноатлантичного альянсу. Крім того, між Туреччиною та Грецію зберігаються серйозні суперечності з при­воду вступу Кіпру до ЄС. Якщо Афіни наполягають на швидкому варіанті залучення Нікосії, то Анкара у цьому випадку погрожує анексувати турецьку частину острова Афродіти. У відповідь греки обіцяють взагалі блокувати процес розширення Європейського Союзу. На початку грудня 2001 р. вперше з часу кризи, пов'язаної з поставкою російських систем С-300 на Кіпр (врешті вони були розгорнуті на грецькому острові Кріт), відновилися прямі переговори між лідерами грецької та турецької громад Кіпру. Проте поки що виходу з глухого кута не знайдено. Максимум, на що згодні гре­ки, — це федералізація Кіпру, але турки наполягають на створенні м'якої конфедерації. Дипломати ЄС сподіваються, що багатша грецька частина острова просто економічно проковтне турецьке державне утворення, яке визнає лише Анкара. Але такий сценарій розвитку подій поки що видається занадто оптимістичним. Турецькі та грецькі дипломати також планують до 2004 р. вирішити складні питання із демаркацією кордону на островах Егейського моря. Активну посередницьку діяльність у цьому процесі здійснює Євросоюз.

Загалом, параметри формування СЗОП після терактів 11 вересня 2001 р. опинилися в новій реальності, характерними рисами якої стала радикаль­на зміна правил гри, коли США докладають максимум зусиль, аби захис­тити свій статус глобального лідера навіть від гіпотетичних загроз. Краї­ни ЄС, звичайно, відразу висловили готовність посприяти Сполученим Штатам у боротьбі проти загрози міжнародного тероризму. Великобрита­нія, Німеччина та Франція фактично перебрали на себе функції ініціаторів та координаторів розробки спільної позиції ЄС з цієї актуальної міжна­родної проблеми.

Особливу дипломатичну активність, спрямовану на формування та зміцнення антитерористичної коаліції, розвинув прем'єр-міністр Велико­британії Т. Блер. Протягом жовтня-листопада 2001 р. відбулися дві зустрічі на вищому рівні (Гент та Лондон), присвячені проблемі боротьби проти те­роризму. Зокрема, було погоджено перелік структур та організацій, які Євросоюз офіційно визнає терористичними.

Кристалізація спільної позиції ЄС прискорено відбувалася, починаючи з 7 жовтня 2001 р., коли США почали бомбування території Афганістану. Після створення за результатами переговорів у Петерсберзі постталіб- ського уряду Афганістану на чолі з проамериканським пуштунським ліде­ром X. Карзаєм 22 грудня 2001 р. відбулася його інавгурація. Новий пере­хідний уряд має забезпечити скликання (до літа 2002 р.) традиційних аф­ганських міжплемінних зборів, які оберуть владу, яка діятиме ще два роки до загальних виборів. Саме за цей час Афганістан в ідеалі має отримати левову частку міжнародної фінансової допомоги на відродження нормаль­ної економіки, від чого врешті залежатиме успіх всього проекту. За ре­зультатами токійської зустрічі країн-донорів Євросоюз виділив Афгані­стану 500 млн. євро. Гарантами безпечного розгортання цього процесу по­кликані стати міжнародні стабілізаційні сили.

У бельгійському містечку Лаекен 14-15 грудня 2001 р. відбувся саміт ЄС, на якому всі країни-члени підтримали ідею відправки до Афганістану місії з підтримання миру. Правда, між ФРН та Великобританією недовго то­чилася дискусія навколо того, кому підпорядковуватиметься контингент бундесверу в Афганістані. Врешті, Німеччина відмовилася від командування. За рішенням Ради Безпеки ООН у Кабулі та інших стратегічно важливих містах країни протягом кінця грудня 2001 — січня 2002 рр. були розміщені міжнародні стабілізаційні сили на чолі з британцями, які збиралися очолю­вати їх протягом перших трьох місяців операції.

До речі, починаючи з 9 січня 2002 р., миротворців бундесверу до аф­ганської столиці за контрактом транспортували українські транспортні "Руслани". Вони також братимуть участь у доправленні гуманітарних ван­тажів. Це є важливим напрямом налагодження подальшого діалогу між Ук­раїною та Євросоюзом з актуальних питань міжнародної політики та гло­бальної безпеки.

Отже, у контексті розвитку антитерористичної кампанії країни — чле­ни ЄС зосередилися на таких ключових питаннях:

—  визначення обсягів військово-політичної допомоги США та масш­табів гуманітарної допомоги Афганістану;

—  удосконалення законодавства з боротьби проти тероризму в країнах — членах Євросоюзу (зокрема через уніфікацію правових тлумачень поняття "тероризм", розробки єдиних правил арешту та суду над звинуваченими у відповідних справах);

—  створення механізму контролю за міжнародними банківськими операціями (радикальні пропозиції поширюються аж до скасування банків­ської таємниці) з метою перекриття джерел фінансування терористичної діяльності;

—  посилення координації діяльності розвідувальних служб країн — членів ЄС та держав-партнерів;

—  координація зусиль по боротьбі проти міжнародного тероризму не лише на рівні ЄС, а й окремих регіонів, серед цих ініціатив — проведен­ня варшавської зустрічі (6 листопада 2001 р.) 16 центральноєвропейських країн та розвиток діалогу Європейського Союзу із середземноморськими країнами.

Проте з самого початку проголошеної Дж. Бушем війни глобальному тероризму провідну роль у цьому процесі відіграють США. НАТО з само­го початку операції в Афганістані перебувало, так би мовити, в глибокому резерві. Звичайно, була висловлена безумовна військово-політична підтримка зусиллям Сполучених Штатів, але відкриті для ока суспіль­ства повідомлення щодо військової участі сил альянсу стосувались ротації над Балканами американських літаків системи АВАКС, які були передис­локовані до Центральної Азії, на європейські.

Водночас найвпливовіші європейські країни — члени ЄС та НАТО поступово визначалися з обсягами своєї конкретної військової допомоги США. Зокрема, Великобританія запропонувала 4800 солдат, Німеччина — 3900, Італія — 2700, Франція — 2000, Нідерланди — 1400, Чехія — 300, Данія — 100, Польща — 300 та Іспанія — 300 вояків⁴³. Крім того, Болгарія, яка з початку 2002 р. стала непостійним членом РБ ООН, теж прийняла рішення про відправку до Афганістану 20 військових спеціалістів з питань хімічного захисту. Врешті, остаточні квоти визначалися на основі погод­женої з афганським урядом максимальної загальної чисельності контин­генту в 4800 солдат⁴⁴.

Отже, Європейський Союз в умовах проведення глобальної антитеро- ристичної кампанії спромігся активізувати процес формування спільної зовнішньої та невід'ємної від неї оборонної політики, зокрема шляхом створення ефективних механізмів координації всіх напрямів міжнародної діяльності. Тим самим СЗОП поступово, але неухильно набуває чітких об­рисів, а дипломати країн — членів ЄС все частіше проводять консолідова­ний зовнішньополітичний курс.

Внутрішня безпека країн — членів ЄС у контексті боротьби проти тероризму. Крім зовнішньополітичних аспектів боротьби проти тероризму, більшість країн — членів ЄС стикається з проблемами забезпечення внутрішньої безпеки.

Процес глобалізації інтенсивно розмиває демаркаційну лінію між пи­таннями суто зовнішньої та "класичної" внутрішньої політики. На межі ХХІ століття. зовнішня політика по суті стає продовженням внутрішньої політики дипломатичними або силовими засобами. При цьому ефек­тивність зовнішньополітичних зусиль ЄС значною мірою залежить від ус­пішності проведення спільних заходів, спрямованих на розв'язання про­блем внутрішньої безпеки.

У цьому контексті гострою залишається проблема органічної інтег­рації до європейського громадянського суспільства численної мусульмансь­кої громади, яка демографічно постійно зростає, особливо в Німеччині, Франції, Великобританії, тобто в тих країнах, які активно підтримали США в антитерористичній боротьбі.

Так в середині грудня 2001 р. німецька юстиція на підставі нового антитерористичного законодавства заборонила низку екстремістських му­сульманських організацій, які діяли на території об'єднаної Німеччини. Зокрема, мова йшла про кельнську структуру "халіфат", яка пропагувала де­монтаж світської держави в Туреччині. До речі, різні курдські екстремістські угруповання були заборонені ще під час історії із видачею в 2000 р. Анкарі лідера Курдської робітничої партії А. Оджолана. Низку мусульманських структур було заборонено у Великобританії. Водночас суто силові дії не ви­рішують проблеми такого іманентного "зіткнення цивілізацій" всередині демократичних західних суспільств.

Таким чином виникає питання адаптації насамперед нового покоління мусульманських емігрантів до західних цивілізаційних цінностей. Завдання зробити так, аби мусульманська молодь, яка живе в стані перманентного культурного шоку, ідентифікувала себе не з ісламськими фундаменталістами, а соціокультурно відчувала себе європейськими мусульманами, все ще ли­шається невирішеним. Ісламські анклави в найбільших містах провідних країн ЄС по суті лишаються осередками, відірваними від повсякденного життя громадянського суспільства, яке дало їм притулок, але в силу цивілі- заційно-релігійних розбіжностей не інтегрувало їх до своїх структур.

Відкладати вирішення цієї проблеми неможливо, адже в найближчі десятиліття більшість країн — членів Європейського Союзу зіткнуться з гост­рою демографічною кризою, яка вимагатиме від них ще ширшого залучен­ня емігрантів з країн з принципово іншою, ніж західна, цивілізаційною ідентичністю.

Першим таким тестом може стати питання про вступ ісламської Туреч­чини до ЄС, що пов'язано з цілим комплексом складних та суперечливих проблем, вирішувати які ще навіть не починали. Отже, проблеми спіль­ної зовнішньої політики ЄС і надалі будуть все активніше впливати на суто внутрішньополітичні питання, пов'язані як з розвитком економіки, так і з забезпеченням внутрішньої безпеки.

Локальні конфлікти несуть загрозу не лише посткомуністичній Європі, а й західній частині континенту. В умовах боротьби проти міжнародного те­роризму та під сильним внутрішньополітичним тиском у жовтні 2001 р. Ірландська республіканська армія нарешті погодилася виконати угоду про складення зброї. Водночас баскські терористи, навпаки, активізували свою діяльність. Невизначеною залишається ситуація на Корсиці, хоча уряд Л. Жоспена запропонував цьому острову широку автономію в рамках фран­цузької держави.

Тому більшість представників політичної еліти країн — членів ЄС переконана, що не можна спочивати на лаврах досягнень європейської інтеграції, треба займатися розв'язанням конфліктів. Зокрема, цьому має сприяти більш дієва і ефективна спільна зовнішня та оборонна політика Європейського Союзу, до реалізації якої мають долучитися інші геополітично важливі регіональні країни-лідери, такі як Росія, Україна, Туреччина, які поки не належать до ЄС, але об'єктивно включені в зону інтересів Євросоюзу.

Зокрема, Т. Блер вже висунув пропозицію про вихід співробітництва НАТО з Росією за межі програми "Партнерство заради миру" на рівень фактично асоційованого членства. Принаймні з Росією збираються щільніше консуль­туватися з питань боротьби проти тероризму, проведення миротворчих опе­рацій та непоширення зброї масового знищення.

З другого боку, нейтральні Швеція та Фінляндія, навпаки, запропону­вали розширити співробітництво в питаннях боротьби проти тероризму в рамках програми "Партнерство заради миру", зокрема засобами вста­новлення ефективного співробітництва між національними відомствами, що відповідають за цивільну оборону.

Крім питань стратегічної стабільності, породжених боротьбою проти тероризму, складний комплекс правових та політичних проблем сприяє про­цесу прийняття жорсткішого законодавства ЄС, норми якого мають спрямо­вуватися на боротьбу проти тероризму.

У цьому контексті, наприклад, "Міжнародна амністія" наголошує, що правова експертиза низки законопроектів викликає стурбованість можливими порушеннями Європейської хартії прав людини. Аналогічну критику ці пропозиції викликають у Ради Європи. Зокрема, президент ПАРЄ В. Швіммер наголосив, що процес екстрадиції підозрюваних у те­роризмі із країн — членів ЄС, де скасовано смертну кару, до США ство­рює правові колізії. Крім того, Сполучені Штати були піддані критиці за жорсткі заходи військового правосуддя щодо полонених талібів на амери­канській базі Гуантанамо, що розміщена на Кубі.

Водночас свідченням посилення координації дій правоохоронних органів країн ЄС стала обопільна видача низки відомих терористів. Наприк­лад, Великобританія нарешті задовольнила вимогу Франції щодо видачі алжирського ісламіста, причетного до організації низки вибухів у паризькому метро ще 1995 р. Мадрид та Париж посилили співпрацю у боротьбі проти баскських екстремістів та корсиканських сепаратистів.

Проблема ефективності антитерористичного законодавства пов'язана з дотриманням прав людини. Відкритим залишаються питання, як довго за­стосовуватиметься надзвичайне законодавство і за якими критеріями визна­чати ступінь наявної загрози⁴⁵ .

Чіткість антитерористичного законодавства ЄС дуже важлива не лише з точки зору захисту внутрішньої безпеки, а й у міжнародному контексті, адже у відповідність з цими правовими нормами своє законодавство зобов'я­залися привести інші країни, які не є членами ЄС, зокрема й Україна.

Процес формування спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС витримав випробування двома глобальними міжнародними кризами — ко- совською та нинішньою антитерористичною. Вони показали слабкі сторони координації зовнішньополітичних та оборонних зусиль, тим самим ство­рили поле для послідовного застосування дипломатичних методик з ме­тою вирішення актуальних питань порядку денного кризового менедж­менту та формування нової системи міжнародних відносин з одним полю­сом сили й підпорядкованими регіональними центрами.

Бібліографічні посилання

¹  Крёбер А., Клакхон К. Культура. Обзор концепций и определений. — М., 1964.

²  Василенко И. А. Политическая глобалистика. — М., 2000. — С. 149-154.

³   Gabriel O., Rattinger H. Wirklich ein Volk? Die politische Orientirungen von Ost und Westdeutschen im Vergleich. — Opladen, 2000. — S. 711.

⁴  Василенко И. А. Диалог цивилизаций: социокультурные проблемы политического парт­нёрства. — М., 1999.

⁵  Laufer Thomas. Die Europaische Union und ihr Parlament. — Bonn, 1994. — S. 142.

⁶  Schoendube Claus. Blick hinter die Kulissen des Europaischen Parlaments. — Bonn, 1993. — S. 118.

⁷  Laufer Thomas. Die Europaische Union und ihr Parlament. — Bonn, 1994. — С. 137.

⁸  Ильин Ю. Д. История и право Европейского Союза. — Х., 1998. — С. 31.

⁹  Ильин Ю. Д. История и право Европейского Союза. — Х., 1998. — С. 33.

¹⁰  Der Spiegel. — 1999. — № 12. — S. 180.

¹¹  Suddeutscne Zeitung. — 1998. — 18 Dez.

¹²  Der Spiegel. — 1999. — № 3. — S. 23.

¹³  Frankfurter Allgemeine Zeitung. — 2000. — 12 Dez.

¹⁴  Der Spiegel. — 2001. — № 23. — S. 18.

¹⁵   Schmitz Thomas. Integration in der supranationalen Union. Das europaische Organisations- model. — Baden-Baden, — 2001. — S. 518.

¹⁶  Путівник по євро. — К., 2001. — С. 10.

¹⁷  Копійка В. В., Шинкаренко Т. І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. — К., 2001. — С. 145.

¹⁸  Die Vertragstexte von Maastricht. — Bonn, 1992 — S. 88.

¹⁹  Путівник по євро. — К., 2001. — С. 21.

²⁰   Titmeyer H. Europaische Wahrungsunion und Politische Union — das Modell mehrerer Geschwindigkeiten // Europa-Archiv. — 1995. — № 16. — S. 457.

²¹   Frankfurter Allgeneine Zeitung. — 1998. — 3 April.

²²   Suddeutsche Zeitung. — 1998. — 4 Mai.

²³   Handelsblatt. — 2001. — 2 Nov.

²⁴   Suddeutsche Zeitung. — 1998. — 2 Juli.

²⁵  Wirtschaftswoche. — 2001. — № 18. — S. 34.

²⁶   Известия. — 2001. — 12 сент.

²⁷  Сорос Дж. Криза глобального капіталізму. Відкрите суспільство під загрозою. — К., 1999. — С. 202.

²⁸   Голос України. — 2002. — 11 трав.

²⁹ Гвишиани Д. М. Римский клуб. История создания. Избранные доклады и выступления. — М., 1998.

³⁰  Василенко И. А. Политическая глобалистика. — М., 2000. — С. 360.

³¹  Ильин Ю. Д. История и право Европейского Союзу. — X. , 1998. — С. 144.

³²  Handelsblatt. — 2000. — 12 Dez.

³³  Frankfurter Allgemeine Zeitung. — 2000. — 12 Dez.

³⁴  Handelsblatt. — 2000. — 12 April.

³⁵ Handelsblatt. — 2000. — 26 April.

³⁶  Бжезинский 3. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегиче­ские императивы. — М., 1999. — С. 76.

³⁷  Der Spiegel. — 2001.. — № 19. — S. 172.

³⁸ Спільна стратегія ЄС щодо України // Розвиток та розширення ЄС під час головування Франції. Перспективи для України. Матер. зустрічі експертів. — К., 2000. — С. 88.

³⁹  Концепция национальной безопасности Российской Федерации // Российская газета. —

2000.  — 17 января.

⁴⁰  Frankfurter Allgemeine Zeitung. — 2001. — 18 Mai.

⁴¹ Україна між Росією та Заходом. Стратегія на початок ХХІ століття. Матеріали кругло­го столу. — К., 2000. — С. 15.

⁴²  Горбулін В. Доля Договору ПРО і стратегічне партнерство України // Дзеркало тижня. —

2001.  — 7-13 квіт.

⁴³  Focus. — 2001. — № 46. — S. 282.

⁴⁴  Der Spiegel. — 2002. — № 2. — S. 114.

⁴⁵   Wilfried Loth. Das europaische Projekt zu Beginn des 21. Jahrhunderts. — Leverkusen., 2001. — S. 240.