Глава 19. Спільна зовнішня та оборонна політика ЄС: проблеми формування та перспективи реалізації

Зовнішню політику традиційно розглядають як концептуально визна­чений курс певної держави в міжнародних справах, спрямований на систем­ний розвиток, підтримання та врегулювання відносин із іншими державами на основі певної мети та загальновизнаних принципів. Як правило, голов­ною метою зовнішньої політики є створення сприятливих умов для реалі­зації внутрішньої політики, остання, в свою чергу, суттєво впливає на першу. З цієї точки зору певним парадоксом виглядає розвиток спільної зовнішньої та оборонної політики (СЗОП) Європейського Союзу як інтеграційної структури країн-членів, які в іпостасі суверенних держав, здається, по­винні мати власні національні інтереси, котрі досить важко привести до спільного знаменника.

Тому досвід формування та перших спроб реалізації СЗОП є унікаль­ним у новітній історії міжнародних відносин, цікавим для інших інтегра­ційних об'єднань та таким, що безумовно заслуговує на ретельний науко­вий аналіз.

Насамперед необхідно проаналізувати причини цього явища. Впро­довж всього минулого XX ст. послідовно посилювався процес інтернаціо­налізації (як важливий фактор у розвитку людства взагалі, так і окремих націй зокрема), тим самим поступово розмивалися межі між "класичною" зовнішньою та внутрішньою політикою. Свідченням логічного втілення цього процесу і є, з нашої точки зору, формування спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. Можна сказати, що СЗОП по суті є адекватною відповіддю країн — членів ЄС на виклик нової системи міжнародних відносин.

Поняття системи міжнародних відносин є важливим елементом науко­вого аналізу історії світової дипломатії. Кожна з відомих систем міжнарод­них відносин формується внаслідок суттєвих епохальних історичних подій, що створюють певну парадигму міждержавних відносин, радикально змінюють дипломатичний ландшафт, генерують нові "правила гри", які значною мірою залежать від співвідношення сил на міжнародній арені.

Таким Рубіконом по суті став розпад Радянського Союзу та СФРЮ, а також об'єднання Німеччини. Водночас "перехідний період" від модер­ної системи міжнародних відносин (з цим поняттям пов'язані Версальсько- Вашингтонська (1919-39), та Ялтинсько-Потсдамська (1945-89) системи міжнародних відносин) до постмодерної системи міжнародних відносин тривав, починаючи з часу операції "Буря в пустелі" проти Іраку, який за­хопив Кувейт (серпень 1990 — лютий 1991), та фактично закінчився операцією сил НАТО проти Югославії у спробі залагодити проблему Ко­сово (березень — червень 1999).

Зазначимо, що ідея "модерну" від часів Великої французької рево­люції Грунтувалася на формаційному баченні всесвітньої історії як процесу, покликаного створити передумови для реалізації спільної долі людства. Комуністи-ідеалісти вбачали її у створенні всесвітньої федерації радянських республік, капіталісти-прагматики — в розвитку ліберально орієнтованих вільних ринкових просторів. Тим самим по суті в надрах "модерну" формува­лася нова парадигма "постмодерну". У філософському розумінні цей термін означає певний скептицизм до універсальних теорій. На перший план виво­дяться мікропроцеси, відцентрові тенденції, фрагментація. Водночас впро­довж 1970-х років експерти Римського клубу постійно нагадували про загост­рення глобальних економічних, екологічних, науково-технічних, соціокуль- турних проблем²⁹.

Європейський інтеграційний проект за своєю суттю є постмодерніст- ським, оскільки він намагається подолати модерн, із яким був пов'язаний націоналізм, та вийти на рівень толерантного погодження різних національ­них інтересів.

Втіленням тенденцій актуалізації загальнолюдської взаємозалежності став процес глобалізації. Під поняттям глобалізація найчастіше розуміють об'єктивні тенденції розвитку світової економіки, пов'язані зі створенням спільних ринків, об'єднаних ідеалами вільної конкуренції та сучасними інформаційними технологіями, посилення тенденцій глобального поділу праці, активізації ролі транснаціональних корпорацій. З іншого боку, інтен­сивними стають процеси політичної глобалізації³⁰.

Наприкінці ХХ ст. інтеграційні структури почали виконувати важливі політичні функції (Європарламент, Західноєвропейський союз, Європол, Інтерпол), які суттєво обмежують національний суверенітет та стимулюють імперативну потребу в новій якості узгодження зовнішньої та оборонної політики. Водночас нова якість погодження спільної позиції країн — членів Європейського Союзу також об'єктивно обумовлюється викликом посилення позицій США та визначенням тенденцій розвитку декількох нових полюсів сили, які в ХХІ столітті претендуватимуть на головні ролі та відстоюватимуть власні правила гри.

Формування правових засад та принципів СЗОП Європейського Союзу. Потреба налагодження певних спільних механізмів узгодження позицій за­хідноєвропейських країн у рамках інтеграційної структури фактично виникла одночасно з формуванням Європейського Економічного Співтовариства.

Відповідно до положень Римського договору 1957 р. започатковувалася відповідна функціональна методика знаходження компромісних рішень, насамперед через наради міністрів закордонних справ та експертних груп.

За часів "холодної війни", коли тотальне протистояння демократичних країн Заходу та соціалістичного табору на чолі з СРСР вимагало високого ступеня консолідації із зовнішньополітичних та оборонних питань, ЄЕС демонстрував достатньо погоджену позицію з тогочасних актуальних пи­тань гонки озброєнь та гарантування безпеки Старого континенту.

Фундаментальні зміни відбулися на початку 1990-х років, коли насам­перед демократична трансформація в Центральній та Південно-Східній Європі стимулювала об'єктивну потребу розширення ЄЕС, водночас іма­нентна логіка процесу інтеграції імперативно вимагала пошуку нових форм взаємодії. З другого боку, розпад СРСР, ЧСФР, СФРЮ поставив складні питання геополітичної перебудови сусідніх до Західної Європи регіонів. Якісно новий виклик потребував адекватної відповіді.

У лютому 1992 р. було підписано Маастрихтський договір, який запо­чаткував процес створення функціонального механізму спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. На порядок денний була по­ставлена проблема поступового перетворення Західноєвропейського союзу на структурну одиницю Європейського Союзу в галузі безпеки та оборони. Однак зберігалася невідповідність між проголошеною метою посилення впливу ЄС на міжнародній арені та неефективним механізмом імплемен­тації політичних рішень. Колишній державний секретар США Г. Кіссінджер іронічно запитував, який номер телефону має особа, відповідальна за про­голошену спільну зовнішню та оборонну політику ЄС. Певний час це пи­тання не мало логічної відповіді.

Амстер дамський договір 1997 р. удосконалив правові засади форму­вання СЗОП Європейського Союзу. Було створено посаду Уповноваженого з питань спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС, на яку був обраний колишній генсек НАТО X. Солана (тим самим підкреслювалася по­слідовність у зміцненні трансатлантичної солідарності), створено відповід­ний адміністративний підрозділ, виділено фінансування. Таким чином, Європейський Союз поряд із політичним та економічним фундаментом от­римав третю структурну опору — військову. Амстердамський договір також запровадив інструмент створення "Спільних стратегій" з метою координації спільної політики ЄС щодо інших країн та регіонів.

Водночас залишалося невирішеним принципове питання процедури прийняття рішень з актуальних питань спільної зовнішньої та оборон­ної політики, адже право вето, по суті, могло заблокувати (як це промови­сто засвідчив досвід балканського врегулювання) процес ефективного проведення відповідного курсу. Врегулювання цього питання залишилося на порядку денному подальших узгоджень. Воно є ключовим для розвитку спільних погоджених принципів зовнішньої та оборонної політики. Звичай­но, певні фундаментальні принципи, такі як наявність спільних цивіліза- ційних цінностей, поширення демократії, захист прав людини та життєво важливих інтересів країн — членів ЄС, апріорі існували та будуть існува­ти як надійні орієнтири відповідного зовнішньополітичного курсу. Проте фундаментальною проблемою є іманентна суперечність: з одного боку, ЄС об'єктивно досяг функціонального рівня інтеграції федеративної дер­жави (спільне право на всій території, спільна грошова одиниця — євро, єдина система структур, що здійснюють державну владу — Європейська комісія, Європейський парламент, Європол, реалізація тенденції до про­ведення спільної зовнішньої та оборонної політики), з другого, — до складу ЄС входять незалежні суверенні держави, кожна з яких має власні інтереси. Тому Європейська комісія може розробляти текст міжнародного договору до стадії його парафування, а його підписання лишається в компетенції на­ціональних урядів та парламентів, оскільки фінансові витрати на дотриман­ня міжнародних зобов'язань несуть держави-члени³¹.

Ключовим моментом "нейтралізації" названої суперечності є нала­годження взаємодії між країнами — членами ЄС за моделлю німецько- французького партнерства. З 1963 р. до червня 2001 р. відбулося 77 самітів вищого політичного керівництва двох держав. Париж підтримує намір Бер­ліна стати постійним членом реформованої Ради Безпеки ООН (хоча Іспанія та Італія виступають за ротацію нових країн-членів від Європейського Со­юзу в майбутній розширеній та реформованій Раді Безпеки ООН), в стадії реалізації перебуває спільна оборонна супутникова програма "Геліос-2".

Починаючи з часу приходу лейбористів до влади у Великобританії (1997), посилюється вісь Париж — Берлін — Лондон. Водночас поширює­ться розуміння необхідності реалізації спільної зовнішньої та оборонної по­літики, адже неможливо мати сильну Європу зі слабкими інститутами.

У грудні 2000 р. на саміті Євросоюзу в Ніцці було прийнято нову ре­дакцію Амстердамського договору, текст якого врегульовує питання рефор­мування механізму прийняття рішень, що є імперативною передумовою вступу до ЄС нових країн-членів. Названий договір (протягом 2001 р. проходить складну процедуру ратифікації національними парламентами 15 нинішніх держав — членів ЄС) встановлює норму прийняття важливих рішень більшістю голосів у дві третини від загальної кількості мандатів у Європейській комісії. Зокрема, такий порядок голосування встановлює­ться щодо важливих питань спільної зовнішньої та оборонної політики, наприклад при виборі спеціального уповноваженого з питань СЗОП, при прийнятті спільних рішень щодо політики ЄС відносно певних країн³². Отже, важливим є майбутній розподіл голосів (за критерієм кількості насе­лення) у Європейській комісії нового Європейського Союзу, розрахованого на 27 країн-членів (табл. 3, стор. 176)³³.

Таким чином, найбільші та найпотужніші країни — члени ЄС спромог­лися зберегти контроль за прийняттям всіх стратегічних рішень. Водночас правові засади формування та реалізації спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС ще тривалий час перебуватимуть у стадії перманентних змін відповідно до імперативів розвитку європейського інтеграційного процесу.

Пріоритети спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС. Фундамен­том спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу є загаль­ноєвропейські цінності, імперативи збереження миру та захисту прав людини.

На визначення головних напрямів зовнішньополітичного активності країн — членів Європейського Союзу впродовж 1990-х років суттєво впли­вали загальні тенденції розвитку фактично постмодерної системи міжна­родних відносин. Масштабні регіональні конфлікти на Балканах, Близькому Сході, Кавказі, Північній Африці імперативно вимагають активізації спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС. Серед безумовних пріори­тетів СЗОП можна виділити такі:

—   захист глобальних інтересів, спільних цінностей країн — членів Європейського Союзу;

—  забезпечення сприятливих умов для розширення ЄС;

—  зміцнення європейської безпеки, оборонної ідентичності з одночас­ним збереженням трансатлантичної солідарності;

—   ефективна участь у вирішенні гострих міжетнічних, міжконфесій­них конфліктів на Балканах, Середземному морі, Близькому Сході, Кавказі і Корейському півострові;

—   налагодження стабільних відносин із пострадянськими країнами, насамперед, Росією та Україною;

—   реалізація спільного курсу щодо країн Азії, Африки та Латинської Америки;

—  забезпечення ефективних гуманітарних міжнародних операцій;

—   непоширення ядерної зброї, роззброєння та контроль над зброєю масового знищення;

—    гарантування "внутрішньополітичних аспектів" (нелегальна імміграція, боротьба з організованою злочинністю, нелегальна торгівля наркотиками) СЗОП;

—   сприяння міжнародному співробітництву з метою забезпечення миру, демократії та захисту прав людини;

—  захист навколишнього середовища.

Водночас по кожному з названих ключових напрямів реалізації СЗОП аналітики спостерігають досить суттєві протиріччя в позиції на­самперед найбільших країн — членів ЄС, а саме ФРН, Франції, Велико­британії, Італії. Найвпливовіші держави не поспішають підпорядковувати свою зовнішню політику єдиному підходу.

Наприклад, Франція та Великобританія мають різні позиції щодо особ­ливої ролі США в Європі. Італія тривалий час виступала з суттєвими засте­реженнями щодо військової операції в Косово. Найбільше розбіжностей між провідними країнами — членами ЄС спостерігається в близькосхідній політиці, хоча Євросоюз з часів угоди в Осло 1993 р. є найбільшим спонсо­ром палестинської автономії. Франція досить активно підтримує палестинців в арабо-ізраїльському конфлікті, наголошуючи на самостійній ролі посеред­ників ЄС, Німеччина краще розуміє ізраїльську позицію. Великобританія ра­зом із США наполягає на продовженні санкцій проти Іраку, Франція з комер­ційних міркувань виступає за скасування обмежень на зв'язки з Багдадом.

Лише наприкінці 1990-х років із прийняттям Пакту стабільності для Південно-Східної Європи Європейський Союз по суті вперше проявив на Балканах злагоджену загальну політику для всього регіону, відкривши для його країн європейську інтеграційну перспективу. У квітні 1999 р. за участю ЄС та середземноморських країн було підписано Хартію миру та стабіль­ності для регіону Середземного моря.

Водночас спільні документи, як правило, обминають конфліктні су­перечливі питання, що засвідчує загалом компромісний характер спільної зовнішньої політики ЄС, але ставить під сумнів ефективність відповідної політики. Яскравим прикладом цього є проблема прийому до ЄС нових держав-членів.

Випробування СЗОП імперативами розширення ЄС. Офіційно Євро­пейський Союз водночас проводить подвійну політику розширення за раху­нок вступу нових країн та поглиблення економічних і політичних аспектів інтеграційного процесу між "старими" країнами-членами.

Реальний початок розширення Європейського Союзу на Схід — це екс­порт стабільності повсюди у Європі. Вступ до міцного союзу розвинених країн є головною метою країн "молодої демократії", котрі шукають гаран­тій миру та стабільності. Водночас прийом нових країн-членів, які перебува­ють на різних етапах насамперед економічного розвитку послабить гомо­генність Євросоюзу та створить нові перешкоди на шляху формування іде­альної мрії єврооптимістів щодо створення Сполучених Штатів Європи.

Прийом до Європейського Союзу ще близько 13 країн створить вели­чезні інституційні та конституційні проблеми, що вимагатиме радикального перегляду нормативної бази ЄС.

Після розширення Євросоюзу бракуватиме спільної культурної іден­тичності. Це може суттєво ускладнити проведення спільної зовнішньої та оборонної політики. Вже на переговорному етапі щодо прийому нових країн-членів процес розширення відбувається досить повільно з об'єк­тивних причин. Дванадцять офіційних кандидатів (так званої "люксембург- ської групи" (1998) — Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр, і так званої "Гельсінської групи" (1999) — Словаччина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Мальта), а також потенційний кандидат — Туреччина (перманентні протиріччя з Грецією можуть ще довго ускладнювати шлях Анкари до ЄС) перебувають на різних етапах складного процесу підго­товки до вступу в ЄС. Зараз можна лише констатувати, що після реально­го розширення Європейського Союзу реалізація СЗОП може ще більше ускладнитись.

Спільна оборонна політика ЄС і трансатлантична солідарність. Починаючи з другої половини XX ст., система європейської безпеки має складний інтегрований трансатлантичний характер.

Питання посилення європейської оборонної ідентичності не є абсо­лютно новим для Північноатлантичного альянсу. Єврогрупа НАТО була створена ще наприкінці 1968 р. (за її межами з європейських країн — членів НАТО перебуває лише Ісландія), Франція повернулась до її складу у 1995 р. Нову якість ця проблема набула в умовах формування сучасної системи європейської безпеки. Адже навряд чи можна побудувати справді ефективну систему безпеки для кожної країни — члена ЄС ексклюзивно.

На початку 1990-х років розпочалася діяльність німецько-французь­кого Європейського корпусу, у вересні 1998 р. було створено німецько- датсько-польський військовий корпус, в травні 2001 р. мова зайшла про за- початкування польсько-чесько-словацького спільного корпусу. Ці тенденції по суті є першим кроком до створення в недалекому майбутньому єдиної європейської професійної армії. Проте поки що фінансові витрати країн — членів ЄС на оборону на декілька порядків менші за проголошені амбіції.

Починаючи з 1996 р., ЗЄС проводить власні командно-штабні навчання, але поки що не має в своєму розпорядженні збройних сил, які можна вико­ристовувати без санкції НАТО. Тому виник проект створення до 2003 р. власних сил швидкого реагування чисельністю 60 тис. вояків, які має очо­лити фінський генерал Густав Хегглунд. Однак впродовж 1999-2001 рр. Туреччина, занепокоєна своєю ізоляцією від формування спільної зовніш­ньої та оборонної політики ЄС, блокує можливість використання силами ЗЄС військового потенціалу та ресурсів НАТО.

Треба зазначити, що не в інтересах ЄС протиставляти свої оборонні струк­тури Північноатлантичному альянсу. Цього не буде доти, доки існуватимуть стабільні трансатлантичні зв'язки. Посилення європейської оборонної іден­тичності є запорукою подальшого ефективного функціонування НАТО, адже операції під прапором єдиної Європи матимуть стандарт Альянсу. Західноєвропейський союз розглядається як "шарнір" між ЄС та НАТО. Починаючи з 2000 р., цю функцію ЗЄС фактично виконує у миротворчій операції на території Косово, хоча військово-політична роль США на Бал­канах все ще є визначальною.

Важливе значення в процесі формування та реалізації спільної зовні­шньої та оборонної політики ЄС має трансформація позиції країн-членів, які традиційно дотримуються політики нейтралітету. Наприклад, Австрія, яка 1955 р. проголосила політику постійного нейтралітету, ставши 1995 р. членом Європейського Союзу, визнала необхідність координації своєї полі­тики безпеки з ЄС. Фактично вступ у НАТО стає для Відня лише питанням часу, він значно спроститься після приєднання до цього військово-політич­ного блоку Словенії та Словаччини. Формально позаблокова Швеція наго­лошує на своїй готовності у разі необхідності змінити свій статус. Те саме стосується Ірландії, хоча Дублін матиме певні проблеми з участю в май­бутніх силах швидкого реагування Євросоюзу, зважаючи на свій фактичний статус військового нейтралітету.

Водночас спільна оборонна політика вимагатиме більших фінансо­вих витрат, що стимулює в певних політичних колах негативне ставлення до СЗОП.

Стверджуючи, що європейська оборонна ініціатива — невдалий проект, євроскептики наголошують, що сьогодні люди не захочуть гинути за єдину Європу. Можливо, вони не захочуть взагалі за щось гинути, але об'єктивна реальність спонукатиме до цього.

Важливим напрямом оборонного інтеграційного розвитку є посилен­ня військово-промислової кооперації. Практика співробітництва довела, що в умовах загострення конкуренції на світовому ринку високотехнологі- чних озброєнь найбільш ефективною є кооперація між двома-трьома учас­никами. Наприклад, реалізується проект винищувача "Єврофайтер", німецька фірма "Краусс — Маффей", британська "ГКН", французька "ГІАТ" беруть участь у проекті виробництва "європейського танка", німецький концерн Daimler — Chrysler Aerospace (DASA) та французька Aerospace Matra беруть участь у створенні Європейського аерокосмічного концерну³⁴. Серед практичних кроків з формування спільної оборонної політики назвемо спроби поступового встановлення контролю Європей­ського Союзу за експортом зброї європейських виробників.

Можливо, з огляду на гіпотетичну перспективу реалізації ефективної спільної оборонної політики, Євросоюзу не варто ховатися під американським щитом, оскільки це поглибить його технологічну та інформаційну залежність від Сполучених Штатів. Проте більша автономія європейського ВПК поки що не ставить під сумнів американське технічне лідерство. До того ж нових форм набуває трансатлантична взаємодія між європейським та американ­ським ВПК, свідченням цього є налагодження зв'язків між DASA та Northrop Grumman³⁵. Становище радикально не зміниться, доки США зали­шатимуться країною, чий річний військовий бюджет дорівнює сумарним витратам на оборону шести наступних за цим показником держав світу. Тому зараз будувати безпеку в Європі без участі США — утопія.

Майбутнє трансатлантичної солідарності вирішальним чином зале­жить від відносин між Європейським Союзом та Сполученими Штатами.

Нові тенденції розвитку відносин між ЄС та США. Американський стратег З. Бжезінський слушно зауважує, що геостратегічна зацікавленість США в Європі величезна. Військова присутність на Старому континенті дає можливість США вирішувати головне геостратегічне завдання — конт­роль Євразії³⁶. Водночас європейці, скаржачись на американську гегемо­нію, почувалися впродовж десятиліть "холодної війни" зручно під амери­канською військово-політичною парасолькою. На межі XXI століття, коли США посилюють свою роль єдиної наддержави, для Вашингтона важливе значення має сильна Європа, спроможна брати на себе левову частку фінансової та військово-політичної відповідальності за зміцнення транс­атлантичної безпеки.

Але об'єднана Європа не може довічно погоджуватися з американ­ським патронатом, водночас вона не може конкурувати з США за рівнем військово-політичної могутності. Крім того, Сполученні Штати мають в Європі надійних союзників (Великобританія, певною мірою Німеччина), які виступають за збереження на найближчу перспективу американської присутності. Адміністрація Буша має намір зберегти в Європі 100-тисячне військове угруповання, хоча Південно-Східна Азія відповідно до нової військової доктрини стає головним пріоритетом Пентагона.

Проте об'єктивні тенденції розвитку трансатлантичних відносин став­лять на порядок денний риторичне питання — невже тепер виникне Європа як самостійна політична сила, яка гіпотетично зможе діяти навіть всупереч інтересам США? Остаточно позитивно говорити про це ще рано.

Навіть Франція, яка є одним із найбільш активних адвокатів посилення європейської ідентичності НАТО, не виступає проти нової якості транс­атлантичних зв'язків, які пережили випробування косовської кампанії Аль­янсу, коли адміністрація Б. Клінтона в останню чергу цікавилася думкою своїх західноєвропейських союзників. Ця операція фактично відновила ви­рішальну роль США в сучасній європейській системі безпеки, створила певні складнощі для держав — членів ЄС як в економічному плані (падіння курсу спільної грошової одиниці євро), так і в політичному, засвідчивши декларативність спільної зовнішньої та оборонної політики, яка у вирішаль­ний момент виявилася майже неефективною.

З приходом у січні 2001 р. до Білого дому адміністрації президента Дж. Буша визначилися нові питання на порядку денному європейсько- американських відносин. Республіканська партія США наполягає на пріо­ритетності американських інтересів. Це знайшло своє втілення у скандалі навколо американської системи глобального електронного моніторингу "Ешелон", яку європейці вважають інструментом промислового шпигунства, адже ще давньокитайські стратеги наголошували на важливості знання справжніх цілей не лише ворогів, а й союзників.

Проте найбільш дискусійним стало питання розгортання американ­ської Національної системи протиракетної оборони (НПРО). Вашингтон мотивує своє рішення вийти з режиму Договору про системи протиракетної оборони від 1972 р. бажанням адаптувати власну систему безпеки до принципово нових викликів доби широкого поширення ядерних та ракет­них технологій. Звичайно, ніхто не сприймає серйозно занепокоєння аме­риканців із приводу "ракетно-ядерного потенціалу" напівголодної КНДР або знесиленого десятиріччям міжнародних санкцій Іраку. Насправді більшу небезпеку від непрогнозованих режимів на Близькому Сході має відчувати саме Європа (за прогнозами експертів до 2010 р. 80 % території ЄС буде під загрозою ракетного удару з Близького Сходу або Північної Африки), а не розташована за двома океанами Америка. Отже, посилання на КНДР, Ірак тощо — це лише формальний привід одним способом вирі­шити декілька проблем. По-перше, наблизитися до розв'язання стратегіч­ного завдання забезпечення лідерства єдиної супердержави в ХХІ сто­літті, посилити позиції США в силовому діалозі з потенційно новими центрами сили — Росією, Китаєм, Індією, до певної міри Пакистаном, який володіє першою "ісламською" атомною бомбою, та зберегти лідер­ство в трансатлантичному співтоваристві; по-друге, — вирішити пробле­ми рецесії американської економіки через масштабне фінансування військово-промислового комплексу.

Нагадаймо, що ініціатор програми "Стратегічної оборонної ініціа­тиви" (СОІ) Р. Рейган в 1983 р. пропонував витратити на цей проект протягом 18 років 70 млрд. дол. Ініціатива Буша в доларовому еквіваленті ще остаточно не підрахована, але за прогнозами аналітиків провідних підрядників із концернів Boeing, General Dynamics, Lockheed Martin, Northrop Grumman, Raytheon, до 2006 р. ця сума гіпотетично може скласти від 200 до 300 млрд. дол.³⁷ Більшість членів Демократичної партії США досить скептично ставляться до проекту НПРО як із суто фінансових міркувань, так і внаслідок відсутності гарантій ефективності названої сис­теми (перенесення зброї в космос під контроль комп'ютерів потенційно може позбавити людство можливості приймати рішення щодо війни та миру), газета "The New York Times" влучно назвала майбутню систему НПРО потенційною "лінією Мажино", яка так і не захистила Францію від агресії фашистської Німеччини. У червні 2001 р. під час свого першого європейського турне Дж. Буш наголосив на можливості створення європейсько-американської системи ПРО (можливо, за технічної участі (системи "С-300" та "Кольчуга") Росії та України, хоча негативний досвід із проектом транспортного літака Ан-70 дає привід до сумнівів). Водночас зрозуміло, що найближчими роками це питання, поряд із традиційними проблемами конкуренції на глобальному ринку, буде ключовим випробуван­ням готовності США до лідерства у світі спільно з європейцями.

Основні засади спільної політики ЄС щодо Росії та України. Зважаючи на близьку історичну перспективу розширення Європейського Союзу, коли тисячі кілометрів його кордонів стануть спільними з Україною та Ро­сією, відносини Брюсселя з Києвом та Москвою набувають стратегічно важливого значення.

Тому Україна та Росія — поки єдині країни, щодо яких прийняті відповідні спільні стратегії Європейського Союзу. Названі документи за­прошують приєднатися до певних заходів та позицій, ухвалених в рамках спільної зовнішньої та оборонної політики³⁸.

Угоди про партнерство та співробітництво (1994) створили правове поле відносин ЄС з Україною, з одного боку, та Росією, з другого. Водночас у відносинах Європейського Союзу із Москвою та Києвом є певна суттєва різниця. Інтеграція навіть демократичної та процвітаючої Росії є немож­ливою з огляду на її континентальний вимір та власне самоусвідомлення. Україна офіційно проголошує стратегічну мету вступу до Європейського Союзу.

Відмова у вступі Україні та Росії до ЄС (які мають більше європей­ських цивілізаційних рис, ніж, наприклад, Туреччина) виглядатиме не досить логічною, якщо членом Євросоюзу стане Туреччина, яка має спільні кордони з Сирією, Іраном, Іраком. Водночас ЄС не бажає стикатися із суттєвими еко­номічними та політичними проблемами у разі прискореної інтеграції Украї­ни. З другого боку, тісне співробітництво Києва з Москвою є частиною збли­ження з ЄС, оскільки воно допомагає Україні економічно розвиватися.

Водночас Україна та Росія не можуть бути "виключеними" з Європи. Обидві країни входять до "Великої Європи" від Бресту до Владивостока. Стабільна Європа можлива лише за умови, коли через геополітичний центр її території не проходитиме "оксамитова" лінія розподілу на членів Євросо- юзу та бідну периферію.

Перед Росією постає виклик європейського інтеграційного процесу, коли Балтійське море може перетворитися на внутрішнє "озеро" ЄС, а Калі- нінградська область — на анклав, оточений територією країн — членів Європейського Союзу.

Після вступу 1995 р. Фінляндії до Євросоюзу Росія вже має спільний кордон із ЄС. Взагалі, Скандинавські країни наполягають на ширшому за­лученні Росії до співробітництва з європейськими інтеграційними структу­рами, хоча, наприклад, Швеція досить гостро критикує Москву за військову операцію в Чечні.

Росія з розумінням ставиться до посилення європейського впливу в НАТО, хоча заперечує створення поблизу Калінінграда спільного німецько-дансько-польського Балтійського корпусу. Починаючи з 2000 р., з часу приходу до влади президента В. Путіна, зовнішня політика Росії більш орієнтована на пріоритетність прагматичного захисту власних на­ціональних інтересів³⁹. Тому російська політична еліта об'єктивно зацікав­лена в успішності економічних реформ, інакше прірва між Росією та ЄС може стати нездоланною, що перешкоджатиме рівноправному співробіт­ництву. На порядку денному відносин між Росією та ЄС залишаються проб­леми політичного врегулювання чеченської проблеми, захисту свободи слова, переведення торговельних розрахунків із доларів в євро⁴⁰.

Європейський Союз, цей невеликий західний півострів Євразійського континенту, відчуває потребу в континентальному розмаху Російської Феде­рації, щоб отримати можливість участі у глобальній грі⁴¹. Але заради перс­пективи відродження Росії Євросоюз ніколи не піде на небезпеку конфлікту зі США.

У лютому 2001 р. під час візиту в Москву генерального секретаря НАТО лорда Дж. Робертсона Росія запропонувала Альянсу розглянути про­ект створення спільної системи нестратегічної протиракетної оборони Європи. Українська сторона, зі свого боку, вважає, що США мають ратифі­кувати Меморандум про правонаступництво по Договору щодо ПРО (1972), а також документи з розмежування стратегічної й тактичної ПРО, підписані в Нью-Йорку 26 вересня 1997 р. Тоді Україна могла б співпрацювати зі США, Росією, НАТО та ЄС із метою створення системи протиракетної обо­рони для Європи⁴².

У травні 1996 р. Західноєвропейський союз визнав Україну важливим партнером. Україна висловила готовність надати свій контингент до май­бутніх європейських сил швидкого реагування. Водночас вона не може роз­раховувати стати асоційованим членом ЗЄС, доки не підпише Угоду про асоційоване членство в Європейському Союзі. Бажання України от­римати "чіткий сигнал" щодо перспективи свого вступу до Євросоюзу, що Київ розглядає як мотивацію для реформ, ЄС вважає передчасним з ог­ляду на необхідність для України вирішити безліч проблем на довгому шля­ху європейської інтеграції. Водночас Спільна стратегія наголошує, що двері для України залишаються відкритими, наскільки широко — це залежить значною мірою від неї самої.

У 2004 р. закінчується термін дії угоди про партнерство та співробіт­ництво з ЄС, настане час розробки нової правової бази взаємодії, що за умов прогресу в системному реформуванні України може стати нагодою для започаткування переговорів про асоційоване членство в Євросоюзі.

Завдання СЗОП на XXI століття. Говорячи про середньотермінове майбутнє спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу, зішлемось на аналітичну розробку "Forward Studies Unit", зроблену 1999 р. на замовлення Європейської комісії. Прогнозується п'ять можливих альтер­нативних сценаріїв розвитку Європейського Союзу до 2010 р.

Коротко вони виглядають наступним чином. Перший прогнозує на­явність 28 країн — членів ЄС та близько 12 країн — кандидатів на вступ. Другий пророкує членство 30 країн в ЄС, але без тісного політичного союзу. Третій передбачає проблемне сусідство ЄС з навколишнім міжнародним се­редовищем, уповільнення процесу розширення ЄС, складнощі з СЗОП. Четвертий зупиняється на перспективі поглиблення інституційної кризи Європейського Союзу внаслідок "перевантаження" проблемами вступу нових членів та нестабільності Монетарного союзу. Нарешті, п'ятий, "сце­нарій Кассандри", "Занепаду Європи" — найбільш песимістичний і перед­бачає можливість блокування процесу розширення ЄС та наростання склад­нощів у процесі реалізації європейського інтеграційного курсу. Залишається лише сподіватися, що найбільш песимістичні прогнози не будуть реалізову­ватися самі собою, якщо "старі" та "нові" країни — члени Європейського Союзу виявлять досить політичної волі та мудрості, аби знайти відповідь на виклик формування та реалізації спільної зовнішньої та оборонної полі­тики, яка є ядром майбутнього політичного союзу.