Глава 18. Монетарний союз ЄС і виклик глобалізації

Введення в готівковий обіг з 1 січня 2002 р. спільної грошової одиниці 12 країн — членів Монетарного союзу ЄС стало не лише закономірним на­слідком виходу на якісно новий рівень економічної складової європейсько­го інтеграційного процесу, а й відповіддю Європейського Союзу на виклики сучасного процесу глобалізації.

Протягом другої половини XX ст. ці тенденції інтенсивно корелювали, перебуваючи в стані взаємозалежності, підсилювали та пришвидшували одна одну. Аналогічний зв'язок між ними безумовно збережеться і в XXI ст., яке може стати часом формування нових регіональних монетарних союзів або їхніх прототипів. Тому важливо проаналізувати історичний досвід фор­мування Монетарного союзу ЄС, тенденції розвитку спільної валюти євро, перспективи глобальних змін у світових фінансах під впливом цих явищ.

Монетарний союз ЄС в історичнійретроспективі. Після Другої світо­вої війни рушійною силою світової економіки стали США. Цей об'єктивний факт засвідчило перетворення американського долара на головну світову резервну валюту. Подібний статус забезпечувався використанням долара у великій кількості фінансових операцій, що давало Федеральній резервній системі США чудову можливість компенсувати частину дефіциту свого платіжного балансу без будь-яких додаткових витрат, окрім як на емісію. Ці інтервенції давали змогу Сполученим Штатам широко використовувати глобальну доларову політику у власних національних інтересах. Початком кінця монопольного становища долара у світовій фінансовій системі, по суті, стала активізація процесу європейської інтеграції.

У 1957 р. в Римі було підписано Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства, першими учасниками якого стали 6 країн. Стаття 107 цього історично важливого документа містила положення про те, що "кожна країна-член розглядає власну політику стосовно валютних курсів як сферу загальних інтересів"¹⁶. З цією метою наступного року було створено Монетарний комітет, покликаний стежити за валютно-фінансовим та грошово-кредитним становищем країн-членів та Співтовариства в цілому, а також наглядати за загальним платіжним балансом країн-членів.

Наступний етап розвитку європейської інтеграції у фінансовій сфері пов'язаний із створенням 1964 р. Комітету президентів центральних банків країн-членів, який мав координувати свою роботу з Монетарним комітетом.

Тим часом до справ фінансових втрутилися, як це часто буває, проблеми воєнні. 2 травня 1964 р. інцидент у Тонкінській затоці призвів до розв'язання війни між США та В'єтнамом. На цю брудну війну пішли значні фінансові резерви США. Висока вартість бойових дій дестабілізувала курс долара, що далося взнаки наприкінці 1960-х років.

Серйозні потрясіння також чатували на європейську фінансову систему. У травні 1968 р. французькі робітники та профспілки приєдналися до сту­дентських протестів і почали загальнонаціональний страйк. Уряд де Голя вимушено пішов на значне підвищення заробітної плати та суттєве поліп­шення пенсійного забезпечення. Це соціально-економічне рішення стиму­лювало таке зростання рівня інфляції, що 10 серпня 1969 р. уряд був виму­шений девальвувати французький франк, оскільки політика його утримання на рівні німецької марки завдавала відчутної шкоди французькій економіці. Все це викликало європейську валютну нестабільність, яка об'єктивно ви­магала більшої координації фінансової політики.

Водночас уряд Сполучених Штатів відмовився збільшувати податки для фінансування військових дій у В'єтнамі, і як наслідок — була здійснена вимушена додаткова емісія доларів. Під дією цього рішення в серпні 1971 р. долар тимчасово втрачає здатність конвертуватися в золото. Наростає світо­ва фінансова криза.

За таких умов 24 квітня 1972 р. почала функціонувати "валютна змія" Європейського Економічного Співтовариства. Сенс цієї валютної політики полягав у централізованому встановленні курсів усіх валют країн — членів ЄЕС між собою та відносно долара¹⁷. Було встановлено, що коливання курсів валют країн-учасниць не повинно перевищувати ± 2,25 % одна щодо одної. Крім того, до 18 березня 1973 р. "змія" знаходилася "в тунелі", який визначався рамками коливань відносно американського долара ± 4,5 %. Коли ця "змія" досягала встановлених меж, центральні банки повинні були проводити інтервенцію (купівлю-продаж американських доларів) аби уник­нути суттєвої дестабілізації курсу.

Водночас було організовано систему кредитів для стабілізації фінансо­вого стану країн-учасниць. Кредити видавалися створеним у 1973 р. Євро­пейським фондом валютного співробітництва. Але навіть цей крок не міг зробити однорідним економічний розвиток та стан платіжного балансу країн, які користувались "змією". Проте історичне значення "європейської валютної змії" 1972-79 рр. полягає у набутті важливого практичного досві­ду проведення спільної валютної політики.

Фінансово-економічна ситуація ускладнювалася внаслідок війни 1973 р. Єгипту та Сирії проти Ізраїлю. Водночас Організація країн — екс­портерів нафти (ОПЕК) застосувала ембарго на продаж нафти країнам, що підтримують Ізраїль. Оскільки дві третини світової нафти постачалося з Близького Сходу, це дало країнам ОПЕК можливість з 1973 до 1979 р.

підвищити ціни на нафту на 475 %. Енергетична криза імперативно вима­гала нової якості координації європейської валютної політики.

Принцип функціонування "змії" було покладено в основу організації роботи створеної у березні 1979 р. Європейської валютної системи. Названа система Грунтувалася на "трьох китах": Європейській валютній одиниці — екю, механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування. По суті, Європейська (монетарна) валютна система була початковим етапом створення економічного та монетарного союзу.

Історичний досвід регулювання фінансових процесів на європейському просторі покладено в основу звіту голови Європейської комісії Ж. Делора про економічний та монетарний союз (1989). Він виділив три етапи у процесі створення єдиної валюти: вдосконалення існуючих механізмів співпраці щодо курсу обміну валют, створення об'єднання європейських банків, вста­новлення фіксованих обмінних курсів. Однак на певному етапі європейської інтеграції вади Європейської валютної системи почали переважати її переваги. Постало завдання політичного забезпечення переходу до якісно нового етапу фінансового співробітництва — введення спільної грошової одиниці.

Відповідно до Маастрихтського договору в 1993 р. було створено Європейський монетарний (валютний) інститут, покликаний зміцнити еко­номічне і монетарне співробітництво та координувати підготовку до зак­лючного етапу формування економічного та монетарного союзу¹⁸. У 1998 р. на його основі було сформовано Європейський центральний банк. Його ос­новне завдання полягає у забезпеченні реалізації процесу введення та функ­ціонування спільної грошової одиниці євро.

Офіційно керівна еліта Європейського Союзу висуває такі головні аргу­менти на користь цього рішення. По-перше, за різними експертними оцін­ками, країни ЄС втрачали від 15 до 30 млрд. дол. щорічно внаслідок вико­ристання великої кількості національних валют на достатньо вузькому тор­говельному просторі. При цьому компанії, які страхувалися від можливих коливань валютних курсів, також втрачали прибутки. По-друге, досить важ­ко було порівнювати ціни на однорідні товари при різному масштабі цін різних країн-виробників. Введення євро дозволить зіставляти ці вартості, що призведе до посилення конкуренції між постачальниками товарів та по­слуг, особливо за умов існуючої системи електронних розрахунків, яка че­рез комп'ютерні мережі полегшує доступ до будь-якого товару. По-третє, існування єдиної європейської валюти сприятиме її виходу на міжнародні фінансові ринки та утвердженню її статусу як принаймні другої резервної грошової одиниці після долара США. По-четверте, євро радикально змінить життя простих громадян країн — членів ЄС. Відтепер для будь-яко­го громадянина ЄС поїздка за кордон (адже фактично створено спільний ринок робочої сили) стане зручнішою, адже він опиниться в аналогічному до його країни ціновому масштабі з тією ж валютою в кишені¹⁹.

Після прийнятого стратегічного рішення почалася практична робота з його реалізації. У 1995 р. були погоджені критерії членства в майбутньому Монетарному союзі ЄС. Зокрема, рівень інфляції не повинен перевищувати більш як на 1,5 % середній рівень трьох країн ЄС з найнижчим рівнем інфляції. Заборгованість країни повинна становити менш як 60 % від ВНП, державний дефіцит — не перевищувати 3 % ВНП. Протягом двох років ма­ють додержуватися межі коливань валютного курсу без девальвації до ва­люти інших країн — членів ЄС. Довгострокові процентні ставки не мають перевищувати більш як на 2 % середній показник для трьох країн з найниж­чим рівнем інфляції²⁰.

Підкреслимо, що дотриматися цих жорстких макроекономічних по­казників буде дуже важко кожній з 12 країн — кандидатів на вступ до ЄС після 2005 р. Проте без виконання цих макроекономічних імперативів вза­галі недоцільно вводити спільну грошову одиницю, тому що існує реальний ризик перекачки багатств із більш розвинених країн до менш забезпечених, після чого може настати крах економічної системи в цілому. Тому дисципліна виконання критеріїв членства в Монетарному союзі є, по суті, лакмусовим папірцем готовності країни-кандидата до участі в європейському інтегра­ційному процесі за ступенем економічного розвитку.

Водночас населення високорозвинутої Німеччина не бажало втрачати свою марку, яка спочатку стала символом економічного дива, а в 1990 р. привела країну до національної єдності, однак зупинити розвиток подій традиційними акціями протесту, які організовували ультраліві та ультра­праві, вже було складно. Ряд німецьких економістів у січні 1998 р. подали позов до Конституційного суду ФРН з приводу того, чи не завдасть спільна грошова одиниця євро збитків громадянам Німеччини. Після досить гост­рих дебатів вища конституційна інстанція країни підтвердила легітимність приєднання Федеративної Республіки до Монетарного союзу²¹.

Отже, тодішній уряд канцлера Коля отримав додаткові правові підстави для активізації процесу переходу до євро. Суттєвою перешкодою на цьому тернистому шляху було конфліктне питання з приводу обрання голови Європейського центрального банку. Німеччина підтримувала кандидатуру нідерландця В. Дуйсінберга, а Франція наполягала на кандидатурі голови свого центрального банку — Ж.-К. Тріше. За боротьбою персоналій прогля­далася не лише різна стратегія діяльності головного органу Монетарного союзу (його незалежність від політичного тиску або підконтрольність пол­ітичній кон'юнктурі), а й конфлікт інтересів між Францією та Німеччиною за вплив на прийняття рішень цією структурою.

Врешті, було погоджено, що Європейська система центральних банків з 30 червня 1998 р. складатиметься із національних центральних банків та Європейського центрального банку. Її основні завдання полягають у визна­ченні валютної політики Європейського Союзу, координації діяльності сис­теми центральних банків, завданнями якої, у свою чергу, є управління гро­шима в обігу, маневр валютними резервами та їх збереження, а також забез­печення належного функціонування платіжних систем.

Також було затверджено директорат Європейського центрального банку, до складу якого увійшли: В. Дуйсінберг — директор (Нідерланди), Ж.-К. Тріше (Франція), К. Нойєр (Паризький клуб кредиторів), О. Ізінг (Німеч­чина), С. Хемілайнен (Фінляндія), Д. Саланс (Іспанія), Т. Міньона (Італія)²². Директором Європейського центрального банку (ЄЦБ) на восьмирічний період (до 2006 р.) став В. Дуйсінберг. Він виявив усі кращі якості банкіра — спокій, тверезий розрахунок та непіддатливість до політичного тиску, який залишається головною загрозою для реальної незалежності рішень Євро­пейського центрального банку.

Початок діяльності ЄЦБ синхронізувався з піком азійської економічної кризи. Провідні гравці глобального фінансового ринку висловилися за вдосконалення правил гри на фондових біржах та посилення регулювання фінансових потоків в умовах кризових явищ. За цих обставин євро вважалося фактором стабільності.

З 1 січня 1999 р. Європейський центральний банк взяв на себе повно­важення із забезпечення функціонування Монетарного союзу. У цей день євро у безготівковий обіг ввели в Австрії, Бельгії, Фінляндії, Франції, Німеччині, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії, Іспанії. 2 січня 2001 р., виконавши макроекономічні критерії, Греція стала два­надцятою країною — членом єврозони. За межами Євроленду залишилися Великобританія, Данія та Швеція.

Водночас три головні європейські фінансові центри —Лондон, Па­риж та Франкфурт-на-Майні — ще мали визначити нові правила взаємодії. Загалом тривалий історичний шлях до створення Монетарного союзу вийшов на фінішну пряму. Проте, за великим рахунком, вирішення однієї, хай і клю­чової, проблеми переходу до спільної грошової одиниці висунуло на порядок денний низку інших питань, пов'язаних із адаптацією громадян Євроленду до нової валюти та з визначенням її місця у глобальній економічній системі.

Глобалізація і світова фінансова система: проблеми і перспективи євро. Європейський Союз об'єднує 15 провідних європейських країн, які ставлять за мету забезпечення добробуту та безпеки своїх громадян у спосіб все тіснішого об'єднання на основі спільних економічних, політичних та соціальних цілей та цінностей.

Існування ЄС сприяє соціальному та економічному прогресу, що дося­гається шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, поглиблення економічної та соціальної інтеграції через ефективне функціонування еко­номічного та валютного Союзу. Проте проблеми з євро виникли вже в його колисці. Війна проти Югославії в 1999 р. суттєво понизила курс спільної європейської грошової одиниці щодо американського долара. В. Дуйсінберг постійно наголошує, що відносна слабкість курсу євро не так стимулюється монетарною політикою, як є наслідком повільних структурних реформ еко­номіки провідних країн єврозони.

З другого боку, слабкість євро підвищувала конкурентоспроможність європейського експорту, що певний час підтримувало на високому рівні експортні можливості ЄС на глобальному ринку і, водночас, стимулювало інфляційні тенденції у Євроленді.

Черговий удар по євро завдав 28 вересня 2000 р. провал референдуму у Данії щодо приєднання до Монетарного союзу. Ще один виклик курсу євро в цей час кинули високі ціни на нафту.

Крім того, зважаючи на небажання долучати національну економіку, яка переживала цикл піднесення, до нестабільного Монетарного союзу, лейбористський уряд постійно відкладає рішення щодо введення євро у Ве­ликобританії. У 1999 р. Т. Блер та канцлер ФРН Г. Шрьодер наголосили на тому, що Євросоюз має й надалі виступати локомотивом лібералізації світо­вої торгівлі, а європейські ринки капіталу повинні бути відкритими. Тому проводити тривалий час британську національну політику в умовах гло­бальної економіки буде дуже складно.

Проте глобалізація фінансової системи створює додаткові ризики для євро. Наприклад, перманентна загроза дефолту по зовнішніх боргових зо­бов'язаннях Аргентини може негативно вдарити по економіці не лише Ла­тинської та Північної Америки, а й Іспанії, яка є активним гравцем на ар­гентинському фінансовому ринку.

Водночас саме глобальна економічна система перетворює Європей­ський Союз з його понад 370 млн. чоловік населення на найбільший торго­вельний блок у світі. З цим мав рахуватися Китай, який перед вступом до Світової організації торгівлі перевів 200 млрд. дол. своїх валютних резервів у євро²³. Стабільне євро також розглядається як позитивний чинник для світової економіки в Японії, яка з 1990-х років постійно перебуває у стані економічної рецесії, а з введенням євро сподівається на збільшення обсягів інвестиційних потоків із Європи.

За станом на 1998 р. США мали за кордоном прямих інвестицій на суму 794 млрд. дол., Японія — 330 млрд. дол., Німеччина — 288 млрд. дол.²⁴ Тому від стану справ в економіках цих трьох лідерів залежить перспектива глобальної економічної кон'юнктури. Починаючи з 2000 р., вперше з 1970-х ро­ків синхронізувалися процеси економічного спаду водночас у США та Японії, які до терактів 11 вересня 2001 р. внаслідок певної інерційності світо­вої економіки ще не дуже швидким темпом наближали загрозу глобальної економічної рецесії. Економісти ще навесні 2001 р. підраховували прибутки та визначали перспективи євро в рамках системи світової торгівлі.

Так, Європейський Союз після прийому нових країн-членів доведе чисельність населення до 440 млн. чоловік, матиме валовий продукт у су­мі 8,3 трлн. дол., обсяг імпорту ЄС із США становитиме 265 млрд., а експорт досягне показника 232 млрд. дол. (розрахунки проводили економісти ФРН наприкінці 2000 р.)²⁵.

Однак до того часу пересічних громадян країн ЄС турбували більш приземлені цифри. Найбільше занепокоєння викликали технічні деталі об­міну грошей, адже цей процес загрожував хаосом саме на період різдвяних та новорічних закупівель. Крім того, трохи лякав масштаб кількості купюр, які треба було замінити. За даними Бундесбанку, за 100 днів до введення євро в готівковому обігу було 278 млрд. німецьких марок, причому 40 % цієї грошової маси перебувало за межами ФРН²⁶.

Введення євро в готівковий обіг автоматично збільшило загальний масш­таб роздрібних цін на більшість товарів. Це негативно позначилося на полі­тичних шансах правлячих еліт на найближчих виборах, наприклад президен­та Франції навесні 2002 р. та німецького бундестагу у вересні того ж року.

Введення євро стало поворотним моментом у процесі європейської інтеграції. Адже не можна, — як наголошує Дж. Сорос, — мати спільний ринок без спільної валюти, як не можна мати спільної валюти без спільної фіскальної політики, включно з певним різновидом централізованого зби­рання податків чи їх перерозподілом²⁷. Вирішення спільних податкових пи­тань відкладено на невизначений час, адже воно спроможне остаточно підірвати довіру громадян ЄС до спільної валюти, перекреслити традиційні уявлення про національний суверенітет та представницьку демократію.

Загалом, євро, по суті, є пілотним проектом моделі фінансової інтег­рації для інших економічних регіональних угруповань, таких як Асоціація співробітництва країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка може розгляда­ти гіпотетичну власну спільну валюту як альтернативу японській єні, та Рада співробітництва держав Перської затоки, Співдружність Незалежних Держав, Африканський союз. Спільний ринок країн Латинської Америки (МЕРКОСУР) вже планує погодити свою фінансову політику до 2005 р.