Глава 16. Об'єднана Європа: соціокультурні кордони

Один із батьків європейської інтеграції Ж. Монне на схилі свого життя наголошував, що якби йому дали можливість розпочати цей процес заново, він започаткував би його з соціокультурної складової єднання європейських народів. Тим самим було б розчищено "поле" для побудови спільного дому — єдиної Європи — на основі ментальної єдності її народів.

З другої половини ХХ ст. саме діалог європейських культур формує соціально-економічні та політичні передумови для розбудови сучасного Європейського Союзу. При цьому культура розглядається як квінтесенція всіх видів людської діяльності, звичаїв, вірувань, тобто всього матеріально­го та духовного, що створено людьми. Історичне визначення культури наго­лошує на важливій ролі соціально-історичного спадку, відповідної традиції. Нормативний підхід до культури виокремлює специфічний спосіб життя особистості, детермінований її соціокультурним оточенням. Культурні цінності певних соціальних груп зберігають та відтворюють соціальні інститути, які формують генетичний код культури.

Взагалі, під культурою також розуміють поведінку, якій людина навчи­лася впродовж всіх етапів своєї соціалізації. Культура — це також організа­ція різноманітних феноменів за допомогою використання певних символів¹. Отже, культура невід'ємна від людини як соціальної істоти.

Зміна соціокультурних меж пов'язана перш за все з трансформацією відповідних архетипів, тобто своєрідної "закодованої" просторово-часової моделі певного соціального організму. Зрозуміло, що на цей надзвичайно складний процес історія мусить витратити доволі багато часу.

Вектори європейського інтеграційного процесу. Загалом проект євро­пейської інтеграції сформувався та розвивався у відносно єдиному соціо- культурному середовищі Західної Європи в умовах чіткого розподілу на ліберальний Захід та комуністичний Схід.

1 січня 1995 р. після вступу до Європейського Союзу Австрії, Швеції та Фінляндії народилася сучасна "Європа-15". Новий ЄС простирається від Полярного кола до півострова Пелопоннес, від французького Бреста до Бреста білоруського. Його територія становить 3,2 млн. кв. км (приблизно дві третини площі США), чисельність населення 366,9 млн. чоловік, а вало­вий продукт на початку 1996 р. становив 6 трильйонів 210 мільярдів 100 міль­йонів доларів США. Жодне з нових інтеграційних угруповань у світі не може зрівнятися з ЄС за рівнем розвитку та зрілістю об'єднання. Модель Євро­пейського Союзу стає привабливим прикладом для всього світу.

До середини XX ст. інтелектуальні проекти об'єднання Європи випе­реджали інтеграційні можливості держав Старого континенту. Лише дві світові війни та "холодна війна" — по суті, третя світова, стимулювали про­цес єднання європейських держав з метою самозбереження та навіть певно­го заперечення песимістичного прогнозу О. Шпенглера щодо наступного "занепаду Європи", який, на нашу думку, має об'єктивні підстави. Якщо розглядати розбудову єдиної Європи як новий проект "побудови" Вавілон­ської вежі, тобто прискореного в часі та розширеного просторово об'єднання принципово різних соціокультурних традицій, то його провал може призвес­ти саме до такого результату. Проте ми розуміємо європейську інтеграцію як живий творчий процес цивілізаційного самовдосконалення континенту з урахуванням надзвичайно тісно взаємопов'язаних політичних, соціально- економічних, правових та духовно-культурних чинників.

Заглиблюючись у минуле, можна знайти принаймні два духовні джере­ла сучасної європейської культури: класичну античну та духовну іудейсько- християнську традиції. Західний світ живе напруженим діалектичним по­єднанням цих двох полюсів, його динамізм, з точки зору російського полі­толога І. Василенка, пояснюється цим конструктивним конфліктом.

Політичні цінності Римської імперії вирішальним чином вплинули на становлення політичної культури Заходу. Римська імперія забезпечила кому­нікації для поширення християнства. Римсько-католицька традиція сприяла формуванню єдиного правового та політичного західноєвропейського прос­тору. Протестантська культура перетворила активну світську діяльність на релігійний обов'язок віруючого. Розвиток демократичної політичної куль­тури був санкціонований культурою релігійної участі. Водночас позиція, коли віросповідання є приватною справою, відкриває шлях до революційного марксизму². Тим самим певним чином поглиблюється духовно-релігійна кри­за, яку переживає сучасна європейська людина. Розбудова розвинутого спо­живацького суспільства "матеріалізує" духовні потреби, настає своєрідний період "гедоністичного атеїзму". Розвиток цієї тенденції пришвидшився вна­слідок глобального наступу цінностей західної цивілізації. Внаслідок цього соціокультурна прірва між різними цивілізаціями драматично збільшується.

Політичні аспекти європейської інтеграції, на відміну від економічних, де завжди присутній конкретний матеріальний інтерес, який стимулює швидкий пошук компромісних рішень, більше пов'язані з проблемами функ­ціонування національних державних механізмів, із поняттям суверенітету, національної ідентифікації, узгодження позицій різних політичних еліт. Зараз викристалізувалися дві гіпотетичні моделі розвитку Європейського Со­юзу. Одна пов'язана з формуванням конфедеративного союзу національних держав, друга — з формуванням федеративних Сполучених Штатів Європи.

"Третій шлях", що полягає у певному поєднанні цих двох напрямів, поки що не сформувався як чіткий політичний проект.

Важливим фактором соціокультурної ідентифікації завжди була націо­нальна валюта. Символом формування нового гомогенного простору є спільна грошова одиниця — євро. Про збереження сталих соціокультурних бар'єрів свідчить досить складний процес розробки дизайну цієї валюти. Спочатку пропонувалося розмістити на банкнотах зображення "батьків" об'єднаної Європи та визначити місце для національної символіки. Але врешті ці ідеї не були прийняті, оскільки такий підхід міг би закріпити домінуюче станови­ще провідних країн — членів Європейського Союзу, та негативно вразити по­чуття малих народів. Після гострих дебатів було обрано варіант своєрідного "соціокультурного компромісу". На купюрах євро вирішено зображувати логотипи архітектурних стилів Західної Європи, причому репрезентувати не конкретні будівлі, а окремі деталі, характерні для європейських архітек­турних стилів різних епох: класицизм, романтизм, бароко, рококо, модерн.

Отже, соціокультурний вектор європейської інтеграції залишається най­менш "просунутим" із суто об'єктивних причин, пов'язаних з особливостями національного історичного розвитку. У сучасному Європейському Союзі збері­гається соціокультурна "полярна" вісь Північ-Південь. Скандинавські країни, які не зазнали прямого впливу античної культури, на відміну, наприклад, від італійців, іспанців, греків, певною мірою французів та німців, досить відчут­но відрізняються за своїм менталітетом від середземноморських країн, які, в свою чергу, за цим критерієм досить суттєво відрізняються від британців. Не випадково важливим напрямом європейського інтеграційного процесу є формування так званих "європейських регіонів", які, власне, є еманацією гли­бинних соціокультурних меж на рівні локальних територіальних об'єднань.

На південному сході Європи виділяються Балкани як традиційне пере­хрестя соціокультурних впливів різних цивілізацій — Європи та Близького Сходу. Внаслідок цього в умовах перехідних історичних періодів тут фор­муються центри напруги, вибухи яких на тривалий час перерозподіляють зони впливу між різними народами, країнами та цивілізаціями.

Вплив глобалізації на соціокультурні межі та політичні кордони в Європі. Соціокультурні межі встановлюють "демаркаційну лінію" між певними ци- вілізаційними організмами, країнами та регіонами, а також різними індиві­дуальними ідентичностями.

Як правило, соціокультурні межі, що склалися історично, не завжди збі­гаються з політичними кордонами, які є віддзеркаленням розвитку тенденцій іншого, ніж духовність та культура, рівня. Соціокультурні "демаркаційні лінії" більше збігаються з геополітичними межами. Політичні кордони дер­жав змінюються значно частіше, ніж геополітичні та соціокультурні межі.

Наприклад, падіння Берлінського муру, який протягом 1949-89 рр. був символом холодної війни та водночас політичним і соціокультурним кордо­ном між комуністичним Сходом та ліберальним Заходом, неминуче приско­рить процес єднання принаймні німецького народу. Однак і через 13 років, що минули з часу об'єднання Німеччини, суттєва ментальна диференціація між східними та західними німцями зберігається³, незважаючи на титанічні зусилля усього німецького суспільства нарешті утворити гомогенний мен­тальний простір, який був розірваний політичними кордонами всього лише 40 років. Можливо, на реалізацію цієї мети знадобиться зміна принаймні трьох поколінь, аби нарешті більш-менш стабільно сформувалися відповідні ціннісні орієнтири.

Сучасний Європейський Союз з суто політичної точки зору все більше стає гомогенним утворенням. Однак зберігаються відчутні соціокультурні межі між англосаксонською та романською Європою, між північною протес­тантсько-католицькою та південною переважно католицькою Європою.

Основою західної культури є сучасна техногенна цивілізація, якій при­таманні тенденції до глобалізації. Цей феномен взагалі перейняв характер­ну для європейської цивілізації традицію організаційно-технічної транс­формації світу на догоду людині. Це виявляється в сучасній генній інже­нерії, яка може стати складовою дегуманізованої соціальної інженерії.

Сучасні інформаційні технології радикально змінюють традиційні уяв­лення про соціокультурні межі цивілізацій. Проте на соціокультурних "зла­мах" формуються зони напруження — Ольстер, Басконія, Корсика.

Великобританія впродовж 30 років докладає максимум зусиль до зами­рення Ольстера, проте формування нової культури толерантності між като­лицькою більшістю та протестантською меншістю в провінції досі не відбу­лося, свідченням чого є труднощі з роззброєнням Ірландської республі­канської армії. Після падіння автократичного режиму Франко проблема демократичного забезпечення національної самоідентифікації одного з найстародавніших народів сучасної Європи — басків є постійним головним болем іспанської держави. Батьківщина Наполеона Бонапарта — Корсика продовжує створювати суттєві політичні проблеми для Парижа, наполягаючи на дуже широкій автономії, якої не має жодна французька територія.

Отже, ми бачимо, що незважаючи на певні відчутні зрушення в процесі європейської політичної інтеграції, досить стабільним залишається феномен локальної регіональної самоідентичності, який підживлюється існуючими соціокультурними стереотипами.

Таким чином, процес глобалізації досить суттєво впливає насампе­ред на політичні кордони в Європі, але для вирішального впливу на соціо- культурні межі ця тенденція потребуватиме ще тривалого часу. Остаточно соціокультурна глобалізація стане дійсним історичним фактом лише тоді, коли вона "ліквідує" зовнішні та внутрішні соціокультурні межі в Європі.

"Роз 'єднана " Європа: етнічно-релігійний фактор. Насамперед роз­глянемо зовнішні соціокультурні межі Європи, яка намагається стати об'єднаною.

Починаючи з 1970-х років Європейського Союз чотири рази приймав нових членів:

1973 р. — Великобританія (де провідною є англіканська церква), Данія (більшість данців сповідують лютеранство), Ірландія (переважно католиць­ка країна),

1981 р. — православна Греція,

1986 р. — переважно католицькі Іспанія та Португалія,

1995 р. — католицька Австрія та протестантські Швеція і Фінляндія.

Таким чином, з релігійної точки зору сучасний ЄС є об'єднанням като­лицьких та протестантських народів, за винятком лише православної Греції. Порушення етнорелігійної гомогенності Європейського Союзу може відбу­тися внаслідок чергового розширення.

На межі ХХІ століття процес розширення стимулюється, з одного боку, великим бажанням країн-кандидатів повернутися до материнського лона європейської цивілізації, а з другого, — об'єктивною зацікавленістю "старих" членів ЄС в експансії впливу, здобутті нових ринків, закінченні процесу політичного об'єднання Європи.

Ще точиться дискусія навколо питання визначення геополітичних меж нової об'єднаної Європи. Визнавши мусульманську Туреччину кандидатом на вступ, ЄС гіпотетично зупиниться на соціокультурному кордоні Сирії, Іраку, Ірану. Проте розширення до Близького Сходу, за термінологією С. Хантінгтона, може спровокувати "зіткнення цивілізацій" у структурі самого Європейського Союзу.

Багатьох аналітиків турбує перспектива того, що Європа отримає но­вих сусідів, які є політично нестабільними, етнічно поляризованими і еко­номічно відсталими. Тим самим об'єктивно замість "залізної завіси" часів холодної війни може з'явитися "оксамитова завіса", яка зафіксує нові соціо- культурні межі в Європі. Політичні заяви щодо "відкритих дверей" для но­вих членів Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу можуть лишитися суто риторичними.

Впродовж 1990-х років визначилися дві групи країн — кандидатів на вступ до ЄС. Перша з них, так звана "люксембурзька", була визначена у бе­резні 1998 р. у складі Польщі, Угорщини, Чехії, колишньої югославської республіки Словенії (де завжди відчутним був соціокультурний вплив німецькомовного світу), колишньої радянської республіки Естонії (пере- важно лютеранської) та середземноморського Кіпру (якого соціокультурна та політична межі розділили між греками та турками). Друга, так звана "гельсінська" група "абітурієнтів", була названа в грудні 1999 р. — екс-радян- ські прибалтійські республіки Латвія та Литва (переважно католицькі), Словаччина, Мальта (католицькі країни) та православні Румунія й Болгарія.

Отже, за межами планів розширення ЄС залишилися католицька Хорватія (принаймні поки що), православна Сербія (до зміни свого соціо- культурного коду та його адаптації до західноєвропейських цінностей), "коктейль" із католиків хорватів, православних сербів та мусульман боснійців у Боснії та Герцеговині, а також переважно православна Македонія. До остаточного замирення Балкан говорити про їхню європейську інтегра­ційну перспективу передчасно.

На межі ХХІ століття ключовою проблемою майбутнього єдиної Євро­пи є питання розвитку ойкуменістичного релігійного руху та формування релігійної терпимості. Подолання старих та нових соціокультурних меж за­лежить від європейської ментальної інтеграції народів, які приєднаються в найближчому майбутньому до єдиної європейської родини.

Нащоналът меншини та іммігранти в діалозі європей^ких кулътур. Національні меншини формують насамперед внутрішні соціокультурні бар'є­ри для кожної цивілізаційної системи взагалі та окремих країн зокрема. Іммігранти по суті є "прищепленням" на новий цивілізаційний організм ментальної традиції іншої цивілізації.

Найближчим часом всі європейські політики будуть змушені рахуватися з об'єктивною демографічною реальністю, коли етнічно європейське насе­лення буде старіти, зменшуватиметься загальна кількість населення, а по­треби збереження досягнутого рівня розвитку та глобального впливу вима­гатимуть адаптації до бурхливо зростаючих азійських, африканських та лати­ноамериканських цивілізаційних організмів.

На межі ХХІ століття Європейський Союз може опинитися у стано­вищі Західної Римської імперії початку християнської ери, коли у воріт ба­гатої високорозвинутої цивілізації стояли племена варварів, готових інтег­руватися до цієї структури та надати їй нової якості.

Взагалі, в умовах глобалізації ставлення до національних меншин стає індикатором спроможності певної держави адаптуватися до імперативів прогресуючої імміграційної активності неєвропейських народів. Спромож­ність соціокультурно інтегрувати іммігрантів до європейських цінностей стає питанням конкурентоспроможності Європейського Союзу в народжу­ваній глобальній цивілізаційній системі. Щоправда, хоча до чужого монас­тиря із своїм статутом не ходять, ще не зрозуміло, чи захочуть неєвро- пейські іммігранти остаточно втратити свою соціокультурну ідентичність.

Якщо права національних меншин загалом, за деяким винятком (цигани, баски, корсиканці тощо), захищені європейською правовою системою досить надійно, то ставлення до іммігрантів, як свідчать повсякденні повідомлення преси, є досить конфронтаційним. Причини цього полягають насамперед у конфлікті соціокультурних цінностей.

Взагалі, іммігрантів можна поділити на декілька категорій: представ­ників колишнього соціалістичного табору Східної Європи, вихідців із колиш­ніх колоній європейських метрополій та соціокультурно зовсім "чужих", які відчувають на собі найбільш потужні прояви ксенофобії. Найбільш воро­же ставлення проявляється до мусульман, яких сприймають переважно як "терористів" та "ісламських фанатиків".

В умовах, коли мусульманський світ намагається адаптуватися до сучас­них тенденцій економічної та політичної глобалізації, в тому числі шляхом неадекватної реакції на приниження віри правовірних сучасною масовою культурою (у вигляді наркотиків, рок-музики, моди або нового винаходу "гуманітарної інтервенції"), буде спостерігатися подальше нагнітання напру­ження між традиційною християнською та мусульманською цивілізаціями.

Виходячи з цього, нагальною потребою є налагодження діалогу куль­тур, адже сьогоднішні іммігранти завтра неминуче стануть національними меншинами. Отже, соціокультурна інтеграція цих двох категорій людей до "титульної" нації, але із збереженням самоідентифікації всіх етнічних груп, стає справжнім викликом, від ефективності відповіді на який зале­жить перспектива мирного співіснування або зіткнення цивілізацій із усіма негативними наслідками для формування нової глобальної системи⁴.

У першій половині нового тисячоліття загалом має бути вирішено про­блему культурної самоідентифікації Європейського Союзу. Конкретні фор­ми цього процесу ще перебувають у стадії "проектування".

Україна як повноцінна європейська держава може відбутися лише за умови адекватного сприйняття наявних європейських реалій у всій їх багато- вимірності та стрімкій динаміці. Ми маємо всі підстави вважати, що Україна може перетворитися на соціокультурний центр східнослов'янських народів, адже вітчизняна "філософія серця" не раз допомагала обирати гідний шлях духовного самозбереження нації у надзвичайно складних історичних умовах.

Європа так само може розраховувати на реалізацію своїх амбіційних планів досягнення нового рівня гомогенності європейського економічного, соціального та соціокультурного простору лише за умови врахування інте­ресів всіх своїх країн-членів та адекватної реалізації їхніх культурних за­питів. Не менш важливим завданням є подолання як внутрішніх, так і зовнішніх соціокультурних меж, або принаймні створення надійних систем комунікацій між різними народами.