Глава 13. Національні меншини балканських країн у фокусі глобалізації

На межі третього тисячоліття, із входженням цілої групи країн у смугу перехідних (трансформаційних) процесів і початком постіндустріального етапу їх розвитку, у світі з новою силою заявила про себе проблема так зва­них меншин — національно-етнічних, політичних, культурних, релігійних, сексуальних тощо. Корені цієї проблеми сягають вглиб історії європейської цивілізації — періоду занепаду Римської імперії, коли ойкумена втягла в си­лове поле своїх інтересів значну кількість різних за етнічним походженням варварських племен. Цей процес тривав доти, доки латиняни не стали мен­шістю в морі інших народів.

У середньовічний Європі досить гостро постала проблема ставлення до євреїв, що значно пізніше (у часи націонал-соціалістичної диктатури в 1931-45 рр. у Німеччині) переросла в Холокост і стала однією з найтрагіч- ніших глав всесвітньої історії.

В часи Реформації і Контрреформації ключовою стала проблема захи­сту інтересів релігійних меншин. Зрештою, на згарищі інквізиції виросла толерантна західноєвропейська політична культура, яка із запровадженням в новітні часи у Європі загального і рівного виборчого права гарантувала політичній меншості надійний законодавчий захист.

Сьогодні на перший план виходить проблема захисту прав національ­них меншин. Однак завдання ускладнюється тим, що національно-етнічна карта Старого континенту не є історично однорідною — чимало націй, що мали раніше свою державність, за певних історичних обставин опинилися меншинами в складі інших держав.

Виклик глобалізації: балканська відповідь. Найважливішими подіями ХХ ст. з точки зору соціально-історичного процесу стала Велика депре­сія (1929-34), що вплинула на долю реформ у країнах Західної Європи, Північної Америки і Японії, а також трансформаційні процеси, які розгор­нулися в 1980-90-х роках у країнах Центральної і Південно-Східної Євро­пи, СРСР і Китаї. З наростанням у світі трансформаційних процесів все по­мітніше посилення взаємозалежності держав і народів, дієвості раціональ­ного компонента їх психосоцієтальної культури і сприйнятливості до зовнішніх чинників і умов розвитку. У міжнародному лексиконі все ширше використовуються терміни, пов'язані з поняттям єдиного економічного, політичного, правового, інформаційного, науково-технічного простору.

Водночас на межі ХХІ століття актуалізується боротьба національних меншин за свої політичні права, реальністю стають збройні конфлікти за перерозподіл різних ресурсів, силового характеру набуває міжнародна по­літика. Наочним прикладом стали війни, що виникли внаслідок розвалу Со­юзної Федеративної Республіки Югославії, вийшли за локальні кордони Південно-Східної Європи і дестабілізували загалом весь континент.

Як ніколи, пістрявіють контрастами результати всесвітньо-історичного розвитку. Країни авангарду та їх народи, схоже, уже вповні оцінили "прина­ди" епохи постіндустріальної цивілізації, коли знання та інформація стали провідними економічними чинниками. Водночас зберігається і навіть поси­люється технологічна, а як наслідок — і соціально-культурна дистанція між авангардом та периферією нової глобальної ойкумени. Тим самим генеру­ються і нові суперечності, що виходять за рамки колишніх уявлень про со­ціально-класові відмінності.

Прикладами таких суперечностей є конфлікти між цілями і засобами індустріальної та постіндустріальної епох суспільного розвитку, конфлікти між їх стратегіями (постіндустріальною економічною стратегією, локомо­тивом якої став інформаційно-інноваційний сектор економіки, і традицій­ною — екстенсивно-індустріальною) і технологіями, що породжують дис­кусії щодо "парникового ефекту", "деіндустріалізації неефективних націо­нальних економічних систем". Не позбавлені підстав суперечності між полюсами багатства і бідності у світі, що глобалізується. Все це стимулює дискусії щодо позитивних і негативних боків процесу глобалізації.

Нині вже можна сказати про те, що завершується час "соціального мо­дерну", основним завданням якого було наближення більшості держав і на­родів до формули "досягнення максимально можливого рівня розвитку для всіх". Досягнення цього часу у своїй основі базуються на морально-етично­му компоненті людського розвитку — на жертовності "особистого в ім'я суспільного", "приватного в ім'я загального", "недосконалого сьогодення в ім'я кращого майбутнього".

Започаткований Великою французькою революцією (1789-94) шлях "соціального модерну" та інтернаціоналізації нових суспільних можливос­тей був покликаний зробити універсальною (ідеальною) історичну долю більшості націй. Національний розвиток країн у цій парадигмі орієнтувався на формування єдиного економічного, політичного і культурного простору на чолі з титульною нацією. Усталеність суспільної системи забезпечував моральний імператив, відповідно до якого, за словами відомого чеського письменника і журналіста К. Чапека, "будь-які чужі жертви в ім'я миру не мо­жуть вважатися занадто великими". Такий інтернаціоналістський зміст на­ціональної ідеї в цілому забезпечував здатність народів до виживання. При цьому проблем із національно-культурною самоідентифікацією малих на­родів, як правило, не виникало.

Принципово іншою стає ситуація, коли, починаючи з другої половини ХХ ст., інтенсивно формуються наднаціональні інтеграційні структури, на зразок Європейського Союзу.

На рубежі ХХІ століття Європейський Союз виявляється в історичній ролі Західної Римської імперії початку нашої ери, коли перед брамою бага­тої високо розвинутої цивілізації стояли племена варварів, готових розчини­тися в цій структурі, надавши їй нової якості. Один із популярних міграцій­них шляхів пролягає територією балканських країн.

Балкани — це простір, де на перетині трансконтинентальних комуні­кацій ввійшли в пряме зіткнення регіональні системи Ближнього Сходу, Євразії та Європи. Тут вступили в прямий контакт релігійні системи ісламу, католицизму і православ'я.

До того ж, в епоху глобалізації, коли посилюється конкуренція за конт­роль над регіональними і світовими комунікаціями, ринками сировини і промислових товарів, Балкани набувають важливого геостратегічного зна­чення, зберігаючи при цьому значний потенціал конфліктності в регіоні.

У 1990-х роках найпопулярнішою теорією для обґрунтування причин розпаду Югославії була висловлена С. Хантінгтоном концепція "зіткнення цивілізацій". Балканський регіон протягом тривалого історичного періоду входив до складу різних імперій — спочатку Римської, потім після її розко­лу на Західну і Східну (Візантію) був поділений між цими новоствореними центрами сили. У часи пізнього середньовіччя, коли Візантію загарбали турки-османи, вони стали провідниками орієнтального впливу на Балканах. Західна традиція була представлена Австро-Угорською імперією. Усі ці пери­петії історії гальмували класичний розвиток національної ідентичності і на­ціональної державності балканських народів.

Тенденції інтернаціоналізації на Балканах, що позначилися у другій половині XX ст., фактично були "призупинені" процесами дезінтеграції фе­деративних держав, відродженням національної самосвідомості, реаніма­цією архетипів національних символів та міфів, таких як битва на Косовому полі 1389 р.

У масовій свідомості балканських народів сталося певне зрушення, спричинене конфліктним співіснуванням поведінкових стереотипів кінця ХХ ст. та архаїчних уявлень про своє "колективне Я". Реанімовані пере­хідними процесами національні ідеї й міфи минулого не менш ефективно впливають на відносини того або іншого народу із зовнішнім світом і визна­чають характер цих відносин. Нинішній ренесанс національних держав на Балканах можна вважати компенсацією за раніше втрачені історичні шанси.

Велике минуле античної Греції і середньовічної Візантії, їх вагомий внесок у розвиток культури Європи та балканських народів зокрема, сти­мулюють грецьку національну гордість як колиски європейської цивілі­зації і балканського лідера, що як член Європейського Союзу і НАТО, досяг мети, яку ставлять перед собою інші країни регіону. Греція є форпостом ЄС на Балканах і балканським представником у Європі.

Румуни, як і греки, є автохтонним народом — нащадками древніх даків. Ця нація пишається тим, що назва держави і мова мають римські корені.

Болгари пишаються тим, що Кирило і Мефодій створили слов'янську писемність. Але слов'янські корені є не єдиним орієнтиром у болгарській свідомості. Болгарська державність почалася з приходу тюркських предків із степів Північного Криму на Балкани. Третьою основною лінією болгарсь­кої культури вважається автохтонний фракійський елемент. Таким чином, болгарський ціннісний стереотип "колективного Я" спирається на інтерпре­тацію свого минулого як історії того, що нація не змогла цілком реалізуватися через зовнішні обставини, передусім важку спадщину 500-літнього османсь­кого ярма.

Сербська національна свідомість, незважаючи на всі історичні пери­петії, визначає свою націю як "чисто" слов'янську за етнічними коренями. Це дає привід претензіям на південнослов'янське лідерство у боротьбі про­ти східної і західної експансії. Македонці і чорногорці також визначають себе як центр всеслов'янського опору.

Стрижнем албанської національної самосвідомості є автохтонність і об­раз народу-жертви, що протягом кількох століть зазнає експансії сильніших держав, проте все-таки виживає.

Турки претендують і на античну спадщину, і на справедливу оцінку вне­ску османської культури у розвиток Балкан. Втративши значну частину тери­торії Османської імперії, Туреччина змогла за порівняно короткий історичний термін зробити великий крок у своєму розвитку і порівнятися з євро­пейськими державами.

Самосвідомість хорватів і словенців усе більш орієнтується на інтегра­цію з європейською культурою і дистанціювання від балканських регіо­нальних проблем.

Загалом через розрізненість та різне розуміння своїх інтересів відповідь балканських народів на виклики глобалізації є поки що невираз­ною. Однак якщо розглядати регіоналізацію як одну з альтернатив глобалі­зації, то саме в цьому й полягатиме балканська відповідь на провідну тен­денцію сучасного соціально-історичного розвитку.

Згадка про майбутнє. Для всебічного вивчення проблеми національ­них меншин балканських країн зробимо невеликий екскурс в історію.

Територію сучасної Словенії у давні часи населяли різні народи: кель­ти, норики, іллірійці, венети. Хлібороби-слов'яни прийшли сюди у VI ст. Ще в ході освоєння нової території словенці потрапили під владу Аварсько­го каганату. У 622-26 рр. вони брали активну участь у повстанні скорених аварами слов'янських племен на чолі з князем Само. Це був за суттю рево­люційний період першого епохального циклу словенської історії. Утворене в цей період князівство Карантанія проіснувало до IX ст., до того часу на цих територіях зміцнилася германська феодальна влада. У 820 р. Карантанію підкорили франки. Ця історична подія ідентифікується з початком інволюцій­ного періоду. Поступово з утвердженням християнства, словенці потрапля­ють у духовну залежність від чужого народу. Не віросповідання, не со­ціальний стан, а загострені національна самосвідомість і почуття власної на­ціональної гідності згуртовували словенців у єдину націю. Коеволюційний період першого епохального циклу словенської історії пов'язаний з розвит­ком національного друкарства в середині XVI ст. З другої половини ХІХ ст. починається еволюційний період національної словенської історії — сло­венські промисловці, банкіри, торговці посідали важливе місце в економіці Австро-Угорської імперії. Пангерманісти вважали своїм першочерговим зав­данням германізацію Словенії. На західні землі претендувала також Італія, що об'єдналася. Все гостріше вставало питання про об'єднання всіх півден­них слов'ян, які перебували під владою Габсбургів.

Хорвати з'явилися в гирлі рік Сави і Драви в VI ст. Революційний пе­ріод першого циклу їхньої національної історії пов'язаний із формуванням ранньофеодальної державності. У VII-ХІ ст. актуальним був інволюційний період національної історії. Коеволюційний поворот здійснився на початку XII ст., коли Хорватія ввійшла до складу Угорського королівства, а глаголи­ця стала символом національної мови і культури. У XVI ст. починається еволюційний період історії. Кордон Хорватії і Боснії перетворився на кор­дон між Австрійською імперією й Османської Портою. Хорватська націо­нальна свідомість кристалізувалася в боротьбі з германізацією і мадьяриза- цією. У 1868 р. Хорватія знову стала частиною Угорщини.

Серби з'явилися на Балканах у VI столітті. Революційний етап їхньої національної історії пов'язаний із формуванням ранніх державних утворень і християнізацією, що в основному завершилася до початку ІХ століття. З цього періоду починається інволюційний етап — сербам доводилося вести боротьбу за самостійність з Візантією і Болгарією, візантійці використову­вали сербів як противагу болгарам і хорватам. Козволюційним поворотом наприкінці XII ст. став розвиток сербської національної державності. Сте­фан Неманя став засновником сербської середньовічної королівської ди­настії. Початок еволюційного періоду першого епохального циклу відно- ситься до часу найвищого розквіту сербського королівства за короля Стефа­не Душане (1331-55). Однак поразка на Косовому полі 1389 р. змінила ритм національної історії аж до початку ХІХ ст.

Декілька століть турецького панування значною мірою вплинули на ет­нічне розмаїття Балканського півострова.

Чорногорія, по суті, стала уламком середньовічної сербської держави, що розпалася під військовим тиском турок у XIV ст. Переховуючись у горах, чорногорці заплатили за свою свободу низьким рівнем суспільного розвитку. До початку XIX ст. тут зберігався родоплемінний лад. Внаслідок визволь­них змагань із турками до 1796 р. Чорногорія де-факто стала незалежною державою.

Землі Македонії в результаті тривалих війн були поділені між Болгарією і Візантією. У VIII ст. слов'яни Македонії були християнізовані. У IX ст. Ма­кедонія стала центром слов'янського просвітництва. Із Солуні — південного македонського містечка на узбережжі Егейського моря вийшли великі вчи­телі слов'ян Кирило і Мефодій. До кінця XII ст. Македонія залишалася у складі Візантійської імперії. Пізніше болгарам вдалося завоювати Македо­нію, але в 1261 р. відновлена після розгрому Візантійська імперія знову об­'єднала всі македонські землі. На початку Х^ ст. Сербія загарбала Македо­нію, однак незабаром її територія стала базою для розширення турецького па­нування на Балканах. Турецькі власті активно сприяли припливу в Македонію мусульманського населення. Грецька мова по суті була мовою міжнаціонального спілкування, грецькою велося богослужіння в православ­них храмах. Процес розвитку національної самосвідомості македонців про­сувався повільно і складно, адже вони знаходилися в залежності не так від турків, як від братів по вірі — греків і братів по мові — болгар. Заснування в 1870 р. Болгарського православного екзархату, незалежного від Констан­тинопольської патріархії, завдало потужного удару по позиціях Греції в Ма­кедонії. У міру ослаблення грецьких позицій в Македонії набирає силу вплив Сербії і Болгарії. Македонії і в ХХ ст. судилося стати детонатором балканського порохового льоху в Європі.

Боснія до XII ст. не мала політичної самостійності, хоча була автоном­ною територіальною одиницею, що входила до складу ранніх сербських дер­жавних утворень. У XII ст. тут поширюється богомільська єресь, яка завдала величезної шкоди суспільному розвитку країни. У Боснії так і не склалася значуща централізована державна влада. Калейдоскоп міжусобних війн і хрес­тових походів проти єретиків, ріки крові, економічна і культурна відста­лість, злидні — такою була історія Боснії XIII-XV ст. У середині XV ст. Боснію загарбали турки. Якщо у Сербії, Македонії та Герцеговині після ско­рення турками випадки переходу в іслам відзначалися в основному серед міського населення, то в Боснії добровільне прийняття ісламу набуло масо­вого характеру, охоплюючи при цьому всі верстви населення. Боснія перетво­рилася, по суті, в опорну базу Османської імперії в Європі. Із Боснії вийшло багато видатних воєначальників і чиновників Османської імперії (слов'яни за походженням). До початку ХХ ст. Боснія і Герцеговина (південна частина країни, населена переважно католиками хорватами і православними сербами) перетворилася в постійний осередок напруженості на Балканах.

Албанці — один із найдавніших народів Європи. Вони є нащадками іллірійців, що разом із греками, македонцями і фракійцями населяли Бал- канський півострів ще в античні часи. Слов'яни з'явилися на території Алба­нії в VI ст. Перебуваючи у складі Візантійської імперії, албанці у XIII ст. прийняли християнство. Головними провідниками католицизму в Албанії були впливові в портових містах венеціанці. До XIV ст. самостійних албан­ських державних утворень не існувало. На початку XV ст. територія Албанії була підпорядкована туркам. Князь Георгій Кастріоті, на прізвисько Скандер- бег у 1443-68 рр. вів запеклу боротьбу з турками. Прапор роду Кастріоті — червоне полотнище з чорним двоголовим орлом — став національним прапо­ром албанців. Різняться історичні долі албанців, що проживали у різних облас­тях. Існує два діалекти албанської мови — гегський (північна Албанія) і тоск- ський (південна Албанія). У північних гірських районах основним видом діяльності населення було скотарство, на півдні переважало землеробство. Північно-албанські горці завжди були вільними хліборобами. На відміну від консервативної півночі, південна Албанія стала осередком зародження націо­нально-визвольного руху. Ісламізація Албанії найбільш активно відбувалася в ХУІ-ХУІІ ст., і до початку ХХ ст. близько половини населення країни були мусульманами. До середини ХІХ ст. питання розмежування албанських і сло­в'янських земель не поставало, тому що всі вони знаходилися під владою Ос­манської імперії, у складі кожного адміністративно-територіального утворен­ня проживало змішане населення. Північно-східні області Косова в більшою мірою були заселені сербами, південно-західні — албанцями.

У той час, коли балканські народи знаходилися у сфері впливу Австро- Угорської імперії, вона проводила політику постійного нацьковування на­родів: чехів на угорців, угорців на хорватів, хорватів на сербів. Однак збе­регти єдність імперії, постійно використовуючи ворожнечу між народами, неможливо. До того ж не було зрозуміло, яким саме чином має відбутися об'єднання балканських народів: з волі самих народів, з волі монархів чи з волі великих держав.

Принципово новий історичний етап, який для всього балканського регіону ідентифікується з революційним періодом історії, розпочався на межі ХХ ст. Дві балканські війни (1912-13), Перша світова війна (1914-18) спричинили першу спробу реалізації ідеї югослов'янської державності у фор­мі Королівства сербів, хорватів і словенців, що розпалося в роки Другої світо­вої війни (1941-45). Відродження цієї ідеї пов'язано з історією Союзної Фе­деративної Республіки Югославії, епоха якої в цілому ідентифікується з інволюційним періодом розвитку країни.

Проте розв'язати національну проблему республіканській політичній еліті СФРЮ так і не вдалося. Інтернаціоналізм як офіційна ідеологія не зміг підмінити національну самосвідомість. Поряд з інтернаціоналізацією націо­нальної самосвідомості у країні продовжували існувати "національні забобо­ни", що виникали внаслідок дискримінаційного ставлення до національних меншин.

Міжетнічний мир легко зберігається в умовах еволюційного процвітан­ня і стабільності. Під час конкуренції національних груп за дефіцитні ресурси (період коеволюції) національні меншини стають "цапами відбувайлами". Подібна ситуація сформувалася на Балканах на початку 1990-х років, коли були порушені соціальні комунікації і межі національної толерантності.

Додаткові проблеми вносить у міжетнічні відносини питання ідентифі­кації національних меншин, насамперед він пов'язаний з тим, як ідентифі­кує національну меншину суспільство чи його титульна нація. Однак якими б не були історичні корені певної національної групи, як би не сприймалася її історія суспільством, насамперед важлива її власна позиція (самоідентифі- кація). Не менше значення має і наявність у державі і суспільстві можливос­тей для збереження меншиною своєї національної ідентичності та самореалі- зації, що й дотепер на Балканах видається проблематичним. Нові балканські держави все ще продовжують (активно чи пасивно) проводити асимілятор­ську політику стосовно національних меншин, що реалізується, зокрема, у різного роду заборонах розмовляти і друкуватися національними мовами, відкривати нові чи зберігати наявні школи для національних меншин.

Процес самоідентифікації і консолідації балканських соціальних організмів триває. Період ХІХ-ХХ ст. надто короткий для завершення пов­них циклів національної історії, для формувалися держав як громадянських суспільств. Природний ритм циклів постійно порушувався війнами, масш­табними конфліктами, значними зовнішніми впливами. Значну частку історії 2000-літньої християнської ери балканські народи прожили у складі імперій або чужих національних державних утворень. Тому проблеми на­ціональних меншин на Балканах тісно пов'язані з питаннями територіаль­них кордонів, що ототожнюються народами з певними загрозами для них і з несправедливим ставленням як у минулому, так і тепер. Все це разом ста­новить важливий елемент самоідентифікації і фактор етнічної мобілізації балканських народів.

Крім того, всім балканським державам певною мірою властиві риси традиційного суспільства, що має схильність до ізоляціонізму і подолання внутрішніх суперечностей через актуалізацію образу зовнішнього ворога. Конфліктний потенціал все ще не вичерпано. Стабільність підтримується ззовні — силами міжнародних миротворців. Масові етнічні чистки, що про­водилися у 1990-ті роки від Боснії до Косово, не сприяли цивілізованому роз­в'язанню проблем національних меншин. До того ж Балканський регіон надто малий для амбіцій щодо створення "великих національних держав", які прагнуть встановити силовий контроль над сусідами.

Горизонт прогнозу. Загальна методологія прогнозу для кризового (кое- волюційного) стану, в якому нині перебуває світове співтовариство, потре­бує істотної корекції. Треба зважати на те, що будь-який перелік початкових умов або причин для детерміністського висновку про майбутні наслідки завжди є неповним, до того ж в умовах кризи нелінійності одна й та сама причина може призводити до різних наслідків⁴⁰. Порушення причинно-на- слідкової залежності породжує ситуацію, коли, здавалося б, незначні факти- події спричиняють неспівмірно великі наслідки.

Історія балканського регіону ХХ століття — періоду втілення ідеї юго- слов'янської федерації спочатку у формі Королівства сербів, хорватів і сло­венців, а потім — Союзної Федеративної Республіки Югославії, дає підста­ви в цілому ідентифікувати її з інволюційним періодом епохального циклу. З початком 1990-х років здійснюється коеволюційний поворот, пов'язаний до того ж з актуалізацією великої кількості національних історичних циклів розвитку. Очевидно, що Балкани в середньому на один-два повних цикли відстають від "нормального" розвитку європейських національних держав. Це визначає специфіку їхньої участі в сучасних глобалізаційних процесах. І якщо очевидно, що західноєвропейські держави "доросли" до завдань формування наднаціональних інститутів, утіленням чого став Європей­ський Союз, то з точки зору застосованого підходу не менш очевидно, що балканські країни лише в майбутньому (еволюційному) періоді роз­витку будуть готові створити для цього об'єктивні передумови.

У цілому в умовах глобалізації ставлення до національних меншин є індикатором здатності держави адаптуватися до імперативів зростаючої імміграційної активності неєвропейських народів. їх переміщення до Євро­пи, що набуває симптомів демографічної кризи, стає не тільки важливим внутрішньополітичним чинником кожної конкретної країни Європейського Союзу, а й визначає можливості конкурентоспроможності цих країн на ни­нішньому етапі соціально-історичного розвитку. Балканські країни в цьому сенсі ще протягом певного часу відставатимуть від магістрального руху гло­балізації, вирішуючи поки що локальні завдання регіоналізації.