Глава 12. Архетипи світових релігій і глобалізація

Проблема співвідношення духовного і матеріального основ людської іс­торії, духовного і матеріалістичного бачення світу постійно знаходиться в полі зору філософської думки. При цьому в різні епохи домінував то один, то інший тип розуміння і культурної рефлексії на рівні індивідууму, соціальних груп, окремих народів, країн, регіонів і людства в цілому. Однак від епохи до епохи все більше наростало нерозуміння згубності для людства однобокого бачення світу. У XX ст. нерозуміння того, що економічна поведінка зумовлена свідомістю і культурою, призводить до поширеної помилки, коли навіть іде­альні за своєю природою явища намагаються пояснювати матеріальними причинами, хоча глибинні процеси історії обумовлені подіями, що відбува­ються у свідомості³². Можна підкреслити, що ці явища, швидше за все, відбу­ваються у підсвідомості, тому світовий історичний процес, з погляду раціо­нального стороннього спостерігача, часто уявляється позбавленим сенсу.

Саме на підсвідомому рівні формується психологія людської релі­гійності, що формоутворюючою основою якої є різні архетипи. Це поняття ввів у науковий обіг К.-Г. Юнг, визначивши архетип як нераціональне несві­доме. Під несвідомим він розумів неособисту душу, спільну для всіх людей, навіть якщо вона виражає себе через індивідуальну свідомість. Архетипова свідомість виявляє себе насамперед за допомогою метафор. Архетипи не тільки поширюються традицією, мовою й міграцією, але спонтанно виника­ють у будь-який час, у будь-якому місці, без якогось зовнішнього впливу³³. Іншими словами, архетип — це зафіксований колективним несвідомим культурний стереотип, що впливає на людську поведінку й історію людства.

К. Ясперс підкреслює, що "історичність — це перетворення явища у сві­домо проведених смислових зв'язках"³⁴. Саме таку масштабну картину світової історії запропонував О. Шпенглер. Створена ним морфологія історії, по суті, є однієї з перших спроб показати кореляцію між розвитком світової історії й ідеєю архетипу.

"Культура народжується в той момент, — писав О. Шпенглер, — коли з прадушевного стану вічно дитинного людства пробуджується і відшаро­вується велика душа, певний лик із безодні безликого, щось обмежене і ми­нуще з безмежного і вічного. Вона розквітає на Грунті строго відмежовано­го ландшафту, до якого залишається прив'язаною суто вегетативно. Культура вмирає, коли ця душа вже здійснила повну суму своїх можливостей у виг­ляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук, і таким чином знову повертається у прадушевну стихію"³⁵.

У кожної культури, таким чином, є своя власна цивілізація. У свою чергу цивілізація — це неминуча доля культури. Перехід від живої культурної традиції до мумії європейської цивілізації, з погляду О. Шпенглера, пов­торюється двічі: у період античності (в IV ст.) й у період модерну (у XIX ст.). У цьому сенсі можна говорити про локальну цивілізацію, під якою розуміє­ться частина світового цивілізаційного простору, що включає групу народів, етносів, держав, котрі вирізняються спільністю духовних, культурних, етніч­них, релігійних цінностей, історичних доль і геополітичних інтересів³⁶.

А. Тойнбі виявив 47 таких цивілізацій трьох поколінь. З них живими є: Західна, Православно-християнська, Ісламська, Індуїстська і Далекосхідна. Таким чином, кожна цивілізація ідентифікується як пов'язана з певною світовою релігією: Західна цивілізація — з християнством католицького об­ряду і протестантського напряму; Православно-християнська — з право­славним обрядом; Ісламська — з ісламом; Індуїстська — з індуїзмом та буд­дизмом; Далекосхідна — з конфуціанством та буддизмом. Ця типологія світових цивілізацій є більш логічною, ніж запропонована С. Хантінгтоном, що виділив вісім живих цивілізацій — західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуїстську, православно-слов'янську, латиноамериканську та африканську³⁷.

Можна спробувати описати за допомогою архетипів світових релігій індуїстську, конфуціансько-буддистську, західну, православно-християнську та ісламську цивілізації. Першопочатковий архетип кожної зі світових релігій — індуїзму, буддизму, християнства, ісламу — зафіксований у Свя­щенних Книгах. Однак він сформувався на Грунті восьми етичних систем: брахманізму або індуїзму; джайнізму; буддизму; конфуціанства; зороастриз­му; іудаїзму; християнства та ісламу.

Можна виділити релігійні системи, які формувалися на схід і на захід від гірського хребта Гіндукуш. Відповідно Божество західних релігій "відкрите для історії" персоніфіковане, а східні релігійні системи взагалі не мають монотеїстичного Божества у західному сенсі³⁸. Ця принципова ар- хетипова відмінність споконвічно ускладнює процес формування механізму міжкультурного діалогу та взаємодії. Істотно впливає на цю комунікацію та­кож історичний соціокультурний вік кожної зі світових релігій і відповідних цивілізацій.

Оскільки архетип (як феномен людського несвідомого) проявляється в культурі та релігії, то йому властива і соціально-історична динаміка. Цій динаміці міжкультурної взаємодії властиві певні закономірності. Якщо сформульована гіпотеза буде верифікована, ми зможемо одержати цінний науковий інструментарій для прогнозування розвитку сучасних глобаліза- ційних процесів.

Людська цивілізація як складна жива система, структурні елементи якої постійно змінюються, інтегрована у ще більш складну систему різної ієрархічної співпідпорядкованості: від космічних циклів до циклів життє­діяльності поколінь і окремих особистостей.

Розвиток архетипів світових релігій у моделі "універсального епо­хального циклу ". Варто підкреслити, що на нинішньому етапі розвитку со­ціології переважає уявлення про незмінність архетипових характеристик суб'єктів, тим самим апріорі теоретичні моделі, побудовані на основі цього постулату, втрачають характеристику соціальної динамічності.

Ми притримуємося принципово іншої точки зору, що полягає у ви­знанні історичності архетипів, а відповідно і їх трансформації у процесі розвитку суспільного організму. За допомогою такого підходу, звичайно, складніше описати характеристики світових релігій, значною мірою пов'я­заних з архетипами світових цивілізацій.

Отже, відповідно до статичної моделі архетипів соцієтальні характери­стики подані таким чином: Індо-буддистська цивілізація розкривається че­рез пріоритет благоговіння перед життям; Конфуціанська характеризується переважанням етико-центристського підходу і водночас готовністю до інтерпретації традиційних цінностей у дусі часу; Західна цивілізація йде Римським шляхом; Православна — це шлях зачарованого мандрівника; Іслам — шлях воїнів Аллаха³⁹.

З другого боку, як наукову гіпотезу можна запропонувати концепцію динамічної моделі архетипів цивілізацій та світових цивілізацій. Насамперед опишемо можливу кореляцію між періодами (фазами) розвитку цивілізації, що розглядається з позицій моделі "універсального епохального циклу", і со- цієтальними характеристиками цивілізації як соціальної системи.

Отримані авторами у кризовому пострадянському просторі експери­ментальні дані дають підставу солідаризуватися з думкою психодіагноста Г. Айзенка, який розглядав індивідуально-психологічні властивості людей як систему скорельованих між собою психологічних рис. Екстраполяція цього положення на цивілізаційний організм дає підставу для нижченаведе- них тверджень. Щодо періоду революції, так само як і щодо періоду коево- люції (для який у цілому характерна системна криза), навряд чи можливо взагалі говорити про будь-яку визначеність. Тут скоріше можна говорити про флуктуації як про стан динамічної (мінливої) рівноваги і відповідно про розмитість якісних характеристик соціальної системи, що розглядається.

Для інволюційного періоду розвитку цивілізації (за Г. Айзенком) харак­терними якостями будуть екстраверсія, ірраціональність, емоційність, інтер- нальність, інтуїтивність, екзекутивність. Для періоду еволюції — інтро­версія, раціональність, прагматичність, сенсорність, інтенціональність.

При цьому якщо для критичних точок розвитку можна сказати, що цивіліза- ційна поведінкова реакція в цілому непередбачувана, то з такою ж упевнені­стю можна припустити, що найбільша інтенсивність соціокультурного об­міну властива соціальним системам, що знаходяться в еволюційній стадії розвитку. Зрозуміло, що соціальний організм, що знаходиться в інво­люційній стадії розвитку, буде вкрай несприйнятливий для такого зовнішнь­ого соціокультурного впливу через свою іманентну закритість.

У контексті запропонованого авторського підходу, кожна світова релі­гійна система проходить у своєму розвитку відповідні етапи "універсального епохального циклу", що можна теоретично за допомогою системи показ­ників верифікувати.

Почнемо наш аналіз із Східної релігійної традиції, що далека від персо­ніфікації Божества і загостреного відчуття історичного буття. Багато хто на­зиває індуїзм, буддизм і конфуціанство позаісторичними релігійними сис­темами, що мають специфічний масштаб історичного часу, або взагалі не по­в'язані із хронотопом, а орієнтовані на ідею кармічного циклу перетворень живих істот. Родоначальником такої релігійної системи є Брахманізм.

Індуїзм — це, так би мовити, географічне визначення брахманізму. Саме "індусами" стали називати брахманів мусульмани після ісламського завоювання Північної Індії. Ортодоксальний індуїзм — це, по суті, релігія брахманів. Здавалося б, це має бути за визначенням національна релігія індусів, а не світова релігія, однак насправді буддизм є своєрідним "експорт­ним варіантом" індуїзму. Етичні системи буддизму й індуїзму так само співвідносяться між собою, як Новий і Старий Заповіт у Християнстві, тому ми ведемо мову про індо-буддистську цивілізацію з таким же повним пра­вом, як і про іудео-християнську.

Епохальні цикли розвитку індуїзму можна подати таким чином. Джерела релігійного вчення сягають далеко вглиб століть, до ще доарій- ського періоду, коли територія Північної Індії близько 3 тис. р. до н. е. була завойована арійськими племенами. Фактично це був революційний етап першого епохального циклу. У цей час формувався архетип віровчення — уявлення про нескінченність світу, про безсмертя людської душі, про карму, про неідентичність життя і буття. Брахманізм оформився як кастова релі­гійно-соціальна система.

Інволюційна фаза першого епохального циклу (в індуїстській традиції це ведійский період) пов'язана з адаптацією цього релігійного вчення до ар­ійських завойовників. Осмислення брахманізму і його архетипові засади за­фіксовані в Упанішадах (800 р. до н. е.).

Коеволюційний етап циклу ідентифікується з формуванням синтетич­ного Пантеону індуїзму, який об'єднав арійських і брахманських божеств.

Для нього також характерний початковий етап формування Буддизму. Закін­чується цей етап приблизно на межі початку Християнської ери.

Еволюційний етап циклу пов'язаний із класичним періодом у розвитку буддизму й індуїзму (приблизно до 1000 р. н. е.), коли класичний санскрит поширився по всьому Індостану. У цей час записані епоси "Махабхарата" і "Рамаяна". Буддизм у формі двох релігійних вчень "Малої колісниці" і "Великої колісниці" поширюється від Тібету до Шрі-Ланки.

Революційний етап другого епохального циклу для індуїзму і буддизму розпочався приблизно з часу мусульманського завоювання Північної Індії (XIII ст.), коли індусам доводилося адаптуватися до релігії завойовників, що розглядали індусів і буддистів як "невірних", котрі не вірують у єдиного Бога Аллаха.

Інволюційний етап другого циклу пов'язаний з британським правлінням в Індії (1498-1947), коли колонізатори не зважали на тубільні вірування. Ко- еволюційний поворот у розвитку індуїзму фактично відбувся після здобуття країною повної незалежності і поділу Британської Індії за релігійним прин­ципом (у 1947 р. створено мусульманську державу Пакистан). Кашмір стає зоною індусо-мусульманського протистояння. У 1990-х роках після поразки на виборах Індійського національного конгресу індуїзм стає політичним фе­номеном. Релігійна індуїстська партія Бхаратія Джаната з 1994 р. очолює правлячу коаліцію. Фактично на рубежі ХХІ століття для індуїзму і буд­дизму актуальним стає еволюційний етап другого епохального циклу.

Архетип китайської релігійної ідеї, так само як і індійської, формувався у сиву давнину. Основою китайського світосприйняття є уявлення про гармо­нію небесного, земного і людського. Визначився і "гендерний підхід" у ви­гляді архетипових уявлень про чоловічу основу "янь" і жіночу основу "інь".

Формалізація китайської релігійної системи традиційно пов'язується з діяльністю засновника даосизму Лао-Цзи і основоположника конфуціан­ства Конфуція (VI-IV ст. до н. е.). Фактично це був революційний етап пер­шого епохального циклу. Конфуціанство у своїй класичній формі було і за­лишається насамперед етичним вченням, що проповідує активну позицію людини у її прагненні стати довершеною. Даоська традиція більш пов'язана із вченням про недіяння. Ще одною особливістю китайської релігійності є принципова можливість для китайця бути водночас даосом, буддистом і прихильником етичної системи Конфуція.

Інволюційний етап першого епохального циклу розвитку китайських релігійних систем охоплює період від IV ст. до н. е до IV ст. н. е. На рубежі християнської ери вжитися в китайську цивілізацію намагалися християн­ські проповідники-несторіани та мусульманські завойовники, однак в інво­люційній фазі ці спроби були приречені на провал.

Коеволюційний етап ідентифікується з періодом нестабільності в Під­небесній, боротьбою місцевих царств. Еволюційний етап розвитку китай­ських релігійних вчень пов'язаний з розквітом середньовічної китайської культури періоду домонгольського завоювання (XIII ст.) і продовжувався фактично до XVII ст., коли на імператорському троні знову змінилася прав­ляча династія, а саме Маньчжурська, що правила Китаєм у 1644-1911 рр., до Синьхайської революції.

Приблизно з початку XX ст., з часу так званих "боксерських повстань" проти колонізації Китаю, ідентифікується революційний етап другого епо­хального циклу. Створення у 1949 р. комуністичної Китайської Народної Республіки можна вважати початком інволюційного періоду цього етапу епохального циклу, що залишається актуальним і на межі ХХІ століття.

Таким чином, основна архетипова відмінність індійської і китайської релігійних систем від зороастрійської, іудейської, християнської та іслам­ської релігійних традицій полягає у відсутності віри в персоніфіковане Божество, пов'язане з історичним процесом — початком і кінцем світу.

Проаналізуємо етапи розгортання універсального епохального циклу для християнства. В основу архетипу розвитку християнства покладено ідею Божого царства усередині самої людини.

Революційний етап першого епохального циклу для цієї світової релігії ідентифікується з народженням Ісуса Христа, його земним шляхом. Він завершується з появою ранньохристиянської церковної організації при­близно в III ст. н. е.

Інволюційний етап пов'язаний з переслідуванням християн у Римській імперії, жертовністю перших християнських громад III-IV ст. Коеволюцій- ний поворот ідентифікується з визнанням християнства державною релі­гією в Римській імперії, формуванням двох державних і соціокультурних центрів — Західної Римської імперії і Східної Візантійської імперії. На заході відповідно до доктрини Августина Блаженного (354-430) формувалася уні­версальна християнська церква, що не орієнтувалася на владу слабнучих імператорів Західної Римської імперії. На Сході, у Візантії, навпаки, спостерігалося посилення імперської влади, внаслідок чого формувалася ідеологія цезарепапізму, тобто орієнтації церкви на союз із державною вла­дою, а не на уявлення про верховенство духовної влади над світською, що сформувалося на заході.

Еволюційний етап першого епохального циклу охоплює християнізацію варварських народів, формування нових християнських чернечих орденів, розкол Церкви на Всесвітню Католицьку і Східну православну. Фактично Західна та Східна Римські імперії знайшли собі спадкоємців в особі за­хідноєвропейських романо-германських народів і слов'ян Східної Європи.

Тим самим християнство породило другу родинну цивілізацію — право­славно-слов'янську, для якої відділення від католицької церкви (1024) стало, по суті, революційним етапом свого першого епохального циклу. У подаль­шому порядок фаз циклів для католицької та православної церков фактично збігається, однак східна церква об'єктивно відстає на один повний цикл від західної, якщо їхній розвиток до поділу не розглядати як один загальний цикл для двох гілок християнства. Однак, повернемося до розгляду процесу роз­гортання епохального циклу для Західного католицького християнства.

Революційна фаза другого епохального циклу охоплює період хрестових походів XII-XIII ст., що стали важливою віхою Відродження в Західній Європі античної культурної традиції. Інволюційна фаза другого епохального циклу пов'язана із засвоєнням нових соціокультурних якостей з апогеєм роз­витку католицької церкви у сфері її намагань встановити контроль над світською владою. Коеволюційний поворот відбувся з початком Реформації XVI ст., він також охоплює її антипод — Контрреформацію. Вищий етап цьо­го періоду припадає на Тридцятирічну війну (1618-48) між католицькими і протестантськими державами, яка в основному сформувала сучасну по­літичну карту Європи. Еволюційний етап пов'язаний із постреформаційним розвитком католицької церкви і формуванням різних протестантських віро­вчень (квакери, адвентисти, свідки Ієгови, мормони). Прихистком цих проте­стантських сект стали США, тим самим заклавши у фундамент американсь­кої державності архетип месіанської богообраності, що майже три століття визначає ритм розвитку американської історії як земного становлення обра­ної Богом для людського щастя "досконалої" держави. Саме тут слід шукати джерела американського месіанського зовнішньополітичного курсу, який після терористичних атак на Нью-Йорк і Вашингтон знайшов собі нове поле для діяльності у процесі глобальної війни проти міжнародного тероризму.

Революційна фаза третього епохального циклу для католицької гілки християнства пов'язана з подіями Великої французької революції, що покла­ла початок секуляризаційним процесам. Інволюційний період починається з ХІХ ст., тобто він також ідентифікується О. Шпенглером як "Занепад Євро­пи". Цей період розвитку циклу тривав фактично до Всесвітнього собору 1962-65 рр., що ознаменував коеволюційний поворот у розвитку католицької церкви в третьому епохальному циклі. Приблизно з 1978 р. — початку понти- фіката Іоанна Павла Другого можна виділити поки що розмитий і невизначе- ний рубіж вступу католицької церкви в еволюційну фазу цього епохального циклу, що пов'язано з активізацією місіонерської діяльності, спробами подо­лати занепад віри, пошуками моделі екуменічної єдності всіх християнських церков в умовах глобалізації. Отже, на сьогодні для католицької гілки христи­янства актуальною є еволюційна фаза розвитку третього епохального циклу.

Як уже зазначалося, революційна фаза першого епохального циклу православної гілки християнства пов'язана з відділенням від західної церк­ви і поширенням на слов'янські народи Східної Європи. Інволюційна фаза ідентифікується з посиленням впливу Візантії на релігійні питання у своєму цивілізаційному ареалі. Коеволюційний поворот пов'язаний із завоюванням Константинополя турками (1453) і поступовим піднесенням із 1589 р. Мос­ковської патріархії. Короткий еволюційний етап розвитку ідентифікується з реформами патріарха Никона в XVII ст., виникненням феномена розколь- ників-старовірів, однак він завершується із створенням Петром I у 1721 р. Священного Синоду, що встановив державний контроль над церквою.

Революційний етап другого епохального циклу для православної церкви започаткувався спробою оновлення на Соборі 1917 р., він пов'язаний із муче­ницькою долею церкви в роки радянської влади, що ідентифікуються з інво­люційним етапом розвитку православ'я. Коеволюційний поворот пов'язаний з відродженням Віри і Церкви після краху радянської влади. Отже, для пра­вославної гілки християнської релігії актуальною є коеволюційна фаза дру­гого епохального циклу.

Іслам історично є найбільш "юною" світовою релігією. Революційний етап його розвитку пов'язаний з діяльністю ідейного засновника пророка Мухаммеда (570-632). Його фактично завершують основні завоювання воїнів Аллаха — Персії, Сирії 638 р., Єгипту 642 р., розкол мусульман на сунітів і шиїтів. Закінчення революційного етапу, пов'язаного із зародженням ісламу, хронологічно ідентифікується через 100 років після смерті пророка Мухаммеда, а саме роком перемоги Карла Мартелла над арабами при Пу- атьє (732), що проклало соціокультурний кордон поширенню ісламу в хрис­тиянській Західної Європі. Контроль над Іспанією араби втратили 1492 р.

Інволюційний етап розвитку ісламу пов'язаний із "остиганням" му- сульманів від пасіонарних стрибків з метою поширення віри в Аллаха. Тоді закрите мусульманське суспільство зазнало силового тиску західної христи­янської цивілізації під час хрестових походів. Інволюційний етап пов'яза­ний також з осмисленням і засвоєнням традицій культурної мусульманської спадщини. Це період творчості Авіценни, Ібн Рушда, Румі, які сформували високі зразки самоідентифікації віруючих мусульман.

Коеволюційний поворот ісламу пов'язаний із просуванням на Схід. У 1206-1526 рр. він поширюється на півночі Індії. Поширюється також вплив на Заході — у 1453 р. завойовано Константинополь і Балканський півострів.

Еволюційний етап розвитку ісламу ідентифікується із самостійним розвитком мусульманських держав до епохи колоніальних захоплень євро­пейців, коли більшість територій культурного ісламського цивілізаційного ареалу опинилася під контролем західних колонізаторів.

Революційний етап другого епохального циклу розвитку ісламу пов'яза­ний з реалізацією спроб знайти відповідь на виклик модернізації, кинутий За­хідною цивілізацією. Форми цієї відповіді могли бути протилежними: від боязких спроб реформувати і пристосувати іслам до нових історичних реаль­ностей до ідей повернення до істинного ісламу часів пророка Мухаммеда.

Фактично все ХХ століття ісламська цивілізація перебувала в інво­люційній фазі розвитку, тому спроби вестернізації, а на межі ХХІ століття — глобалізації наштовхуються на джихад — збройний опір мусульман, це цілком нормальна реакція для нинішнього етапу розвитку ісламу.

Отже, формування нової соціокультурної моделі християнсько-мусуль­манської взаємодії у третьому тисячолітті має враховувати актуальні особ­ливості розвитку обох світових релігій. Історичний досвід свідчить: період хрестових походів був пов'язаний із тиском християнської цивілізації, що перебувала в революційній фазі свого циклу, на мусульманський світ, що переживав етап закритої, інволюційної фази циклу. На початку ХХІ століття ситуація повторюється, тепер західна гілка християнства знаходиться в ево­люційній фазі чергового циклу розвитку, а ісламська — в несинхронній їй інволюційній фазі. Знову стикаються архетипи відкритого і закритого суспільств.

Відповідно до запропонованої парадигми соціально-історичного анал­ізу цикли розвитку світових релігій можна подати таким чином:

 

Отже найбільш закритими для міжцивілізаційного діалогу є ісламська і далекосхідна цивілізації, що перебувають в інволюційній стадії розгортання епохального циклу. Тому не випадково розвиток процесу глобалізації в цих цивілізаційних ареалах має свої істотні особливості. Мусульмани, зокрема, обвинувачують християн у фактичному ідолопоклонстві масовій культурі і фетишу грошей, що поки є найбільш відчутною формою глобалізації.

У цілому ж можна констатувати, що створювана Глобальна Цивілізація вступає у фазу передостаннього циклу свого розвитку перед майбутнім Піднесенням на Небеса.