Глава 11. Глобальний аспект соціально-історичного розвитку

Один з провідних російських учених-глобалістів М. Чешков стверд­жує, що "глобалістика не визначила свого предмета і розпливається між двома протилежними тенденціями — фрагментацією знання (розробки дис­циплінарно різних способів глобалізації) та безмежним розширенням (ото­тожненням з історією людства)". Крім того, "залишається відкритим питан­ня про те, що таке глобалізація — процес, що містить альтернативи і варі­анти, чи імперативний; веде цей процес до створення однорідної світоцілістності або містить у собі можливості різних ідентичностей і різ­них компонентів людства; є даний процес породженням новітніх зрушень у виробництві, інформатиці, культурі чи він має свої історичні корені й істо­ричні прецеденти". Предмет глобалістики охоплює світ як ціле утворення і підлягає дослідженню єдиною соціально-історичною наукою¹. Однак, як справедливо зауважує інший російський учений Ю. Шишков, "до форму­вання наддисциплінарної глобалістики ще треба дозріти"².

У процесі формування перебуває понятійний апарат і міждисциплінар­на методологія синтетичної науки — глобалістики. Сам цей термін пов'яза­ний із "глобусом", тобто умовною моделлю зменшеного планетарного мас­штабу. Зазвичай під словом "глобальний" розуміють "що охоплює всю зем­ну кулю", "загальний".

Науковий термін "глобальний" у його сучасному значенні з'явився в Оксфордському словнику англійської мови 1961 р. Поступово сфера гло­бальних досліджень ставала все більш популярною, і вже до середини 1980- х років на 55 мовах народів світу виходило близько 1600 видань, так чи інакше пов'язаних із глобальною проблематикою.

Після краху СРСР і внаслідок формування єдиної, не розділеної за сус­пільно-економічними та ідеологічними критеріями глобальної капіталістич­ної системи поняття "глобалізація" водночас стало заклинанням для одних і прокльоном для інших. Як справедливо зазначає М. Чешков, поляризація громадської думки в оцінках глобалізації настільки значна, що вона ставить під сумнів можливість цілісного теоретичного бачення глобалізації, як каза­ли римляни, "без гніву і пристрасті".

Глобальне і загальне. Почнемо аналіз із понятійного апарату, адже якби люди точно пояснювали, що вони розуміють під певними термінами, то люд­ство одержало б можливість позбутися принаймні половини своїх помилок.

Розглянемо основоутворюючий тезаурус глобалістики. Об'єктивно мож­на виділити такі визначальні поняття: "глобалізація — інтернаціоналізація", "автономізація — інтеграція", "локалізація — регіоналізація", "централізація — муніципалізація", "інтернаціоналізація — цивілізація — глобалізація".

Ми розглядаємо інтернаціоналізацію і глобалізацію як поняття, що взаємодоповнюються. Соціально-історичний розвиток у період інтернаціо­налізації відбувається екстенсивно, а в умовах глобалізації — навпаки, інтенсивно.

Традиційно інтернаціоналізація розуміється як синонім поняття "міжнародний". Глобалізацію можна розуміти як вищу стадію інтернаціо­налізації, адже контакти між народами в масштабах визначеного історично­го періоду і відповідної ойкумени були завжди, інше питання — її характер, форми і рушійні сили.

Коли йдеться про сучасний етап, то треба мати на увазі, що всі со­ціально-історичні процеси надзвичайно прискорилися внаслідок новітніх досягнень науково-технічної революції. Тому не випадково, що найбільш ємною характеристикою "глобального" інформаційно-комунікаційного про­стору є Інтернет. З другого боку, "глобальне" є лише складовою поняття "загальне", якщо його розуміти в сенсі "всеєдності" В. Соловйова.

Автономізация та інтеграція є ще одною парою важливих понять. Під терміном "автономний", як правило, розуміють самоврядний, незалеж­ний суб'єкт. Феноменологічний зміст "інтеграції" полягає в поєднанні у ці­ле якихось частин або елементів. Наприклад, сучасний етап європейської інтеграції забезпечує об'єднання зусиль суб'єктів з метою вирішення за­гальних завдань розвитку. Діяльність Європейського Союзу також є прик­ладом гармонійної взаємодії між "автономізацією" та "інтеграцією" через принцип субсидіарності, тобто передачі владних повноважень на рівень, здатний вирішити означену проблему. Однак під автономізацією в контексті глобалізації можна розуміти самоусунення від "магістральної лінії" роз­витку з метою збереження національної або релігійної специфіки. У цьо­му сенсі "автономізація" є альтернативою інтеграції.

Поняття "локалізація — регіоналізація", на наш погляд, також є взаємо­доповнюючими. Локальний, або місцевий — розуміється як обмежений, по­ширений не далі визначеного місця. А регіональний визначається як об'єд­наний територіальними ознаками, ми розуміємо регіоналізацію як просто­рово-часовий континуум соціально-історичного розвитку. Глобалізація дуже інтенсивно поширюється на регіональному рівні, насамперед у вигляді різних економічних і політичних інтеграційних об'єднань. З цим процесом також пов'язане поняття "глокалізація", тобто участь винятково в тих гло­бальних інтеграційних процесах, що відповідають національним інтересам.

Поняття "централізація — муніципалізація " є взаємовиключними. Під централізацією розуміється зосередження, об'єднання чого-небудь в одному центрі, в одному місці, в одних руках. У свою чергу, під централізмом ми розуміємо систему управління або організації, за якої місцеві органи підпорядковані центральній владі. У контексті дискурсу глобалізації під централізацією можна розуміти розвиток тенденції концентрації політичної й економічної влади в руках провідних політичних сил (наприклад держав "Великої сімки") або економічних фаворитів — транснаціональних корпо­рацій. Своєрідною формою централізації є "закулісний" або майбутній ле­гальний "світовий уряд".

З другого боку, альтернативою централізації є "муніципалізація", пов'язана з розвитком самоврядних громад, що характерно насамперед для Європи, починаючи з часу формування античного полісу. Завдяки муніци­палізації суб'єкт, будучи "космополітом" — громадянином всесвіту, може залишатися в інтегральній соціальній структурі своєї муніципії.

Нарешті, важливим поєднанням понять є "інтернаціоналізація — циві­лізація — глобалізація ". Під локальною цивілізацією, як правило, розуміють частину світового цивілізаційного простору, що включає групу народів (ет­носів, держав), які вирізняються спільністю духовних (культурних, етичних, релігійних) цінностей, історичної долі, економічних та геополітичних інте- ресів³.

Як відзначає Ю. Яковець, у першій половині XXI ст. осьовою пробле­мою, що виражає головну суперечність епохи, стає взаємодія цивілізацій четвертого покоління на тлі прискорених процесів глобалізації та станов­лення — через низку криз — постіндустріального суспільства .

"Цивілізоване суспільство" в соціокультурному сенсі означає досяг­нення певної цілісності в процесі соціально-історичного розвитку завдяки єдності релігії, мови, культурних традицій.

У свою чергу, поняття "цивілізація" якнайтісніше пов'язано як з екс­тенсивним періодом соціально-історичного розвитку в умовах інтернаціо­налізації, так і з інтенсивним періодом у процесі глобалізації.

Для дослідження специфіки сучасного етапу переходу від інтернаціо­налізації до глобалізації принципово важливо визначити, наскільки новим є сам цей процес.

Витоки глобалізації. Отже, спробуємо відповісти на запитання: чи має глобалізація історичні корені та прецеденти? Природно вже сформувалися дві протилежні думки. Дехто розглядає нинішній етап глобалізації як без­прецедентне, унікальне явище, пов'язане винятково з розвитком новітніх інформаційних технологій і формування на їх основі "new economy"⁴.

Ми можемо солідаризуватися з групою вчених, які вважають, що принаймні інтернаціоналізація (як предтеча сучасної глобалізації) має до­сить глибокі історичні корені. Дійсно, від так званого "осьового часу" всесвітньої історії людство міцно зв'язане спільністю розвитку. Особис­тості з властивими їй особливостями становлення в різних цивілізаційних організмах. Якщо розглядати історичний процес як поступальний цикліч­ний рух по спіралі розвитку, то можна розуміти глобалізацію як ще один крок на шляху Сходження людства до духовних висот самовдосконалення.

З часу відкриття Америки X. Колумбом (1492) посилюється тенденція до діалогу (не завжди рівноправного і морально виправданого) між Захід­ною (Європейською) цивілізацією та іншими цивілізаціями, що поступово потрапляли під колоніальний контроль (справді глобальних масштабів досяг­ла діяльність Ост-Індської компанії та ін.), стаючи периферією метрополії.

Епоха, яку відкрила для всесвітньої історії Велика французька буржу­азна революція і війна за незалежність США (кінець XVIII ст.), пов'язана з формуванням структури індустріального суспільства. Схожі завдання ви­рішували Загальноєвропейська революція 1848-49 рр. і революції в Росії (1905-17), у Китаї (1949), на Кубі (1959) і в Нікарагуа (1979). Однак, на відміну від трансатлантичного індустріального ареалу, у більш відсталих з точки зору євроцентристського підходу цивілізаціях формування індустрі­ального суспільства відбувалося на "соціалістичній основі".

Циклічний механізм економічної глобалізації був створений промисло­вою революцією. Тому одним із перших "глобалістів" можна вважати К. Маркса, який у "Маніфесті Комуністичної партії" висунув, по суті, гасло соціально-політичної глобалізації "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"⁵.

Перший глобальний інтеграційний цикл (середина XIX ст. — 1914 р.) у політичному плані пов'язаний з періодом розквіту Британської імперії. На гребені першої хвилі глобалізації світове господарство сформувалося як цілісна система⁶. Розвиток приватних і державних монополій із властивим їм екстенсивним способом господарювання, стимулюючи імперські амбіції, прискорило процес боротьби за контроль над світовим ринком.

Дві світові війни (1914-18 і 1939-45 рр.), які можна розглядати як два етапи однієї великої світової війни, стали підтвердженням посилення гло­бальних тенденцій у політичній сфері (створення Ліги Націй, а потім Організації Об'єднаних Націй). Серпень 1945 р., коли американці скинули атомну бомбу на Хіросіму та Нагасакі, позиціонується як символічний Рубі­кон виникнення сучасного глобального людського співтовариства.

У цей історичний період реальною загрозою для Західного світу став СРСР, що зійшов зі "стовпової дороги" розвитку світової цивілізації. По-перше, через ідеологічну орієнтованість на пріоритет світової революції (знову виявилася тенденція до "глобалізації"). До розпуску штабу розду­вання "пожежі світової революції" — Комінтерну в 1943 р. і до горбачов- ського "нового політичного мислення" "пролетарський інтернаціоналізм" залишався головною зброєю радянського зовнішньої політики. По-друге, існування першої в світі соціалістичної держави (абстрагуємося від визна­чень радянського соціалізму) було реальною альтернативою капіталістичній системі. Тому фактично 70 років (1917-87), до розквіту "перебудови", теоре­тично існували два діаметральних шляхи глобального розвитку, що відпові­дало біполярній системі міжнародних відносин.

Між Першою і Другою світовими війнами помітним явищем стала Велика депресія (1929-34). Ми вважаємо, що саме від цього періоду бере початок "нова хвиля" трансформації від індустріального до постіндустрі- ального періоду світового розвитку.

На наших очах стара технологічна суспільна модель трансформується в антропоцентричну, що відкриває простір для інноваційної активності осо­бистості (інформаційні технології та генна інженерія).

Починаючи з 1970-х років, визначальними чинниками глобалізації ста­ли:

—  демографо-екологічні чинники (демографічний вибух, що стимулю­вав дискусію про "межі зростання");

—   глобалізація техносфери (науково-технічна революція створила пе­редумови для формування нового постіндустріального суспільства);

—  економічна глобалізація;

—  геополітична глобалізація;

—  соціокультурна глобалізація⁷.

Наслідком розпаду СРСР стало відродження глобального капіталізму, відповідно якісно нового напряму набув процес глобалізації. За словами П. Штомпки, сьогодні можна говорити про глобальну структуру політич­них, економічних і культурних відносин, що поширюються за будь-які тра­диційні кордони й пов'язують окремі суспільства в єдину систему. Про таке розуміння людства не могло бути й мови навіть у порівняно близькому ми­нулому. Дана онтологічна зміна знаходить відображення в епістемологічно- му статусі соціології. Соціологія стає можливою як соціологія світового співтовариства⁸.

З точки зору запропонованої авторами концепції універсального епо­хального циклу людство на глобальному рівні переживає "коеволюційну" кризу розвитку восьмого епохального циклу. Революційна фаза цього циклу сягає періоду війни за незалежність США (1774) і Французької буржуазної революції (1789-94), що відкрила перспективу нинішнього глобального розвитку, пов'язаного із завершенням епохи Модерну. Інволюційний період названого циклу (з другої половини XIX — першої половини XX ст.) у ціло­му пов'язаний із становленням індустріальних основ цивілізації. У її захід­ному варіанті — із формалізацією структури "класичного буржуазного суспільства", а у східному — із формалізацією структури "класичного со­ціалістичного суспільства". Знаковою подією, що відкрила коеволюційний тип перехідних процесів, стала Велика депресія.

На радянських теренах інволюційний період характеризується протисто­янням консерваторів і дисидентів, на Заході в еволюційному періоді був конф­лікт між неоконсерваторами і лівими радикалами (1968). У нас 1960-і роки припали на період після революції, а на Заході — після Великої депресії.

З початком третього тисячоліття людство вступає в новий еволюційний період свого розвитку, можна сказати, що етап індустріальної цивілізації за­вершується. Таким чином, глобалізація та інтернаціоналізація видаються нам взаємодоповнюючими процесами, що соціально та історично розвива­ються з інтервалом приблизно в один цикл.

Глобалізація і світова економіка. З точки зору сучасних тенденцій ці поняття фактично стають синонімічними, зокрема, у вищих навчальних зак­ладах вивчають курс "світова економіка". Однак ситуація змінюється, якщо розуміти під "глобальною економікою" тільки "new economy", що є діти- щем інформаційних технологій⁹.

Понятійний апарат економічної науки вимагає істотного уточнення. Можна говорити про "глобальний ринок" і "світову торгівлю", про нову сутність термінів "мікро- і макроекономіка", "економічна інтеграція", "транснаціональна корпорація" тощо. Загальновизнано, що процес глобаліза­ції набрав найбільших обертів саме в економічній сфері, однак дотепер немає точного уявлення про те, чи не віртуальна ця економічна глобалізація.

Природно, що одні розглядають економічні аспекти глобалізації з анти- глобалістських позицій ("Маргінали всіх країн, глобалізуйтеся"). Деякі ана­літики говорять про "міфи глобалізації", серед яких міф про те, що глобаліза­ція відкриває новий етап в історії розвитку світової економіки, є незворот- ним процесом і веде до безпрецедентної інтеграції національних економік (зберігається і зростає розрив між найбагатшими і найбіднішими націо­нальними економіками); міф про створення загальносвітового ринку і про розмивання національних кордонів (формуються регіональні досить закриті ринки); міф про зменшення втручання держави в економіку (тотальна регу­ляція залишається актуальною під час подолання кризових ситуацій); міф про глобальний ринок капіталів (фінанси концентруються на одному по­люсі — багатства)¹⁰.

Інші, як, наприклад Дж. Сорос, переймаються проблемами ультралібе- ральних цінностей глобальної економіки, тому заявляють про "кризу світо­вого капіталізму"¹¹.

Спробуємо відокремити зерна від полови і розглянемо розвиток гло­бальної економіки без гніву і пристрасті.

Можна сказати, що структуру глобальної економіки релевантно пред­ставляє геоекономіка, що поступово стає сучасною геополітикою¹². Інтен­сивно формуються регіональні економічні блоки. Найбільш потужною і "просунутою" організацією поки є Європейський Союз, що виходить на якісно новий етап економічної інтеграції, пов'язаний із функціонуванням Монетарного союзу, однак прийом нових бідніших членів може порушити гармонійність і гомогенність соціально-економічного розвитку ЄС.

Не менш потужною обіцяє стати Панамериканська зона вільної тор­гівлі, що розкинулася від Аляски до Вогняної землі. Структуроутворюючим елементом у цьому інтеграційному угрупованні є американська економіка. Взагалі, саме ТНК, генетично пов'язані зі США, залишаються лідерами світової економіки, випереджаючи за валовими показниками цілі країни.

 

 

 

Американські ТНК все ще впевнено випереджають європейські.

У цілому можна констатувати, що за валовими обсягами економічний потенціал Європейського Союзу і Панамериканської зони вільної торгівлі приблизно збігаються.

Обсяг торгівлі у 2000 р.: НАФТА — 540 млрд. дол. США, МЕРКО- СУР — 18 млрд. дол. США, Андський пакт (Венесуела, Колумбія, Еква­дор) — 5 млрд. дол. США¹⁵.

Однак на перепоні формування трансатлантичної зони вільної торгівлі між ЄС та Панамериканською зоною стоять перманентні торгові супереч­ності між ЄС і США.

Регіональні інтеграційні тенденції є закономірним явищем і в інших геоекономічних зонах. Набирають обертів інтеграційні процеси серед країн, розташованих на берегах Індійського океану. З грудня 1985 р. діє Асоціація регіонального співробітництва країн Південної Азії (СААРК), до складу якої увійшли Індія, Пакистан, Непал, Бангладеш, Шрі-Ланка, Бутан, Мальдівські острови. У березні 1997 р. створено Асоціацію регіо­нального співробітництва країн Індійського океану (АРСІО)¹⁶.

Таким чином, сформовано субрегіональне інтеграційне співтовари­ство, що об'єднує держави різної цивілізаційної належності. Серед них: європеїзована Австралія; індуїстсько-буддистські Індія, Шрі-Ланка; мусуль­манські Кенія, Маврикій, Малайзія, Індонезія, Ємен, Оман; конфуціанські Сінгапур, Японія; африканські ПАР, Мозамбік, Танзанія, Мадагаскар.

Аналогічні процеси розвиваються у сфері субрегіонального співробіт­ництва між тихоокеанськими державами. У 1967 р. Філіппіни, Індонезія, Таїланд, Сінгапур, Малайзія, Бруней, Республіка Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма створили Асоціацію співробітництва держав Південно- Східної Азії (АСЕАН). Азійська економічна криза 1997 р. істотно послаби­ла "азійських тигрів", однак остаточно не вибила їх із сідла "родео" гло­бальної економіки. Проте внаслідок цих подій і вступу бідніших держав ко­лишньої "соціалістичної орієнтації" сповільнився процес поглиблення економічної інтеграції країн — членів АСЕАН.

Тихоокеанське субрегіональне економічне співтовариство було створе­но в 1991 р. у формі Азійсько-Тихоокеанського економічного співтовари­ства (АТЕС), що об'єднало в одній міжцивілізаційній комунікаційній струк­турі: США (обсяг ВВП — 9^299 млрд. дол. США), Австралію (394), Бруней (5.), Гонконг (159 — 1991 р.), Індонезію (143), Канаду (644.), Китай (997 — 1991 р.), Малайзію (79), Мексику (483 — 1993 р.), Південну Корею (395), Нову Зеландію (52), Сінгапур (85), Тайвань (288 — 1991 р.), Таїланд (126), Філіппіни (77), Чилі (68 — 1994 р.), Японію (4^350), Росію (185), В'єтнам (28), Перу (52 — 1997 р.), Папуа —Нову Гвінею (4)¹⁷.

На пострадянському просторі, починаючи з 1991 р., коли утворилася Співдружність Незалежних Держав (СНД), інтеграційні процеси розгортаю­ться в різних площинах, формуються "клуби за інтересами": з одного боку — Євразійське економічне співтовариство, з другого — об'єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). Однак у цілому вони "хворіють" на ті самі проблеми, що й СНД, тому не вдається створити зону вільної торгівлі ні в жодній із названих структур окремо, ні у СНД в цілому.

"Падчеркою глобалізації" залишається Африка. П'ять найбільших ТНК мають обсяг продажу більший, ніж ВВП усіх країн Ближнього Сходу й Африки¹⁸.

Отже, у 1990-х роках лідером світової економіки залишалися США. Десинхронізація регіональних економічних циклів (низькі ціни на сировину і високий курс долара) стала основною причиною американського феноме­на надзвичайно тривалого економічного добробуту¹⁹. Озброївшись сучасни­ми інформаційними технологіями, Сполучені Штати фактично опанували пріоритетні сфери розвитку "new economy".

Поширення мережі Інтернет відбувалося гігантськими кроками. У 1991 р. у світі було 213 серверів, у 1996 р. — вже 12^881^000. У 1998 р. тодішній президент США Б. Клінтон скасував податкові і митні обмеження на торгівлю в мережі. На той час близько 80 % користувачів Інтернету меш­кали у США.

Водночас інформаційні технології на нинішньому етапі глобалізації сприяють розшаруванню людства, тому що багаті і бідні країни мають різні фінансові можливості. Ще більш глибокий розкол відбувається на країни, що вже базуються на інформаційно-інноваційній економіці, і країни, що ще навіть не думають про це.

У квітні 2000 р. почався процес падіння курсу акцій "Інтернет-еконо- міки". Біржові аналітики заговорили про закономірний вибух "мильної бульбашки" акцій інформаційного сектора світової економіки, вартість яких була спекулятивно завищена. Розвиток цієї тенденції підтвердив, що не вар­то перебільшувати ступінь автономності і незалежності інформаційної еко­номіки від її індустріальної, насамперед енергетичної, бази.

Можна із впевненістю констатувати, що остаточна "перемога" пост- індустріальної структури економіки буде не можлива доти, доки глобальні комп'ютерні системи потребуватимуть традиційних джерел енергії, що ви­робляються на основі індустріальних технологій. Мова йде про видобуток природних енергоносіїв — нафти й газу, що залишаються основними дже­релами енергії. Тому енергетичні концерни все ще виступають потужними глобальними економічними гравцями²⁰.

 

Зважаючи на такий розклад на глобальному нафтовому ринку, міжна­родний нафтовий концерн ОПЕК не може встановити монопольний конт­роль, водночас завдяки цьому зберігається конкуренція нафтовидобувників за ринки збуту.

Зріс попит на природний газ. У 1999 р. на світовий ринок надійшло 520 млрд. кубометрів газу, з них частка Росії становила 35 %, Канади — 16 %, Алжиру — 10 %, Норвегії — 9 %, Індонезії — 7 %, Нідерландів — 6 %, Малайзії — 4 %, Туркменистану — 2 %, Австралії — 2 %, Брунею — 2 %²².

Можна переконатися, що макроекономічні показники провідних інформаційних концернів ще не досягають рівня провідних "традиційних" концернів, з якими до антимонопольних процесів міг рівнятися лише "Май­крософт".

 

Таким чином, йдеться про поступовий перехід від геоцентричного спо­собу життєзабезпечення з використанням невідновлювальних ресурсів до ан- тропоцентричного — на основі природних і штучно створюваних ресурсів за допомогою інтелектуальних здібностей і збереження екологічного балансу.

У першому півріччі 2001 р. уперше з 1974 р. синхронізувалися цикли рецесії американської і японської економік. Це створює серйозні проблеми для сучасного етапу розвитку світової економіки, тому ширяться чутки про кризу глобалізації. Проте, напевно, це лише тимчасовий відступ перед но­вим ривком уперед. Свідченням цього є тенденції розвитку Світової органі­зації торгівлі, що вже об'єднує понад 140 держав з метою поетапної лібера­лізації світової торгівлі.

Переговори про вступ до СОТ з різним успіхом ведуть Албанія, Ал­жир, Андорра, Вірменія, Азербайджан, Боснія, Китай, Грузія, Йорданія, Камбоджа, Казахстан, Хорватія (вступила у 2000 р.), Лаос, Ліван, Литва (вступила у 2001 р.) Македонія, Непал, Оман, Молдова (вступила у 2001 р.), Росія, Самоа, Саудівська Аравія, Сейшельські острови, Судан, Тайвань, Ук­раїна, Узбекистан, Вануату, В'єтнам, Білорусія, Югославія. Не збираються вступати до СОТ лише Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Афганістан, Ба- гамські острови, Бутан, Еритрея, Іран, Ірак, Ємен, Кабо-Верде, Коморські острови, Ліберія, Лівія, Маршалові острови, Мікронезія, Монако, Науру, КНДР, Палау, Сан-Маріно, Сан-Томе і Прінсіпі, Сомалі, Сирія, Таджикис­тан, Туркменія, Ватикан²⁴.

Отже, ми проаналізували вплив глобального аспекту соціально-істо­ричного розвитку на макроекономічному рівні на національні економіки, а також на головних суб'єктів глобалізації — транснаціональні концерни. Людина є суб'єктом (активно на процес глобалізації впливають такі особис­тості, як Б. Гейтс і Дж. Сорос) і водночас об'єктом, що перебуває під впли­вом тенденцій глобалізації і в економічній, і в політичній сферах.

Глобальна політика у політичній глобалістиці. Поняття "глобальна політика" матеріалізувалося в другій половині XX ст., коли міжнародні відносини втягли у свою орбіту фактично всі держави. Поки що національні держави залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин, однак їм стає все складніше враховувати об'єктивно зростаючу роль наднаціо­нальних об'єднань, транснаціональних корпорацій, різноманітних міжна­родних організацій. Сьогодні ми є свідками економічної інтеграції, що інтенсивно розвивається і неминуче спричиняє певні форми глобальних політичних союзів та об'єднань.

С. Телботт — колишній радник екс-президента США Б. Клінтона ще в середині 1990-х років заявляв про "кінець зовнішньої політики і народ­ження світової політики"²⁵. Тут, як і у сфері глобальної економіки, ексклю­зивним лідером є США, що, не встигнувши остаточно закріпити плоди пе­ремоги у першій холодній війні, квапляться розпочати і швидко завершити другу, аби утвердити керівну глобальну роль США без реальної "гарячої війни"²⁶. Зробити це адміністрація Дж. Буша намагається через проект на­ціональної протиракетної оборони, що має вирішити завдання забезпечення глобальної стратегічної військово-політичної й технологічної переваги Сполучених Штатів Америки та стимулювати американську економіку.

Поки що, як підкреслює С. Хантінгтон, сучасна система міжнародних відносин є гібридом і поєднує однополярність та багатополярність — у ній панують наддержава і декілька провідних держав. США можуть одноосібно заблокувати дії однієї або кількох регіональних держав, але не в змозі без підтримки інших провідних світових держав розв'язувати ключові міжна­родні проблеми²⁷.

Майбутня "багатополюсна" система міжнародних відносин фор­мується також групою держав регіонального рівня впливу. Свідченням цього є об'єднання у 1998 р. мусульманських держав — Бангладеш, Індоне­зії, Малайзії, Пакистану, Ірану, Туреччини, Єгипту, Нігерії у "вісімку, що розвивається", яка по суті є противагою "вісімці" провідних індустріаль­них країн світу. Щоправда держави, які намагаються створювати подібну альтернативу, самі роз'єднані суперечностями (Бангладеш у 1971 р. вела вій­ну за незалежність від Пакистану; Туреччина як цивілізаційно рубіжна краї­на, що є членом НАТО і прагне до ЄС, має регіональні проблеми з Іраном; Єгипет і Нігерія конкурують за лідерство на Африканському континенті) і до­тепер ще не сформували конструктивну інтеграційну програму дій²⁸.

Західний, або трансатлантичний, світ в умовах політичної глобалізації також опинився перед викликом власних невирішених проблем. Європей­ський Союз виводить політичний процес на наднаціональний рівень, і така тенденція гостро ставить проблему забезпечення демократичних норм су­спільного життя. З часу Великої французької революції 1789-94 рр. саме національна держава в діалектичній взаємодії зі структурами народженого в Європі громадянського суспільства створювали гарантії дотримання прав людини. Тепер, як відзначає Ф. Фукуяма, "глобалізація конкурує з лібераль­ною демократією"²⁹.

Формування об'єднаних регіональних ринків праці, пошук кращої долі стимулює значні потоки іммігрантів, що все більше нагадують часи вели ко­го переселення народів початку християнської ери. На рубежі ХХІ століття Європейський Союз виявляється в історичній ролі Західної Римської імперії початку нашої ери, коли перед брамою багатої високорозвиненої цивілізації стояли племена варварів, готових розчинитися в цій структурі, надавши їй нових рис. За такої ситуації може ставитися під сумнів необ­хідність розширення демократичного процесу, створення прозорої процеду­ри прийняття рішень, розширення прав громадян.

США, що наполегливо відмовляються передавати навіть частку націо­нального суверенітету міжнародним структурам (згадаймо відмову переда­ти американські війська під командування миротворців ООН) також мають внутрішньополітичні проблеми. Вибори 43-го президента США показали недосконалість формально демократичної виборчої системи минулої епохи в умовах політичного процесу постіндустріального суспільства.

Формування нової системи колективної відповідальності епохи глоба­лізації перебуває ще в початковій стадії. Внутрішньополітична "політична коректність" у розвинутих державах, на жаль, на міжнародній арені не є за­гальною нормою.

На межі ХХІ століття активізувалася дуга нестабільності від Балкан через Кавказ, Ближній Схід до Південної та Південно-Східної Азії. У даних історичних умовах питання про загрозу зіткнення цивілізацій стає пробле­мою усвідомленого вибору політичними лідерами та елітами відповіді на виклики інших культур³⁰.

Міражі соціокультурної глобалізації. У глобальному діалозі цивілі­зацій політичне партнерство споконвічно ускладнюється соціокультурною проблематикою, цілісність і унікальність кожної цивілізації ставлять природ­ні бар'єри на шляху до діалогу³¹. Ще однією перепоною є результати со­ціально-історичного розвитку, що, як ніколи, строкаті своїми контрастами.

Країни авангарду та їх народи, схоже, уже вповні зазнали принад епохи постіндустріальної цивілізації, що народжується, коли знання й інформація стають головними економічними чинниками. Водночас зберігається і навіть зростає технологічна та, внаслідок цього, соціально-культурна дис­танція між авангардом і периферією нової глобальної ойкумени. Таким чи­ном генеруються і нові суперечності, що виходять за рамки колишніх уяв­лень про соціально-класові відмінності.

Прикладами таких суперечностей є конфлікти між цілями та засобами індустріальної і постіндустріальної епох суспільного розвитку, зокрема конф­лікти між їх стратегіями (постіндустріальною економічною стратегією, генератором якої став інформаційно-інноваційний сектор економіки, і тра­диційною — екстенсивно-індустріальною) і технологіями, що породжують дискусії щодо "парникового ефекту", "деіндустріалізації неефективних на­ціональних економічних систем". Не позбавлені підстав і наростаючі супе­речності між полюсами багатства і бідності світу, що глобалізується.

Процес глобалізації визначає появу нових форм організації соціальних процесів та нових ціннісних орієнтирів. Започаткований Великою фран­цузькою революцією шлях "соціального модерну" та інтернаціоналізації нових суспільних можливостей був спрямований до того, щоб зробити уні­версальною (ідеальною) історичну долю більшості націй. Національний розвиток країн у цій парадигмі орієнтувався на формування єдиного еконо­мічного, політичного і культурного простору на чолі з титульною нацією. Усталеність суспільної системи забезпечував відповідний моральний імпе­ратив. Такий інтернаціоналістський зміст національної ідеї в цілому забез­печував здатність народів до виживання, при цьому проблем із національно- культурною самоідентифікацією народів, як правило, не виникало.

Принципово змінилася ситуація, починаючи з другої половини XX ст., коли інтенсивно формуються наднаціональні інтеграційні структури, як, на­приклад, Європейський Союз. Яскравим підтвердженням цього стала су­спільна дискусія, що розгортається нині у країнах — членах ЄС щодо долі демократії в умовах розмивання національного суверенітету і передачі по­вноважень від владних національних інститутів до наднаціональних органів влади. Хоча формування Сполучених Штатів Європи більшістю європейсь­ких народів і їхніх політичних еліт визнається утопією, навіть у гіпотетично політично єдиній Європі на основі ментальності як історично зумовленої специфіки мислення представників різних країн і культур протягом трива­лого часу ще зберігатимуться соцієтальні соціокультурні кордони.

Особистість у євро-трансатлантичному співтоваристві все більш відок­ремлюється від соціуму, створюючи за допомогою інноваційних комуніка­ційних систем власний Космос, що виходить за межі національних держав. Разом з тим індивід стає основним виробником інтелектуальної інформації, все більше претендуючи на самостійне і незалежне від держави та соціаль­ної групи позиціонування у світовому просторі. Внаслідок цього інтереси особистості, що автономізується, вступають в іманентний конфлікт із більш традиційними інтересами і цінностями, що консолідуються у форматі нації.

В умовах глобалізації, що виявляється у сучасних економічних, полі­тичних, культурно-інформаційних перетвореннях і в соціальних змінах у світі, ставлення до національних меншин стає індикатором здатності тієї або іншої держави адаптуватися до викликів зростаючої імміграційної активності неєв- ропейських народів. їхнє переміщення до Європи, що має ознаки демографіч­ної кризи, є не тільки важливим внутрішньополітичним чинником у кожній окремій країні Європейського Союзу, а й визначає можливості конкуренто­спроможності цих країн на даному етапі соціально-історичного розвитку.

Найбільш складним питанням у дискурсі глобалістики є проблема збе­реження релігійної і національної ідентичності, у центрі якої знаходиться перспектива соціокультурної уніфікації сучасних локальних цивілізацій. Більшість дослідників визнають, що саме у ментальній сфері процес глоба­лізації розвивається найповільніше. І це не випадково. Соціокультурна сфе­ра, як молекула ДНК, зберігає генетичні основи самобутності і життєздат­ності цивілізацій. Звичайно, можна говорити про те, що інтенсивні процеси глобалізації спричинятимуть уніфікацію на зразок швидкої гендерної уні­фікації, коли стираються різниці між соціальними функціями статей і фор­мується щось середньостатеве — "воно".

Експансія масової культури (точніше, масового безкультур'я) поки ще не призвела до мутації ментального коду іманентного розвитку провідних локальних цивілізацій. Деякі з них реагують на цей агресивний процес спа­лахами фундаменталізму, вираженого у крайній формі правлінням руху "Та- лібан" в Афганістані. Християнство в цілому примирилося з масовою куль­турою, що все більше стає об'єктом ідолопоклонства. Мусульмани вбача­ють у цьому фактичне повернення до язичництва, тим самим іслам претендує на роль єдиної істинної релігії, спроможної зберегти для людства монотеїстичну перспективу. Саме тому уніфікація світових релігій на аксео- логічному — ціннісному рівні на даний час уявляється неможливою.

Зрозуміло, що доки зберігатимуться природно-географічні, ланд­шафтні, кліматичні відмінності, тотальна уніфікація в осяжному майбут­ньому локальним цивілізаціям і відповідним світовим релігіям не загрожує. Однак тенденція до цього, ймовірно, посилюватиметься.