Глава 10. Доля східнослов'янських народів у посттрансформаційному світі

Звернемося до проблеми історичної долі східнослов'янських народів у контексті авторської концепції. Перший епохальний цикл історії України сягає історії Київської Русі. Революційний етап циклу пов'язаний із гео­графічним, військово-політичним освоєнням шляху "з варяг у греки". Це час від князювання Олега до завойовницьких походів Святослава (964-69). Початок інволюційного періоду першого епохального циклу ідентифі­кується з прийняттям у 988 р. християнства за візантійським обрядом, тобто з вибором цивілізаційної належності. Коеволюційна фаза циклу пов'я­зана з монголо-татарською навалою (1237-40), а еволюційна фаза — з існу­ванням українських земель у складі Великого князівства Литовського.

Революційний етап другого епохального циклу започаткувався народно- визвольним повстанням на чолі з Б. Хмельницьким (1648-54). Інволюцій­ний період пов'язаний з початком Руїни, інкорпорацією українських земель до складу Росії та Польщі. Коеволюційний період почався зі спроб прове­дення буржуазно-демократичних реформ у Російській імперії в 1861 р., однак він переривається революційними подіями 1917-21 рр. Весь радянсь­кий період своєї історії Україна залишалася в інволюційному стані. Коево- люційний період почався у 1991 р. — із моменту розпаду СРСР.

Гіпотетична схема російської історії може бути представлена в такому вигляді. Революційний етап першого епохального циклу пов'язаний із полі­тичним відділенням північносхідних князівств від Київського княжого столу. Інволюційна фаза циклу ідентифікується з монголо-татарською навалою або з вибором "євразійської" геостратегії. Коеволюційна фаза першого епохаль­ного циклу пов'язана з правлінням Івана Грозного ("Судебник" 1550 р., захоп­лення Казані 1552 р., опричнина 1565-72 рр.). Еволюційний етап першого епо­хального циклу російської історії пов'язаний з територіальною експансією, що почалася з походу Єрмака в Сибір 1581 р. Цей історичний період влучно охарактеризував В. Ключевський: "Государство пухло, а народ хирел".

Революційний етап другого епохального циклу розпочався з вестер- нізаторськими реформами Петра Великого (1698-1725). Інволюційний період, почавшись відразу після смерті Петра, тривав до поразки Росії у Кримській війні (1854). Коеволюційний поворот був пов'язаний зі спроба­ми проведення буржуазних реформ у середині XIX ст., однак він був пере­рваний революцією 1917 р. Весь радянський період ідентифікується з інво­люційною фазою розвитку. Коеволюційний поворот відбувся з розпадом Радянського Союзу.

Методологія авторської концепції дає підстави говорити про невідпо­відність циклів розвитку України і Росії, з одного боку, і Білорусі, з другого.

Перший епохальний цикл білоруської історії почався у XI ст. з полі­тичного відділення від Києва. Інволюційна фаза циклу продовжувалася до XVII століття. Коеволюційна фаза першого епохального циклу була по­в'язана з долученням білоруської історії до української і російської в часи діяльності Б. Хмельницького. Саме тут помічаються відмінності. На­прикінці XVII ст. Білорусь, схоже, вступає в еволюційний етап розвитку, який був актуальним для неї і в радянський період історії. А у 1991 р., на відміну від України і Росії, Білорусь вступила в революційний етап розвит­ку другого епохального циклу. Нагадаємо, що для Росії й України актуаль­ним залишається коеволюційний етап циклу.

Кордони між князівствами, різними державними утвореннями східнос­лов'янських народів були змінними протягом усієї історії. Нагадаємо, що ук­раїнсько-російський державний кордон істотно змінився після подій 1917­21 рр. У доповідній записці до ЦК ВКП(б) "Про врегулювання державного кордону між УРСР і РРФСР" зазначалося, що за цей час до УРСР були при­єднані території з 278^081 мешканцем, а до складу РРФСР передані тери­торії з 478^009 мешканцями¹². Однак у радянський період це був лише адмі­ністративний кордон.

Ситуація змінилася з розпадом СРСР. У серпні 1991 р. тодішній прес- секретар президента Б. Єльцина П. Вощанов заявив про необхідність пере­гляду кордонів між союзними республіками. Це був прямий шлях у пекло громадянської війни, що розвивалася б за сценарієм гіршим, ніж балкан- ський, зважаючи на наявність ядерної зброї на пострадянській території. Єдино правильним було рішення про визнання кордонів між союзними рес­публіками, що існували де-факто на той час державними.

Після підписання 31 травня 1997 р. в Києві Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією прискорився переговорний процес щодо делімітації і демаркації державно­го кордону, що є природним процесом з точки зору міжнародного права.

Слід зазначити, що досить нестабільною є внутрішня федеральна те­риторіальна структура Російської федерації. Розв'язання чеченської пробле­ми воєнними методами є лише паліативом. Однак ця проблема ставить під загрозу збереження євразійського російського цивілізаційного простору як арени взаємодії між різними культурами і світовими релігіями.

Створення у травні 2000 р. семи федеральних округів мало гаранту­вати єдність політико-правового і ринкового російського цивілізаційного простору. Не секрет, що існують стратегічні плани розчленування та опа­нування російського простору. Наприклад, З. Бжезинський серйозно роз­глядає перспективу створення Сибірської республіки (Якутія-Саха посі­дає важливе місце в будь-якому геополітичному розкладі), суверенізації мусульманських республік (Татарстан, Башкортостан, Інгушетія, Чечня). В. Новодворська бачить гарантію збереження демократичної Росії тільки як національної держави, а не як євразійської кваіімперії, нехай навіть у ме­жах "Московського князівства". Проти політико-географічної централі­зації влади виступає, наприклад, Союз правих сил (СПС), який вважає, що Росія як демократична держава може існувати тільки як федерація. Однак це вже тенденція наступного — еволюційного періоду, що вступить у свої права на початку епохи Водолія (після 2003 р.), якщо цьому буде сприяти "глобальний контекст" — необхідні "соцієтальні" зміни в нинішніх краї­нах — лідерах соціального прогресу, що в 1920-30-х роках пройшли досвід Великої депресії.

Україна після конституційного референдуму 2000 р. також рухається в напрямі федералізації. Однак вирішення цієї проблеми буде пов'язано також із переходом до еволюційного етапу історичного розвитку. Дуже скоро захід­ний кордон України стане східним кордоном Європейського Союзу. Замість "залізної завіси" часів "холодної війни" виникне "золота завіса", що відокре­мить багату Європу від східноєвропейських "бідних родичів".

Якщо уявити модель євро-континентального розвитку у вигляді еліпса, можна говорити про перенесення центру ваги з однієї його частини до іншої. У даному разі мова йде про можливість занурення Європейського Союзу на початку ХХІ століття у період потрясінь, який ще А. Тоффлер на­зивав "футурологічним шоком"¹³. Тоді ініціатива розвитку перейде до Східної Європи. У цьому регіоні дуже ймовірно, Україні може бути відве­дена культурно-цивілізаційна роль Бельгії у нинішній Західній Європі. Тобто мова йде про особливу місію культурно-політичного центру.

"Шлях Росії до материнської Європи лежить через Київ. Це не велико­державний шлях нового приєднання України до Росії, а покаянний шлях приєднання Росії до Києва як до центра відродницького візантійського руху. Історична доля Києва — стати духовною столицею відродженого слов'янства"¹⁴. Можна погодитися з цією прогностичною точкою зору ро­сійського політолога О. Панаріна. Очевидно, що відновлення у старій формі колишнього Радянського Союзу є утопічною ідеєю, яка дедалі більше втрачає соціально-політичну підтримку. Однак це не виключає, а навпаки, передбачає пошук нових форм інтеграції. Буде це модель Європейського Союзу чи Євразійського Союзу — покаже майбутнє. Зрозуміло одне, що перехід України і Росії до заключної фази коеволюційного етапу універ­сального епохального циклу передбачає ускладнення в тому числі і просто­рових структур. Можливо, вдасться подолати тенденцію кінця ХХ століття, пов'язану з розпадом великих соціокультурних просторів, адже процес глобалізації має дві однаково значимі складові — регіоналізацію та інтег­рацію. Співвідношення між цими тенденціями і буде визначати долю східнослов'янських народів у XXI столітті.

Бібліографічні посилання

¹  Романовский Н. В. Социология и социологи перед лицом глобальных катаклизмов // Социологические исследования. — 1999. — № 3. — С. 6.

² Лепехин В. А. Стратификация в современной России и новый средний класс // Общест­венные науки и современность. — 1998. — № 4. — С. 32.

³  Голенкова 3. Т. Динамика социокультурной трансформации в России // Социологиче­ские исследования. — 1998. — № 10. — С. 78.

⁴ Заславская Т. И. Социокультурный аспект трансформации российского общества // Со­циологические исследования. — 2001. — № 8. — С. 4.

⁵  Голенкова 3. Т. — Динамика социокультурной трансформации в России // Социологи­ческие исследования. — 1998. — № 10. — С. 44.

⁶ Аргументы и факты. —2002. — № 12. — С. 16.

⁷ Гундаров И. А. Духовное неблагополучие и демографическая катастрофа // Обществен­ные науки и современность. — 2001. — № 5. — С. 58.

⁸ Баранов А. В. О некоторых факторах популяционного кризиса // Социологические ис­следования. — 2000. — № 7. — С. 116.

⁹ Яковец Ю. В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. — М., 2001. — С. 346.

¹⁰  Handelsblatt. — 2001. — 5 April.

¹¹  Suddeutsche Zeitung. — 1998. — 17 August.

¹²  Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2000. — С. 21.

¹³  Тоффлер А. Футурошок. — СПб., 1997.

¹⁴ Панарин А. С. Политология. — М., 1999. — С. 365.