Глава 9. Україна в системі європейської і світової безпеки.

З усіх відомих людству криз найбільш гострою і тяжкою за своїми історичними наслідками є поширювана нині на терені країн трансформа­ції (особливо Східної Європи і країн колишнього СРСР) ідентифікаційна криза. Адже без ідентифікації у координатах історичного часу і геополі- тичного простору, поза стійким продуктивним зв'язком між філософ­ською думкою, суспільною наукою та соціальною практикою принципово неможливе визначення і політичне вираження життєво важливих інтересів країн і народів.

Криза сенсу суспільного розвитку, втрата історичних чи соціокультур- них факторів і критеріїв ідентифікації та самоідентичності — це вже не аб­страктна (або часткова) проблема, вона переходить у сферу регіональної та глобальної безпеки. Мова йде не так про пошук власне національної ідеї, як про смислоутворюючу, яка гармонізує комплекс проблем окремої країни- соціуму та загальноцивілізаційні тенденції розвитку світового співтовари­ства в цілому. Визначення екзистенціального смислу суспільного розвитку, як свідчить гіркий досвід кризи 1920-30-х років у Європі, навряд чи пра­вомірно зводити виключно до пошуку загальнонаціональної доктрини. Будь-яка фетишизація у визначенні цілей розвитку неодмінно породжува­тиме загострення суперечності (конфлікту) між вільним самовизначенням країн, котрі отримали потужні стимули до саморозвитку, та реальним се­редовищем, що дедалі глобалізується й посилює розвиток холістських процесів.

Сучасні світові процеси і тенденції актуалізують проблему пошуку принципово нової парадигми політики, спроможної подолати вади одно­боко "лінійного" способу мислення і дії, що кожного разу добре виявляє себе під час стійкого суспільного розвитку, проте залишається малоефек­тивним у розв'язанні численних національних конфліктів і практично без­силим — у запобіганні глобальної кризи.

Місце України в системі європейської колективної безпеки. Безпереч­ним є факт, що від дня утворення на терені колишнього СРСР незалежної держави Україна динаміка соціальних процесів і змін у ній, особливо щодо відносин з Росією, становить предмет постійної уваги з боку європейського і світового співтовариства. Красномовним свідченням цього є досить висо­кий міжнародний статус, що його набула країна у короткий термін, добро­вільно відмовившись від ядерної зброї, визначивши свій статус як позабло- кової, що прагне стати гідною в колі розвинених європейських держав.

Щоправда нині рух України до європейських структур постійно ба­лансується її участю у справах СНД. Водночас завдяки двонаправленій зовнішньополітичній активності країни, свідомо чи несвідомо, у Європі формується досить стійкий і взаємопов'язаний геополітичний трикутник: Західна Європа (передовсім країни НАТО) — Україна (разом з країнами Чорноморського басейну) — Східна Європа (Російська Федерація разом із Білоруссю та суб'єктами європейської частини РФ). Ця схема стає більш прозорою, якщо висвітлити її економічний аспект. Невипадково також європейські політики дедалі частіше згадують про Україну як про геогра­фічний центр Європи (з позначкою у м. Рахові Івано-Франківської об­ласті).

Є ще два свідчення, які суттєво доповнюють наші уявлення про Украї­ну не тільки як про європейський геополітичний чи економічний центр тя­жіння. Йдеться про соціокультурні характеристики України, котрі лежать в основі розподілу суспільної праці, а отже, й в основі економіки та по­літики країни.

Найбільш яскравим і прийнятним з культурологічної точки зору є свід­чення М. Реріха, котрий був схильний ідентифікувати Україну як таку, вісь розвитку якої (очевидно, й інтересів) лежить на лінії "Північ — Південь" (на противагу від більш характерних для Європи векторів "Захід — Схід" або "Схід — Захід"). Зокрема він писав: "Скандинавська культура, що вини­зана скарбами Візантії, дала Київ". Можливо саме тому повернені з давньої історії у сучасність жовтий і блакитний кольори — державні символи Украї­ни, які схожі на державні кольори Швеції. Час від часу (з різних еконо­мічних та політичних мотивів) спалахує неприхований інтерес України до країн близькосхідного регіону, зокрема Чорноморського басейну, де вона проводить сьогодні досить активну зовнішню політику і навіть займає провідні позиції.

Нарешті, результат здійсненої нами у 1992 р. спроби математичної формалізації інтегральних соціокультурних характеристик України навіть перевершив очікування. Встановлено, що "жива тканина" українського су­спільства має такі самі властивості, що й будь-яка інша сутність, тотожна поняттю "золотий перетин". Так за спеціальною методикою і бінарною шкалою було виміряно одну з провідних соцієтальних якостей українського соціуму (інтенціональність/екзакутивність). Виявлений розподіл ознак цієї властивості дорівнював пропорції (62:38), що практично "вписується" у відомий математикам ряд Фібоначчі.

Встановлена латентна характеристика соціальної системи "українське суспільство" найбільш адекватно пояснює "безкровність" трансформацій­ного періоду розвитку України. Саме вона сприяє толерантності поведінки населення і водночас надихає українських політиків на оптимальні (най­менш жертовні) кроки у нинішніх складних і майбутніх непередбачуваних умовах. Навіть такий складний і гострий політичний процес, як розподіл влади, в Україні у 1995-96 рр. відбувся зважено, порівняно з Росією (1993) та з іншими країнами колишнього СРСР. Попри всю серйозність намірів України щодо інтеграції у європейські структури, навряд чи колись набу­дуть незворотності її відносини з Росією, які становлять предмет окремого дослідження. Зазначимо лише, що ці відносини мають перспективу від­творення завдяки Білорусі, яка, ніби поєднуюча тканина (за М. Реріхом), об'єднує дві великі культури.

Все це робить Україну в цілому привабливою для європейської і світо­вої політики. її нинішня так звана "багатовекторна" чи "двосторонніх відносин" політика (точніше поняття "невизначена зовнішня політика") дедалі свідоміше обирається міжнародною дипломатією як точка опори. Отже, Україна перетворюється у своєрідний "опорний пункт" для Європи, а дипломатія отримує додаткові, до того ж доволі ефективні можливості опосередкованого впливу. Згадаймо хоча б приклад з островом Зміїним у Чорному морі, що став інструментом для здійснення румунською диплома­тією намірів щодо вступу країни до НАТО. Не менш красномовними є прик­лади так званого загострення проблеми Чорноморського флоту і статусу міста Севастополя, котрі є фактами погано прихованого посиленого тиску Росії на Україну у відповідь на її позицію щодо поширення НАТО на Схід.

Посилення цілісності європейської та світової політики. Дедалі більш гучною (вербально і в діях) стає проблематика, що пов'язана із довіч­ними питаннями війни і миру, які на початку XXI століття наука і побутова свідомість цілком солідарно сприймають через досить абстрактне поняття "колективна безпека". Проте не є такими безхмарними і солідарними відно­сини між інтелектуалами та політиками, особливо у застосуванні останніми розроблюваних новаторських підходів щодо прогнозування суспільного розвитку.

Останні десятиліття (після сплеску непередбачуваних масових соціаль­них протестів у Франції 1968 р. і США 1975 р.) і особливо роки трансформа­цій у країнах Центральної та Східної Європи виявили і виявляють чимало но­вацій у галузі соціальних наук. Вони стали можливими завдяки вивченню у другій половині XX ст. фундаментальною наукою принципово нового типу об'єктів — систем, що самоорганізуются і саморозвиваються. Результати досліджень таких "відкритих" за своєю сутністю систем (до них цілком пра­вомірно віднести суспільство "перехідної доби" і людство "на зламі епох") вказують на необхідність радикальної зміни механістичних ("лінійних") уяв­лень про соціальну природу, які, на жаль, ще й досі панують серед політиків.

Так, до загальних якостей "відкритих" систем (дисипативних структур, за І. Пригожиним) синергетика відносить: когерентність цілого і часткового; "порядок через флуктуації", коли малі причини породжують великі на­слідки; здібність запам'ятовувати вихідні умови формування; одночасне існування детерміністських і стохастичних зв'язків; нерівноваженість як вихідний стан; незворотність процесів. Всі ці риси чітко (навіть на побу­товому рівні свідомості) можна діагностувати в політиці України. Точні­ше, як свідчать результати здійснюваного авторами разом із фірмою "Соціс-Геллап" соціологічного моніторингу, властивостей дисипативної структури Україна почала набувати з 1994 р. і утримує їх дотепер. Є певні підстави засвідчувати подібний до України суспільний стан "дисипативної структури" у Росії та в багатьох інших країнах — республіках колишнього СРСР.

Доречно підкреслити, що за багатьма прогнозами Росія (з 1996 р.) та Україна (з 1997 р.) вже мали б розпочати вихід з економічної кризи, що, власне, засвідчувало б "одужання" країн: послаблення дії залежностей "ди­сипативної структури" й одночасно повернення суспільств до звичного сте­реотипній політиці "нормального" суспільного стану.

Корекція, що її зазнає попередній прогноз відносно початку економіч­ної стабілізації на терені колишнього СРСР, пояснюється, на нашу думку, тенденцією до глобалізації і поширення нинішньої трансформаційної кризи на інші регіони Євразії та континенти земної кулі. Очевидно, відбувається тяжіння більш глобальних (європейської і світової) систем до неврівнова- женого стану. Такий висновок здається цілком можливим, якщо взяти до уваги наступне.

Останніми роками в науковій літературі з'являються експертні свідчення того, що економіка багатьох країн Європи, Південно-Східної Азії, Північної Америки тощо зазнає негативних тенденцій. При цьому діа­пазон таких оцінок коливається від простого засвідчення факту "уповіль­нення темпів подальшого економічного зростання" або "симптоматики по­слаблення світової валютної системи" до концептуальних обґрунтувань "неминучості глобальної економічної і фінансової катастрофи, що загрожує загибеллю цивілізації".

Так, прогнозуючи негативну перспективу розвитку світової фінансової системи, відомий американський економіст і автор багатьох оригінальних стратегічних ідей і проектів (у тому числі оборонного проекту СОІ) Л. Ларуш на початку 1995 р. писав: "У сучасних умовах, я гадаю, крах фінансової сис­теми є неминучим. Станеться він на наступному тижні або через кілька місяців, через рік або трохи пізніше — історично не дуже суттєво, але він станеться. Існуюча фінансова система приречена, і якщо ми не створимо контрструктури альтернативної економічної системи, не введемо її в дію, ми зможемо стати свідками зникнення трьох чвертин населення планети про­тягом життя одного покоління".

З огляду на аргументовану обґрунтованість вищезазначених висновків, очевидно, не слід їх відкидати чи недооцінювати, тим більше що йдеться про найвищу цінність — життя на планеті Земля. Отже, залишається одне з двох: або пасивно очікувати обвального скорочення населення Землі — глобальної (цивілізаційної) катастрофи, або, усвідомивши всю глибину відповідальності перед людством, активізувати спрямування політики у на­прямі становлення альтернативних економік і фінансових систем. У будь- якому разі надзвичайність ситуації у світі потребує мобілізації принципово нового мислення, нестандартної і конструктивної дії суб'єктів світової по­літики для запобігання глобальної катастрофи.

Однак чому політики-практики не сприймають те, що пропонують інтелектуали? Чи можна подолати суперечність між Традицією і Новацією, яка вигартовує і Меч, і Леміш? I нарешті, чи була неминучою Балканська війна, численні локальні і регіональні конфлікти на Землі? Чи залишати­меться й надалі непоборною стихія перехідної доби суспільного розвитку, яка дедалі більше відтворює для людства новий "Ноєв ковчег", зіштовхую­чи його щоразу на більш хистку грань виживання?

Парадоксально, але відповіді на поставлені запитання лежать на по­верхні і полягають у формулі, висловленій главами держав Росії і Китаю у їх спільній декларації від квітня 1997 р. Провідна думка цього документа полягає у "багатополюсності світу", що йде на зміну існуючому "двополюс­ному" (тимчасово "однополюсному") світу. Ця думка проглядає і в числен­них західних експертних оцінках 1995-96 рр., відповідно до яких у світі найближчим часом очікується формування щонайменше п'яти рівнознач­них (рівноцінних) економічних зон. І хоча при цьому експерти не досить чітко і однозначно називають конкретні країни-персоналії серед лідерів еко­номічного розвитку, особливо у Європейській та Азійській частинах Євразії, досить чітко формулюється думка щодо поліцентричності майбут­нього світового порядку.

Щоправда це майбутнє, за думкою англійського історика А. Тойнбі, на­стане після "виклику історії", що його переживе людство, перш ніж відбу­деться його подальше політичне, економічне і соціальне зростання на прин­ципово новій основі.