Глава 8. Енергетична залежність України

Роки політичної незалежності України стали періодом перманентної боротьби за виживання національної економіки, що опинилася в капкані жорсткої енергетичної залежності.

Індустріалізація України в 1920-30-х роках здійснювалася в розрахун­ку на єдиний народногосподарський комплекс Радянського Союзу, що зами­кався на самого себе. Рахунок енергетичним витратам в умовах дешевих за­гальносоюзних нафти і газу ніхто не вів.

Промисловість в Українській РСР була своєрідним складальним цехом, переважна більшість продукції якого ще доопрацьовувалася суміжниками. Розрив господарських зв'язків, що регулювалися командно-адміністратив­ними методами, відразу спричинив масовий обвал виробництва.

Підтримувати національну економіку на плаву за таких надзвичайно складних умов можна було переважно за рахунок енергоємних і екологічно небезпечних галузей — металургійного комплексу, хімічної промисловості тощо. Саме на основі цих секторів української економіки створювалися перші серйозні капітали, формувалася нинішня економічна і політична еліта країни.

Після опанування "командними висотами", створення різних офшор- них механізмів нова українська "меритократія" тепер просто матеріально не зацікавлена в радикальній зміні ситуації, що може призвести до небажаного для неї перерозподілу пирога національного доходу і відповідно ресурсу влади. Тому всі зусилля спрямовані на збереження політичного статус-кво і на розвиток "базових галузей" національної економіки, що, власне кажучи, стягують ренту з усього населення України.

При цьому суцільна приватизація обленерго, що неминуче спричинить зростання ціни на електроенергію, не призведе до акумулювання ресурсів, необхідних для впровадження енергозберігаючих технологій. Це просто пе­рекрило б основне джерело прибутків найбагатших людей країни.

Тому в умовах, коли економічно розвинені країни органічно перехо­дять до постіндустріальної фази розвитку економіки, Україна в сучасній си­стемі міжнародного поділу праці в глобальній економіці опинилася в без­перспективній ролі традиційної індустріальної держави, що втрачає вироб­ничий потенціал і постачає сировину за демпінговими цінами, однак при цьому купує енергоносії за світовими цінами. Цей дисбаланс не може збері- гатия нескінченно.

У результаті роботи "цінових ножиць" більшість виробничих фондів у галузях економіки, що наповняють бюджет, без амортизації досягли жалюгідного стану критичного зносу. Такий "самоїдський" тип економіки, поглинаючи масу дорогих енергетичних ресурсів, не працює на перспек­тиву. Енергозберігаючими технологіями, прикриваючись відсутністю коштів, ніхто не займається.

Постачальникам енергоресурсів в Україну це теж вигідно. По-перше, вони одержують гарантований і невимогливий у силу монопольної залеж­ності ринок збуту, по-друге, інерція високого рівня енергоємності вироб­ництва в Україні на одиницю продукції, що випускається, гарантує їм без­бідне існування доти, доки екстенсивний підхід до експлуатації енергетич­них ресурсів самий себе не вичерпає.

Взагалі, така парадигма розвитку економіки дуже характерна для пере­хідної фази соціально-історичного розвитку, котра все ще тісно пов'язана з попередніми параметрами життя суспільства.

У розроблювальної нами концепції універсального епохального циклу історії фактично весь радянський період розвитку України ідентифікується з інволюційним розвитком, при якому економіка розвивається екстенсив­ним, витратним шляхом.

Формування принципово нової парадигми розвитку економіки, харак­терними рисами якої є енергозберігаючі технології, розробка нових джерел енергії (вітру, сонця, морських припливів і відпливів, скорочення втрат електроенергії при її транспортуванні тощо), пов'язано з новим циклом роз­витку сучасної глобальної економічної системи.

Адаптація України до нових імперативів відбувається надзвичайно складно. Основний національний постачальник енергоресурсів — вугільна промисловість — дихає на ладан і є постійним джерелом соціальної напру­женості. Після виконання зобов'язань перед світовим співтовариством щодо закриття в грудні 2000 р. Чорнобильської АЕС, атомна енергетика як джерело порівняно дешевої енергії також залежить від зовнішніх джерел постачання палива на АЕС, оскільки замкнутий цикл атомного енергови- робництва ще тільки формується. У нинішніх умовах навіть торгівля з Ро­сією енергетичними ресурсами за правилами Світової організації торгівлі здатна якщо не остаточно знищити національну економіку, то надовго по­ставити її на коліна.

Таким чином, на початку XXI століття Україна фактично опинилася в по­двійній енергетичній залежності від монопольного постачальника основ­них енергоресурсів (газу, нафти) і від тенденцій розвитку глобального енер­гетичного ринку.

Ситуація на світовому енергетичному ринку. Починаючи з 1970-х ро­ків розвиток глобального енергетичного ринку залежить від прогнозів "межі росту", що встановлює Римський клуб. Вичерпання родовищ природ­них енергетичних ресурсів — нафти, газу, урану — вже не за горами.

Розвиток цієї об'єктивної тенденції вимагає замість традиційної екс­тенсивної форми енергоспоживання, характерної для інволюційного етапу існування економіки, формування нових інтенсивних моделей альтернатив­ного енергетичного забезпечення, насамперед постіндустріального сектора інформаційного виробництва. Інакше кажучи, залежність інформаційної економіки від традиційних джерел енергії може спровокувати конфлікт між новими технологіями і старими засобами забезпечення їхнього функціону­вання. Це може спричинити повний колапс глобальної економіки. Однак очевидно, що провідні країни все ще далекі від розуміння цієї реальної заг­рози, яку можна порівняти з проблемою глобальних кліматичних змін.

У 1996 р. в результаті складних і тривалих переговорів був підписаний Кіотський протокол про захист клімату землі. Квоти скорочення емісії вугле­кислого газу як основного побічного продукту споживання енергії були роз­раховані на основі обсягів споживання енергоресурсів. При цьому на Північну Америку припадає 29,9 % емісії, на Азію — 24,7 %, на Європу — 20,6 %, на СНД — 10,8 %, на Ближній Схід — 4,6 %, на Південну Америку — 4,2 %, на Африку — 3,5 %, на Австралію — 1,7 %¹⁰.

Отже, Кіотський протокол передбачав збереження рівня забруднення озонового шару в 2012 р. на рівні 1990 р. Однак навіть такий, скромний за мірками масштабу проблеми, захід викликав спротив найбільшого за­бруднювача — США. Після приходу до влади адміністрації Дж. Буша в бе­резні 2001 р. Вашингтон заявив про відмову від виконання Кіотського протоколу, аргументуючи своє рішення тим, що його параметри не вигідні для американської економіки.

Розвиток новітніх технологій у США стимулював величезний попит на енергію. Найбільш "просунутий" в економічному розвитку штат Каліфорнія навесні 2001 р. опинився у справжнісінькій енергетичній кризі.

Звичайно, екологи і зелені наполягали на необхідності впровадження енергозберігаючих технологій. Однак на противагу їм Президент США Дж. Буш заявив про намір розробляти нафту в заповідних зонах Аляски. Це відповідає інтересам провідних американських нафтових концернів, що майже свідомо перешкоджають поширенню економічно обґрунтованих розрахунків, які показують і доводять, що інвестиції у проектування і впро­вадження енергозберігаючих технологій окуповуються швидше, ніж у роз­роблення нових родовищ.

Екологічно спрямовану політику активно проводить партія зелених у ФРН, коаліційний партнер соціал-демократів по уряду. Тільки за період 1998-2001 рр. інвестиції в дослідження нових енергетичних технологій у Німеччині потроїлися. Зокрема, уряд підтримує ідею оснащення соняч­ними батареями будинків німецьких громадян.

Проте потрібно зазначити, що на початку XXI ст. у глобальній струк­турі енергозабезпечення частка нафти становить 39,9 %, вугілля — 27,0 %, газу — 23,2 %, ядерної енергетики — 7,3 %, альтернативних джерел енергії — лише 2,7 %¹¹.

У цілому ситуацію на глобальному енергетичному ринку визначає стратегія встановлення контролю США за більшістю основних джерел енергетичних ресурсів. З метою консолідації зусиль на цьому вирішально­му напрямі в 1997 р. провідні американські нафтові концерни провели пере­групування сил, наслідком чого став ряд злиттів компаній. Частка ринку, що контролюється ними, надає можливості впливу на глобальний ринок енер­горесурсів співмірні з тими, якими володіє ОПЕК.

Ситуація на глобальному енергетичному ринку у зв'язку з антитерорис- тичною операцією США в Афганістані, а потім в Іраку дуже стрімко змінюється. В кінці осені 2001 р. ціни на нафту різко впали. Це було пов'яза­но з фактичним початком глобальної економічної рецесії й істотним скоро­ченням попиту на нафту в провідних країнах-споживачах. Якщо криза амери­кансько-іракських відносин не буде розв'язана мирним шляхом, то прогноз для світової економіки може бути дуже сумним.

Геополітика енергетичних комунікацій. Істотне значення для розвитку ситуації на глобальному енергетичному ринку мають комунікації транспор­тування енергоносіїв. їхня собівартість і безпека експлуатації надалі, разом із витратами на видобування, формуватимуть більшу частку ціни на енерго­ресурси. Мережа трубопроводів, що доставляють енергоносії споживачам є основним нервом зовнішньополітичних інтересів багатьох держав. При цьому головним глобальним геополітичним гравцем залишаються Сполу­чені Штати Америки.

Після відкриття великих родовищ нафти в азербайджанській частині Каспійського моря розгорнулася гостра боротьба за маршрут нафтопроводу. Російський варіант видався головним американським нафтовим концернам геополітично неприйнятним. Найбільш вигідним з цієї позиції вважався маршрут Баку — Супса — Джейхан. Хоча він не був найдешевшим, йому було віддано перевагу з метою заохочення Туреччини як основного амери­канського союзника в регіоні.

Однак це не означало, що альтернативні варіанти взагалі не мали шансів. У бізнесі доставки нафти, як і на фондовій біржі, нерозумно класти всі яйця в один кошик. Тому диверсифікація шляхів доставки енергоносіїв є аксіомою енергетичної безпеки.

Після терактів 11 вересня 2001 р. у зв'язку з початком американської антитерористичної операції в Афганістані і напруженою ситуацією на Ближньому Сході об'єктивно зростають шанси для використання першої черги нафтопроводу Одеса — Броди, розглядаються румунський та бол­гарський варіанти доставки каспійської нафти. Війну в Македонії в першій половині 2001 р. багато аналітиків також розглядали саме з точки зору бо­ротьби за встановлення контролю над територією, по якій у Європу повин­ний був пройти трубопровід із Балкан.

3 другого боку, якщо уряд Афганістану забезпечить надійну роботу та безпеку нафто- і газопроводів із Туркменистану і Казахстану, на світовий ринок можуть надійти значні обсяги нових енергоресурсів, внаслідок чого боротьба за місце під сонцем у бізнесі транспортування енергоресурсів ще більше посилиться.

3розуміло, що диверсифікація шляхів постачання нафти в Європу є не­минучою. Цей процес самим безпосереднім чином стосується російських проектів поставок газу трубопроводами в обхід території України.

Росія, що володіє 25,9 % світових запасів природного газу і 9,3 % запасів нафти, відіграє важливу роль у транспортуванні енергоресурсів на світовий ринок. Розробляються відразу декілька масштабних проектів по будівництву нових транспортних комунікацій. Це насамперед газопровід Ямал — Захід­на Європа, що повинен пройти по території Білорусі, Польщі Словаччини в обхід України. Це і газопровід "Блакитний потік", який по дну Чорного моря доставлятиме російський газ у Туреччину і далі на Ближній Схід. У більш віддалених планах — будівництво газопроводу до Китаю та Японії.

Усе це нагадує стратегію перетворення Росії на сировинний придаток провідних суб'єктів глобальної економіки шляхом пріоритетного інвесту­вання у вищеназвані проекти й об'єктивного гальмування через нестачу фінансових ресурсів розвитку інших галузей російської економіки. Такий вибір навряд чи відповідає російським національним інтересам, однак аль­тернативний варіант поки що не простежується. Хоча Росія і не є членом ОПЕК, вона змушена підлаштовувати свою енергетичну політику під дії цього нафтового картелю. У листопаді 2001 р. ОПЕК заявила, що, маючи низьку собівартість видобутку нафти, буде грати на зниження її ціни з ме­тою витиснення з ринку Росії. Російські нафтові компанії відповіли на це скороченням своїх квот видобутку нафти. Ціна на нафту в цілому стала кри­тичною для виконання дохідної статті державного бюджету Росії.

Якщо Україна залежить від імпорту енергоносіїв, то Росія залежна від їхнього експорту. Обидва варіанти формують несумісну з постіндуст- ріальною системою структуру за визначенням витратної економіки, що розвивається не для піднесення добробуту, а за рахунок майбутніх по­колінь. Тим самим Україна виявляється на периферії процесу глобалізації, а Росія допущена до нього тільки в одній, нехай і важливій, але дуже спе­цифічній галузі економіки — енергетиці.