Про писемність та автора «Велесової книги»

Значна кількість дослідників приходить до закономірного

висновку, що тексти «Велесової книги» [1] записані з усних

переказів. Та й наступний текст із «Велесової книги» ніби

підтверджує це:

«….І помер, а по ньому були іні.

Кожний зробив якесь благо для русів.

Пам’ять наша те вдержить,

Бо мусимо їх славити всякої тризни тривіди

і зберігати пам’ять про них у синів наших.

51І ніхто не сміє про те забути,

бо проклятий буде богами нашими і людьми.

І люди ім’я його охибнуть на віки.»(ВК,25).

Однак В. Дем’янов [2]  зауважує, що «деякі екскурси …подані

настільки  обширно, що складається враження про присутність

більш раннього тексту»

П.Комнацький [3]  переконаний, що писемність до ІХ ст. у

слов’ян була, тому що «Велесова книга» цитує  древніші за ІХ ст.

джерела, що містять  точну хронологію.

Б.Сушинський [4] вважає, що писемність до «Велесової книги»

була, оскільки перекладає початок дощечки 38а так:

«А ще писано було рукою літописця таке…»

А з іншого боку,  є піктограми з «Кам’яної могили» та написи на

кераміці трипільської культури [5,6,7]. Що це: руни, черти, ризи?

Про це колись все таки скаже своє вагоме слово Академія Наук

України. Але на сьогодні вже є впевненість, що орії принесли

писемність в Індію. Та й «Велесова книга» про це свідчить:

«Хай святиться ім'я  його Індра,

бо то є наш бог серед богів і Веди* знає,

так оспівали були його…

Дитиною прийшов він із землі  оріїв до краю  Ін(д)ського.»(ВК,31).

Дуже вдалою  здається   версія  П. Комнацького[3] про те,

що птиця Мати-Слава, яка часто зустрічається  у «Велесовій книзі»

– це не що інше, як книга волхвів. Читаючи наступні фрагменти,

важко заперечити його  версію: 

«То Мати б’є  крилами про труди ратні

і славу воїнам…» (ВК,7д).

«Тако слава наша отече до Матері-Слави і перебуде в ній

до кінця кінців земних і інших життів.» (ВК,7є).

«І б’є  крилами Мати-Слава наша

* Веди – найдавніші пам’ятки староіндійської літератури, написані писемністю,

яка сьогодні зветься санскрит (кінець 2-го тис. – 1-ша половина 1-го тис. до н.е).

Відомо 4 збірки: гімни, пісні, молитви, заклинання. (Згадується ВК, 6д; 31; 25).

52І говорить нащадкам про тих,

що ні грекам, ні варягам не піддавалися.

Говорить тая птиця про героїв бо руських,

які од рук римлян упали коло Дунаю біля Троянь-валу.» (ВК,7ж).

«…а та птиця од  Інтри(Індри)…» (ВК,6г).

Отже, писемність у слов’ян була. Але вона була, очевидно, так

же, як і в деяких інших народів,  зосереджена у волхвів. Більше

того, мабуть, існувала ідеологія волхвів, яка стверджувала, що

поширення грамотності серед населення приведе до зменшення

здібностей у людей запам’ятовувати величезний обсяг подій і

фактів (а, заодно, і понизить статус волхвів!). А ідеологія

підтримувалася відповідними заборонами вчити письма

непосвячених. Щось схоже було і в інших народів. Так,  П. Утевська

пише про германців [8]:  «Знаки, схожі на писемні,

використовували в них тільки жерці та й то для магічних

обрядів і ворожіння…. Таємні знаки. «Таємниця», або таємна

мудрість», давньоанглійською та давньоскандінавською мовами

вимовлялося run.»

Напрошується висновок,  що та писемність, яка

використовувала грецькі букви для передачі слов’янських звуків (і

якою написана «Велесова книга»), виникла набагато пізніше, ніж

та писемність, якою були написані книги волхвів. Нова писемність

виникла в суспільстві разом із зростанням контактів з  іншими

народами, як потреба населення (що розвивалося, торгувало,

спілкувалося, і змушене було укладати угоди, надсилати листи,

повідомлення і т. ін). Зрештою, і поширення християнства

вимагало певного рівня грамотності на національній основі.

Вірогідна така версія, що паралельно до писемності, існуючої в

замкнутому (кастовому) релігійному середовищі волхвів, виникла

нова писемність. І сталося це, можливо, навіть і з допомогою

греків, але вже в цивільному середовищі, проти волі волхвів і не

підконтрольно їм.

Тут доречно згадати ще одне свідчення [9]:  «У книзі

«Сказання про письмена» Чорноризець Храбр  розповідає про

два етапи розвиту слов’янського письма. Перший – коли

слов’яни ще були язичниками (не имеху книг), отож читали й

53ворожили за допомогою рисок та зарубок (чрђтами й рђзами

чьтђху і гатааху). Другий етап – коли вони хрестились, то

почали писати римськими і грецькими письменами, але було це

письмо «без оустроения», тобто не пристосоване до слов’янської

мови.»(вірніше було б – без розділення на окремі слова – автор).

Відомо також, що Кирило, прибувши до Херсонесу, ще близько 860

року знайшов  там Євангеліє та Псалтир,  руськими письменами

писані [10].

А тепер уявімо ситуацію на час написання «Велесової книги»

(близько 878 р н.д. [ 11 ] ). З Новгорода загрожує Рюрик, в Києві –

варяги, а по Русі шириться християнство. Що робити людям, які

хочуть захистити себе і рідних богів? Писати звернення до

населення текстами, яких, крім волхвів, ніхто не прочитає? Тому

рішення цілком логічне: запрошують молодих, здібних, грамотних

юнаків із різних родів. І писемністю, яка вже на той час фактично

обслуговує торгівлю, економіку, нову (християнську) релігію, а,

можливо, і побут, під керівництвом волхвів створюють емоційні,

патріотичні, закличні тексти, треби і т. інше, частина з яких, що

дійшла до нас, відома під назвою «Велесова книга».

Ось уривок з тексту «Велесової книги», яку можна розуміти як

вступне пояснення волхвів цим юнакам, про те, як виникла (з

позиції волхвів) нова писемність та чому недоцільно  в подальшому

тримати її в нелегальному (по відношенню до волхвів) становищі:

«Вони (греки) дали бо  нам  письмено своє,

аби взяли його і розгубили свою пам'ять.

І той ілар, який хотів учити дитя наше,

повинен був ховатися по домівках тих,

аби його, невченого, повернути на наше письмо

і нашим богам правити треби.»(ВК,8(3)).

Лише надзвичайна загроза (наступ ворогів, це – звичайна річ, а

от поширення християнства – це втрата ґрунту під ногами волхвів!)

змусила волхвів піти на такий крок. Читаючи «Велесову книгу»,

складається враження, що волхви ще не володіли новою

писемністю (в силу не лише кастовості, а й відчуття зверхності, як

володарів писемності та знань, зосереджених в книгах),  а юнаки

не володіли старою, яка була доступна лише волхвам. Отже,

54відібрати кращий текст волхви могли лише  після того,   як кожен

з юнаків прочитає свій текст. Майже неможливо відновити історію,

дійсний хід подій, якщо вони ніким не були записані, або  ці записи

втрачені. Але можна скласти версію, більш або менш

правдоподібну, якщо вона пов’язує логічно скупі письмові

свідчення, археологічні дані та інші факти. При такій версії

правдоподібним здається твердження П.Комнацького, що титли

втрачені [11].

І тоді можна зрозуміти  емоційний стан одного з авторів

«Велесової книги»,  коли він бачить на власні очі священні книги,

з яких волхви вичитують про героїчні подвиги предків та про події

сивої давнини; навіть може скопіювати малюнок на дощечку (на

що звертає особливу увагу автор [ 4 ] )  і знає, що доступу до цих

книг у непосв’ячених немає.  І ніби передбачаючи трагічну долю

цих книг, ніби передчуваючи,  що через якусь сотню літ (князь

Володимир) волхвів замучать на смерть, а їх «поганські» книги

спалять, один з цих юнаків   наважується, закликаючи боронити

рідних богів, одночасно зафіксувати для нащадків і скаргу на

волхвів:

«Наші жерці знання збагачувати закликають,

а вкрали їх від нас.

І ми  нині так, як без бороди,

і боїмося, що так і лишимося невігласами до кінця,

не знаючи, звідки ми.»(ВК,6д).

Можна згодитися з Б. Сушинським [ 4 ],  що одним із цих юнаків,

співавторів «Велесової книги»,  дійсно є Хоругин син:

«Се мовить вам Хоругин син од отця Хориги…»(Вк,29).

Але не можна згодитися, що він був волхвом. Інакше йому

довелося б писати  «а ми вкрали їх від них». Якби він був волхвом,

то в нього була б перспектива опанувати ту систему письма і,

відповідно, мати доступ до книг. Тоді не прозвучало б таке

жорстоке звинувачення – «вкрали». Отже, красти було що!

1. Яценко Б. Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття

українського народу. I тис. до н.д. – I тис.н.д. // Індоєвропа., 1995, кн. 1-

4,  –320 с.

2.  Дем’янов В. Що було до Русі? – Рівне: В-во «Азалія». 1994 – 44 с.

553.  Комнацький П., Влес-Книга. Скрижалі буття оріїв-русів-українців од

ХХ тис. до н.д. до 878 року. – Київ: «Бібліотека українця», 2002. – 198 с.

4.  Сушинський Б. «Велесова книга» предків. Роздуми над сторінками

вічності. «Велесова книга» у перекладі та літературній інтерпретації

Богдана Сушинського. – Київ-Одеса: «Видавничий дім ЯВФ». 2004. – 256 с.

5.  Губко О.Т. Психологія українського народу: наукове дослідження  в

4-х книгах. Кн.1. Психологічний склад праукраїнської народності. Київ:

ПВП «Задруга», 2003.  –400  с.

6. Кифишин А.Г. Древнее святилище Каменная могила. Опит

дешифровки протошумерского архива  Х-тысячелетия до н.э. – Київ: Вид-

во «Аратта», 2001. – 846 с.

7. Гриневич Г.С. Праславянская письменность. Результаты

дешифровки. Т.1. Москва: «Общественная польза». 1993. – 322 с.

8.  Утевська П. Невмирущі знаки: Нариси. Для серед. та ст. шкіл. – Київ:

«Веселка», 1981. – 245 с.  (див. с. 189)

9. Цит. за  Утевська П. Там само. – (див. с. 205)

10.  Утевська П. Там само. – (див. с. 210-211)

11.  Комнацький П. 20000 років хронології «Велесової книги» // г-та

«Русь»,  1996-1997,  № 1.