Політичний устрій

Увесь світ з захопленням, повагою і гордістю за

загальнолюдську цивілізацію з дитинства вивчає історію

Стародавньої Греції  та рабовласницької республіки Рим. Вивчає як

перший приклад народження, розквіту і занепаду демократичної

форми правління. Демократична республіка рабовласників в

Елладі протрималась дві сотні років.  Жорстока, але демократична

республіка рабовласників-римлян протрималась біля п’ятисот

років. 

І ніхто в світі, крім авторів «Велесової книги»,  не зверне уваги

на те, що колискою демократії є наша земля. Що у наших предків

(ми не кажемо слов’ян, антів, сківів чи русів, а словами «Велесової

книги» – отців  наших)   на  всій  території Північного

Причорномор’я (на якій сьогодні розташована наша держава

Україна)  демократична форма правління  проіснувала  півтори

41тисячі років.

Демократична форма правління – це досягнення цивілізації.

Наші предки вже тоді збагнули, що воля однієї, навіть наймудрішої

людини, не завжди йде на добро роду.  От подивімося на отця Оря.

Будь-який народ світу, знаючи про таку постать, навічно зарахував

би його до батьків нації. Він провів рід слов’ян, що вирішив

повернутися на прабатьківщину, без втрат, зберігши навіть овець

продуктивної породи, на яку розжився ще Індра. Для порівняння

[1]: аналогічний, придуманий істориками, гіпотетичний  перехід

хуну з Китаю, в результаті дав не лише втрату матеріальної

культури,а й втрату генетичного коду, виродившись на суміш угрів.

Отець Орь був не лише керівником походу, а й, об’єднавши

родичів (наприклад, міста Біла Вежа та м. Росії), і повернувшись на

береги Дніпра, став визнаним князем після Богумира, став

засновником міста Голинь. Після нього сполучення слів –  «муж з

роду Орієвого» звучало, як найвища похвала.

З позиції сьогоднішнього дня подивимося, як  англійці мудро

зуміли заохотити всі етнічні групи Британських островів активно

будувати Велику Британію. Вони закріпили навічно маєток, звання

пера і спадкове місце в центральному парламенті за видатними

людьми свого часу.  Це було настільки ефективно, що ні

Шотландія, ні Уельс більше не вели мову про від’єднання.  А що ж

отець Орь? Із усіх  можливих варіантів побудови держави  він

вибрав найкращий (для себе):  кожному з трьох своїх синів – по

князівству!

«І там наказав отець Глас Оріїв трьом синам своїм

поділитися на три роди і йти на південь і  на захід сонця.

А то були Кий, Щек і Хорив.

І так зробили, і пішли три роди, і сіли всі на землю свою.»(ВК, 31).

Цей принцип, як досвід власного народу відгукнувся  нам через

багато століть ( як тільки віче, в боротьбі з абсолютною владою

князів, втратило свою силу) у вигляді міжусобиці, коли кожен

князь надавав землі і міста своїм синам для самостійного

князювання, а їх нащадки воювали за княжий стіл в Києві.

Цю помилку Оря видно не лише з позиції сьогоднішнього дня. Її

бачили вже його сучасники:

«А той боярин Оглендя каже: «Як ото маємо

42ділитися до нескінченності?

Та бо русь єдина може бути, а не десять» (ВК, 8).

І  той факт, що після Кия двадцять років його син

«Лебедень бо сидів у граді Києві, бідний,

бо вражений  у розумі і правити не міг.» (ВК, 34).

переконав  отців наших, що для держави успадкування

князівської влади – не найкращий варіант. І з того часу

«Й обирали князів із отців, і ті були од осені до осені,

і їм платили данину з полюддя.» (ВК, 6б).

І була та данина посильною:

«Так ось давали десятину отцям нашим, а соту на власове.

І так перебували славні,

яко же  славимо  богів наших і молимося про тіла,

омиті водою чистою… »(ВК,3а).

«Віче мали: що віче вирішить, то так і є;

а що не рішено – не повинно бути.

Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили.» (ВК, 2а).

«Так ото руси вибирали князів своїх.

І ті од родів своїх, і роди дбали про плем’я: кожному князі свої.

А із князів вибирали князя старшого, і той вів до битви.

І так жили на землі тій.» (ВК, 23).

«А по тій добі були сімдесят князів наших,

як Мезислав, Боруслав, Комонебранич і Горислав;

і тако вибрані на вічі й одлучені на вічі,

коли люди не хотіли їх.

Се бо князі ті великі трудилися,

і се Кішок був великий і мудрий.

І помер, а по ньому були іні.» (ВК,25).

«І віче правило, і боги оберігали од багатьох ворогів,

які звалися язиги.» (ВК,5а).

«В ті часи, після Кия, князями обирали багатьох отців,

а князі окремі і всякі після князювання

43ставали на вічі простими мужами.

І так ставала земля розквітлою,

і вибрані князі дбали про людей і хляби,

одержували і їжу, і всякий пожиток од людей своїх.» (ВК, 37б).

«Се бо князів наших вибирали,

аби влада їхня про нас піклувалася.» (ВК,24в).

«Про те мовилося, як обирали князів старотці наші.

І так правили п'ятнадцять віків через віче.

А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин

годилося вночі…   І так правили наші отці.

Всяк міг слово сказати – і те було благом.» (ВК, 3б).

Ці фрагменти приведені зовсім без коментарів. Будь-який

сучасний політолог, читаючи ці фрагменти,  безперечно

підтвердить, що це характеристика демократичного ладу. Автор не

стверджує,  що в цей період – від князя Кия до Діра в нас була

розвинута форма демократії, з розподілом влади на законодавчу,

судову та виконавчу, та системою противаг і т. д. – ні! Але

демократія, як і кожне явище, з чогось починається – з «колиски».

В нас вона розпочалася так, як написано у «Велесовій книзі».

Аби в читачів не виникало бажання назвати вічевий устрій  того

періоду охлократією, розглянемо вищезгадані фрагменти на

відповідність критеріям демократії і повноцінності управління

І.Каганця  [2].

1)Є повновладний господар(віче), який має намір

найняти працівника  (князя). Предки наші, що відчували себе

народом перед лицем своїх ворогів – готів, гунів, язигів, аварів і

т.д.:

«Борися, земле Руська, і борони себе,

щоб не була на тому корчі,

щоб ворогами не була захомутана і до воза привязана,

аби тягла його туди, куди захоче володар чужий,

а не ти хочеш іти сама.» (ВК, 8).

Всі важливі справи вирішували вічем (допустимо, всі дорослі

чоловіки, що збиралися на віче):

44«У той час давній час багато родів зібрали отці.

А ті роди мали старших і віча,» (ВК,33).

«Віче мали: що віче вирішить, то так і є;

а що не рішено – не повинно бути.» (ВК,2а).

2)   Господар формулює  мету, задля якої запрошує

працівника, заздалегідь визначає винагороду, та інші

«правила гри», які надалі можуть змінюватися лише за

взаємною згодою.

Починали з наперед визначеного завдання:

«Се бо князів наших вибирали,

аби влада їхня про нас піклувалася*.» (ВК,24в).

З обмеженим строком правління князя терміном  в 1 рік:

«Й обирали князів із отців, і ті були од осені до осені…»(ВК,6б).

«Вибирали князів од полюддя до полюддя, і так жили.» (ВК,2а).

«… іні бо мали князів, яких обирали по сьомому колу

од Коляди до Коляди.»(ВК,33).

З відповідною оплатою за роботу:

«Так ось давали десятину отцям нашим,

а соту на власове. (ВК,3а).

«…одержували і їжу, і всякий пожиток од людей своїх.» (ВК,37б).

Керуючись звичаєвим правом:

«І так правили п'ятнадцять віків через віче.» (ВК,3б).

3)  Є відповідальний найманий працівник-доброволець,

який має бажання найнятися до господаря згідно із

запропонованими ним «правилами гри».

І вибирали лише із свого середовища :

«…наші не вибирали іних для себе, аби ними правили,» (ВК,28).

«А із князів вибирали князя старшого, і той вів до битви.

І так жили на землі тій.» (ВК,23).

* Тут доречі нагадати, для  чого в недемократичних умовах потрібен князь,

цар, повелитель, володар: 1) щоб керував нами; 2) «дабы повелевал нами»; 3)

щоб володів нами.

454)  Господар здійснює поточний контроль  за діями

найманого  працівника.

«І так ставала земля розквітлою,

і вибрані князі дбали про людей і хляби,» (ВК,37б).

5) Господар дає оцінку кінцевим результатам:

після звіту князя через рік перед судом:

«А збиратися на нього і судити будь-кого

із старшин годилося вночі…»(ВК,3б).

в умовах свободи слова:

«І так правили наші отці.

Всяк міг слово сказати – і те було благом.» (ВК,3б).

6)  Господар здійснює винагороду або покарання

працівника залежно від результатів його діяльності:

«…а князі окремі і всякі після князювання

ставали на вічі простими мужами.» (ВК,37б).

«і тако вибрані на вічі й одлучені на вічі,

коли люди не хотіли їх.» (ВК,25).

7)  Господар оприлюднює інформацію про результати

роботи працівника та отриману за них винагороду чи

покарання.

«Се бо князі ті великі трудилися,

і се Кішок був великий і мудрий.» (ВК,25).

Автор вважає, що лад, описаний у «Велесовій книзі» (як для

«колиски» демократії), цілком відповідає вищенаведеним 7-ми

критеріям.

Так, родовий устрій відійшов. А з ним і демократичний лад. Але

ж відомо з історії (вже Київської Русі) про київське віче, яке іноді

відлучало від влади князів, або запрошувало князем іншого. І

навіть після навали Орди, в  територіальних уламках Київської Русі

(до яких не дійшла Орда) – Пскові  і Новгороді – керувало віче.

Віче призначало та увільняло князів,  на законодавчому рівні

визначало функції князя, обмежуючи його владу. І лише в  14 ст.

н.д. московський цар Іван Грозний, підкоривши Новгород і Псков,

остаточно поставив крапку в багатовіковій боротьбі демократії з

46абсолютною владою князів на нашій землі.  

«Велесова книга» свідчить, що півтори тисячі років наші предки

жили вільними, обираючи та знімаючи керівників своїх. І ці

півтори тисячі років життя на волі, в демократичних умовах, не

пройшло безслідно.  Світ визнає, що Україна має найбагатший

фольклор. Основу його заклали півтори тисячі років вільного

життя в демократичних умовах. В умовах, коли  найбільшими

цінностями були свобода, честь і справедливість. 

«Велесову книгу» потрібно цінувати найперше за те, що це твір

вітчизняного автора. Незалежно від того, де і як вона була

написана. Ну як, скажімо, буде описувати події купець, чи

мандрівник з Греції  або  Риму, побувавши в ті часи на бенкеті в

Києві? Він обов’язково напише, що раби засмажили м’ясо, а рабині

подавали на стіл, що спеціальний раб-виночерпій наливав у чашу

вино і т. д. Він напише, що при похованні вельможі до його  могили

клали також його улюблених коней та найкращих рабинь і т. д. Але

ж такий обряд можна пояснити не лише рабством. Існував колись

обряд побратимства. А, взагалі, лише той, хто кохав, може

зрозуміти почуття втрати змісту життя в момент загибелі

найріднішої людини.  Рабство для греків і римлян було настільки

звичним і природним явищем, що інакше вони собі не уявляли

влаштування світу. Коли вільновідпущений Цицероном раб запитав

у свого патрона,  що було б, якби всі рабовласники відпустили

своїх рабів, то великий Цицерон (слава і гордість

республіканського Риму!) сказав, що він не знає, що було б, бо він

не уявляє, хто, і як може прогодувати таку кількість людей без

рабовласників, які щодня вказують їм, що робити, примушують їх

працювати  та дають їм їжу й притулок.

«Велесова книга» лише підтверджує давно визрілу думку, що

рабства в Україні не було. Досліджуючи період Трипільської

культури, історики звертають увагу на відсутність рабства [3]:

«Тому Трипілля – Аратта характеризується  як

первіснокомуністична держава, на відміну від рабовласницького

Шумеру».  Це не означає, що наші пращури не знали, що таке

рабство. Вони його добре знали ще з тих часів, коли окремі роди

перебували в рабстві:

« Наші отці одні хомути носили

47і ніяк не звалися інакше, як язичники.

Коли вавілонське рабство терпіли,

то князем їхнім тут був Набсурсар,

який повелівав ними.» (ВК,6г).

Або:

«…не брали і рабів мали тяжити, то бо зло творили,

і та Русь упала, і вороги стали над нами володарями

і те  тривало сто… років і піднялися і часи рабства

минули…і стали руси вільними і живемо так  

бо руси піднялись і скинули готів тих..»(ВК,27).

Вивчаючи історію стародавнього світу, ми не задаємо собі

запитання, чому «залізні легіони римлян», які вимагали від своїх

імператорів  «хліба й видовищ!», завоювавши майже всю Західну

Європу і Північну Африку, так і не змогли підкорити основну

житницю Європи, спіткнувшись на Дунаї?  А тому, що в нас була

Воля! А вільний народ більш винахідливий і відчайдушний:

« І римляни, знаючи, які ми відважні,

коли боремося за життя, полишили нас.

Так і греки хотіли підкорити нас біля Хорсуна,

і билися ми проти рабства нашого.

І була та боротьба і битва велика тридцять літ;

і ті лишили нас у спокої.» (ВК,7б).

Отже отці наші були  вільні і свободолюбні. У візантійському

творі [4] «Стратегікон» написано  так :  «Племена склавинів і

антів…. звикли до свободи і в ніякий спосіб не дають себе ані

підкорити,  ані спонукати  до послуху, найбільше на своїй

власній землі вони хоробрі і витривалі».

« І се згадаємо, як Траян був дідами нашими розтрощений,

і легіони полону брали були до полів наших,

і так трудилися на нас десять літ

і одпущені були од нас.» (ВК,29).

Відпущені, бо такою була державна ідеологія, яка навіть

полонених ворогів не дозволяла собі тримати в неволі довічно:

«І се одречемось од злих діянь, наших

48І прилучимося до добра.

Се бо рабів відпустимо, обнімемося.

І скажемо, се зробивши, – се бо нас знаєте :

як розумом усвідомили, так і подбали, як уміємо.» (ВК,11а).

До речі, римський імператор  не дозволив колишнім легіонерам

повернутися до Риму. І не даремно. Бо вони б збудоражили всю

імперію, розповідаючи, що десь там, у світі існує країна, де немає

рабства, а полонених відпускають на волю! Він поселив їх

недалеко від кордону  Скіфії, в Дакії, яка з того часу одержала

нову назву Romania.

Демократичний  устрій в певній мірі підтверджує і офіційна

історія [5]: «Антське царство. Влада царів не була абсолютною.

Сучасники відзначали демократизм антів, які живуть у

народоправстві. Народні збори – віче – суттєво обмежували

царські прерогативи, ухвалюючи рішення, обов’язкові  й для

правителів. Основою суспільства була  сусідська община. Окремі

сімї засновували хутори на своїй ріллі, яка ставала приватною

власністю. Захоплених на війні полонених обертали на рабів

(самі анти у своїй землі рабами  бути не могли). Надлишковий

продукт перетворювався на гроші й зберігався у вигляді скарбів

(велика кількість їх дійшла до нашого часу)».

Наведені  в цьому розділі фрагменти з  «Велесової книги» є

надзвичайно важливими для історії демократії. Бо навіть наш

історик [6], добросовісно наводячи  цитату з Прокопія

Кесарійського:  «       

       

         », ніби

вибачаючись перед усім світом, який міг би подумати, що і в нас

була демократія,  та ще й раніше, ніж у греків, тут же додає свій

коментар: «Одначе в дійсності державна влада була мабуть у

руках племінних вождів – князів, які скликали народне віче

тільки у важних справах, як це було згодом, в часи Київської

Руси». Насправді ж було навпаки. Це в Київській Русі влада князів

потіснила віче. Півторатисячолітній період демократичного

правління закінчився разом  із вбивством  князя Діра, тобто перед

утворенням  Київської Русі.

Демократичні традиції періоду Трипільської культури та півтори

49тисячі років від Кия до Діра багато чого пояснюють в нашій історії.

Зокрема, пояснюють, чому в стародавні часи у нас не було пірамід

чи Вавілонської вежі. Бо ми були цивілізованіші. В нас не було

дармової праці рабів і не було в той час тиранів-царів, які б всю

потугу народу направили б на задоволення  особистих амбіцій. Ні

один князь, якого віче вибрало на один рік, не поставив би  за мету

збудувати собі пам’ятник-гробницю, як це робили в Єгипті.  А вічу

такі споруди ні до чого. Та і для грабіжницьких походів віче було

обмежувальним інструментом. Наші отці залишили нам у спадок

звичаї, обряди, пісні  та щире прагнення до незалежності, волі,

справедливості. Є і величні  оборонні споруди – земляні вали. А ще

– високі могили. Могили, які грабуються уже багато століть, а й ще

є!    

Автор вбачає не випадковим, що на тій же землі, значно

пізніше, козаки обирали владу теж на один рік, але вже три окремі

гілки влади – гетьмана, суддю та генерального писаря.  І коли в

1990 році в нас відзначали п’ятсотліття Запорізької Січі, то потрібно

пам’ятати, що  основи демократичного ладу козацької республіки і

Гетьманщини, які  ґрунтувалися на звичаєвому праві, були

закладені і відпрацьовані ще в Золотий вік півторатисячолітньої

Волі. Луг вже тоді був відомий:

«А хозари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель,

остерігаючись  руськолані біля Києва і в Лузі,

утвердилися на Дону після готів.» (ВК,4а).

В часи, коли греки насідали на наше узбережжя і витіснили з

Криму, на півдні України, в Лузі збиралася вольниця: хоробрі і

відважні, щоб самотужки протистояти експансії греків, щоб

помірятися силою та відвагою. Там і закладалися основи лицарства

та звичаєвого права:

« Отож збираймо дружину до стягів наших.

І скажемо так: не маємо ні їжі, ні житва,

будемо все на полі брати.

Що  візьмемо від греків, те й будемо їсти;

а не візьмемо – не будемо їсти….

І кіннота, степами скачучи,

нехай порох підіймає воєнь за нами,

50і ворогам дамо дихати ним…

І прийшов до нас народ, хоч і не було в нас бояр.

Але хай приходять до нас.» (ВК, 7г).

Навала татаро-монгольської Орди спустошила край. Але

збережений в пам’яті народу  досвід і самоорганізація боротьби з

греками   були використані, як тільки набіги кримських татар стали

постійним явищем. Маючи той досвід і звичаї, розтерзана,

бездержавна Україна породила  такий феномен – козацьку

республіку [7].

1. Білоусько О.А. Україна давня: Євразійський цивілізаційний контекст.

Карти, таблиці, ілюстрації: Посібник для вчителя. – Київ: Ґенеза, 2002. –

272 с. (див. с. 224)

2.  Каганець І. Третій гетьманат: політичний аспект. – Київ: МАУП, 2006

– 32 с. (див. с. 15-16)

3. Білоусько О.А Там само. – (див. с. 98)

4.  Цит. за: Ісаїв П. Історія України. – Нью Йорк: Видавництво шкільної

ради, 1990. – 256 с. (див. с. 25 )

5.  Білоусько О.А Там само. – (див. с.226) 

6.  Ісаїв П. Там само.   – (див. с. 24-25)

7. Шпоть О.С. Перша буржуазна революція на Україні. Спадщина.

Альманах українознавства. Самвидав 1988-2000 років, вип.1-4.– К.: ПП

Коронатор, 2005. (див. вип.1, с. 32-39)