6.5. Концептуальні засади Кодексу взаємовідносин країн в умовах глобалізації

Вплив глобалізації на функціонування національних систем

державного управління закономірно приводить до високого рівня взає-

мозалежності. Виходячи із цього принципово важливо здійснити

аналіз основних ціннісних систем, якими керуються держави при

виборі своєї стратегії розвитку, форми ставлення їх до інших дер-

жав, що, у свою чергу, дасть змогу розробити основні концептуальні

засади Кодексу взаємовідносин суспільств в умовах впливу глобалі-

зації. Це є актуальним сьогодні з огляду на те, що міждержавні відно-

сини в умовах глобалізації переважною мірою мають утилітарний

характер,  оскільки вона приводить до перерозподілу інтелектуаль-

ного ресурсу між заможними та потужними суспільствами, з одного

боку,  та аутсайдерами та зубожілими -  з другого. Сьогодні країни

мають виробити спільні нормативи,  аби не лише використовувати

один одного заради реалізації власних інтересів, а працювати на за-

безпечення певного стабілізаційного балансу в розвитку глобально-

го світу шляхом створення такої інтеграційної політики держави, яка

була б спрямована на реалізацію інтересів своїх геостратегічних парт-

нерів.  Необхідність розробки кодексу взаємовідносин пов’язується

також із необхідністю створення конкретної ціннісно-нормативної

системи,  яка дасть змогу визначити,  якими інтересами керуються

держави по відношенню один до одного в умовах глобалізації. Прин-

ципова різниця в таких ціннісних інтересах закономірно приводить

до загострення стосунків між ними, а також активізації суперечнос-

тей між державами, які мають різноякісний, а подекуди і наближено

тотожний рівень розвитку. Від певної ціннісної системи розвитку в

умовах глобалізації, якій країна надає перевагу, залежить у цілому574 575

можливість включення її у глобальний простір, а також і швидкість

модернізаційного розвитку. Період модернізаційного розвитку,  що

проходять розвинені суспільства,  перехідне суспільство проходить

удвічі довше з відповідними труднощами.

На думку вітчизняного дослідника Г.Григоряна, матерія сучасно-

го “монолітного” глобалізованого світу складається з понад 210 держав

з населенням більше шести мільярдів людей з різним рівнем розвит-

ку, що фактично складає цілі історичні епохи. Виходячи з цього авто-

ром запропоновано класифікацію держав,  яка розкриває певною

мірою ціннісні імперативи, за якими вони налагоджують свої міжна-

родні відносини з іншими державами, а також розвиваються та функ-

ціонують в умовах глобалізації. Вчений виокремлює три групи країн,

а відповідно до цього намагається визначити критерії, якими керу-

ються ці держави в умовах глобалізації, до них він відносить: 1) краї-

ни з постіндустріальною економікою, які виступають у ролі  “цент-

ру” світової економіки і представляють так званий “золотий мільярд”;

2) країни з населенням 4 млрд формують  “периферію“ глобалізова-

ної економіки  (взаємовідносини налагоджуються між країнами з

індустріальною економікою та тими країнами, які лише стали на шлях

індустріального розвитку; 3) країни, населення яких сягає майже 1 млрд

людей, але які мають достатньо низький рівень розвитку економіки,

через що їм не вдалося вписатись у міжнародну систему розподілу

праці [81].

У результаті цього виникають нові інтегративні структури, які

регламентуються стандартизованими вимогами з боку тієї чи іншої

національної держави. Аби глобалізація не мала авторитарно-насиль-

ницького характеру,  національні держави мають самостійно відна-

ходити “спільні точки дотику”, виробивши оптимальну формулу на-

лагодження міжцивілізаційного діалогу,  побудовану на принципах

діалогічності, співробітництва та рівноправного партнерства. В кон-

тексті такого підходу доцільно розробити Кодекс взаємовідносин

країн в умовах глобалізації, чітко класифікувавши стандарті вимоги,

якими керуються держави у ставленні один до одного в умовах реалі-

зації спільної інтеграційної політики. Такі взаємовідносини між дер-

жавами можуть бути ліберального характеру,  тоді коли державам

вдається зберегти максимальною мірою свій суверенітет і відповідну

свободу на самостійне прийняття державно-управлінських рішень,

та авторитарний характер, коли в межах відповідного інтегративно-

го об’єднання держави реалізують свої споживацькі інтереси. Пози-

ція держав, які дотримуються реалізації споживацького інтересу, най-

більшою мірою відповідає умовам глобалізації, адже тут національні

держави намагаються використати шанс, наданий історичними умо-

вами, щоб забезпечити реалізацію власних інтересів. При цьому кожне

суспільство чи навіть регіональне об’єднання постають перед вибо-

ром, від якого фактично в умовах глобалізації неможливо ухилитись,

адже тут принципово важливо “виробити нову мову, нове мислення,

адекватні природі та структурі загроз” [175].

Найбільша необхідність такого кодексу взаємовідносин між дер-

жавами передусім пов’язується з розробкою європейської конституції,

що здебільшого увиразнило суттєві суперечності між державами євро-

пейського простору. Наявність такого кодексу дасть змогу зберегти

національну ідентичність держав у межах глобального простору.  В

умовах глобалізації доцільно передусім ставити питання про пропор-

ційне співвідношення інтересів між державами, тобто наскільки еко-

номічні чи політичні інтереси держав є корелятивними. Що стосується

економічних інтересів,  то вони закономірно відстоюються окремими

лобістськими групами, які блокують конфлікт між державами.

У сучасних умовах суспільного розвитку сформувалось три

альтернативні моделі глобалізації: глобалізація по-європейськи, гло-

балізація по-американськи,  глобалізація по-ісламськи.  Результатом

цього стала чітко сформована система глобалізаційного поділу дер-

жав, які розвиваються за європейськими, американськими та ісламсь-

кими векторами глобалізаційного розвитку. В результаті цього, аби

сучасний світ досягнув відповідного балансу, синхронності та гомо-

генності, доцільно визначити основні норми, якими керуються дер-

жави в умовах глобалізаційного розвитку одна щодо одної. Саме це

дасть змогу побудувати відповідну індикативну систему (мережу), яка

визначить рівень розвитку держави, на якому вона перебуває, її потен-

ціал життєдіяльності в умовах глобалізації, а також імовірні ризики, з

якими вона з необхідністю може стикнутись. Тобто передусім нас цікав-

лять так звані “норми глобалізування”, до яких вдаються держави для

досягнення максимального впливу на світовий розвиток.

Зовні глобалізаційна політика Китаю майже не містить подвій-

них стандартів та відповідної агресії до інших держав. Проте реаль-

но Китай намагається зайняти свою нішу у світових економічних та

політичних процесах шляхом просування китайських дешевих то-

варів, монополізувавши “глобальний ринок збуту” товарів. За таким

принципом розвивається сьогодні і Японія.

У такий самий спосіб намагаються включитись у процеси гло-

балізації і країни ісламського світу, які мають власну розвинену тех-

нократичну базу виробництва т а конкурентності товарів.  Завдяки

цьому вони вдаються до створення певних екстремістських угрупо-

вань, які мають здійснювати озброєний диктат, аби реалізувати свою

модель глобалізації.  Ісламський світ вдається до захоплення тери-576 577

торій сусідніх держав шляхом розміщення там своєї робочої сили.

Також глобалізація по-ісламськи характеризується яскраво вираже-

ними формами прямої агресії, веденням партизанських війн. Досить

часто глобалізація по-ісламськи підтримується західним світом, тим

більше, що він використовує її для проведення відповідних револю-

ційних дій. У межах ісламського світу доцільно виокремлювати дер-

жави об’єднаного та необ’єднаного ісламу. Здебільшого перевагами

глобалізації користуються лише країни об’єднаного ісламу,  тоді як

інші лише намагаються поспіти за процесами глобалізації і жодних

переваг від неї вони не отримують. Водночас об’єднані країни, хоча

і мають власний енергетичний та нафтовий потенціал, все одно ли-

шаються об’єктами глобалізаційного розвитку, користуючись досяг-

неннями інших країн світу.

Так звана  “недооб’єднана Європа”  керується зовсім іншими

інтересами, намагаючись тим самим глобалізувати весь світ виходя-

чи із своїх критеріїв розвитку,  здійснюючи своєрідний диктат цін-

ностей, який із часом перероджується в дипломатичний тиск. Все більше

такожєвропейською політикою невдоволена Росія, дорікаючи їй “подвій-

ними стандартами”. Отже, в умовах глобалізації національні держа-

ви замість того, щоб використовувати її переваги на користь власно-

го розвитку, вдаються до диктату,  дезінтегруючи та послаблюючи

окремі держави шляхом міжнаціональних т а міждержавних кон-

фліктів, війн, розпалюванням транснаціональної агресії.

Проаналізувавши три моделі глобалізації, доцільно визначи-

ти особливості т а критерії українського типу глобалізації. В резуль-

таті цього постає завдання з’ясувати,  якою мірою вписується цей

тип глобалізації в загальносвітовий простір взаємозалежності.  В

Україні є власні природні ресурси, потенціал випуску конкурентної

продукції навіть у сфері високих технологій. Це свідчить про те,

що Україна не застосовує жодної з форм агресії, аби глобалізувати

сучасний світ. Відповідно до цього доцільно проаналізувати особли-

вості глобалізації по-українськи. Слід ідентифікувати два основних

напрями глобального впливу України: східний  (Росія) т а західний.

Східний переважною мірою пов’язується із реалізацією економіч-

них інтересів, тоді коли західний вплив стосується політичних інте-

ресів держави. Переважною мірою Україна сьогодні не прагне до

того, щоб “спеціально займатись глобалізацією”, а тому в неї немає

жодних можливостей,  аби перетворитись на регіональний цивілі-

заційний центр розвитку.

Важливим п итанням при розробці відповідного Кодексу

взаємовідносин країн в умовах глобалізації є пошук нових мораль-

них норм та стандартів, які складають основу нинішньої глобальної

цивілізації. Такі норми та стандарти задають систему координат для

“поведінки”  та взаємовідносин держав в умовах глобалізації. Така

система координат, у свою чергу, регламентується ментальною струк-

турою держави (які О.Апель назвав культурою комунікативної раціо-

нальності), включається у контекст культури та комунікативної раці-

ональності.  Розвиток та функціонування держав в умовах глобалі-

зації стають синхронними, а тому стосуються людства в цілому. Про-

те певні відмінності між державами все одно залишаються, здебіль-

шого вони пов’язуються з тим цивілізаційним вибором, який робить

та чи інша держава. Такий вибір не повинен перешкоджати націо-

нально-культурній та етичній ідентичності держави, не має приво-

дити до поглиблення відмінностей, що може слугувати основою ви-

никнення цивілізаційного розколу. Вихід із такої ситуації, в якій опи-

нився сучасний світ, А.А.Гусейнов вбачає в конкуруючих сценаріях

розвитку: “один зорієнтований на домінування цінностей однієї зах-

ідноєвропейської культури, інший пропонує рівноправний діалог усіх

культур; третій зорієнтований на творчий синтез та злиття культур у

майбутньому, в результаті чого має народитись щось одне, зовсім нове”

[85]. Виходячи із позиції дослідника, кожна держава в умовах глоба-

лізації постає перед здійсненням цивілізаційного вибору, якій системі

цінностей надати переваги і чи існує якийсь критерій, що може слу-

гувати своєрідним індикатором взаємовідносин та розвитку держав.

Окремі суспільства замість того, щоб виробити чітке концеп-

туальне уявлення про глобалізацію, а також і відповідне ставлення

до неї,  перекладають відповідальність за певні труднощі, які вона

створює у сучасному світі, на інші держави. Це є достатньо зручним

способом уникнення глобалізації, проте менше проблем від її об’єк-

тивного впливу в суспільства все одно не стає. Так, у цілому кожне

суспільство постає перед необхідністю вирішення проблем, залежно

від того,  результативно чи нерезультативно вони будуть вирішені,

формується ставлення до такого суспільства з боку інших суспільств

і виробляються ціннісні критерії їх взаємодії. До необхідності вирі-

шення проблем доцільно віднести такі:

n контроль національних демократичних інститутів;

n проблеми соціальної безпеки;

n  стабілізація фінансової системи;

n перспектива створення нових центрів влади;

n формування правил ринкової гри на глобальному рівні;

n спрямованість на руйнацію традиційних устоїв суспільного

розвитку.

Слід відзначити, якщо ціннісні системи розвитку та функціону-

вання між державами є різними, то між ним неминуче загострюється578 579

боротьба. Більше того, така боротьба може мати не лише зовнішній

характер  (між державам), але і внутрішній  (між державою та її кор-

пораціями, між державою та суспільством, яке не підтримує її інтег-

раційні прагнення). Саме тому в умовах глобалізації, якщо не існує

чіткого Кодексу взаємодії між державами, виникають достатньо агре-

сивні форми геостратегічної конкуренції. Більшість держав за таких

умов не бажають налагоджувати свої міжнародні контакти, розши-

рювати міжнародні ринки для впровадження новаційних технологій

чужих держав.

Важливу роль у формуванні так званих “високонцентрованих

міжнародних форм взаємодії” відіграють глобальні засоби масової

інформації, які здійснюють відповідне ідеолого-пропагандистське

забезпечення налагодження взаємодії між державами в умова глоба-

лізації. Завдяки цьому глобалізація набуває найбільшого інституцій-

ного оформлення з відповідними мотиваційними критеріями. Це, у

свою чергу, стало одним із могутніх поштовхів у налагодженні взаємо-

дії між національними державами та центрами прийняття глобальних

рішень, під якими ми розуміємо відповідні транснаціональні структу-

ри (ЄС, НАТО, великі сімка, вісімка, дев’ятка). Це, у свою чергу, вка-

зує на необхідність порушити питання про розробку Кодексу взаємо-

відносин не лише між державами, але й між державами та транснаціо-

нальними (глобальними) структурами. Єдність між державами в пер-

шу чергу визначається єдністю при захисті національних інтересів.

Якщо певна глобальна стратегія, що ініціюється з боку окремої держа-

ви, перешкоджає реалізації її національних інтересів, то втрачається

сенс налагодження взаємодії між державами. Передусім тут ідеться

про можливість налагодження взаємодії між державами, які мають

спільні економічні, політичні та культурні тенденції розвитку, а відпо-

відно до цього і майже ідентичні стратегії розвитку.

Для більшості перехідних суспільств глобального світу особ-

ливої актуальності сьогодні набуває розробка та реалізація “колекти-

вістських систем цінностей”, яка включає  “зростання норм накопи-

чення як умову оптимізації ефективної політики, орієнтація на мо-

дернізацію т а розвиток національно-господарського комплексу за

допомогою інших держав” [371]. Завдяки цьому, на думку Ф.Фукуя-

ми, має відбутись зміна соціально-економічних та політичних орієн-

тирів розвитку сучасного світу, проте колективістські цінності як за-

гальнонаціональні цілі розвитку при цьому взагалі відійдуть на задній

план.  Переважно це пов’язується лише із збіжністю інтересів між

державами, що може стати основою налагодження їх взаємодії,  в

противному разі колективістські інтереси - це загальні інтереси, які

розробляються державами спільно, проте рівень їх розуміння та ме-

ханізми реалізації можуть бути принципово різними, а це не може

вже слугувати нормативно-інституційною основою налагодження

взаємодії між державами. Саме тому сьогодні у світі пріоритет на-

дається індивідуалізму та конс’юмеризму. Збіг цих тенденцій може

гарантувати можливість налагодження довготривалих відносин між

державами, адже чим більше індивідуалізованих тенденцій збігається,

тим ефективнішим може стати налагодження взаємодії між держава-

ми. Передусім це свідчить про політичний, економічний та культур-

ний взаємообмін між державами в межах глобального простору, що

тим самим спрощує реалізацію їх інтеграційної політики, а головне

можливість самостійно розвиватись,  запозичаючи все найкраще в

інших держав. Це,  зокрема,  засвідчує принципово інший характер

глобалізації та перспективність взаємодії між державами. Підтвер-

дженням цього є позиція В.Хеттона та А.Гідденса, яка доводить, що

“глобалізація приводить не до уніфікації різних країн, не до їх об’єд-

нання в єдиний ринок, а, навпаки, до різнонаправленості розвитку, до

посилення відмінностей між державами, кожна із яких по-своєму реа-

гує на виклики глобалізації, до глибоких трансформацій конфліктності

та непередбачуваності світової системи господарювання” [450, с. 20].

У контексті аналізу базових положень, які мають скласти ос-

нову Кодексу взаємодії держав в умовах глобалізації, доцільно звер-

нути увагу на імперативи розвитку, якими керуються ці держави саме

в умовах глобалізації.  Так,  зокрема,  на переконання європейських

експертів, у суспільств, які володіють обмеженими ресурсами розвит-

ку, найбільш увиразнена потреба в розширенні зовнішніх зв’язків із

іншими державами, і, як правило, такі зв’язки тривають значно дов-

ше, на відміну від тих, які характеризуються сталим рівнем розвитку

[438]. При цьому слід також відзначити, що перехідні малі суспіль-

ства в умовах глобалізації,  які характеризуються різноманітними

моделями розвитку, водночас мають “високорозвинені державно-по-

літичні механізм перерозподілу доходів від експорту серед широких

прошарків населення”, які і визначають рівень геополітичної при-

вабливості держави у світу [61]. Виходячи з цього, наскільки ефек-

тивною є внутрішня політика держави, а саме наскільки вона реаль-

но спрямована на обслуговування інтересів своїх громадян, наскільки

ж держава є конкурентною у світі. Саме на таких положенням ба-

зується політична т а геополітична стратегія розвитку Швеці,  Гол-

ландії, Австрії та ін. Головна увага в цих державах приділяється роз-

робці державних інститутів, які б функціонували для населення,  а

вже на основі цього має розроблятись геостратегія держави, яка опо-

середковано стосується інтересів кожного громадянина в суспільстві.

В цілому така політика є досить ефективною, оскільки вона має ути-580 581

літарний характер і спрямована передусім на реалізацію інтересів гро-

мадян. Досить часто такий утилітарний підхід приводить до того, що

окремі держави світу намагаються вирішувати свої внутрішні пробле-

ми за рахунок зовнішніх структур та зовнішніх джерел фінансування.

В умовах глобалізації формуються нові глобальні види та типи

взаємодії держав у різних сферах, зокрема в економіці, культурі, на-

уці. Це, у свою чергу,  обумовлює потребу відповідних організацій-

них структур,  до прикладу, Міжнародна фундація з економічного

розвитку, Міжнародний постійно діючий форум з культури, Міжна-

родна агенція наукового розвитку,  які б забезпечували відповідні

форми взаємодії між державами в окремих суспільних сферах. Ство-

рення таких організаційних структур покликане забезпечити розв’я-

зання глобальних проблем розвитку світу на основі налагодження

взаємодії між державами. Завдяки саме цьому держава вбудовується

у нову систему глобальних зв’язків та структуру взаємодій - “міждер-

жавна інтеграція”.

Відповідно до цього регламентаційним механізмом забезпечен-

ня функціонування такої “міждержавної інтеграції” може слугувати

лише Кодекс взаємодії між державами. Зокрема, тут постає питання,

яким чином налагоджуються відповідні форми взаємодії між держава-

ми в окремих суспільних сферах, а головне, які міждержавні інтере-

си найбільшою мірою збігаються. На нашу думку, кожна держава в

умовах глобалізації зацікавлена в реалізації своїх інноваційно-техно-

логічних інтересів, а саме тому ставиться до глобалізації як до засо-

бу забезпечення свого інноваційно-технологічного розвитку.  Вихо-

дячи з цього з метою реалізації інноваційно-технологічних інтересів:

n держави змушені вступати в певні структурні відносини між

собою;

n держави, що прагнуть включитись у глобальну інноваційно-

технологічну сферу, мають дотримуватись певних критеріїв

розвитку, яких від них вимагають інші держави;

n держави зобов’язані ділитись ресурсами своєї енергосистеми,

природним потенціалом  (сировина) з іншими державами для

забезпечення інноваційно-технологічного розвитку в цілому;

n держави мають запропонувати стратегію своєї самозаміни, якщо

вони відчувають, що втрачають можливість ефективно реалізу-

вати ті чи інші функції інноваційно-технологічного розвитку.

Наведені позиції засвідчують окремі тенденції налагодження

взаємодії між державами в контексті реалізації своїх інноваційно-

технологічних інтересів. Проте механізми реалізації таких інтересів

між державами принципово відрізняються, оскільки кожна з них має

власний потенціал інноваційного розвитку, власну нормативно-пра-

вову систему,  власний геостратегічний вектор розвитку,  а також і

власні інтереси в реалізації такого вектора. Тому тут взаємодія між

державами не завжди має нормативний характер.

Отже, кожна держава онтологічно зорієнтована на нееквіва-

лентний обмін з іншими державами, це тим самим доводить, що ос-

новою будь-якої форми взаємодії між державами є досягнення доб-

робуту,  проте не всезагального,  а лише державного. Саме тому до-

цільно поставити питання про взаємовигідність як основу налагод-

ження взаємодії між державами. Основу взаємовигідності у стосун-

ках між державами має становити реалізація принципу глобальної

справедливості відповідно до чого: 1) кожна держава у відносинах з

іншою не повинна сподіватись якбільше отримати при найменших

затратах та 2)  норма реалізації інтересів між державами має бути

однаковою. Саме такі форми взаємодії між державами породжують

певні геополітичні суперечності, оскільки вони не гарантують дер-

жавам принцип рівності. Це, у свою чергу, ставить питання про не-

обхідність вироблення конкретних нормативів у забезпеченні спра-

ведливості у міждержавних відносинах.

Вироблення таких нормативів передусім має базуватись на діа-

лозі різних ціннісних систем, які представляють окремі держави. Ці

ціннісні системи,  на думку Дж.Мура,  “мають бути рівнозначними

перед певною абсолютною моральною інстанцією...якщо кожна дер-

жава зможе ототожнити себе з такою інстанцією, тоді співтовариство

абсолютів (держав) неминуче вступить у діалогічну взаємодію” [226,

с. 135]. Тут постає питання про співвідношення абсолютних та віднос-

них цінностей, якими керуються держави в процесі налагодження

взаємодії виходячи із критеріїв глобалізації. Передусім йдеться про

можливість реалізації абсолютної моралі у стосунках між держава-

ми, а отже і про можливість створення абсолютного кодексу, дотри-

муватись якого мають держави як суб’єкти глобального простору. В

основу такого Кодексу мають бути покладені загальні правила гео-

політичної поведінки держав, які відповідають принципам абсолют-

ної моралі і є базовими компонентами налагодження міжнародних

відносин. Основу реалізації таких принципів можуть скласти п’ять

основних установок,  виписаних М.Нуссбаумом,  серед них: 1)  гло-

бальна належність до своє культури; 2) повага до життя інших (про-

тистояння насиллю); 3) солідарність та справедливість в глобальній

соціально-економічній сфері; 4) терплячість та правдивість у став-

ленні до опонента; 5)  рівність прав,  партнерство та співдружність

між державами [463, с. 56-57]. Ці основні установки в умовах глоба-

лізації спрямовані на подолання вузьких геополітичних контекстів і582 583

реалізацію абсолютних цінностей (інтересів, властивих усім без ви-

нятку людям на землі). Таким чином, Кодекс взаємодії держав має

базуватись на позиції спільної реалізації абсолютних цінностей дер-

жавами в умовах глобалізації, а головне виступати засобом ефектив-

ності глобальної інтеграції саме перехідних суспільств.

Виходячи з цього доцільно ідентифікувати інтеграційні моти-

ви, якими керуються держави в процесі налагодження міждержавної

взаємодії, відповідно до яких можна встановити норми, що визнача-

ють тип функціонування такої взаємодії. Переважною мірою основ-

ними інтеграційними мотивами є прагматизм (утилітаризм), спрямо-

ваний на реалізацію державою власних інтересів, та конструктивізм

(здатність держави вписатись у сучасний глобалізаційний простір, а

тому держава змушена йти на певні поступки іншим).

Важливим питанням у контексті аналізу концептуальних за-

сад кодексу взаємодії держав є питання реалізації глобальної моралі

як своєрідної форми геополітичного контролю за дотриманням пев-

них стандартів поведінки держав з точки зору реалізації ними абсо-

лютних цінностей. До них,  з нашої точки зору,  доцільно віднести

цінності,  які є загальнозначимими  (економічний розвиток,   ст а-

більність, безпека), морально вмотивованими (моральний обов’язок,

самозобов’язання, заперечувальні дії). Відповідно до цього держави

мають здійснювати свою зовнішню політику так, аби це не перешкод-

жало реалізації таких абсолютних цінностей. Переважно ці цінності

мають виступати своєрідними нормативами, а відповідно до цього

мати універсалізований (прийнятний для всіх держав) характер. Проте

тут постає питання,  а чи існують взагалі абсолютні цінності, і чи

можуть ці цінності бути абсолютними для всіх держав глобального

простору,  а головне, ким вони  (якою саме державою чи регіональ-

ною структурою)  можуть бути проголошені чи навіть пред’явлені.

Це, у свою чергу, свідчить про те, що держави, з одного боку, можуть

декларувати систему абсолютних цінностей взаємодії держав в умо-

вах глобалізації, а з другого - стратегічно діяти у протилежному на-

прямі. Відповідно до цього держави в умовах глобалізації у контексті

реалізації своєї утилітарної внутрішньої чи стратегічної зовнішньої

політики зовсім не є виразниками абсолютних цінностей. Це, зокре-

ма, пояснюється тим, що “в сучасному світі ті чи інші люди та групи

свої приватні позиції, цілі та інтереси видають за єдино правильні,

єдино досконалі та незаперечні, ... в результаті цього одні держави та

народи лишають за собою право вершити суд над іншими, де мате-

ріальні блага підмінили духовні цінності, гроші стали кумиром, яко-

му приносяться великі жертви” [57, с. 229]. В результаті цього неми-

нучим є конфлікт, який є формою  “боротьби за визнання”, з якої її

учасники врешті-решт вийдуть відносно рівними партнерами, які ма-

ють взаємне розуміння та повагу” [48, с. 240].

Отже,  глобальна мораль являє собою ідеальну формулу роз-

витку сучасного світу,  відповідно до якої: 1)  державою самостійно

задається модель поведінки в умовах глобалізації; 2) норматив взаємодії

держав набуває дієвості лише через чіткі стандарти заборони, які ви-

значаються кожною конкретною державою, що включається в глобаль-

ний простір; 3) трансформація ціннісних нормативів розвитку окре-

мої держави в умовах глобалізації на користь реалізації інтересів іншої.

На сьогодні у світі сформована потужна система міжнародно-

го права, яка об’єднує більшість країна світу і в основу якої покла-

дені принципи глобальної моралі. Вони насамперед зорієнтовані на

дотримання прав людини як найвищої цінності  (антропоцентризм).

Підтвердженням цього є перший офіційний документ - “Всезагальна

декларація прав людини” (1948), який, на думку Ф.Даллмара, є “ре-

альним підтвердженням прийняття глобальної або космополітичної

етики, яка стане опорою та підтримкою для існуючого міжнародного

права” [89].  У 1993  р. в Чикаго  “Парламентом релігій світу”  було

прийнято “Декларацію про глобальну етику”. Текст такої Декларації

було складено німецьким ученим Г.Кюнгом, який виходив із необхід-

ності розробки чіткої системи ціннісних критеріїв, з яких виходять ті

чи інші держави при включенні їх у глобальний простір. Основним

засобом такого включення до глобального простору є налагодження

міждержавного діалогу шляхом вироблення універсальних, придат-

них для кожної держави етичних принципів [177]. У цьому плані саме

Г.Кюнгу вдалося запропонувати нормативні параметри налагоджен-

ня взаємодії держав в умовах глобалізації. Такий основний параметр

дослідник бачить саме в релігії, зокрема він відзначає, що “наше ви-

живання практично є неможливим без всесвітньої етики... мир у всьо-

му світі неможливий без миру між релігіями,  а мир між релігіями

неможливий без діалогу між ними” [177,  с. 321]. Отже,  дослідник

виходить із того, що передумовою досягнення міжнародного миру та

гармонії є так званий міжрелігійний екуменізм, який, у свою чергу,

має протистояти негативним викликам модернізації,  руйнації тра-

дицій, втраті сенсу життя людства в умовах глобальної взаємозалеж-

ності світу.  Саме міжрелігійний екуменізм має бути покладений в

основу стратегії морального відродження людства. За словами вче-

ного, в результаті цього у глобальному світі відбудеться своєрідне

“моральне переозброєння”, яке буде спрямоване на дотримання гло-

бально значимих та глобально прийнятних нормативних стандартів

розвитку. Відповідно до цього,  з позицій Г.Кюнга,  “єдиний світ,  в

якому ми живемо, має шанс вижити лише в тому випадку, якщо у584 585

ньому не лишиться місця для різних, взаємно суперечливих і навіть

антагоністичних етик, відтак цей єдиний глобальний світ має потре-

бу лише в єдиній базовій етиці” [177]. Така базова етика, на думку

вченого,  не  “претендує на регулювання людської поведінки в усіх

деталях, вона повинна виходити з певного  “мінімального базового

консенсусу” між людьми у всьому світі з питань цінностей та норм”

[177]. Це тим самим вказує на те, що основним базовим нормативом

взаємодії держав в умовах глобалізації є реалізація системи ціннос-

тей, яка рівною мірою поділяється всіма державами як суб’єктами

глобального простору. Така система цінностей і складає основу гло-

бальної моралі, яка має слугувати таким геостратегічним орієнти-

ром, який не дозволить перетворити людство на засіб реалізації гло-

бальних інтересів, лишаючи за ним можливість виступати у ролі абсо-

лютної, кінцевої мети. Саме така мета має бути покладена в основу

глобальної моралі як необхідного складового елементу налагоджен-

ня паритетної взаємодії між державами, що відповідає практиці су-

часної міжнародної політики.

Таким чином, кодекс взаємодії держав в умовах глобалізації

може стати дієвим інструментом у відносинах між державами, якщо

він накладатиме обмеження на їх дії, а також, якщо ці дії суперечать

основним цінностям, яких дотримуються держави в умовах глобалі-

зації. Такий кодекс має чітко визначати, яких дій мають уникати дер-

жави, аби включатись у форми взаємодії з іншими, що реально має

робити держава і якою в ідеалі має бути її геополітична стратегія

розвитку, щоб взаємодія мала позитивний, а не руйнівний характер

для держави.