5.6. Глобальна політична реструктуризація як умова реалізації глобальної інтеграції

У результаті впливу різних інтеграційних форм суспільного

розвитку сучасний світ зазнає якісних змін, які приводять до транс-

формації його політичної системи, що стає причиною його глобаль-

ної політичної реструктуризації. Якщо пріоритетним принципом функ-

ціонування системи міжнародних відносин протягом майже всього

ХХ ст. була біполярна (складається із двох наддержав, відносини між

якими стають визначальними для системи міжнародних відносин у

цілому), та однополярна (наявність однієї наддержави, багатьох слаб-

ких та відсутність впливових великих держав)  структури світу,  то

сьогодні все більшою мірою обговорюється можливість створення

багатополярної  (багатоплюсної) структури світу.

Багатополярна структура світу  “складається із кількох вели-

ких, приблизно рівних за силою держав, які співпрацюють і конку-

рують одна з одною, утворюючи різні альянси”. Це принципово важ-

ливо, на думку Дж.Форрестера, оскільки “кожна держава прагне до

домінування у коаліції союзних держав і змагається з іншою наддер-

жавою за вплив серед союзних країн” [451]. Отже, тенденції багато-

полярності, які характеризують об’єднання великих держав з метою

вирішення важливих міжнародних питань,  є вкрай необхідними,

оскільки покликані зберегти, а то і привнести певну стабільність у

налагодження системи міжнародних відносин, створюючи тим самим

“багатоцентричність”  у розвитку сучасного світу.  Здебільшого сьо-

годні йдеться про одно-багатополюсну систему,  яка характеризує

світову політику, де пріоритет надається одній наддержаві та кільком

великим державам.  На думку A.Буарі,  “врегулювання ключових

міжнародних питань вимагає дій від єдиної наддержави, але завжди

в поєднанні з іншими великими державами; єдина наддержава при

цьому може накласти вето на спроби вирішити ключові питання об’єд-

наними зусиллями інших держав” [448].

Зміст сучасної глобальної геополітичної реструктуризації світу

зводиться до такого переформатування системи міжнародних відно-

син, у межах якої відбувається перехід у формі кола від однополяр-

ної до багатополярної, яка в кінцевому результаті знову приводить470 471

до біполярної структури геополітичного світу. Важливою ознакою

сучасного варіанта геополітичної реструктуризації є відсутність інди-

каторів тривалості функціонування кожної з таких геополітичних

структур світу. У цьому плані надзвичайно складно визначити, від

чого саме в умовах глобальної інтеграції світу залежатимуть причи-

ни, фактори та механізми геополітичної реструктуризації.

Здебільшого глобальна політична реструктуризація світу пе-

редбачає формування нової структури міжнародних відносин,  яка

визначається об’єктивними умовами (глобальна інтеграція) і жодною

мірою не залежить від геополітичної волі чи позиції окремої держа-

ви чи навіть кількох держав. Навіть сьогодні, якщо і визнати геополі-

тичне лідерство окремих держав чи транснаціональних структур у

світі (ЄС, Америка, Китай), то жодною мірою пояснити це виходячи

із тенденцій розвитку окремої держави практично неможливо, оскіль-

ки це є результатом поєднання сукупності загальнопланетарних тен-

денцій розвитку. Кожна держава світу має свою ментальну специфі-

ку, свої геополітичні закономірності розвитку, які вплітаються у гло-

бальну систему світоустрою і визначають її роль у межах глобально-

го простору та особливості його функціонування в цілому. Саме тому

в межах даного дослідження на особливу увагу заслуговує питання

чіткого визначення статусу держави в межах глобального простору, а

саме чи займає вона позицію лідера, чи все ж таки світового гегемо-

на. На думку Т.Босвела, “лідер - це статус економічного домінування,

тоді коли гегемоном є держава, яка займає позицію воєнно-політич-

ного домінування” [125, с. 3]. Отже, це свідчить про те, що лідерство

визначається економічним потенціалом держави, її здатністю до на-

лагодження ефективних економічних стосунків з іншими на пари-

тетних засадах, а тому принципово важливо, аби ці інтереси збігали-

ся з інтересам інших. Лідерство держави, виходячи із цього, являє

собою форму співкоординованої діяльност і держав з реалізації

спільних інтересів. Такими спільними інтересами для держав є “фор-

мування відкритих торгівельних систем, чітко визначені права влас-

ності, одиниці виміру загальних стандартів, включаючи міжнародні

гроші, послідовна макроекономічна політика, адекватні та чітко ско-

ординовані дії в умовах економічних криз,  стабільність обмінних

курсів, а також ліберальний міжнародний порядок” [450, с. 40]. Про-

те тут відразу ж постає питання про те, хто визначає такі інтереси

(яка саме держава чи навіть ТНК) і наскільки ці інтереси поділяються

всіма державами незалежно від рівня їх соціально-економічного та

політичного розвитку. Виходячи з цього в умовах глобальної інтег-

рації неминучим є виникнення нових геополітичних лідерів, які бе-

руть на себе функцію щодо зміни традиційної геополітичної струк-

тури світу. Це свідчить про те, що в межах глобальної інтеграції за-

кономірно можуть виникати окремі структури  (держави, ТНК),  які

братимуть на себе функцію щодо зміни структури світу відповідно

до сучасних умов його розвитку та функціонування. Держава - лідер

глобалізаційного розвитку на відміну від держави-гегемона здійснює

глобальну політичну реструктуризацію найбільш ліберальним шля-

хом,  оскільки вон а будує нови й світовий порядок виходячи і з

спільності економічних та політичних інтересів держав. Держава  -

гегемон,  у свою чергу,  реалізує стратегію геополітичної реструкту-

ризації за допомогою технології тиску та тотального насадження своєї

волі іншим державам. Проте виходячи із теорії Дж.Модельські дер-

жава-гегемон має також і переваги у функціонуванні геополітичного

світу. Так, зокрема, на його думку “держава-лідер, яка характеризується

домінуванням своєї економічної та військової могутності, приводить

до конструювання нового світового порядку, в межах якого вона пе-

рекроює схему обміну та безпеки на свою користь, встановлюючи

потенційні вимоги до гегемона... воєнний потенціал гегемона висту-

пає критичною детермінантою його могутності такого масштабу, який

необхідний для захисту глобальних торгівельних комунікацій [221,

с. 26]. Таким чином, роль держави-гегемона є визначальною в умо-

вах геополітичної реструктуризації,  оскільки саме вона забезпечує

формування такого інституційного порядку, без якого глобальна сис-

тема розвитку неминуче набула б ознак хаотичності та організацій-

ної невпорядкованості. Більше того, Дж.Модельскі вважає, що саме

порядок, під яким він розуміє мир та ліберальну економіку, забезпе-

чується завдяки домінуванню єдиної держави, а тому і підтримка та-

кого порядку потребує тривалої гегемонії. Таким чином, саме інтере-

си держава-гегемона найбільшою мірою збігаються з інтересами

інших держав світу, оскільки такі інтереси переважною мірою сто-

суються забезпечення стабільності та збереження геостратегічного

статусу-кво, а тому немає жодної держави, яка б намагалась цьому

протистояти. Таким чином, якщо держава-гегемон виходить саме з

такої стратегії геополітичної реструктуризації світу, то цілком логіч-

но, що вона може виявитись ефективною та внутрішньоконтрольо-

ваною з боку держав суб’єктів глобального простору. У противному

разі, якщо окремі держави світу намагатимуться протистояти полі-

тиці держави-гегемона,  то з необхідністю це приводить до виник-

нення нової структури світу, де держави змушені будуть включатись

у відповідні об’єднання заради того, аби протистояти викликам діяль-

ності держави-гегемона, інтереси якої на певному історичному етапі

не збігалися з інтересами окремої держави. Геополітична реструкту-

ризація світу в даному випадку є неминучою, оскільки політика дер-472 473

жави-гегемона завжди має опонентів, які намагаються їй протистоя-

ти. Окремі стратегії протистояння обумовлюють процес реструктуру-

вання геополітичного простору. Це засвідчує неминучість в умовах

глобальної інтеграції переходу світу від впливу одного центру сили

(однієї держави чи регіонального об’єднання) до кількох центрів впли-

ву  (декількох держав та транснаціональних структур), які, безумов-

но, мають претензії на гегемонію у світі. На думку окремих сучасних

прогностиків, на середину ХХІ ст. можна очікувати завершення фор-

мування біполярної структури світу, яка фактично приведе до видо-

зміни структури міжнародних відносин, а відповідно до цього і са-

мої специфіки розвитку світу в умовах глобальної інтеграції. Прихід

доби біполярності, крім того, що приводить до геополітичної реструк-

туризації світу, містить ще й чималі виклики. Так, зокрема, він зу-

мовлює “нестабільність системи, в межах якої відбувається найбіль-

ше війн та конфліктів” [42, с. 73]. Це, на думку А.Бетлера, свідчить

про те,  що  “теоретично багатополярна система може бути стійкою

при рівних силових можливостях центрів, але відповідно до закону

нерівномірного розвитку держав, практично такого ідеального стану

держав бути не може, адже обов’язково хтось буде вириватись упе-

ред, а в результаті цього почне діяти закон сили, який свідчить: як

тільки держава досягне рівня економічної могутності та воєнного

потенціалу, адекватного могутності та потенціалу держав-лідерів світу,

вона вимагатиме для себе нового статусу, який означатиме обмежен-

ня сфери світового впливу” [42, с. 80]. Основна проблема при цьому,

на думку вченого, полягає в тому, що  “великі держави, закономірно

протистоять подібним вимогам, але набуття такої сфери впливу за-

звичай можливе лише шляхом руйнування існуючої структури міжна-

родних відносин, включаючи відповідну їй систему відносин..., саме

тому багатополярна структура міжнародних відносин з кількома цент-

рами сили є найбільш нестабільною геополітичною системою... це

світ хаосу, боротьби всіх проти всіх, що приводить до зростання ре-

гіональних конфліктів” [42,  с. 80]. Отже,  наведені вище тенденції

свідчать про те, що багатополярність є найгіршим варіантом рест-

руктурування міжнародної політичної структури світу,  оскільки за-

безпечує формування лише кількох центрів (США, Китай, Бразилія)

впливу на глобалізаційний розвиток. У результаті цього неминучим,

на думку Х.Тома, є “формування єдиної моделі господарювання, яка

приведе до формування світового уряду саме соціал-демократично-

го типу, який у змозі буде справедливо перерозподіляти, управляти

та контролювати” [455, с. 80]. Поява такого уряду прогнозується ок-

ремими дослідниками не раніше середини ХХІ ст., коли фактично

геополітична реструктуризація світу буде завершена за спіралевид-

ним принципом однополярність - багатополярність - біполярність.

Виходячи із цього глобальна реструктуризація є основним за-

собом подолання інертності, подрібненості та мозаїчності сучасного

світу, оскільки покликана видозмінити сучасний світ виходячи з гло-

балізаційних стандартів розвитку. При цьому слід відзначити, якщо

цілі та методи реструктуризації, які висуваються з боку окремих дер-

жав чи транснаціональних об’єднань, можуть порушити традиційну

політичну структуру світу, то це може привести до зникнення попе-

редніх управлінських інституцій.

Глобалізація, яка привела сучасний світ до взаємозалежності,

посиливши тим самим характер загроз для нього, створила ситуацію

демілітаризації планети шляхом формування єдиного глобального

економічного простору. Основною умовою такої видозміни сучасно-

го світу є глобальні інтеграційні процеси. Геополітична реструкту-

ризація переважною мірою зумовлюється економічним інтересом і

залежить від економічного потенціалу держави, який визначається

рівнем ВНП/ВВП. Тому лише виходячи із рівня розвитку ВВП мож-

на визначити економічну могутність держави та її геополітичний ста-

тус у межах глобального простору.  Індикатором такого потенціалу

держави, на думку канадського дослідника А.Бетлера, є так званий

полюс,  який дозволяє визначити суб’єкт а,  який відрізняється від

інших суб’єктів своєю переважаючою економічною могутністю над

економічним потенціалом інших держав як мінімум у два рази. Це, у

свою чергу, підтверджує і те, що відповідний економічний потенціал

не є синонімом могутності, оскільки саме могутність породжує відпо-

відний полюс. Саме тому дослідник виходить із того, що світовим

або глобальним полюсом є США з ВНП понад 8,3 трлн дол., що удвічі

випереджає Японію [40, с. 73]. Проте через категорію полюсу дослід-

никові не вдається пояснити сутність зміни геополітичної структури

світу і тому він вводить категорію “центр сили”, під яким він розуміє

“суб’єкта,  який має можливість підпорядкувати діяльність інших

суб’єктів або акторів міжнародних відносин відповідно до власних

національних інтересів” [40, с. 74]. Виходячи з цього найвищою фор-

мою такого підпорядкування є гегемонія, яка і спрямована на підпо-

рядкування всіх суб’єктів міжнародного простору з метою реалізації

інтересів гегемону. Полюс та центр сили виступають у ролі суб’єктів

геополітичного розвитку,  а отже і геополітичної реструктуризації,

принципова відмінність між ними полягає саме в тому, що полюс не

обов’язково діє в межах системи міжнародних відносин (перебуває в

самоізоляції). Це свідчить про те, що держава може і не справляти474 475

потужний вплив на розвиток глобального світу,  не проводячи при

цьому ефективної зовнішньої політики і не будучи суб’єктом міжна-

родних відносин вона все одно може мати можливість контролювати

систему міжнародних відносин, а тому і здійснювати геополітичне

структурування світу. Це відбувається завдяки тому, що окрема дер-

жава світу на тому чи іншому етапі історичного розвитку (не винят-

ком є і період глобалізації) може перетворюватись на потужного грав-

ця геополітичного простору, підпорядковуючи при цьому всіх інших

суб’єктів реалізації своїм власним геостратегічним інтересам. Проте

тут постає питання, чи такі суб’єкти лише реструктуризують систе-

му міжнародних відносин, чи все ж таки вони змінюють і стратегію

розвитку сучасного світу. Закономірно структура міжнародних відно-

син визначається цілями суб’єктів глобального простору  (держави,

міжнародні організації, ТНК, неурядові організації, регіональні об’єд-

нання). Виходячи з цього, на думку І.Валлерстайна, зміст системи

міжнародних відносин та необхідність її реструктуризації визначається

двома основними засобами:  боротьбою за геополітичний вплив

(міждержавні об’єднання) та боротьбою за світові ринки  (держави

та ТНК), які, у свою чергу, є результатом нерівномірного економіч-

ного розвитку держав [44, с. 44].

Саме тому сьогодні цілком справедливо поставити питання про

формування нової глобалізаційної морфології суспільного розвитку,

під якою ми розуміємо чітку систему перерозподілу сучасного світу

відповідно до інтеграційної стратегії, яку обирає та чи інша країна

світу, що і визначає тенденції та структуру глобального світу. У зв’язку

з цим постає питання пошуку критеріїв нової “геостратегічної каль-

куляції”  міжнародних відносин,  які формуються між державами у

глобальному просторі в результаті їх інтеграційної політики.  Така

інтеграційна політика, у свою чергу, являє собою один із механізмів

об’єднання держав за ментальним, соціально-економічним, політич-

ним та культурним критеріями об’єднання. Така інтеграційна полі-

тика,  у свою чергу,  дає змогу визначити ключових та другорядних

суб’єктів глобалізаційного розвитку.

Важлива роль у здійсненні глобальної геополітичної реструк-

туризації належить відповідним структурам, які, з одного боку, є скла-

довими національної системи державного управління, а з другого  -

включені у зовнішньополітичний процес і наділені функціями зміни

геополітичної структури світу. До таких структур традиційно нале-

жать:  міністерство зовнішньої політики, міністерство закордонних

справ,  міністерства оборони,  прикордонні служби,  служби зовніш-

ньої безпеки і оборони, контррозвідки. Саме такі структури і визна-

чають зовнішню стратегію держави, її соціальну, економічну та по-

літичну реструктуризацію.

Основною умовою побудови нової політичної структури світу

є глобальна інтеграція, яка пронизує собою весь світ т а всі сфери

людської життєдіяльності. Проте така глобальна інтеграція водночас

передбачає і новий розподіл,  “розкол”  світу.  При цьому більшість

світових дослідників глобальну політичну реструктуризацію сучас-

ного світу розглядають як об’єктивний процес розвитку, який має “свій

еволюційний шлях і не передбачає різних стрибків та поворотів” [43].

Це, у свою чергу, свідчить про те, що глобальна політична реструк-

туризація є соціальним атрибутом суспільного розвитку, який відпо-

відає об’єктивному стану речей і жодною мірою не суперечить зако-

номірностям його розвитку.  Слід також відзначити,  що глобальна

політична реструктуризація сучасного світу може мати як позитивні

сторони, так і негативні, а саме вона може приводити до як розквіту,

так і до занепаду певних держав світу.

Більшістю дослідників світу сьогодні оформлюється думка, що

кінець ХХ ст. переживає певний критичний період, який ідентифі-

кується як  “точка біфуркації” (Дж.Розенау) та  “перехідний період”

(А.Мельвіль),  “епоха невизначеності та переломності”. Щодо цього,

зокрема, К.Хостлі проводить досить цікаву паралель із серединою

ХVII ст., коли сформувалась Вестфальстська модель світу, та кінцем

ХХ ст. У першому випадку Європа, будучи єдиною за своїми куль-

турними та цивілізаційними параметрами (в результаті конфлікту між

протестантами та католиками), виявилась політично розподіленою.

В іншому - в результаті посилення економічної інтеграції відбулась

політична реструктуризація, результатом якої стало виникнення по-

над 180 окремих держав [443].

В умовах реалізації різних інтеграційних стратегій глобаліза-

ційного розвитку світ виявляється розподіленим або ж і розколотим

за різними критеріями, а також і з різних причин. На думку С.Хан-

тінгтона, причинами такого розколу є передусім різні цивілізаційні

критерії, яким надається перевага в межах тієї чи іншої стратегії на-

ціонального розвитку. Виходячи із цього,  на думку вченого,  ніколи

гармонійним глобальний світ не може бути,  якщо в межах нього

“здійснюється поєднання західної, латиноамериканської, африкансь-

кої, ісламської, конфуціанської,  хінді,  православної, будистської чи

японської цивілізацій” [379, с. 234]. З позицій американського дослід-

ника Дж.Розенау, глобальна політична реструктуризація є результа-

том  “фрагмегративності”,  тобто одночасної дії фрагментації т а

інтеграції у сучасному світі.476 477

Основними факторами,  які впливають на формування нової

політичної структури світу, є сучасні глобалізаційні процеси, до яких

з позицій різних дослідницьких підходів належать різні тенденції.

Так,  зокрема,  на думку американського дослідника А.Мельвіля,  ос-

новним фактором виникнення нової політичної структури світу є

демократизація [216].  Проте остання закономірно розглядається як

результат розгортання глобалізаційних процесів, завдяки яким мак-

симальною мірою люди та держави виявляються включеними у струк-

туру світового простору. В даному контексті постає питання стандартів

демократії, а саме того, чи може вона виступати глобальною тенден-

цією суспільного розвитку для всього світу в цілому, а також чи можна

її приймати за базову основу реструктуризації сучасного світу.

Виходячи з цього доцільно вказати на основі фундаментальні

фактори,  пов’язані з глобальною інтеграцією сучасного світу і які

мають радикальний вплив на глобальну структуру світу, що і приво-

дить до його політичної реструктуризації. Такими фундаментальними

факторами є: 1) посилення глобалізаційних процесів, що порушують

сталість кордонів національних держав, а отже і розмивають їх; 2) збіль-

шення кількості ключових суб’єктів на світовій арені, які забезпечу-

ють глобалізаційний характер розвитку. При цьому надзвичайно дис-

кусійним лишається питання щодо розмитості кордонів національ-

них держав, адже це безпосередньо залежить від рівня інтегрованості

їх до світової спільноти.  Виходячи з цього окремі країни світу є

більшою мірою втягненими в процес розмивання національних кор-

донів, інші ж перебувають у більш інертному стані по відношенню

до процесів глобальної інтеграції. Це, у свою чергу, вказує на те, що

в межах одних країн міждержавні об’єднання є більш прозорими,

інші більш закритими від впливу світових тенденцій розвитку. Та-

ким чином, прозорість міждержавних кордонів робить сучасний світ

все більш взаємозалежним,  тим самим піддаючи його все більшій

реструктуризації. Відповідно до цього глобальна політична реструк-

туризація змінила характер світової політики, а головне - уявлення

про сталу систему міжнародних відносин.

Слід особливо відзначити, що розмивання суверенітету націо-

нальних держав,  що здійснюється через прозорість міждержавних

кордонів, завжди є певним викликом для кожної держави. Водночас

це відкриває перед державами новий простір та створює нові мож-

ливості для власного розвитку, в результаті чого вони вибудовують

нову структуру світу.

Таким чином, саме “прозорість” міждержавних кордонів при-

водить до виникнення нової політичної структури світу, а отже і до

формування нових інституційних структур (недержавних та наддер-

жавних), здатних координувати та стимулювати соціально-політич-

ний та економічний розвиток окремих держав чи регіональних об’єд-

нань. Передусім йдеться про транснаціональні корпорації, міжуря-

дові об’єднання,  які беруть на себе частину функцій традиційної

держави з реалізації її зовнішньої політики. В результаті цього фор-

муються так звані внутрішньодержавні регіони, які являють собою

окремі структури, що функціонують у межах певних національних

держав, і тим самим намагаються впливати на її зовнішню політику.

Важлива роль при цьому належить ЄС як потужній наднаціональній

структурі, що визначає зміст, характер та специфіку зовнішньої пол-

ітики національних держав, які входять до його складу. При цьому

слід також вказати на принципову відмінність у функціонуванні

внутрішньої та зовнішньої політики. Так, якщо внутрішня політика

закономірно будується на принципах субпідрядності у межах держа-

ви, то зовнішня політика будується на принципі реалізації балансу

сили, могутності, оскільки для останньої характерним є прагнення

кожної держави до реалізації своєї могутності,  подекуди навіть і

шляхом застосування сили. В умовах глобалізації жодною мірою не

можна ставити питання про механізми підпорядкування інтересів між

державами в контексті реалізації їх зовнішньої політики,  оскільки

тут кожна з них намагається вибороти своє право на лідерство у світо-

вому процесі глобальної інтеграції.

Це вказує на те, що сьогодні межі формування внутрішньої та

зовнішньої політики держави стають все більше нетривкими. Це все

свідчить про те, що діяльність транснаціональних структур, які з’яв-

ляються в умовах глобалізаційного розвитку, приводить до зміни по-

літичної структури світу. Так, на думку Г.Моргентау, “на межі століть

держави все більше змушені рахуватись, з одного боку, із міжнарод-

ними урядовими та неурядовими організаціями та інститутами,  з

другого - з власними регіонами..., фактично це свідчить про безпосе-

реднє  “розмивання” державного суверенітету, відступ від тих прин-

ципів, які були зафіксовані ще кілька століть до цього” [252].

В умовах глобалізаційного розвитку все більша роль належить

транснаціональним структурам (“наддержавним акторам”, міждер-

жавним організаціям), які перебирають частину повноважень з реалі-

зації державного суверенітету. Виступаючи як цілком самостійні та

незалежні структури, вони здійснюють реальний вплив на систему

міжнародних відносин. Це безпосередньо засвідчує нову модель со-

ціальної організації в умовах глобалізації, яка приводить до побудо-

ви нової структури світу і пов’язується із налагодженням складного

процесу взаємодії та взаємовпливу національних держав та трансна-

ціональних структур (міжнародних організацій). Саме такий фактор478 479

значною мірою привів до розмивання національного суверенітету дер-

жав. Проте, хоч би яким потужним був вплив цього фактора, націо-

нальним державам все одно, хоча й опосередковано, необхідно збе-

регти свою роль як структурного елемент а системи міжнародних

відносин. Це дає підстави підтвердити непорушний статус “держав-

но-центристської моделі” сучасного світу, відповідно до якої світ за-

знає поверхового переформатування, оскільки номінально характер

кордонів між державами зберігається, кількість держав не зменшуєть-

ся, а то і зростає, а головне - держави здобувають можливість само-

стійно створювати міжнародні структури. В результаті цього харак-

тер політичної реструктуризації сучасного світу приводить до виник-

нення принципово нової системи його життєдіяльності, яка базується

на варіанті міждержавної взаємодії.  Створення такого варіант а

міждержавної взаємодії, на думку А.Уолферса, побудоване на трьох

основних мотивах: 1) досягнення та забезпечення національної без-

пеки держави; 2)  задоволення економічних потреб; 3)  підвищення

престижу держави на світовій арені [448].

Проте в умовах побудови нової структури світу держава опи-

няється в ореолі нових проблем, а саме її тепер вже колишні держа-

ви-партнери виявляються достатньо агресивними і не налаштовани-

ми на партнерські відносини, до чого досить часто вона виявляється

неготовою. Іншим викликом для національної держави в умовах гло-

бальної політичної реструктуризації є не допустити превалювання

принципу  “диких джунглів”,  на якому наполягав Ю.Нірере [453].

Відповідно до цього за умови глобальної відкритості між державами,

окремі із них намагаються побудувати таку структуру світу, де б основ-

ними засобами існування недержавних структур, а то і держав в ціло-

му стало налагодження нелегального бізнесу, що стосується зокрема

наркотиків чи продажу людей.  Подекуди реалізаці я  “принципу

джунглів” може здійснюватись також під приводом надання гумані-

тарної допомоги, завдяки чому реально держава може реалізувати свої

національні інтереси. Такі держави намагаються собі підпорядкувати

весь світ, аби він жив за їх принципами, що є, безумовно, ризикова-

ним. Це, у свою чергу, спонукає національні держави зміцнювати свій

суверенітет шляхом захисту національної безпеки будь-якою ціною.

Досить часто національні держави намагаються протистояти

глобальній реструктуризації світу і для цього вони намагаються збе-

регти свої функціональні повноваження в повному обсязі, обмежив-

ши тим самим вплив на їх суверенітет інших держав та транснаціо-

нальних структур. Проте при цьому слід враховувати і той факт, що в

умовах глобальної політичної реструктуризації національна держа-

ва має кілька альтернативних шляхів свого розвитку та функціону-

вання,  а тому її стратегія постійно коригується та корелюється за-

лежно від певних тенденцій розгортання глобалізаційних процесів.

Аксіоматичним при цьому лишається головне - національна держава

сьогодні не може лишитись осторонь від глобальної політичної струк-

тури світу, оскільки такий ризик самоізоляції може позбавити країну

можливості потенційного розвитку.

Слід також відзначити, що світ зазнає радикальної глобальної

реструктуризації в результаті поєднання несумісних цивілізаційних

типів розвитку, коли поєднуються такі цивілізаційні стандарти, які

не відповідають певному типові суспільного розвитку, точніше кажу-

чи, коли відбувається узгодження індустріального та постіндустріаль-

ного типів суспільного розвитку. Найбільш небезпечною для сучас-

ного глобалізаційного розвитку є інтеграція держав з різним рівнем

соціально-економічного розвитку держав. Відповідно до цього І.Вал-

лернстайн виділив такі рівні глобалізаційного розвитку, як високий,

середній, низький, а на основі цього класифікував держави, які нале-

жать до центру, напівпериферії й периферії” [45]. Таким чином, саме

такі чинники можуть виступати основними критеріями поділу, а то і

розколу сучасного світу в умовах глобалізаційного розвитку.

В умовах глобальної політичної реструктуризації, в яких сьо-

годні перебуває сучасний світ, важливою проблемою для кожної на-

ціональної держави є забезпечення ефективності системи державного

управління. Це безпосередньо пов’язується з тим, що значну части-

ну своїх функцій держава передає так званим недержавним структу-

рам, а в результаті цього виникає потреба посилення механізмів дер-

жавного управління, а отже і посилення позицій державності у світо-

вих глобалізаційних процесах. Фактично це може привести знову до

виникнення  “версальського синдрому”  (відповідно до якого визна-

вався крах біполярного світу та втрата статусу  “наддержави). В ре-

зультаті цього виникнення такої наддержави є неминучим, адже це

цілком відповідає логіці глобальноїінтеграції, коли світові держави будь-

якою ціною намагаються утримати статус світового лідерства. Досить

часто саме із такою метою окремі держави світу виходять на реалізацію

інтеграційної стратегії, щоб здобути статус світового лідера.

Саме тому, на нашу думку, доцільно чітко розмежовувати мо-

нопоряність та моноцентричність як основні рівні глобальної полі-

тичної структури світу.

Монополярність являє собою таку структуру світу, де ключова

роль у функціонуванні глобального простору належить транснаціо-

нальним об’єднанням держав, до прикладу “сімка”, “вісімка” “двад-

цятка”. Моноцентричність, у свою чергу, характеризує таку структуру480 481

світу, де ключова роль відводиться окремим національним державам

та,  зокрема,  недержавним структурам,  які виступають  “центром”

об’єднання (Європа, Азія, Америка).

Для розвитку сучасної держави в умовах такого диференційо-

ваного розвитку, який привноситься процесами глобалізації, доцільно

виробити універсалізований підхід, який би виключав можливу фраг-

ментацію світу, за тими критеріями, які забезпечать радикальну рес-

труктуризацію світу, а тим самим позбавляють його можливості ста-

більно розвиватись. Це особливо важливо враховувати при розгляді

даного аспекту,  оскільки диференціація світу,  завжди являє собою

виклик для глобалізаційного розвитку, саме тому, що містить у собі

потенційні конфлікти.

Така тенденція суспільного розвитку,  як  “розширення проти

інтеграції”, реструктуризація політичного світу шляхом розширення

того простору, в межах якого відбувається інтенсивна взаємодія. Ха-

рактер такої інтенсивної взаємодії спостерігається  “від окремих сіл,

міст, князівств до держав, регіонів, і, насамкінець, в епоху географіч-

них відкриттів до світу в цілому” [67]. На нашу думку, в результаті

такої реструктуризації світу формуються  “ключові зони глобаліза-

ційного розвитку”, які і визначають характер та тенденції його функ-

ціонування в майбутньому.

У свою чергу, Дж.Модельскі, розкриваючи специфіку так зва-

ного  “пульсуючого”  характеру глобалізаційного розвитку,   який

фактично і забезпечує глобальну реструктуризацію світу, виокремив

основні фази, які цілком можна ідентифікувати як засіб формування

нової політичної структури світу. До таких фаз учений відносить фазу

централізації, яка забезпечує формування центральних зон світової

системи та фазу децентралізації, яка характеризує ситуацію,  коли

периферія стає головуючою у системі світових координат розвитку.

Відповідно до цього, на думку Дж.Модельскі, глобалізаційний роз-

виток забезпечується постійною зміною місць у системі центр-пери-

ферія [221]. Це приводить до того, що окремі частини світу здебіль-

шого живуть у різних геополітичних вимірах. Так, зокрема, Західний

світ виявляється все більш включеним у різні глобалізаційні проце-

си, інша ж частина світу намагається триматись осторонь, оберігаю-

чи при цьому власні цінності та норми суспільної життєдіяльності. З

огляду на зазначене постає питання, яким чином здійснити реструк-

туризацію світу, аби він прийняв єдині цінності та норми людської

життєдіяльності як основу реалізації глобальної інтеграції? Однознач-

ну відповідь на дане питання віднайти надзвичайно складно, адже

тут може існувати кілька альтернативних шляхів, кожен з яких може

зазнавати кореляції з боку окремої національної держави, яка його

обере. Так, зокрема, такі шляхи нам бачаться наступним чином.

Перший шлях - жорсткої боротьби, яка призводить до зіткнен-

ня держав на основі принципової відмінності в інтересах розвитку,

подібно до того, як описував А.Уолферс, коли вони стикаються між

собою як більярдні кулі.

Другий шлях - хаотичний, який приводить до “перетягання ка-

ната”  окремими державами чи транснаціональними структурами,

залежно від того,  наскільки вони є потужними в економічному та

політичному контексті.

Третій шлях - створення нової політичної структури світу, яка

будується на основі врахування спільних інтересів між усіма суб’єкта-

ми глобального простору (держав, недержавних організацій, трансна-

ціональних структур,  світових фінансових організацій). Це безпосе-

редньо може забезпечити стабільність та сталість у розвитку окремої

національної держави, що тим самим надасть їй можливість проти-

стояти  “некерованості” та самоорганізованості глобального простору.

Таким чином,  сьогодні перед більшістю держав світу саме і

стоїть питання, яким чином сформувати нову структур світу, яка б не

протистояла національним системам державного управління,  а тим

більше і системам їх національного розвитку. Важлива роль при цьому

все більше починає належати так званим транснаціональним дипло-

матичним структурам, предметом діяльності яких стає “багатовектор-

на дипломатія”, на яку і покладається узгодження різних варіантів ре-

структуризації світу, головне, щоб вони не перешкоджали розвитку як

глобального простору, так і окремій національній державі зокрема.

Слід також відзначити, що глобальна політична реструктури-

зація сучасного світу може мати як позитивні сторони,  так і нега-

тивні, а саме вона може приводити як до розквіту, так і до занепаду

певних держав світу. Саме тому, аби глобальна політична реструкту-

ризація не виявилась надзвичайно радикальною для окремої націо-

нальної держави, вона повинна мати:

n сильну державну владу та зважену політичну волю, яка б га-

рантувала державі рівні правила гри в межах глобального про-

стору;

n ефективну законодавчу базу;

n збалансований розвиток економічної та політичної сфер сус-

пільного розвитку;

n ліберальну модель зовнішньої політики;

n ефективну стратегію національного розвитку в умовах глоба-

лізації.

Сучасний геополітичний світ у результаті глобальної реструк-

туризації зазнає певної релевантності, оскільки все більше починає482 483

скидатись на нову конвенціональну реальність. Фактично формується

нова глобальна картина світу, яка, на думку Ю.Юханова, є “результа-

том реконструкції ретельно зібраних фактів та аналізу відносин, що

приводять до об’єктивного та всестороннього охоплення дійсності

за допомогою інтеграції [420, с. 79]. При цьому слід відзначити, що

цілком закономірним є і те, що окрема держава може ініціювати про-

цес глобальної реструктуризації, проте ніколи немає гарантій, що він

виявиться успішним, замінивши тим самим геостратегічний курс роз-

витку держави. Таким чином, це вказує на централізований характер

глобальної реструктуризації,  яка досить часто перешкоджає реалі-

зації інтересів національної держави.

Окремі дослідники в глобальній політичній реструктуризації

світу вбачають його вихід із системної геополітичної кризи. В цьому

плані на особливу увагу заслуговує підхід Дж.Розенау, в якого йому

вдалося запропонувати форму цивілізаційної статусної реконструкції,

яка фактично може виступати складовим елементом глобальної по-

літичної реструктуризації.  Логічність виникнення такої форми є

цілком обгрунтованою виходячи із розуміння методології системної

кризи, яка сьогодні супроводжує розвиток окремих держав світу в

умовах глобалізації і який, у свою чергу, визначає їх геополітичний

статус. В умовах глобалізації розвиток сучасного світу зазнає карди-

нальних змін  (установки, переконання, світогляд, управлінські тех-

нології, соціальна динаміка, пріоритети геополітичної стратегії). Це,

на думку українських експертів, обумовлює “неминучу і рефлексив-

ну зміну самої людини, якість її свідомості, парадигму світосприй-

няття і це запускає рекурсивний процес незворотних змін, які висту-

пають каталізатором глобальних змін” [215]. Виходячи із цього гло-

бальна політична реструктуризація є основним засобом виходу світу

із глобальної кризи і набуття ним певного антикризового імунітету.

Таким чином, політична реструктуризація є процесом реорга-

нізації, який з необхідністю приводить до зміни усталеної структури

світу, а відповідно до цього зачіпає інтереси та потреби всього насе-

лення планети. Глобальна політична реструктуризація відбувається

в результаті поділу світу залежно від інтеграційної моделі, якій на-

дається перевага і яка і визначає специфіку розвитку окремої части-

ни світу. Інтеграційні тенденції суспільного розвитку, якісно зміню-

ючи специфіку функціонування сучасного світу, радикально зміню-

ють політичну структуру світу, в результаті чого він постає перед не-

обхідністю пошуку нових закономірностей розвитку, які мають за-

безпечити йому відповідний рівень сталості.