5.5.3. Модернізація державного управління в умовах глобальної інтеграції

Сучасні глобалізаційні процеси сьогодні набули особливої

інтенсивності та оформились у достатньо чіткі інституційні форми

модернізації в різних сферах суспільного життя як окремої країни,

так і світоустрою в цілому. Модернізація є важливим показником роз-

витку держави, рівня життєдяльності громадян, а відповідно і важ-

ливою передумовою демократичної,  соціальної,  політичної й куль-

турної організації суспільства. Водночас усе частіше вона породжує

тенденції кризових явищ, глибинних суперечностей, що в кінцевому458 459

підсумку засвідчує “кризу ефективності національних держав”, “кризу

легітимності міжнародних інститутів”, а отже й “кризу ідентичності”

сучасної людини, яка обережно ставиться до “космополітичних цінно-

стей” і надає перевагу національним орієнтирам суспільного розвит-

ку як каталізатору долання внутрішніх та зовнішніх суперечностей

такого розвитку.

Однією з умов реалізації сучасної глобалізації є модернізація,

яка закономірно розглядається як інтернаціональний процес та один

із варіантів суспільного розвитку, що приводить до вдосконалення та

накопичення позитивних кількісних та якісних змін у розвитку певно-

го явища (економічних, соціальних, демографічних, культурних та ін.).

Відповідно до цього модернізація, яка сьогодні охоплює переважну

більшість країн, може привести сучасний транснаціональний світ до

повної його невпізнанності,  внаслідок цього вона породжуватиме й

чимало проблем, які можуть спровокувати небезпечний конфлікт, який

позначиться на специфіці політики національних держав.

Дещо іншої позиці ї дотримується американський учений

П.Ратленд, відповідно до якої глобалізація приходить на зміну мо-

дернізації, а тому вона не є одним із факторів здійснення останньої.

На думку вченого, до приходу глобалізації “економічний та політич-

ний розвиток трактувався як зміна стадій або подій, просторово поді-

лених кордонами суверенних держав… з приходом глобалізації таке

розуміння історії людства замінено синхронним баченням, яке фіксує

події одночасно, не розподіляючи їх у просторі та часі” [290, с. 15].

Більшість дослідників при цьому появу глобалізаційних тенденцій

пов’язують саме з розпадом Радянського Союзу, який привів до ут-

вердження нової моделі політичних та культурних цінностей, що яви-

ло першу форм модернізації системи державного управління.

При цьому глобалізація справляє значний вплив на модерніза-

цію національних систем державного управління, а також вона відкри-

ває нові можливості для розвитку людства, являючи собою “інтегра-

цію інтересів та можливостей у реальному часі”, вона відміняє істо-

ричний час, а певною мірою і простір. Теоретично віднині будь-яка

країна і будь-який народ, незважаючи на специфіку своєї історії, мо-

жуть скористатись економічними, геополітичними та технологічни-

ми перевагами, які відкриваються перед ними, якщо вони відчинять

свої двері міжнародній спільноті.

Проте, на нашу думку, одним із факторів, який увиразнює по-

требу виникнення модернізації, є нерівні умови розвитку національ-

них держав у сучасних глобалізаційних процесах, де одні з них роз-

виваються швидше, інші намагаються їх наздогнати. Модернізація є

тим засобом, який може змінити такі умови взаємовідносин між дер-

жавами. По-перше, хтось когось може обігнати, відповідно до чого

зміниться його місце в таких змаганнях; по-друге, політична та еко-

номічна могутність може перейти від однієї країни до іншої - історія

знає чимало прикладів,  коли могутні держави перетворювались у

другорядні, а невідомі за кілька сотень років ставали могутніми над-

державами. Така драматична нерівність, яка спостерігається між дер-

жавами сьогодні, перетворилась на глобальну проблему, яка вказує

на ймовірність виникнення міжцивілізаційного конфлікту, який чітко

увиразнить несумісність інтересів та цінностей між окремими дер-

жавами. На думку російського вченого І.Кравченка,  “проблеми роз-

квіту держав з часом інтернаціоналізуються в загальному демокра-

тичному процесі: гарний порядок у одній країні передбачає такий же

порядок в інших країнах, і далі - у всіх країнах і відносинах між ними”

[171, с. 4]. Саме тому модернізація є вкрай необхідною, оскільки пе-

редбачає підтягування окремих держав до найвищих стандартів роз-

витку, вона фактично сприяє подоланню певної нерівності, яка спос-

терігається у розвитку між державами.

Проте розуміння сутності модернізації в такому ракурсі не може

зводитись до тотожного запозичення досвіду розвитку одних держав

у інших,  оскільки в першу чергу вона передбачає озброєння пози-

тивним потенціалом функціонування своїх власних традицій та інсти-

тутів і жодною мірою не означає відмову від власних цивілізаційно-

культурних ідентичностей. При цьому, коли та чи інша цивілізація,

перебуваючи під впливом іншої, більш розвиненої, усвідомлює свою

згубність, все одно вона завжди має можливість не відмовитись від

своєї ідентичності, якщо й вплив глобалізації є достатньо могутнім.

Проте запозичення є ефективними лише в тому випадку, якщо в ре-

зультаті утворюються симбіозні форми, які не ламають цивілізацій-

но-культурну ідентичність.  В противному разі, коли модернізація

містить насильницькі форми, вона є згубною для розвитку як держа-

ви, так і цивілізації в цілому.

При цьому, аналізуючи методологічні засади модернізації, до-

цільно розглянути її зміст у співвідношенні з альтернативними кате-

горіями. Доцільно також чітко розмежовувати поняття модернізації

та трансформації, про що йшлося в попередньому параграфі. Якщо

модернізація передбачає адаптовану до сучасних вимог зміну проце-

су з набуттям ним нової позитивної якості, в той час, коли трансфор-

мація являє собою перетворення внутрішньої сутності певного яви-

ща та переведення його з одного стану функціонування в інший.

Неправильним також є ототожнення категорій модернізації та

осучаснення, адже це категорії, які методологічно не збігаються між

собою.  З нашої точки зору,  осучаснення є складовою модернізації,460 461

оскільки воно передбачає наявність певного еталону сучасності,

зрівняння з яким породжує прагнення досягти або зрівнятись з ви-

щим рівнем. Це безпосередньо викликано тим, що в умовах глобаліза-

ції відбувається нерівномірний розвиток держав,  оскільки співісну-

ють так звані передові, розвинені та відстаючі країни, для яких є ха-

рактерним така форма співіснування, як  “наздоганяючий розвиток”,

осучаснення ж підтягує його до найвищих стандартів такого розвитку.

У свою чергу, постійне “осучаснення” - це об’єктивний цивілі-

заційний процес, що природно приводити до різних форм протисто-

яння:  непорозуміння,  традиціоналізм,  консерватизм,  забобони,  по-

квапливість,  боротьба з їх наслідками: відставанням,  посиленням

зовнішньої залежності,  застоєм та кризами. Саме за таких причин

модернізація здійснюється частково та нерівномірно,  оновлюються

окремі соціальні та політичні інститути, сфери промисловості та ви-

робництва, завдання та ідеології, і що не менш важливо, відповідно

й суспільні настрої.

Важливу роль у контексті методологічного аналізу займає

співвідношення категорій модернізація та цивілізаційний процес,

оскільки відбуваються вони нерівномірно, за різних умов вони мо-

жуть бути розпочаті чи призупинені різними обставинами, до при-

кладу такими, як криза, брак ресурсів, різні політичні акції. Модерні-

зація інтернаціональна як і цивілізаційний процес, проте модерніза-

ція - це механізм, який визначається цивілізацію в її конкретних фор-

мах, у конкретній країні, сфері життєдіяльності. Ні модернізація, ні

цивілізація не є імперативним процесом, а тому не можуть здійснюва-

тись примусово. Однак небажання  “вливатися” в такі процеси теж

може мати різні історичні наслідки,  “хоч би якою була історична

репресія, вона не в змозі осучаснити державу… Імперативним факто-

ром такого розвитку може слугувати лише прагнення суспільства до

перетворень та політична воля влади спрямувати це перетворення”

[171, с. 4]. Отже, це все свідчить про те, що модернізація як і цивілі-

зація на відміну від глобалізації є достатньо керованим процесом.

Принципова методологічна відмінність також трапляється і у

розумінні співвідношення понять модернізація та революція, а саме

закономірно модернізація здійснюється хоча й системно, проте фраг-

ментарно,  тоді коли революція являє собою суцільну та конструк-

тивну зміну закономірностей функціонування певного явища. Водно-

час фрагментарна модернізації є суттєво обмеженою, оскільки вона

відбувається досить повільно, лишаючи поза увагою відставання та

певні форми протидій, тоді коли революція є крайньо радикальною

формою зміни внутрішньої сутності функціонування певного явища.

Слід відзначити, що за певних умов модернізація може поступа-

тись революції. На думку С.Ланцова, якщо не створюються відповідні

умови,  не відкриваються відповідні можливості,  не здійснюються

належно структурні реформи, виникають і збільшуються “ножниці”

між зростаючим рівнем активності соціальних груп та реальним сту-

пенем політичної модернізації суспільства…  найбільш швидким та

радикальним способом ліквідації таких “ножниць” є революція” [179,

с. 96].  Революція закономірно має двосторонній характер,  а саме,  з

одного боку вона виникає в результаті недостатньо швидкої та комп-

лексної модернізації, а з другого - вона є певною формою протесту про-

ти самого процесу модернізації та його соціальних наслідків. У цьому

контексті революція приводить до розпаду старої системи,  створює

нові інституції, правові та політичні норми, які забезпечують участь

громадськості в державно-управлінському та політичному житті.

Відповідно до цього залежно від умов, специфіки та особли-

востей реалізації модернізації доцільно виділити відповідні її рівні,

форми, способи та типи.

Передусім доцільн о виокремити два рівн і модерніза ці ї:

внутрішній  (породжений факторами потреб суспільного розвитку в

середині окремої країни) та зовнішній (породжений сучасними умо-

вами глобалізації, які зачіпають архітектуру світу в цілому).

Аналізуючи більш детально внутрішній рівень модернізації,

слід виходити з розуміння еволюції соціальної структури суспільства

та безпосередньо суб’єктів здійснення модернізаційно-глобалізацій-

ного процесу.  З цього приводу американський учений С.Хангтінг-

тон наголошує на особливій ролі в таких процесах інтелігенції,

оскільки саме вона являє найбільш опозиційну силу в суспільстві з

огляду на те, що першою засвоює нові ліберально-модернізаційні ідеї

та сприяє їх поширенню.  Завдяки такій опозиційній силі  “значна

кількість людей, соціальних груп змінюють свої соціальні установ-

ки, переконання, що приводить до усвідомленого прагнення до участі

в політиці, до пошуку механізмів та способів впливу на прийняття

державних рішень” [378, c. 18]. Внутрішня модернізація також пе-

редбачає трансформацію соціальних інститутів у середині держави,

прикладом цього може слугувати перехід від однієї системи держав-

ного управління до іншої  (від адміністративно-командної до демок-

ратичної). Кожна держава має свою власну національно регламенто-

вану систему інститутів, і коли на певному етапі її розвитку вони

доводять свою неефективність, постає потреба внутрішньої модерні-

зації, яка має виключно відповідати її національним інтересам та

критеріям.462 463

Коли ж мова йде про рівень зовнішньої модернізації, то в пер-

шу чергу постає питання про узгодження діяльності між владними

інститутами розвинених країн щодо подолання негативних економіч-

них та політичних наслідків сучасної глобалізації, оскільки це дасть

змогу створити нову ефективну структуру світу. На думку російсько-

го вченого Ю.Афанасьєва, “управління прийдешнім світом вочевидь

буде здійснюватись складними багаторівневими системами, не обо-

в’язково навіть державними, в яких на останньому місці перебува-

ють такі фактори, які регулюють взаємовідносини у різних сферах і

забезпечують загальну стабільність, як право, моральність” [13, с. 367].

Приблизно аналогічної позиції дотримується Д.Фурман. На його дум-

ку, протистояти глобальним загрозам сучасного людства може ство-

рення цілісної системи всесвітньої влади, так звана “єдина всесвітня

держава” [372]. Прикладом цього можуть слугувати такі утворення,

як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, спільні дії яких можуть привести до

формування всесвітнього співтовариства, побудованого на принци-

пах демократії.

При цьому слід відзначити, що безпосереднім суб’єктом реалі-

зації внутрішньої модернізації є суспільство, окрема людина, в той

час, коли суб’єктом реалізації зовнішньої модернізації виступає дер-

жава. Проте ця теза заперечується певними вченими, які вважають,

що модернізація є природно-історичним процесом, і тому жодною

мірою не доцільно розглядати активну роль держави, її правителя чи

власну ініціативу окремих груп громадськості, які впливають на ре-

алізацію відповідних корпоративних рішень.

Залежно від рівнів реалізації модернізації уявляється можли-

вим виділити такі основні способи її здійснення: фрагментарна (сто-

сується окремих аспектів трансформації сфер суспільного життя);

неповна  (характеризує часткову трансформацію внутрішніх законо-

мірностей функціонування певного суспільного явища); незаверше-

на або часткова (включає поєднання з культивуванням та домінуван-

ням власного духовного капіталу та чужого); прогресивна  (терміно-

ва трансформація суспільства чи окремих його сфер, яка відповідає

сучасним вимогам і підготовлена попереднім етапом суспільного

розвитку); перервана (коли трансформація окремого явища та адапта-

ція його нових умов не приводить до конкретного, наперед визначе-

ного результату,  то вона припиняється);  наздоганяюча  (передбачає

чітке наслідування трансформаційних норм суспільного розвитку і

відіграє важливу роль у життєдіяльності сучасних суспільств).

Відповідно до суспільно-історичного та економічного критеріїв

можна виділити такі типи модернізації:  доіндустріальний  (перехід

від природних виробничих сил до мануфактури); ранньоіндустріаль-

ний  (технологічно-детермінований переходом від ремісничого,  ма-

нуфактурного виробництва до фабрично-заводського); пізньоіндуст-

ріальний (перехід від фабрично-заводського до потоково-конвеєрного

способу виробництва);  постіндустріальний  (зумовлений сучасною

технологічною революцією) [172, с. 76].

Відповідно до цього С.Хантінгтон виділяє такі фактори дер-

жавно-управлінської модернізації: а) внутрішні та зовнішні, які спо-

нукають керівну  (державно-управлінську) еліту здійснювати рефор-

ми; б) перетворення, які зачіпають економічні та соціальні інститути,

але не зачіпають традиційної адміністративно-політичної системи;

в) перетворення, які ініціюються  “зверху” в межах старих політич-

них інститутів і під керівництвом традиційної еліти; г) трансформації,

які враховують вимоги,  необхідні для забезпечення рівноваги між

змінами в різних сферах суспільства; д) готовність керівної еліти про-

водити не тільки техніко-економічну,  але й політичну модернізацію

[379]. У разі неврахування наведених вище параметрів створюється,

на думку вченого, так звана модернізаційно-революційна ситуація.

Аналізуючи специфіку реалізації модернізації державного

управління,  цілком виправдано розглядати її не лише як зовнішнє

перетворення, але і як внутрішнє, оскільки її основною метою є саме

перетворення світу людських взаємовідносин. Адже все частіше сьо-

годні йдеться про формування особливого типу людини,  нездатної

зрозуміти доцільність модернізації, що в кінцевому підсумку, за І.Кан-

том, засвідчує її соціальна інфантильність, яка блокує будь-який роз-

виток у бік відкритого суспільства та його модернізаційних процесів.

Усе це вказує на доцільність активізації людинотворчого фактора в

сучасних глобалізаційно-модернізаційних умовах, а саме розуміння

можливості та обов’язковості здійснення модернізації сучасного світу.

Цінною в цьому плані є концепція  “трьох К” М.Мамардашвілі, яка

задовго до цього фактично передбачила зміст буття людини на по-

чатку ХХІ ст., відповідно до чого доцільно дотримуватись основних

трьох позиції: 1)  світ такий, що у будь-який момент у ньому може

щось відбутись тільки за участю людини; 2) людина не лише може,

але й зобов’язана брати участь у побудові структури світу, тому що

вона це може; 3)  сьогодні очікується прихід  “антропологічної ка-

тастрофи”, який може привести до загибелі цивілізації, тому людина

має все зробити заради окультурення середовища, в якому вона тим-

часово перебуває [205, с. 68]. Недотримання цих трьох позицій, на

нашу думку,   може призвести до так званого модернізаційного

нігілізму, який позбавить сучасний світ можливості досягнення кон-

кретної модернізаційної перспективи свого історичного розвитку в

умовах глобалізації.464 465

Отже, модель світу та його розвиток визначається сенсом та

формами діяльності людини, адже світ це передусім світ людини, саме

вона з її  “утаємниченою подвійною природно-духовною сутністю

визначає його долю та сенс, оскільки свідомість як основний людсь-

кий феномен являє собою можливість та необхідність постійної зміни

світу та його вдосконалення” [171, с. 6].

Важливу роль у контексті здійснення модернізації відіграє

держава,  основна функція якої в першу чергу зводиться до вибору

адекватної стратегії розвитку суспільства та формування нової пара-

дигми його функціонування. Роль держави також зводиться до полі-

тичної організації модернізаційного процесу конкретно в здійсненні

серії економічних, політичних, соціальних та інших трансформацій,

які забезпечують якісно новий рівень суспільного розвитку. За таких

умов, на нашу думку, основним принципом модернізації держави та

суспільства має стати реалізація принципу соборності, який би цілком

відображав їх самобутні цінності. На жаль, у системі державного управ-

ління завжди є конфлікт інтересів між прогресивною меншістю та кон-

сервативною більшістю, яка нічого змінювати не хоче, інноваційні

методи діяльності досить часто належно не сприймаються, не кажучи

вже про можливість їх реалізації. Тому в цьому контексті особливо

важливою є регулятивна роль певної зовнішньої інстанції, здатної спря-

мувати частковий модернізаційний процес, забезпечувати його точність

та послідовність. Тобто в державі має бути створений конкретний дер-

жавний інститут, який би забезпечував ефективне здійснення процесу

модернізації суспільства та основних сфер його життєдіяльності.

На нашу думку, також некоректним є твердження, що модерні-

зація є однією з форм наслідування західних стандартів суспільного

життя, які безпосередньо можна адаптувати до загальнонаціональ-

них традицій. Різні цивілізації мають рівнозначну цінність, історич-

ну унікальність та самобутність, які в процесі своєї життєдіяльності

доцільно зберігати та примножувати, відповідно до цього неприпус-

тимим є видавати свої порядки за еталон і намагатись їх поширюва-

ти. Проте тут виникає питання, яким чином можна оцінити таку само-

бутність,   адже вона є дійсною,   неперехідною т а самостійною

цінністю: “ми цінуємо та любимо свою країну, хоч би яку цивілізація

вона представляла”.

Важливим при цьому є й те, що в третьому тисячолітті на За-

ході сформувались такі форми соціальних антагонізмів, які породи-

ли відповідну низку проблем у розвитку постіндустріального сус-

пільства та призвели до так званої ерозії базових цінностей, які пере-

шкоджають фундаментальним основам такого суспільства. Відповід-

но до цього “громадянське суспільство, держава, церква, гроші, про-

мисловість (високі технології) почали пригнічувати людину”, з’яви-

лись реальні форми неприлаштованості людини до таких умов,  а

скоріше її відчуження [155, с. 36].

Виходячи з таких реалій досить проблемним є розуміння пра-

вової моделі відкритого суспільства на Заході. На думку М.Чешкова,

для  “глобалізаційного світу характерним є новий “виплеск” стихій-

ного, необмеженого посткапіталізму, для якого наднаціональної вузди

не знайшлось, виникло несприятливе для свободи людини середови-

ще, де діють фактори, які абсолютно заперечують цінності правово-

го співіснування” [397, c. 28]. У результаті цього архітектоніка захід-

ного світу,  побудованого на принципах універсального співтовари-

ства, свободи особистості, демократії та гуманізму, ідеї всесвітньої

співдружності національних організмів сьогодні поставлена під

сумнів. Причиною цього,  на думку А.Неклесси,  стала  “випуклість

таких феноменів,  як глобальний борг,  здійснення цілеспрямованої

соціалізації витрат;  розширення свободи спрямування капіталів з

одночасним маніпулюванням ринку без врахування стану соціально-

го середовища та біосфери Землі” [237, с. 142-143].

Саме тому сьогодні йде мова про модернізацію національних

систем держаного управління, яка б обминала цінності західного світу.

Адже сам по собі вплив Заходу здатен породжувати різні форми син-

тезу цивілізацій та модернізацій, які не завжди можуть мати пози-

тивний результат та навіть призводити до “феномену нової варвари-

зації”.  В таких умовах пріоритетними стають квазідемократичні

цінності модернізації, які перешкоджають ефективному та стабіль-

ному розвитку національних держав,  що, висловлюючись словами

С.Хангтінгтона, породжує “зіткнення цивілізацій”.

Проте ще на початку 70-х рр. Л.Штраусс, виступаючи з пер-

шим докладом Римського клубу, наголошував, що,  “реалізувати од-

наковою мірою західні методи процвітання людству не вдасться…

враховуючи те, що повне дотримання прав людини дає їй можливість

вільно розвиватися і всі будуть діяти однаково, а значить будуть рівні,

прогрес забезпечує все більший розквіт, а він - все більшу свободу та

справедливість, …  цей прогрес веде до  “суспільства всезагальної

рівності”,  до всесвітньої Ліги вільних та рівних націй, які склада-

ються з вільних та рівних людей. А оскільки існування якої-небудь

групи вільних та розквітаючих країн тривалий час неможливе, слід

прагнути до розквіту кожної країни і світового співтовариства. Збе-

реження західної демократії забезпечується демократизацією решти

світу (“глобальна демократія”) [448].

Це все свідчить про те, що модернізація без адекватно розви-

нених соціальних передумов може привести до модернізаційної466 467

утопії, яка може спричинити появу низки негативних факторів. Щоб

цього не сталося,   необхідно:  п о-перше,  справді реформаційн а

діяльність влади, по-друге, постійне, конструктивне та системне зу-

силля зацікавлених у створенні відкритого суспільства демократич-

них сил. Усупереч цьому неминучим є  “утопічний популізм”, який

може призвести до певних перекосів у бік модернізаційного автори-

таризму. Відповідно до цього жодною мірою не можна стверджува-

ти,  що модернізація на відміну від глобалізації привносить певну

визначеність у суспільному розвитку, що це процес, який регламен-

тує та детермінує всі форми суспільного розвитку, оскільки це тим

самим стає запереченням можливості існування відкритого суспіль-

ства з відповідними його демократичними інститутами.

Процеси модернізації державного управління в Україні сьо-

годні в першу чергу пов’язуються із формуванням відкритого сус-

пільства, яке передбачає модернізацію цінностей та імперативів сус-

пільного розвитку, які б відповідали змісту національної ідеї, яка на

сьогодні ще перебуває на етапі свого становлення.  В цьому плані

постає питання можливості модернізації й самої національної ідеї,

адже кожен історичний період розвитку вимагає формування нової

національної ідеї, а не “реанімування” попередньої, здатної забезпе-

чити формування національної ідентичності, яка може протистояти

умовам насильницької модернізації.

Здійснюючи сьогодні в Україні відповідні модернізаційні про-

екти, слід відпрацювати певний методологічний інструментарій, який

забезпечить їй можливість ефективного включення в сучасні глобалі-

заційні процеси шляхом відмови від так званих  “вульгарних версій

модернізацій” та вироблення натомість ефективної моделі внутріш-

ньої модернізації. З цього приводу, на думку американського політо-

лога Т.Цурутані, країни, які перебувають у стані модернізації,  “по-

винні мати сильне, централізоване політичне лідерство, яке може бути

авторитетним, олігархічним та навіть тоталітарними, адже мета роз-

витку (модернізації) країни не свобода, а порядок” [451, с. 276].

З нашої точки зору, будь-яка держава має рухатись у напрямі

прогресивної модернізації. З цього приводу слід чітко проаналізува-

ти, чи завжди модернізація держави супроводжується модернізацією

суспільства, оскільки держава змінюється одночасно із суспільством

та під його впливом, але модернізуватись воно може іншим шляхом.

Відповідно не завжди модернізація політичної технології зачіпає ідео-

логію держави. Модернізація держави, яка пов’язується з централіза-

цією та концентрацією влади в епоху Відродження, привела до ви-

никнення абсолютизму та до апології королівського суверенітету. У

цьому контексті Н.Макіавеллі описав нову ситуацію - “позачасову та

моральнісну модернізацію суспільства і держави, поєднання сильної

модернізованої держави, яка відмовилась від сентиментальних релігій-

них та моральних зв’язків, які управляли безмовним суспільством,

яке ще не проснулося і чекає свого осучаснення” [198, с. 14]. Слід

відзначити, що модернізація держави може здійснюватись двома спо-

собами, перший, коли держава може панувати, нічого не змінюючи в

суспільстві, але може стати агентом його модернізації, адже саме дер-

жава має забезпечити повне оновлення суспільних відносин, і дру-

гий варіант розвитку з’являється тоді, коли держава не модернізується

сама та відповідно уникає модернізації суспільства, або стримує його

модернізацію, опираючись цьому процесу.

Інший варіант розвитку виникає, якщо держава не модерні-

зується сама і уникає модернізації суспільства, або ще гірше - стри-

мує його модернізацію та протистоїть їй. В результаті цього виника-

ють революції кризи,  боротьба з консерватизмом та реакцією,  які

модернізують державу та суспільство. Модернізаційний процес вони

і підштовхують, і водночас стримують. При цьому відзначимо, що

ефективна модернізація є можливою лише за одночасного узгоджен-

ня участі суспільства та держави в модернізації.  І виходячи з того,

що модернізація є системним процесом,  то коли один із елементів

цієї системи (частина суспільства або конкретна держана інституція)

випадають із нього, модернізація стає неможливою. Тому, пропону-

ючи конкретні шляхи щодо модернізації системи державного управ-

ління в Україні, доцільно створити конкретні модернізаційні програ-

ми,  до розробки яких мають бути залучені передусім різні наукові

співтовариства. Такі модернізаційні програми повинні забезпечува-

ти цілісність процесу модернізації,  а отже,  стосуватись передусім

сфери державного управління,  враховуючи національні інтереси,

особливості культури та ідеології розвитку, яку держава намагається

прищепити суспільству.

При цьому слід пам’ятати і про те, що хоч би які ідеологічні та

політичні цілі модернізаційного розвитку переслідувались державою,

все одно ідеї модернізації мають певного роду імперативний харак-

тер. Для більш розвинених країн модернізація є змагальним проце-

сом, який забезпечує оновлення та осучаснення окремих сфер життя

суспільства - наздоганяючий та випереджальний розвиток між собою

чергуються. Для тих країн, які внаслідок різних причин відстають у

такому процесі, необхідною є тотальна модернізація, яка охоплює всі

сфери суспільногожиття і забезпечує так звані цивілізаційні зрушення.

Водночас слід визнати за модернізацією механізм долання

відставання держави.  Сьогодні відбувається включення України в

європейську політику, до чого спонукає її ряд зовнішніх обставин та468 469

сукупність внутрішніх факторів.  Все більш відчутним стає відста-

вання технологічне,  економічне т а соціально-культурне. Проте мо-

дернізація суспільства в технологічному та соціокультурному плані

не завжди включає політичну. Можна переймати західний розвиток

техніки та технологій у відриві від тих соціальних та економічних

інститутів, у межах яких вони діяли на Заході. Нерідко нововведення

є недостатньо підготовлені попереднім розвитком держави, і мають

виключно штучний характер. Тому значна кількість людей не охоче

включаються до процесів  “європеїзованої глобалізації” і не вважа-

ють себе “європеїзованою елітою”, яка переймає західні цінності та

ідеали, у той час коли основна частина населення продовжує жити в

традиційному патріархальному середовищі, яке є абсолютно відме-

жованим від зовнішнього світу “глухою стіною”.

Своєрідним індикатором, який  “показує ступінь просунення

тієї чи іншої держави по шляху адміністративно-політичної модерні-

зації, слугують роль та місце законодавчої влади (парламенту) в струк-

турі політичних інститутів. При цьому не стільки суттєво, яка саме

форма держави стверджується,  головне,  щоб парламент забезпечу-

вав представництво інтересів усіх соціальних груп,  реально вплив

на прийняття владних рішень” [14, с. 31]. Водночас основними фак-

торами,  які протистоять модернізації державного управління,  є:

відставання  (від змін інших сфер життєдіяльності суспільства);

здійснення на непідготовленій основі (недостатній рівень розвитку гро-

мадянського суспільства з відповідним відставанням розвитку його

інститутів). Зрештою це може призвести до утворення кризової ситуа-

ції у суспільному житті.  З метою подолання даної ситуації доцільно

розробити ефективну модель модернізації системи державного управ-

ління, побудованої на принципах демократизації, відкритості та відпо-

відності умовам глобалізаційного розвитку. Важлива роль при цьому

належить безпосередньо модернізації державно-управлінської еліти,

яка має бути динамічнішою та реально відповідати потребам часу.

Таким чином, модернізація являє собою інтернаціональний

процес та один із варіантів суспільного розвитку в умовах глобалі-

зації,  що приводить до утвердження нової моделі взаємовідносин

суспільства та держави, що в остаточному підсумку породжує нову

модель системи державного управління. Однією з передумов виник-

нення модернізації є нерівні умови розвитку національних держав,

які в архітектоніці сучасного світу мобільно змінюються, а подекуди

можуть породжувати конфліктні ситуації у міжцивілізаційному роз-

витку на предмет певної невідповідності окремих держав найвищим

стандартам такого розвитку. При цьому однією з умов модернізації

системи державного управління в Україні є розробка імперативів

відкритого суспільства, які і визначають основні методологічні заса-

ди реалізації нового модернізаційного проекту суспільного розвит-

ку, який забезпечить їй лідерство у глобалізаційних процесах.