5.5.1. Адаптація системи державного управління до процесів глобальної інтеграції

Одним із механізмів функціонування системи державного

управління в умовах глобальної інтеграції є її адаптація до нових умов

розвитку. Процеси глобальної інтеграції та адаптації тісно взаємопо-

в’язані між собою,  оскільки відображають єдиний процес взаємо-

прилаштування держав у межах відповідного об’єднання, більше того,

глобалізація розглядається як процес адаптації системи управління з

метою досягнення єдиних  (глобалізаційних)  стандартів розвитку.

Кожна з держав, включаючись у процес глобальної інтеграції,  має

виробляти стратегію визна ння т а прийняття єдини х критерії в

ціннісної системи нової ситуації геополітичного  (глобалізаційного)

розвитку. Передусім йдеться про пошук компромісу у відносинах між

державами, які включаються в глобальний простір,  адже в умовах

глобальної інтеграції для кожної системи державного управління

принципово важливо мати готовність до новизни та невизначеності,

пов’язаної з глобалізаційними ризиками включення у відповідні інте-

гративні утворення. Держави, адаптуючись до нових умов розвитку,

мають виробити стратегічну позицію реалізації своєї власної геопо-

літичної ініціативи.

Саме тому в межах даного дослідження доцільно з’ясувати

сутність та роль адаптації державного управління, визначити форми,

рівні та способи адаптації, обґрунтувати, наскільки вона забезпечує

сталість управлінської системи та протистоїть негативним впливам

у функціонуванні окремої держави.

Адаптація являє собою процес прилаштування, пристосуван-

ня та облаштування системи управління окремої держави до нових

умов глобалізаційного розвитку. В сучасних умовах адаптація є об’єк-

тивним процесом,  оскільки вона здійснюється у відповідь на такі

еволюційні фактори, як геостратегічна мінливість, історична спадко-

ємність та глобальна закономірність. У цілому адаптаційне завдання

постає перед державою, яка є повноправним суб’єктом глобального

простору, і заради того, аби посилити свій геополітичний потенціал,

вона змушена пристосовуватись до умов нової ситуації. Це свідчить

про те, що процес засвоєння національною державою окремих норм

та цінностей суспільної життєдіяльності, обумовлених процесом гло-

бальної інтеграції, завжди має адаптаційне значення.

На думку російського дослідника П.Кузнецова, адаптація роз-

глядається як цілісний, динамічний, безперервний, відносно сталий

процес встановлення відповідності між сукупним рівнем найбільш

актуальних на даний момент  (перспективу)  потреб особистості та

наявним  (перспективним) рівнем їх задоволення, досягнутим за ра-

хунок певного виду діяльності [67]. На особливу увагу в контексті

даного аналізу заслуговує розуміння адаптації, запропоноване в ме-

жах концепції  “негативної адаптації Е.Балабанова. На його думку,

адаптація являє собою “підтримання такого рівня життя, який дозво-

ляє зберегти та підвищити  (геополітичний) статус та задовольняти

матеріальні й духовні потреби індивідів та соціальних груп”. Відпо-

відно до цього вченим вводиться поняття “негативної адаптації”, яка

характеризується переважним використанням чужих ресурсів у за-

безпеченні життєдіяльності окремої держави чи спільноти [16, с. 48].

У свою чергу, М.Шабанова під адаптацією розуміє “процес та

результат взаємодії індивіда з соціальним середовищем, яке карди-

нально змінюється і в межах якого поступово узгоджуються вимоги

та очікування обох сторін, в результаті чого індивід отримує мож-

ливість виживання  (розквіту),  а макросередовище - відтворення та

перехід у висхідну стадію” [402, с. 83]. Дещо в іншому ракурсі роз-434 435

глядає адаптацію австрійський дослідник Г.Айзенк, в ній він вбачає

стан, за якого потреби індивіда, держави, з одного боку, та вимоги

зовнішнього середовища (глобального світу) з другого, повністю збіга-

ються, тобто це стан гармонії між індивідом, державою та глобальним

світом.  Адаптація в контексті даного дослідницького підходу також

розглядається як процес,  за допомогою якого досягається гармоній-

ний стан. Саме тому Г.Айзенк виходить із того, що адаптація завжди є

відносною, оскільки абсолютно досягнути її практично неможливо,

адже оптимальної реалізації потреб без порушення відносин із гло-

бальним середовищем досягнути практично не вдається [457, с. 25].

Особливо цікавим з методологічної точки є розуміння адап-

тації, запропоноване американським дослідником Л.Філіпсом, відпо-

відного до якого під нею розуміється процес засвоєння норм, вимог,

які пред’являються до держави з боку інших держав. Виходячи із

цього адаптація має цілеспрямований характер стосовно перетворення

соціально-політичної дійсності [451].

Державне управління в умовах глобальної інтеграції спрямо-

ване на прилаштування до нових умов розвитку. Це,  у свою чергу,

приводить до того, що в умовах глобальної інтеграції відбувається за-

своєння певних норм, традицій та ціннісних орієнтацій держав, які є

суб’єктами відповідного інтегративного об’єднання.  Завдяки цьому

держава здобуває можливість входження, ствердження та повноправ-

ного членства в межах такого об’єднання, що, у свою чергу, не виклю-

чає можливості для держави зберегти свою національну ідентичність.

Здебільшого глобалізаційна адаптація не перешкоджає реалізації на-

ціональних інтересів окремих держав, а лише гарантує їм можливість

для вільного взаємообміну. Радикальні форми адаптації системи дер-

жавного управління відповідно до глобалізаційних стандартів розвит-

ку можуть привести до геополітичного конфлікту, а це, у свою чергу,

обумовить необхідність пошуку форм геополітичного захисту держав.

Адаптація у даному контексті передбачає формування такої

системи організації влади, яка відповідає умовам розвитку сучасно-

го світу і співвідноситься з мінливістю нових геополітичних стра-

тегій. Адаптація також розглядається як процес зміни соціально-еко-

номічних, політичних та організаційних форм життєдіяльності дер-

жави. Водночас адаптація як процес прилаштування до зовнішнього

середовища системи державного управління передбачає певну її

організаційно-функціональну залежність від такого середовища. Вона

характеризує не лише прийняття критеріїв та умов певної ситуації,

але і соціально-економічне та політичне освоєння зміни певного типу

цілісності системи суспільних відносин  (адаптація до нового со-

ціального устрою), а також і здатність узгодити власні умови розвит-

ку з відповідними соціальними порядками, за якими живе глобаль-

ний світ  (адаптація до перехідних умов,  фактичне їх сприйняття).

Відповідно до цього постає питання про визначення ресурсів активі-

зації  (стимулювання)  процесів адаптації. Важливим таким ресурсом

виступають організаційні дії державної влади, які створюють як безпо-

середньо для громадськості, так і для самого інституту влади умови при-

лаштування до нової геополітичної ситуації. Це, у свою чергу, свідчить

про те, що гнучкість та ефективність адаптаційної політики безпосеред-

ньо залежить від механізмів діяльності органів державної влади.

У контексті з’ясування сутності адаптації як основного механіз-

му державного управління в умовах глобалізації доцільно чітко відме-

жовувати його зміст від поняття прилаштування. Адаптація являє

собою комплекс прийомів, які дають змогу системі прилаштуватись

до нових умов розвитку, виходячи з цього вона є чітко організованим

способом прилаштування до вимог відповідної соціально-економіч-

ної та політичної ситуації, викликаної умовами глобальної інтеграції.

Отже, адаптація має забезпечувати відповідність цілей та цінностей

системи державного управління та її структурних елементів у межах

певного інтегративного об’єднання. У свою чергу,  прилаштування

характеризує собою процес пристосування до вимог певної суспіль-

но-політичної ситуації,  зумовленої умовами глобальної інтеграції.

Кожна держава постає в таких умовах, які вимагають від неї відпо-

відного пристосування до певної ситуації, з цієї метою вона викори-

стовує відповідні прийоми та засоби, які дають можливість подолати

негативні виклики такої ситуації, розгорнувши її на користь власно-

го розвитку. Таким чином,  прилаштування включає сукупність ме-

ханізмів, які дозволяють державам узгоджувати вимоги зовнішнього

світу (зовнішньої політики) із критеріями, потребами та цінностями

власного  (внутрішнього) розвитку.

Виходячи з цього важливим складовим елементом адаптації

системи державного управління є узгодження її з глобалізаційними

стандартами суспільного розвитку. Адаптації в такому розумінні ха-

рактеризує процес встановлення відповідності у відносинах між дер-

жавами в межах глобального простору (здебільшого йдеться про до-

сягнення балансу у розвитку держав).

У цьому плані можна виокремити дві форми адаптації, перша

приводить до змін глобального простору в цілому, які відбуваються

відповідно до реалізації геостратегічних потреб держав  (пасивна),

та друга форма адаптації (активна), яка приводить до зміни системи

державного управлінн я  (створен н я сп е ціальн и х структурн и х

підрозділів, реалізація нових управлінських функцій), які забезпечу-

ють адаптацію до умов глобалізаційного розвитку. Окремою формою436 437

адаптації є гомеостатична, яка забезпечує відповідність функціону-

вання окремої держави умовам глобалізаційного середовища, зокре-

ма, що стосується відповідності системи цінностей цінностям глобалі-

заційного розвитку. До форм адаптації також доцільно віднести інтер-

акційну адаптацію, яка характеризує реалізацію потреб у функціону-

ванні системи державного управління шляхом усвідомлення держа-

вою своєї залежності від глобального світу. Така форма адаптації є

результатом засвоєння окремою державою стандартів глобалізацій-

ного розвитку, інакше це може трансформуватися в окремий виклик,

для світу, який не хоче жити за єдиними нормами життєдіяльності.

Саме тому, аби адаптація не виявилась радикальною для окремої дер-

жави, її політика має бути особливо гнучкою за таких викликів,  а

тому держава має користуватись умовами глобалізаційного розвитку

для реалізації своїх власних національних інтересів,  цінностей та

потреб. Це, у свою чергу, може виступати запорукою прийняття ефек-

тивних державно-управлінських рішень.

Якщо нація у виборі стратегії своєї глобальної інтеграції здобу-

ває соціально-політичну та економічну стабільність, тоді вона про-

стіше сприймає установки розвитку глобального світу, його вимоги,

загальноприйняті правила, критерії нормативної поведінки,  прита-

манні для всіх суб’єктів інтегративного об’єднання. У нашому розу-

мінні таку форму прилаштування держави до умов глобальної інтегра-

ції можна назвати системною глобалізаційною адаптацією. Застосу-

вання такої форми адаптації являє собою такі способи прилаштуван-

ня, регулювання та гармонізації системи державного управління, які є

важливим критерієм включення держави в глобальний простір і які

забезпечують її відповідність установкам, правилам, вимогам, глоба-

лізаційного розвитку. В процесі системної глобальної інтеграції дер-

жава адаптується до нових вимог відповідно до своїх потреб, інтересів,

прагнень та можливостей національної та державно-управлінськоїіден-

тифікації. Одним із принципів реалізації системної глобалізаційної

адаптації є функціональна гнучкість, яка забезпечує здатність системи

державного управління змінювати структуру організації влади та управ-

ління суспільним розвитком відповідно до умов глобалізації.

Складовими елементами системної глобальної адаптації є

прийоми, способи та стратегії адаптації.

Способи адаптації держави до умов глобальної інтеграції ви-

значаються ієрархією цінностей, притаманною для певного типу сус-

пільного розвитку, а також і цінностями, пріоритетними для певного

інтегративного об’єднання. Здебільшого такі способи адаптації ви-

значають напрями геополітичної стратегії держави, а відповідно до

цього і рівні відносин між державами. На першому рівні формується

залежність від умов глобалізаційного розвитку (аккомондаційна адап-

тація), на другому рівні адаптації держави намагаються прилаштува-

ти зовнішнє середовище відповідно до умов національного розвитку

(на власну користь) (асиміляційна адаптація), на третьому рівні відбу-

вається безпосередній та цілеспрямований вплив держави на глобаль-

ний розвиток відповідно до потреб та умов включення їх у процес

глобальної інтеграції (глобальна адаптація). На четвертому рівні відбу-

вається уподібнення системи державного управління окремого сус-

пільства до управлінських систем інших держав,  які є суб’єктами

інтегративного об’єднання (трансформаційна (трансформаційно-гло-

балізаційна) адаптація). Такий рівень адаптації, у свою чергу, харак-

теризує геополітичну переорієнтацію держави шляхом трансформації

її зовнішньополітичних векторів та установок відповідно до нової

ситуації. Така форма адаптації є найбільш ефективною з нашої точки

зору, оскільки вона забезпечує певне “геополітичне вростання” дер-

жави в структуру нової системи міжнародних відносин. Відмінності

у способах адаптації державного управління залежать від стратегії

адаптації, яка визначає її відповідні цілі та закономірності.

Стратегія адаптації характеризує собою сукупність цілеспря-

мованих та організуючих дій, які спрямовані на досягнення держа-

вою цілей глобалізаційного розвитку. Це, у свою чергу, забезпечується

за допомогою гармонізації способів функціонування держав та при-

ведення їх у відповідність з інтересами, установками та ціннісними

орієнтаціями глобального світу. Виходячи із цього доцільно визна-

чити основні принципи, за допомогою яких здійснюється стратегія

адаптації. Серед таких принципів ми виокремлюємо принципи:

n історизму (держава, включаючись у певні інтегративні об’єднан-

ня, все одно продовжує жити своїм історичним досвідом);

n соціально-політичного генетизму  (етапи розвитку держави

шляхом прилаштування до нових умов життєдіяльності, побу-

довані на засадах геополітичного традиціоналізму);

n взаємозв’язку геостратегії та внутрішніх умов (держава адап-

туватиметься до нових умов розвитку лише виходячи із влас-

ного соціально-політичного потенціалу,  а також залежно від

вимог, які висуваються з боку глобального світу).

Залежно від реалізації цих принципів стратегія адаптації може

включати кілька форм, які визначають її спрямованість. Перша така

форма  (активна) пов’язується із прагненням держави вдосконалити

власну систему управління шляхом налагодження відповідних відно-

син із глобальним світом. Друга форма стратегії адаптації має пасив-

ний характер і здебільшого спрямована на те, яким чином уникнути438 439

різних форм внутрішньої трансформації системи державного управ-

ління в межах певного інтегративного об’єднання. Здебільшого тут

йдеться про те, яким чином зберегти можливість реалізувати відпра-

цьовані технології державного управління та стереотипізовані прийо-

ми управління суспільним розвитком.  Активна стратегія адаптації

побудована на централізованих діях окремої держави по відношен-

ню до глобального світу.

Виходячи із цього основними механізмами адаптації, на нашу

думку, є: радикальна адаптація (передбачає кардинальну трансформа-

цію системи управління окремої держави відповідно до умов глобалі-

заційного розвитку); уникаюча адаптація (кожна з держав є суб’єктом

глобального простору, а тому хоче вона того чи ні її управська система

все одно змушена прилаштовуватись до відповідних умов); компенса-

ційна адаптація, яка здійснюється з метою заповнення певних невідпо-

відностей, які має система державного управління в умовах глобаль-

ної інтеграції. Такий механізм, у свою чергу, вимагає прийняття відпо-

відної нормативно-правової бази, яка працюватиме водночас і на реа-

лізацію національних інтересів, і на її геополітичний статус у світі.

Адаптація системи державного управління відповідно до умов

глобалізаційного розвитку з необхідністю також має включати меха-

нізми забезпечення геополітичної рівноваги (балансу) управлінської

системи, які в першу чергу спрямовані на забезпечення толерант-

ності (взаємодотримання цінностей та стереотипів) у стосунках між

державами в умовах відповідного інтегративного об’єднання.  Це

свідчить про те, що адаптація являє собою такий інтегративний про-

цес, у межах якого має забезпечуватись рівновага, баланс внутріш-

ньої і зовнішньої політики держави.

З огляду на те, що глобальна інтеграція являє собою об’єктив-

ний процес, уникнути якого не вдається жодній країні світу, тому кож-

на з держав, аби вписатись у структуру сучасного світу, має вдава-

тись до такої форми адаптації, яка найбільшою мірою відповідає її

національним т а геостратегічним інтересам.  Саме тому найбільш

ефективною формою адаптації державного управління до умов гло-

балізаційного розвитку є прагматична адаптація. Це така форма адап-

тації, яка враховує особливості розвитку національної системи дер-

жавного управління, здійснюючи її корекцію відповідно до умов гло-

бальної інтеграції.  Тобто тут держава здійснює корекцію своєї со-

ціально-економічної, політичної та духовної сфери таким чином, аби

це не перешкоджало стратегії її розвитку і водночас дозволяло їй ви-

ступати повноправним суб’єктом глобального об’єднання. Найбільш

вдалою формою адаптації, з точки зору американських дослідників

Ф.Маккінлі, С.Саджаді, Е.Кастена та Б.Чена, є композиційна адап-

тація. З позицій такого дослідницького підходу композиційна адап-

тація сприяє динамічній зміні структури та системи управління у

відповідь на зміни відповідної ситуації, викликані здебільшого рево-

люційним характером [119].

Аналізуючи механізми адаптації систем державного управлін-

ня до умов глобалізаційного розвитку,  доцільно звернути увагу на

критерії та показники рівня такої адаптації. Переважною мірою ос-

новним критерієм адаптації є рівень соціально-економічного та полі-

тичного розвитку держави, який і визначає пріоритети її внутріш-

ньої та зовнішньої політики. Показники рівня адаптації залежать від

рівня досягнення балансу в реалізації національних та глобалізацій-

н и х інтересі в.   Виходячи і з цього показн ики адапта ці ї мают ь

кількісний, якісний та структурно-функціональний характер, відпо-

відно до яких і можна визначити ефективність чи неефективність

управлінської системи за умов пристосування її до нових умов роз-

витку. Індекс адаптації є показником визначення рівня відповідності

окремої системи державного управління глобалізаційним стандар-

там розвитку, а головне визначення рівня відповідності між рівнем

розвитку такої системи та потребами, які висуває глобалізаційний роз-

виток. Такі потреби, у свою чергу, визначаються певними факторами,

які й встановлюють характер індексу адаптації. Виходячи із цього слід

ідентифікувати так звані факторні індекси адаптації, які характеризу-

ють процес прилаштування держави до потреб глобалізаційного роз-

витку  (колегіальні індекси) і процес прилаштування окремої людини

до системи комплексних потреб, які зумовлені процесом глобалізації

(індивідуальні індекси). На основі цього можна визначити перспекти-

ви функціонування системи державного управління залежно від по-

казників її адаптації до умов глобалізаційного розвитку. Виходячи з

цього можна визначити рівень адаптації системи державного управлін-

ня, який переважною мірою визначається ступенем інтегрованості дер-

жави у глобальний простір. Якщо ступінь інтегрованості держави є

високим, то і рівень адаптації є високим та сталим, якщо ступінь інтегро-

ваності є низьким, то і рівень адаптації є низькосталим.

Залежно від рівня ефективності функціонування системи дер-

жавного управління адаптація характеризується активним та пасив-

ним впливом. Так, зокрема,  на активну адаптацію здатна держава,

яка має чітко збалансовану внутрішню та зовнішню політику, а тому

вона може виступати лідером геополітичного простору, завдяки та-

кому впливові вона може змінювати структуру глобальної інтеграції.

Пасивна адаптація характеризує безпосереднє сприйняття державою

цілей та цінностей, які притаманні для певного інтегративного об’єд-

нання за умови включення до нього. Виходячи з цього в процесі гло-440 441

бальної інтеграції кожна з держав повинна мати відповідну адапта-

ційну стратегію, яка б передбачала успішність вибору того чи іншо-

го варіанта прилаштування держави до глобального простору. При

цьому кожна держава самостійно має чітко оцінювати:  обмеження

національного розвитку, яких зазнає держава на умовах включення

до відповідного глобального об’єднання, форми дестабілізаційного

впливу та засоби протистояння їм, геополітичний потенціал держави

в умовах прилаштування його до глобального простору.

Альтернативою адаптації є дезадаптація,  яка проявляється у

відсутності адекватного включення держави у світовий глобаліза-

ційний простір та відповідного прилаштування до нього. З урахуван-

ням цього можна говорити про своєрідний адаптаційний дисонанс,

який характеризує суперечність у розвитку світу та окремої держави

зокрема, що є результатом неприйняття глобалізаційної картини світу.

Важливим показником дезадаптації держави в умовах глобальної

інтеграції є низький рівень геополітичної свободи, а в результаті цього

і механізми реагування на виклики глобального світу, що безпосе-

редньо позначаються на системі відносин із іншими державами. В

результаті держава опиняється в ситуації адаптаційного бар’єру, здо-

лати який можна лише шляхом вироблення цілеспрямованої геоста-

тегії.  Якщо ж державі не вдасться здолати адаптаційний бар’єр,  з

очевидністю вона може опинитись у ситуації псевдоадаптації,  яка

характеризуватиме зовнішні форми прилаштування держави до пев-

ної ситуації, зберігаючи при цьому негативне ставлення до норм та

вимог глобалізаційної ситуації (антиглобалізм).

У цьому плані доцільно особливу увагу звергнути на механіз-

ми, які забезпечують баланс між державою та вимогами глобального

середовища. Більше того, аби адаптація з часом не еволюціонувала в

дезадаптацію, прилаштування держави до глобалізаційних умов роз-

витку має базуватись на внутрішній інтеграції нації.

Відповідно до цього в межах даного дослідження постає пи-

тання, чому одні держави успішно вписуються в нову глобалізаційну

реальність та її соціально-економічні та політичні умови, а інші лише

накопичують протестний потенціал проти прилаштування до таких

умов. Саме тому доцільно чітко ідентифікувати інтеграційні можли-

вості держави, а на основі цього визначати її стартові умови адап-

тації до умов розвитку сучасної ситуації. Це, у свою чергу, визначить

перспективність чи неперспективність адаптаційних стратегій держа-

ви. В цьому плані можна ідентифікувати стратегічну адаптацію, яка

розрахована на довготривалу адаптацію системи державного управлін-

ня та тактичну адаптацію, яка стосується конкретних дій, відповідно

до окремої ситуації, а головне розрахована на короткий період часу.

У цілому система державного управління не може бути ефек-

тивною в умовах глобалізації, якщо вона включена в процес адап-

тації до розвитку сучасного світу,  прилаштовуватись до його змін,

розробляючи найбільш ефективні прийоми реагування на неї. Вод-

ночас адаптація має супроводжуватись створенням власного внутріш-

нього (національного) простору, який характеризується внутрішньою

системою організації влади та стратегією внутрішньої інтеграції (збе-

реження організаційно-функціональної цілісності). Виходячи з цьо-

го ефективна система державного управління має бути спрямована

на здійснення зовнішньої адаптації та забезпечення внутрішньої інтег-

рації. Адаптація як процес прилаштування суспільства до нової сис-

теми державно-управлінських цінностей з очевидністю ставить пи-

тання про механізми збереження власної системи цінностей, перей-

маючи при цьому найфундаментальніші цінності інших. В цьому

плані важлива роль має належати так званим інтеріорізаційним ме-

ханізмам адаптації, відповідно до яких відбувається запозичення з

глобального світу певних норм, цінностей, зразків поведінки, які за-

безпечують ефективність функціонування окремої національної си-

стеми державного управління. Процесуально адаптація зводиться до

прийняття певних норм глобалізаційної життєдіяльності, відповідно

до якої держави мають наділятись певною гнучкістю та ефективні-

стю в сприйнятті нових умов такої життєдіяльності. Адаптація сис-

теми державного управління зводиться до можливості держави ко-

ристуватись певними умовами суспільно-політичної ситуації на ко-

ристь реалізації своїх потреб та інтересів. Виходячи із цього система

державного управління переходить в адаптивний стан, який характе-

ризується такими складовими, як: прийняття рішень, ініціатива.

Таким чином, у процесі адаптації відбувається прилаштуван-

ня держави передусім до нового геополітичного середовища, в ре-

зультаті чого держави вибудовують певні стратегії державно-управ-

лінської діяльності,  які працюють на включення їх у глобальний

простір. Процес такого включення передбачає відповідні фази:  по-

чаткова  (характеризує вплив суспільства на процес адаптації систе-

ми державного управління до умов глобалізаційного розвитку); власне

адаптаційна база (засвоєння певних норм суспільної життєдіяльності

з боку суспільства та легітимізація їх органами державної влади);

інтеріорізаційна фаза адаптації (характеризує підлаштування глобаль-

ного світу та особисті його розвитку під стандарти розвитку окремої

національної держави). У свою чергу, інтеріорізаційна фаза адаптації

відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дає змогу зберегти влас-

ну специфіку та закономірності функціонування й розвитку націо-

нальної системи державного управління. Це, у свою чергу, свідчить442 443

про те, що держави,  активно прилаштовуючись до умов глобаліза-

ційного розвитку,  змінюючи їх,  тим самим створюють такі умови,

які можуть забезпечувати реалізацію спільних цілей геополітичного

розвитку між державами. Відповідно до цього основним критерієм

адаптації національної держави та її системи управління до умов гло-

бальної інтеграції є зміна певної геополітичної ситуації, яка визна-

чає стратегію розвитку такої держави, а тим самим і потенціал її інтег-

рованості у глобальний простір. Такий варіант адаптації закономірно

може місити два рівні: суперництво та співпрацю. Адаптація шляхом

суперництва може привести до виникнення геополітичного конфлікту -

тоді, коли держава намагається нав’язати глобальному світові свій ва-

ріант прилаштування до глобалізацій них умов розвитку. Адаптація шля-

хом співпраці держав характеризує вироблення спільних цінностей та

механізмів прилаштування до глобалізацій них умов, які не суперечать

ціннісним орієнтація розвитку сучасного світу в цілому.

З позицій А.Гіденса, адаптація розглядається як процес соціа-

лізації та прилаштування до виконання певної ролі [61, с. 91]. Таким

чином,  з методологічної точки зору адаптація системи державного

управління являє собою і процес, стан та механізм її функціонуван-

ня. Так,  з одного боку,  процес адаптації характеризує приведення

системи державного управління у відповідність із загальновизнаною

в межах глобального простору системи цінностей та норм. Стан адап-

тації розкриває специфіку взаємовідносин держав у межах глобаль-

ного простору, що тим самим визначає потенціал їх адаптованості до

умов розвитку.  Такі взаємовідносини,  у свою чергу,  можуть мати

характер суперництва чи співпраці або ж і балансу між ними. Це,

зокрема, пов’язується з тим, що система державного управління, аби

набути сталості та ефективності розвитку,  з необхідністю має бути

адаптована до умов розвитку інших систем державного управління.

Механізми такої адаптації, на думку Л.В.Корель, мають включати такі

стадії, як: 1) соціальний шок; 2) мобілізація адаптивних резервів (ре-

сурсів); 3) відповідь на виклики соціального середовища (умови гло-

балізаційного розвитку) [191].

Виходячи із такої класифікації стадій адаптації можна іденти-

фікувати рівень адаптованості держав, відповідно до цього можна

констатувати групи держав, які  “виступають лідерами глобалізацій-

ного розвитку”, оскільки активно адаптуються до умов глобалізації,

інші дотримуються “наздоганяючого” розвитку, оскільки засвоюють

моделі розвитку, вироблені іншими державами  (адаптаційні держа-

ви), до третьої групи держав відносять ті, які зупинились на одній із

стадій розвитку,  “переживають своєрідний глобалізаційний шок” і

не лише адаптуються до нових умов розвитку, але і не бажають цього

(виживаючи в нових умовах). Саме тому одним із важливих компо-

нентів адаптації є раціоналізація поведінки держав, яка тим самим

має зводитись до  “заміни внутрішнього слідування звичаям плано-

мірної адаптації та констеляції інтересів” [49, с. 635].

Здебільшого адаптація системи державного управління в умо-

вах глобальної інтеграції на пострадянському просторі має свої особ-

ливості, оскільки вона відбувається “в умовах крутої ломки інституцій-

ної системи суспільства і витіснення норм та цінностей, які існували

протягом життя кількох поколінь” [25, с. 45]. Проте, на думку Л.А.Бе-

ляєвої,  “нові інституційні форми, норми та цінності мають поки що

локальне розповсюдження, в результаті чого обмеженими є їх можли-

вості у підтриманні адаптаційних зусиль значних прошарків населення”

[25, с. 47]. Таким чином, статус держави в межах глобального просто-

ру визначається рівнем адаптації суспільства до нових умов розвитку.

Важливою проблемою,  яка потребує детального розгляду в

межах даного аналізу, є дотримання правових формальностей у про-

цесі адаптації держави до нових умов розвитку. Це безпосередньо

пов’язується із потребами умов глобальної інтеграції прилаштовува-

тись до нормативно-правової системи інших держав, яка є пріори-

тетною в цілому для глобального простору. Оскільки окремі держа-

ви достатньо неохоче включаються в глобальний просторі, то і таку

нормативно-правову систему вони сприймають як формальну,  яка

реально не впливає на певні цінності, переконання та норми в роз-

витку національних держав.  Проте в умовах глобальної інтеграції

переважною мірою йдеться про соціально-політичну, економічну та

культурну адаптацію держави до нових умов розвитку. В цьому плані

відомий англійський дослідник Дж.Беррі розробив концепцію аккуль-

турації, яка базується на двох основних критеріях: ставленні індиві-

да до своєї власної культурної ідентичності та взаємозв’язку держа-

ви з глобальним світом. Аналізуючи ці критерії, Дж.Баррі виокремив

специфічну стратегію поведінки громадян в умовах адаптації, серед

них: асиміляція, інтеграція, сепаратизм та маргіналізація [431, с. 15].

Виходячи з цього вчений визначив форми аккультаційної установки,

які визначають характер адаптації суспільства до умов глобалізації.

Проте аккультація не завжди сприяє успішній адаптації громадсь-

кості до умов розвитку, оскільки адаптаційний процес для більшості

передбачає не формування нових установок, а прилаштування до вже

існуючих. Саме тому успішність адаптації залежить від можливості

громадськості вписатись у глобалізаційні стандарти розвитку (інтегрую-

чись у глобальний простір). Здебільшого тут йдеться про те, чи ство-

рює процес глобальної інтеграції сприятливі умови для збереження

та реалізації національної ідентичності громадськості, збереження її444 445

культури,  мови т а історичного досвіду.  В межах даної концепції

Дж.Баррі охарактеризував стратегію аккультурації, яка включає уста-

новки індивідів та держав, які й визначають характер їх геополітично-

го вибору. Виходячи із цього характер такого вибору стратегії адап-

тації визначається багатьма факторами.  Важливу роль при цьому

відіграють етнічні фактори, саме етнічна консолідованість забезпечує

високий рівень ідентифікації,  а тому і визначає широкі можливості

для реалізації стратегії адаптації держави до нових умов розвитку, яка

не перешкоджатиме її національній ідентичності. На особливу увагу в

такому контексті заслуговує досвід Польщі, де процес адаптації спи-

рається на етнічні групи та їх консолідацію, які спрощують його реалі-

зацію. Це також пояснюється яскраво вираженою релігійною ідентич-

ністю та стереотипізованістю громадської думки поляків.

Таким чином, важливим питання для більшості держав в умовах

глобальної інтеграції є забезпечення геополітичного самовизначення

держави в межах глобального простору. Основними параметрами тако-

го самовизначення є: рівень суспільно-політичного розвитку, який вклю-

чає соціальну безпеку громадян, політику зростання їх доходів, можли-

вості для самореалізації, здатність до прийняття “глобалізаційних пра-

вил гри”. Це тим самим дає змогу визначити показники потенціалу адап-

тованості суспільства та держави до умов сучасного розвитку.

Рівень адаптованості системи державного управління до умов

глобалізаційного розвитку визначає геополітичний статус держави.

Відповідно до цього коригується не лише зовнішня, але і внутрішня

політика держави, змінюється стратегія діяльності уряду, коригується

вектор суспільно-політичного розвитку. Важлива роль при цьому

належить так званій “позитивній соціально-економічній адаптації”,

яка передбачає такий процес прилаштування до нової глобалізацій-

ної ситуації, який дає змогу  “зберегти або і підвищити соціальний

статус та задовольнити матеріальні та духовні потреби індивіда та

соціальної групи” [16, с. 52].

Виходячи з цього для держави принципово важливо, яким чи-

ном забезпечується адаптація, чи за рахунок власних ресурсів, чи за

рахунок ресурсів інших суспільств,  держав.  Залежно від того,  на-

скільки адаптація сприяє розвитку суспільства та реалізації суспіль-

но-політичних та економічних інтересів, чи все ж таки перешкоджає

цьому,  ідентифікують позитивну та негативну форми адаптації. Не-

гативна адаптація в концепції Є.С.Балабанової характеризується пе-

реважним використанням державою чужих ресурсів,  а це,  у свою

чергу, приводить до виникнення певної соціально-економічної залеж-

ності, яку дослідник називає  “соціальним паразитизмом”. Така со-

ціально-економічна залежність являє собою результат негативної адап-

таційної стратегії держави, яка має мінімальні соціальні капітали і не

здатна забезпечити собі існування власними силами. На думку В.П.Ки-

сельова, соціальний паразитизм є “способом існування, при якому со-

ціальний суб’єкт задовольняє свої потреби за рахунок інших, маючи

при цьому можливість задовольняти їх самостійно” [154, с. 106]. Та-

ким чином,  даний варіант адаптації в першу чергу характеризує

“сильні держави”, які відповідним чином зловживають своїм геостра-

тегічним потенціалом, оскільки здебільшого вони вдаються до при-

мусового прилаштува н н я,   підпорядкува н н я інши х держа в т а

перерозподілу їх матеріальних ресурсів на власну користь. Переваж-

ною мірою такий варіант адаптації може виступати могутнім факто-

ром дезадаптації, адже він не сприятиме мобільності та стабільності

розвитку системи державного управління. Альтернативою цього має

виступати така адаптаційна модель розвитку, яка б створювала для

громадян можливість забезпечити стабільність свого геополітичного

та соціально-політичного розвитку, зберегти усталений рівень при-

бутків та потреб, забезпечити відповідний рівень добробуту громадсь-

кості (можливість жити багатше та безпечніше).

Щоб вижити та зайняти відповідну геополітичну позицію, кож-

на із держав сьогодні зобов’язана мати відповідний програмний до-

кумент, стратегію “Соціально-економічної та політичної адаптації в

умовах глобалізації”.  Такий документ повинен відображати адап-

таційні можливості національної держави та механізми їх розвитку,

навіть і шляхом застосування  “негативної адаптації”, яка зводиться

до можливості здійснення адаптації за рахунок ресурсу інших дер-

жав. Це є цілком виправданим, якщо така адаптація працюватиме

виключно на реалізацію національних інтересів, а не глобальних.

Таким чином, адаптація як механізм, процес, спосіб та резуль-

тат прилаштування системи державного управління до нових умов

розвитку є своєрідною відповіддю викликам глобалізації. Адаптація

приводить до зміни соціально-економічного та політичного середо-

вища, в межах якого здійснюється узгодження вимог держав із за-

гальнопланетарними стандартами глобалізаційного розвитку, відпо-

відно до чого змінюється система державного управління. В умовах

адаптації здійснюється коригування системи ціннісних орієнтацій

держав, у результаті чого вони постають перед необхідністю пошуку

нової глобалізаційної стратегії розвитку, яка актуалізує потребу у

розробці та прийнятті відповідної програми суспільно-політичної та

економічної адаптації.  Радикальна зміна ціннісних орієнтацій дер-

жав в умовах їх адаптації до глобальної інтеграції приводить до транс-

формації системи державного управління, що безпосередньо і вис-

тупає предметом окремого аналізу в межах наступного параграфа.446 447