5.4. Інтеграційний процес та рівні управління ним

Глобалізація як взаємозв’язок, взаємодія, взаємозалежність та

співробітництво між державами та спільнотами включає інтегратив-

не начало. У сучасних глобалізаційних умовах більшість держав світу

безпосередньо включені в інтеграційний процес,  який і виступає

основним простором для їх геостратегічного розвитку.

Складовими елементами інтеграційного процесу в умовах гло-

балізації є формування, розширення, поглиблення, зміцнення та ущіль-

нення системи транснаціональних зв’язків між державами, об’єднан-

нями, які безпосередньо змінюють специфіку функціонування систе-

ми державного управління. Такі зв’язки, на думку О.Ельянова, у свою

чергу,  приводять до формування єдиної системи транснаціональних

господарських та культурних відносин, які в кінцевому результаті здо-

бувають загальнопланетарний та глобальний вимір [417, с. 4].

Інтеграційний процес закономірно має кілька напрямів, при-

чому ці напрями не обов’язково регламентуються конкретною інтег-

раційною ідеєю.  Виходячи із цього слід відзначити, що характер420 421

здійснення інтеграційного процесу сьогодні залежить від ефективності

внутрішньої та зовнішньої політики держав, для одних він має ситуа-

тивний характер, для інших стратегічний. Тобто якщо державна по-

літика ефективна, то вона передбачає стратегічний характер інтеграцій-

ного процесу, в противному разі вона має ситуативний характер.

Інтеграція є найбільш адекватною формою суспільного роз-

витку,  оскільки забезпечує світовий розвиток. У цьому плані відо-

мий дослідник А.Солоницький для визначення сутності та специфіки

інтеграційного процесу в умовах глобалізації пропонує найбільш

вдалий термін  “світовий інтеграційний розвиток” [316, с. 10]. Така

форма інтеграційного процесу, на думку вченого, включає інтернаціо-

налізацію, примножуючи канали, форми та способи світогосподарської

та культурної інтеграції країн, які належать до різних цивілізаційних

ореолів, що мають різний рівень суспільно-економічної зрілості”.

Виходячи із цього інтеграційний процес є необхідною умовою циві-

лізаційного розвитку сучасного світу, адже завдяки взаємозв’язку та

взаємозалежності між державами в останніх з’являються нові мож-

ливості суспільного розвитку.

Важливою умовою ефективності інтеграційного процесу для

держав є їх спільні інтеграційні потреби та інтереси. Від цього зале-

жить характер та рівень включеності держав в інтеграційний процес, а

також можливість суспільного розвитку держави в межах відповідно-

го інтегративного об’єднання. При цьому принципово важливо врахо-

вувати специфіку та функції інтеграційних структур, наскільки вони,

забезпечуючи включеність окремих країн чи структур світу, сприяють

їх розвитку та ефективності систем державного управління. Це пов’я-

зується з тим, що будь-яка інтегративна структура завжди становить

для окремої держави чи структури ризик посягання на її суверенітет.

Скоріше за все такі інтеграційні структури слугують інструментом

підтримання балансу в розвитку сучасного світу, а тому подекуди для

національних держав вони являють певні ризики і сприймаються як

такі, що посягають на стабільність глобального світу, оскільки їх ме-

тодологічна площина будується на реалізації вузькокорпоративного

інтересу (який відстоює та чи інша глобальна структура), а не інтегра-

ційного  (виведеного на основі узгодженості інтересів між окремими

національним спільнотами). Це принципово важливо враховувати при

творенні політики в межах кожної національної держави, адже будь-

який “інтеграційний процес є нічим іншим, як обмеженням через деле-

гування права на прийняття відповідних рішень міжнародними органі-

заціями” [417, с. 9].

Інтеграційний процес в умовах глобалізації передусім має бути

побудованим на паритетних засадах взаємодії окремих національних

держав чи організацій. Тут мова йде про самоорганізаційний рівень

розвитку національної держави, включеної в інтеграційний процес,

так їй легше здобути баланс суспільного розвитку в умовах глобалі-

зації.  Проте завжди існує ризик втрати національної ідентичності,

коли окремі суб’єкти інтеграційного процесу застосовують традиційні

механізми тиску на розвиток інших країн, керуючись при цьому влас-

ними політичними амбіціями. А тому виходячи із того,  що країни

світу, які перебувають на високому або і достатньому рівні розвитку,

не поспішають включатись у різні інтеграційні процеси, адже слідую-

чи своїй історичній логіці це їм зовсім не потрібно. Хоча в умовах

глобалізації такі декларації є безпідставними, оскільки тут не можна

лишитись осторонь світових процесів, а тому обійти інтеграційний

процес також не вдасться.

Аналізуючи вплив інтеграційного процесу на державне управ-

ління, необхідно проаналізувати роль органів державної влади в тако-

му процесі, а відповідно до цього визначити механізми державного

управління інтеграційним процесом.  Здебільшого ключова роль в

активізації інтеграційного процесу належить органам державної влади,

що забезпечує державно-бюрократичну організацію процесу інтеграції.

На пострадянському просторі важлива роль належить лідерам окре-

мих держав, які і беруть на себе зобов’язання щодо здійснення інтег-

раційної політики. За даними Світового банку, 78% політичних лідерів

у світі не здатні домовитись між собою, інтегруються вони здебіль-

шого заради того, аби зберегти владу та реалізувати свої геополітичні

інтереси і забезпечити свою конкурентоспроможність у світі. Інтегра-

ція в такому ракурсі спрямована на вироблення спільного вектора

розвитку з єдиним нормативним простором, з єдиними стандартизо-

ваними умовами життєдіяльності.

Політичні сили навіть у межах окремої держави досить часто

мають принципово протилежну позицію на предмет реалізації інтег-

раційної стратегії. Проте це не означає, що політичні сили не є актив-

ним суб’єктом реалізації інтеграції. В цьому плані постає питання

про інтеграцію між політичним силами як у межах окремої держави,

так і про інтеграцію між відповідними політичними силами в межах

глобального простору. Саме предмет об’єднання політичних сил у

світі може спростити та активізувати процес політичної інтеграції.

Не менш важливу роль у реалізації інтеграції на відміну від політич-

них сил відіграють економічні структури, які змушені інтегруватись

у світовий простір,  адже від цього також залежить інвестиційний

клімат держави, а також ефективність її зовнішньої політики у ціло-

му. Саме тому для забезпечення активізації інтеграційного процесу

доцільно посилити інтеграцію економічних структур.422 423

Важлива роль в активізації інтеграційного процесу також віді-

грає рівень сформованості громадянського суспільства, а відповідно

до цього і рівень його впливу на стратегію об’єднання держав. Саме

пасивність громадськості в процесі реалізації інтеграційної стратегії

держави залежить від розуміння необхідності такої стратегії в умо-

вах глобалізаційного розвитку.  З позиції експертів Світового банку

таке несприняття ідеї інтеграції зумовлене низкою викликів глобалі-

заційного розвитку (глобальна міграція, глобальні конфлікти, глобаль-

ний тероризм, глобальна злочинність), які, безумовно, позначаються

на інтеграційному процесі держави.

Інтеграція з необхідністю передбачає універсалізацію соціаль-

них структур, суспільного розвитку в загальнопланетарному масштабі.

Це, у свою чергу, може привести до формування нових транснаціо-

нальних спільностей, інституцій (держав, мегадержав, корпоративних

держав), які беруть на себе функції щодо здійснення глобального управ-

ління. Проте в умовах глобалізації досягнути стабільності та трива-

лості у функціонуванні останніх практично неможливо, адже тут мова

йде про об’єднання структур з різним рівнем суспільно-політичного

розвитку, з різними інтересами на предмет розвитку, а також і на сам

фактор об’єднання. Принциповою відмінністю, яка позбавляє можли-

вості їх тривалого функціонування, є різні територіальні фактори (кор-

дони, розмір території, чистота етносу, ідеологічні вподобання).

Першу історичну фазу виникнення інтеграційного процесу слід

віднести до XIV-XIX  ст.,  коли вперше спостерігалась взаємодія та

взаємовплив різних регіонів світу. На думку Ю.Шишкова, “це безпо-

середньо повзувалось із великими географічними відкриттями, ви-

находами та розвитком книгодрукарства, виникненням капіталістич-

ного суспільства та індустріальної революції в Західній Європі” [409,

с. 58]. Наприкінці ХХ ст. посилення інтеграційного процесу пов’я-

зується із завершенням холодної війни, розпадом СРСР, впроваджен-

ням системного реформування всіх сфер суспільного життя, а голов-

не - виникненням новітніх інформаційно-комунікативних технологій,

які фактично і дали старт сучасному світові для включення його в

глобальний простір. У кінцевому результаті “взаємодія та взаємовплив

різних частин людства охопили всю планету, об’єднавши всі регіони

світу без винятку” [409,  с. 60].  В інтеграційний процес виявилось

включеним все людство,  більшою чи меншою мірою залежно від

критеріїв, яких вони дотримувались.  В інтеграційному процесі бе-

руть участь майже всі без винятку держави світу більшою чи мен-

шою мірою, які мають різний статус та рівень розвитку (інтеграцій-

ний потенціал, різні форми держаного управління, різний економіч-

ний потенціал розвитку).

Сучасні інтеграційні процеси мають насамперед глобальний

характер і спрямовані на зміну структури сучасної міжнародної сис-

теми. Відповідно до цього виокремлюють такі основні рівні функціо-

нування міжнародної системи: біполярна (одночасне панування у світі

двох держав); мультиполярна  (могутність кількох держав у світі

одночасно);  рівновагова  (система, яка забезпечує тотожний баланс

сил кількох держав, зберігаючи при цьому їх однаковий вплив на гло-

бальний розвиток світу). Отже, виходячи з цього сучасні інтеграційні

процеси приводять до формування нової міжнародно-політичної

структури, яка визначається окремим впливом держав-лідерів геопо-

літичного розвитку. Проте одним з викликів впливу інтеграційних

процесів є невідповідність інтересів однієї національної системи дер-

жавного управління іншій, здебільшого це пов’язується із нерівномір-

ним співвідношенням геополітичного потенціалу та закономірностей

творення внутрішньої політики.

Сам інтеграційний процес доцільно розподілити на дві фор-

ми: міжцивілізаційний (об’єднання між цивілізаціями (глобалізація))

та міждержавний (об’єднання держав (міжнародна інтеграція)) інтег-

раційний процес. Саме тому, щоб система державного управління

окремої держави в умовах впливу інтеграційних процесів ефективно

функціонувала,  вона має враховувати специфіку життєдіяльності

інших держав та цивілізацій, особливо що стосується їх структури

менталітету  (традиції,  побут,  духовні цінності,  система організації

державної влади). Здебільшого тут йдеться про поєднання внутріш-

ньоінтеграційних та зовнішньоінтеграційних процесів і якою мірою

вони позначуються на системі державного управління, а головне, яким

чином ця система їх коригує. Виходячи із цього виокремлюють дві

форми інтеграційного процесу:  двосторонні та багатосторонні уго-

ди. Сьогодні навіть між ученими не існує єдиної точки зору щодо

того, за якою формою інтеграції лишається пріоритет, адже більшість

з них переконані в тому, що сьогодні спостерігається зміщення інтег-

раційної активності в бік двостороннього налагодження відносин, інші

жнаполягають на заміні багатосторонніх відносин двосторонніми, треті

доводять, що багатосторонні відносини жодною мірою не приходять

до занепаду, а навпаки реанімуються в новому ракурсі. Проте будь-яка

форма інтеграції з необхідністю може приводити як до оптимізації,

так і до уніфікації системи державного управління.  На нашу думку,

тут існує суттєва суперечність,  оскільки уніфікація не завжди може

гарантувати оптимізацію системи державного управління.

Так, глобальний інтеграційний процес приводить до виникнен-

ня нових форм самоуправління і тут досить часто відповідна роль

механізмів державного управління може бути нівельованою, а тому424 425

окремі дії держав втрачають можливість корекції і вони все більше

розвиваються хаотично та неструктуровано. Головною мірою в умо-

вах впливу інтеграційних процесів державне управління має бути

спрямованим на збереження національних звичаїв, традицій та куль-

тури. Важлива роль має належати державній політиці підтримки роз-

витку державної мови.  При цьому мають бути збережені ті націо-

нальні надбання, які не стереотипізують стиль розвитку окремої дер-

жави, а сприяють розвитку її нового геополітичного образу.

Аби інтеграційний процес позитивно позначився на функціо-

нуванні національної системи державного управління, він має базу-

ватись на мовній, етнічній та релігійній толерантності. Виходячи із

цього інтеграційний процес матиме геополітичний та воєнно-стра-

тегічний характер, що, безумовно, працюватиме на ефективність си-

стеми державного управління. Проте тут відразу ж постає питання

наскільки ефективно може функціонувати система державного управ-

ління в межах відповідного інтегративного об’єднання, якщо конту-

ри національного суверенітету держави починають слабшати, а голов-

не, їй не вдається стати лідером геостратегічного об’єднання, а відпо-

відно до цього і досягнути відповідних гарантій у сфері глобальної

безпеки. Яскравим підтвердженням необхідності обережного впро-

вадження різних інтеграційних стратегій є гіпотетичний союз між

Росією та іншими пострадянськими державами, де Росія, за свідчен-

нями З.Бжезинського, будь-що намагається реанімувати своє пану-

вання на теренах СРСР, а тому кожна із держав розглядається як своє-

рідна геополітична мішень, це таким чином складає значні ризики

для розвитку кожної з таких держав, а відповідною мірою і труднощі

реалізації їх оборонних стратегій.

Слід також відзначити, що відповідні інтеграційні процеси між

окремими державами у світі з необхідністю приводять до ризиків у

розвитку третіх держав, для яких надзвичайно складно спрогнозува-

ти шлях свого розвитку. Саме тому керівник держдепартаменту США

Н.Бернс відзначає, “ми проти об’єднання двох держав, оскільки вва-

жаємо, що такий процес має бути добровільним і відображати взаємні

побажання двох країн” [280].

Структурними елементами інтеграційного процесу, які безпо-

середньо позначаються на функціонуванні системи державного уп-

равління, є політична (узгодження стратегічних інтересів на предмет

зовнішньої інтеграції), соціальна (інтеграція з метою вирішення со-

ціальних проблем), економічна (інтеграція з метою створення нових

зон вільної торгівлі), фінансова (інтеграція з метою створення сприят-

ливого інвестиційного клімату), культурна (інтеграція з метою нала-

годження міжкультурного обміну),  науково-освітня інтеграція  (роз-

ширення форм взаємодії у сфері освіти). Відповідно до цього і має

вибудовуватись система функціонування державного управління.

Кожна з держав надає пріоритет окремій формі інтеграційного про-

цесу,  практично не існує жодної держави, яка б надала пріоритети

всім формам інтеграції одночасно. Переважною мірою більшість дер-

жав світу особливу увагу все ж таки звертають на економічну скла-

дову реалізації інтеграційного процесу.

Виходячи з того, що сучасні інтеграційні процеси є необхід-

ною складовою розвитку національних держав, має бути розроблена

державна політика інтеграції та механізми її реалізації. Така політи-

ка в першу чергу має бути спрямована на реалізацію відповідних до-

мовленостей між різними суб’єктами суспільно-політичного життя

на предмет управління інтеграційними процесами. Основними функ-

ціями такої політики, з нашої точки зору, мають виступати: геоеконо-

мічне та геополітичне позиціонування

Державна інтеграційна політика,  у нашому розумінні,  може

стати ефективним інструментом у протистоянні експансивного впливу

з боку окремих держав. Вона може виступати в ролі своєрідного ста-

білізаційного фактора протистояння негативним впливам глобаліза-

ційного розвитку, а відповідно до цього і засобом забезпечення розши-

рення проти інтеграції як необхідної умови оптимізації внутрішньої

політики окремої держави. Державна інтеграційна політика має стри-

мувати дезінтеграційні фактори в межах суспільства,  забезпечувати

відповідний рівень інституціоналізації інтеграції (інтеграція має бути

не гіпотетичною та формальною, а реальною, працюючи на реаліза-

цію геостратегії держави); забезпечувати реалізацію національної без-

пеки в умовах інтеграції; створення та забезпечення функціонування

транснаціональних структур (міждержавних фінансових корпорацій);

створення механізмів функціонування вільного економічного просто-

ру,  безвізового режиму між державами-партнерами відповідного

інтеграційного об’єднання; реалізація спільних культурних, наукових

та політичних інтересів у межах відповідної інтеграційної структури.

Сьогодні, зокрема, на пострадянському просторі спостерігаєть-

ся особлива активізація інтеграційних процесів, хоча вона і позбав-

лена певної структурованості, оскільки відсутніми є певні механізми

внутрішньодержавної та внутрішньосумісної домовленості на пред-

мет тієї чи іншої стратегії інтеграції. Це, у свою чергу, може приво-

дити до відповідних суперечностей як у середині держави,  так і в

стосунках між державами. Рівень інтенсивності розгортання інтегра-

ційних процесів також залежить від потенціалу внутрішньої політи-

ки держави. Тут фактично і спостерігається інтеграційна нерівність

у відносинах між державами, оскільки одні із них є більшою мірою426 427

включеними в інтеграційний процес, інші меншою, це, безумовно,

позначається на глобальній структурі міжнародних відносин. На дум-

ку італійського дослідника Ф.Фраттоліні, високий рівень інтеграцій-

ного процесу пов’язується з високим рівнем інтеграційних зусиль,

які “забезпечуються главами держав, які відповідають на формуван-

ня єдиного інтеграційного простору” [449]. Виходячи з цього харак-

тер налагодження інтеграційного процесу доцільно розподілити на

три етапи: інтеграція на рівні глав держав (яка досить часто має дек-

ларативний характер) та інтеграція на рівні міждержавних інститутів

(які відповідають за інтеграцію держави за багатьма напрямам і сфе-

рами суспільного життя) та інтеграція на рівні суспільства (інтегра-

ція між громадянами, групами громадськості, які належать до різних

національних спільнот).

На нашу думку,  однією з основних проблем неефективності

інтеграційної стратегії, зокрема в Україні, є її впровадження не зни-

зу, а зверху. В результаті цього відбувається своєрідне нав’язування

ідеології інтеграції через відповідні структури органів державної

влади та політичної системи. Інтеграційна політика обов’язково має

здійснюватись не зверху, а знизу, виходячи із інтересів та потреб гро-

мадян. Держава при цьому як інститут має легітимізувати їх інтег-

раційні прагнення. В Україні це призвело до того, що у вересні 2005 р.

67%  українських громадян були абсолютно переконані в тому,  що

зовнішня політика країни розвивається не в правильному напрямі.

Це пояснюється необізнаністю українців стосовно стратегії зовніш-

ньої політики держави, більше того, вона існувала в певному відриві

від їх реальних інтересів. У цьому плані слід наголосити на механіз-

мах, які б забезпечували реалізацію інтеграційних стратегій. Якщо у

західноєвропейському світі реалізація інтеграційних стратегій має

публічний, відкритий характер, то на пострадянському просторі, на-

впаки, вона характеризуються відповідним рівнем закритості при її

розробці та впровадженні. В цьому плані важлива роль має належати

різноманітним стратегіям моніторингу громадської думку та страте-

гічному інформуванню громадськості щодо інтеграційного процесу

держави. До прикладу,  й досі бракує аналітично-експертної інфор-

мації щодо специфіки функціонування інтеграційних структур.  В

Інтернеті, зокрема, розміщується лише історія та нормативно-право-

ва база функціонування інтеграційних структур, але аж ніяк не інфор-

мація про їх стратегічні і тактичні напрями діяльності та їх роль у

структурі глобальних інтеграційних процесів. Більше того, інформа-

ція про ті чи інші публічні заходи інтеграційних структур має квото-

ваний характер і більшість рішень, які приймаються на таких захо-

дах, не мають відповідного інформаційного поширення.

Сьогодні все більше громадськість має виступати основним

законодавцем інтеграційної стратегії розвитку, оскільки в умовах гло-

балізації люди відчувають свою взаємозалежність у різних сферах

суспільного життя, а тому найбільшою мірою зацікавлені у зниженні

відповідних інтеграційних бар’єрів у відносинах між державами, у

спрощенні митних правил, стандартизації вимог до функціонування

відповідних бізнес-структур та ін.

Виходячи із цього інтеграційні зусилля окремих держав  (не

винятком у цьому плані є й Україна) реалізують свою інтеграційну

стратегію лише гіпотетично, а подекуди достатньо експансивно, для

цього їм реально бракує відповідних інституційних механізмів (дер-

жавних та навіть і глобальних), які б забезпечували реалізацію на-

лежних форм об’єднання. Причини низької ефективності реалізації

інтеграційного процесу більшість експертів вбачають у таких фор-

мах державного та глобального управління, як:

n відсутність чіткого уявлення держави про свої власні стра-

тегічні інтереси;

n неготовність та нездатність держав-учасниць інтеграційного

процесу йти на певні геополітичні компроміси;

n відсутність ефективних процедур обговорення між держава-

ми стратегії реалізації інтеграційного процесу;

n велика межа між суб’єктами прийняття певних інтеграційних

рішень та суб’єктами їх реалізації;

n відсутність відповідного балансу інтересів щодо реалізації

інтеграційної стратегії між виконавчими та законодавчими

структурами держави;

n відсутність чіткої стратегії прийняття ефективних інтеграцій-

них рішень;

n відсутність ефективних механізмів захисту національних інте-

ресів у межах відповідних інтеграційних об’єднань;

n надмірна бюрократизація у здійсненні інтеграційного процесу.

Важливою причиною, яка стримує належну реалізацію інтегра-

ційного процесу, є високий рінь забюрократизованості структур, які

забезпечують здійснення інтеграції. Так, зокрема, на пострадянсько-

му просторі існує близько 70 структур, які нараховують понад 2 тис.

осіб, на яких покладаються функції здійснення інтеграційної стра-

тегії. У результаті цього, справедливо зазначає Е.Гор,  “інтеграційні

структури не беруть участі в інтеграції, вони начебто існують самі по

собі” [72, с. 14]. Інтенсифікація інтеграційного процесу держави спо-

стерігається під час відповідної зустрічі глав держав, (саміт “великої428 429

вісімки” тощо),  за інших суспільно-політичних умов інтерес та праг-

нення декларувати свою інтеграційну стратегію значно послаблюється.

Ступінь інтегрованості держав має дві форми:  нормативно-

правова  (законодавче забезпечення процесу інтеграції)  та реальна

(фактичне включення держави у відповідний інтеграційний простір).

Ступінь нормативно-правової інтегрованості є найвищим рівнем,

оскільки визначається кількістю прийнятих законів та підготовлених

нормативних актів, проте реальність функціонування держави в ме-

жах відповідного інтеграційного об’єднання є надзвичайно слабкою,

оскільки тут відчутною є відсутність технологічного забезпечення

законодавчої бази. Виходячи з цього окремі експерти з питань інтегра-

ційного процесу на пострадянському просторі переконані, що сучасний

інтеграційний процес перебуває на стадії системогенезу, який харак-

теризується за допомогою окремих етапів, перший із яких включає:

n формальне розуміння переваг інтеграції (“весь світ інтегруєть-

ся, мабуть і нам потрібно”);

n усвідомлення залежності свого партнера від тебе  “з окремих

питань”;

n використання цієї залежності для отримання односторонніх

переваг;

n формальне врахування інтересів партнера, інколи навіть їх

реальне інтегрування;

n супротив партнера такому його використанню;

n долання цього супротиву силовим тиском;

n несталий характер взаємодії щодо співробітництва  (партнер

весь час намагається подолати вже сформовані відносини);

n переважання окремих домовленостей про співробітництво з

певних питань;

n контроль за дотриманням домовленостей бере на себе сторона,

яка найбільшою мірою зацікавлена у взаємодії) [37; 218; 367].

Інша частина експертів переконані в тому, що цей рівень вже

пройдено на пострадянському просторі, оскільки інтеграційний про-

цес просунувся вже значно далі, а тому він характеризує другий етап -

примітивної інтеграцій,  який характеризується за допомогою таких

станів, як:

n усвідомлення конкретних переваг інтеграції за кожним із на-

прямів та в системі напрямів співробітництва;

n розуміння лише залежності одне від одного;

n долання егоцентристського характеру взаємовідносин та ви-

роблення взаємовигідних умов співпраці;

n дотримання довготривалих угод про співробітництво;

n контроль за дотриманням угод без створення спільних органів

(інколи створюються “наглядові ради” без реальних повноважень).

І,  насамкінець,  третя група експертів переконані в тому,  що

пострадянський простір сьогодні перебуває на третьому етапі -  ре-

альної інтеграції  (цивілізованої інтеграції), який характеризується

такими станами:

n усвідомлення принципових переваг інтеграції один з одним;

n формування цінності інтеграції з партнером поза залежності від

обставин, що дає змогу подолати виникнення поточних проблем;

n усвідомлення зацікавленості в спільному та узгодженому розвитку;

n прояв готовності враховувати тимчасові труднощі партнера,

скориговувати у зв’язку з цим свої обставини, допомогти парт-

неру по інтеграції в складний момент;

n створення спільних наддержавних органів,  які забезпечують

координацію та вирішення спірних питань.

На нашу думку, найбільш завершеною формою сучасної інтег-

рації є інституційна інтеграція. Така форма інтеграції може бути оха-

рактеризована за допомогою відповідних факторів, до яких належать:

створення спільних органів управління, які наділені повноваженнями

коригування інтеграційного процесу між державами; спільна відпо-

відальність за реалізацію інтеграційної політики; адаптація внутріш-

ньої політики відповідно до певної інтеграційної стратегії, яка декла-

рується іншою державою; трансформація системи державного устрою

згідно з критеріями здійснення інтеграційного процесу;  “створення

єдиної стратегії інтеграційного розвитку”.

У контексті забезпечення ефективності інтеграційної стратегії

важлива роль належить розробці та реалізації системи глобального

управління як головного інструмента управління інтеграційним про-

цесом. Глобальне управління інтеграційним процесом має бути спря-

моване на реалізацію відповідних показників у функціонуванні су-

часного глобального світу, а саме:

n самовизначення держави в інтеграційному просторі  (форму-

вання мотиваційних устремлінь щодо вектора інтеграції);

n чітка ідентифікація факторів,  які обумовлюють необхідність

реалізації інтеграційної стратегії та зміну вектора такої стратегії;

n на формування чіткої ідеї інтеграції держави в глобальний

простір;

n розробка ефективної моделі реалізації інтеграції  (адаптація

розвитку держави до умов глобального розвитку);430 431

n формування ефективних шляхів реалізаціїінтеграційної стратегії;

n створення інститутів реалізації інтеграційного процесу;

n підтягування економіки окремої держави до економіки держав -

лідерів геополітичного розвитку;

n забезпечення відповідності організаційних форм інтеграції ста-

діям розвитку інтеграційного процесу та суспільства зокрема;

n усвідомлення державами своїх геополітичних інтересів та їх

узгодження з національним інтересами (формування системо-

створювальної ідеї);

n формування політики ставлення до надсуб’єктних регуляторів

(транснаціональних структур), долаючи політичну кон’юнктуру

(змінилась влада - змінилась геостратегія розвитку держави);

n забезпечення балансу економічних, політичних інтересів між

різними групам громадськості  (асоціації), які реалізовують

інтеграційну політику держави  (лобіювання ідеї інтеграції);

n забезпечення високого рівня організації т а самоорганізації

суб’єктів реалізації інтеграційної стратегії.

Це все свідчить про необхідність вироблення ефективних форм

управління інтеграційним процесом. Такі дві форми ми вбачаємо в

глобальному та державному управлінні. В цьому плані важлива роль

має належить створенню як наддержавних, так і державних органів

управління інтеграцією. Більшість країн світу сьогодні мають не лише

окрему структуру в системі державного управління,  яка опікується

питаннями реалізації інтеграційної стратегії на законодавчому рівні,

але й більшість президентів світу сьогодні мають помічників,  які

відповідають окремо за процес інтеграції держави в глобальний

простір. Особлива роль при цьому має належати колегіальним орга-

нам влади, які ініціювали вектор інтеграційної стратегії і забезпечува-

ли його безпосередню реалізацію на інституційному рівні. Тут також

може йтися навіть і про створення так званих неформальних інтегра-

ційних об’єднань, які можуть виступати суб’єктами реалізації інтег-

раційної стратегії  (бізнес-структури, наукові школи, культурні цент-

ри та ін.). На думку М.Мертеса, створення подібних неформальних

об’єднань, які будуть відповідати за інтеграційну політику, сприятиме

більш об’єктивному уявленню про реалізацію інтеграційної стратегії

держави, тобто така стратегія буде накладатись на реальні потреби

громадян, а не існувати відірвано від них [214]. Сьогодні особлива

роль має належати відповідним структурним підрозділам (управлін-

ня, відділи, департаменти) при органах державної влади  (міністер-

ства,  відомства),  які будуть відповідати за технологію реалізації

інтеграційного процесу. Так, до прикладу, з метою коригування роз-

кладу транспортних перевезень при міністерствах транспорту мають

бути створенні відповідні структури, які будуть здійснювати підго-

товчу та координаційну роботу по інтеграційному процесу. Це, у свою

чергу, створить сприятливі передумови для інтеграційного об’єднан-

ня держав, які перебувають у тотожних чи навіть відмінних умовах

глобального розвитку. Діяльність відповідних інтеграційних струк-

тур має бути спрямована на реалізацію своїх інтеграційних стратегій

шляхом узгодження потенціалу розвитку держави відповідно до умов

глобального розвитку.

Впровадження форм глобального управління інтеграційним

процесом сьогодні постає в особливому ракурсі, оскільки вони ма-

ють виступати основним інструментом стабілізації та коригування

геополітичних амбіцій як окремої держави у світі, так і їх політич-

них еліт зокрема. Це, у свою чергу, має привести до вироблення ефек-

тивних інтеграційних механізмів розвитку держави. В цьому плані

важлива роль має належати розв’язанню проблем внутрішньої полі-

тики  (корупція, забюрократизованість, слабка правова система), без

яких забезпечити ефективність інтеграційного процесу неможливо.

Виходячи із векторів зовнішньої політики окрема держава обирає свій

напрям інтеграційного процесу на пострадянському просторі, зокре-

ма Україна та Грузія є лідерами інтеграції до європейських структур,

тоді як більшість держав пострадянського простору надають перева-

гу інтеграції з Росією.

Виходячи із цього глобальне управління інтеграційним проце-

сом має бути спрямоване на:

n узгодження інтересів між державами та транснаціональними

структурами щодо розробки а реалізації відповідних інтегра-

ційних стратегій;

n залучення до розробки та реалізації інтеграційних процесів не

лише структур державної влади, але бізнесових, політичних,

культурних, наукових структур;

n інформування громадськості про переваги та недоліки інтег-

раційних стратегій держави.

Здебільшого саме ефективність внутрішньої політики дозво-

ляє визначити рівень інтегрованості держави в глобальному просторі

та її безпосередній потенціал розвитку в межах відповідного інтегра-

ційного об’єднання. Виходячи з цього можна ідентифікувати два ос-

новні механізми інтеграції держав в інтеграційний простір: “інтегра-

ційний порив” та “інтеграційна еволюція”.

Так, деякі країни світу в умовах глобалізації здійснили своєрід-

ний  “інтеграційний прорив”, який обумовлювався їх економічними432 433

потребами. Такі країни світу, включившись у відповідні інтеграційні

об’єднання,  намагаються реалізовувати свої інтереси,  підтягуючи

свою систему державного управління до потреб геополітичного роз-

витку. В першу чергу це стосується держав із статусом  “технологіч-

но відсталих”, “демократично нерозвинених”, “економічно проблем-

них”, екологічно кризових”, “далеких від цивілізації”.

Реалізація механізму “інтеграційної еволюції” передбачає по-

ступову адаптацію держави до умов глобалізаційного розвитку шля-

хом долання розбіжностей та неузгодженостей між суб’єктами інтег-

ративного об’єднання. Такий механізм інтеграції здебільшого має лібе-

ральний характер і базується на власних геополітичних інтересах дер-

жави, що, у свою чергу, визначає її способи та темпи поширення.

Таким чином, інтеграційний процес як складний та багатоас-

пектний механізм об’єднання держав та структур та різних груп гро-

мадськості вимагає глобальних та державних форм управління ним.

Це, у свою чергу, вимагає розробки ефективної політики державної

інтеграції, яка спростить механізми включення держав до глобального

простору. Виходячи із цього на особливу увагу заслуговує розгляд ме-

ханізмів функціонування державного управління в умовах глобальної

інтеграції, що і виступає предметом розгляду в наступному параграфі.