5.3.1. “Розширення проти інтеграції” як засіб здійснення глобальної інтеграції

Сучасна світова спільнота сьогодні майже абсолютно переко-

нана в тому, що вона завжди перебуватиме в єдиному глобалізацій-

ному просторі, це в кінцевому рахунку визначило її стратегію актив-

ного пошуку механізмів,  здатних ефективно врегулювати світовий404 405

розвиток. Така нова модель сучасного світового розвитку, спрямова-

на на “розширення проти інтеграції” суспільствами своїх інтересів у

світі, і є новою вимогою розвитку західноєвропейської цивілізації,

яка сповідує принципи об’єднання не лише національних держав,

але й суб’єктів суспільного розвитку в цілому. Тут постає питання,

що таке  “розширення” і що таке  “інтеграція” як складові елементи

сучасного глобалізаційного процесу. Вирішення цього питання стає

можливим лише за умови з’ясування позитивних та негативних мо-

ментів у розумінні  “розширення”, адже деякі держави завдяки ньому

можуть зайняти досить успішну позицію, а інші навпаки в результаті

деякого  “укрупнення” можуть постраждати. Таким чином, насправді

це приведе до певного дисбалансу країн у межах якогось інтеграційного

союзу, відповідно до чого буде важко з’ясувати, хто в ньому виявиться

переможеним і переможцем. Слід відзначити, що процеси розширен-

ня приводять до реструктуризації не лише системи суспільного роз-

витку окремої національної держави, але й глобально світу в цілому.

З нашої точки зору, доцільно розглядати розширення та інтегра-

цію як самостійні категорії,  під якими розуміються механізми

здійснення сучасних глобалізаційних процесів.  Так,  зокрема,  “роз-

ширення” - це односторонній процес реалізації інтересів конкретної

держави,  який забезпечується шляхом  “укрупнення її регіонів”.  У

випадку, коли ці інтереси реалізуються всупереч інтересам іншої дер-

жави, це породжує експансію і як найвищу форму її прояву інтервен-

цію. Інтеграція ж - це процес об’єднання та взаємодій між держава-

ми в процесі реалізації їх спільних інтересів. Виходячи з такої мето-

дологічної позиції можна допустити, що розширення за певних умов

може виступати складовою інтеграції, адже в умовах світової інтегра-

ції кожна держава передусім намагається розв’язати власні пробле-

ми, інколи вона їх розв’язує шляхом розширення, що в нашому ро-

зумінні є “негативною формою інтеграції”.

Кожна національна держава формує свій власний геополітич-

ний простір,  який характеризує відповідні способи її розвитку та

потенціал впливу на інші держави. Більшість сучасних держав, які

досягають відповідно розвитку, здобувають потенціал “експорту свого

образу геополітичного простору, взаємодії із туземним, породжуючи

тим самим низки гібридних образів” [119, с. 10]. Саме тому виходя-

чи із накладання таких образів важливою проблемою є пошук ме-

ханізмів та каналів взаємодії між державами, на основі і відповідно

до чого може здійснюватись певне “розширення”. Передусім йдеться

про те, на які сфери суспільного життя (економічна, політична, куль-

турна, ідеологічна, інформаційна) має розповсюджуватись розширен-

ня,  його масштабність  (чи воно зачіпає інтереси окремого регіону

держави, чи держави в цілому). Саме виходячи із цього можна гово-

рити про позитивні та негативні сторони  “розширення проти інтег-

рації” як засобу глобальної інтеграції. Позитивною стороною у тако-

му  “розширенні” можу слугувати аспект модернізації системи сус-

пільного розвитку, тоді коли трансформація, викликана процесом та-

кого  “розширення”, може містити негатив. Це пов’язано з тим, що

“трансформація” може приводити до зміни не лише зовнішніх век-

торів, а також і до зміни внутрішніх векторів суспільного розвитку,

що,  безумовно,  негативно позначатиметься на системі державного

управління окремої держави.  Трансформація системи державного

управління, яка,  ймовірно, може супроводжуватись процесом  “роз-

ширення” може приводити до високого рівня формалізації системи

державного управління, в результаті чого остання втратить реальну

можливість зберегти свою геостратегічну ідентичність. Отже,  “роз-

ширення проти інтеграції” характеризує розширення простору вла-

ди,  накладаючи при цьому відповідні географічні та територіальні

обмеження. В результаті цього, на думкуМ.Замятіна, складається “се-

рія геополітичних образів,  яка може сприйматись як калейдоскоп,

який формує динамічне поле таких образів... це унікальний простір

(похідний від традиційного географічного простору) закладає в се-

редині себе швидкість та темпи прискорення певних процесів, а тим

самим час виявляється розмитим у межах простору, який здійснює

моніторинг самого себе” [119, с. 13].

Отже, в умовах розширення як об’єктивного процесу терито-

ріальної трансформації геополітичного простору відбувається своє-

рідне  “спресування”  світового політичного простору,  “перетікання

внутрішньої політики великих держав у зовнішню”,  а в результаті

цього і умовність національних кордонів [119, с. 13]. Унаслідок цьо-

го формуються так звані “геокультурні та геополітичні зони”, які най-

більшою мірою характеризують умовність державних кордонів. Такі

зони є основними інституційними структурами сучасного глобаль-

ного простору, який формується в результаті  “розширення”.  Слід

відзначити,  що саме такі зони характеризують відповідний рівень

гнучкості та геостратегічної пластичності державних кордонів, у ре-

зультаті цього такі кордони стають все більш умовними та гіпотетич-

ними.  З нашої точки зору,  такий процес  “розширення проти інтег-

рації”  цілком відповідає постмодерному розумінню геополітичної

світоцілісності  (укрупнення держав шляхом розширення їх терито-

ріальних кордонів). Це приводить до реструктурування геополітич-

ного простору сучасного світу, в результаті цього та чи інша країна

може одночасно розглядатись як партнер кількох країн. Так, до при-

кладу, Україна розглядає Захід як свій стратегічний курс, а Росію як406 407

свого стратегічного партнера,  про що неодноразово засвідчували

окремі політики.

Отже, “розширення проти інтеграції” приводить до своєрідної

самоорганізації простору, в результаті чого постійно змінюється гео-

політична конфігурація сучасного світу. Ця зміна передусім стосується

ментальної структури сучасних держав, яка породжує нову систему

ціннісної трансформації, відповідно до якої і функціонує глобаль-

ний світ. У результаті цього формується такий мегапростір, який і

визначає новий образ світового розвитку, і який прийнято сьогодні

називати  “геохронополітичним”.  Такий простір є результатом про-

сторового змішання в результаті привелюючого розширення впливу

однієї держави на іншу.

Геополітичний простір в умовах глобалізації розширюється та

якісно змінюється. Формати його розширення в першу чергу зале-

жать від геостратегічного потенціалу окремої національної держави,

яка здійснює акцію такого розширення. Визначальним фактором роз-

ширення є історичні передумови, наскільки розвиненими є методи

здійснення колонізаційного та імперського впливу (освоєння прикор-

донних територій). Розширення також характеризується відповідним

соціокультурним розвитком світу, який забезпечує його просторову

динаміку. Для будь-якої держави світу в умовах глобалізації принци-

пово важливо є принаймні зберегти, а головне примножити просто-

рове розширення свого впливу на інші держави, не допускаючи при

цьому жодної із втрат від такого впливу для власного національного

розвитку. Протягом ХХ ст. певним державам навіть достатньо потуж-

ним в економічному та політичному плані не вдалося протистояти про-

сторовому розширенню з боку інших держав світу.  “Розширення про-

ти інтеграції” за певних умов може протистояти певній гіпертрофова-

ності в розвитку окремих держав. Так, зокрема, держава - лідер інно-

ваційного розвитку, яка здійснює  “розширення”  по відношенню до

іншої держави, сприяє виведенню такої держави з кризи соціально-

економічної  (переважно військово-промислової,  паливно-енергетич-

ної), забезпечуючи відповідний підйом її інфраструктури.

Слід відзначити,  що механізми функціонування конкретної

держави в таких глобалізаційних процесах залежить від її конкрет-

но-історичних умов, типу, функцій, а також структури,  складу дер-

жавного апарату та характеру взаємовідносин держави й суспільства.

Адже на межі тисячоліть одним з основних критеріїв ефективності

такої моделі “розширення проти інтеграції” є збіжність інтересів кон-

кретної держави з  “вектором світового розвитку”  (відповідність на-

ціональних інтересів умовам суспільного розвитку). Тому, обминаю-

чи західні кальки,  доцільно було б вживати все ж таки положення

“інтеграція проти розширення”.

Але метою даного аналізу є спроба розкриття змісту моделі

“розширення проти інтеграції”. При цьому необхідно звернути особ-

ливу увагу на те, що стандарти і цінності, які закладені в кожній дер-

жавно-управлінській та політичній культурі і розкривають її функціо-

нальний зміст,  не можуть бути поширені на все людство в цілому.

Тобто закономірно  “розширення” відбувається за рахунок інтересів

інших держав. Щоб уникнути цього, в основу такої моделі слід по-

класти загальносвітові стандарти свободи та справедливості у став-

ленні між партнерами та відповідну однозначність розуміння ними цих

категорій, адже завжди існує певна відносність у їх розумінні, те, що є

свободою для одних, є утиском для інших, і те, що є справедливим для

одних, є не законним для інших, оскільки кожна держава має свою на-

ціональну законодавчу систему, яка базується на власних традиціях.

З нашої точки зору,  “розширення проти інтеграції” як засіб гло-

бальної інтеграції має здійснюватись на дотриманні таких критеріїв, як:

n врахування соціально-економічних та політичних факторів істо-

ричного розвитку держави;

n відмова від воєнно-стратегічних імперативів розвитку то аку-

мулювання уваги на національних імперативах розвитку в умо-

вах здійснення політики розширення;

n антропоцентрична мотивація (реалізація інтересів та потреб лю-

дини), а не утилітарна  (соціально-економічна), яка обумовлює

необхідність розширення впливу окремої країни світу на іншу;

n багатолінійне розширення  (одночасний вплив на різні сфери

суспільного життя держави, на яку здійснюється вплив);

n забезпечення територіально-економічного та політичного розвит-

ку окремої держави в умовах глобальної взаємозалежності світу.

Нерідко процес “розширення” сприяє насильному впроваджен-

ню цінностей іншої культури,  що закономірно приводить до ство-

рення так званої “універсалізованої концепції геополітичного світу”,

де існує якийсь еталон,  заданий конкретною державою світу, якою

донедавна були США. При цьому важко сказати, чи насправді така

модель “розширення” підпадає саме під таку концепцію, але зрозумі-

лим є одне, що в умовах глобалізації основним принципом функціо-

нування світових держав є “рівноправність та безумовна цінність всіх

типів національних та політичних систем”. Тобто сьогодні має йти

мова про так званий політичний діалог, який передбачає прийняття

партнерами єдиних універсальних норм та правил політичної взаємо-

дії, які забезпечать конгломерат співвідношення різних цивілізацій.

Це має сприяти рівноправності та взаємодоповнюваності, так звано-

му  “синергійному взаємопроникненню” між державами - партнера-

ми в умовах глобалізації.408 409

Така модель повинна базуватись на нейтралітеті та відкритості,

яка супроводжуватиметься самореалізацією кожної політичної куль-

тури в єдиному політичному просторі сучасного світу.  Потрібно

відійти від декларацій нав’язування і реалізації політичних принципів

та цінностей конкретної світової держави, що відбувається сьогодні,

а вести рівноправний діалог між державами як партнерами. Фактич-

но “розширення регіонів проти інтеграції” є своєрідною відповіддю

глобалізаційним процесам, що включає формування нового “інтегра-

тивного балансу”,  який має забезпечити здобуття геополітичної

цілісності окремою державою, так і кожною зокрема.

“Розширення проти інтеграції” характеризує процес взаємодії

геополітичних просторів,  які приводять до виникнення окремих

транснаціональних регіональних структур. Під такими структурами

Д.Замятін розуміє  “активно функціонуючі буферні та проміжні те-

риторіальні зони між сильними та конкуруючими державами, які за

своєю суттю можуть бути і продуктивними в геополітичному плані”

[119, с. 16]. Таким чином, окремі держави здобувають статус подвій-

ного підпорядкування окремому політичному центру та економічно-

му центру. Виходячи з цього дослідник використовує термін “геопо-

літичні прокладки”, який характеризує механізми, що забезпечують

процес взаємодії зовсім протилежних культур. Така взаємодія, у свою

чергу, забезпечується шляхом розширення впливу з боку окремої дер-

жави, яка є носієм зовсім іншої системи геополітичних традицій. Це

остаточному підсумку може привести до  “фактичного розтікання та

розкладу усталених геополітичних образів” [119, с. 16]. Важливу роль

у процесі “розширення” відіграють так звані буферні зони, які, у свою

чергу, “висмоктують сік” із базисних по відношенню до нього геопо-

літичних просторів”. Водночас вони наділяються особливими повно-

важеннями впливу на глобальний світ. Досить часто невеликі держа-

ви можуть виступати лідерами розвитку у тій чи іншій сфері суспіль-

ного життя, тим самим розширюючи спочатку гіпотетично, а потім

вже і реально межі свого впливу. Окрема держава в умовах глобалі-

зації не може “самозамикатись” у собі, саме тому окремі механізми її

розвитку мають автономізований характер,  хоча ж реально вони є

стандартизованим копіюванням умов розвитку інших держав. Таким

чином, “розширення” не дає можливості жодній країні розмежувати-

ся між собою, а навіть і від глобального простору.

“Розширення проти інтеграції” як засіб глобальної інтеграції і

нова форма геополітичної динаміки сучасного світу формує нові про-

сторово-часові виміри такого світу. Тобто певною мірою це працює

на створення нового геополітичного простру, який характеризується

новою формою політичної організації, яка в умовах глобалізації три-

віально змінюється шляхом постійної адаптації. Таким чином, окре-

ма держава одночасно може здійснювати кілька геополітичних роз-

ширень у напрямі здійснення економічної, політичної, культурної чи

інформаційноїінтеграції. Виходячи з цього “розширення проти інтегра-

ції” передбачає формування таких макропросторів, які характеризу-

ються не лише “просторовим, але й часовим динамізмом і пов’язані

один із одним відносинами притягування та відштовхування, залеж-

но від специфічних особливостей, які складають неповторний образ

окремої держави” [327, с. 111]. Проблема “розширення проти інтегра-

ції” в особливому ракурсі дискутувалась ще в добу Відродження. Вже

тоді постало питання про ризик розширення впливу однієї країни на

іншу, яка межує з нею територіально. Завжди у міждержавних відно-

синах існує можливість геополітичного впливу однієї держави на

іншу. На певному історичному етапі окрема країна світу може става-

ти більш потужною в економічному та політичному плані, тому роз-

ширювати межі свого впливу на інших, вдаючись таким чином до

“розширення проти інтеграції”. Виходячи з геополітичної точки зору

“розширення” має негативний та ризикований характер для розвит-

ку окремої держави світу, яка підпадає під вплив розширення. Проте

за таких умов перевагами користується та держава, яка здійснює акцію

“глобального розширення”, оскільки їй вдається максимально реалі-

зувати свої національні інтереси та геополітичні амбіції, нав’язавши

тим самим іншим свою систему інтересів. Держава, яка підпадає під

вплив “розширення”, зазнає певних утисків з боку своїх геополітич-

них опонентів, а тому жодною мірою вона не має можливості реалі-

зувати свої власні геополітичні інтереси. Саме такий формат  “роз-

ширення проти інтеграції” сьогодні активно пропонується Росією по

відношенню до України. В цьому контексті з боку Росії “Україна роз-

глядається як західна периферія російської регіональної цивілізації і

яка є тим глобальним геополітичним вузлом,  на якому зупинилась

геополітична експансія західної біблійної концепції на Схід і з якої

розпочнеться чергове географічне розширення Російської регіональ-

ної цивілізації. Разом з газом в Європу обов’язково піде і глобаліза-

ція по-Російськи.  Буквально:  не захочуть -  відключимо газ” [234].

Пояснення Росії такого ставлення до України є досить простим: “Ук-

раїна не є самостійною країною, а тим більше вона не є регіональ-

ною цивілізацією, тому вона не може перекрити задвижку газопро-

воду в Європу... Такі рішення у життя зможуть провести лише са-

мостійні суб’єкти глобальної політики -  якщо в цьому буде не-

обхідність” [353].

Однією із умов  “розширення проти інтеграції”  є також на-

явність так званих депресивних регіонів, які не в змозі без допомоги410 411

з боку самої держави або зовнішньої допомоги вирішити свої власні

проблеми. І саме вони переважною мірою вдаються до процесів “роз-

ширення”,  адже вони характеризуються масштабами кризовості  (в

основному,  соціально-економічного розвитку т а політичної нест а-

більності), яка проникає в них і фактично унеможливлює вирішення

низки внутрішніх проблем. Утворення таких депресивних регіонів є

результатом низки катастроф (природних, антропогенних, техноген-

них, соціально-політичних). Тому, щоб запобігти цьому процесові в

умовах “розширення проти інтеграції”, депресивні регіони мають пе-

ретворитись із пасивних виконавців у політично самостійних суб’єктів

інтеграційних відносин, для цього вони мають здійснювати:

n узгодження і захист соціально-політичних, економічних та дер-

жавно-управлінських інтересів у середині країни та за її межами;

n створення умов та гарантії, які б сприяли розвитку в регіоні

політичного консенсусу;

n нарощення зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного

потенціалу держави.

Виконання цих функцій є умовою формування ефективного

соціально-економічного, правового простору, що забезпечує безпеку

регіону та підвищує конкурентні позиції як внутрішньої, так і зовні-

шньої його політики в умовах глобалізації.

Отже, найважливішими чинниками, які визначають “розширення

проти інтеграції”, є рівень політичної стабільності та розвитку націо-

нальної економіки, рівень відкритості та конкурентоспроможності внут-

рішньої політики держави. Кожній державі в сучасних глобалізацій-

них процесах слід шукати нові підходи до регіонального розвитку в

умовах відкритості зовнішньому світу. При цьому головним стратегіч-

ним ресурсом розвитку держави стає  “рубіжність”. Слід відзначити,

що в умовах  “розширення проти інтеграції” відбувається зростання

ролі “рубіжних” держав, оскільки саме вони першими підпадають під

об’єкти розширення. Для цього мають бути чітко узгодженими інтере-

си між регіонами держав, які межують між собою, включаючи збере-

ження їх історичних, політичних та соціокультурних особливостей.

Важливою проблемою в контексті здійснення  “розширення

проти інтеграції”  є так зване  “олюднення простору”. Це фактично

свідчить про те, що розширення впливу однієї держави на іншу має

здійснюватись виключно в інтересах людини. Основною метою фор-

мування нового геополітичного простору та критеріїв його функціо-

нування є людина, саме тому сьогодні має відбуватись своєрідне “пе-

ретворення людини із “гвинтика”, яким він лишався протягом бага-

тьох років, у людину з усією багатоманітністю її потреб” [120, с. 64].

В умовах “розширення проти інтеграції” важлива роль має та-

кож належати розробці та впровадженню інноваційної програми ре-

гіонального розвитку конкретної держави, яка б забезпечувала її ней-

тральність, паритетність та стриманість. Як показує досвід, відсут-

ність такої програми в сучасних процесах глобалізації все частіше

призводить до відсутності оптимальних варіантів адаптації до сучас-

ного глобалізаційного процесу, а отже, й до політики інтервенції, яка

породжує експансії і відповідне збільшення міграційних потоків.

Для забезпечення реалізації ефективної глобальної концент-

рації держава в першу чергу має опікуватись створенням та впрова-

дженням високих технологій, що, у свою чергу, дасть змогу інтенси-

фікувати соціально-політичний розвиток держави, а в результаті цього

і можливість розширення впливу на іншу державу. В остаточному

підсумку певна держава сама буде зацікавленою, аби перебувати під

впливом іншої держави, яка є лідером у сфері розвитку інноваційних

технологій.

“Розширення проти інтеграції” приводить до формування но-

вої системи міжнародних відносин,  що посилює позиції окремих

країн світу у сучасних глобалізаційних процесах, а отже, і до нових

умов суспільного розвитку.  Саме  “розширення проти інтеграції”  є

одним із механізмів посилення глобалізаційного процесу. Виходячи

із цього слід відзначити, що “розширення проти інтеграції” як новий

механізм локалізаційного розвитку передусім зорієнтований на “ши-

року інтеграцію” із світовою спільнотою, а не лише із державами, з

якими їй доводиться межувати. З цією метою процес  “розширення

проти інтеграції” має бути достатньо гнучким, а тим самим відпові-

дати критеріям та інтересам багатьох сторін,  зацікавлених у ство-

ренні відповідних інтегративих об’єднань.