5.2.2. Євроатлантична інтеграція як форма глобалізаційного розвитку

Сучасним критерієм суспільного розвитку є створення нових

загальноцивілізаційних стандартів стабільності та безпеки національ-

них держав. Одним із таких стандартів для глобалізаційного розвитку

сучасного світу є реалізація євроатлантичного вибору, який визначає

нову модель геополітичного позиціонування держави у світі шляхом

надання їй відповідних гарантій у сфері соціальної, економічної та

політичної безпеки. Важливого значення в руслі реалізації такої мети

набуває політика євроатлантичної інтеграції.

Тому євроатлантичність як модель суспільного розвитку є ти-

пологічно однорідною методологією структурування суспільного

розвитку, яка реально впливає на ідеологічне життя країни. На сьо-

годні для більшості держав світу євроатлантична форма інтеграції

може стати важливим інструментом трансформації та консолідації

суспільства, а відповідно до цього і новою формулою гарантії націо-

нальної безпеки. Цього, на жаль, не можна сказати про українську

дійсність, у межах якої проблема євроатлантичної інтеграції забезпе-

чує певну консолідованість у суспільстві, і водночас створює поля-

ризацію у ставленні до неї. Це відбувається, що на сьогодні в Україні

євроатлантична інтеграція досить часто має емоційний, а не раціо-

нальний супровід. Наслідки від такого супроводу також є незворот-

ними не лише для зовнішньої, але і для внутрішньої політики.

Світова спільнота сьогодні засвідчує свої глобалістичні праг-

нення щодо гарантій глобальної безпеки, відповідно до цього відбу-

вається адаптація національних систем державного управління до

умов євроатлантизації світу. Така євроатлантизація світу передусім

засвідчує готовність “НАТО взяти на себе функції підтримання миру

в усьому світу”. Така готовність,  на думку помічника генерального

секретаря альянсу К.Клабера, вимагає від  “держав передусім адап-

тації національних система права до нової геополітичної ситуації, в

якій перебуває сучасний світ. Відповідно до цього євроатлантичність

світу - це нова пропозиція для світу щодо можливості посилення його

оборонного потенціалу на умовах включення у відповідні структури

НАТО.  Такі структури саме і виступають інституційною основою

євроатлантизації світу, яка й гарантує підтримання миру та безпеки

шляхом мобілізації сукупного оборонного потенціалу держав” [101].

Проте це жодною мірою сьогодні не має засвідчувати тотальну за-

лежність національних держав, які обрали стратегію євроатлантич-

ної інтеграції, від структур НАТО при виборі зовнішнього вектора їх

розвитку. Безумовно, що така стратегія не може не позначатись на

системі політики держав, проте вона не може виступати інструмен-

том її тотальної регламентації.

Євроатлантична форма інтеграції передбачає реалізацію нової

стратегічної концепції розвитку глобального світу. У даному контексті

ми виходимо не лише з інституційних засад розуміння євроатлан-

тичної інтеграції,  а переважною мірою із аксіологічних її цілісних

засад,  з’ясовуючи її роль у розвитку сучасного світу та функціону-

ванні національних систем державного управління. Систематизував-

ши основні завдання,  реалізацію яких бере на себе НАТО,  можна

визначити основні критерії, на реалізацію яких і працює євроатлан-

тична інтеграція в межах кожної національної держави. До таких

критеріїв належать:

n гарантія безпеки та незалежність держав у межах глобального

простору;

n довгострокове партнерство, багатостороння співпраця та гарантії

безпеки країн-партнерів, що належать до європейського світу;

n врегулювання та запобігання конфліктам політичними засобами;

n посилення ролі європейської спільноти щодо забезпечення

справедливості в трансатлантичному партнерстві.

Такі основні критерії підтверджують визначальну роль НАТО в

реалізації системи колективної оборони. В цьому плані євроатлантич-

на форма інтеграції є важливим інструментом гарантії миру, безпеки

та захисту свободи в країнах-членах НАТО. Саме тому, на думку Яапа

де Хопп Схеффера,  “НАТО є далеким від ідеї вигадування ролі для

себе, перед ним стоїть завдання забезпечення того, щоб його існуючі

ролі не були послаблені через занадто численні або надмірні вимоги

до його ресурсів” [101]. Тут переважно йдеться про чітку модель пози-

ціонування структур НАТО у світі,  а відповідно до цього і критерії

вимог, які ним декларуються щодо функціонування інших держав.

Таким чином, євроатлантична форма інтеграції спрямована на

забезпечення стабільності, безпеки, миру та поглиблення міжнарод-

ної довіри між країнами.  Проте,  на думку Генерального секретаря

НАТО,  “це не клуб, у якому право членства надається на вимогу, а

міжурядовий альянс заради безпеки, який передбачає тягар і відпо-

відальність, а не тільки вигоди для своїх членів. Це не монолітна оди-

ниця, яка сама собою керує, а домовленість між країнами-членами,

яку вони можуть використовувати для узгодження між собою спільних396 397

цілей, але яка також обмежена масштабом, ресурсами і спроможні-

стю діяти до тієї міри,  до якої члени самі вирішують...Це не засіб

застосування сили окремими країнам-членами, а скоріше структура,

яка дозволяє кожній державі - члену визначати свої національні інте-

реси в широкому контексті консенсусу між членами Альянсу в ціло-

му” [101]. Незважаючи на таке достатньо прагматичне розуміння стра-

тегії НАТО, сьогодні майже аксіоматичною є теза про адаптацію гло-

бального світу до євроатлантичної форми інтеграції. Така адаптація

передусім спрямована на прийняття політичних рішень, які гаранту-

ють підтримання миру та безпеку в глобальному світі. Стратегічний

геополітичний курс для більшості держав світу,  які обрали євро-

атлантичну форму інтеграції, спрямований на посилення тенденцій

реструктурування національної системи безпеки відповідно до прин-

ципів, закладених структурами НАТО. Такий стратегічний геополі-

тичний курс передусім відкриє ширші можливості для держав щодо

розвитку співпраці у веденні спільних військових навчань,  миро-

творчих дій, контролю над озброєнням та роззброєнням,  створить

можливість для реалізації глобальної безпеки у світі. Особливо важ-

лива роль євроатлантичної форми інтеграції належить протистоянню

глобальному тероризму,  попередженню розповсюдження ядерної,

хімічної та біологічної зброї. Це тим самим сприятиме нарощуванню

оборонного потенціалу спільними зусиллями держав, які обрали євро-

атлантичну форму інтеграційного розвитку та функціонування.

Основу євроатлантичної форми інтеграції становить  “політи-

ка відчинених дверей”, яка обумовлює розширення взаємодії держав

у контексті пошуку оптимальної формули не лише глобальної, але й

національної безпеки в умовах глобалізації. Розширення такої взаємо-

дії передбачає надання допомоги та створення можливостей для дер-

жав відповідати критеріям та стандартам реалізації гарантій глобаль-

ної безпеки. Кожна держава, незалежно від того, чи вона є вже суб’єк-

том євроатлантичних структур,  чи перебуває на умовах вступу до

таких структур, опікується розробкою відповідних програм з реалі-

зації євроатлантичної системи цінностей. Проте реалізація таких цінно-

стей не має чітко регламентованого характеру, оскільки тут кожна дер-

жава має право на коригування цих цінностей відповідно до геополі-

тичних умов свого розвитку. Це, у свою чергу, підтверджує лібераль-

ний характер євроатлантичної інтеграції в її сучасному варіанті,  а

тому жодної негативної реакції вона викликати не повинна, оскільки

вона побудована передусім на принципах паритетного узгодження

інтересів та потреб між державами щодо об’єднання в євроатлантичні

структури,  а головне ефективності гарантій системи європейської

безпеки. Порівняно з іншими структурами, які декларують своє праг-

нення гарантувати європейську безпеку, НАТО відводиться провідна

позиція. Це безпосередньо підтверджується тим, що “...понад півсто-

ліття НАТО зберігає мир у Європі. Маючи у своєму розпорядженні

арсенал звичайної та ядерної зброї, організація продовжує забезпе-

чувати захист союзників і водночас слугує основою для розбудови

широкої мережі співробітництва з країнами...” [67].

Євроатлантична форма інтеграції спрямована на підвищення

рівня розвитку воєнного сектора, це, у свою чергу, сприяє оператив-

ності в діяльності збройних сил, мобілізації їх оборонних технологій

відповідно до сучасних умов геополітичного розвитку. Різні оборонні

ініціативи держав знаходять своє логічне узгодження саме в контексті

євроатлантичної інтеграції,  при цьому тут цілком зберігається  “са-

мостійність європейців у визначенні об’єкта “миротворчого втручан-

ня” при виборі шляхів розв’язання локальних конфліктів” [126]. У

цьому плані кожна з держав, здійснивши євроатлантичний вибір, одно-

часно отримає гарантії підвищення ефективності армії. Важлива роль

при цьому належить такій інституційній структурі в системі НАТО,

як Рада по координації зовнішньої політики та безпеки, що безпосе-

редньо спрямована на реалізацію європейської концепції безпеки. Це,

у свою чергу, свідчить про те, що євроатлантична інтеграція сьогодні

є важливим засобом  “нарощення європейського воєнного потенціа-

лу з метою самостійного проведення гуманітарних акцій з врегулю-

вання криз у Європі” [438]. Виходячи із цього для більшості євро-

пейських держав першочерговим є завдання включення в євроатлан-

тичні структури з метою здобуття відповідних гарантій безпеки.

Активна позиція держав у здійсненні євроатлантичного вибору по-

в’язується із необхідністю прискорення стратегічного партнерства між

державами, налагодження політичного діалогу на умовах реалізації

єдиної концепції безпеки. Не менш важлива роль у процесі приско-

рення такого партнерства належить таким структурам, як ЄС, ООН

та ОБСЄ. Саме це свідчить про новий вектор євроатлантизації гло-

бального світу, який спрямований на “натоїзацію” європейської сис-

теми безпеки.  Сам механізм  “натоїзації”  зводиться до розширення

партнерства між державами - членами Альянсу та потенційними чле-

нам на вступ до нього. Реалізація такого механізму спрямована пере-

дусім не лише на розв’язання проблем глобальної безпеки,  але і

здійснення експертизи, яка б дала змогу попередити їх виникнення,

тим самим гарантуючи відповідний баланс та стабільність у розвит-

ку сучасного геополітичного простору.

Євроатлантична форма інтеграції характеризує високий рівень

налагодження взаємодії між державами у сфері зовнішньої політики

та воєнної безпеки. Проте тут відразу ж постає питання, наскільки398 399

така форма інтеграції не перешкоджає втраті європейськими держа-

вами національного рівня своєї ідентичності та прагнення до гло-

бальної самоідентифікації. Переважною мірою тут йдеться про по-

тенціал визначення національною державою свого місця та ролі в

євроатлантичних структурах, адже досить часто це може призводити

до втрати національної самобутності економічної,  промислової й

навіть і воєнної сфери. Так, інтегруючись у євроатлантичний простір,

держави автоматично включаються у взаємодію з іншими держава-

ми у різних сферах суспільного життя та по різних параметрах реалі-

зації геостратегічних інтересів, які досить часто підміняються гло-

бальними інтересами. Таке поняття, як національна армія майже пе-

рестає звучати, на зміну йому приходить транснаціональна армія як

міждержавний інструмент з реалізації оборонної стратегії, проте не

завжди національних держав, а відповідних регіональних чи навіть і

глобальних структур. Євроатлантична інтеграція у такому варіанті,

безумовно, становить виклики для національної безпеки держав, які

інтегровані у відповідні структури Альянсу, проте це ще не означає,

що вона виступає гарантом національної безпеки таких держав, навіть

якщо вона і гарантує відповідний рівень міжнародної безпеки.

З огляду на тенденції, привнесені процесами глобалізації, по-

стає питання,  наскільки прогнозованою є сучасна геополітична та

воєнно-політична ситуація у світі і яку роль при цьому відіграє євро-

атлантична інтеграція, а головне, якими критеріями керуються ті чи

інші держави при виборі такої форм інтеграції. Сьогодні ще не мож-

на повною мірою стверджувати про євроатлантичну інтеграцію як

об’єктивн у умову розвитку сучасного глобального світу,   адже

більшість держав все ще лише обмірковують доцільність, переваги

та ймовірні ризики їх включення до відповідних структур. Важли-

вим мотиваційним фактором при здійсненні євроатлантичного вибо-

ру є реалізація власних національних інтересів,  а не реалізація

спільних інтересів між державами - партнерами щодо гарантій миру

та міжнародної безпеки. Паритетні інтереси як такі практично між

державами неможливі, оскільки вони мають різний рівень соціаль-

но-економічного інтересу,  а головне національної ідентичності,  а

відповідно до цього вони виношують рівні безпекові критерії по відно-

шенню один до одного. Це,  у свою чергу,  засвідчує певний дисба-

ланс у представленні інтересів та їх реалізації в межах євроатлан-

тичного об’єднання. Такий дисбаланс з часом може позначатись і на

взаємодії держав в цілому.  Це,  зокрема,  пов’язується з тим,  що

більшість держав,  які здійснили свій вибір у бік євроатлантичної

інтеграції,  не завжди мають однаковий рівень соціально-економіч-

ного розвитку, достатньо відчутним є дисбаланс у рівні демократич-

ного розвитку держав, що, безумовно, може породжувати конфлікт-

ність, політичне напруження та міжцивілізаційну дестабілізацію. Аби

протистояти цьому, євроатлантичний вибір сьогодні супроводжується

процесом розширення взаємодії НАТО та ЄС, завдяки чому вдасться

вибудувати нову конфігурацію геостратегічного розвитку світу та його

безпекове середовище.

При розгляді сутності впливу євроатлантичної інтеграції на

функціонування національних систем державного управління доціль-

но чітко розмежовувати проамериканський та європейський вектор

євроатлантичної інтеграції. Переважною мірою в реалізації глобаль-

них проблем більшість європейських держав дотримується проаме-

риканського фактора геостратегічного розвитку. У контексті реаліза-

ції питань, що стосуються окремих держав, то тут, безумовно, йдеться

про реалізацію європейського фактора інтеграції. В результаті цього

постає питання про внутрішньоаксіологічну консолідованість дер-

жав та стратегій їх розвитку в межах євроатлантичної інтеграції. Якщо

такої консолідованості не буде досягнуто, негативні наслідки від та-

кої форми інтеграції гарантовані.

На сучасному етапі глобалізаційного розвитку особливо склад-

ною та важливою для більшості держав світу є проблема уникнення

самоізоляції від інтеграційного процесу, якщо ж держава обере та-

кий шлях, то втрати геостратегічного буття їй не обійти. Саме тому

більшість держав в умовах глобальної інтеграції мають спрямовува-

ти свій геополітичний та геоекономічний потенціал на те, аби заяви-

ти світові про свою конкурентність. Відповідно до цього кожна з дер-

жав опиняється в ситуації розробки нової геостратегічної парадигми

розвитку, яка б відображала паритетність глобальних та національ-

них інтересів, а євроатлантичні структури при цьому б виступали у

формі засобу їх ефективної реалізації.

Таким чином, євроатлантична інтеграція обумовлює  “форму-

вання нової системи міжнародних відносин у сфері безпеки, поглиб-

лення інтеграційних процесів в Європі, якісну зміну рівня співпраці

між провідними стратегічними партнерами... що є одним із головних

чинників, що впливають на реалізацію національних інтересів дер-

жави” [258]. Проте така система може мати і ймовірні ризики для

функціонування національних держав.  Так,  зокрема,  здійснюючи

євроатлантичний вибір, держава опиняється у новій геополітичний

ситуації, яка має цілковиту невизначеність для її перспектив розвит-

ку, оскільки вона вимушена взаємодіяти з державами, які є як новач-

ками, а також і старожилам у такій структурі. В результаті цього дер-

жава змушена коригувати свою геополітичну поведінку, що не завж-

ди може відповідати її національним інтересам. Проте жодна з дер-400 401

жав в умовах глобальної інтеграції не може лишатись осторонь від

таких процесів, а тому першочерговим питанням для неї є здійснен-

ня консолідованого євроатлантичного вибору, який би базувався на

реалізації спільних цінностей як у середині держави, так і між дер-

жавами - партнерами по альянсу. Таким чином, це ще раз підтвер-

джує той факт, що жодна із держав світу сьогодні не повинна реалі-

зовувати стратегію нейтралітету по відношенню до глобального світу,

оскільки в цьому плані вона втратить реальну можливість як вплива-

ти, так і контролювати інтеграційні процеси. Саме тоді, коли держа-

ва є повноправним суб’єктом певного глобального об’єднання, вона

має реальну можливість з управління інтеграційними процесами.

Саме тому,  на нашу думку,  євроатлантична інтеграція є важливим

інструментом держави по управлінню глобальними інтеграційним

процесами, оскільки зовнішньополітичний пріоритет у розвитку дер-

жави є визначальним, на відміну від внутрішньополітичного.

Принципової ваги євроатлантична інтеграція також набуває у

контексті адаптації сучасного світу до нових умов геостратегічного

розвитку. Важлива роль при цьому належить виробленню стратегій

спільних дій між державами, які б слугували своєрідним геостратегіч-

ним ілюмінатором у протистоянні глобальним викликам міжнародної

безпеки. Важливим чинником успішності реалізації такої стратегії

спільних дій є внутрішні адаптаційні перетворення держав відповід-

но до нових критеріїв розвитку глобального світу. Реалізація такого

підходу не лише працюватиме на користь зміцнення та ефективного

функціонування національних систем державного управління, але й

на користь зміцнення інтеграційної стратегії Альянсу.

Таким чином,  євроатлантична форма інтеграції в сучасному

варіанті її реалізації все більше засвідчує тенденції до посилення

політичних та економічних зв’язків між державами як суб’єктами

такого інтегративного об’єднання, а також і як взаємними гарантами

міжнародної безпеки у світі. Завдяки таким гарантіям держави здо-

будуть спільну можливість підвищити свої оборонні можливості та

державно-управлінський потенціал впливу.  Загалом це сприятиме

посиленню інституціоналізації євроатлантичних структур та їх впливу

на розвиток сучасного світу, а це, у свою чергу, уможливить форму-

вання ефективної системи безпеки та оборони в межах кожної дер-

жави, яка є суб’єктом таких структур.

На нашу думку, включення держав до євроатлантичних струк-

тур не повинно мати на меті реалізацію стратегії конфліктного чи

постконфліктного врегулювання, адже за таких умов сам процес вхо-

дження до таких структур матиме виключно утилітарний характер,

спрямований на протистояння загрозам. Виходячи із цього євро-

атлантичну форму інтеграції доцільно розглядати як засіб попере-

дження загроз,  а головне як професійну підготовку міжнародних

структур (шляхом проведення спільних миротворчих дій) щодо ефек-

тивного забезпечення миру та безпеки в регіоні.

На сучасному етапі розвитку євроатлантичні прагнення дер-

жав,  спрямовані на поглиблення співпраці з іншими державами,  є

важливим індикатором демократизації систем державного управління.

Саме тому для більшості держав пострадянського простору першо-

черговим є завдання включення до відповідних євроатлантичних

структур,  але виконання такого завдання вимагає від них чималих

зусиль, реалізувати які повною мірою майже нікому не вдається за

винятком прибалтійських держав. Так,  на думку Б.Парахонського,

для України реалізація євроатлантичної інтеграції “може бути дієвим

знаряддям захисту власних національних інтересів - стабільності, по-

літичної незалежності, територіальної цілісності, динамічного посту-

пального розвитку. Інтеграція в НАТО дасть можливість Україні ко-

ристуватися механізмом колективної оборони Альянсу, відверне пер-

спективу подальшого виконання ролі буферної держави між двома

військово-політичними блоками, зніме питання щодо визначення гео-

політичного вибору держави” [258].

Важливою проблемою в контексті здійснення євроатлантич-

ного вибору для нашої держави є забезпечення відповідного рівня

його підтримки з боку суспільства.  Якщо євроатлантична система

цінностей не матиме належного рівня підтримки з боку громадсь-

кості, це може приводити до відповідних євроатлантичних метамор-

фоз. Відтак у суспільстві це може призвести до ініціювання з боку

громадськості певного програмного маніфесту проти євроатлантич-

ної інтеграції, який ґрунтується лише на стереотипно-неусвідомлено-

му та соціально-емоційному підході, який не сприймає задекларова-

ний державою тип суспільного розвитку. Тому, на нашу думку, сучасна

державна політика має сприяти перетворенню ідеї євроатлантичного

вибору з ірраціональної сфери сприйняття в раціональну. Остання

дає змогу сприймати ідею євроатлантичного вибору через раціональні

правила мислення з необхідним обґрунтуванням змісту проблеми та

розумінням наслідків її розв’язання. Та чи інша держава, реалізовуючи свої євроатлантичні праг-

нення, передусім ставить за мету перетворитись на впливового суб’єк-

та геостратегічного розвитку,  “модератора інтеграційних процесів”,

якому належить ключова роль щодо ініціатив реалізації системи ко-

лективної безпеки. Відповідно до цього Альянс бере на себе зобов’я-

зання забезпечення договірно-правових відносин та зміцнення тери-

торіальної цілісності. Відповідно до цього євроатлантична інтегра-402 403

ція є базисом гарантування політичної та економічної безпеки дер-

жав на умовах розширення їх взаємовпливу та взаємодії. Це, у свою

чергу,  позитивно позначатиметься на внутрішній політиці держави,

оскільки її статус члена євроатлантичної структури сприятиме поглиб-

ленню модернізаційно-трасформаційних перетворень,  “зміцненню

демократії, утвердженню верховенства права, захисту прав людини

та консолідації суспільства” [42]. Це, у свою чергу, виступає гаран-

том геополітичної могутності держави та підвищення рівня проти-

стояння глобалізаційним викликам, а отже, й оптимізації внутріш-

ньої політики держави.

У даному контексті також постає питання, а чи не виявиться

певна інтегрованість держав до євроатлантичних структур викликом

для інших держав, які мають по відношенню до них приховані геопо-

літичні експансійні амбіції.  За умови включення таких держав до

євроатлантичних структур значно легше реалізувати такі експансійні

амбіції. Держава, яка підпадає під такий експансивний вплив, може

виявитись заручницею самостійно обраної стратегії розвитку. Саме

тому, аби мати можливість протистояння таким викликам, перед кож-

ною державою, яка включається у відповідні євроатлантичні струк-

тури, постає питання розробити надійні механізми захисту своєї гео-

політичної та геоекономічної суверенності від впливу інших держав-

партнерів по Альянсу.

Головне питання,  яке в межах реалізації євроатлантичної

інтеграції має бути інституційно обговореним,  це механізми поси-

лення взаємовпливу держави, таким чином, аби це не привело до кар-

динальної зміни геостратегічного курсу держави. В цьому плані до-

цільно враховувати формальний та реальний зміст геостратегічного

курсу держави, адже, з одного боку, на офіційному рівні держава може

декларувати одні зовнішньополітичні орієнтири, а з другого - реалізо-

вувати зовсім інші орієнтири. Це таким чином породжує ефект оман-

ливої геостратегії розвитку. Така стратегія жодною мірою не зможе

зміцнювати геостратегічні позиції держави, більше того, це приведе

до порушення принципів євроатлантичної солідарності, а в резуль-

таті цього і нівелювання тенденцій глобальної демократизації. Слід

відзначити,  що така стратегія досить часто має стереотипізований

характер часів холодної війни, коли стосунки між державами реалізу-

вались за утилітарним принципом, сьогодні такий принцип заміне-

ний добровільним співробітництвом. Відповідно до цього євроатлан-

тична форма інтеграції в її сучасному варіанті працює на зближення

геостратегічних позицій держав, а на підставі цього уможливлення

реалізації їх спільних інтересів. В протилежному ж розумінні євро-

атлантична форма інтеграції виступатиме викликом, який приводить

до геополітичного дисбалансу та небезпеки у сучасному світі.

Переважною мірою євроатлантична форма глобальної інтегра-

ції вимагає нових форматів налагодження партнерських відносин між

державами, а відповідно до цього і нових схем геополітичних відно-

син між державами, які працюють на утвердження нової системи

безпеки глобального світу. Саме тому логіка суспільно-політичного

розвитку держав в умовах глобалізації має бути чітко підпорядкова-

ною вимогам євроатлантичної інтеграції, проте жодною мірою це не

має суперечити внутрішньополітичним принципам розвитку держа-

ви. Якщо ж держава обере стратегічно інший курс геополітичного

розвитку,  то її внутрішня політика також вимагатиме переструкту-

вання і не обов’язково на користь реалізації власних національних

інтересів, досить часто це може працювати на користь інтересів інших

держав, що, безумовно, становитиме значні ризики для її розвитку.

На сьогодні євроатлантична інтеграція є чи не єдиним воєнно-полі-

тичним інструментом реалізації системи міжнародної безпеки та га-

рантій стабільності її функціонування.

Таким чином, у межах аналізу даного аспекту ми ставили за

мету розкрити технологічний, політичних та ціннісно-аксіологічний

зміст формування євроатлантичного вибору, який дає змогу визначи-

ти його загальнометодологічну цінність,  структуру та гіпотетичні

ризики, які є результатом неадекватних стереотипів суспільної свідо-

мості щодо сприйняття громадськістю ідеї євроатлантизму.  Євро-

атлантична інтеграція як одна із форм глобальної інтеграції спрямо-

вана на консолідацію зусиль держав з метою зміцнення європейської

та міжнародної безпеки. Виходячи із цього євроатлантична модель гло-

бальної інтеграції виступає важливим інструментом розвитку держав

на умовах їх включення до відповідних глобальних структур безпеки.