5.2.1. Євроінтеграційна форма глобалізаційного розвитку

Кінець ХХ ст. продемонстрував зміцнення позицій європейсь-

ких країн, а отже, і кінцеве утвердження європейської ідеї, яка протя-

гом багатьох століть визначала загальноцивілізаційні стандарти роз-

витку світу. Сьогодні більшість країн світу в економічному, соціаль-

ному т а політичному відношеннях все активніше виявляють своє

прагнення перетворитись на єдиного суб’єкта розвитку світу в новому

тисячолітті. Це з впевненістю дозволяє стверджувати, що  “світопо-

рядок ще довго буде визначатись в Європі”. Але щоб за нових умов

державам очолити список активних суб’єктів реалізації європейської

ідеї, від них вимагаються узгоджені та консолідовані дії з розв’язан-

ня ключових питань, що визначатиме геополітичне позиціювання

Європи в новому столітті та кожної окремої держави зокрема. До

таких питань, зокрема, належить успішне завершення інтеграційного

проекту та становлення в Європі наднаціонального співтовариства,

що, у свою чергу, ставить такі запитання: яку форму прийме це співто-

вариство, федеративну чи конфедеративну, чи сформується у ньому

інститут єдиного громадянства, якою мірою і яким чином у ньому

будуть дотримуватись сучасні норми демократії? Основне питання,

яке виникає у цьому зв’язку, стосується характеру взаємодії Європи

із  “зовнішнім”  світом:  чи може і чи повинен приклад європейців

відтворюватись в інших регіонах планети? Чи буде в змозі Європейсь-

кий Союз лідирувати в економічному, політичному та воєнному відно-

шенні,  не викликаючи до себе негативного ставлення,  зберігаючи

свою соціальну та культурну привабливість.

Відповідно до логіки даного дослідження в межах цього пара-

графа доцільно проаналізувати основні засади формування європейсь-

кої форми глобалізаційного розвитку,  з’ясувати сутність та генезу

європейської ідеї, розкрити специфіку європейської моделі цивіліза-

ційного розвитку; визначити відмінності між європейською моделлю

розвитку світу та сучасною глобалізаційною стратегією; окреслити

основні проблеми та шляхи європеїзації України на сучасному етапі

суспільного розвитку.

Джерело формування ідеї європейської інтеграції походить з

доби середньовіччя, коли Європа являла собою “культурне ціле, об’єд-

нане Римською церквою, з єдиною мовою  (латинь), реально розви-

нутою регіональною торгівлею, з єдиними зовнішньою політикою та

стратегічними воєнними цілями. Ще в ХІV ст. домініканський монах

П’єр Дюбуа вперше висунув ідею створення єдиної Ради європейської

конфедерації як найкращої форми існування християнського світу. В

результаті цього наприкінці ХІV ст. була створена перша європейсь-

ка армія, в 1693 р. Вільям Пенні у відомому трактаті  “Про сучасний

та майбутній світ в Європі” вказав на доцільність формування єди-

ного європейського парламенту, а в ХІХ ст. П.Прудон висунув ідею

загальноєвропейської федерації. Слід відзначити, що саме європейська

історія зробила інтеграційні процеси практично неминучими, адже

саме тоді вперше постало питання, які фактори та умови дали пош-

товх цим процесам, яким чином і завдяки чому їх можна зробити

більш прогнозованими [136].

Основним принципом формування та впровадження європейсь-

кої ідеї у ХІХ ст.  стала ідеологія західноєвропейського лібералізму

та консерватизму. В межах даної ідеології європейська ідея була по-

кликана забезпечувати політичну рівність громадян перед законом,

сприяти встановленню демократичних норм та цінностей участі гро-

мадян у політичному житті. Предметом такої ідеї став пошук моделі

європейської демократії, яка б мала  “сприяти більшому розквіту сус-

пільства, забезпечувати дотримання законів, прийнятих за спільної зго-

ди громадян та благополуччя їх переважної більшості” [305, с. 17]. Важ-

лива роль при цьому в організації системи державного управління нале-

жала навчанню людей демократії, відродженню демократичних ціннос-

тей та ідеалів, основним механізмом реалізації яких стало створення

прозорих процедур залучення громадян до управління державою.

Протилежної позиції з цього приводу дотримується амери-

канський політолог Р.Даль, на думку якого така модель європейської

демократії може мати небажані наслідки, а саме: “демократія не дає

народу ефективного уряду, а також при демократичному правлінні в

суспільстві посилюється індивідуалізм, з’являються індиферентність

людей до політичного життя, а в результаті й політична апатія” [90,

с. 28]. Це безпосередньо свідчить про те, що європейська ідея пев-382 383

ною мірою сприяє реалізації ідеї індивідуалізму, адже залучення гро-

мадян до політичної діяльності, а також до активної їх участі в управ-

лінні державою відіграє важливу роль у вихованні відчуття грома-

дянськості (громадянської позиції), яке полягає в умінні жити разом,

долати індивідуалізм, поступатись свободою, координувати свої дії з

суспільними інтересами.

Важливою складовою європейської ідеї у ХІХ ст. стає антино-

мія свободи та рівності в суспільстві. А.де Токвіль з цього приводу

прийшов до висновку, що у людей прагнення до рівності переважає

над прагненням до свободи, оскільки “ідея рівності є всесильною та

всезагальною, а свобода вимагає від людини чималих зусиль - само-

стійності, вміння робити власний вибір, відповідати за свої дії, а тому

свободою потрібно правильно користуватись… водночас в одних на-

родів сильніше проявляється прагнення до свободи,  у інших -  до

рівності” [342, с. 24]. Отже, демократія не може існувати без високого

рівня соціально-економічної та політичної рівності, водночас рівність

може загрожувати свободі, тому виникає проблема, яким чином мож-

на поєднати свободу та рівність у межах європейської моделі розвит-

ку? А.де Токвіль, відстоюючи права та свободу громадян як основні

здобутки європейської моделі розвитку, висловлював незадоволення

індивідуалізмом, який протистоїть рівності умов співіснування грома-

дян, адже подекуди примусова рівність знищує свободу.

Одним із складових елементів європейської ідеї у ХІХст. стає

ідея лібералізму,  філософське обґрунтування якого у цей період

сформулював німецький філософ І.Кант, зокрема він звернув особли-

ву увагу на ідею самоцінності та гідності особистості. На його дум-

ку, саме людина як суб’єкт моральнісної свідомості керується у своїй

поведінці велінням моральнісного закону - “категоричним імперати-

вом”, який має складати основу європейського громадянського сус-

пільства, життєдіяльність якого забезпечується домовленістю між гро-

мадянами, які глибоко усвідомлюють свій моральнісний обов’язок

по відношенню один до одного. Відповідно до цього, з позицій І.Кан-

та, всі люди в європейському суспільстві народжуються вільними і

кожен має узгоджувати свою свободу дій зі свободою співгромадян,

які проживають у межах певного  “національного організму”. Укла-

даючи договір, люди обмежують свою свободу на користь держави.

Рух до громадянського суспільства - це рух до більш повного втілен-

ня правових норм свободи та рівності громадян. Відповідно до цього

громадянське суспільства як правовий стан базується на відповідних

апріорних принципах, а саме: свободі кожного члена суспільства як

людини; рівності її з кожним іншим як підданим; самостійності кож-

ного члена суспільства як громадянина [140, с. 79].

Це, у свою чергу, дає підстави вважати, що основним принци-

пом європейської ідеї є забезпечення права народу на участь у вста-

новленні правового порядку шляхом прийняття конституції, яка ви-

ражає його волю, адже верховенство народу обумовлює рівність, свобо-

ду та незалежність громадян у межах національної держави. Євро-

пейська ідея в першу чергу сповідує принцип захищеності особис-

тості від державного втручання у сферу її духовного розвитку, вільний

внутрішній саморозвиток особистості та нації зокрема.

Європейська ідея, таким чином, визначає специфіку та особ-

ливості функціонування європейської держави та критерії її взаємодії

з іншими національними державами й транснаціональними утворен-

нями. Саме тому основною функцією європейської держави є забез-

печення дотримання правових норм та свобод громадян, задоволення

їх соціальних та культурних потреб. Держава зобов’язана визнавати

право громадянина, а водночас надмірно опікуватися долею кожного

з них. Основне призначення європейської держави -  забезпечення

досконалого права,  максимальної відповідності устрою та режиму

його основним принципам. Важливим аспектом розуміння європейсь-

кої ідеї, з точки зору І.Канта,  є також розуміння людини як члена

світового співтовариства народів. Жоден народ, на думку філософа,

не повинен протиставляти себе іншому. Розвиток людства це посту-

пове створення правового громадянського суспільства, за якого “має

бути такий союз народів, який однак не повинен бути державою на-

родів” [140, с. 119] Тобто тут йдеться про найкращі формати вико-

ристання європейської ідеї у формуванні нового трансценденталь-

ного світоустрою людства, який слугує реалізації загальнолюдських

цінностей, а не загальнонаціональних цінностей громадянина пев-

ної національної спільноти.

Важлива роль у контексті формування ґенези європейської ідеї

належить вченню Гегеля, який одним із перших висунув ідею істо-

ричної еволюції форм співіснування європейських держав, а саме він

звернув особливу увагу на можливість належного розвитку держави

лише у взаємодії з іншими державами, при цьому кожна окрема на-

ціональна держава розглядалась ним виключно як самостійне утво-

рення [56, с. 228]. Кожна з таких держав, на думку філософа, в умо-

вах певної взаємодії т а певного об’єднання може мати власні на-

ціонально регламентовані соціальні інститути, які самостійно без

держав и можут ь розробля ти окремі норми т а розвивати ї х у

суспільстві. Ці положення гегелівської філософії суттєво вплинули

на формування та розвиток ліберальної ідеї європейської інтеграції,

яка від ідеї забезпечення індивідуального блага перейшла до ідеї сус-

пільного блага.384 385

Перші реальні кроки у ХХ ст. на шляху до утвердження полі-

тики європейської інтеграції,  а отже, і впровадження європейської

ідеї цивілізаційного розвитку розпочинаються в 20-х рр. і пов’язуються

переважно з посиленням ролі США після Першої світової війни. Саме

тоді було висловлено думку, що лише об’єднання надасть Європі шанс

лишитися в числі великих гравців на світовій арені. В 1929 р. французь-

кий міністр закордонних справ Арістид Бріан виступив у Лізі Націй з

промовою, якою закликав до невідкладного початку здійснення пан’євро-

пейського проекту. Однак з наростанням воєнної загрози найбільш мо-

гутні імпульси щодо інтеграції стали походити від Великобританії - краї-

ни, яка найменше підтримувала ідею єдності Європи [136].

У ХХ ст. формується “європейська ідея держави всезагально-

го добробуту”, яка послабила доктрину соціальної нерівності та спо-

відувала ідею забезпечення добробуту громадян шляхом реалізації

соціальної справедливості, досягнути якої, на думку теоретиків, мож-

на лише в межах відповідного міждержавного союзу. Такий міждер-

жавний союз має відповідати інтересам держав, які входять до нього,

долати егоїзм політично та економічно сильних держав,  захищати

слабких, впроваджувати ефективні паритетні засади суспільного роз-

витку. Основним принципом утворення такого міждержавного союзу

мають виступати рівність та свобода громадян. Загальною формаль-

ною ознакою реалізації такого принципу, який слугує основою об’єд-

нання,  є рівність людей перед законом, що є основним атрибутом

правової держави.

Таким чином, європейська ідея кінця ХХ ст. спрямовується на

забезпечення блага народу шляхом гарантування: 1) фізичної безпе-

ки громадян (індивідуальна свобода) та 2) соціальної безпеки (мате-

ріальні умови,  свободи,  подолання соціальних відмінностей).  Це

вказує на принципову відмінність європейської держави від євразій-

ської, яка не втручається в питання розподілу суспільного блага, за-

безпечення матеріального та культурного добробуту громадян.  Це

вказує на те, що у ХХ ст. формується нова модель європейської дер-

жави, яка приводить до утвердження у сучасній практиці таких по-

нять, як “соціальна держава”, “правова держава” та “держава благо-

устрою”.

Що ж стосується утвердження ідеї європейської соціальної

держави, то вперше вона утверджується після Другої світової війни.

Дана модель держави чітко узгоджувалась із системою ліберальних

цінностей, характеризуючи тим самим перехід від патерналістської

моделі держави до держави  “соціальних інвестицій” у людський та

соціальний ресурс. У результаті цього вона склала основу конститу-

ційного принципу розвитку багатьох європейських країн. Теорети-

ками того часу європейська соціальна держава закономірно розгля-

далась як “особливий, соціально орієнтований тип держави з розви-

неною багатоукладною економікою, високим рівнем соціальної захи-

щеності всіх громадян,  утвердженням принципу соціальної спра-

ведливості” [228, с. 28].

Однією з форм функціонування європейської соціальної дер-

жави на кінець ХХ ст. стало утвердження держави добробуту, яка б

гарантувала справедливий розподіл національного доходу та захист

прав громадян. Основою інституціональності держави добробуту

слугує система централізованих соціальних домовленостей та узго-

дженостей між різними суб’єктами суспільного життя. Важлива роль

при цьому належить сфері послуг, науки та освіти, які і є первинним

простором для відповідних домовленостей між громадянами в про-

цесі реалізації своєї суспільної практики, адже тут основним покли-

канням держави є обслуговування громадянина шляхом надання йому

ефективних послуг. Відповідно до цього однією з основних функцій

держави добробуту є забезпечення функціонування сервісного сус-

пільства, що включає реалізацію трьох основних видів інтелектуаль-

них послуг: інновації, комунікації та освіти. Тому цілком логічним є

відзначити,  що основним аспектом моделі європейської держави є

модернізація соціальних інститутів, яка пов’язується у першу чергу

з виробленням нових форм інвестування в людський капітал - освіту,

навчання та перенавчання кадрів. Європейська ідея таким чином уви-

разнює розвиток власної ініціативи т а свободи індивіда  (розвиток

індивідуальності людини). Унаслідок цього їй вдається забезпечити

узгодження індивідуалізованих цінностей особистості та його пер-

сональної відповідальності. Виходячи з того, що головним політич-

ним інструментом побудови європейської соціальної держави є ство-

рення демократичних інститутів реалізації ліберальних політичних

установок, доцільно створити нову мережу соціальної безпеки, яка б

забезпечувала належні умови для розвитку особистої відповідаль-

ності громадянина.

Проте, аналізуючи зміст європейської ідеї та європейської мо-

делі міжцивілізаційного розвитку, слід вказати на неоднозначне став-

лення до неї як офіційних європейських інституцій, так і теоретиків.

На особливу увагу заслуговує думка швецького міністра Л.Пагротскі,

відповідно до якої архаїчними вважались погляди на ефективність

європейської моделі розвитку, адже сьогодні на початку ХХІ ст. вона

потребує своєї модернізації, гнучкості і конкурентності порівняно з

іншими моделями, прийнятими у світі [255, c. 12].

У межах західного суспільства наведений вище підхід не поді-

ляється, адже сьогодні майже аксіоматичним є визнання європейсь-386 387

ких стандартів необхідною умовою світового розвитку, оскільки вони

приводять до певної логічності конгломеративну модель перерозро-

ділу світової системи, забезпечуючи тим самим ліберальну синерге-

тичність у розвитку кожної окремої держави, яка іманентно є суб’єк-

том реалізації європейської ідеї.

Надзвичайно цікавим у межах даного аналізу є підхід фран-

цузького вченого Л.Жоспена, який доцільність реалізації європейської

моделі світового розвитку вбачає у поєднанні, а не в протиставленні

“соціальних витрат” та “соціальних інвестицій”. На думку дослідни-

ка, в умовах євроінтеграції як певної інституційної моделі об’єднан-

ня світу важлива роль належить політиці паритетного перерозполіду

соціальних інвестицій між державами [118, с. 116].

Дана теза також була актуальною на саміті глав держав Євро-

пейського Союзу у березні 2000 р., коли вперше було прийнято рішен-

ня, яке орієнтувало союз на реалізацію стратегічної мети - побудову

“Соціальної Європи”, тобто нової європейської моделі соціально-еко-

номічного та політико-адміністративного розвитку, що включало ви-

роблення принципів єдиної соціальної політики Євросоюзу. Ця мета

була підтримана урядами Великобританії, Швеції, Голландії та Німеч-

чини і чітко оформлена у відповідному документі, який увиразнював

проблему реформування та модернізації європейської моделі соціаль-

ної держави. Даний документ розкривав зміст основних засобів роз-

витку особистої ініціативи та ділової активності громадян (покращен-

ня освіти,  охорони здоров’я,  перманентне підвищення кваліфікації

тощо), посилення ролі громадянського суспільства та його контролю

за соціально-політичними та державно-управлінськими процесами.

Такий аспект розуміння проблеми є найбільш актуальним, особ-

ливо виходячи з того, що в умовах глобалізації вирішення завдань

всезагального добробуту національним державам окремо не до сна-

ги. Це безпосередньо вказує на необхідність об’єднувати зусилля між

державами, виводячи свою політику на наднаціональний рівень. У

книзі О.Лафонтена  “Серце б’ється зліва” з цього приводу підкрес-

люється, що зараз мова має йти про те, щоб “англосаксонському капі-

талізму протиставити європейську соціальну державу” [181, с. 412].

Це, у свою чергу, вказує на доцільність концептуально визначити зміст

європейської моделі, її специфіку, критерії та принципи функціону-

вання. Цілком методологічно зваженим є розуміння змісту європейської

моделі,  представлене Е.Епплером,  як  “певного соціально-демокра-

тичного проекту, який базується на широкому консенсусі та прихиль-

ності до лібералізму” [447, c. 67]. На його думку, європейська модель

суспільного розвитку ма є бути політично нейтральною,   а саме

“замість того, щоб витісняти політику ринком, доцільно надати полі-

тиці та ринку законне місце”, адже саме політика має задовольняти

потреби, які ринок задовольнити не може, оскільки першочерговим

завданням для європейського громадянського суспільства є забезпе-

чення прав громадян на вплив та волю приймати політичні рішення”

[447, c. 74].

Важливою проблемою в контексті даного аналізу є з’ясування

сутності європейської інноваційної моделі соціальної держави, яка

на сьогодні активно використовується в процесі формування нової

регіональної стратегії, що чітко враховує різний рівень розвитку ок-

ремого регіону та можливості використання ним європейської мо-

делі розвитку. При цьому слід відзначити, що європейська інтеграція

я к одн а з інституцій н и х форм створен н я нового світоустрою

здійснюється за рахунок посилення регіональної співпраці між країна-

ми за умови наявності в них спільних інтересів. Це,  у свою чергу,

свідчить про те, що Європа прагне до  “відкритої форми регіоналіз-

му” у налагодженні відносин між національними державами, підтвер-

дженням цього слугує й той факт, що глобалізація в її сучасних проя-

вах приводить не лише до інтернаціоналізації, що стосується еконо-

мічного сектора, а також до транскордонного характеру об’єднання.

Перебування в таких структурах для національних держав здебіль-

шого коштує дешевше.

Сьогодні актуальною також є ідея створення модернізованої

європейської моделі соціальної держави, яка втілена в проекті “Європа

регіонів”. Ідеться про створення такої єдиної континентальної органі-

зації, яка б у своїй діяльності спиралася на інтеграційні соціально-

економічні процеси в країнах Європейського Союзу. Тут насамперед

мова йде про позаблокове співробітництво  (коаліція) співпідпоряд-

кованих держав на основі взаємоповаги національних і міждержав-

них відмінностей, вироблення взаємоприйнятних правил гри в про-

цесі реалізації європейської моделі політики. Тобто це у новому ра-

курсі ставить проблему формування механізмів регіональної інтегра-

ції в межах Європейського Союзу, який має забезпечити належний

перерозподіл резервів розвитку.

Особливого значення в даному контексті набуває принцип “субси-

діарності”, відповідно до якого в межах європейської моделі розвит-

ку індивіди та окремі групи громадськості порівно володіють свобо-

дою та максимальним впливом на прийняття рішень, а на основі цього

здійснюється і перерозподіл ресурсів. Проте на сьогодні все частіше

політика Європейського Союзу відходить від стратегії перерозподі-

лу ресурсів,  а спрямовується на принцип  “концентрації”,  за якого

ресурси концентруються навколо вирішення конкретної проблеми в

межах окремого регіону.388 389

Основна ідея європейської інтеграції відповідно до наведених

вище положень полягає в дотриманні принципу соціальної, політич-

ної,  економічної т а культурної рівності  (рівність можливостей для

всіх громадян) як фактора ефективності розвитку національних дер-

жав. Розуміючи в такому ракурсі сутність євроінтеграції, постає пи-

тання, чи насправді вона приводить до утворення однополярного чи

багатополярного світоустрою. При цьому важливим є і той факт, що

в Європі сьогодні поступово формується поліцентрична модель, яка

характеризує “єдність багатоманітностей”, що є принципово відмін-

ним від моноцентристської глобалізації. Зміст останньої деталізовано

описав американський дослідник С.Хангтінгтон, на думку якого су-

часний світ перебуває на межі зіткнення цивілізацій, що, у свою чер-

гу, є свідченням лінії розлому між західним та східним різноманіття-

ми християнства [379,  с. 79]. Усупереч цьому європейська модель

розвитку,  стратегію якої у своїй діяльності наслідує Європейський

Союз, не є конфронтаційним по відношенню до православного світу.

І це безпосередньо є принциповою відмінністю західноєвропейської

моделі розвитку від глобалістичної, яка орієнтується на моноцентри-

стську побудову світоустрою і супроводжується не лише зовнішньо-

економічною експансією, але й відповідним політичним тиском.

У межах даного аналізу слід також відзначити, що Європа не

лише є поняттям географічним, а й культурно-історичним та ідеоло-

гічним. Це обов’язково слід розуміти сьогодні в України, адже вона є

однією з небагатьох країн світу, яка не лише з культурно-історичної

точки зору, але й географічної є центром Європи. Українські культу-

ра,  література, мистецтво являють собою значні досягнення євро-

пейської культурної традиції, більше того, наша культура є необхід-

ною складовою розвитку європейської культури. Відповідно до цьо-

го виникає проблема з’ясування того, чи належить Україна до Євро-

пи і чи насправді вона є її культурно-історичним центром, тобто те,

наскільки вона відчуває свою належність до європейських стандартів

цивілізаційного розвитку?  На думку Б.А.Успенської,  формування

відчуття належності громадянами до європейської спільноти може

відбуватись двома шляхами, а саме: за допомогою природної куль-

турної експансії (принцип метонімії) та штучним процесом культур-

ної орієнтації (принцип метафори) [362, с. 17]. Саме тому тут постає

проблема вироблення чітких критеріїв, за якими визначається статус

належності країни до центру чи до периферії. Цікавими є міркуван-

ня російського дослідника, відповідно до яких проблема центру та

периферії  (відношення між державами у просторі) ідентифікується

як метонімія, а відношення у часі - як метафора. Основним принци-

пом їх поєднання є релігійний фактор. Відповідно до цього Україна

може вважатись Європою не як метонімія, а як метафора, адже тут

мова йде не про експансію Європи як історичного та культурного

(цивілізаційного) центру на прилежні території, а як свідому орієн-

тацію на Європу,  тобто про процес, який має об’єктивно-штучний

характер.

На думку окремих дослідників, європейські суспільства вибу-

довують стандарти своєї життєдіяльності за жорсткими та подекуди

цинічними правилами раціональності, нав’язуючи тим самим світові

свої “емоції, прагнення, орієнтації на розширення міжлюдських кон-

тактів на всіх рівнях та в усіх галузях суспільного життя, це, у свою

чергу,   є необхідни м компонентом європейської культури,   а для

міждержавних відносин своєрідним гарніром” [405, с. 39].

Таким чином, визначаючи роль впливу європейської інтеграції

на державне управління,  доцільно виходити з того, що отримають

окремі національні держави, обравши її за альтернативу суспільного

розвитку.  На думку болгарського дослідника Н.Злоказова,  важлива

роль належить об’єднанню високорозвинених та динамічних країн

Західної Європи та країн-кандидатів, що поступово прилаштовуються

до нових реалій, “сплав старої та нової Європи може надати значно-

го імпульсу у розвитку європейської економіки та європеїзації мо-

делі суспільного розвитку” [124,  с. 62]. Таким чином,  це свідчить

про переваги, які отримають окремі держави, обравши євроінтегра-

ційну модель за основу свого розвитку,  оскільки тут перед ними

з’являються можливості для позитивної соціальної динаміки, зокре-

ма зростуть темпи приросту ВВП, стабільність у системі забезпечення

енергоносіями, що, у свою чергу, також забезпечить можливість без-

печного інвестування у дохідні енергетичні проекти. Це тим самим

забезпечить політичну вагу держави в сучасних геополітичних про-

цесах і сприятиме перетворенню окремої країни з окраїни Європи на

основного магістрального суб’єкта континентального (геополітично-

го) значення. Виходячи із цього євроінтеграційна форма глобаліза-

ційного розвитку є найбільш ефективною формулою організації сус-

пільного життя для країн з відстаючою економікою та недостатнім

рівнем демократичного розвитку, оскільки тут є можливість, певний

баланс вирівняти свою модель суспільного розвитку відповідно до

європейської. Проте реально ЄС висуває інший підхід до реалізації

своєї політики стосовно інших країн світу,  оскільки в першу чергу

турбується про те,  аби вони відповідали європейським критеріям

розвитку і лише тоді вони матимуть можливість приєднатись до євро-

пейського співтовариства на інституційній основі. Такими критерія-

ми є:  рівень економічного розвитку,  ступінь адаптації політичних

інститутів до норм ЄС,  підвищення адміністративного потенціалу390 391

держави та її механізмів у боротьбі з корупцією. Саме дотримання та-

ких критеріїв, безумовно, приведе до підвищення ефективності функ-

ціонування системи управління в межах окремої національної держави.

Характер євроінтеграційної політики для кожної національної

держави має бути демократично-відкритим. При цьому важлива роль

має належати діалогу суспільства і влади на предмет змісту євроін-

теграційної політики. Мова передусім йде про те, що буде мати кон-

кретно громадянин держави та і сама держава, якщо обере курс на

євроінтеграцію, наскільки він забезпечить їй економічний та політич-

ний розвиток і водночас сприятиме збереженню її власної національ-

ної ідентичності. Вочевидь, це ставить питання не лише про відно-

сини національних держав з ЄС, але і про ставлення громадян окре-

мих держав до нього. Це пов’язується з тим, що в сучасних умовах

вступ до ЄС ініціюється владою окремих держав, а не її громадяна-

ми, основним ризиком при цьому є те, що “правлячі кола, керуючись

здебільшого виключно політичними мотивами, не приділяють особ-

ливої уваги аналізу економічних ризиків та переваг і намагаються

демонструвати готовність до вступу будь-якою ціною” [124,  с. 68].

Хоча і в межах окремих держав світу сьогодні створюються спеціальні

міністерства, які уповноважені здійснювати євроінтеграційну полі-

тику, проте нерідко вона виявляється малоефективною, оскільки не

враховується ментальний фактор адаптації системи державного

управління до критеріїв європейського розвитку. Досить часто така

політика має централізований характер і не враховує специфіку роз-

витку окремої національної держави та і наслідки за умови її вклю-

чення до ЄС. При цьому важливою проблемою для кожної держави в

контексті реалізації євроінтеграційної політики є збереження балан-

су між стратегією національного розвитку, його стабільністю та ре-

формуванням суспільних сфер, яке необхідно провести, аби мати мож-

ливість включитись до ЄС. Це не дивно, виходячи з того, що голов-

ною проблемою для більшості країн світу, які приєдналися до ЄС, є

так звана “боротьба з духом умиротворення” [283, с. 30].

Відомий німецький дослідник Д.Гелернтер, аналізуючи “уми-

ротворення”  як основний критерій ефективності євроінтеграційної

політики, доводить, що “сучасний світ нагадує йому Захід міжвоєн-

ного часу, що був заражений вірусом саморуйнації... сьогодні ознаки

мазохізму проглядаються у ставленні нинішньої Європи до всіх

ісламських держав, що нехтують нею”. Таким чином, на думку вчено-

го,  “умиротворення” є одним із критеріїв, який має протистояти на-

сильницькому характерові євроінтеграційної політики, “знімаючи тим

самим з людини відчуття провини за те, що вона належить до західної

цивілізації і намагається всім нав’язати свої цінності” [283, с. 34].

Виходячи із сучасних тенденцій суспільного розвитку роль євро-

інтеграційної форми глобалізаційного розвитку зростає в контексті

формування противаги для США. Світ сьогодні реально зацікавлений

у тому, щоб з’явилась супердержава в особі Європи, яка б протистояла

реалізації насильницької політики американізації не лише в Європі,

але й у межах світу в цілому. У цьому плані Дж.О’Салліван, виступа-

ючи проти жорсткого тиску на Європу з боку Америки,  пропонує

впроваджувати політику “прагматичного мультилатеризму”, яка має

забезпечити лідерство Європи у світі. З цією метою, на думку вчено-

го, доцільно зберігати монопольну роль НАТО, аби забезпечити євро-

пейську безпеку, сприяти формуванню гнучкої “Європи націй”, об’єд-

наних вільною торгівлею, щоб таким чином без амбіцій стати єди-

ною державою-нацією у противагу Америці. Така технологія реалі-

зації євроінтеграційної політики отримала назву  “макіавелістської

стратегії” європейських опонентів США.

Аналізуючи специфіку впливу євроінтеграційної форми гло-

балізаційного розвитку на системи управління окремих держав, до-

цільно враховувати сучасні тенденції європеїзації.  У цьому плані

німецький дослідник та автор книги  “Смерть Заходу”  П.Б’юкенен

аргументовано доводить, що “Європа - це живий мрець, оскільки на

сьогодні вона втратила свою життєву енергію, сьогоднішні європейці

вже й думки не мають про певну жертовність заради інших народів

світу, адже для них лишається головним - насолоджуватись безтур-

ботним життям, саме тому європейська армія за своєю чисельністю

стає схожою з поліцейськими структурами” [457,  с. 38].  Головною

причиною краху Європи вчений називає  “балканську війну 90-х рр.

ХХ ст., яка довела світові безпомічність європейців, що і дає підста-

ви вважати, що  “золоті дні Європи вже позаду”. Реальним підтвер-

дженням цього, з одного боку, є скорочення населення через знижен-

ня рівня народжуваності, а з другого - зростаюча хвиля міграції, яка

радикально змінює етнічну структуру Старого світу. Звідси і катастро-

фічні наслідки для розвитку європейського світу,  “по мірі того,  як

населення європейських країн буде ставати все більш  “арабським”

та “ісламським”, параліч буде охоплювати се більшу територію. Май-

же тотожної точи зору дотримується Д.Брукс, який вказує на те, що

“європейці вже забули про відчуття імперської впевненості в собі,

про відчуття того, що вітер історії надуває їх вітрила,  про колишні

героїчні успіхи, сьогодні вони майже переконані в тому, що їх праг-

нення бути першими у світі є, без сумніву, вульгарним” [36]. Тому чи

приймати сьогодні виклик європейської інтеграції виходячи із ос-

танніх підходів - лишається питанням відкритим не лише для нашої

держави, але і для світу в цілому.392 393

Досліджуючи проблему європеїзації України,  з повним пра-

вом можна заперечити окремим політикам, ученим, які наполягають

на тому, що Україна є периферією Європи, а не її центром, і тому на

неї опосередковано поширюється європейська культурна модель. Аби

подолати жорсткі стандарти стереотипів громадської думки, слід роз-

робити ефективні шляхи еволюційної європеїзації України  (виклю-

чаючи при цьому революційні методики), адже Україна має всі шанси

сьогодні стати “Новою Європою”, точніше її органічною складовою -

“Великою Європою”.

Проте самоорієнтація України на Європу сьогодні є досить

односторонньою, що скоріше свідчить, про те, що вона опосередко-

вано визнає себе за органічного суб’єкта європейської спільноти. На

нашу думку, про реальність даного процесу можна говорити тоді, коли

держава повною мірою засвоїть не лише європейські культурні

цінності, а й стандарти суспільної життєдіяльності. Саме тоді Україна

стане європейською, інакше можна стикнутися з культурним протис-

тоянням між державами, яке особливо увиразнюється в умовах глоба-

лізації, коли об’єктивно неможливо оминути відповідні процеси.

На сучасному етапі розвитку Української держави важливо

чітко визначити, основні критерії, які ментально відрізняють нашу

державу від іншої і відповідно до цього намагатись їх узгоджувати.

Не можна допускати штучності в побудові певного цивілізаційного

стандарту,  адже така штучність буде афірмативно символізувати

прихід такого етапу у розвитку України, який суперечитиме її істо-

ричній логіці. Відповідно до цього особливо важливо в межах даного

аналізу визначити основні ментальні ознаки, які відрізняють Украї-

ну від Європи. Якщо для першої важливим є прихильність до тра-

дицій, то для Європи характерним є системний модернізм і підтягу-

вання окремих держав до певних модернізаційних стандартів. Сут-

тєвою відмінністю між державами в межах європейської спільноти,

на нашу думку, також є герменевтична проблематика. Так, на думку

Б.А.Успенського,  “велика різниця є між німцем, який говорить по-

німецьки  (на своїй мові), та іноземцем, який говорить по-німецьки

як на чужій мові. Іноземець, який говорить чужою мовою, не вільний,

він поневолі має орієнтуватись на носія мови, який завжди правий,

який має природні навички мови і природнім шляхом знає, як це ви-

мовити” [362, с. 17].

При цьому слід також відзначити, що в результаті використан-

ня в Україні окремих стандартів європейської моделі розвитку ство-

рилась ситуація одночасного утвердження двох культур:  традицій-

ної, яка оголошується архаїчною,  та нової,  яка визнається прогре-

сивно-модернізованою. Важлива проблема при цьому полягає лише

в тому, як ці два типи культур узгодити між собою, тим самим ство-

рити нову модель культури. Однак слід пам’ятати, що створення но-

вої культури закономірно передбачає певне заперечення попередньої,

що фактично сьогодні можна простежити.

Одним із первинних шляхів реалізації європейської моделі

розвитку України є застосувати її в межах життєдіяльності окремого

регіону держави. Тобто це свідчить про те, що європеїзація держави

може розпочатися з окремого її регіону і потім поширитися на дер-

жаву в цілому. До прикладу, західна Україна, яка завжди підтримува-

ла ідеєю європейської моделі розвитку, поступово може переконати

у своїх поглядах Центр, Південь та Схід. При цьому в методологіч-

ному плані слід чітко розмежовувати поняття європеїзації держави

та намагання наслідувати окремі європейські принципи, адже в про-

тивному разу може виникнути ситуація,  коли зі створенням нової

європейської України створиться  “анти-Україна”, яка символізува-

тиме абсолютно неприйнятні для держави в ментальному відношен-

ня імперативи розвитку. В результаті цього можуть сформуватись дві

абсолютно суперечливі між собою моделі цивілізаційного розвитку,

а цього, безумовно, допускати не можна.

Слід відзначити також, що особливо важливу роль у процесах

європеїзації та європейської інтеграції України відіграють різні гру-

пи громадськості, політична еліта, окремі прошарки інтелігенції, які

виступають сполучною ланкою між народом та цивілізаційним світом

(оскільки саме на них покладається функція доведення до суспіль-

ства доцільності європейської моделі розвитку, саме вони є ключови-

ми комунікаторами реалізації європейської моделі розвитку).  Важ-

ливою засторогою, про яку слід обов’язково пам’ятати, є також праг-

нення до європеїзації культури, яке закономірно призводить до уподіб-

нення національної культури до культури Європи. Саме тому не можна

допускати, щоб процес європеїзації набув характеру бюрократичної

модернізації, оскільки це негативно позначиться на збереженні влас-

ної національної культури.

Таким чином, на основі здійсненого нами аналізу засад євро-

пейської моделі міжцивілізаційного розвитку нам вдалося отримати

відповідні висновки, які, у свою чергу, увиразнили потребу створен-

ня образу європейської України,  який би чітко підкреслював її

відмінність та тотожність у стратегії створення власного національно-

го стандарту розвитку, що відповідним чином визначає належне й

майбутнє. Відповідно до цього нами розкрито сутність та проаналі-

зовано ґенезу європейської ідеї,  визначено специфіку європейської

моделі цивілізаційного розвитку, вказано на принципову відмінність

між європейською моделлю розвитку світу та сучасною глобалізацій-394 395

ною стратегію. На основі цього окреслено основні проблеми та шля-

хи європеїзації України на сучасному етапі її розвитку.