4.7. Механізми долання глобалізаційних викликів

Важлива роль у попередженні та доланні глобалізаційних вик-

ликів належить розробці ефективних управлінських механізмів.

Так чи інакше сучасний світ має змиритись з незворотністю

сучасних глобалізаційних процесів, але заради того, щоб пом’якши-

ти їх негативні впливи,  необхідно виробити механізми їх попере-

дженн я.  Виходячи із цього особливої актуальності набува є н е-

обхідність розробки нової моделі функціонування системи держав-

ного управління в умовах глобалізації і водночас доцільність оптимі-

зації цієї системи, аби вона дала змогу окремим державам безболіс-

но включатись у процеси глобалізації,  долаючи при цьому ризики

втрати своєї самостійності та залежності від глобального світу. Гло-

балізація як об’єктивний процес не дає змоги жодній державі світу

ізолюватись від зовнішніх впливів, а тому фактично кожна з держав

незалежно від її геополітичного статусу (держава-лідер, держава-аут-

сайдер) піддається впливу глобалізаційних викликів.

Саме тому з метою ефективного протистояння глобалізацій-

ним викликам кожна із держав має створити ефективну систему управ-

ління суспільним розвитком, а відповідно до цього налагодити раціо-

нальну систему взаємодії між державами щодо прийняття відповід-

них рішень з локалізації глобалізаційних викликів, адже вони одна-

ковою мірою торкаються інтересів різних країн. Глобалізаційні вик-

лики мають загальнопланетарний характер, а тому вони вимагають

інтегрованих зусиль держав у відповідь на них.350 351

На особливу увагу в цьому плані заслуговує думка грузинсько-

го дослідника В.А.Кварацхелії, який пропонує оригінальне бачення

на механізми долання глобалізаційних викликів, один з яких учений

вбачає в цілеспрямованому включенні держави в глобалізаційний про-

цес, тим швидше державі вдасться отримати відповідний  “глобаль-

ний ефект”. Проте процес такого включення не повинен мати “меха-

нічний характер без урахування інтересів, традицій, культури, мен-

талітету, а також і економічних інтересів” [393].

Глобалізаційні виклики стосуються економічної, політико-пра-

вової,  соціально-культурної,  екологічної т а цивілізаційної сторін

життя суспільства. Виходячи із цього кожна з держав, аби полегшити

процес розробки механізмів протистояння глобалізаційним викли-

кам,  в першу чергу мають визнати об’єктивність глобалізаційного

процесу та необхідність включення до нього.  Здебільшого йдеться

про так звану конвергентність у протистоянні глобалізаційним вик-

ликам, яка б забезпечувала реалізацію універсалізованих принципів

в управлінні суспільним розвитком.

Особливо важливу роль у протистоянні глобалізаційним вик-

ликам відіграє злагоджена система співробітництва між державами,

які стикаються з однаковими проблемами у процесі свого розвитку.

Переважною мірою тут не можна допускати чіткого розмежування у

протистоянні глобалізаційним викликам між державами-лідерами та

державами-аутсайдерами. Так, на думку македонської дослідниці С.Ро-

цески, глобалізаційні виклики однаковою мірою впливають на країни-

суб’єкти (globalization-makers) та країни-об’єкти (globalization-tak-ers),

проте найбільш негативно такі виклики проявляються в другій групі

країн [451]. Це, у свою чергу, свідчить про те, що глобалізаційні вик-

лики мають менш негативний прояв у тих країнах, які є найбільшою

мірою підготовленими до процесів глобалізації, в результаті чого вони

швидко мобілізуються у пошуці відповідей на них, а тому більш про-

стіше проходять цей процес.

Кожна з держав намагається створити власний інструментарій

розв’язання глобальних проблем сучасності,  водночас спираючись

на підтримку інших держав. Це необхідно виходячи з того, що гло-

бальні проблеми сучасності мають детермінований характер, не встиг-

нувши розв’язати одну проблему, з’являється інша, більш складніша.

У свою чергу,  неготовність держави вчасно розв’язати відповідну

глобальну проблему може приводити до суттєвих деструкцій у сис-

темі суспільного розвитку. Слід також відзначити, що головним вик-

ликом загальнопланетарного характеру є відсутність тотожного ро-

зуміння сутності та наслідків глобалізації. Так, на думку В.А.Нікіті-

на,  головними викликами глобалізаційного розвитку є відсутність

ефективної комунікації між учасниками глобалізації виходячи з того,

“що ресурси різних сил і груп збільшуються, а наслідки непорозуміння

одним одного стають катастрофічними” [239]. Другу небезпеку гло-

балізаційних викликів дослідник бачить у можливій втраті культур-

ної різноманітності, оскільки  “розвиток технологій та інформатиза-

ція стрімко допомагають усьому суспільству ставати гомогенним,

скоро у будь-якому місці земної кулі буде розташовуватись Макдо-

нальдс, італійська піцерія та китайський ресторанчик -  те,  за чим

раніше доводилось їхати в певну країну, тепер це буде всюди. Ступінь

різноманітності на Землі знижується, а чим її менше, тим менший

потенціал для розвитку, і людство просто може зупинитись”. Третю

небезпеку вчений бачить у  “втраті Старим світом  (США,  Європою,

певною мірою Росією) здатності змінюватись і взагалі дивитись на себе

з боку... до цього ще можна додати забруднення навколишнього сере-

довища, яке веде до того, що планета ризикує захлинутись у власних

відходах, в тому числі інформаційних”. Виходячи з таких викликів гло-

балізаційного розвитку В.А.Нікітін вбачає такі виходи у зміні ціннос-

тей людей,  закликаючи їх до самообмеження,  або ж і до створення

системи загальносвітової політики, якої, на жаль, не існує” [239].

Головним викликом глобалізації, який вимагає негайної відпо-

віді з боку світової спільноти, є протистояння послабленню національ-

ного суверенітету держав.  Саме зміцнення суверенітету є необхід-

ною умовою держави в протистоянні глобалізаційним викликам. Кож-

на з національних держав має розробити власні механізми захисту

національного суверенітету. В цьому плані важлива роль належить

відповідним державно-управлінським структурам: міністерствам закор-

донних справ, міністерствам спеціального призначення  (міністерство

міжнародних відносин, міністерство європейської інтеграції, міністер-

ство глобалізаційної політики,  міністерство глобальної міграції,

міністерство боротьби з тероризмом,   міністерств о зовнішньо-

економічної політики),  спецслужбам,  які покликані забезпечувати

протидію глобалізаційним викликам.

Виходячи з того, що глобалізація породжує міжцивілізаційні

та міжрелігійні виклики,  система державного управління має бути

спрямована на забезпечення цивілізаційної, релігійної, етнічної, на-

ціональної толерантності у відносинах між державами. Саме толе-

рантність є ефективним механізмом протистояння глобалізаційним

викликам,  з цією метою мають бути створені окремі підрозділи в

міністерствах закордонних справ, які б досліджувати структуру мен-

талітету окремої нації, її історичний досвід, закономірності розвит-

ку, аби виходячи із цього виробити ефективну формулу налагоджен-

ня доброзичливих стосунків між державами. Це необхідно також для352 353

того, щоб держави інтегрували свої зусилля для протистояння глоба-

лізаційним викликам.

На думку французького вченого Р.Дарендорфа, ефективність

механізмів державного управління глобалізаційним викликам зале-

жить від рівня розвитку демократії. Саме тому аби протистояти гло-

балізаційним викликам національна держава має “створити формальні

демократичні інститути, узагальнені поняттям  “правової держави”,

щоб таким чином констатувати демократичний стан у державі, який на

певному етапі її розвитку забезпечить швидку зміну влади” [91, с. 7].

Здебільшого тут йдеться про гнучкість влади в протистоянні глоба-

лізаціним викликам, наскільки вона здатна швидко мобілізуватись,

аби забезпечити реалізацію національних інтересів. Саме тому,  на

думку дослідника, ефективною формулою реалізації механізмів внут-

рішньої політики держави щодо відповіді на глобалізаційні виклики

має стати утвердження “нової демократії”. Така форма демократії ха-

рактеризується ліберальними відносинами як у середині окремої дер-

жави між різними гілками влади та суспільством, а також і між окре-

мими національними державами, які об’єднують свої зусилля для про-

тистояння глобалізаційним викликам. Сьогодні демократія,  а тим

більше глобальна демократія, вже не є самоціллю, вона є формою

самодостатності та ефективності розвитку окремої національної дер-

жави, завдяки якій держава може задекларувати світові свою конку-

рентоспроможність.

Особлива роль у контексті відповіді на глобалізаційні виклики

належить формуванню ефективної системи міжнародних відносин,

яка в умовах глобалізації також зазнає певної модифікації. Така сис-

тема в першу чергу базується на принципах регуляції та саморегу-

ляції і забезпечує взаємоприлаштування та взаємодію між державами

на основі реалізації спільних інтересів та проблем глобалізаційного

розвитку. Сучасний світ постає перед глобалізаційною проблемою

виживання національної держави в умовах світової саморегуляції.

Це, у свою чергу, ставить питання про механізми міжнародної регу-

ляції, до яких закономірно відносять міжнародно-правові, політичні,

воєнно-політичні  (що стосується питань глобального тероризму),

узгоджену діяльність міжнародних та національних інститутів. Ви-

ходячи і з цього до кожного члена співтовариства висуваються

відповідні норми поведінки, які й визначають відповідний статус на-

ціональної держави у світі,  залежно до того,  яким чином вдається

дотримуватись цих норм. Так, на думку Дж.Модєльскі, “створюєть-

ся світовий каркас, який закономірно діє більш жорстко, ніж власні

природні обмеження, оскільки порушення міжнародних норм часто

може приводити до катастрофічних наслідків” [222]. Таким чином,

така форма регуляції в першу чергу спрямована на пошук компроміс-

них рішень між державами у контексті відповіді на глобалізаційні вик-

лики. Це свідчить про те, який геополітичний вибір зробить держава,

яку стратегію свого розвитку вона обере, пріоритет, яким механізмам

глобальної інтеграції буде надано, такі і механізми державного управ-

ління долання глобалізаційних викликів і вдасться розробити.

Для будь-якої держави у процесі розробки механізмів протис-

тояння глобалізаційним викликам необхідно дбати не лише про збе-

реження державності, але і про забезпечення консенсусу між владою

та громадянами щодо певних геополітичних пріоритетів. Держава

не може зайняти достойне місце у системі міжнародних відносин,

якщо їй не вдасться забезпечити відповідний політичний та економіч-

ний консенсус державної влади. Здебільшого йдеться про необхідність

організаційно-правових механізмів забезпечення розвитку держав в

умовах глобалізаційних викликів. Для більшості пострадянських

суспільств  (за винятком лише прибалтійських держав) характерним

є відсутність чітких світоглядних розподілів у геостратегічних векто-

рах між громадянами з індустріальним та постіндустріальним типом

міркування. Цей аспект обов’язково має враховуватись при розробці

відповідної геостратегії розвитку держави, оскільки без громадської

підтримки зовнішня політика держави ніколи не може бути ефектив-

ною. Так, на думку Ф.Фукуями, громадяни з індустріальним типом

міркування “навіть і не підозрюють про виклики сучасної технологіч-

ної революції та глобалізацію світових процесів” [371,  с. 308].  Це

цілком характерно для російського суспільства, де виклики глобалі-

зації абсолютно нівелюються, Росія за жодних умов не бажає долу-

чатись до глобального простору, оскільки вона виходить із розумін-

ня власної геополітичної самодостатності, а для цього їй не потрібно

інтегруватись із різними національними державами чи транснаціо-

нальними структурам. Вони самі мають бути зацікавлені в тому, щоб

долучитись до російського простору. Така політика є достатньо пра-

вильною в контексті реалізації вузьконаціональних інтересів, але якщо

виходити із загальнонаціональних інтересів,  то така стратегія роз-

витку держави може пробуксовувати, оскільки держава на певному

етапі свого історичного розвитку втратить реальну можливість реалі-

зувати не лише геополітичні, але і національні інтереси. Проте по-

стає питання, наскільки сильною має бути держава в політичному та

економічному відношеннях, щоб прийняти таку стратегію розвитку.

В першу чергу йдеться про “самодостатність національної економіки

як повноцінний самостійний комплекс, який на рівних умовах кон-

курує з економікою розвинених держав і на рівних умовах налаго-

джує співпрацю із транснаціональними структурами” [414,  с. 26].354 355

Проте такий підхід характеризує лише гіпотетичність сучасної гео-

економічної стратегії розвитку держави,  оскільки жодна держава-

аутсайдер чи навіть лідер глобалізаційного розвитку не може ефек-

тивно ізольовано розвиватись.

Отже, механізми державного управління в доланні глобаліза-

ційних викликів мають ґрунтуватись насамперед на реалізацію на-

ціонального інтересу. Лише виходячи з цього можна гарантувати на-

ціональну безпеку держави в умовах глобалізації. Водночас важлива

увага має приділятись модернізації систем державного управління,

яка б здолала певний рівень відсталості між державами, а подекуди й

сприяла випереджаючому їх розвитку.  Виходячи із цього саме мо-

дернізація має забезпечити ефективність геостратегічного курсу дер-

жави у протистоянні глобалізаційним викликам. З цією метою мають

розроблятись механізми адаптації,  трансформації т а модернізації

системи державного управління до умов глобалізаційних викликів.

Переважною мірою тут мова йде про реалізацію внутрішнього дер-

жавно-управлінського потенціалу щодо реалізації умов глобаліза-

ційного розвитку на користь окремої національної держави.

Важлива проблема, яка вимагає свого вирішення в контексті

протистояння глобалізаційним викликам, є механізми забезпечення

міждержавної та міжцивілізаційної сумісності. Мається на увазі то-

тожність умов та потенціалу розвитку держав, а також і їх бажання

об’єднуватись у відповідь на глобалізаційні виклики проти спільно-

го  “геополітичного ворога”. Реальним прикладом міждержавної су-

місності на пострадянському просторі сьогодні можуть слугувати

держави, які пройшли через так звані кольорові революції. Все більше

Україна і Грузія декларують спільні геополітичні цінності та інтере-

си, що тим самим створює максимальні передумови для їх міждер-

жавної сумісності у протистоянні різним формам глобалізаційних

викликів. У цьому плані важлива роль належить відповідним міждер-

жавним угодам, проектам та програмам, які базуються на спільному

знаменнику протистояння Росії.

Одним із глобалізаційних викликів є втрата геополітичної ста-

більності. Виходячи із цього кожна із них має віднайти організацій-

но-правові інструменти забезпечення суспільної т а міждержавної

стабільності. Більше того, кожна із держав в умовах глобалізаційно-

го розвитку повинна мати типову “Національну концепцію (програ-

му) забезпечення державної стабільності в умовах глобалізації”. Не-

обхідність такої програми передусім пов’язується з потребою забез-

печення збалансованого розвитку як у межах окремої держави, так і

в межах певного регіонального утворення,  до якого буде включена

відповідна держава.  Така програма,  на нашу думку, має виписати

деталізовану систему національних інтересів, яку доцільно поклас-

ти в основу розвитку держави в умовах глобалізації, а також і шляхи

її реалізації на міжнародній арені. Проте тут відразуж постає питання,

яким чином можна спонукати світову спільноту дотримуватись ос-

новних положень окремої національної програми, і як така концеп-

ція вписується у світові глобалізаційні стандарти розвитку. Виходя-

чи із цього основним імперативом у розвитку держав та налагодженні

стосунків між ними в умовах протистояння глобалізаційним викли-

кам є механізм стратегічного партнерства.

На нашу думку, спростити процедуру реалізації такого механіз-

му можн а лише шляхом приведен н я внутрішньої політики у

відповідність із загальноглобалізаційними стандартами розвитку.

Зміст стратегічності партнерства полягає у налагодженні форм взає-

модії між державами на основі сповідування спільних інтересів та

цінностей. Виходячи із цього концепція зовнішньої політики держа-

ви в умовах глобалізації має бути однополярною.  На думку фран-

цузького дослідника Д.Треніна, це пов’язується із тим, що “багатопо-

лярність не лише передбачає спрощену та викривлену картину світу,

але й орієнтує зовнішню політику держави на цілі, які досить часто

не відповідають її національним інтересам” [352, с. 50]. Проте одно-

полярність також має певні ризики, оскільки тут завжди існує небез-

пека прийняття неефективних рішень окремими політиками чи навіть

і окремими державами.

Одним із рівнів механізму стратегічного партнерства є глобаль-

не партнерство між державами у процесі долання глобалізаційних

викликів. Передусім йдеться про побудову багатополюсної системи

взаємодії між державами, які вступають у процес такої взаємодії на

рівних умовах і наділяються однаковими функціями та однаковим

статусом. Тобто формат глобального партнерства передбачає об’єд-

нання зусиль держав, які мають спільний геополітичний статус у світі.

Такими державами - глобальними партнерами у світі - можуть виступи-

ти США, Росія, Китай. Проте важливим питанням, яке постає у да-

ному контексті, є те, наскільки окремі держави світу можуть здійсню-

вати функції співуправління сучасними глобалізаційними процеса-

ми, що має на меті попередження та долання таких викликів. Реаль-

ним прикладом такого партнерства є різні національні програми

“Партнерство заради миру”. Проте вони все одно мають національно

регламентований характер, а тому переважною мірою працюють на

реалізацію відповідних національних,  а не глобальних інтересів.

Особливо виразними такі тенденції стають,  коли окрема держава

обирає вектор зовнішнього розвитку, який не збігається з національ-

ними інтересами її партнера, в результаті чого він може чинити опір356 357

такій державі. Найбільш чітко така тенденція сьогодні простежуєть-

ся у відносинах України та Росії, які мають принципово різне геопо-

літичне розуміння необхідності вступу до НАТО. Фактично саме це і

стає однією із засторог налагодження між ними цивілізованого

геостратегічного діалогу. Щоб позбутись певних деструкцій у міждер-

жавних відносинах стосовно геостратегічних орієнтацій, має бути

створено Міждержавну координаційну раду держав, яка б чітко ви-

писала критерії збігу та відмінності інтересів між державами, а відпо-

відно до цього дала змогу виробити оптимальну формулу взаємодії

та розвитку таких держав в умовах глобалізації. На наш думку,  до

функцій такої Ради доцільно було б віднести:

n визначення принципів політики взаємодії між державами-парт-

нерами;

n поширення засад геополітичного плюралізму у відносинах між

державами;

n попередження лідерства окремої держави в геополітичному

просторі;

n рівноправність партнерства та послаблення політики ізоляціо-

нізму;

n вироблення спільних пріоритетів зовнішньої політики щодо

протистояння глобалізаційним викликам;

n вироблення спільних мобілізаційних режимів геополітичного

розвитку держав в умовах глобалізації.

Таким чином,  діяльність такої Ради забезпечить вироблення

ефективних механізмів взаємодії між державами у контексті протис-

тояння глобалізаційним викликам. Створення такої структури може

принципово змінити державно-управлінську парадигму реалізації зов-

нішньої політики у світі в умовах протистояння глобалізаційним вик-

ликам.  Така парадигма не повинна слугувати виключно реалізації

принципів зовнішньої політики, а передусім має спрямовуватися на

створення сприятливих умов адаптації,  трансформації та модерні-

зації систем державного управління до умов глобалізаційних викликів.

Держави мають виробити ефективну формулу глобального партнер-

ства в умовах виникнення у них спільного глобалізаційного ворога,

до прикладу, міжнародного тероризму, глобальної міграції, політич-

ної експансії тощо. Якщо ж держави не зможуть виробити таку ефек-

тивну формулу, система відносин між ними неминуче зазнає ерозії,

що призведе до порушення статусу їх геостратегічної самодостат-

ності та можливості впливу на розвиток сучасного світу. Це також

може спровокувати етнічний сепаратизм та різні форми релігійних

конфліктів, що неминуче може призвести до гуманітарної катастро-

фи, протистояти якій не зможе жодне із регіональних об’єднань. При

цьому різні форми конфліктів можуть спровокувати і відповідний

національно-територіальний перерозподіл. Виходячи із цього важ-

ливою проблемою для функціонування системи державного управлін-

ня в умовах глобалізаційних викликів є налагодження міжетнічного

діалогу  (мультикультуралізм). Механізм налагодження такого діало-

гу передбачає рівність у ставленні до різних етнічних груп, які про-

живають на території окремої держави і які керуються різними гло-

балізаційними цінностями.  Виходячи із цього в державі має діяти

Програма збереження соціокультурної індивідуальності.  Складови-

ми такої Програми мають виступати:

n вироблення механізмів збереження та захисту соціокультурної

індивідуальності нації;

n акумулювання воєнних засобів у подоланні етнічних конфліктів;

n забезпечення миру та толерантності у міждержавних відноси-

нах у контексті долання глобалізаційних викликів;

n розробка та реалізація механізмів регіональної безпеки;

n впровадження універсалізованої системи цінностей, яка рівною

мірою поділяється всіма суб’єктами глобалізаційного розвитку;

n забезпечення рівних прав націй на самовизначення як у межах

держави, так і в межах відповідного регіонального об’єднання;

n збереження культурної,  релігійної та лінгвістичної автономії

нації;

n подолання культурного ізоляціонізму націй в умовах глобалі-

заційного розвитку.

Врегулювання конфліктних ситуацій, які приводять до проявів

глобального тероризму,  з якими стикається національна держава в

умовах глобалізації, завжди має відбуватися мирним шляхом. Держа-

ва повинна здійснювати контроль за процесом озброєння та роззброє-

ння, оборонною промисловістю. Важлива роль має належати розробці

воєнних доктрин, підготовці національних стратегій з налагодження

міжнародної співпраці щодо розв’язання глобальних проблем.

У контексті протистояння глобалізаційним викликам доцільно

створити Центр з вивчення етнічних конфліктів в умовах глобалі-

зації. Щодо цього в Україні потрібно створити Центр з вивчення про-

блем стратегічного розвитку та миру. До основних функцій такого

центру доцільно включити:

n виявлення потенційних конфліктів на ранній стадії;

n створення стратегій мирного розв’язання конфліктних ситуацій;358 359

n забезпечення сталого розвитку держави  (розробка необхідних

концепцій та стратегій щодо оптимізації суспільного розвитку);

n популяризація ідей миру;

n попередження та спостереження за конфліктами;

n моніторинг конфліктних ситуацій, з якими стикаються держа-

ви на тому чи іншому кінці світу.

Необхідність такого центру є важливою складовою оптимізації

розвитку й функціонування системи державного управління.  Його

функції та спрямованість також може коригуватись залежно від пріо-

ритетності інтересів та потреб, на яких базується відповідна націо-

нальна система державного управління.  Наявність такого Центру

допоможе кожній державі працювати на попередження та ліквідацію

глобалізаційних викликів, з якими стикається чи ймовірно стикнеться

сучасний світ.

Одним із глобалізаційних викликів також є проблема розриву

між розвиненими країнами світу та тими, що перебувають у процесі

розвитку. Відповідно до цього держава має виробити ефективні про-

цедури,  які б дали змогу скоротити такий розрив. Переважно тут

йдеться про науково-технологічний розвиток, розвиток інноваційних

технологій,  завдяки чому закономірно позиціонується конкуренто-

спроможність держави у світі. Жодна із держав в умовах глобаліза-

ційних викликів не зможе їм протистояти і досягнути високого рівня

геополітичного буття, якщо будуватиме свою політику шляхом підтя-

гування до стандартів життєдіяльності розвинених держав та відмо-

ви від власного політичного суверенітету. На особливу увагу в цьому

плані заслуговує розгляд парадигми  “Захід-Незахід”, яка сьогодні

позиціонується у західноєвропейському світі,  відповідно до якої

“Захід втрачає відповідальність за розвиток інших регіонів світу і

готовий задовольняти свої потреби за рахунок ресурсів усього світу,

особливо інтелектуальних. Виходячи із цього Захід намагається на-

в’язати свої цінності іншому світові, протиставивши себе йому і ство-

ривши тим самим ситуацію для нової конфронтації” [230, с. 4]. Та-

ким чином, дана парадигма відстоює вузькоутилітарний підхід до гло-

балізаційних викликів і шляхів їх протистояння. Проте особливої

актуальності сьогодні набуває так звана синергетична модель глобаль-

ного світоустрою, яка декларує механізми самоорганізації суспільства,

відповідно до якої активізуються горизонтальні зв’язки, які забезпечу-

ють реалізацію глобалізації з низу. Відповідно до цього активними

суб’єктами глобалізаційного розвитку виступають громадяни.

Слід відзначити, що реалізація механізмів державного управ-

ління у доланні глобалізаційних викликів має опосередкований ха-

рактер, з огляду на те, що окрема національна держава в умовах гло-

балізації не здатна самостійно вибудувати стратегію свого розвитку,

оскільки вона перебуває в умовах геополітичної та геоекономічної

залежності. Це свідчить про те, що держава, аби здобути потенціал

розвитку та можливість протистояти глобалізаційним викликам, має

об’єднуватись із відповідними структурами, що перебрали б на себе

частку функцій національних держав. Такими структурами законо-

мірно виступають ТНК, фінансові інститути, міжнародні урядові та

неурядові структури, дослідницькі, донорські та структури спеціаль-

ного призначення. Саме вони і мають взяти на себе частину повнова-

жень у протистоянні глобалізаційним викликам. Водночас більшість

дослідників сьогодні абсолютно переконані в тому, що в умовах гло-

балізації кожна країна несе персональну відповідальність перед світо-

вим співтовариством за свою політику.  Тому доцільно розробляти

механізми державного управління, які б дали змогу державі забезпе-

чити її конкурентоспроможність та самодостатність,  а в результаті

цього і її вплив на розвиток сучасного світу. Що стосується діяль-

ності ТНК у доланні глобалізаційних викликів,  то вона також має

певні застороги, а саме ТНК шляхом своєї модифікації перетворю-

ються на монополії, які не піддаються регулюванню, а тому досить

часто вони можуть вдаватись до жорсткорегламентованої політики,

яка не завжди може бути ефективним інструментом протистояння

глобалізаційним викликам. Саме такої точки зору також дотримував-

ся наприкінці 90-х рр. всесвітньо відомий фахівець з питань антигло-

балізму У.Белло, який стверджував, що  “міжнародні фінансові інсти-

тути та ТНК не піддаються реформуванню, а тому необхідно шляхом

демонстрації  “живої сили” нівелювати їх владу, позбавивши їх легі-

тимності, і в кінцевому рахунку досягти їх знищення” [453, с. 237].

Виходячи із цього єдиний вихід у доланні глобалізаціних викликів

дослідник бачить у тому, аби  “країни, які перебувають на етапі роз-

витку орієнтували свою економку виключно на внутрішній ринок, а

не на експорт, всіляко сприяючи розвитку внутрішнього ринку, орієн-

туючи національні ресурси на внутрішній розвиток,  при цього не

наздоганяючи показники економічного зростання, а максималізува-

ти принцип справедливого розподілу в цілях радикального оздоров-

лення оточуючого середовища,  дотримуючись демократичної про-

цедури прийняття економічних та політичних рішень” [453, с. 237].

Виходячи з того, що ТНК не являють собою ефективний ме-

ханізм у протистоянні глобалізаційним викликам,  сьогодні постає

питання про необхідність створення  “глобального уряду”,  який би

взяв на себе частину функцій ТНК. На роль такого уряду протягом

тривалого часу претендували  “велика вісімка”,  ОЄСР, МВФ.  Це360 361

здебільшого пов’язувалось з тим, що національні держави ефектив-

но не справляються зі своїми функціями і не можуть дати достойну

відповідь на глобалізаційні виклики, тому необхідними є нові органі-

заційно-функціональні структури. В результаті цього постало питання

про необхідність створення наднаціональних урядів, які начебто ма-

ють виступати своєрідними “державами-стабілізаторами”, які нести-

муть відповідальність за різні впливи глобалізаційного розвитку і

здійснюватимуть функції глобального управління. Проте необхідність

реалізації глобального управління не передбачала створення глобаль-

ного уряду, більше того, на заході навіть було сформульовано лозунг

“глобальне управління без глобального уряду” (“Global governance, not

global government”). Об’єктивна ситуація, породжена глобалізаційними

умовами розвитку та пошуком відповідей на них, вказує на необхідність

реалізації глобального управління, оскільки сьогодні національні дер-

жави та міжнародні структури самостійно не можуть виробити ефек-

тивну формулу суспільного розвитку. Це пов’язується з тим, що:

n розширюється коло суб’єктів політичного впливу на прийнят-

тя державно-управлінських рішень та рішень міжнародних

структур;

n сформовано численні регіональні структури, які стають ефек-

тивним інструментом захисту регіональних інтересів, а не гло-

бальних;

n принцип координації у взаємодії між державами підміняється

боротьбою за вплив на прийняття відповідних рішень з боку

окремих міжнародних організацій.

Виходячи із цього,  на нашу думку,  основним організаційно-

функціональним інструментом у протистоянні глобалізаційним вик-

ликам має стати трирівнева взаємодія суб’єктів глобального управлін-

ня: національних, регіональних та транснаціональних структур, які

в інтегрованій взаємодії можуть забезпечити реалізацію ефективної

політики протистояння глобалізаційним викликам.

Розробити ефективні механізми державного управління в до-

ланні глобалізаційних викликів жодній із країн не вдасться, якщо вона

не буде враховувати  “загальні закономірності світового розвитку”.

Однією з таких закономірностей, на думку В.М.Коллонтай, є  “дер-

жавне регулювання економіки та підтримка здорового національно-

го підприємництва в країнах, які ще не виростили могутніх суб’єктів

глобалізації типу ТНК й успадкували інерцію втручання держави в

розвиток господарювання” [163,  с. 19]. Отже, саме державне регу-

лювання є необхідною умовою протистояння глобалізаційним вик-

ликам. Для оптимізації шляхів долання глобалізаційних викликів до-

цільно досягнути балансу між завданнями внутрішньої та зовніш-

ньої політики держави. Найбільш оптимальний шлях у доланні гло-

балізаційних викликів є  “обережне” прилаштування до умов глоба-

лізації шляхом адаптації. Радикальні методи трансформації системи

державного управління відповідно до умов глобалізації є найменш

ефективними, а тому і самі по собі можуть містити певні виклики

для суспільного розвитку. Виходячи з цього кожна із держав має по-

ставити за мету розробку нової стратегії розвитку держави в умовах

глобалізації. Основними положення цієї стратегії мають стати:

n вироблення механізмів протистояння негативним проявам гло-

балізації;

n інтеграція зусиль на загальнопланетарному масштабі з метою

розв’язання глобальних проблем розвитку;

n розширення сфери міжнародного співробітництва у відповідь

на глобалізаційні виклики;

n демократизація системи державного управління як інструмент

оптимізації процесу долання глобалізаційних викликів.

В умовах жорсткої глобальної експансії з боку розвинених дер-

жав світу особливим викликом стає проблема відродження культур-

них та моральних цінностей. У цьому плані важлива роль належить

розробці Концепції збереження культурних цінностей в умовах гло-

балізації, яка передусім має прописувати основні національні мен-

тальні принципи, що мають бути покладені в систему розвитку дер-

жави в умовах глобалізації. Саме відповідно до таких принципів і

має здійснюватись державна інтеграційна політика, яка б чітко іденти-

фікувала механізми, за допомогою яких тій чи іншій державі вдасться

протистояти глобалізаційним викликам і ефективно реалізувати ті чи

інші глобалізаційні завдання, які перед нею постають.

З метою протистояння викликам глобального тероризму особ-

лива роль має належати створенню спеціальних структур  (політич-

них та військових) з його попередження та ліквідації. Це пов’язуєть-

ся також і з тим, що більшість країн-лідерів геостратегічного розвит-

ку сьогодні не в змозі протистояти викликам глобального тероризму

та нарощенню потенціалу воєнного озброєння у світі. В цьому плані

в межах кожної держави мають бути створені Національні комітети з

питань попередження глобального тероризму. До функцій таких Ко-

мітетів слід віднести:

n здійснення політичного контролю за діяльністю суб’єктів, які

можуть перешкоджати інтересам розвитку держави;

n стримування вогнищ потенційних загроз національної та гло-

бальної безпеки;362 363

n стратегічне планування та управління воєнними операціями;

n налагодження воєнно-політичної співпраці між державами для

розробки системи спільних дій у подоланні тероризму;

n проведення та організація технології блокування глобального

тероризму;

n операції з підтримки миру як у межах держави, так і у світі;

n проведення воєнних операцій в умовах розгортання кризи (ми-

ротворчі місії);

n регулювання кризових ситуацій у суспільстві, пов’язаних з те-

рористичними актами;

n проведення гуманітарних та рятувальних, антикризових опе-

рацій;

n інформаційне забезпечення технології блокування тероризму;

n долання наслідків тероризму та реабілітація людей, що зазна-

ли насилля з боку терористів.

Наявність такої структури гарантуватиме можливість реалізації

не лише національної, але й глобальної безпеки, яка забезпечить реа-

лізацію глобальної оборонної стратегії, що виступатиме ефективним

механізмом у протистоянні викликам глобального тероризму та за-

безпечення миру у відповідному регіоні. Саме такі комітети, на нашу

думу, мають забезпечувати формування стратегічного партнерства між

окремими державами, що дозволило б об’єднати зусилля в протисто-

янні глобалізаційним викликам. Це, у свою чергу, сприятиме зміцнен-

ню співпраці між державами щодо реалізації глобальної безпеки в су-

часному світі. Здебільшого сьогодні відповіддю світового співтовари-

ства на виклики глобального тероризму є передусім переоцінка зовніш-

ньої політики та політики розвитку сучасного світу. Це має забезпечи-

ти інтеграцію людства в боротьбі зі спільними викликами, гарантуючи

всім рівні права та можливості на участь у глобалізаційному розвитку

шляхом відстоювання своєї геополітичної самодостатності.

Особлива важлива роль у доланні глобалізаційних викликів на-

лежить відповідним організаційно-управлінським структурам,  які

забезпечують відповідну координацію розгортання глобалізаційних

процесів. Так, на думку італійського дослідника Н.Боббіо, “глобаліза-

ція та розщеплення національно-управлінських комплексів дозволяє

розосередити їх на масштаб усього світу, а відповідно до цього виро-

бити такі організаційні механізми, які забезпечать можливість роз-

витку всього світу в цілому у відповідній тотожності умов” [433].

Важлива роль при цьому, на думку дослідника,  належить концент-

рації адміністративних, фінансових та стратегічних механізмів у до-

ланні різних форм глобалізаційних викликів. Виходячи із цього ефек-

тивний механізм у доланні глобалізаційних викликів учений вбачає

у створенні так званих “асоціацій міжнародних сплетінь”, які б об’єд-

нували діяльність транснаціональних корпорацій, фінансових центрів,

ЗМІ та політичних столиць провідних держав. У своїй сукупності ці

структури не лише блокуватимуть негативні прояви глобалізації, але

й попереджатимуть їх виникнення. Створення таких структур є реаль-

ною альтернативою в протистоянні глобалізаційним викликам, оскіль-

ки вона рівною мірою включає активну участь як держави, так і гро-

мадськості у розв’язанні складних глобалізаційних проблем (екологіч-

них, соціальних, економічних, політичних). Саме такі структури мають

можливість розробити стратегічну програму перетворень сучасного

світу відповідно до потреб глобалізаційного розвитку.  Важливими

цінностями такої програми, на нашу думку, мають виступати: спра-

ведливість,  солідарність,  демократичність,  реалізація економічних,

політичних та соціальних прав,  самоорганізація, культурна різно-

манітність, прозорість та відкритість у діяльності міжнародних струк-

тур, дотримання норм міжнародного права, захист довкілля, розви-

ток потенціалу розвитку країни.

Саме солідарність у відносинах між державами є визначаль-

ним принципам,  який може забезпечити долання глобалізаційних

викликів і забезпечити ефективність управління суспільним розвит-

ком у сучасних умовах. Так, Папа Римський, виступаючи у Ватикані

на Асамблеї парламентарів світу 4 листопада 2000  р. зазначив, що

“ганебно для суспільства достатку сучасного світу, коли багаті ста-

ють ще багатшими, оскільки багатство породжує багатство, а бідні

ще біднішими, тому що бідності властива тенденція породжувати нову

бідність. Така ситуація проявляється не лише в середині окремих

держав, а за своїми масштабами виходить далеко за їх кордони. Саме

сьогодні в умовах глобалізації ринків багаті й розвинені країни на-

лаштовані на всіляке поліпшення своїх економічних умов, тоді як бідні

країни - якщо вони позбавлені будь-якої надії на подальший розви-

ток - поринають у все більш затяжну убогість та злиденність... Дух

солідарності - ось що має наростати у сучасному світі, щоб перемогти

егоїзм окремих особистостей та націй” [461, с. 7].

У травні 2000 р. Генеральний секретар ООН К.Аннан провів у

Нью-Йорку зустріч на Форумі тисячоліть,  де ним було погоджено

програму дій, спрямовану на протистояння глобалізації. Програмою

передбачалась низка заходів, які мають вводитись у життя громадянсь-

ким суспільством,  урядами та ООН на основі співпраці. В межах

діяльності Форуму тисячоліть була прийнята Декларація, яка застері-

гала: якщо  “архітекторів глобалізації” не закликати до відповідаль-364 365

ності,  то наслідки глобалізації можуть бути катастрофічними...  в

кінцевому рахунку багатим не буде спасіння, оскільки нетерплячість,

хвороби,  екологічні катастрофи, війни,  розпад суспільства та полі-

тична нестабільність стануть всюдисущими” [106]. Саме тому, аби

глобалізація стала благом для всіх, на форумі було прийнято рішен-

ня,  щоб всесвітні кампанії, міжнародні фінансові т а торговельні

інстанції та уряди перебували під ефективним демократичним сус-

пільним контролем. Слід також відзначити, що Форум тисячоліть не-

зважаючи на певний радикалізм заяв та оцінок з боку окремих його

учасників,  дав змогу виробити достатньо ефективні механізми до-

лання глобалізаційних викликів. Та, зокрема, в межах Форуму чітко

було розмежовано розуміння глобалізації  “зверху”  (що реалізується

в інтересах багатих та сильних і яка сприймається більшістю як вста-

новлення економічного, політичного й культурного панування силь-

них держав над слабкими) та глобалізації “знизу”, що виражається в

безпрецедентних контактах, зв’язках, формах обміну та взаємодії між

індивідами, групами, організаціями (завдяки ЗМІ та телекомунікації)

з метою кристалізації нової суспільної свідомості,  побудованої на

новій системі цінностей,  рівноправ’я,  соціальної справедливості,

демократії та прав людини [106].

На ювілейній сесії ООН у 2000  р.  К.Аннан,  оцінюючи ре-

альність нового глобалізованого світу, засвідчив, що  “в цьому світі

групи та окремі особистості все частіше безпосередньо взаємодіють

між собою через кордони без участі держав... Це, у свою чергу, ство-

рює певну небезпеку: злочинність, наркотики, тероризм, забруднен-

ня довкілля, хвороби, зброя, біженці, міграція - все це поширюється

швидкими темпами. Люди все більше починають відчувати небезпе-

ку, яка розгортається далеко від них, вони також швидко реагують на

несправедливість та жорстокість в окремих країнах світу і очікують

від держав певних рішень у цьому відношенні...  Якщо ми хочемо

взяти все краще від глобалізації і уникнути найгіршого, ми повинні

навчитись управляти краще і маємо навчитись тому, як краще управ-

ляти спільно” [105].

Усе більше у протистояння глобалізаційним викликам сьогодні

включаються суспільні та політичні структури. Так, ще 1997 р. євро-

пейські соціал-демократи ухвалили “Меморандум про глобалізацію”,

а в 1999 р. Парижський конгрес соціалістичного інтернаціоналу прий-

няв Декларацію “виклики глобалізації”, де обґрунтовувалась ідея “гло-

бального прогресу” як відповідь на ці виклики. В більшості робочих

документів ООН обговорюється питання про необхідність інтеграції

людства та соціальний вимір прогресу як базові інструменти проти-

стояння глобалізаційним викликам [284].

Таким чином, вирішити ті чи інші завдання, породжені глоба-

лізаційними викликами, кожній державі вдасться лише спільними зу-

силлями з іншими,  “координуючи свої дії на міжнародному рівні”.

Політика ізоляції та самоізоляції все одно не дозволить окремим краї-

нам лишитись осторонь сучасного глобалізаційного процесу, оскіль-

ки його виклики все одно будуть помітними у розвитку тієї чи іншої

держави.  Різні глобальні проблеми,  економічні кризи,  загрози гло-

бального тероризму та глобальної міграції, глобальна політична екс-

пансія - всі вони повною мірою позначаються на розвитку окремої

держави. Щоб протистояти цьому кожна із держав все одно вдається

до інтеграції з іншими аби заручитись відповідним потенціалом (еко-

номічним, політичним, державно-управлінським, військовим, медич-

ним тощо) у протистоянні таким викликам. Саме тому держави мають

включитись в інтегрований пошук формування нової системи ціннос-

тей, за якою має жити в майбутньому глобальний світ і в межах якого

мають розвиватись національні держави, жодною мірою не поступаю-

чись своїм суверенітетом та своєю ментальною самодостатністю.366 367