3.2. Регіоналізація та її вплив на систему державного управління

У контексті розвитку сучасного світу важлива роль належить

регіональним суб’єктам управління, адже сьогодні саме регіони, а не

національні держави є головними “акторами” формування нової си-

стеми світоустрою. Сьогодні мова йде про нову конфігурацію світо-

вого устрою, в межах якої національна держава в її традиційному

розумінні втрачає своє функціональне призначення, а на зміну їй при-

ходять нові  “квазідержавні структури”, які визначають розвиток су-

часного світу. Однією з форм функціонування таких  “квазідержав-

них структур” є регіоналізація, яка набирає таких обертів, що фак-

тично являє собою обернену форму глобалізації.238 239

Процес регіоналізації в її сучасній формі суперечить принци-

пам світової глобалізації, яка охоплює весь світ у цілому, на відміну

від регіоналізації, яка приводить до створення окремих регіональних

об’єднань, які виступають суб’єктами реалізації територіальних інтере-

сів. Виникнення сучасних регіональних об’єднань супроводжуються

створенням міжнародних організацій, які забезпечують їм необхідні

можливості для реалізації відповідних територіальних інтересів

(торговельно-економічних та політичних).  Закономірно виникнення

регіоналізації пов’язується із появою глобальної системи господарюван-

ня, яка стирає межі між окремими державами світу. Особливо важлива

роль при цьому належить налагодженню торгівлі саме між тими

державами світу, які виступили ініціаторами взаємодоповнення систем

господарювання між собою. Це, у свою чергу, свідчить про те, що саме

розвиток торговельних зв’язків між державами виступає однією із пе-

редумов виникнення регіоналізації у її сучасному варіанті. Серед умов

виникнення регіональних утворень можна назвати також протидію се-

паратистським рухам, які мають місце у сучасному світі. Це, зокрема,

підтверджується стратегією розвитку світової системи після  “холод-

ної війни”, яка й привела до “монополярної моделі світу”, що закріпи-

ла монополію США на створення сучасної геополітичної картини світу.

Отже,  регіоналізація приводить до формування єдиного гло-

бального простору в межах окремих територій, які живуть за одними

законами, використовують аналогічні засоби життєдіяльності та со-

ціальної організації. Таким чином, регіоналізація має сприяти долан-

ню міжнаціональних бар’єрів у контексті вирішення відповідних сус-

пільних питань. Здебільшого такі бар’єри пов’язуються з мовними

та соціокультурними суперечностями,  які супроводжують розвиток

сучасного світу в умовах регіоналізації.

На думку М.Косолапова, регіоналізація  “являє собою одну з

форм “стягування”, сутність якої - у формуванні на основі й за допо-

могою розвитку інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціо-

нальних зв’язків нових, більших інтеграцій (соціально-територіаль-

них систем), тобто союзів, конфедерацій й ін.” [169, с. 73]. Виходячи

з цього регіоналізація як і глобалізація приводять до “уніфікації жит-

тєвих стандартів, утвердження нових норм міждержавних відносин”,

які руйнують індивідуалізацію національних держав, послаблюючи

їх групові стереотипи поведінки [313]. Особливо важлива роль у про-

цесах регіоналізації має належати індивідуалізації, оскільки саме вона

“посилює критерії якості життя,  здатність до самостійного вибору

типу розвитку, цінностей та відповідного їм способу життя”, що дек-

ларується з боку окремого регіону. Регіоналізація як нова альтерна-

тивна модель світу формує нові інституційні структури розвитку тако-

го світу, які не займають чітко встановлених територій, проте дикту-

ють свою систему критеріїв вимог до проживаючих на цій території. У

цілому характер регіоналізації залежить від суб’єктів її здійснення.

Суб’єктами сучасної регіоналізації виступають країни, які бе-

руть на себе функції з формування територіальної системи міжна-

родних відносин. Таким чином, активними суб’єктами регіоналізації

стають держави-лідери геополітичного простору,  які вдаються до

створення відповідних регіональних об’єднань лише з однією метою -

реалізувати власні геополітичні амбіції, які б забезпечили націо-

нальній державі статус наддержави. Саме тому окремі національні

держави у процесах регіоналізації вдаються до  “збирання земель”,

які належать державам, що межують з їх територіями, приєднуються

до відповідних регіональних структур (наприклад, “велика вісімка”,

ЄС, НАТО, НАФТА), обмірковують проекти нового геополітичного

балансу розвитку, який буде відповідати його біполярній стратегії.

Лідерами у створенні відповідних регіональних об’єднань про-

тягом останніх років лишаються країни, що входять до складу “вели-

кої сімки”,  зокрема Англія,  торговельні зв’язки якої поширюються

на весь світ, завдяки чому вона стає регіональним центром налагод-

ження світової торгівлі. Важливу роль у різних регіональних об’єднан-

нях відіграють також Франція, Італія, Швеція, Голландія, Японія, Ки-

тай, Росія та ін. Саме торговельні зв’язки між державами привели до

нарощення регіональної детермінованості між державами, які мають

спільні інтереси і прагнуть виробити спільні форми життєдіяльності в

нових умовах суспільного розвитку. Наприкінці ХХ ст. основними ліде-

рами регіоналізації стали США, Канада, Англія та Німеччина. Іденти-

фікуючи процеси регіоналізації,  доцільно чітко вказати на критерії,

які визначають форми відповідного міждержавного об’єднання, а саме

регіоналізація є політичною чи економічною конструкцією.

Досить часто регіоналізація в її сучасній формі приводить до

формування єдиного економічного т а політичного простору,  вихід

окремих держав за межі якого може призвести до геополітичного

колапсу. Тобто регіоналізація як і глобалізація вимагають відповід-

них форм регуляції життєдіяльності територій. Така вимога є цілком

логічною, оскільки донедавна функцію з регуляції життєдіяльності

територій виконували національні держави, які брали на себе зобов’я-

зання щодо  “забезпечення функціонування економіки,  узгодження

інтересів різних груп населення та захист цих інтересів перед інши-

ми державами” [374, с. 203]. Проте в сучасних умовах монополією

на реалізацію таких обов’язків національна держава не володіє, а тому

відразу постає питання про створення тотожних інституційних струк-

тур, які б взяли на себе виконання відповідних функцій.240 241

Більше того, в умовах регіоналізації посилюються суперечності

між принципами національної демократії та функціонуванням транс-

національних (наднаціональних) структур. Це, зокрема, пояснюєть-

ся тим, що залежність наднаціональних структур від національних є

слабкою, тому постає питання перегляду функцій суб’єктів регіоналі-

зації,  зокрема наскільки їх діяльність відповідає системі регуляції

суспільного життя. На думку П.Дж.Бьюкенена, якщо суб’єкти регіо-

налізації недостатньою мірою справляються з покладеними на них

функціями, на  “зміну концепції необмеженого національного суве-

ренітету приходить чотирирівнева ієрархія, яка включає:  глобальні

наднаціональні інститути -  регіональні інтеграційні об’єднання  -

національні держави-автономні області в середині окремих держав

(підвищення ролі регіонів є ключовим моментом в концепції розвит-

ку ЄС)” [457].  Таки м чином,  характер регіоналізації не завжди

збігається з національними умовами розвитку, що, у свою чергу, зу-

мовлює необхідність створення так званих “транснаціональних стра-

тегічних альянсів”, як беруть на себе функцію із забезпечення балансу

регіональних та національних умов суспільного розвитку. Під таки-

ми  “транснаціональними стратегічними альянсами” Е.Кочетов ро-

зуміє  “відтворювальні ядра, які створюють умови для формування

урядів, що функціонують на міждержавній основі, але в межах та-

ких ядер” [170, с. 73]. Це, у свою чергу, свідчить про виникнення в

умовах регіоналізації нових державних структур, які перекриють ха-

рактер функціонування державних кордонів та суверенізацію сфер

впливу міжнародних організацій і приведуть до створення нових

“транснаціональних координуючих структур”, які візьмуть на себе

функції національних держав.

Аналізуючи позитивні сторони регіоналізації і її альтерна-

тивність процесам глобалізації, доцільно виходити з оптимальності

її здійснення. До сучасних процесів регіоналізації цілком можна зас-

тосувати формулу цивілізаційного об’єднання, механізми створення

якої розроблені в межах концепції етногенезу Л.Гумільова. На його

думку,  “із груп однодумців створюються консорції  “групи людей,

об’єднаних єдиною історичною долею, які з часом або розпадають-

ся, або переростають у конвіксії - “групи людей з однохарактерними

побутом та сімейними зв’язками” [84, с. 108]. Конвіксія розвивається

у субетнос, який або лишається елементом етнічної системи, харак-

терної для даного ландшафту, або перетворюється у новий етнос.

Таким чином, постає питання щодо спільності інтересів у ме-

жах окремих регіональних утворень, наскільки та чи інша система

цінностей поділяється суб’єктами, які дотримуються різних норм

щодо функціонування регіоналізації. В ідеалі відповідні регіональні

утворення не повинні встановлювати нормативи геополітичної жит-

тєдіяльності людей, головним чином створюючи для них такий со-

ціальний устрій, який би гарантував дотримання їх прав.

Здебільшого в умовах регіоналізації мова йде про ключову роль

впливу так званих “турбулентних регіонів” на тому чи іншому кінці

світу, які залежно від тих чи інших умов продукують свою стратегію

впливу на глобальний простір. На думку російського дослідника М.Де-

лягіна, це пов’язується з тим, що “окремі регіони, які володіють знач-

ними ресурсами та ефективним управлінням, виявляються більш

процвітаючими,  ніж інші країни в цілому і фактично діють само-

стійно, перетворюючись на суб’єктів світової конкуренції” [92, с. 12].

Важлива роль у сучасних процесах регіоналізації належить

політиці децентралізації національних держав, які таким чином на-

магаються здолати соціально-економічну т а політичну диспропор-

цію в суспільному розвитку, включаючись у процеси регіоналізації.

При цьому доцільно виокремити два рівні регіоналізації: внутрішня

(обумовлюється внутрішньою політикою національної держави)  та

транснаціональна  (яка об’єднує регіони, що виходять за межі окре-

мих національних держав).  Саме транснаціональна регіоналізація

виступає предметом аналізу виходячи із сучасних процесів глобаліза-

ції, оскільки саме вона розкриває повною мірою домінантний харак-

тер впливу активних суб’єктів глобального управління. Характер та

масштаби регіоналізації в першу чергу залежать від адміністратив-

но-територіального устрою національної держави, а також від її со-

ціально-економічного та політичного потенціалу. Залежно від цього

вплив регіоналізації на системи державного управління також є

різним. Регіоналізація, з одного боку, може створювати нові можли-

вості для розвитку національної держави в межах відповідних тери-

торіальних об’єднань, з другого - такі об’єднання можуть накладати

певні обмеження на функціонування національної системи держав-

ного управління.

Саме регіоналізація, на думку Н.Гоффе, є “інструментом, який

дозволяє ефективно та з найменшими затратами здійснювати децен-

тралізацію соціального регулювання, адаптувати загальні принципи

соціальної політики до регіональних умов з урахуванням складної

економічної, соціальної, національної, етнічної релігійної структури

країни” [78, с. 64].

Виходячи з цього важливо з’ясувати, які цілі переслідує націо-

нальна держава,  обираючи регіоналізацію як альтернативну форму

глобалізаційному розвитку. До регіоналізації вона вдається насампе-

ред,  аби збільшити свій економічний потенціал, переслідуючи при

цьому виключно економічний інтерес, саме прихід інвестицій та на-242 243

рощення бюджетних коштів є ознакою осягненої мети державою. Проте

в умовах регіоналізації національна держава постає перед нездолан-

ними ризиками, які пов’язуються із виникненням нових регіональних

структур,  які послаблюють функції державних інститутів. У резуль-

таті цього порушується характер соціальної рівноваги та національ-

ний стильжиттєдіяльності, а національна держава опиняється в ситуації

тотального підпорядкування “новим правилам гри”, яких вимагає відпо-

відне регіональне утворення. Таким чином, сутність регіоналізації зво-

диться до забезпечення дієвості національних структур, аби вони мог-

ли оперативно та оптимально включитись в нові транснаціональні

структури. На думку А.Неклесси, це приведе до створення “екстенсив-

них організаційних схем, які будуть сприяти отриманню додаткових

вигід із нерівномірності світового середовища” [236, с. 18].

Одним із варіантів регіоналізації є дирижистський варіант,

тобто перерозподільний, що передбачає можливість зміни “регіональ-

них диспропорцій у соціально-економічному розвитку між багатими

та бідними територіями” [82, с. 119]. Відповідно до цього основним

принципом регіоналізації виступає принцип соціальної справедли-

вості, реалізацію якого бере на себе той чи інший регіон світу. Проте

в сучасних процесах регіоналізації спостерігається підміна принци-

пу соціальної справедливості економічною доцільністю.  Виходячи

із цього навряд чи можна визнати за регіоналізацією “акт доброї волі”,

який начебто декларується багатими країнами, адже світова політика

таких форм діяльності не визнає. Це свідчить про те, що для регіона-

лізації існують інші умови та фактори, які спонукають до виникнення

регіональних зон, і до того ж вони обов’язково керуються власними

інтересами, про що не можна забувати. В результаті такої регіоналі-

зації багаті регіони стають ще багатшими, а бідні - біднішими, уви-

разнюючи соціально-економічні відмінності між ними. Слід відзна-

чити, що одним з ризиків дирижистського варіанта регіоналізації є

сприяння міграції із відстаючих у соціально-економічному та по-

літичному розвитку країн у розвинені. Це надзвичайно характерно

сьогодні для України,  коли більшість населення,  зокрема західної

території, керуючись переважною мірою соціально-економічними

критеріями були змушені емігрувати до Західної Європи. Держава

при цьому не робить нічого,  аби захистити свій людський ресурс,

створивши тим самим йому відповідні умови життя.

Однією з проблем регіоналізації є той факт, що відповідне ре-

гіональне утворення,  розробляючи стратегію розвитку транснаціо-

нального регіону, не враховує специфіку політики національних дер-

жав, у результаті чого вона подекуди набуває насильницьких форм.

Така політика приводить до нарощування диспропорцій у регіональ-

ному розвитку і жодною мірою не сприяє монолітності регіону. Ось

чому окремим регіонам світу так і не вдалося вписатись у нову мо-

дернізовану соціально-економічну структуру світоустрою. Причина-

ми цього можуть слугувати незбалансований рівень економічного

розвитку між окремими регіонами, відсутність однаковою мірою ква-

ліфікованих кадрів,  тотожний розвиток високих технологій та біо-

технологій зокрема, нетотожне розуміння ролі держави у її ставленні

до громадянина. Таким чином, тоді коли одні регіони світу є більш

збалансованими, мобільними та модернізованими, інші ще перебу-

вають на архаїчному рівні розвитку важко говорити про якусь моно-

літність у їх взаємодії. Що стосується останніх, то тут передусім йдеться

про архаїчний рівень суспільної свідомості, який не допускає думки

про новітній -  регіональний вектор суспільного розвитку. У межах

таких регіонів спостерігається висока клановість в організації систе-

ми державного управління, розквіт мафіозних структур, навіть релі-

гійна ортодоксальність.

На нашу думку, одним із ліберальних варіантів виходу регіону

із такого депресивного стану є “паралельна регіоналізація”, коли для

початку одночасно співіснують кілька типів суспільного розвитку,

якщо навіть подекуди вони є суперечливими, то на певному історич-

ному етапі вони кристалізуються в окремий тип розвитку. Фактично

саме такий варіант регіоналізації забезпечить головне -  створення

механізмів “безболісної” адаптації архаїчних регіонів до нових умов

суспільного розвитку, і тим самим дасть змогу їм стати активними

суб’єктами політики регіоналізації. Таким чином, “паралельна регіо-

налізація” забезпечить збалансований розвиток між окремими регіо-

нами світу, а тим самим створить оптимальні умови для справедливого

розподілу повноважень між ними, стане ефективним інструментом

переходу світу до цивілізованого розв’язання проблем,  зумовлених

процесами глобалізації.

Проте хоч би яких варіантів набула регіоналізація, вона не здат-

на привести до абсолютної рівності в стосунках між окремими регіо-

нами, оскільки кожен із них у сучасних умовах виборює своє право

шляхом конкурентоспроможності,  яка дозволяє йому зайняти своє

місце у світових процесах регіоналізації. На думку Н.Гоффе, “абсо-

лютна рівність не лише неможлива, але й шкідлива, оскільки вона

може паралізувати прогрес суспільства, позбавивши його членів стиму-

лів до ефективної економічної діяльності” [78, с. 66].

Альтернативою ліберального варіанта регіоналізації є неолібе-

ральний варіант, який, у свою чергу, передбачає принцип “регіональ-

ної субсидіарності”. Цей принцип забезпечує чіткий розподіл орга-

нізаційно-управлінських функцій між суб’єктами регіонального244 245

об’єднання, а саме в межах управлінської ієрархії вищі щаблі займа-

ють більш заможні, могутніші держави  (тобто держави, які мають

високий рівень соціально-економічного т а політичного розвитку).

Нижчі щаблі в такому регіональному об’єднанні займають ті держа-

ви, які мають нижчий рівень розвитку. Неефективність даного варіанта

є очевидною, адже сьогодні держави в межах відповідного регіональ-

ного об’єднання мають перебувати на паритетних засадах. Йдеться

передусім про рівноправне партнерство незалежно від умов суспіль-

но-економічного розвитку, в яких вони перебувають. У протилежно-

му випадку це призведе до дисбалансу в регіональному розвитку, адже

реально така суперечність у взаємодії між регіонами є майже нездо-

ланною. Хоча основним механізмом, який може цьому протистояти,

є політика пошуку регіонального компромісу - перемовин, що мають

інституційний характер.  Прикладом цього може слугувати досвід

США, де давно створена та функціонує Комісія з міжурядових відно-

син, яка складається із представників окремих регіонів світу, її ос-

новним завданням є вироблення нової стратегії перерозподілу по-

вноважень між окремими регіонами, а також пошук компромісів зі

спірних питань. Сьогодні окремі регіональні утворення мають пере-

дусім відмовитись від політики централізованого вирівнювання сус-

пільно-економічного та політичного розвитку, лишаючи право за ре-

гіонами самостійно визначати критерії свого розвитку і дозволяти їм

на паритетних засадах долучатися до процесів регіоналізації з ме-

тою реалізації їх інтересів, щоб вони таким чином, якщо це можли-

во,  самостійно  “підтягувались”  до рівня розвитку інших регіонів.

Саме таку позицію підтвердили незалежні експерти Гвіанського са-

міту “великої вісімки” 2003 р., коли запропонували включити до пе-

реліку обговорення питання щодо  “зниження ризику при укладанні

нових двосторонніх т а регіональних угод,  здатних завдати шкоди

світовій зовнішньоторговельній системі” [417, с. 5]

При цьому слід відзначити, що основним критерієм реалізації

політики регіоналізації є рівень розвиненості регіону (розвиток промис-

лового сектора, високих технологій). Виходячи з цього доцільно визна-

чити, що саме має стати стимулюючим фактором для саморозвитку ок-

ремого регіону, аби у нього з’явилась можливість долучитись до про-

цесів регіоналізації. До таких стимулюючих факторів ми відносимо:

n ефективну систему підготовки конкурентоспроможних кадрів;

n потужну політико-правову систему регіону;

n економічну могутність регіону;

n геостратегічне значення окремого регіону для глобальної ре-

гіоналізації (коли від приєднання окремого регіону до процесів регіо-

налізації залежить стратегія розвитку багатьох регіонів);

n розвиток політико-культурної ідентичності окремого регіо-

ну, що може сприяти приєднанню інших регіонів як ключових гравців.

Водночас одним із ризиків регіоналізації є асиметричність по-

літико-територіальної структури окремих регіональних об’єднань. Це,

у свою чергу, пов’язується із прагненням окремих регіонів зберегти

свою автономізацію за безпосереднього впливу з боку інших регіо-

нальних об’єднань. У свою чергу, це приводить до чіткої ідентифі-

кації  “центру регіоналізації та периферії регіоналізації”,  що тим

самим нагадує форму об’єднання “держави у державі”. Центром регіо-

налізації виступають окремі регіони, які мають власні стимулюючі

фактори для саморозвитку і ці фактори можуть виступати визначаль-

ними для регіонів, які не мають таких факторів. Таким чином, центри,

формуючи новий світопорядок, прагнуть до постійного розширення

свого впливу, аби у такий спосіб забезпечити стабільність регіонів.

Периферія регіоналізації являє собою такі регіональні об’єднання,

які хоча і ґрунтуються на принципах власного етнокультурного роз-

витку, проте підпадають під безпосередній вплив центрів регіоналі-

зації. Це, зокрема, підтверджує те, що держави, які на певному етапі

регіоналізації досягають максимальної автономізації, перетворюють-

ся здебільшого на федеративні об’єднання. Прикладом цього слугує

Занзібар, який, здобувши незалежність, відразу ж об’єднався з Тан-

ганьїкою в одну державу, сформувавши при цьому єдині інститути

державної влади. Це не єдиний ризик регіоналізації, оскільки вона

також змінює специфіку функціонування й унітарних держав,  які

йдуть на поступки найбільш активним периферіям,  надаючи їм

статусу індивідуалізованої автономії. Причинами цього, на думку Р.Ту-

ровського, слугують “етнічна або фізико-географічна відособленість

територій, розвинута політико-культурна ідентичність” [354, с. 43].

Саме тому окремі регіони,  аби здолати таку відособленість,  а тим

самим забезпечити певний баланс у регіоналізації, змушені йти на

“поступки інтересам конкретної території,  надаючи їй відповідне

самоуправління, при цьому територія лишається у складі єдиної дер-

жави, а рівень внутрішньополітичної напруги спадає” [354, с. 45].

Таким чином, зворотною стороною процесів регіоналізації стає

індивідуалізація, яка призводить до “внутрішньодержавної політико-гео-

графічної асиметрії”. Проте така асиметрія характерна для окремих євро-

пейських периферій, до яких належать, зокрема, Італія, яка має два відок-

ремлені географічно регіони та три, які мають власну етнолінгвістичну

специфіку, Португалія, Аландські острови в Фінляндії, окремі регіони

Данії, які зберігають свою автономію в процесах регіоналізації.

Виходячи з цього слід відзначити, що процеси регіоналізації

покликані забезпечити відповідний баланс у відносинах  “центр-пе-246 247

риферія”, здолавши тим самим певну субординацію, яка зберігаєть-

ся у стосунках між окремими державами, які мають спільний політи-

ко-географічний фактор. Унаслідок цього у світі спостерігається тен-

денція до формування регіональних структур управління, а саме ре-

гіональні парламенти, регіональні уряди, які сьогодні, зокрема, існу-

ють в Гренландії та Португалії. В межах останньої, зокрема на її ос-

тровах, діють регіональні асамблеї та уряди, які наділені відповідни-

ми управлінськими повноваженнями. Тим самим це ще раз підтвер-

джує й те, що регіональні структури управління в умовах глобалі-

зації певною мірою витісняють національні інститути управління,

про що вже йшлося у попередніх розділах.  Проте такі регіональні

структури управління,  зберігаючи певний рівень самоуправління,

спонукають до певних поступок національні інститути управління,

аби вони мали можливість реалізувати власні інтереси. Такі регіо-

нальні структури управління виступають у ролі своєрідних патро-

натів національних інститутів управління, водночас національні інсти-

тути управління виступають у ролі патронатів регіональних струк-

тур управління, яким досить часто вигідно мати відношення до вели-

кої держави. Саме тому сьогодні процес абсолютної автономізації в

умовах регіоналізації виглядає зовсім безглуздим, особливо для слаб-

ких в економіко-правовому відношенні територій, оскільки тут жод-

них перспектив для їх розвитку не передбачається.

Особлива роль у процесах регіоналізації належить регіоналіза-

ції заморських територій, однією із цілей якої є забезпечення балансу

інтересів між окремими регіонами, які утворюються із територій при-

морських держав. Така форма регіоналізації є досить тривкою,  не-

стабільною та утилітарною. Так, досить часто окремі заморські тери-

торії утворюють окремий регіон за виключно територіальним прин-

ципом, у результаті цього такий регіон виявляється позбавленим полі-

тичних амбіцій т а можливості реалізації економічних інтересів.

Йдеться про формування принципу регіональної ідентичності, який

би забезпечив стабільність та тривалість функціонування відповід-

ного регіонального об’єднання. При цьому враховуються спільні істо-

рико-культурні знаменники походження регіонів,  адже досить часто

для окремих регіонів властивим є відмінність у розмірах території та

чисельності населення, що тим самим приводить до певної нерівності

у відносинах між суб’єктами регіонального об’єднання. Таким чином,

стабільним регіональне об’єднання може бути за умови його побудови

за принципом глобальної ідентичності і врахування історичних,  по-

літичних, демографічних та економічних факторів розвитку кожного

регіону. Це тим самим забезпечить певну рівноправність у відносинах

між регіонами, а тим самим “пом’якшить” сам процес регіоналізації.

В умовах регіоналізації відбувається формування окремих

“палат регіонів”, які стають визначальною формою розвитку у світо-

вому масштабі.  Проте одним із недоліків формування таких палат

регіонів є нерівноправне представництво від кожного регіону. Це тим

самим приводить до диференціації регіонів на такі, які мають високий

та низький представницький статус, що, у свою чергу, приводить до

асиметричності та відсутності паритетності у взаємодії регіонів.

Важливою проблемою в контексті реалізації регіонального

принципу розвитку є процес реорганізації національної держави.

Передусім йдеться про розширення автономії національної держави,

яка для реалізації своїх інтересів вдається до взаємодії з різними регіо-

нами, а подекуди, якщо це дозволяє соціально-економічний та полі-

тичний потенціал, вона може вдаватись до створення власного регіо-

нального об’єднання. З огляду на це саме національна держава заці-

кавлена у створенні власних регіональних об’єднань, оскільки вони

виступають гарантом її стабільності, а отже, і розвитку нового типу

функціонування світової держави.

Сьогодні окремі національні держави зазнають певної транс-

формації,  оскільки їх альтернативою в умовах глобалізації стають

так звані “квазі-держави”, “держави-регіони”, “держави-системи”,

які об’єднують між собою окремі країни, що мають хоча б опосеред-

ковано спільний ментальний та територіальний фактори. Прикладом

таких регіональних державних систем можуть слугувати в першу

чергу Шанген, Китай, який об’єднує Гонконг, Макао, Тайвань. За де-

якими критеріями до однієї із форм регіоналізації доцільно віднести

і СНД, адже за своїм функціональним змістом воно аж ніяк не схоже

на національну державу. До регіонального об’єднання також можна

віднести окремі  “регіональні клуби”  домінуючих суб’єктів на гло-

бальному просторі, передусім йдеться про такі інституційні об’єднан-

ня,  які опікуються розв’язанням проблем майже всього населення

планети.  У ролі таких інституційних об’єднань також виступають

“велика вісімка” та Організація Північноатлантичного договору.

Слід також відзначити, що в умовах регіоналізації все більш

помітною стає тенденція до зростання напруги, виникнення конфлік-

тів та “прихованої конкуренції” між державами-системами, які уособ-

люють окремий регіон, зокрема Ісламський регіон та США, Китай

та США. Кожна з держав-регіонів таким чином опиняється у стані

великої напруги з іншими регіонами, проте механізми подолання та-

кої напруги кожна вибирає самостійно. Прикладом може виступати

тероризм, і, як показує практика, кожна з держав у розв’язанні такої

проблеми лишається наодинці. Саме тому важливою проблемою для

реалізації стратегії регіоналізації є забезпечення стабільності та без-

пеки у відносинах між окремими регіонами.248 249

Таким чином, регіоналізація як альтернативна форма глобаліза-

ції приводить до реструктурування світової системи управління шля-

хом створення відповідних регіональних утворень, які породжують

нові форми державного управління.  Регіоналізація є одним із спо-

собів розв’язання національних проблем суспільного розвитку шля-

хом створення паритетних форм взаємодії між регіонами, що дає

змогу окремій національній державі привести свої інтереси до

спільного знаменника. Механізми створення таких паритетних форм

взаємодії є принципово різними, оскільки вони визначаються рівнем

розвитку окремого регіону та його відповідним статусом, що, у свою

чергу, визначає ефективність та стабільність відповідного регіонального

утворення. Відповідно до цього важливою умовою ефективності про-

цесів регіоналізації є рівень регіональної свободи, який, у свою чергу,

визначає відповідну форму регіоналізації та статус (центру або пери-

ферії) держави в межах відповідного регіонального об’єднання.