2.5.1. Місце, роль та функції держави в умовах глобалізації

Глобалізація як бурхливий процес формування загальносвіто-

вого фінансово-інформаційного простору призводить до зміни місця,

ролі та функцій національної держави,  підвищує рівень вимог до

ефективності державного управління, яке має відповідати рівню сус-

пільного розвитку.

Процеси глобалізації приводять до радикальної зміни позицій

національних держав, відповідно до цього все більшу частину своїх

функцій вони передають по горизонталі (глобальним міждержавним

та міжнародним об’єднанням) та по вертикалі (територіальним, регіо-

нальним та муніципальним органам). У зв’язку з цим виникає запи-

тання, чи не приведе це до зникнення в майбутньому цих загально-

державних інституцій, які набудуть статусу наднаціональних глобаль-

них владних органів,  поступово перетворюючись у елементи все-

світньої федерації. Результатом запровадження таких соціально-гло-

балістичних тенденцій стане чітко структуроване співтовариство на-

родів, взаємопов’язаних економічними та політичними узами. Це свідчить про те, що глобалізація, долаючи межі між внутріш-

ньою та зовнішньою політикою, приводить до якісної зміни змісту

та структури міжнародних політичних відносин. Аналізуючи події

11 вересня 2001 р. у США, можна констатувати, що навіть війна сьо-

годні як засіб досягнення політичної мети втрачає свій зміст. Це ще

раз підкреслює хибність положення, сформульованого З.Бжезинсь-

ким ще на початку 80-х рр. щодо ролі США як  “безумовного лідера

та конструктора нового світового порядку…завдяки американській

технологічній пріоритетності та глобальній військовій присутності

вони перебувають у центрі взаємозалежного всесвіту” [27,  с. 45],

відповідно до якого так зване “американське переважання породжує

новий міжнародний порядок. Тут зразу ж виникає запитання про

доцільність необхідності такої універсальної держави в постіндустріаль-

ну епоху. Відповісти на це запитання досить легко, якщо навести по-

ложення А.Тойнбі, який вважав, що  “універсальна держава виникає

для того, щоб зупинити війни, замінити кровопролиття кооперацією”

[341, с. 501]. Це, у свою чергу, пояснює причини виникнення світо-

вих наддержав. Але чи насправді хоча б одна така наддержава зупи-

нила війну? Історія від свого початку таких прикладів не має.

Національна держава у сучасному світі справляє вирішальний

вплив на еволюцію системи міжнародних відносин. Водночас для на-

ціональної держави надзвичайно складним питанням лишається збе-

реження її суверенітету як атрибуту та гаранта незалежності в умовах

глобальної взаємозалежності міжрізними країнами світу. Суверенність

національної держави в умовах глобалізації все більше стає розмитим

поняттям,  оскільки приводить до втручання в її справи зовнішніх

суб’єктів впливу (інших держав), здебільшого у внутрішні справи на-

ціональних держав включаються міжнародні організації країн-лідерів

геополітичного та геоекономічного розвитку. У свою чергу,  це пере-

шкоджає інтересам національної держави, а також призводить до по-

слаблення її економічного, політичного та воєнного потенціалу. Більше

того, такий вплив з боку різних зовнішніх суб’єктів стає активнішим у

разі, якщо держава має порівняно слабкий потенціал.

Виходячи із цього надзвичайно складно визначити критерії су-

веренності національної держави в умовах глобалізації, адже, як пока-

зано у звіті Світового банку про розвиток держави, у світі більше 207

суверенних держав, рівень суверенітету яких принципово відрізняєть-

ся між собою [253]. Основною причиною виникнення відмінностей у

рівнях суверенітету між державами є нерівні умови економічного роз-

витку. Виходячи із світової практики основними факторами зміцнення

суверенності є потужна, конкурентоспроможна економіка та ефектив-

на внутрішня політика держави, яка базується на соціально-політичній єдності нації. Саме єдність нації може виступати визначальним кри-

терієм суверенності національної держави. Проте тут відразу постає

питання, яке, на думку Н.Лумана, ставить під сумнів існування малих

націй та держав в умовах глобалізації [194].

Майже тотожної позиції дотримуються грузинські дослідники

З.А.Табліашвілі та В.Е.Горозії, відповідно до якої “глобалізація вису-

ває ідеал “глобальної правової державності”, що з необхідністю ста-

вить питання про розширення засобів обмеження державного суве-

ренітету...  В таких випадках слаборозвинені держави, які мають

історично традиційну культуру, можуть знайти собі місце лише се-

ред постачальників сировини... вони можуть залишитись без власної

національної економіки і без власних технологій” [393].

Здебільшого однією із умов суверенітету національної держа-

ви є реалізація національної ідентичності та національного самови-

раження. У свій час президент США В.Вільсон запропонував форму-

лу національного самовираження, яка є актуальною і для процесів

глобалізації, її сутність зводиться до того, що “кожен народ має пра-

во вибирати саме ту форму суверенності,  яка для нього є найкра-

щою” [50, c. 117]. Проте в умовах глобалізації постає питання, а чи

насправді народ має можливість вибирати таку форму суверенності,

адже він перебуває в стандартизованих умовах розвитку.

Одним із ризиків втрати суверенності національною державою

є порушення її територіальної цілісності. Більшість конфліктів, які

розгортаються в умовах глобалізації між окремими національними

державами, сьогодні пов’язуються саме із порушенням територіаль-

ної цілісності. Таким чином, поглиблення процесів глобалізації при-

зводить до  “зниження ролі національної держави т а скорення її

функцій”.

Слід також відзначити і той факт, що глобалізація сьогодні є

основним процесом, за допомогою якого здійснюється безпосереднє

обмеження суверенітету держав шляхом руйнування національних

основ функціонування економічної системи. Це, у свою чергу, свід-

чить про те, що сьогодні національна держава жодною мірою не може

виступати незалежним суб’єктом реалізації глобальної політики. Саме

глобалізація приводить до того, що стратегії національного економіч-

ного та політичного розвитку сьогодні залежать від різних транснаціо-

нальних  “груп впливу”, які безпосередньо і впливають на внутріш-

ню політику національної держави.

Виходячи із цього важлива роль у трансформації місця та ролі

національної держави належить впливу транснаціональних корпо-

рацій (ТНК), які і складають ядро глобальної системи господарюван-

ня. За даними Світового банку, сьогодні у світі нараховується понад 40 тис. ТНК, які включені в економіку 150 держав світу і які контро-

люють більше половини світової промисловості, 63%  зовнішньої

торгівлі, до 80 % патентів та ліцензій на нову техніку та технології.

П’ять потужних ТНК здійснюють ревізію більше половини світово-

го виробництва товарів тривалого користування, а також літаків, елек-

тронного обладнання, автомобілів, дві третіх компаній контролюють

всю міжнародну мережу телекомунікацій [465, c. 210]. Таким чином,

це свідчить про те, що в умовах глобалізації та розвитку ТНК, що є її

супровідником,  збереження суверенітету т а функцій національної

держави у попередньому обсязі практично неможливо. В результаті

цього така аморфність національної держави стає основним гальмом

у подоланні соціально-економічних та політичних проблем розвитку

в умовах глобалізації.

Отже, в умовах глобалізації функції національної держави, яка

традиційно володіла потужними важелями впливу, намагаються пе-

ребрати на себе ТНК, більшість із яких за своїм економічним потен-

ціалом є більш потужнішими,  ніж десятки національних держав.

Проте важливим питанням, яке постає в даному контексті, є з’ясува-

ти наскільки високим є потенціал ТНК у функціональному плані і чи

реально вони можуть являти конкуренцію для національної держа-

ви. Це, зокрема, пояснюється тим, що ТНК “не мають своєї армії, ні

поліції, ні своєї політичної надбудови... їх головний політичний ко-

зир - роз’єднаність національних держав, які зачасти конкурують між

собою за надання режиму найбільшого сприяння, готових поступи-

тись заради цього частиною свого суверенітету” [264, c. 23].

У контексті переосмислення ролі та функцій держави в сучас-

них процесах глобалізації слід також враховувати й характер функ-

ціонування її в перехідних умовах. Адже криза політичної влади, яка

сьогодні все частіше спостерігається у світі, схожа на так званий “полі-

тичний мавзолей”, технології з прийняття політичних рішень, які не

відповідають потребам сучасності, що призводить до безсилля полі-

тичної влади, неспроможної зрозуміти тенденції та перспективи су-

часних соціальних змін. У таких умовах держава має посилювати, а

не послаблювати урядову регламентацію, як це сталося  (надавши

повну свободу для боротьби політичних партій та рухів, очолюваних

недалекоглядними лідерами). Адже закономірно кризова ситуація має

приводити до збільшення урядової регламентації, а не навпаки.

Відзначимо, що типи економічних і державно-управлінських

систем та форм ідеології постійно коливаються між полюсами тоталі-

таризму та “зовсім вільними режимами”. Це призводить до необхід-

ності виділяти дві форми держави, а саме “ефективну” та “кризову”.

У “Звіті про світовий розвиток” ефективна держава розглядається як “життєво необхідна для надання товарів та послуг, а також для ство-

рення правил та інститутів, які б давали змогу ринкам розквітати, а

людям вести більш здорове та щасливе життя, без якого неможливий

стійкий як економічний, так і соціальний розвиток… Кризова держа-

ва - це держава, не здатна ефективно вирішувати завдання, які перед

нею постають, і відповідно сприяє поглибленню кризи” [252, с. 4].

Сьогодні надзвичайно актуально постає питання про персоні-

фікацію держави, тобто хто її очолює і здійснює її функції? Якщо це

представники старого устрою,  то посилення ролі держави поглиб-

лює процеси занепаду системи управління, а якщо на чолі державної

влади будуть люди нового покоління, які керуються загальнодержав-

ними інтересами, відповідно стратегічно мислячі, високопрофесійні,

то роль такої держави зростатиме. Це,  на нашу думку,  є основною

умовою формування нового порядку, який базується на співробіт-

ництві та стратегічному партнерстві локальних цивілізацій у вирі-

шенні глобальних завдань, які виникають у державному управлінні.

Тому проблема, яка виникає сьогодні, пов’язується переважно з відсут-

ністю лідера загальнонаціонального масштабу,  здатного в умовах

системної кризи влади, породженої здебільшого процесами глобалі-

зації, сформувати власні політичні переконання, виробити ефектив-

ну програму виходу з неї.

Відповідно до цього надзвичайно важливо,  щоб в контексті

глобалізаційних процесів були чітко визначені цілі та функції держави,

механізми державного впливу на економічні та соціальні процеси,

визначено стратегію і тактику розвитку держави. Це стане певною

перешкодою на шляху повернення до тоталітаризму. Відповідно до

цього має бути розроблена Програма стратегічного розвитку України

в умовах глобалізації. Основними її пріоритетами мають стати: пошук

оптимального варіанта державного управління в умовах глобалізації,

законодавче регулювання економічного та соціального розвитку Украї-

ни, обґрунтування стратегії розвитку, шляхи ефективного використан-

ня державного сектора, форми діалогічності спілкування влади та на-

роду,  збереження національних традицій в управлінні суспільними

процесами, механізми управління глобалізаційними процесами.

Глобалізація як об’єктивна необхідність суспільного розвитку

є явищем вкрай суперечливим, а саме створює проблему зіткнення

національних реалій суспільного розвитку із глобальними тенденція-

ми розвинених суспільств, що в остаточному підсумку не забезпечує

бажаного інтеграційного ефекту. В цьому контексті доцільно відзна-

чити, що не слід очікувати на ефективність здійснюваних реформ,

якщо сформувати ефективну національну систему державного управ-

ління, головним пріоритетом якої є реалізація національних інтересів, не в змозі. Тому сьогодні Україна практично не може вписатись у

загальнокласифікаційні схеми прогресу через свою нездатність по-

вторити чужий досвід та можливість поділитись власним, оскільки

сьогодні вона являє собою суспільство проміжної цивілізації.  Все

більше спостерігається прискорення темпів соціальної мобільності,

бюрократизації та урбанізації, що веде його до відкритості,  раціо-

нальності,  вибірковості т а індивідуалізму в противагу його тра-

диційній моделі.

Отже, в умовах глобалізації суспільство, яке перебуває в стані

модернізації,  постійно нарощує відкритість,  яка забезпечується су-

купністю так званих внутрішньоелітних процесів (поглядів, ціннос-

тей, орієнтацій самого суспільства). У цьому контексті важливу роль

відіграє ідеологія як принцип функціонування суспільства, яку до-

сить часто заміняє традиція як межа інновації та легітимності влади.

Доцільно відзначити, що легітимність влади в Україні має ідеокра-

тичний характер, оскільки в основі будь-якого традиційного суспіль-

ства лежить орієнтація на цінності, а не на практичні цілі і здійснюється

не шляхом вільного волевиявлення, а “зверху” - звідси проблема фор-

мування нової національної ідеї, здатної консолідувати суспільство,

а відповідно й ефективної інтегративної ідеології, яка б відображала

інтереси всіх прошарків суспільства.

Таким чином, концепція модернізації суспільства без урахуван-

ня національної специфіки породжує  “безінноваційну політику”  та

відповідну відсутність лідерів “стратегічного типу”. Це безпосередньо

вказує на те, що стратегія розвитку суспільства в умовах глобалізації

вимагає запровадження інноваційної політики держави в усіх її сферах.

Сьогодні відомо, що вирішити глобальні проблеми сучасності

самостійно національним державам практично неможливо, для цьо-

го потрібне ефективне співробітництво в загальносвітовому масштабі.

Це,  у свою чергу,  передбачає появу нових владних структур,  які

здіймаються над державними. Слід також відзначити, що саме фінан-

сова глобалізація породила наднаціональну державу. Такий глобалі-

заційний режим вдалося здолати лише офшорним державам завдяки

лідерству їх фінансової номенклатури, які зберегли свій державний

суверенітет та національну незалежність. Це ще раз підтверджує, що

глобальні проблеми, породжені суперечностями суспільного розвит-

ку, зокрема соціально-економічною нерівномірністю розвитку країн,

регіонів потребують участі міжнародних організацій.

У межах даного аналізу нами виокремлено позитивні та нега-

тивні моменти, які впливають на роль та функції держави в умовах

глобалізації.  І,  на жаль,  негативних моментів виявилось значно

більше. Це ще раз підтверджує те, що на сучасному етапі розвитку та функціонування світової держави питання ефективності впливу гло-

балізації на системи державного управління є надзвичайно супереч-

ливою. Адже достатньо навести позицію, якої дотримується ряд нау-

ковців та політиків щодо створення можливостей для України уник-

нення процесів глобалізації. Підтвердженням цього є висунення низ-

ки гасел на зразок “скажемо ні імперіалістичній глобалізації”.

Справедливим буде відзначити,  що сьогодні ми все частіше

відчуваємо деякі деструктивні прояви глобалізації. Так, зокрема, гло-

бальні процеси об’єктивно розгортаються нерівномірно, що,  безу-

мовно, становить загрозу світовій економічній системі, несправедли-

вому розподілу суспільних благ між суб’єктами нового світового про-

стору. Зменшується влада національного уряду, держава в цілому як

сукупність органів стає зовсім не обов’язковою, відповідно уряди

мають все менше можливостей управляти своїми корпораціями.

Міжнародні ЗМІ не в змозі популяризувати певну ідеологему сус-

пільного розвитку, що породжує відсутність чіткої стратегії розвитку

суспільства в умовах глобалізації, приводить до непередбачуваності

деяких процесів, хаотичності їх розгортання. З’являється все більше

можливостей для уникнення влади від громадського контролю, оскіль-

ки національні уряди тоді не несуть відповідальність перед своїм

населенням. Відповідно можливості влади зменшуються, а порушення

прав народів на самостійний розвиток збільшуються.

Отже, така “бездумна” інтеграція із Заходом може привести до

втрати національної культури, створить реальні загрози національній

ідентичності, національному відродженню. Як відомо, в умовах та-

кої всезагальної інтеграції світ втрачає альтернативу вибору та відпо-

відно відчуття громадянської відповідальності.  В майбутньому це

може привести до створення так званих соціальних груп,  здатних

протидіяти процесам глобалізації, а також покласти початок всеза-

гальної стандартизації розвитку та функціонування систем держав-

ного управління.

Згідно з цим сьогодні все більший сумнів виникає стосовно

того, що глобалізація в її позитивному значенні може запобігти тен-

денції світової термоядерної війни та забезпечити мир для всіх на-

родів, здолати розрив на рівні соціально-економічного розвитку між

вже достатньо розвиненими державами та тими, які перебувають на

початковому етапі.

Це все вказує на те, що глобальні проблеми сучасності є по-

родженням передусім суперечностей суспільного розвитку,  зокрема

масштабів впливу діяльності людини на оточуючу дійсність та не-

рівномірністю соціально-економічного та науково-технічного розвит-

ку країн та регіонів. Відповідно вони є комплексними та всеосяжни ми, тобто тісно взаємопов’язані з регіональними та національно-дер-

жавними. Тому ефективна стратегія вирішення глобальних проблем

виводить суспільства на нові рубежі міжцивілізаційного розвитку, а

саме на рівень усвідомлення необхідності об’єднання зусиль всіх

народів та держав.  Отже,  держава в умовах глобалізації не тільки

змушена відповідати умовам суспільного процесу, але й брати на себе

не властиві їй раніше функції, а ще вона стає політичним центром,

на якому зосереджені зростаючі посягання суспільства. Саме в таких

умовах формуються цілі, засоби інституціональної влади, здійсню-

ються її функції. Відповідно до цього вона визначає ставлення дер-

жавної макровлади з її апаратами, а також відому кризу влади.

У результаті різних зрушень, зумовлених процесами глобалі-

зації, ступінь соціальної, політичної, економічної, науково-технічної,

правової та інформаційної взаємозалежності національних держав

досяг такої критичної межі, коли стали неминучими три принципово

нових явища.

По-перше, світове співтовариство “із рихлої сукупності більш

або менш взаємопов’язаних країн перетворюється в цілісну політич-

ну систему, де “національні соціуми” є складовими елементами єдино-

го всесвітнього політичного організму  (об’єднаними вже не лише

міжнародним розподілом праці, але й велетенською за всіма масшта-

бами, інколи всесвітніми політичними структурами, глобальної полі-

тичної системи та планетарною інформаційною мережею” [248, c. 178].

Тобто більшість національних політичних систем із більш чи менш

автономних самоврядних структур перетворились на єдиний у по-

літичному плані глобальний організм. Тут варто вказати на один па-

радокс, який все частіше проступає, а саме “чим далі держави просу-

ваються по шляху індивідуалізації, тим більше розвиваються висо-

котехнологічні галузі, тим щільнішими стають міжнародні виробни-

чо-кооперативні зв’язки, тим більш обмеженіше національні держа-

ви вростають в єдиний глобальний політичний організм”.

По-друге, в умовах глобалізації національні та всесвітні полі-

тичні відносини починають обмінюватися ролями. В минулому про-

відну роль відігравали  “перші”. Так,  найбільш розвинені в той чи

інший період національні держави визначали характер, форми та

механізми міжнародних відносин, певним чином нав’язуючи іншим

країнам та світовому співтовариству в цілому способи господарського

(економічного)  спілкування.  Тобто раніше внутрішньоекономічні

відносини були первинними, міжнародні - вторинними, оскільки завж-

ди були і є держави - своєрідні зразки для наслідування іншими євро-

пейськими державами.  В умовах глобалізації всесвітні економічні

відносини переважною мірою стають провідними, визначальними, у той час коли внутрішньодержавні відносини навіть у достатньо роз-

винених країн мають бути прилаштовуваними до реалій глобальної

політики.  Це,  зокрема,  свідчить про те, що за останні десятиріччя

глобальні політичні процеси все більш починають домінувати, ви-

тісняючи національні держави. Світова держава поступово стає силь-

нішою та значимішою за національні держави.

По-третє. Глобалізація об’єктивно призводить до розмивання

та знецінення регулюючих функцій національних держав, які вже не

можуть як раніше захищати національну економіку від небажаних

зовнішньоекономічних впливів. Вона тим більше не в змозі регулю-

вати ті економічні, соціальні та культурні процеси, які вийшли за межі

національних кордонів, здобули самостійність і стають некеровани-

ми. Міжнародні політичні процеси переростають із міжкраїнових,

більш або менш ефективно врегульованих в односторонньому, дво-

або багатосторонньому порядку національними державами, у поза-

країнові, тобто глобальні, які майже або зовсім не піддаються дер-

жавному регулюванню.

Таким чином, національні держави все більше втрачають мож-

ливості ефективного використання традиційних механізмів державного

регулювання. В умовах все більш зростаючої взаємозалежності націо-

нальних держав уряди вимушені користуватись ними, озираючись на

інші держави, інтереси яких при цьому можуть бути порушені. Водно-

час несправедливо вважати, що національні держави як регулюючий

механізм внутрішньодержавних та міжнародних відносин відійшов у

минуле, на нашу ж думку, він буде функціонувати невизначено довго,

але вже не в ролі всевладного та суверенного творця долі власної дер-

жави, а як одна з ланок все більш ускладненого багатоярусного меха-

нізму, який покликаний регулювати соціальні, ідеологічні, політичні,

економічні та духовні відносини. На думку Е.Кочетова, роль націо-

нальної держави в умовах глобалізації наскільки трансформується, що

в результаті цього найбільш розвинені із них перетворюються в транс-

націоналізовані “країни системи”, які обов’язково враховують надна-

ціональні тенденції в економічній, інформаційній, фінансовій,  со-

ціальній, воєнній та інших сферах”. Більше того, “такі країни-системи

відіграють роль глобального підприємця, делегуючи функцію реалі-

зації стратегічних національних інтересів та устремлінь могутнім

фінансово-кредитно-банківським структурам, транснаціональним кор-

пораціям, консорціумам, союзам” [170, c. 75].

Здебільшого це свідчить про те,  що основним інструментом

реалізації функцій таких “країн-систем” є створення та розвиток ви-

соких геоекономічних технологій”, які забезпечують їм відповідну

конкурентність,  а також доступ до формування  “світового прибут ку”. На думку Е.Кочетова,  “саме участь у його формуванні та роз-

поділі є для національних економік найвищим мотиваційним стиму-

лом до економічного оперування у світовій господарській системі”

[170, c. 72].

З огляду на ситуацію варто відзначити, що сьогодні складається

два ідеальних типи транснаціонального співробітництва держав, в

яких відбувається демонтаж національної автономії з тим, щоб обно-

вити та розширити національний суверенітет, а саме:

¨ наглядові держави. Скориставшись новими кооперативни-

ми можливостями, наглядові держави можуть перетворитись у дер-

жави-фортеці, де пріоритетами є безпека, військова могутність, а сво-

бода та демократія відіграють другорядну та допоміжну роль;

¨ відкриті світові держави. Борються не проти терору, але й

проти його причин, змістом їх політики є вирішення глобальних проб-

лем,   які національні держави самостійно вирішити не можуть.

Відкриті світові держави як новий тип держав окреслюють не-

обхідність поєднувати національне самовираження з відповідальні-

стю за інших людей як всередині, так і поза національних кордонів.

Основною метою такого типу держав є звільнити від національної

вузькості самовизначення, зробити його відкритим до інтересів люд-

ства. Слід відзначити, що відкриті світові держави спираються на

“принцип національної індиферентності держави, оскільки сучасні

національні держави можуть тримати себе у формах лише за допомо-

гою різних дискусій про небезпеки, які їм загрожують” [447, с. 35].

Слід також звернути увагу на такий аспект, який характеризує

особливе прагнення держав в умовах глобалізації створити нові або

вступити в існуючі регіональні та субрегіональні союзи, організації,

блоки з метою вирішення спільних завдань у сфері економічного та

промислового зростання. Це характеризує, зокрема, розширення по-

літичної, економічної форм кооперації та співробітництва на міждер-

жавному та транснаціональному рівнях ХХ ст., що дає змогу говори-

ти про знову ж таки нове поширення тенденції глобалізації у всіх

сферах суспільного життя.

Аналізуючи даний аспект проблеми, варто також відзначити,

що саме після Другої світової війни держава взяла на себе відпові-

дальність за майбутнє суспільства, його соціально-економічний роз-

виток.  З цією метою розробляються спеціальні проекти,  плани та

програми розвитку світової держави. Підтвердженням цього є до-

повідь Світового банку за 1997 рік “Держава у світі, що змінюється”,

де за нею визнаються такі базові функції, як:

n створення правової держави;

n підтримка загальної економічної рівноваги; інвестиції в людські ресурси та в інфраструктуру;

n захист пригнічених груп населення;

n охорона навколишнього середовища [253, с. 32].

Зважаючи на такі функції держави можна з повною мірою

стверджувати про вузьке розуміння держави саме як органу забезпе-

чення влади пануючого класу.  З цього приводу російський учений

Р.Севорт’ян стверджує, що “ХХ сторіччя виразно продемонструва-

ло державу як всезагальну форму організації людства і що іншої

організації свого життя,  ніж у межах країн,  національно-терито-

ріальних суспільств (держав), люди просто не створили… Майже всі

альтернативні утворення, різного роду рухи та організації, які харак-

теризують сферу функціонування громадянського суспільства, є не-

стабільними, недовготривалими організованими навколо специфіч-

них, у тому числі неуніверсальних інтересів та цілей” [65, с. 11]. Слід

також відзначити, що більшість національних рухів, організованих

навколо боротьби за незалежність в умовах глобалізації,  прагнуть

утворення незалежної держави. “Скрізь, навіть після жорстких випро-

бувань, як внутрішні сили, так і світове співтовариство прагнуть по-

новити норму - сучасну державу, нехай навіть іншої географічної чи

етнонаціональної конфігурації” [125].

Проте сьогодні слід говорити не про зникнення держави як

універсальної форми суспільної організації, а про втрату державою

її абсолютної позиції як на міжнародній арені, так і на внутрішньо-

державному рівні. Держава фактично перестає бути виключним дже-

релом легітимації суспільних рішень і дій та виключним суб’єктом

міжнародних відносин. З’являються сили  (економічні,  громадські),

які за своєю значимістю та впливовістю можуть бути рівноправними

партнерами цих відносин. З іншого боку, такими агентами є міжна-

родні економічні та фінансові організації.  Їхня впливовість щодо

прийняття внутрішньодержавних рішень наочно продемонстрована

на прикладі країн Латинської Америки та країн пострадянського про-

стору. Досить часто їхніми ідеологічними опонентами є міжнародні

екологічні рухи та громадські організації [125]. Так звані недержавні

організації, які мають місце в умовах глобалізації, за своєю будовою

схожі на макродержаву,  ніж на принципово інший тип організації,

вони мають свої фінансові, адміністративні, комунікаційні й навіть

силові структури. Слід відзначити, що саме завдяки цим організаціям

була привернута увага громадськості до теми глобалізації, яка роз-

глядалась під кутом зору глобальних екологічних проблем людства.

Починаючи з другої половини ХХ ст. зароджується так званий

екологічний напрям, переростаючи поступово в потужну соціальну

силу, що об’єднала організації різних рівнів і охопила коло проблем, що виходять далеко за межі природоохоронних. Адже саме концеп-

ція сталого розвитку, яка була розроблена зусиллями представників

Римського клубу, членів Комісії ООН з навколишнього середовища і

розвитку екологічних організацій по всій планеті,  стала потужним

імпульсом до усвідомлення єдності та взаємозалежності світу. Саме

ця концепція, задекларована в середині 80-х рр., наочно продемонст-

рувала глобальність проблем (за їх масштабністю, оскільки вони охо-

пили всі сфери суспільного життя).

В умовах глобалізації відбувається трансформація ролі держа-

ви, особливо в розвиненому світі, зокрема інформаційні, фінансові

та інші процеси, пов’язані з нею, зменшують можливості національних

урядів контролювати ситуацію та управляти нею на території своїх

держав. Більшість функцій, які раніше виконувались урядами, в умо-

вах глобалізації переходять до транснаціональних корпорацій, інститу-

тів громадянського суспільства.  Національні та міжнародні неуря-

дові організації - правозахисні, релігійні, економічні та інші - суттєво

впливають на суспільну думку, політику, вироблення законів, оскіль-

ки самі виконують функції соціального захисту і навіть беруть участь

у діяльності комітетів та комісій ООН. Держава в таких умовах фак-

тично втрачає монополію на реалізацію владних повноважень, а уря-

ди відповідно втрачають свої можливості та повноваження за межами

своїх держав. “Політика господарювання” (або соціальна та гумані-

тарна політика) окремих держав перестає бути суверенною, постійно

перебуваючи під посиленим впливом ситуації на світовому ринку.

Вони все менше мають можливостей, щоб контролювати становище

у сфері міжнародної економіки, фінансів,  у результаті чого стають

неконтрольованими інформаційні потоки, влада, так би мовити, роз-

тікається. Водночас слід відзначити, що за певних об’єктивних фак-

торів у держави все ж таки зберігається монополія на вирішення та-

ких питань, як забезпечення порядку, обороноздатність, надання со-

ціальних послуг, регулювання ринку, підтримка транспортної інфра-

структури, контроль за добуванням природних ресурсів, регулюван-

ня міграції, вирішення внутрішніх етнічних проблем та ін.

В умовах глобалізації в середині держав, які перебувають на

високому рівні розвитку,  стало наростати соціальне розшарування,

оскільки більш самостійними стали представники сфер транснаціо-

нального бізнесу та інтелектуального виробництва. Водночас при-

скорені зміни у сфері економіки зробили менш стійким та передба-

чуваним становище традиційного середнього класу,  представників

“старих” галузей економіки. Серед них стали наростати настрої не-

впевненості,  протесту,  які вилились,  зокрема,  в антиглобалізаційні Ще одним цікавим фактом щодо зміни функцій держави є те,

що  “велика інформаційна прозорість сучасного світу,  імперативи

ринкової конкурентоспроможності, зокрема, прискорюють поширен-

ня демократичних цінностей, адже кількість формально демократич-

них держав на планеті зростає. Але при цьому створюються всеосяжні

електронні бази даних про телеметричні параметри, структуру ДНК,

відбитки пальців, звички і т.п. кожного, хто живе на планеті. Тим сам

різко зростають можливості для втручання в особисте життя і навіть

для глобального контролю за поведінкою суспільства та людини [476].

Це,  безумовно,  суперечить ряду основоположних демократичних

принципів і вимагає додаткових засобів щодо захисту сфери приват-

ного життя.

Слід особливо наголосити на тому, що глобалізація сьогодні

все частіше сприяє стиранню границь між внутрішньою та зовніш-

ньою політикою, остання, яка виходить за межі однієї країни, пород-

жує та охоплює все більше коло проблем. Унаслідок цього енерге-

тична, науково-технічна, транспортна, соціальна, екологічна політи-

ка все більше інтернаціоналізується. До прикладу, міністерства за-

кордонних справ у світі поступово втрачають роль єдиного представ-

ника країни на міжнародній арені. Все виразніше та гостріше постає

проблема інституційного забезпечення координації зовнішньополі-

тичних ліній різних відомств як усередині держав, так і поза ними. В

умовах глобалізації застарілі організації та більшість правил міжна-

родної поведінки стают ь менш ефективними,  а нов і навіт ь не

встигають легітимуватись. В умовах глобалізації також з’являються

три центри економіко-політичного впливу, які супроводжуються фор-

муванням трьох груп держав відповідно до таких ознак, як рівень

розвитку та перспективність; оскільки саме глобалізація стимулює

все більше розшарування держав за критерієм їх рівня розвитку та

появи можливих перспектив в майбутньому.

Перша група держав -  країни першого світу,  що у розвитку

випереджають інші, які саме і змогли скористатись результатами

інформаційної революції, великої фінансової та політичної відкри-

тості. Це Північна Америка, Західна Європа, Японія.

Друга група держав -  нові постіндустріальні держави,  які

здійснити ривок у 60-90 рр., але сьогодні вони розвиваються не так

швидко, як раніше, і в майбутньому вони сподіваються увійти в “пер-

ший світ”. Для цих держав, які концентруються у Східній та Південній

Азії, Латинській Америці, Центральній та Східній Європі, основною

метою є закріпитись в майбутньому на периферії розвинутого світу.

Хоча держави Далекого Сходу та Південної Азії навряд чи надовго

погодяться з роллю підпорядкування політичній периферії. Третя досить широка група - так звані  “подаючі держави”  (в

екваторіальній Африці,  Центральній Азії,  ряді країн колишнього

СРСР), частка яких у світовому ВНП продовжує скорочуватись. Інфор-

маційна революція, економічна глобалізація зачіпають їх лише анклав-

но. Більшість із цих держав не можуть підтримувати елементарний

порядок на своїй території,  стають жертвами безкінечних міжусо-

биць, “розсадниками” міжнародного тероризму, наркомафії, потенцій-

ними джерелами поширення “ОМП бідних” - біологічного та хімічно-

го.  В умовах зростаючої  “прозорості”  сучасного світу,  збільшення

відносної уразливості розвинених суспільств ці держави перетворю-

ються в загрозу міжнародної стабільності.

Варто також відзначити, що глобалізація трансформує зміст

політики держав, водночас втрачається роль проблем “м’якої безпе-

ки”, пов’язаних з економікою, фінансами, бідністю, екологією, етніч-

ними конфліктами. Питання жорсткої безпеки, зберігаючи свою зна-

чимість, все більше переміщається із площини верхнього протистоян-

ня провідних держав у площину змагання у сфері високих техно-

логій та гонки роззброєння та межами “першого світу”.

В умовах глобалізації розпочинається поширення ядерної зброї

та ракетних технологій, при цьому ядерними державами стають не

“ізгої” або “подаючі держави”, а так звані країни “другого світу”. При

цьому США виходять із неминучості подальшого розповсюдження,

прагнуть стримати його до створення засобів власного захисту. У свою

чергу, плани США щодо створення так званої обмеженої ПРО спо-

нукають Китай до прискореного нарощування ядерного потенціалу.

Це також підштовхує Індію до аналогічних засобів. “Скоріше за все

світ пропустив можливість вилучити ядерну зброю із порядку ден-

ного міжнародних відносин, і ми перебуваємо на зорі “нової ядерної

зброї”. Це є основним питанням для обговорення світовим співтова-

риством, коли саме мова йде про такий тип держав, як  “ядерні дер-

жави”, які, безумовно, знову ж таки є результатом розгортання про-

цесів глобалізації.

Фактично в умовах глобалізації кардинально змінюються зав-

дання державних інституцій, відповідно до чого за фундаментальну

парадигму приймається принцип  “не люди для держави, а держава

для людей”. Інформаційні технології, які набувають неабиякого роз-

витку в процесах глобалізації, спрощують, скорочують, оптимізують,

роблять ефективнішими й ближчими до громадянина структури дер-

жави та її функції зокрема.  “Вони позбавляють громадян необхід-

ності делегувати доволі значну кількість своїх повноважень чинов-

никам чи обраним посадовцям. Так для апарату це невигідно і не-

зручно. Але, з іншого боку, це змусить багатьох людей шукати само реалізації у справах, більш значущих, ніж обмін папірцями, запов-

нення й перекладання їх” [448].

Суспільство в умовах глобалізації,  досягнувши сталого роз-

витку, має всі права, аби вимагати від держави виступати в ролі ка-

талізатора. Так, на думку Д.Озборна та Т.Гаеблера,  “система, яка

спрямовує й стимулює дію, а не намагається зробити все сама …має

належати суспільству - наділяти повноваженнями, а не обслуговува-

ти. І спрямовувати її мають завдання, орієнтовані на результат і роз-

вернені обличчям до клієнта” [434].

Відповідаючи на запитання, якими саме мають бути функції

держави в умовах глобалізації, французький уряд визначив це так:

“роль держави потрійна. Діючи як каталізатор, вона має сприяти фор-

муванню компаній та громадян, що були б уже часткою інформацій-

ного суспільства. Як регулятор вона має гарантувати повагу до пра-

вил, за якими діє Мережа. І як головний гравець на цьому полі, вона

може модернізувати свої експлуатаційні методи,  а також стосунки

між комунальним обслуговуванням та громадськістю” [444].

Слід відзначити, що в умовах глобалізації держава також реалі-

зує ідею інформаційного суспільства. Цифрове суспільне майбутнє,

привнесене процесами глобалізації,  відповідає вимогам цифрової

споживацької культури і тому суттєво змінює функції держави. Не

слід забувати також і про те, що  “науковим чи економічним розвит-

ком і нормативним забезпеченням інформаційного сектора функції

держави не обмежуються. По-перше, її завданням має стати навчання

споживачів, метою якого є досягнення соціальної активності та осві-

ченості громадян. Цю роботу, крім держави, ніхто не подужає” [343,

с. 60]. Також держава сьогодні повинна створювати сприятливі умо-

ви для формування й усвідомлення громадянами нових соціальних

потреб, пов’язаних з можливостями інформаційних технологій. Аленові

потреби, що їх набудуть люди, вимагатимуть нової організації взаємодії

між ними і державою, нової самоорганізації владних структур.

З цього приводу міністр закордонних справ Канади Марсель

Массе відзначив, що “сьогодні майже не лишилося державних органів

з обмеженими функціями,  рішень,  що не потребують залучення

кількох традиційних сфер діяльності держави. Відповідно зросла

потреба в новому підході до вивчення завдань і пошуку рішень, який

ґрунтувався б на моделях з горизонтальними структурами, здатними

до ефективної співпраці, обміну даними та поєднання функцій. Ко-

ординація горизонталі зараз є одним з найважливіших з них, і для неї

потрібні нові механізми і новий підхід до систем” [336].

Національні держави в умовах глобалізації мають на меті не

стільки не відставати від інших країн світу, як зберегти наукову, куль турну, мовну, національну, політичну самобутність. “Зберегти те, чим

ми будемо цікаві глобальному співтовариству, чим ми збагатимо його,

що надасть реальної ваги такому утворенню як “Україна” - утворен-

ню культурному,  інтелектуальному,  національному,  а н е просто

територіальному чи економічному. Це важливо для кожної держави.

І найдалекоглядніші з них вже опікуються тим, що саме вони при-

внесуть до глобального співжиття інформаційного співтовариства”

[278].

Якщо говорити про зміну економічної функції національної

держави в умовах глобалізації, то слід відзначити, що головним ідео-

логічним забезпеченням її став економічний лібералізм, який спри-

чинив суперечливі тенденції соціального плану. Так, з одного боку,

завдяки зусиллям конкуренції зросла продуктивність економіки,  з

другого -  це відбулося за рахунок збільшення кількості прошарку

бідних. Варто відзначити, що ліберальні реформи, які відбувалися в

національних державах в умовах глобалізації, супроводжувались зни-

женням заробітків, зростанням бідності та безробіття, в багатьох краї-

нах зростала соціальна поляризація. Причому це стосувалося як дер-

жав так званого третього світу, так і індустріально розвинених дер-

жав. Ситуація ускладнилась тим, що майже відповідно до всіх лібе-

ральних доктрин національні держави усувались від виконання своїх

традиційних функцій:  скоротилось субсидування основних статей

споживацьких витрат - продовольства,  транспорту,  освіти,  охорони

здоров’я, системи соціальної підтримки.

Доцільно відзначити,  що саме з кінця ХХ ст.,  коли відбувся

розпад СРСР та світової системи соціалізму, пов’язується зміна полі-

тичних систем значної кількості національних держав. Досить по-

ширеною стала тенденція до заміни однопартійних, військових або

авторитарних режимів формами ліберальної демократії. Тут варто

враховувати,  що протягом останніх 10-15  років відбувається поси-

лення ролі неурядових організацій, наприклад правозахисної або еко-

логічної спрямованості. В цей період спостерігається процес послаб-

лення зв’язків між державою та суспільством  (пов’язаний з розми-

ванням ролі таких традиційних інститутів, як, до прикладу, політичні

партії та профспілки).

Таким чином, здійснений аналіз даної проблеми свідчить про

те, що в умовах глобалізації принципово змінюється місце, роль та

функції  (ідеологічна,  політична, соціальна,  економічна)  національ-

них держав, постійно нарощується відкритість, яка супроводжується

пошуком нових форм ефективного співробітництва в загальносвіто-

вому масштабі, у всіх сферах суспільного життя, що передбачає по-

яву нових владних структур, більшість функцій національної держа ви переходять до транснаціональних корпорацій, де держава втрачає

монополію на реалізацію владних повноважень,  що свідчить про

можливу втрату нею її абсолютної позиції як на міжнародній арені,

так і на внутрішньодержавному рівні.