2.4.4. Глобальне мережеве суспільство (суспільство мережевих структур)

У результаті соціальної трансформації, привнесеної процеса-

ми глобалізації, виник новий тип соціальної структури та нова фор-

ма соціальної організації людей,  які називаються мережевим сус-

пільством. Теорія мережевих структур сьогодні проникає в усі сфери

людської життєдіяльності і в усі процеси світового розвитку  (гло-

бальні, регіональні, економічні, культурні, соціальні), а тому все час-

тіше спонукає держави до активної участі в міжнародних організа-

ціях, подекуди шляхом обмеження свого суверенітету та мобілізації

власних можливостей розвитку.

Концепція світоустрою, яка базується на мережевій методології,

має кілька варіантів реалізації, а саме, з одного боку, вона здатна за-

безпечити певну світоцілісність, а з другого - вона має всі шанси при-

звести до виникнення світової анархії. Тому цілком виправданим для

більшості країн світу сьогодні є питання включатися або не включа-

тися в глобальні мережі світового розвитку, приймати або не прий-

мати встановлені правила взаємодії. Слід відзначити, що мережева

організація суспільства існувала майже завжди, проте більше мож-

ливостей для формування мережевих відносин з’явилось саме в умовах

глобалізації, яка привела до зростання внутрішньої взаємопов’яза-

ності світової системи, стала ефективним каталізатором трансфор-

маційного розвитку сучасного світу,  адекватно реагуючи на його

внутрішні та зовнішні виклики, а це, у свою чергу, привело до спро-

щення процесу налагодження зв’язків між суб’єктами глобального

простору. Проблема визначення сутності та специфіки функціонування

глобального мережевого суспільства для методології розвитку сучас-

ної науки не є новою, проте окремі аспекти її розгляду так і не мають

достатнього висвітлення в сучасних дослідницьких підходах.  Так,

зокрема,  не достатньою мірою розкрито сутність,  зміст та форми

мережевого суспільства в умовах глобалізації,  значна кількість су-

часних підходів зводиться до розуміння сутності мережевого сус-

пільства виходячи із засад інформаційно-комунікативного розвитку,

що реально не розкриває характер формування мережевого світогля-

ду в умовах глобалізації, адже тут включаються інші фактори.

Глобалізація в сучасній її формі привела до зародження мере-

жевого світоустрою, де суб’єкти мереж усвідомлюють себе цілісністю

глобального простру, яка відкрита до будь-яких форм взаємодії і не

обмежена певними зв’язками. Аби вижити в сучасному світі люди та

країни мають приймати мережевий спосіб взаємодії, навіть щоб про-

тистояти мережевим принципам сучасного розвитку, їм все одно по-

трібно перебувати у мережі.

Мережа, у свою чергу, являє таку організаційну структуру, яка

характеризує взаємодію сукупності об’єктів,  пов’язаних між собою

певними формами зв’язків, які базуються на взаємодії між людьми.

Основою такої взаємодії слугує реалізація їх спільних інтересів неза-

лежно від геополітичного чинника. Це тим самим забезпечує відповідні

соціально-політичні та культурно-історичні зміни в сучасному світі.

З цього приводу Р.Барбрук у створенні мережі вбачає  “нову

парадигму суспільства, в межах якої мають перебудуватись бізнес,

уряд та культура” [17]. Це є свідченням того, що мережеве суспіль-

ство в першу чергу засноване на зміні парадигми суспільних відно-

син та системи державного управління, яка вимагає нового стрижня

побудови цивілізаційної культури, у ролі якого і виступає мережа.

На думку російського вченого О.Давидова,  “у мережі всі дії та

предмети прагнуть до підпорядкування мережевій логіці, з огляду на

що для ізольованих систем просто немає місця..., а тому мережа - це

високопотенційний сплав людей та ідей, рух сили якого - ризик, дина-

міка та безупинна творчість” [88]. Приблизно таку ж саму точку зору з

цього приводу висловив французький учений А.Соломонс у праці “Вла-

да мереж”, обґрунтовуючи доцільність введення у науковий обіг кате-

горію мережі, заради того, щоб закрити прогалини, які виявляються

при зіставленні старих теоретичних моделей з новою дійсністю.

Глобально стратегічний характер розуміння мережі було за-

пропоновано теоретиком концепції мережевого суспільства М.Кас-

тельсом, на думку якого, “мережа - це колективна взаємодія, яка че-

рез волокно та ефір зв’язує в одне єдине швидко зростаючу кількість об’єктів живої та неживої природи. Вузлом мережі може стати все,

що здатне вдаватись до обміну даними. Причому вузлу зовсім не обо-

в’язково володіти  “розвинутим інтелектом”,  оскільки розумний ре-

зультат можна отримати, правильно поєднавши не занадто складні

речі. Поєднання це зовсім не змінює принцип здійснення дії і саме

завдяки цьому задає нові правила поведінки” [146, с. 382].

Характерною властивістю мережі,  на відміну від усіх інших

форм організаційної структури, є відсутність чітко виражених центрів

та чітких кордонів. Відповідно до цього саме мережа як основна фор-

ма організації сучасного світоустрою являє собою гнучку систему

ситуативних зв’язків,  які формуються між суб’єктами глобального

простору, що тим самим дає змогу зафіксувати нову соціальну струк-

туру, яка характеризує варіативність і мобільність розвитку сучасно-

го світу. Тобто мова йде про рівень соціальної самоорганізації, який

забезпечує внутрішню цілісність та несуперечливість мережі, кожен

із елементів якої є складовим елементом мережевої системи більш

загального характеру і перебуває у ній на умовах рівноправного зв’яз-

ку. Відповідно до цього слід вказати на основні критерії об’єднання

в мережі. На нашу думку, ними можуть виступати: 1) мотив, 2) фор-

ми взаємодії, 3) способи функціонування в мережі, 4) засоби співісну-

вання в мережі 5) правила. Проте, незважаючи на це, мережа як органі-

заційна структура не має певних закономірностей свого функціону-

вання, вона носить епізодичний та випадковий характер, а тому виз-

начити конкретні стандарти, яким доцільно слідувати в межах пев-

ної мережі, принципово неможливо.

Таким чином,  це свідчить про те,  що мережа як форма со-

ціальної організації має суттєві переваги над традиційними ієрархіч-

ними зв’язками, оскільки вони є найбільш рухливими та адаптивни-

ми. Проте у функціонуванні мереж спостерігаються певні складнощі,

пов’язані у першу чергу із координацією функцій управління мере-

жею, а також неоднаковістю розмірів мереж, що реально перешкоджає

налагодженню комунікативних зв’язків як у межах окремої мережі,

так і між мережами. Така рухливість мереж є достатньо ефективною

формою соціальної життєдіяльності,  оскільки шляхом латентного,

децентралізованого та скоординованого налагодження взаємодії їм

вдається забезпечити найвищий рівень організації соціальних дій. Така

рухливість та мобільність переструктурування мереж приводять до

виникнення нових форм соціальної організації в умовах глобалізації.

Це також підтверджується і дослідженнями Г.Смітса, на дум-

ку якого, “мережі децентралізують виконання та розподіляють прий-

няття рішень, у них немає центру, вони діють за бінарною логікою:

включення/виключення, все, що відбувається в мережі, є корисним і необхідним для її існування... якщо вузол мережі перестає виконува-

ти корисну функцію, він відчужується нею і мережа знову реоргані-

зується” [158]. Це свідчить про так званий стратифікований підхід у

функціонуванні мережевого суспільства,  де окремі мережі є більш

важливими елементами, на відміну від інших, до тих пір, доки пере-

бувають у мережі, проте їх перебування жодною мірою не може при-

водити до домінування одних мереж над іншими, адже тут мова йде

про єдину мережеву логіку взаємодії, побудовану на принципах па-

ритетності кожної мережі. Таким чином, мережа як форма соціаль-

ної організації є абсолютно вільною від будь-яких форм регламен-

тацій, а також ціннісно-нейтральною, оскільки вона виступає умо-

вою та засобом реалізації відповідних цілей.

Виходячи із цього доцільно класифікувати основні ознаки ме-

реж. Так, на думку О.Неклесси [237],  до них слід віднести нефор-

мальність, мобільність та дискретність. Особливою ознакою функ-

ціонування суб’єктів у мережі є незалежність, яка з точки зору ро-

сійського дослідника В.Чучкевича [401, с. 234] характеризується: сво-

бодою вибору завдань та відповідальністю за них;  множинністю

лідерів  (лідер як носій ресурсів, індивідуальний стиль функціону-

вання мережею);  об’єднувальною метою  (індивідуальний інтерес

кожного члена мережі є недосяжним поза мережі);  добровільністю

зв’язків  (що, у свою чергу, забезпечує гнучкість структури та склад

мережі, швидку зміну обсягу ресурсів у мережі); множинністю рівнів

взаємодії  (кожен діє з іншим безпосередньо,  не вдаючись до посе-

редництва). До основних ознак суб’єктів мережевих структур Ю.Ха-

бермас [373, с. 98], на відміну від інших, відносить відкритість, спон-

танність, небезпеку, надмірну рихлість та бюрократизацію. Відомий

російський дослідник О.В.Бузгалін [37, с. 283], спираючись на дослі-

дження М.Кастельса, охарактеризував мережеві структури такими

ознаками, як: неієрархічність,  децентралізація, переважно горизон-

тальна або функціональна кооперація учасників;  гнучкість,  рухли-

вість, мінливість форм та конфігурацій, легкість та швидкість ство-

рення та розпаду структур; відкритість мереж для “входу” та “вихо-

ду”, загальнодоступність ресурсів (передусім інформаційних); рівно-

правність учасників мережі незалежно від їх ролі, масштабу, ресурсів;

вторинність форм та структур по відношенню до змісту діяльності;

унікальність мереж. До основних ознак мережевої організації Р.Па-

тюрель також відносить:  “опосередкованість впливу  (здійснюється

побічно, а не безпосередньо); використання “слабких зв’язків”, які є

більш результативними, ніж традиційні; первинна роль інформації в

організації відповідних мереж;  зменшення ролі часу та простору;

зорієнтованість мережі насамперед на результат, а не на процес; мож лива  “короткотривалість”  у функціонуванні мереж; висока мобіль-

ність; консенсусність прийняття рішень” [262].

Саме такі ознаки, які характеризують мережу як нову форму

соціальної організації,  цілком відповідають змісту розгортання су-

часних глобалізаційних процесів.

Інституціоналізацією функціонування мереж є їх поєднання у

глобальну матрицю, яка і виступає у ролі мережевого суспільства.

Вперше саме поняття мережевого суспільства було введено в

науковий обіг М.Кастельсом, професором Каліфорнійського універ-

ситету (Берклі, США) в книзі “Зародження мережевого суспільства”.

Так,  на його думку,  “мережеве суспільство -  це специфічна форма

соціальної структури, яка характеризується приходом інформаційної

доби”, адже тут  “влада інформаційних потоків переважає над пото-

ками влади” [146,  с. 422]. Головна позиція вченого при цьому зво-

диться до того, що мережеве суспільство характеризує зміну способів

виробництва, впровадження виробничих відносин нового типу, що веде

до зміни суспільних відносин. Відповідно до цього в межах мережево-

го суспільства формується нова форма взаємовідносин між суспіль-

ством та державою, яка базується на мережевих принципах. Так фор-

муються мережеві відносини та мережеві структури суспільства.

Мережеве суспільство в умовах глобалізації являє собою прин-

ципово нову форму світоцілісност і,   здатну до самоорганізаці ї,

реструктурування та самовпорядкування, і як певна система воно пе-

ребуває в стані постійного розширення,  оскільки різною мірою та

різними шляхами приникає у всі суспільства. Виходячи з цього під

мережевим суспільством доцільно розуміти структуровану об’єктивну

реальність, яка може бути класифікована за двома рівнями: горизон-

тальний та вертикальний.

До горизонтального рівня мережі відносять зв’язки між людь-

ми т а окремими організаційними структурами,  які формуються в

межах окремої національної держави.  Фактично мова йде про так

звані медіа-структури як певні колективні об’єднання, під якими ми

розуміємо окремо взяту особистість зі своїми смаками,  переконан-

нями, ідеями, поглядами, яка з метою реалізації своїх інтересів нала-

годжує індивідуальні форми зв’язку.  Проте в цьому плані сучасні

умови глобалізованого простору є вкрай неоднозначними, оскільки

“з одного боку, рівень мобільності людини дає змогу їй досить вільно

та швидко переміщуватись в соціальному просторі,  незалежно від

цілей, які вона переслідує, обирати зв’язки та способи дій, а з друго-

го, ті мережі, в яких вона задіяна, самі певним чином диктують зв’яз-

ки та певні зразки поведінки, які вона має наслідувати” [248, с. 238]. До вертикальних належать зв’язки, які формуються на основі

взаємодії держав з метою реалізації їх спільних інтересів і можуть бути

класифіковані як глобальні соціальні зв’язки. Мова йде про міждер-

жавні  (транснаціональні) мережі  (співтовариства),  які шляхом вико-

ристання механізмів мережевої організації створюють умови інкорпо-

рування різних організаційних структур у нову глобальну систему.

Глобальне мережеве суспільство як нова форма соціальної

організації забезпечує реалізацію оптимальних форм поєднання інди-

відуального та колективного, державного та загальнонаціонального,

професійного та самобутнього шляхом побудови нової інституціо-

нальної взаємодії суб’єктів глобального простру. Відповідно до цього

мережеве суспільство за своєю організаційною структурою спрямо-

ване на майбутнє, фактично воно зобов’язується здійснити прорив у

майбутнє. Так,  на думку О.Кірєєва, саме  “мережеві інновації слід

розглядати як фронтир - прорив у майбутнє, який забезпечується за

рахунок інтерпретації реальності” [153, с. 43].

У контексті даного аналізу також принципово важливим є до-

слідити процес становлення глобального мережевого суспільства як

нової історичної реальності в умовах глобалізації. Так, на думкуМ.Ка-

стельса, “починаючи із 70-х рр. у світі паралельно розпочались три

важливих і незалежних між собою процеси: інформаційно-техноло-

гічна революція, культурні та соціальні рухи 60-70  рр., криза,  яка

привела до переструктурування двох існуючих на той час соціально-

економічних систем - капіталізм та етатизм, що і стало основними

причинами виникнення мережевого суспільства” [146, с. 411]. Сьо-

годні етатизм та капіталізм як такі не в змозі адаптуватись до сучас-

них глобалізаційних вимог, що в кінцевому підсумку привело до еко-

номічних колізій та втрати політичного контролю в різних сферах

життя суспільства.

У межах окремих дослідницьких підходів з метою обґрунту-

вання ідеї становлення глобального мережевого суспільства розробле-

но технологічну парадигму, яка зводить сутність його виникнення до

індустріального та постіндустріального типу суспільного розвитку,

а відповідно до цього базується на розвитку мікроелектроніки, ген-

ної інженерії та інформаційно-комунікативних технологій. Проте це

жодною мірою не може бути визначальним критерієм, адже виник-

нення нових знань та інформації є фактором розвитку будь-якого типу

суспільства. З нашої точки зору, принципово новим фактором у ста-

новленні глобального мережевого суспільства є виникнення мереж

інформаційних технологій, а вони, у свою чергу, є результатом інду-

стріально-технологічного розвитку. Тому сьогодні є принципово не-

правильним зводити становлення мережевого суспільства лише до інформаційного розвитку та, зокрема, до розвитку Інтернету як уні-

версального інструментарію налагодження інтерактивної комунікації

між суб’єктами глобального простру в межах одного часово-просто-

рового виміру.  Хоча і цей фактор відіграє важливу роль у станов-

ленні мережевого суспільства, проте він не може бути єдиним та виз-

начальним. Приблизно такої ж самої точки зору дотримується М.Ка-

стельс, на думку якого “мережеве суспільство характеризується одно-

часною трансформацією економіки,  праці т а зайнятості,  культури,

політики,  державних інститутів і зрештою простору та часу.  Нові

інформаційні та комунікативні технології будучи вкрай необхідним

інструментом багатовекторної трансформації не є її причиною” [146,

с. 451]. Майже тотожним є розуміння мережевого суспільства,  за-

пропоноване К.Келлі, на думку якого воно  “є модифікованою фор-

мою інформаційного соціуму” [148, с. 54], адже ера комп’ютерів вже

пройшла, а виходячи з цього важко передбачити специфіку функціо-

нування мережевого суспільства в майбутньому.

Проте в межах даного підходу ми виходимо з фактора впливу

глобалізації на становлення мережевого суспільства. А тут є принци-

пова відмінність у розумінні мережевого суспільства, оскільки в умо-

вах глобалізації спрощуються форми налагодження зв’язків між людь-

ми,  а тому світ стає більш відкритим та індикативним  (швидше

піддається адаптації та модернізації). Отже, саме глобалізація як об’єк-

тивний процес привела до виникнення мережевих форм взаємодії

між людьми та державами, а це, у свою чергу, створило нові тактичні

та стратегічні зв’язки та структури, які стали новими механізмами

соціальної регуляції.

Відповідно до цього важливим є питання класифікації способів

створення мереж як нових форм соціальної організації в умовах гло-

балізації.  Однією із умов виникнення мережевого суспільства є

збільшення “системної свободи”, що безпосередньо визначає відпові-

дний спосіб об’єднання в мережі. Це, зокрема, підтверджується дослі-

дженнями німецьких учених Х.Мартіна та Г.Шумана, на думку яких

“мережа як соціальний устрій є найбільш адекватною формою об’єктив-

ної реальності, її зростаючої цілісності здатної до самоорганізації, що

є необхідною умовою збільшення системної свободи” [209].

Дещо іншої точки зору дотримується Ф.Фукуяма, який спосіб

об’єднання людей у мережі бачить через призму чотирьох основних

факторів, які пронизують собою всі пласти соціальної структури, а

саме:  “виробництво,  споживання,  досвід та влада” [370].  Саме ці

фактори забезпечують відповідну реконструкцію цілей та ресурсів і

сприяють налагодженню різних форм зв’язків між людьми, позбав-

лених будь-яких форм приписів та обмежень. Так, зокрема, вироб ництво є засобом трансформації певної реальності з метою підпо-

рядкування її власним інтересам шляхом отримання нового продук-

ту. Виробництво з необхідністю передбачає налагодження відповід-

них зв’язків між людиною та природою, безпосередньо між людьми,

між окремими групами та між державами. Однією з форм оволодін-

ня продуктом виробництва є споживання,  яке передбачає налаго-

дження таких мереж, які дають змогу індивідуалізувати продукт ви-

робництва в межах певної мережі.  Важливим фактором створення

мереж є також досвід,  який з необхідністю передбачає створення

мереж, які б забезпечували набуття та реалізацію знань на практиці,

шляхом взаємообміну між поколіннями та окремими соціальними

групами. Досвід у цьому плані передусім спрямований на забезпе-

чення інформаційних та людських потреб, що тим самим увиразнює

необхідність перебування людини у мережі. Влада, у свою чергу, являє

собою один із способів функціонування мережі. Так, відповідно до

концепції Ф.Фукуями,  “влада, являє собою вплив одних людей на

інших з метою нав’язати свою волю шляхом використання потенцій-

ного або актуального, символічного або ж фізичного насилля” [370,

с. 217]. Формою інституціоналізації влади в мережі є суспільні інсти-

тути, які забезпечують функціонування владних відносин шляхом

здійснення контролю та регламентації домовленостей між суб’єкта-

ми мережі. Саме влада є ефективним механізмом створення та функ-

ціонування мереж, оскільки вона передбачає певні форми зв’язку та

формування відповідної системи відносин.

Аналізуючи способи створення мереж слід також звернути

увагу і на форми символічної взаємодії, які також з необхідністю при-

водять до формування певних мереж. До прикладу, зв’язок індивіда

або ж і його належність до певної культури також може являти відпо-

відну форму мережі, оскільки “індивід може засвоювати та прилаш-

товуватись до культури, створюючи таким чином свої власні індиві-

дуальні ідентичності, які визначаються його досвідом” [367, с. 262].

Одним із способів створення мереж є також технологія як “спе-

цифічний компонент соціальної структури”,  в межах якого форму-

ються інструменти,  правила, процедури та прийоми,  за допомогою

яких “люди впливають на природу, себе та інших людей” [392, c. 235].

У процесі реалізації таких технологій і створюються відповідні ме-

режі, які модифікують соціальну структуру в умовах глобалізації.

Слід також відзначити, що важливим аспектом налагодження

мережевої комунікації у сучасному суспільстві є формування нової

системи взаємозв’язків між людьми, яка визначається ступенем актив-

ності щодо включення в структури мережевого суспільства і є основ ним критерієм визначення рівня суспільного розвитку, стабільності

та ефективності його управлінської системи.

Проте, з нашої точки зору, важливим способом створення ме-

реж є об’єднання людей та структур на основі розв’язання спільних

проблем,  які турбують суб’єктів глобального простру.  Так і досі

актуальною лишається формула  “проблемних мереж”, започаткова-

на ще в 60 рр. ХХ ст. Згідно з якою, по кожній проблемі створюється

мережа суб’єктів, які володіють відповідними знаннями, досвідом та

ресурсом для вирішення поставлених проблем. Саме тому, залежно

від специфіки проблем та можливостей їх розв’язання доцільно виз-

начати характер (горизонтальні, вертикальні), стійкість та тривалість

відповідних форм мереж. Слід відзначити, що саме стійкість та три-

валість мереж характеризує зростання світоцілісності та визначає тип

взаємодії між суб’єктами мережі, адже для людини характерними є

не будь-які форми зв’язку, а саме такі, які базуються на паритетності,

рівноправності взаємодії,  а головне слугують не вузькокорпоратив-

ним, а всезагальним інтересам.

Тому при побудові глобальних соціальних мереж доцільно го-

ворити про збіг базових цінностей та установок, характерних для тієї

чи іншої спільноти. Мережа як така жодною мірою не може базува-

тись на радикальних установках, адже вона має забезпечувати певну

єдність між суб’єктами,  а також і відповідну систему їх взаємодії.

Все це свідчить про те, що конвенціоналізм є одним із головних спо-

собів формування мереж як певної структури, яка є результатом до-

сягнення згоди між людьми.

Відповідно до цього важливим питанням у контексті даного

аналізу є визначення фундаментальних принципів та цінностей функ-

ціонування мережевого суспільства в умовах глобалізації. Це в особ-

ливому ракурсі ставить питання про зміст політики глобального ме-

режевого суспільства, зокрема про нормативно-правові регулятиви,

які забезпечують паритетність та рівноправність зв’язків між суб’єк-

тами глобального простору, а головне, чи можливо досягнути спра-

ведливості в стосунках між ними. Слід наголосити, що головним за

таких умов є не захищати інтереси та права окремої людини чи дер-

жави, а перетворювати їх на предмет інтересу партнерів мережевого

суспільства,  де спільно виводиться формула відповідного рішення.

Так, на думку О.Давидова,  “мережеве суспільство є постійна зміна

результату, майже що миттєве перекомпонування значної кількості

відносин... будь-якого роду чітко оформлені структури в мережевому

суспільстві є епізодичними та випадковими” [88]. Проте, з нашої точки

зору, скоріше за все основними принципами функціонування глобаль-

ного мережевого суспільства повинні виступати технології кризово го менеджменту, оскільки саме вони мають забезпечувати постійну

корекцію стратегій суспільного розвитку,  аби утримувати адекват-

ний зв’язок з реальністю.

Передусім йдеться про визначення тотожностей та відміннос-

тей в інтересах та потребах між державами, які в першу чергу визна-

чаються спільністю та відмінністю культурно-історичних факторів.

У протилежному випадку це призведе до зіткнення інтересів в ме-

жах глобального мережевого суспільства та фактично до виникнен-

ня так званого мережевого конфлікту, адже універсалізація мереже-

вих принципів суспільного розвитку не завжди може бути прийнятна

для всіх суб’єктів глобального простру.

Принципи мережевого суспільства визначають політику функ-

ціонування як окремих мереж, форми їх взаємодії, так і політику пре-

валювання однієї мережі над іншою. У цьому плані можна виокре-

мити мережі американізації, китаїзації, японізації та інші, які нама-

гаються весь глобальний світ підвести під одні конкретні стандарти

розвитку і функціонування, а на основі цього створити свої корпора-

тивні мережі. З огляду на це мережеве суспільство виступає у ролі

так званого методологічного інтегратора, який задає нову структуру

глобального розвитку шляхом налагодження безперервної самоорга-

нізації внутрішнього простору національних держав.  У такому ра-

курсі можна говорити про мережеву політику та мережеву економіку,

мережеву культуру,  мережеву технологію,  мережеву науку,  зокрема

результатом останньої стали так звані універсальні теорії, що сфор-

мувались завдяки транснаціональним науковим мережам (об’єднан-

ням вчених, які розв’язували спільні наукові завдання). Мережева по-

літика - це політика окремої національної держави, яка базується на

загальнопланетарних принципах і підтримується окремими суб’єк-

тами глобального простору. Свідченням реалізації такої глобальної

політики стала низка Кольорових революцій, яка протягом останніх

років розгорнулась на пострадянському просторі.

Виходячи із логіки розуміння глобального мережевого сус-

пільства як специфічної форми соціальної організації, доцільно роз-

глянути структуру мережевого суспільства, виокремивши її основні

структурні елементи, які визначаються сферами їх функціонування,

формами діяльності т а відповідним типом суспільного розвитку.

Структурними елементами мережевого суспільства виступають окре-

мі структури, які формують свої власні мережі, в результаті чого та

залежно від конфігурації мережевої організації та статусу такі струк-

тури виконують різні функції та наділяються відповідними повнова-

женнями. Це, у свою чергу, свідчить про те, що мережеве суспіль-

ство породжує нову соціальну динаміку,  окремі стратегії розвитку суб’єктів глобального простору, які видозмінюються в результаті про-

цесу інституціоналізації та здобувають нові форми діяльності. Таким

чином,  відповідно до логіки даного дослідження здійснимо аналіз

структур, які складають зміст функціонування мережевого суспільства.

Інформаційні структури. Сучасні інформаційні технології є

важливим фактором виникнення інформаційних структур, взаємодія

яких являє собою глобальні інформаційні мережі. Тут передусім мож-

на говорити про медійні мережі,  які сьогодні застосовуються як у

діловому спілкуванні, так і у сфері обміну інформацією, звуком та

зображенням, мобільний зв’язок та Інтернет, які стають горизонталь-

ними та вертикальними формами налагодження всесвітньої комуні-

кації на початку ХХІ ст. Мережеві форми соціальної організації тим

самим забезпечують гнучкість діяльності людей,  функціонування

структур та країн.  Саме глобальна мережева організація взаємодії

вимагає постійної адаптації до сучасних умов суспільного розвитку,

зокрема до потреб та новітніх інформаційних технологій. Виходячи

з того, що єдиним правилом організації загальнопланетарної життє-

діяльності є відсутність будь-яких правил,  створюється ряд мереж,

де кожна із країн визначають свої критерії вимог до формування відпо-

відних мереж, а відповідно і самі мережі.

Розвиток інформаційно-комунікативних технологій передбачає

створення таких інформаційних структур,  які забезпечують розви-

ток освітньої,  наукової та культурної інфраструктури шляхом нала-

годження відповідних форм інформаційної взаємодії між суб’єктами

глобального простору. Це приводить до стандартизації якості послуг

та модернізації телекомунікаційної інфраструктури, що тим самим

скорочує розрив в інформаційному та економічному розвитку між

державами глобального простору.

Саме мережеві форми інформаційної взаємодії сьогодні ство-

рюють нову реальність для життєдіяльності сучасного суспільства,

завдяки чому змінюється специфіка та особливості функціонування

основних сфер суспільного життя, а також і форми суспільних відно-

син. З цього приводу М.Кастельс обмірковує навіть питання  “ідео-

логії інформаціоналізму”, яка складає основу мережевого базису сус-

пільного розвитку, визначає способи та характер соціальної еволюції.

На його думку, “мережа партнерських відносин обов’язково має бути

пронизана відповідними інформаційними потоками, що безпосередньо

доводить можливість становлення та функціонування мережевого сус-

пільства лише в добу інформаційного розвитку” [146, c. 43].

Особливо важлива роль у становленні інформаційних струк-

тур належить Інтернет-технологіям, які за умови відповідної свобо-

ди та доступ до мережевого укладу, позбавленого просторово-часо вих обмежень, дасть змогу водночас встановлювати значну кількість

безпосередніх контактів (міжнародні, особистісні, ділові та культурні

мережі, Інтернет-мережі), що тим самим знімає питання пошуку по-

тенційних суб’єктів створення відповідних мереж. Саме за допомо-

гою Інтернет-технологій формуються нові інформаційні структури,

які складають основу мережевої взаємодії, яка забезпечує необхідну

швидкість вирішення актуальних соціальних проблем,  прикладом

чого можуть слугувати сайти, присвячені боротьбі зі СНІДом, онко-

логічними захворюваннями тощо. На думку М.Кастельса, “всі сфе-

ри життя, починаючи із геополітики великих національних держав і

закінчуючи повсякденністю людей,  змінюються,  включаючись в

інформаційний простір та відповідні глобальні мережі” [146, c. 49].

Тому доцільність включення в глобальні інформаційні мережі т а

відповідне повноцінне встановлення мережевих зв’язків є питання,

яке сьогодні постає перед більшістю країн світу і вимагає модерніза-

ції їх інформаційно-комунікативних технологій,  адже саме останні

визначають нову мережеву логіку трансформації соціальної системи.

Отже, фундаментальною рисою впливу сучасних процесів гло-

балізації є формування чітко виділених інформаційних центрів-ме-

реж сучасного світу, які фактично задають стандарти інформаційних

технологій та розробляють стратегії їх розвитку. В результаті цього

інформаційні центри-мережі забезпечують передачу інформації або

відповідних технологій відсталій периферії, здійснюючи взаємообмін

інформаційними технологіями,  утворюючи тим самим відповідні

інформаційні структури. Мережеве суспільство, яке виникає в резуль-

таті налагодження інформаційно-комунікативного взаємообміну, ство-

рює такі інфраструктури, які цілком залежать від фактора інформа-

ційно-технологічної розвиненості окремої мережі.

Інформаційні структури об’єднуються в мережі як такі форми

соціальної організації сутність та функціональні можливості яких

посилюються завдяки розвитку інформаційних технологій.   Це

свідчить про те,  що сьогодні інформаційні структури визначають

стратегічну та тактичну роль даної структури у певній мережі, а відпо-

відно до цього є ефективним засобом формування мережевих відносин.

Економічні структури.  Сучасні процеси глобалізації забез-

печили перехід сучасної світової системи в якісно новий стан - функ-

ціонування мережевих форм соціальної організації, а відповідно до

цього привели до появи глобальних економічних структур.

Люди з метою реалізації економічних інтересів йдуть на кон-

такт, утворюючи відповідні економічні структури в межах усього гло-

бального простору. Включення їх у загальну економічну мережу дає

змогу отримати їм однакові можливості для проживання певного со ціального часу та здатність переструктуровувати простір, здолавши

таке банальне для процесів глобалізації поняття фізичної відстані.

Саме глобалізація об’єднала в єдине ціле  (єдиний простір)  центри

економічної,  культурної та політичної активності всіх країн світу,

навіть тоді коли форми діяльності та відповідні організаційні струк-

тури все ще лишаються національними.

Економічні структури, які є одним із елементів функціонуван-

ня мережевого суспільства, ґрунтуються на новій моделі економіки,

яка включає поєднання інформаційного та глобального факторів, що

вказує на те, що саме “знання та інформація стають ключовими дже-

релами виробництва та конкурентоспроможності” [392]. Потреба ге-

нерування знань та розвиток інформаційних технологій забезпечу-

ють взаємодію між людьми в загальнопланетарному масштабі, а це,

у свою чергу, приводить до утворення стійких зв’язків між ними, так

званих мереж, у межах яких і завдяки яким вони функціонують.

Нові економічні умови, які приводять до безпрецедентної кон-

центрації капіталу та взаємодії управлінських ресурсів призвели до

мережевої децентралізації робочих місць. Сьогодні характерним є і

той факт, що транснаціональні структури в умовах глобалізації заз-

нали внутрішньої переструктуризації, що привело до виникнення

нових економічних структур і до нових форм їх взаємодії. Зокрема,

це пов’язується із формуванням сфери послуг  (завдяки промисло-

вості,  виробництву) як окремої мережі,  спрямованої на обслугову-

вання громадян.

Таким чином, важливим фактором появи економічних струк-

тур є глобальна економіка, яка забезпечує організацію відповідних

фінансових потоків та експортну політику, що в результаті приво-

дить до виникнення сукупності мереж між людьми та державами з

різним рівнем зв’язків. При цьому слід також відзначити і той факт,

що глобальна економіка як система об’єктивно характеризується су-

купністю зв’язків, які складаються у процесі діяльності взаємопов’я-

заних між собою суб’єктів економічної діяльності (транснаціональні

фірми, корпорації, структури). Тобто мова йде про виникнення в умо-

вах глобалізації нової форми діяльності суб’єктів глобального про-

стору - мережевої діяльності. Проте інше питання, яке тут відразу ж

виникає, це те наскільки те чи інше геополітичне та соціокультурне

середовище адаптоване та готове до реалізації мережевої діяльності,

до якої вдаються відповідні економічні структури.

При цьому важливим ризиком налагодження економічних

структур, які складають основу мережевої взаємодії в умовах глоба-

лізації,  є  “вилучання інтелектуальних елементів з певного регіону,

що може мати як фізичний (міграція, переселення спеціалістів), так і віртуальний характер, тобто людина або ціла організація може тери-

торіально залишатись функціонувати в межах однієї країни, а інте-

лектуально  (і фінансово) належати іншій, будучи, наприклад, через

ту саму мережу Інтернету залученою до міжнародного поділу праці…

Понад те, великі лізингові корпорації надають висококваліфікованих

спеціалістів у сфері фінансів, програмування, юрисдикції, тощо на

тривалий період у різні організації по всьому світу (сьогодні ця люди-

на може працювати в Сінгапурі,  через кілька місяців її відрядять,

наприклад, до Токіо або до Риму…” [146, c. 370].

Аналізуючи сутність економічних структур та особливості

функціонування мережевої економіки, доцільно вказати на принци-

пову залежність інших структур та сфер мережевого суспільства від

економіки. Так, зокрема, політика та культура всіх країн світу в умо-

вах мережевого суспільства залежить від глобальних фінансових

ринків,  міжнародних зв’язків у сфері управління, виробництва та

надання послуг. Тут значно спрощується система налагодження інве-

стиційної мережі: прямі інвестиції та шляхом закупівлі акцій ство-

рюют ь нові умови для розвитку т а функціонування економіки

більшості країн планети. Поясненням цього, на думку Дж.Барлоу, є

“нова економіка, яка організована навколо інформаційних мереж, що

не мають відповідних центрів і базується на постійній взаємодії між

вузлами таких мереж, незалежно від того, локальні вони чи глобальні”

[18]. Специфіка функціонування мережевої економіки, яка приводить

до виникнення та функціонування економічних структур, характери-

зується трьома основними рисами: інформаційна економіка, яка зво-

дить процес вироблення знань до рівня розвитку та конкурентоспро-

можності всіх економічних структур;  глобальна економіка, яка за-

безпечує процес налагодження стратегічної взаємодії між відповід-

ними економічними структурами (фінансові ринки, структури міжна-

родної торгівлі та ін.);  “нова економіка пронизана мережами”,  що

приводить до виникнення нових форм соціальної організації,  при-

кладом чого можуть слугувати мережеві підприємства  (не просто

мережі підприємств),  тобто мережі, які утворюються із сегментів

різних підприємств в межах глобального простру, сюди ж досить ча-

сто відносять і мережі, які є результатом об’єднання в мережі вели-

кого та середнього бізнесу. Принципом формування таких мереж є

реалізація спільних для багатьох суб’єктів глобального економічно-

го простору бізнес-проектів. Наведені вище форми глобальної еко-

номіки приводять до трансформації структури соціальної організації,

а відповідно до цього змінюють сам тип соціалізації сучасної люди-

ни в нових формах мережевих об’єднань. Політичні структури. Глобальнемережеве суспільство сьогодні

приводить до реконструкції політичних інститутів, а тому і до виник-

нення нових політичних структур, які визначають специфіку функціо-

нування політичних мереж в умовах глобалізаційного розвитку.

Політичні структури, об’єднавшись у політичні мережі, вклю-

чають відносини між політичними суб’єктами, що забезпечують прий-

няття політичних рішень.  Так,  на думку російського дослідника

Л.В.Сморгунова, політичні мережі на відміну від інших мереж куль-

турних, соціальних, економічних: 1) є необхідною умовою вироблення

політики та здійснення державного управління; 2) забезпечують вста-

новлення зв’язку між управлінням та політикою; 3) включають мо-

ральний вимір управління та процес вироблення політичного рішен-

ня; 4) характеризують собою зв’язки та відносини, які є ключовим

пунктом існування політичної сфери [312].

Відповідно до цього рівень ефективності політичної сфери

мережевого суспільства залежить від рівня узгодженості політичних

структур та функціональної спроможності політичних мереж.  Так,

на думку Г.Бертцеля, “політична мережа є набором відносно стабіль-

них взаємовідносин за своєю природою ієрархічних та взаємозалеж-

них, які ув’язують в одне єдине багатьох акторів, які мають спільні

політичні інтереси, вони обмінюються ресурсами для того аби про-

сунути ці інтереси, визнаючи, що кооперація є найкращим способом

досягнення спільних цілей” [323, с. 43]. Так, виходячи із концепції

вченого, саме “ідеї, вірування, цінності, ідентичність та довіра не лише

мають значення для політичних мереж, але і являються конструктив-

ними для логіки взаємодії між членами мережі” [323, с. 45].

Глобальні міждержавні структури. В умовах глобалізації

формується багаторівнева мережа глобальних міждержавних струк-

тур, яка є мобільною, гнучкою та характеризує новий стиль інститу-

ціоналізації суспільного розвитку в умовах глобалізації. Відповідно

до цього важливим питанням є інституціональний характер таких

структур, а саме визначення того, чи мають вони глобальний характер

і чи це властиво для всіх суб’єктів глобального простору, чи все ж

таки вони зберігають характер регіональної автономії і характеризу-

ються відповідною системою горизонтальних відносин та гнучкою

системою домовленостей. Тобто деякі суб’єкти певної мережі можуть

займати координаційну позицію, деякі організаційно-регламентаційну.

Виходячи з умов глобалізації однозначно можна говорити про

глобальні міждержавні структури взаємодії як на глобальному, так і

на регіональному рівні. В першу чергу це зумовлено відповідними

об’єктивними умовами, адже традиційні інститути управління втра-

чають свої функціональні можливості, зокрема це пояснює і той факт що сьогодні глобалізація фактично заперечує можливість одновек-

торного характеру суспільного розвитку. З огляду на це лише ефек-

тивна взаємодія між посередниками шляхом перемовин та відповід-

них домовленостей може стати ефективним механізмом розв’язання

глобальних проблем суспільного розвитку. В цьому плані особлива

роль належить таким міждержавним структурам, як постійно діючі

саміти  (до прикладу, Шанхайська організація співробітництва), фо-

руми та об’єднання, які у формі інституціоналізації своїх мереж спря-

мовані на розв’язання глобальних проблем та реалізацію міжнарод-

ної безпеки. В межах таких міждержавних структур окремі країни

світу перетворюються на окремі структурні елементи мереж різного

рівня організації виступаючи структурними складовими транснаціо-

нальних корпорацій (ТНК), ЄС, НАТО, недержавних організацій.

Найбільш вдалим прикладом інституціоналізації мереж в умо-

вах глобалізації є Єврокомісія, яка забезпечує формування відповід-

них мереж шляхом взаємодії міждержавних структур, діяльність яких

спрямована на вирішення конкретних завдань,  адже тут для прий-

няття будь-якого рішення необхідним є досягнення консенсусу, який

забезпечується шляхом створення відповідних мереж. Так, на думку

Дж.Дібелла, “Єврокомісія перетворюється на мережеву матрицю”, в

рамках якої стратегічні союзи перестають бути ефективними, оскільки

політика її спрямовується на досягнення взаємної довіри, а тому “по-

зиція представників держави формується конкретно відповідно до

обговорення кожної проблеми” [96]. Унаслідок розв’язання кожної із

проблем формуються тактичні структури, які об’єднуються в окремі

мережі на умові спільного вирішення окремих проблем.

При цьому слід також відзначити,  що об’єднання окремих

міждержавних структур у відповідні мережі ставить їх перед необ-

хідністю підпорядкування загальним принципам функціонування та-

ких мереж, що досить часто суперечить загальноприйнятим прави-

лам поведінки в межах традиційних структур.

У контексті даного аналізу особливу увагу доцільно приділити

визначенню ролі та специфіки функціонування національної держа-

ви в межах міждержавних глобальних структур. За нових умов вона

стає більш гнучкою, швидше адаптується до зовнішніх факторів та

легше піддається трансформації. Будучи більш відкритою до різних

транснаціональних структур  (НАТО, ЄС, СОТ) вибудовує нову мо-

дель партнерських відносин з націями-державами. У свою чергу, це

дає змогу національній державі,  хоча й опосередковано  “зберегти

власний суверенітет,  а головне децентралізувати владу”  делегував-

ши її регіонам та недержавним організаціям з різною функціональ-

ною структурою. При цьому особливо важливим є розуміння змісту такого утво-

рення, адже тут принциповим є питання визнання за певними управ-

лінськими структурами конкретних функціональних повноважень. І

тут важливим є, з одного боку, утримати первинний порядок розподілу

таких повноважень, а з другого - виробити узгоджені форми їх реал-

ізації виходячи із зміни специфіки функціонування міждержавної

мережі, де окрема держава стає більш впливовою. Важливим питан-

ням, яке виникає у зв’язку з цим, є з’ясування специфіки здійснення

влади в межах відповідної мережі щодо визначення організаційно-

функціональних засад реалізації влади.  Тут позиції дослідників є

неоднозначними, так, зокрема, дехто з них вживає поняття управлін-

ня мережею,  дехто лідерство в мережі,  а інші вказують на владні

функції, якими наділяються суб’єкти мережі. Проте більшість вва-

жає за доцільне все ж таки вживати поняття управління. На думку

Л.В.Сморгунова, управління в мережі здійснюється “шляхом органі-

зації спільних перемовин між державними та недержавними струк-

турами на основі реалізації взаємного інтересу спільними зусилля-

ми, а відповідно до цього, для прийняття такого політичного рішен-

ня, яке б задовольняло всіх учасників перемовного процесу” [312].

Усе зазначене вказує на те, що саме категорія управління найбільш

адекватно характеризує реалізацію організаційно-контрольних т а

стратегічних функцій у межах окремої мережі, оскільки тим самим

має на меті визначення спільного знаменника взаємодії учасників

мережі на основі їх прагнення досягти консенсусу.

Глобальні військові структури. В умовах глобалізації реаль-

но змінюється роль армії як інструменту здійснення внутрішньої полі-

тики щодо забезпечення національної безпеки. Відповідно до цього

формуються нові військові структури, однією з функцій яких є про-

тистояння озброєним конфліктам не лише в межах окремої держави,

але у світі в цілому.  Важливим фактором становлення військових

структур є і те, що сьогодні  “внутрішні конфлікти все частіше ста-

ють домінуючою формою військових зіткнень, відповідно до цього

найбільш поширеними виявляються варіанти втручання в життя іншої

держави у формі різних гуманітарних операцій” [403], що,  у свою

чергу, передбачає формування відповідних військових мереж у світі.

Таким чином, сучасні військові операції мають колективний харак-

тер, оскільки здійснюються завдяки взаємодії глобальних військових

структур, утворюючи тим самим відповідні мережі, які стають основ-

ним засобом розв’язання так званих глобальних конфліктів. Прикла-

дом цього можуть слугувати військові операції в Косово, Іраку та ін.

В умовах глобалізації військові структури зазнають реструк-

туризації ще й тому, що відбувається трансформація координаційних функцій збройних сил відповідно до умов розвитку мережевого сус-

пільства. У свою чергу, це приводить до створення структур не лише

військових функціонерів, але й військових експертів, які наділяються

повноваженнями стратегічної діяльності,  утворюються також при-

ватні військові компанії, які поділяють частину функцій з державни-

ми військовими структурами.  Важливим засобом налагодження

взаємодії військових мереж стають миротворчі структури, які явля-

ють собою приклад мережевих структур управління і спрямовані на

підтримання необхідного типу міжнародної безпеки.  Миротворчі

структури в межах окремих національних держав чи регіональних

утворень створюють свої місцеві структури, співпрацюючи з вищим

офіцерським складом певних країн, адаптуючи їх діяльність до умов

ведення миротворчих операцій.  Важливою проблемою функціону-

вання миротворчих структур є і той факт, що досить часто вони не

прагнуть враховувати інтереси та потреби своїх європейських союз-

ників, що тим самим порушує логіку ефективного функціонування

військових мереж. Слід також відзначити, що досить часто форму-

вання військових мереж базується на військовому та військово-тех-

нічному співробітництві у контексті підготовки певних миротворчих

дій. Це свідчить про те,  що важливим фактором функціонування

військових мереж в умовах глобалізації стає взаємодія військових спе-

ціалістів. Завдяки цьому, на думку О.Неклесси, за умови досягнення

ефективності у взаємодії військових мереж “світ став би більш уні-

версальним, однорідним, мережевим та безпечним... це тим самим

дозволило б досягнути рівня вселенської безпеки в умовах однаково

ефективного для всіх розвитку,  задекларованого та втілюваного як

мета єдиного людства...  саме це може стати рушійною силою його

прогресу” [235, с. 118].

Глобальні культурні структури. Важливим елементом функ-

ціонування глобального мережевого суспільства є культурні струк-

тури, які формуються між суб’єктами глобальної духовно-культур-

ної сфери. Культурні структури, на відміну від усіх інших, є найбільш

гнучкими та рухливими,  оскільки вони формуються за допомогою

“ефемерної символічної комуніка ці ї у сф ері культури”,   яка

здійснюється шляхом різних символічних форм, у тому числі за до-

помогою Інтернету. У свою чергу, це приводить до уніфікації куль-

турної сфери т а формування відповідної віртуальної культури,  яка

має свої символи та знаки, які є зрозумілими лише культурним струк-

турам, включеним у відповідні культурні мережі. Це, зокрема, пояс-

нюється тим, що культура історично продукує такі форми символічної

взаємодії у просторі та часі, які приводять до виникнення структур,

здатних в першу чергу до продукування смислу певної системи цінно стей. Відповідно до цього культура забезпечує налагодження відпо-

відних інтерактивних мереж взаємодії,  побудованої на відповідній

системі цінностей. Таким чином,  “культура є засобом комунікації”,

який забезпечує всі структури мережі відповідним культурними ко-

дами, що сприяє “циркуляції гіпертекстів та приводить до індивідуа-

лізації культурних смислів у комунікативних мережах” [185]. Саме

тому тлумачення смислу є засобом побудови культурних мереж та

формою розподілу смислу певних цінностей у межах окремої ме-

режі.  Отже,  основою функціонування культурних структур т а їх

взаємодії в межах відповідних мереж є система цінностей та меха-

нізми їх функціонування. Проте важливим питанням у даному кон-

тексті є продукування відповідною культурною структурою системи

цінностей та підпорядкування їй інших культурних цінностей, які є

домінуючими в межах інших культурних структур. Це створює умо-

ви вибору відповідної альтернативи культурних цінностей в умовах

глобалізації. Виходячи з цього основним предметом функціонування

культурних структур у сучасних умовах є продукування та репроду-

кування певної соціальної організації, побудованої на основі симво-

лічних форм взаємодії. Переважною мірою тут йдеться про культурні

структури, побудовані на “консолідації спільних смислів через крис-

талізацію практик у просторово-часовій конфігурації, що створює

культури, які є системами цінностей та вірувань, які визначають зміст

кодів поведінки” [116].

Таким чином, у межах культурних структур  “усі прошарки та

каузальні відносини” взаємопроникають один в одного, продукуючи

тим самим консолідацію смислів, які забезпечують “символічну взаємо-

дію свідомості”  людини.  Унаслідок цього формуються відповідні

субкультурні мережі, роль яких набуває особливого значення в умо-

вах інтернетизації культури, коли формуються відповідні культурні

структури навколо різних глобальних сайтів, що мають на меті крис-

талізацію стилів творчості сучасної людини.

Глобальні медіаструктури. Особливо важлива роль у контексті

формування мережевого суспільства належить ЗМІ, які забезпечу-

ють формування відповідних глобальних медіаструктур.  Сьогодні

діяльність останніх привела до виникнення так званої мережевої ідео-

логії,  яка презентує образи, ідеї та досвід усього світу,  створюючи

тим самим нову медіакультурну сферу розвитку глобального просто-

ру.  Завдяки цьому люди отримують можливість ознайомитись із

інформацією у режимі он-лайн. Факт отримання, розуміння та її пе-

редачі забезпечує формування так званих трансцендентних мереж,

які мають загальнопланетарний характер. Таким чином, основою для

виникнення глобальних медіаструктур є глобальна діяльність ЗМІ, яка, з одного боку, створює глобальний комунікативний простір, а з

другого - приводить до розмивання традиційних форм національної

ідентичності. На думку відомого теоретика М.Маклюена, “все до чого

вдаються ЗМІ  (телебачення, фото,  кіно,  відеозображення)  роблять

візуальний образ ключовою одиницею нової культурної епохи... відтак

повсюдне розповсюдження телебачення змінило не лише сферу ма-

сових комунікацій, але і звички та стиль життя значної частини люд-

ства” [201, с. 62].

В умовах глобалізації ЗМІ мають транснаціональний характер

особливо для людини, яка вміє адаптуватись до сучасних умов і яка

отримує можливість самостійно трансформувати отриману інформа-

цію і формувати власну думку завдяки включеності у відповідну мен-

тальну мережу. Ментальна мережа, у нашому розумінні, характери-

зує систему зв’язків між суб’єктами глобального простору, які мають

спільні геополітичні фактори та умови розвитку. Фактично йдеться

про так звані форми просторового зближення людей та країн, які ство-

рюють можливості для функціонування міжтериторіальних структур,

які з часом перетворюються на функціональні мережі взаємодії за-

вдяки глобальним медійним структурам. В умовах мережевого сус-

пільства людство втрачає відчуття національної ідентичності, оскіль-

ки все частіше воно керується інтересами глобального простору,  а

тому спрямовує свій інтерес на його динамічний розвиток.

У сучасних умовах глобальні медіаструктури перебувають у

тісному зв’язку з політичними структурами,  адже саме завдяки їх

діяльності формується політична думка, визначаються стандарти

політичної поведінки, структуруються мережі політичної боротьби.

Слід також відзначити, що глобальні медіаструктури сьогодні є

ефективним механізмом формування позитивного та негативного

іміджу як державної влади, так і держави в цілому, завдяки їм дово-

диться рівень послаблення влади та довіри до неї, відповідно до цього

держава вимушена адаптуватись до нових умов суспільного розвитку.

Функціонування глобальних медіаструктур сьогодні базується

на взаємодії інтелектуальних мереж, завдяки яким створюються нові

ідеали та норми як основа реалізації трансформаційних цінностей в

умовах глобалізації. Це, у свою чергу, може породжувати суперництво

інтелектуального потенціалу, а не продуктів та технологій, як це було

раніше, адже тут відбувається формування зв’язків на основі обміну

ідеями, а не предметами. Таким чином, мережеві форми взаємодії,

проникаючи у всі сфери життєдіяльності сучасної людини,  приво-

дять до виникнення так званої “мережевої особистості”, яка забезпе-

чує реалізацію різних форм мережевої діяльності. На думку Дж.Стол-

лабрасса,  “мережева особистість наділена значно більшими повно важеннями впливу ніж керівники транснаціональних структур, оскіль-

ки сучасній людині повністю вдається включитись в організаційну

структуру інтелектуальних зв’язків” [326, с. 215]. Це свідчить про те,

що людина за формами впливу в мережевому суспільстві зрівнюєть-

ся з організаційною структурою, виступаючи прототипом колектив-

ного об’єднання. Таку позицію засвідчує більшість учених, на думку

яких  “хоча переважна більшість трудових ресурсів як у розвинених

країнах, так і в тих, що розвиваються, залишається загалом у межах

національних держав, проте інтеграція кращих талантів у глобальні

мережі є критично важливою для командних висот інформаційної

економіки…” [146, с. 392]. Зазначений аспект, який характеризує дане

явище, спричиняє низку проблем у сфері міжнародних відносин та

управління, але насамперед порушує великий пласт проблем само-

визначення людини, її місця в цій складній та мінливій структурі.

Антиглобалістичні структури. Важлива роль у контексті гло-

балізаційного розвитку належить також антиглобалістичним струк-

турам, метою об’єднання яких є протистояння фінансово-економіч-

ним аспектам глобалізації, яка перешкоджає національній ідентич-

ності та можливості реалізації власної концепції суспільного розвитку.

В межах окремих країн світу антиглобалістичні структури є могутнім

інститутом протистояння сучасним глобалізаційним тенденціям роз-

витку в контексті збереження суверенізації національних держав. Слід

також відзначити, що сьогодні роль антиглобалістичних структур є

визначальною у процесі побудови мережевого суспільства, адже вони

беруть на себе зобов’язання стати головними провідниками інтересів

окремих політичних, культурних, економічних сил. Тобто фактично

антиглобалістичні структури сьогодні стають важливим інструмен-

том протистояння побудові нової системи світоустрою. Цікавою у

цьому плані є прогностика відомого вченого І.Прігожина, який пе-

реконаний у тому, “що в найближчий час майбутній розвиток людст-

ва виявиться у центрі біфуркації (тоді коли найменші зміни у системі

приводять до принципової зміни напряму розвитку системи)...після

проходження цього центру людство може перетворитись на мураш-

ник (мається на увазі глобальне ієрархічне тоталітарне суспільство),

або в співтовариство вільних людей” [282, с. 284]. Таким чином, це

свідчить про необхідність створення антиглобалістичних структур,

які б протистояли поглибленню процесів глобалізації, а тим самим

сприяли інституціоналізації та легітимізації мережевих методик ви-

рішення глобальних проблем розвитку людства.

Таким чином, наведені вище структури являють собою основні

елементи, які забезпечують функціонування мережевого суспільства

в умовах глобалізації. З огляду на це доцільно вказати на його діалек тичність, адже, з одного боку, процеси глобалізації реалізуються без-

посередньо через створення мережевого суспільства,  а з другого  -

саме налагодження та функціонування мереж забезпечують розгор-

тання сучасних глобалізаційних процесів. Важливим питанням при

цьому лишається з’ясування сутності мережевої стратифікації,  яка

пов’язується з конструюванням ідентифікаційних моделей мереже-

вої взаємодії. Різноманітність мережевих структур та їх вплив на ре-

конструкцію аспектів ідентичності є безумовною,  а тому мережеві

структури завжди мають враховувати критерії ідентичності інших

структур,  а відповідно до цього здійснювати вибір каналів зв’язку.

Таким чином, постає питання щодо того, якою мірою мережеве сус-

пільство забезпечує формування глобальної ідентичності. Відповідь

тут є однозначною, “зміни, які лежать в основі нової соціальної органі-

зації, створили ситуацію, в якій динаміка ідентичності значно при-

скорилась, а це, у свою чергу, призвело до потреби переосмислення

ідентифікації та самоідентифікації, прискорення темпів перетворен-

ня ідентичності,  виникнення нових глобальних рис ідентичності;

посилення уваги до антиглобалістичних тенденцій як протилежних

форм глобальної ідентичності” [229]. Отже,  глобальні форми іден-

тичності мають також свої специфічні риси, які визначаються умова-

ми впливу певної культурної традиції та формами відповідної со-

ціальної організації.

У межах даного аналізу особливу увагу доцільно приділити

класифікації типів мережевих структур. В умовах глобалізації особ-

лива роль належить міжіндивідуальним, торговельним, ієрархічним,

діловим, міждержавним структурам. Американський дослідник Р.Ро-

дерс вказав на такі типи мереж у сучасному світі, як: “політичні спів-

товариства, професійні мережі, міжуправлінські мережі, мережі ви-

робників  (або торговельні мережі), проблемні мережі” [468]. Таким

чином, виходячи із типології мереж доцільно з’ясувати, в чому полягає

принципова відмінність мереж між собою. З нашої точки зору, вона

визначається специфікою певної предметної сфери, в межах якої фор-

мується відповідна мережа, а також відмінністю способів організації

мережі та типом відносин, у яких перебувають суб’єкти мережі.

Мережеве суспільство, на відміну від інших форм соціальної

організації та інших типів суспільного розвитку, відрізняється “наяв-

ністю єдиних стратегічних цілей, базових цінностей і стандартів, що

безпосередньо супроводжується відсутністю чіткого планування своєї

діяльності на тактичному рівні, чітко визначених меж і взагалі будь-

якої локалізаційної структури” [88].

Важливою ознакою мережевої організації є формальна струк-

тура, яка характеризує наявність безпосередніх, рівноправних зв’язків між усіма суб’єктами глобального простру, відрізняє його від ієрархіч-

ного,  побудованого на опосередкованих зв’язках,  передбачуваності

та синхронізації суспільства. Таким чином, саме мережеве суспіль-

ство відрізняється гнучкістю, непідконтрольністю, непублічністю дій,

ігноруванням традиційних політико-правових та соціальних інсти-

тутів, відсутністю потреби в інституціоналізації своїх власних кри-

теріїв та вимог. Конкретно, суб’єкт мережевого суспільства характе-

ризується інноваційністю, комунікативністю та  “відкритістю свідо-

мості”. Унаслідок цього характерна властивість самого мережевого

суспільства зводиться до того, аби навчитись діяти, обминаючи певні

приписи.

Характеризуючи особливості функціонування мереж, доціль-

но виходити з того, що сукупність мереж утворюють певні структу-

ри, відповідно до цього цілком можливим є використання поняття

“суспільство мережевих структур”. Функціонування кожної з таких

структур в умовах глобалізації має свою специфіку, а саме структури

мережевого суспільства є глобальними, тобто їх просторовий вимір

є необмеженим, сферою їх функціонування є мережа в цілому, а тому

суб’єкти структур між собою виробляють спільні ресурси взаємодії,

впроваджуючи принцип  “рівності різних” шляхом відкритості один

до одного.  Кожен суб’єкт мережевої структури має застосовувати

власні ресурси з метою забезпечення її повноцінного функціонуван-

ня та збереження первинних форм зв’язку. В межах мережі пріори-

тетне значення набуває не аксіологічний, а технологічний характер її

функціонування, оскільки первинним є забезпечення зв’язку, а не ре-

алізація спільного інтересу шляхом налагодження такого зв’язку. Це

свідчить про те, що необхідною умовою функціонування мережевого

суспільства є встановлення прямих та рівноправних зв’язків між дер-

жавами як суб’єктами глобального простору. Саме суб’єкти як учасни-

ки мережі мають значні переваги на відміну від тих, хто позбавлений

можливості узгоджено діяти та приймати відповідні рішення.

Бюрократичні зв’язки в межах мережевого суспільства підміня-

ються ситуативними формами взаємодії, а це, у свою чергу, вказує на

новий розподіл функціональних повноважень між суб’єктами мере-

жевого суспільства, що тим самим виключає чітку підпорядкованість

одних мережевих структур іншим, адже вони є абсолютно суверен-

ними у здійсненні своїх функцій. Кожна окрема мережева структура

діє без будь-яких обмежень,  створюючи тим самим  “ексклюзивні

функціональні ієрархії” під виконання кожного конкретного завдан-

ня. Окрема мережева структура як елемент більшої мережі вплітається

у так звану статусну ієрархію останньої,  підпорядковуючи її своїм

інтересам. Таким чином, це свідчить про те, що в умовах мережевого сус-

пільства відбувається соціальне реконструювання глобального про-

стору та навіть і часу,  а відповідно до цього встановлюються нові

зв’язки, які забезпечують функціонування нової глобальної системи.

У сучасному світі застосовуються різні форми проникнення прин-

ципів мережевого суспільства в різні сфери соціальної,  політичної

та економічної організації, оскільки в першу чергу це залежить від

рівня суспільного розвитку, наскільки ті чи інші організаційні струк-

тури різних країнах світу здатні включитись у нові умови життє-

діяльності і блокувати різні форми нестабільності та соціальних ка-

таклізмів в умовах соціальних змін. Відповідно до цього цілком спра-

ведливо звучить думка М.Кастельса, що “мережеве суспільство - це

не модель успіху сучасності, якій суспільства мають слідувати, аби

бути успішними, скоріше це вкрай загальна характеристика реаль-

ності виникнення нової соціальної структури” [146, с. 397].

Важливим аспектом розгляду даної проблематики є також

аналіз співвідношення національної держави та мережевого суспіль-

ства. В межах останнього змінюється специфіка функціонування на-

ціональної держави, оскільки воно переводить “суверенну національ-

ну державу у фазу нездоланної кризи. Це не означає, що вона зникне

як така, хоча й зазнає суттєвих трансформацій” [37, с. 312]. Це все

свідчить про те, що в умовах глобального простору національні дер-

жави втрачають свої можливості щодо захисту глобальних фінансо-

вих ринків, глобальних медіа, глобальної злочинності, глобального

тероризму, глобальних проблем розвитку людства. В результаті цьо-

го національні держави стають все менш ефективними у вирішенні

низки проблем, позбавившись можливості реалізації своїх первин-

них функцій.  Характерним є й той факт,  що в умовах глобалізації

держава як управлінська структура втрачає зв’язок з конкретною те-

риторією, набуваючи тим самим глобального  (світового, міжнарод-

ного, інтернаціонального) характеру свого функціонування. Слід та-

кож відзначити, що в умовах глобалізації втрачається сенс поняття

“державного суверенітету”, оскільки територія як основний атрибут

держави вже перестає існувати і держава скоріше за таких умов буде

являти собою  “суспільний стан без суверенітету”. Проте, на думку

М.Кастельса,  “аби легітимізувати скорочення своїх повноважень,

держави проводять політику децентралізації влади шляхом передачі

повноважень і ресурсів регіональним і місцевим урядам,  а також

різним неурядовим організаціям” [146,  с. 401].  Таким чином,  це

підтверджує і той факт, що в межах мережевого суспільства відбу-

вається трансформація політики національних держав, яка приводить

до  “розірваності” мереж інститутів, що тим самим підриває їх по літичний суверенітет та приводить до встановлення нових економіч-

них та політичних зв’язків, які вибудовують нову геополітичну кон-

фігурацію держав. Система налагодження зв’язків у межах глобаль-

ного простору не завжди базується на принципі дотримання націо-

нальної ідентичності,  скоріше останній підміняється глобалізацій-

ним критерієм, а тому всі питання про ефективність національної дер-

жави за умови функціонування мережевого суспільства знімаються.

Унаслідок цього, на думку В.Райнике та Т.Беннера, національ-

ним державам “вдається посилити зв’язки між громадянами та дер-

жавою, прискорити територіальну ідентичність” [289]. А національ-

на держава стає бездієвою, оскільки  “нова держава в інформаційну

добу являє собою новий тип мережевої держави,  яка базується на

мережі політичних інститутів та органів прийняття рішень національ-

ного,  регіонального,   місцевого т а локального рівні в,  безумовна

взаємодія яких трансформує прийняття рішень у безкінечні перемо-

вини між ними” [289]. Так формуються зв’язки між суб’єктами гло-

бального простору, а також і відповідні мережі соціальної організації.

На думку деяких учених, сьогодні мережа як форма соціальної

організації є більш ефективною формою організації взаємодії,  ніж

національна держава, оскільки остання втрачає все більшу частину

своїх функцій. Відповідно до концепції Р.Патнема, “мережа харак-

теризується свободою від державної бюрократії, фактично це свобо-

да від громадянства” [261]. В умовах глобалізації людина стає абсо-

лютно вільною від певних регламентацій, а тому цілком справедливо

звучить думка про те, що  “мережа - це суспільство суверенних осо-

бистостей, а не суспільство громадян” [73]. Тим самим “становлення

мережевого суспільства передбачає розширення суверенітету особи-

стості за рахунок послаблення суверенітету держави” [336, c. 114].

Фактично в умовах глобалізації одним із завдань мережі є захист су-

веренітету особистості, тоді коли завданням держави є захист влас-

ного суверенітету. Таким чином, держава в її класичному розумінні

відходить у підпорядкування мережі. Це підтверджується також і тим,

що “сучасна держава - це не нація-держава, а мережева держава, яка

створює складну мережу розподілу влади та розподільче прийняття

рішень між міжнародними, мультинаціональними,  національними,

регіональними, локальними, недержавними, політичними інститута-

ми” [373, с. 28].

Отже, виходячи з цього для національних держав характерна

ієрархічна організація, тоді коли мережеве суспільство базується на

мережевій формі соціальної організації. Таким чином, ієрархія та

мережа мають свої функції, які характеризують специфіку функціо-

нування мережевого суспільства [29]. Отже, в сучасному світі можна виокремити дві системи со-

ціальної організації, одна з них традиційна, яка базується на ієрархіч-

них принципах організації і основна роль у такій організації відво-

диться національній державі, інша нова сучасна глобалізаційна при-

водить до інституціоналізації наднаціональних структур (транснаціо-

нальних корпорацій та міжнародних організацій). Це свідчить про

те, що саме процеси глобалізації є вкрай важливим фактором могут-

ності транснаціональних структур, які і формуються в результаті утво-

рення відповідних мережевих структур.

У межах глобального мережевого суспільства доцільно вихо-

дити з принципового розмежування понять “країна” та “держава. Саме

країна забезпечує людині відповідний рівень національної ідентич-

ності, проживання на певній території. Держава як інститут управлін-

ня та інструмент підпорядкування певним соціальним регламентаціям

набуває міжнародного характеру. Таким чином, у межах окремої ме-

режі ефективність функціонування національної держави є обмеже-

ною, адже реально йдеться про звуження традиційних функцій ос-

танньої. Фактично принципи трансформації національної держави

сьогодні мають цілком відповідати критеріям розвитку мережевого

суспільства.

Більше того, всі наведені свідчення на користь мережевого сус-

пільства вказують на те,  що мережа є більш ефективною формою

соціальної організації, на відміну від держави, а це значить, що вона

є  “кращим гарантом свободи особистості при розгортанні якої дер-

жава втрачає значну функціональну складову свого нинішнього існу-

вання” [168].

Більше того, слід відзначити, що в межах мережевого суспіль-

ства зменшується значимість територіального фактора, це пов’язуєть-

ся з тим,  що нові системи міжкомунікативної взаємодії змінили

функціональну значимість державних кордонів, внаслідок чого різко збільшилась кількість так званих “реактивних соціальних структур”,

нівелювались бар’єри просторового спілкування,  а це привело до

зміни ролі держави.  У зв’язку з цим стало фактично неможливим

“провести кордони між внутрішньою та зовнішньою політикою, хоча

це і не свідчить про те, що зовнішня політика стала проекцією внут-

рішньої” [373, с. 143]. А тому саме мережеве суспільство являє со-

бою такий алгоритм соціальної трансформації, де важлива роль на-

лежить децентралізованим мережам глобального розвитку.

На підставі цього можна зробити висновок, що в умовах гло-

балізації характер такої соціальної динаміки передусім визначається

рівнем сформованості демократичних інститутів громадянського сус-

пільства.  Показниками рівня сформованості демократичних інсти-

тутів є ефективна реалізація таких функцій глобальної держави, як:

“забезпечення безпеки громадян, захист прав і свобод особистості,

регулювання господарської діяльності економічних суб’єктів,  стра-

тегічне планування та інвестування, координація, контроль та стан-

дартизація” [393].  Тобто  “суверенітет держави означає тепер пере-

дусім не контроль над територією, а поширюється на всіх громадян і

на всі компанії, зареєстровані в межах даної держави (незалежно від

ареолу їх господарської діяльності)” [4, с. 56].

Таким чином, держава виступає як “сутнісна, вертикально роз-

горнена цілісність людського буття, організована відповідно до пев-

ної ціннісної ієрархії” [12, с. 114]. Це тим самим доводить, що дер-

жава та мережеве суспільство являють собою “принципово різні со-

ціокультурні утворення, держава - це розгорнута по вертикалі владна

структура, яка володіє повноцінною  (у тому числі духовною) онто-

логією,  територією, історією...  що ж стосується мереж,  то вони за

визначенням володіють функціональною природою, будучи зорієнто-

ваними на ті чи інші фрагменти соціальної дійсності” [309, с. 74].

Водночас, аналізуючи сутність та специфіку функціонування

мережевого суспільства,  не слід забувати про реальні проблеми та

ризики, які воно собою привносить у систему сучасного світу. Так,

зокрема, національна держава та відповідні соціальні інститути втра-

чають свої потенційні можливост і щодо реалізаці ї первинни х

функцій, а це, у свою чергу, призводить до нездоланних соціальних

конфліктів. Важливим питанням при цьому є також те, яким чином

забезпечити безпеку суспільства шляхом дотримання принципів гло-

бальної відкритості, а не закритості. Крім цього, важливим аспектом

лишається збереження суверенних прав особистості в глобальному

просторі і фізичних законів національних держав, які їх обмежують.

Відповідно до цього саме включення в мережеве суспільство поро-

джує неоднозначність геополітичних статусів національних держав, а також і безпосередній розподіл людей та держав на “мережевих” та

“немережевих”, що визначається рівнем їх відкритості, адаптивності

та спроможності жити в сучасному інтегрованому світі. В остаточ-

ному підсумку це приводить до виникнення форм мережевої не-

рівності, долання якої потребує відповідних засобів.

Одним із ризиків виникнення мережевого суспільства є також

і те, що воно,  безумовно,  приводить до втрати культурної ідентич-

ності та автономності багатьох елементів системи соціальних зв’язків,

а також відкриває нові можливості для переосмислення власної стра-

тегії суспільного розвитку шляхом переоцінки традиційної системи

цінностей та формування нового мережевого світогляду. Саме нова

організаційно-комунікативна культура, яка привноситься мережевим

суспільством, приводить до конструювання нової моделі суспільно-

го розвитку, яка базується на констатації нових символів, привнесе-

них глобалізаційними тенденціями.

До ризиків виникнення мережевого суспільства слід також

віднести і те, що: 1) у межах мереж досить часто відбувається зміна

цілей та пріоритетів, що зрештою призводить до розпаду мережі, а в

кращому випадку і до її модифікації; 2) однією із проблем є прагнен-

ня учасників мережі до монополізації власних повноважень, що при-

водить до інституціоналізації системи відносин, а тому перетворює

її на ієрархічну структуру, що суперечить принципам мережевої

організації; 3) низький рівень керованості за умови відсутності не-

обхідного рівня централізації; 4)  затрата значної кількості часу на

організацію управління в мережевому суспільстві; 5) високий рівень

залежності від інформаційних потоків як засобу формування мереж;

6) відсутність тотожних умов та факторів для виникнення та функціо-

нування мереж у сучасному світі. Це тим самим свідчить про те, що

мережеве суспільство породжує перехід системи у кризовий режим,

коли одночасно у світі функціонують різні системи соціальної орга-

нізації, і неузгодженість їх у загальноцивілізаційному розвитку по-

роджує кризу системи. Водночас мережеве суспільство як нова фор-

ма соціальної організації та нова соціальна структура, що характерні

для більшості населення планети, приводить до функціональної втра-

ти традиційних суспільних механізмів.

Таким чином, здійснений нами аналіз даної проблематики до-

водить, що прихід мережевого суспільства супроводжується форму-

ванням нової організаційної парадигми в умовах глобалізації,  яка

пов’язується із зміною типу комунікації, де мережа як основна фор-

ма зв’язку набуває універсального характеру. Саме в умовах глоба-

лізації відкриваються нові можливості для реалізації колективних

рішень шляхом використання як формальних,  так і неформальних способів налагодження взаємодії.  Глобальне мережеве суспільство

сьогодні забезпечує відповідний рівень стабільності соціально-еко-

номічної т а політичної структури суспільства,  хоча приводить до

розмивання поняття соціальної відповідальності, оскільки вона роз-

поділяється між усіма учасниками мережі. Це безпосередньо являє

собою як значні переваги, так і значні ризики для функціонування

національної держави, громадянина і суспільства в цілому, що з не-

обхідністю обумовлює актуалізацію інтересу до даної проблематики

і вимагає розробки нових теоретико-методологічних підходів до її

вивчення в майбутньому.