2.1. Глобалізація як новий тип суспільного розвитку

Кожна історична доба має свою специфіку та свої особливості,

які визначаються відповідним типом суспільного розвитку. Одним із

таких типів, що регламентує сучасні умови життєдіяльності людства,

виступає глобалізація. Саме вона привнесла в новий світ такі тен-

денції, які стали визначальними у життєдіяльності розвитку людства

наприкінці ХХ ст. початку ХХІ ст. і привели до інтенсифікації про-

цесів інтеграції на цивілізаційному та загальносвітовому рівні роз-

витку. Це, у свою чергу, зумовило виникнення нових форм взаємодії

як цивілізацій, так і окремих суспільств зокрема.

Сучасний варіант глобалізації супроводжується гомогенізацією

світу, яка обумовлює появу нових суб’єктів світового простору, так зва-

них транснаціональних управлінських структур, з яких і починається

відлік нової  (форми) світової самоорганізації.  Загальнонаціональні

структури як суб’єкти формування нового типу суспільного розвитку

займають різнобічні позиції: від найвищої активності до найвищоїінер-

тності. Деякі з них є першопрохідцями, інші слідують за ними з пев-

ним часовим інтервалом, треті взагалі намагаються залишитись у сто-

роні, долучаючись до процесу глобалізації лише під тиском обставин.

Сучасна ж система світових взаємовідносин, яка склалась за

останні десятиліття, настільки складна і нестандартна, що передба-

чити особливості її розвитку практично неможливо. Адже вона за-

свідчує перехід від відносної автономності у межах певної світоці-

лісності з відповідним переважання деяких елементів у ній, вказує

на полісистемність такого постмодерністського типу суспільного роз-

витку, як глобалізація, що супроводжується появою нових соціаль-

них ризиків у розвитку деяких суспільств. Це фактично приводить

до появи нових неочікуваних варіантів суспільного розвитку, які не

завжди задані новими вихідними умовами глобалізації та нових

суб’єктів і контрсуб’єктів глобалізаційного розвитку.  Адже й досі

альтернативи глобалізації видаються утопіями, а її носії суб’єктами

нових масових рухів. Глобалізація породжує глибокі суперечності між народами у

формі зіткнення різноманітних тенденцій суспільного розвитку: по-

глиблення нерівності, формування нових геополітичних просторів,

появи тенденцій уніфікації та активізації відмінностей. Так, глобалі-

зація, з одного боку, посилює центро-периферійний розподіл світу,

з другого - вона суттєво змінює структуру даного устрою. В резуль-

таті цього центри з’являються на периферії і ознаки периферії в центрі,

кордони двох полюсів стають рухливими, вбудовуючись один в од-

ного, посилюється значення зворотного впливу периферії на центр,

виникає можливість змінити периферійний статус великих країн.

Отже, це, безумовно, розмиває саму чіткість та структурованість но-

вого світоустрою, що приводить до так званого “розхитування само-

го принципу центризму, а отже, і “інтицентру” (В.П.Панарін) у побу-

дові світових відносин,  у результаті чого суттєво трансформується

форма глобального співвідношення між народами. Так формується

центро-периферійна нерівність між народами, яка нівелює локальні

ідентичності, призводить до розпаду національних систем і тим са-

мим виключає їх із інтеграції у світове співтовариство. Деякі вчені

вважають, що достатньо звернути увагу на ці аспекти, щоб “реабілі-

тувати” глобалізацію, знявши з неї ті звинувачення, які впливають на

несприйняття її і породжують відповідні антиглобалізаційні рухи. Ця

реабілітація поширюється на ті аспекти глобалізації, які слугують

механізмом появи суперечностей у розвитку світу і створюють до-

датковий ефект нерівності та уніфікації.

Проте це не знімає з глобалізації її суперечливого характеру,

адже вона також може відігравати роль своєрідного транквілізатора,

створюючи можливості для деполяризації центро-периферійного

відношення та збалансованості так званого глобального відношення

(глобальне-локальне).

Розглядаючи глобалізацію як новий тип суспільного розвитку,

доцільно з’ясувати історичні форми суспільного розвитку, які пере-

дували глобалізації, а саме: доіндустріалізація, індустріалізація.

Так,  зокрема, в доіндустріальну епоху домінуючою сферою

економіки будь-якої країни було сільське господарство,  відповідно

до цього значні розриви в темпах соціально-економічного розвитку

окремих країн абсолютно виключалися,  а економічна ефективність

жорстко обмежувалась, з одного боку, природними умовами, з друго-

го - ручною працею, продуктивність якої могла підвищувались лише

відносно.

Тому, незважаючи на розквіт духовної та матеріальної культу-

ри в окремих регіонах давнього Сходу, середній рівень життя в Єгипті,

Китаї, Індії, Центральній Азії тощо навіть у найкращі часи в цілому мало відрізнявся від рівня розвитку іншого світу. До того ж в до-

індустріальному світі деякі переваги в цьому плані одних регіонів

над іншими не закріплювались надовго: розквіт переміщувався від

одного регіону до іншого і був начебто чимось блукаючим. Тому про-

тягом багатьох тисячоліть аж до ХІХ ст.  рівні економічного та по-

літичного розвитку різних регіонів світу лишались більш або менш

однаковими.

Індустріалізація як тип суспільного розвитку є каталізатором,

який кардинально змінює темпи політичного, економічного та куль-

турного розвитку суспільства. Індустріалізація розпочинається саме

в Західній Європі і стала можливою саме тому, що в ХVІІ-ХVІІІ ст. у

північно-західній Європі відбулись революційні зміни у суспільно-

му устрої та ідеологічній сфері  (в релігійній сфері, де переміг про-

тестантизм). На зміну застійним економічним та політичним відно-

синам прийшов капіталізм та свобода підприємництва. Це кардиналь-

но підвищило особисту зацікавленість людей у результатах їхньої

праці, вивільнило творчу ініціативу натовпу, сформувало новий тип

людини - новатора.

Поєднання індустріалізації з капіталізмом утворило нову фор-

му суспільного розвитку, яка надзвичайно прискорила темпи еконо-

мічного та політичного розвитку суспільства. В інших регіонах світу

таких сприятливих умов для стрибка вперед у той період не було.

Там інноваційний потенціал людини все ще був скований традицій-

ним укладом суспільних відносин, тисячолітніми устроями та релі-

гійними догмами. Такої локалізації на першому етапі індустріалізації

у невеликій групі країн-піонерів було достатньо, щоб порушити рівно-

вагу світового співтовариства, яка існує протягом тисячоліть. Індуст-

ріалізація та супроводжуючий її техніко-економічний прогрес швид-

ко набуває характеру ланцюгової реакції. Розрив країн-піонерів від

усього людства став стрімко наростати. Інакше кажучи, світове співто-

вариство повільно пересувалось вперед єдиною шеренгою, зненацька

перебудувалось у колону на чолі зі стрімко крокуючим авангардом і

дещо відстаючим ар’єргардом, а також кількістю країн, “розміщених

між головою та хвостом цієї колони”. Конфігурація світового співто-

вариства докорінно змінилась: воно розпалося на багату Північ та

багатий Південь. Слід відзначити, що ця перебудова людства в коло-

ну відбулась задовго до того, як почалась глобалізація. Тому немає

ніяких підстав звинувачувати її в розколі між Північчю та Півднем.

Хоча й глобалізація суттєво збільшує відставання світового ар’єргарду

від світового авангарду.

Індустріалізація є процесом саморозвитку, в ході якого постій-

но прискорюється політичне, економічне та культурне зростання. Го ловна причина різкого відставання Півдня в 60-80 рр. полягає саме в

тому, що ці десятиріччя є найневдалішим історичним періодом для

розвитку країн, оскільки саме в ці роки їх еволюція піддається впли-

ву тимчасових, але досить могутніх негативних факторів, які суттєво

відхиляли траєкторію їх економічного,  політичного та культурного

розвитку в гіршу сторону. Причина цього полягала, зокрема, в тому,

що в цей період в більшості розвинених країн відбувся так званий

демогра фічн и й вибух,   яки й суттєв о зн изи в темп и приросту в

більшості регіонів Півдня [408, c. 3].

Інша несприятлива обставина, яка вплинула у другій половині

ХХ ст. на політичний розвиток, полягає в тому, що багато країн здо-

були свою політичну та економічну незалежність після тривалого

перебування в складі тих чи інших колоніальних імперій. Будучи ко-

лоніальними або залежними країнами, вони перебувають під своєрід-

ною опікою своїх метрополій, які забезпечували їм стійке становище

в системі міжнародних зв’язків, захисту їх внутрішніх ринків від чу-

жинців  (які не входят ь у певну імперію)   конкурентів,  валютну

стабільність та інші відносно сприятливі економічні та політичні

умови. Коли ж нові або відроджені держави здобули свій суверені-

тет,  прогнали ненависних,  але досвідчених колоніальних адмініст-

раторів,  вони лишились наодинці зі своїми економічними т а со-

ціально-політичними проблемами. Більшості з них довелося майже

з нуля створювати свої державні структури, готувати національні кад-

ри управлінців, виробляти власну економічну та соціальну політику.

І все це в умовах загальної техніко-економічної та культурної відста-

лості, нестримного приросту населення, неприлаштованості до жорст-

кої конкуренції на світовому ринку та поширенні корупції. В таких

умовах у більшості держав був відсутнім будь-який розвиток полі-

тичної культури, демократичні традиції та інститути. Новими націо-

нальними керівниками стали харизматичні особистості, які необач-

но обіцяли населенню швидке поліпшення життя, або лідери тих чи

інших етнічних кланів, або як представники воєнної верхівки.

Наступний фактор, який негативно впливає на економічний,

політичний та культурний розвиток країн Третього світу і, безумов-

но, пов’язується з процесом глобалізації, - це нескінченні воєнні кон-

флікти. Спочатку повстання та війни за звільнення від колонізаторів,

потім територіальні суперечки та міжетнічні зіткнення. До цього до-

сить часто долучають безчинства тих, хто прийшов до влади, дикта-

торів,  дворові перевороти, корупція та інші моменти, які засвідчу-

ють відсутність зрілої демократії. Отже, в цей період деякі країни,

що перебувають у стані розвитку, перетворюються на авансцену роз-

гортання воєнних дій, які завдають колосальної шкоди економіці, со ціальному та політико-правовому розвитку країн. Так, саме ці об’єк-

тивні обставини 60-90  рр. ХХ ст.  були виключно несприятливими

для розвитку більшості країн у контексті скорочення економічної,

соціальної та культурної дистанції між ними та авангардом світового

співтовариства. Саме вони і є головними причинами збільшення та-

кої дистанції протягом кількох десятиліть.

Наступне питання, яке постає в межах даного аналізу, полягає

в тому, наскільки країни, національні держави в змозі скористатись

своїми можливостями в умовах глобалізації.  Якщо аналізувати це

питання лише з позицій антиглобалізму, то, безперечно, відповідь буде

абсолютно негативною. Проте слід з’ясувати, чи є глобалізація еко-

номіки, політики та культури перешкодою для світового ар’єргарду

або, навпаки, його союзником. “Без сумніву, вона вигідна індустріаль-

ним та постіндустріальним країнам, але чи означає це, що вона тим

самим є автоматично невигідною та навіть шкідливою для розвине-

них країн” [408, c. 10].

Щоб з’ясувати це, досить пригадати, що Захід в авангард люд-

ства вивели саме індустріалізація та капіталізм. Тут виникає питан-

ня, “яким саме чином країни, що перебувають на відносно невисоко-

му рівні розвитку індустріалізації та з менш зрілим ринковим механіз-

мом вдається обігнати за темпами економічного зростання індустріальні

та постіндустріальні держави? Не претендуючи на вичерпну відповідь

щодо цього парадоксу, вважається, що головна причина полягає саме

в тому, що в умовах глобалізації менш розвинуті країни мають мож-

ливість не повторювати шлях технічної та технологічної еволюції

світового авангарду, а використовувати створені вже там готові тех-

нології виробництв, управління та збуту. Власне їм уже не потрібно

повторно винаходити велосипед,  що дає змогу зекономити і час, і

капітал, перестрибуючи через кілька сходинок науково-технічної ре-

волюції” [408, c.11].

Це свідчить про те, що глобалізація призводить до перестри-

бування, яке відбувається досить часто не стільки з ініціативи самих

відстаючих країн, скільки з огляду на об’єктивні закономірності су-

часної світової політики та економіки. Адже саме в умовах глобалізації

країни світового авангарду не можуть ні економічно,  ні політично

замкнутись у собі, відмежовуючись від усього людства в цілому.

Кожен крок вперед індустріальних та постіндустріальних країн

передбачає втягнення додаткових природних ресурсів із інших країн

світу. Менш розвинені країни все активніше втягуються в міжнарод-

ний розподіл праці, підключаючи їх економіку до власного виробни-

чого процесу на всіх його стадіях, включаючи реалізацію. За вели-

ким рахунком такий процес є позитивним для країн, що відстають у своєму техніко-економічному, соціальному та культурному розвитку.

Участь таких країн у цьому процесі дає їм змогу підвищити рівень

ефективності державного управління,  економіки та політики,  а та-

кож отримати експортні прибутки, інвестувати їх у традиційні сфери

власного виробництва.  Залучення інших країн у світову політичну

систему прискорює накопичення матеріальних ресурсів, дозволяє їм

встати на шлях наздоганяючого розвитку. Це виявляється в різнома-

нітних формах обміну ресурсами, включаючи й інтелектуальні. Люди

розуміють, що вони починають жити краще, багатше, комфортніше,

змістовніше,  на відміну від своїх попередників,  у результаті цього

виникає суспільна потреба в підвищенні рівня освіти, зростає квалі-

фікація робочої сили та культура виробництва. З часом  (за історич-

ними мірками досить швидко) загальна освіченість людей, рівень їх

виробничої культури досягають такого рівня,  коли стає можливим

перенести в дану країну деякі простіші виробництва із тієї самої ци-

вілізації.  Інколи це приводить до непомірної урбанізації, яка в дея-

ких країнах набуває зовсім потворних форм, але в кінцевому рахун-

ку рівень побутової та загальної культури народу підвищується знач-

но швидше, ніж раніше.

При цьому такий процес підтягування відсталих країн до рівня

авангарду світового співтовариства через об’єктивні політичні та еко-

номічні фактори є імперативним. Жорстка конкуренція на світовому

ринку змушує товаровиробників високорозвинених країн винаходи-

ти нові, все більш зручні споживацькі товари та послуги, все більш

ефективними є інвестиційні вироби. Це зумовлює неминуче підви-

щення рівня науково та техноємного їх національного виробництва.

Сьогодні світове співтовариство повертається обличчям до

країн, не здатних встати на шлях прискореного розвитку і відповідно

протягує їм руку допомоги. Так, зокрема, Ю.Шишков вважає, що “гло-

балізація не має відношення до утворення розриву між Північчю та

Півднем. Вона також не причетна і до збереження такого розриву у

другій половині ХХ ст. Більше того, вона не стільки консервує цей

розрив, скільки прилагоджує його. Ці загальні закономірності, звичай-

но, мають винятки. Користуючись перевагами процесу глобалізації,

слід пам’ятати й про небезпеку, яка підстерігає кожного, хто входить у

нього навмання, не орієнтується в просторі та часі” [408, c.12].

В умовах глобалізації як нового типу суспільного розвитку не-

абияких змін зазнає політична сфера суспільства і які відповідно

підсилюють невпевненість людини в сучасному світі. Відбувається,

за висловом Г.Ділігенського, “фрагментація соціального суб’єкта” як

на міжнародній арені, так і на внутрішній політичній арені, з’явля-

ються донедавна нетипові агенти. Поряд з традиційними інституція ми починають діяти динамічні групи та окремі індивіди (такі як, на-

приклад Д.Сорос та Б.Гейтс), що здатні впливати на перебіг подій у

світовому масштабі.

Це свідчить про те,  що сучасний світ постає перед нами як

набір суперечливих тенденцій, у ньому гнучкість і варіативність по-

єднані з нестабільністю та неконтрольованістю, старі економічніінсти-

туції стають надто громіздкими і застарілими для умов глобальної еко-

номіки,  старі політичні інституції заміщуються новими агентами

міжнародних відносин,  традиційні етичні норми не спрацьовують,

форми ідентичності та самоідентичності втрачають своє первинне

значення.

Підвищення соціальної мобільності, зумовлене сучасними про-

цесами глобалізації, призводить до зміни на особистісному рівні форм

її буття.  А саме  “люди,  отримавши право вибору свого місця в

суспільстві, все одно залишаються в обставинах, які не залежать від

їхніх активних дій. Їхня територіально-етнічна належність уже не є

достатньою засадою для їх соціалізації. Світ стандартів, норм, цінно-

стей стає розмитим і невизначеним.  Натомість жорстокість,  умови

конкуренції та складність міжособистісних відносин вимагають від

людей здатності орієнтуватись у процесах,  в яких вони задіяні,  та

вміння координувати ці процеси.

На думку відомого вченого В.Хесле,  “глобалізація, руйнуючи

звичайні структури соціалізації, виштовхує індивіда в самотність

людського буття. Але водночас викликана нею загроза економічного

хаосу та екологічної катастрофи об’єднує людей щонайменше по-

чуттям страху, прив’язуючи їх до соціального світу” [67, c.74]. В умо-

вах сучасного монополярного світу тенденція до глобальної уніфікації

частково компенсується відмінностями великих утворень - регіональ-

ними, культурними, соціально-економічними.  З перетворенням світу

в однополярний, в якому домінує одна наддержава, дії цих компенсу-

ючих факторів знімаються і починають діяти явища глобалізму.

Майже аксіоматичною на сьогодні є думка, що глобалізація є

також однією із форм неоліберальної моделі розвитку, яка пропонуєть-

ся Заходом в інтересах Заходу. Наскільки ця модель підходить для

всіх інших країн - на це питання належить відповісти в майбутні де-

сятиліття ХХІ ст. На Заході після розпаду Радянського Союзу з’яви-

лось чимало пропагандистських ідей всесвітньої лібералізації. Дех-

то навіть проголошує, що така модель розвитку може стати  “кінце-

вим пунктом ідеологічної еволюції людства”,  “кінцевою формою

людського правління, що являє собою кінець історії”.  Прибічники

такої ідеї процесу розвитку вважають, що  “ідеал ліберальної демо-

кратії неможливо вдосконалити” [371]. Поява такого роду ідей “кінця історії”, “зіткнення цивілізацій”

є своєрідною формою фіксації безальтернативності розвитку світу,

що засвідчує неможливість розвитку всього людства по єдино мож-

ливому шляху ліберальної глобалізації. Сучасні соціальні технології

дозволяють безмежно накопичувати багатства та задовольняти постій-

но зростаючі людські потреби. А це, у свою чергу, має привести до

гомогенізації всіх суспільств незалежно від їх історичного минулого

та відповідного культурного розвитку. Всі країни в умовах глобалі-

зації здійснюють політичну та економічну модернізацію на основі

ліберальних цінностей, в таких умовах всі вони можуть бути схожи-

ми одна на одну, зближуючись за допомогою світового ринку та по-

ширення універсальної споживацької культури. Такої ж самої думки

дотримується Президент Венесуели Уго Чавес Фріас, відзначаючи,

що  “доцільно обговорити саму тезу про те, що не має альтернативи

неолібералізму. Ті, хто виступає в підтримку її, по суті, захищають

неконтрольований неолібералізм. Саме вони і кажуть, що історія за-

кінчилась. Все це неправда… При вивченні ситуації у світі значна

увага має бути приділена аналізу соціальних, політичних та економіч-

них перемінних величин і серед них - зосередитись на велетенську

нерівність у світі” [465, c. 136].

Продовжуючи цю ідею індійський учений Ачін Ванаік відзна-

чав, що ліберальна та неоліберальна парадигма не зможуть виріши-

ти подвійну дилему нашого часу - зростаючу поляризацію бідності

т а багатства,  контроль за ресурсами т а поглиблюючи екологічну

деградацію. Далі він пише:  “Забудьте про фантазії неолібералів, які

думають, що як тільки тигр індійського капіталізму буде звільненим

від кайданів, ми вступимо в епоху безпрецедентного масового роз-

квіту для всіх... Оскільки найважливішими проблемами ХХІ ст. ста-

нуть екологія, демографія, цілком можна очікувати появу нової жор-

сткої політики, основною метою якої стане контроль над світовими

ресурсами з боку багатих країн та людей” [102, c. 24].

Слід відзначити, що створення нового світоустрою, в якому

домінує одна супердержава, відбуватиметься зі значними утисками.

В різних регіонах планети виникатимуть криваві конфлікти, в яких

розвиток країни відіграє далеко не останню роль.  Більшість країн,

які перебувають на етапі свого розвитку, не можуть прийняти ниніш-

ню модель глобалізаційного розвитку, оскільки вона не дає можли-

вості задовольнити навіть базові потреби значної кількості населен-

ня планети.

Міжнародна політична система, яка формується на фоні двох

основних світових тенденцій - продовження розкладання старої бло-

кової структури та процесів, які пов’язуються з процесами глобалі зації - інформаційної революції, зростанням “нової економіки”, при-

скоренням та поглибленням традиційних глобальних проблем, харак-

теризується такими рисами, як: нестабільність, динамічність та не-

передбачуваність.

На думку відомого дослідника І.А.Василенка, глобалізація при-

водить до формування  “стійких культурних систем, які пересікають

кордони соціальних утворень, не збігаючись при цьому з національ-

ними чи державними ареалами” [46, c. 36]. Відповідною мірою це

свідчить про те, що глобалізація як новий тип суспільного розвитку

приводить до формування нової системи цінностей, яка стає визна-

чальною для розвитку світу в цілому. Здебільшого глобалізація по-

роджує нову суперсистему, побудовану на вестернізації та масовізації

культурно-історичного розвитку, який забезпечує функціонування су-

часної цивілізації.

Відповідно до цього глобалізація в сучасних умовах суспіль-

ного розвитку базується на поєднанні різних цивілізаційних ціннос-

тей, представлених тією чи іншою нацією, відкритість яких в сучас-

них умовах стає очевидною. В результаті цього формуються складні

та структурноузгоджені соціально-політичні, економічні та культурні

системи. Відповідно до яких розуміння глобалізації зводиться до ви-

никнення нової цивілізації, оскільки вона не залежить від “конкрет-

ного географічного середовища”,  оскільки її  “сутність може бути

розкиданою одночасно по кількох материках, як по західноєвропейсь-

кому, так і по ісламському світу” [95, c. 100].

Це засвідчує й те, що гобалізація зачіпає всі сфери та фактори

суспільного життя:  економічну,  політичну,  демографічну,  екологіч-

ну, геополітичну, техносферу та соціально-культурну. Саме тому, на

думку І.Д.Каландії, глобалізація є “необхідний, об’єктивно та суб’єк-

тивно обумовлений фактор становлення індустріального суспільства

та світової цивілізації у ХХІ ст.” [275, c. 115].

Глобалізація, безумовно, зачіпає і сферу релігії, у тому плані,

що вона розширює кількість прихильників тієї чи іншої “національ-

ної релігії”. Це, зокрема, пов’язується з тим, що  “процеси міжциві-

лізаційного розвитку ведуть до змішання мов та конфесій у багатьох

країнах світу”, тим самим засвідчуючи виникнення нового типу сус-

пільного розвитку [392]. Таким чином, глобалізація позначається на

формуванні стилю поведінки людини в сучасному суспільстві, її мен-

талітеті та системі цінностей. Більше того, глобалізація є квінтесен-

цією загальносвітових тенденцій та типів суспільного розвитку, а тому

вона впливає на  “соціокультурну динаміку локальних цивілізацій”.

Тобто глобалізація як новий тип суспільного розвитку приводить до

“формування глобального соціокультурного простору,  посилюючи взаємозалежність країн та цивілізацій, їх взаємне проникнення та

переплетення” [371, с. 254]. Проте це, на нашу думку, не обов’язково

може призводити до втрати національної самосвідомості,  самобут-

ності та ментальної своєрідності. Глобалізація є наскільки універса-

лізованим типом суспільного розвитку, що одночасно може уособлю-

вати процеси інтеграції та дезінтеграції, уніфікації та диференціації,

залежності та самобутності, масовості та унікальності.

Основними складовими елементами функціонування глобалі-

зації як нового типу суспільного розвитку є взаємозв’язок,  взаємо-

обумовленість та взаємовідношення. Це пояснює саме той факт, що в

сучасних умовах суспільного розвитку посилюється взаємовплив між

державами у контексті розв’язання ними спільних проблем. Такий

взаємовплив здебільшого обумовлюється об’єктивною потребою на-

лагодження системи глобальних взаємовідносин між державами щодо

процесу спільного вирішення глобалізаційних проблем. Це таким

чином сприяє тому, аби жодна країна світу сьогодні не могла перебу-

вати в ізоляції, що свідчитиме про її нездатність до конкурентоспро-

можності у світі. Різні форми інтегративних об’єднань між держава-

ми в сучасному світі мають на меті розв’язання відповідних проблем,

з якими стикається людство.

Глобалізація як новий тип суспільного розвитку символізує со-

бою найбільше зближення народів, країн та держав, тим самим охоп-

люючи майже весь геополітичний простір та визначаючи новий етап

історичного розвитку.   Саме таке  “зближенн я т а налагодженн я

співпраці народів та держав” в остаточному підсумку приводить до

уніфікації стилів суспільного життя. Саме тому, на думку Дж.Фейла-

мана,  “глобалізація стала процесом побудови нової єдності всього

світу, пріоритетними напрямами якого стало інтенсивне поширення

економіки, політики та культури розвинутих країн у багатоманітно-

му просторі тих країн, які перебувають на стадії розвитку, та відста-

лих країн” [367, с. 262]. Здебільшого такі процеси, на думку вченого,

мають добровільний характер, а тому говорити про насильницький

характер глобалізації не має жодного сенсу.

У контексті даного розгляду проблеми доцільно передусім ви-

ходити з розуміння глобалізації, як  “всезагального та багатосторон-

нього процесу культурної, ідеологічної та економічної інтеграції дер-

жав, державних об’єднань, національних та етнічних структур”, який

характеризує новий тип суспільного розвитку, на відміну від попе-

реднього [372, с. 6]. У сучасних умовах світова геополітика та гео-

економіка формуються в результаті синтезу національних систем дер-

жавного управління, політики та економіки, це тим самим дає змогу

зберегти певну їх самодостатність та монополію на власні інстру менти суспільного розвитку, а головне - розвиватись за своїми закона-

ми. Саме ці закони, на думку Ю.Хабермаса, “формують новітню, рух-

ливу соціально-політичну та економічну структуру світу” [373, с. 34].

Здебільшого глобалізація як новий тип суспільного розвитку

приводить до того, що стираються кордони між внутрішньою та зов-

нішньою політикою держави, в результаті цього з’являються глобальні

інструменти управління та інститути забезпечення реалізації такого

управління  (наприклад, ТНК). Такі інститути трансформують суве-

ренітет національних держав, а відповідно до цього змінюють струк-

туру національних кордонів. Відповідно до цього традиційні інстру-

менти суспільного розвитку втрачають свою силу та значимість, адже

руйнуються національні економічні та політичні структури, виводить-

ся із науково-практичного обігу поняття державного суверенітету,

впроваджуються нові правові критерії стабілізації суспільного роз-

витку в загальносвітовому контексті.  Натомість з’являються нові

інструменти, побудовані на принципах геостратегічного партнерства,

які досить часто можуть приводити до так званої “соціальної дефор-

мації”, яка посилює суперечності між національними та геополітич-

ними стратегіями розвитку. Це,  зокрема,  підтверджує і Е.Кочетов,

на думку якого, наднаціональні структури, що символізують прихід

нового типу суспільного розвитку, не лише “послаблюють національні

суверенітети, але і стали самодостатніми, самоорганізуючими та са-

морозвиваючими системами” [170, c.73]. У руслі саме такого розумін-

ня глобалізації як нового типу суспільного розвитку обґрунтовує свою

ідею Г.Кіссінджер, який доводить, що “нинішнє століття є століттям,

яке відкидає стандарти національного егоїзму,  що раніше правив

співтовариствами націй, і вимагає щоб вони дали дорогу новому по-

рядку речей” [156, c. 40].

Особливо цінним у контексті даного дослідження є розуміння

глобалізації як нового типу суспільного розвитку,  представлене в

межах підходу У.Бека. Саме він розглядає глобалізацію як процес, у

ході якого формується мережа самопідтримуваних зв’язків та різних

соціальних просторів. Водночас вона, на думку вченого, характери-

зується суперечностями двох видів - ті, що виникають з включенням

(та підпорядкуванням) національної держави в павутину транснаціо-

нальних акторів, та ті, що супроводжують взаємодію локальних куль-

тур та народження третіх культур [22, c. 26]. Таким чином, У.Бек роз-

глядає глобалізацію як  “процес створення щільної та багатомірної

тканини із взаємних переплетень та обов’язків,  що утворюються

транснаціональними зв’язками” [22, c. 166]. Саме тому глобалізацію

доцільно розглядати через багатоаспектність та множинність її проя-

вів, які приводять до зміни закономірностей суспільного розвитку Глобалізаці я я к нови й тип суспільного розвитку виконує

відповідні функції. На думкуМ.Л.Чешкова, до таких функцій доцільно

віднести сприяння, стимулювання,  трансформацію, породження та

приведення до єдиного знаменника різних аспектів світових зв’язків

[397].  Це,  зокрема,  свідчить про те, що глобалізація приводить до

виникнення нової якості в розвитку сучасного світу. Символічними

характеристиками виникнення такої якості є запозичення та гомо-

генність у налагодженні світових зв’язків, які забезпечують цілісність

у функціонуванні сучасного світу.

Новий тип суспільного розвитку, що привноситься процесами

глобалізації, приводить до виникнення нових форм соціальної органі-

зації. У цьому плані У.Бек виокремлює дві форми світових суспільств,

одні з яких створюються транснаціональними структурами з їх “дер-

жавами”, і ті, що створюються національними державами  (або сус-

пільствами). Таким чином, сучасний світ набуває цілісності свогофунк-

ціонування, оскільки всі планети виявляються взаємопов’язаними та

когерентними у своєму розвитку. Основою ж розгортання сучасного

процесу глобалізації є “світовий соціум”, у межах якого і формується

те, що У.Бек називав “невзаємопов’язаний взаємозв’язок”, який ґрун-

тується на принципах “поєднання непоєднуваного”. Здебільшого гло-

балізація,  за У.Беком, характеризує об’єднання,  які складаються із

несумісних компонентів,  не обмежених певними просторовими та

часовими рамками,  проте не позбавлених місця розташування, але

достатньо відкритих зовні.

Функціональна роль глобалізації щодо розвитку сучасного світу

вказує на новий вимір у розвитку такого світу - структурного та про-

цесуального взаємозв’язку між народами, державами та суспільства-

ми. Таким чином, відразу ж виникає питання чи не може глобаліза-

ція як новий тип суспільного розвитку привести до асистемності та

аструктурованості сучасного світу, а головне - відповідні транснаціо-

нальні структури, які начебто в умовах глобалізації виступають альтер-

нативами національних держав, являють собою утворення норматив-

ного, чи все ж таки ситуативного характеру. Аксіоматичним лишається

одне, - це те, що глобалізація приводить до виникнення нових про-

цесів, створення нових структуру та появу нових суб’єктів суспіль-

ного розвитку. Це дає всі підстави вважати, що глобалізація є такою

соціальною конструкцією, яка вказує на нову якість існування світу,

а відповідно до цього і на новий тип суспільного розвитку.

Складовими елементами існування такої якості, яка вказує на

зміни в тенденціях суспільного розвитку, є збалансованість різних умов

та факторів розвитку у просторовому вимірі,  взаємодомовленість у

діях між державами в межах глобального простору, ускладнення зав-

дяки дії когерентних принципів взаємодії між державами. Обґрунтовуючи концепцію глобалізації як нового типу сус-

пільно розвитку, З.Бауман розглядає її як важливий параметр сучас-

ного буття людства, який є універсальним ключем у досягненні всіх

сучасних реалій.  З його точки зору головною особливістю суспіль-

ного розвитку в сучасних умовах глобалізації є виникнення нових

форм нерівності між людьми. Такі форми нерівності, на думку вче-

ного, принципово відрізняються від періоду пролетаризації ХІХ-ХХ ст.

і вказують на новий ефект, який отримає світ у результаті впливу гло-

балізації [20]. Яким буде цей ефект позитивним чи негативним на-

разі вчений не описує, проте вказує на те, що він буде принципово

відрізняти сучасну модель розвитку світу від існування всіх попе-

редніх. Це, у свою чергу, свідчить про певну амбівалентність у до-

слідницькому підході, що тим самим не дає змогу повною мірою роз-

крити нові якості, які характеризуватимуть розвиток світу в умовах

глобалізації.

Здебільшого процес глобалізації як новий тип суспільного роз-

витку доцільно розглядати лише в тому контексті, якщо він є засобом

стимулювання трансформаційних умов розвитку суспільства, аби ті

відповідали загальносвітовим критеріям розвитку.

Таким чином, у результаті здійсненого нами дослідження до-

цільно відзначити, що глобалізація як новий тип суспільного розвит-

ку приводить до виникнення на єдиному світовому ринку глобаль-

них монополій, які майже не піддаються регулюванню державами та

міжнародною бюрократією  (міжнародній бюрократії сьогодні про-

тистоять багато в чому неформальні фінансово-інформаційні групи,

які в принципі не піддаються традиційному уявленню). Тобто глоба-

лізація як новий тип суспільного розвитку свідчить про те, що настав

час перейти до вирішення основних проблем, які сьогодні стоять пе-

ред людством. Це, у свою чергу, підтверджує вичерпність традицій-

них механізмів розвитку людства та необхідність зміни минулої його

парадигми.